На початок

 

Відбулися VII Академічні читання пам’яті професора Віталія Стріхи

 

«Коли гримить зброя, музи мовчать» - говорить давня приказка. Але саме напередодні другого туру президентських виборів 6 лютого цього року відбулися традиційні VII Академічні читання пам’яті професора Віталія Стріхи (1931-1999), визначного українського вченого-фізика і педагога, ініціатора створення і першого Президента АН вищої школи України. Протягом минулих років ці читання стали одним з помітних форумів української університетської науки, які дозволяють скласти непогане уявлення про пріоритетні проблеми, над вирішенням яких сьогодні працюють українські науковці. Прикметною рисою цьогорічних читань стало те, що вони вперше відбудуться в приміщенні Київського національного університету імені Тараса Шевченка, з яким пов’язана вся наукова, педагогічна та громадська робота професора Віталія Стріхи.

Вітаючи учасників читань, президент АН ВШ України професор Микола Дробноход відзначив: заснована 18 років тому з ініціативи Віталія Іларіоновича Стріхи громадська академія не лише вижила, а й стала активним виразником думок і поглядів університетської наукової спільноти. Проректор з наукової роботи КНУ імені Тараса Шевченка професор Валерій Григорюк привітав колег від імені ректора університету Леоніда Губерського і висловив упевненість у тому, що зв’язки столичного університету з громадськими науковими асоціаціями плідно розвиватимуться. Син професора Віталія Стріхи, заступник міністра освіти і науки України доктор фізико-математичних наук Максим Стріха розповів учасникам читань про багатий і цікавий архів ученого, який нещодавно було передано до Національної наукової бібліотеки України імені Володимира Вернадського.

Визначний учений-ботанік, академік НАН України Костянтин Ситник виголосив доповідь на тему «Сучасні тенденції розвитку диверситології (науки про різноманіття)». Він відзначив: ООН проголосила 2010 рік роком біорізноманіття. На сьогодні описано близько 1,7 мільйона видів живих організмів. За прогнозами ця цифра має зрости – від 5 до 100 мільйонів. Причому за ухваленою ООН концепцією кожен з цих видів має право на існування і не повинен загинути.

Натомість реалії – цілком інші. Третє видання «Червоної книги України» нараховує значно більше загрожених видів, аніж перше, що з’явилося 30 років тому. Лише вищих судинних рослин сюди внесено 726 видів – проти 151 у першому виданні. Для того, щоб зберегти різноманіття на всіх рівнях живого – від молекулярного й до цинозу – потрібно чітко уявляти загрози, які постають перед ним.

Відтак постає необхідність у створенні нової науки про біорізноманіттядиверситології.  Предмет, методи й парадигму дослідження цієї науки й запропонував Костянтин Ситник, який оптимістично ставиться до майбутнього свого дітища. Учений дозволив собі жарт: можливо, уряди охочіше виділятимуть кошти на диверситологію, аніж роблять це сьогодні на «традиційну» ботаніку…

Відомий учений-вірусолог професор Анатолій Бойко у доповіді «Молекулярно-біологічні зміни вірусів під дією фізичних факторів» презентував результати великого циклу досліджень, виконаних у КНУ ім.Т.Шевченка в співпраці з науковцями інших установ – як з України, так і з-поза її меж. Як фактори впливу використовувалися магнітне поле, гамма- та ультрафіолетове опромінення тощо.

Увагу наукової громадськості до проблеми легко пояснити тим, що подібним шляхом можна отримувати і використовувати (зокрема й у військових цілях) агресивні штами вірусів. А можна – конструювати рятівні вакцини для медицини.

Результати, про які доповів професор Бойко, вражають уяву. Варіюючи різноманітні фізичні впливи, з вірусами можна робити фактично все. Часом таку роботу виконує природа – цим пояснюють особливості поведінки вірусів у зоні Курської магнітної аномалії. А потужні антропогенні впливи можуть бути поясненням того, чому наскільки «розбалансувався» сьогодні традиційний вірус грипу.

Україна має давні традиції у вірусології – адже саме в Київському університеті Святого Володимира ще в 1903 році було вперше виділено вірус тютюнової мозаїки. Але, попри наявність кількох відомих кафедр і шкіл, потужного спеціалізованого інституту вірусології в нашій державі немає ще й досі…

Академік НАН України Віктор Грінченко і доктор фізико-математичних наук Тамара Грінченко презентували доповідь «Вікіпедія як елемент культури інформаційного суспільства». Сьогодні потрібна інформація стає принципово доступною кожному, а чи не головним завданням шкільної та університетської освіти є створити базу для подальшої неперервної освіти протягом життя.

Універсальним джерелом інформації ще від часів Плінія Старшого стали енциклопедії. Навряд чи є потреба говорити, яку важливу роль відіграли французька енциклопедія доби Просвітництва, англійська «Енциклопедія Брітанніка», російська – «Брокгауза і Єфрона», радянська «БСЭ», українські -  «материкова» «УРЕ» та діаспорна «Енциклопедія українознавства».

Проте час підготовки сучасної енциклопедії з параметрами «Брітанніки» (32 томи, 40 мільйонів слів обсягу) перевищує 10 років. А відтак «паперова» енциклопедія встигає в сьогоднішніх умовах застаріти, ще не народившись.

Виходом стала започаткована 2001 року в мережі «інтернет» електронна енциклопедія «Вікіпедія». Кожен читач може тут написати, або відредагувати статтю – а відтак спершу до «Вікіпедії» як до джерела достовірної інформації ставилися насторожено і навіть забороняли школярам посилатися на неї. Проте з розвитком «Вікіпедії» інтенсивність користування стала такою, що навіть навмисно внесене в статтю спотворення «живе» в її англомовному сегменті пересічно не більш як півгодини. За цей час його встигають помітити і виправити. А більшість фундаментальних статей «Вікіпедії» за опрацюванням не поступаються, або й перевершують статті еталонної «Брітаніки».

Сьогодні, як наголосив академік Грінченко, «Вікіпедія» підтримується 250 мовами. Але, звісно, не всі її сегменти рівноцінні. Англійською у «Вікіпедії» є 3180000 статей, німецькою – 1019000, французькою – 908000, польською – 673000, російською – 489000, українською – лише 188000…

Український сегмент «Вікіпедії» сильно поступається і за якістю.  Це доповідач, відомий учений у галузі гідродинаміки, продемонстрував, вивівши на екран блискучу, розроблену з докладністю підручника чи монографії англомовну статтю “Wave”, дещо гіршу, але цілком пристойну російськомовну статтю «Волна», і україномовну статтю «Хвиля» обсягом у пів сторінки, яка перебуває лишень на початку свого створення.

Відтак, на переконання академіка Грінченка, формування українського сегменту «Вікіпедії» є першочерговим завданням загальнонаціонального значення, і кожен український науковець мусить написати для «Вікіпедії» щонайменше 2-3 статті.

Професор Анатолій Мокій представив доповідь «Концептуалізація  формування  моделі  соціально-економічного    розвитку нашої  країни з урахуванням несприятливих екзо- та ендогенних викликів». На основі аналізу наявних ризиків – економічних, демографічних, соціальних, екологічних, технологічних – учений дійшов висновку: за теперішніх умов усі здійснювані в державі реформи призвели лишень до істотних структурних деформацій. Пролунало сумне порівняння: вражена нелегітимністю первісного накопичення капіталу, Україна сприймає навіть добре опрацьовані програми реформ приблизно так, як організм онкохворого сприйняв би добре опрацьовану програму підготовки до польоту в космос…

Закордонний член АН вищої школи України відомий учений-механік професор Катіца Хедріх (Сербія) виголосила доповідь «Нелінійна динаміка важкої матеріальної частинки при русі з тертям уздовж кола».  У ній доповідач не лише побудувала вишукану математичну модель, застосовну для широкого класу явищ, включно з біологічними, але й розповіла про досвід плідної співпраці з науковцями Львова, Харкова, Донецька й Києва, про навчання у відомого українського математика академіка Юрія Митропольського та про зустрічі з професором Віталієм Стріхою, з чиїх рук вона отримала диплом почесного академіка АН ВШ України у 1996 році.

Відомий учений-філософ професор Микола Роженко виголосив доповідь «Логіка – наука філософська чи математична?» Справді, ще від часів Арістотеля логіка вважалася наукою філософською. Проте у ХІХ столітті з появою булевої алгебри вона роздвоїлася і стала водночас дисципліною математичною.

Ще один представник української філософської школи, Петро Кралюк підготував доповідь з дещо провокативною назвою «Чи була філософія в Україні?» присвячену тому, як вивчалася та вивчається в нас історія філософії. Адже ще 1869 року Климентій Ганкевич видав у Кракові працю «Основні риси слов’янської філософії», де, серед інших, постулював і наявність української філософії з її власною історією. У 1908 році інший галичанин, Василь Щурат, надрукував працю «Українські джерела з історії філософії». А в 1920 році з’явилося дослідження Дмитра Чижевського «Нариси історії філософії в Україні».

Саме Дмитро Чижевський, меншовик, який одним з небагатьох членів Центральної Ради голосував проти незалежності України, але пізніше став визначним українським ученим на Заході, посів в історії української філософії місце, подібне до того, яке Михайло Грушевський посідає просто в історії. Сучасні підручники історії філософії здебільшого дотримуються запропонованої Чижевським схеми: можна вести мову про філософію в Україні ще від часів Київської Русі. Але то було просто вивчення. Першим справді оригінальним філософом на наших теренах постає Григорій Сковорода, його спадкоємцями стали Микола Гоголь і Памфіл Юркевич. Їхнє вчення Чижевський окреслив як «філософію серця».

Пізніші дослідники дещо доповнили схему Чижевського. Зокрема, Валерія Нічик ввела в обіг філософську спадщину професорів Києво-Могилянської академії, на яку Чижевський просто не звернув уваги. Але в цілому схема «від Сковороди й далі» лишилася непохитною.

Натомість Петро Кралюк заперечує право Сковороди й Гоголя вважатися оригінальними філософами. Учений з Острога вважає: за сучасною термінологією вони можуть називатися всього лиш есеїстами.

Натомість на українських теренах здавна розвивалися різні філософські традиції: антична, ренесансна, барокова. Власне ж українська традиція постає в другій половині ХУІ століття в Острозькій Академії, і першим власне українським філософом можна вважати першого ректора Академії Герасима Смотрицького. Це його наступниками стали київські книжники й викладачі Києво-Могилянського колегіуму ХУІІ століття.

Концепція Петра Кралюка викликала дискусію, де в обороні традиційних поглядів на започатковану Григорієм Сковородою українську «філософію серця» виступив професор Петро Кононенко. Проте загальна зацікавленість доповіддю підтвердила: питання далі залишається відкритим.

Відомий фахівець у галузі комп’ютерних наук професор Іван Бейко виступив з доповіддю «Вплив інформаційно-комп’ютерних технологій на розвиток сучасної науки». Доповідач наголосив: зараз існує безліч теорій на стиках різних наук. Учені намагаються виявити причинно-наслідкові зв’язки в різних сферах, аби виконати головне призначення науки: бути інструментом прогнозування. Проте в умовах стрімкого наростання інформаційного потоку ученим навіть одного напрямку стає важко порозумітися за термінологічними бар’єрами. А одна розв’язана задача тягне за собою десятки нових.

Як керувати цим «хаосом наук?» Як, врешті-решт, вибрати пріоритетні напрямки для фінансування?

Вихід, на думку професора Бейка, існує. Це – комп’ютерний інструментарій. Мережа інтернету поступово перебирає функції мозку. З розрізнених знань стає можливим вибирати потрібні. На зміні дарвінівській еволюції з її природним добором приходить наукова оптимізація.

Оптимістичні прогнози ученого так само викликали дискусію. Згадували про аналогічні спроби в минулому: зокрема, намагання кібернетиків 1960-х побудувати комп’ютерну модель людини, або замінити електронно-обчислювальними машинами тодішній держплан. Як відомо, ці спроби зазнали невдачі – хоч задіяно в них було кращі тогочасні уми.

Відомий учений у галузі напівпровідникової електроніки професор  Георгій Сукач прочитав доповідь «Сучасні тенденції у розробці білих світлодіодів для освітлення». Річ у тому, що зараз близько 20% виробленої електроенергії людство витрачає на освітлення помешкань, робочих приміщень, доріг та інших об’єктів інфраструктури. З винайденням у 1997 році в Японії світлодіодів на основі напівпровідникової сполуки GaN, які світять білим денним світлом, відкрилися перспективи справжньої революції в галузі освітлення. Адже світлодіоди не лише економічні, але й, на відміну від ртутних ламп, екологічно безпечні. Вони дають можливість отримати світло з заданими характеристиками, бо для них доступні 16 мільйонів різних відтінків! Щоправда, проблемою залишається тепловідведення – адже при підвищенні температури, викликаному проходженням струму, яскравість світлодіодів падає. Але вчені пропонують декілька шляхів розв’язання цієї проблеми.

В цілому ринок продажу світлодіодних ламп складає сьогодні 5 мільярдів доларів на рік, а до 2020 року він, за прогнозами, збільшиться до 40 мільярдів. Тоді людство зуміє заощадити до 15% електроенергії, яку виробляє сьогодні. Тому дуже важливо, щоб українські вчені й технологи знайшли свою нішу в цьому загальносвітовому процесі.

Відомий львівський математик та історик науки, член-кореспондент НАН Богдан Пташник представив доповідь «Науковий доробок видатного українського математика Георгія Вороного та його вплив на сучасну науку». Цей учений, якого в сучасних довідниках досі часто називають «російським», став одним із основоположників сучасної теорії чисел. Його результати широко застосовують у фізиці, математиці, проблемі розпізнавання образів тощо. В США «діаграми Вороного» ввійшли до шкільної програми.

Народився майбутній учений у селі Журавка тодішньої Полтавської губернії 22 квітня 1868 року. Середню освіту здобув у Бердянській та Прилуцькій гімназіях, вищу – в Петербурзькому університеті, при якому й був залишений для здобуття професорського звання. У 1894 році вчений захистив магістерську дисертацію і став професором Варшавського університету. Ще за три роки захистив докторську дисертацію, за яку отримав премію імені Буняковського Петербурзької АН. У 1907 році був обраний членом-кореспондентом цієї академії.

Проте прожив Вороний лише 40 років. У революційні 1905-07 роки уряд закрив Варшавський університет і перевів його викладачів до Новочеркеська для заснування там «Донського» університету. Це погострило жовчнокам’яну хворобу Вороного, лікувати яку тоді ще не вміли. У Варшаву вчений повернувся вмирати. Тіло його було перевезено до рідного села й поховано там.

Вже в сучасній Україні відбулися 4 міжнародні наукові конференції пам’яті Георгія Вороного. А син ученого, український хірург Юрій Вороний зробив у 1934 році першу операцію з пересадки нирки. Але це – вже інша історія.

Лідер львівської школи перекладознавства, професор Роксолана Зорівчак виголосила доповідь «Англомовна Шевченкіана – сучасний стан і перспективи». Вона розпочала з тези: великі письменники належать усьому світові. А відтак саме англомовні переклади їхньої творчості мають у сучасному глобалізованому світі величезну вагу.

Шевченко з його глибинною закоріненістю в український фольклор і українську історію,  з його неповторним звукописом надзвичайно складний для перекладу. І все ж на сьогоднішній день англійською мовою перекладено всі його поезії, окрім двох. А окремі шедеври існують у багатьох англомовних версіях («Садок вишневий коло хати…» - у 13-ти, «Заповіт» - у 24-х).

Розпочав англомовну шевченкіану статтею, що вийшла в журналі на Алясці 1868 року, Андрій Гончаренко. Першу невелику книжку шевченкових перекладів видала 1911 року Етель Ліліан Войніч, яку в Україні й досі знають виключно як авторку роману, назву якого слід перекладати як «Ґедзь», але який у нас вперто далі називають «Оводом». А тим часом ця американка особисто знала Франка і вивчала українську мову. 1964 року до ювілею Шевченка з’явився перший майже повний «Кобзар». Щоправда, вміщені там переклади не завжди були високої якості…

Нарешті, епохою в англомовній шевченкіані стала подвижницька праця Віри Річ (1936-2009). Ця стовідсоткова британка під впливом захоплення українською і білоруською літературою навіть англійське ім’я «Faith» змінила на його український відповідник «Віра». Віра Річ конгеніально переклала 92 поезії Шевченка. В її доробку також переклади віршів Івана Франка, Лесі Українки і ще півсотні українських поетів.

Був у планах перекладачки повний «Кобзар». Але смерть перервала торік 20 грудня її працю. В пам’ять Віри Річ вмістив некролог «Таймс». І доповідь професора Роксолани Зорівчак також стала даниною пам’яті людини, яка найбільше сприяла появі по-справжньому високохудожніх англомовних перекладів українського генія.

Відомий українознавець професор Петро Кононенко виголосив доповідь «Філософія етно-психологічного образу Терену як інтегруюча константа виховання і навчання». Учений наголосив: Терен – це поняття, яке об’єднує людей, що живуть на певній землі. Бо кожен народ відображає все у формах, властивих його душі. І тільки таке відображення буває продуктивним. Володимир Вернадський, який починав як кристалограф, саме на основі такого синтезу дав учення про ноосферу. Григорій Сковорода саме на основі такого синтезу дав поняття Людини і землі як Терену.

Відтак учений обґрунтував необхідність розвитку українознавства тим, що без пізнання себе наш народ не зможе реалізуватися повною мірою. Бо чим більший ступінь глобалізації, тим більше народи питають себе: «хто ми такі?»

Відомий учений у галузі фізичної оптики професор Ростислав Влох представив присутнім концепцію наукового журналу «Наукові обрії», заснованого Західним регіональним центром АН ВШ України. Цей журнал має амбітні плани: друкувати англійською мовою пріоритетні розвідки українських науковців у різних сферах знань і відразу орієнтуватися на входження до міжнародних наукометричних баз типу Web of Science чи SCOPUS.

А Богдан Пташник вручив диплом дійсного члена Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові віце-президентові АН ВШ України, справжній подвижниці української математики, організаторові вже дванадцяти міжнародних наукових конференцій пам’яті академіка Михайла Кравчука, людині героїчної долі (в юності їй судилося пройти крізь пекло сталінських концтаборів) професорові Ніні Вірченко.

На завершення читань президент АН вищої школи України, відомий учений-геолог професор Микола Дробноход наголосив: ресурси нашої планети обмежені. Вже сьогодні їх не вистачило б для того, аби за стандартами «золотого мільярду» жило все людство. А зовсім скоро, за якихось два-три десятиліття, ми можемо опинитися перед точкою біфуркації, за якою один із шляхів вестиме до планетарного колапсу.

Аби не допустити цього, уряди повинні дослухатися до голосу вчених. І українські вчені всупереч усьому вірять, що їхній голос усе ж таки буде почуто.

 

На початок