На початок

 

Академія професора Стріхи

 

Упродовж останніх восьми років життя головною справою для  Віталія Іларіоновича Стріхи (1931-1999) – визначного українського вченого-фізика й педагога, доктора фізико-математичних наук, професора, лауреата Державної премії України - стала заснована ним Академія наук вищої школи України. Батько автора цих рядків щиро вірив: майбутнє саме за такими громадськими науковими асоціаціями, які допоможуть виявити ініціативу наукової спільноти.

Не належачи до екстремістів, які вимагають негайно підпорядкувати інститути НАН України університетам, батько так само був переконаний: перспективу має університетська система організації науки. І на доказ наводив цифру: понад 80% нобелівських лауреатів працювали саме в університетах, де залучення студентської й аспірантської молоді створює особливе живильне середовище для появи нових наукових ідей.

Нарешті, батько не втомлювався доводити де міг і кому міг: деінтелектуалізована еліта з числа “нуворишів” (в одній зі статей він назвав її “чорною елітою”) веде Україну в нікуди. І лишень належна увага до науки й вищої освіти здатна реально змінити ситуацію в державі на краще.

Батькове дітище – Академія наук вищої школи – майже відразу ж стала однією з найавторитетніших громадських наукових асоціацій України. Але друга половина 1990-х, коли в суспільному житті утверджувалися подвійні стандарти, а науковці від безгрошів’я масово емігрували за кордон, була не кращим часом для реалізації демократичних ідей професора Стріхи. А після батькової смерті й заснована ним Академія так само пережила кризову смугу (коли з винайденого батьком “бренду” намагалися скористатися люди зовсім іншого наукового, а головне – морального рівня).

Проте Академія наук вищої школи не загинула. І 17 лютого в залі Національного педагогічного університету ім.М.Драгоманова відбулися традиційні вже ІУ щорічні Академічні читання пам’яті Віталія Стріхи. До їхньої програми були включені різнопланові доповіді науковців - дійсних членів Академії, які представляють головні університетські центри нашої держави, а отже, дають у своїй сукупності уявлення про загальний стан нашої університетської науки.

Нинішній президент АН ВШ України, лауреат Державної премії України, радник міністра освіти й науки України Микола Дробноход у своїй доповіді спробував спрогнозувати: до чого призведуть чергові спроби реформування української науки й вищої освіти. Його аналіз пролунав не надто оптимістично. Суспільний статус української науки і її вплив на життя держави далі знижуються. Вперше в українському парламенті є мільярдери і їхні водії, народні вожді і їхні охоронці – але практично немає авторитетних учених. І це є по справжньому згубним для держави, яка для створення одного долару свого ВВП використовує до тони сировини (для порівняння: США – 3 кілограми).

На тлі скорочення протягом періоду незалежності загального числа науковців у понад два рази число кандидатів і докторів наук, аспірантів і докторантів у нас зросло. Найбільше ж зросло число академіків державних академій: від 265 до понад 1500... На жаль, всі наявні досі концепції реформування вітчизняної науки, на думку Миколи Дробнохода, не відповідають на головне запитання: як змусити українське суспільство зрозуміти, що без розвинутої науки воно приречене? І водночас як домогтися, щоб результати української науки працювали на розвиток власної країни?

Відповідні пропозиції АН ВШ України, затверджені її президією, не є аж надто радикальними. Де в чому вони перегукуються з напрацюваннями “комісії Яцкова-Брюховецького”. Академія теж підтримує створення Національної ради з питань науки та інновацій, яка б діяла не за галузевим, а за функціональним принципом. Але Академія заперечує штучний поділ університетів на “дослідницькі” й усі інші. Вона переконана: наука має стати пріоритетом усіх без винятку українських ВНЗ.

Завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету ім.І.Франка професор Роксолана Зорівчак  розповіла про місце, яке посідав український художній і науковий переклад у політико-культурологічній концепції Івана Франка, чий 150-річний ювілей було відзначено торік. Вона нагадала: переклавши першу пісню “Одіссеї” ще 17-річним гімназистом, письменник працював над перекладами до останніх днів життя. В його доробку – переклади з 121 автора й 35 літератур. За обсягом зробленого Франко стоїть на одному рівні зі Шлегелем (який відкрив 200 років тому німцям Шекспіра), Карляйлем (який відкрив англійцям німецьку літературу), мадам де Сталь (яка відкрила французам багатьох німців та італійців). Але, на відміну від славетних європейців, переклади яких мали насамперед ознайомлювальну мету,  Франко в своєму перекладацтві виконував чітку націєтворчу програму, прагнучи через засвоєння чужомовних текстів піднести на світові вершини власні мову й літературу (доля яких складалася через політичні причини вельми несприятливо).

Один з провідних українських економістів професор Антон Філіпенко зупинився на методологічних принципах сучасного геоекономічного розвитку. Але насамперед він нагадав: Іван Франко мав і цікаві економічні праці, які й досі належно не поціновано. Тому, на жаль, на Заході з українських економістів досі знають лишень Євгена Слуцького й Михайла Туган-Барановського...

Доповідач наголосив: сучасний світ глобалізується і треба враховувати напрям його руху. Бо інакше Україну просто буде розчавлено. Але щоб не стати придатком інших, наша держава повинна спиратися на власні можливості й власні традиції. У справі їхнього аналізу великого значення набуває методологія. Основами такої методології є синергетика й принцип відкритості, згідно з яким у жодному разі не можна знехтувати взаємодією системи з оточенням (адже навіть Північна Корея й Куба вже не є сьогодні абсолютно самозамкненими).

Ще з ХУ-ХУІ світ поділився на “центр” і “периферію”. Сьогоднішня Україна, на думку професора Філіпенка, в певному сенсі “зависла” між ними. Вона ще має шанс рвонути до “центру”. Але може й остаточно сповзти до “периферії”. При цьому наша держава опинилася між двома “атракторами” – Європейським Союзом (рух у його напрямкові є рухом до “центру”) і пострадянським простором (рух туди тотожний сповзанню до “периферії”).

Лідер відомої геологічної школи в Харківському національному університеті ім.В.Каразіна професор Петро Зарицький зробив доповідь на тему “Сировинні ресурси й майбутнє ядерної енергетики світу й України”. Він звернув увагу на невідому багатьом обставину: дефіцит урану скоро стане в світі не менш відчутним за дефіцит нафти. Сьогодні цей дефіцит покривається за рахунок стратегічних запасів і “конверсійного” урану. Але до 2010 року він може зрости до 20-30 тисяч тон на рік і покрити його без введення нових родовищ буде вже неможливо.

Нині Україна видобуває 500-800 тон природного урану на рік, що покриває потреби її 15 енергоблоків АЕС лишень на 20%. Решту ми закуповуємо в Росії. Але Росія сама стоїть перед проблемою гострого уранового дефіциту, видобуваючи близько 2,5 тисяч тон (при потребі у 12 тисяч тон) – і закуповуючи решту переважно в Казахстані й Узбекистані. Причому занедбана російська урановидобувна промисловість ледве чи зможе суттєво наростити ближчими роками свої потужності.

Отже, з огляду на те, що сьогодні АЕС дають до 50% нашої електроенергії, перед Україною гостро стоїть питання “уранової незалежності”. Теоретично це можливо: ресурси України оцінюються в 366 тисяч тон, а розвідані запаси – в 31 тисячу тон. Але з 21 українського родовища експлуатуються сьогодні тільки 2. Причому це не єдина проблема. Адже комбінат у Жовтих Водах дає лишень напівпродукт зі вмістом урану в 30-45%, який надсилається для подальшого збагачення в Росію. Не вирішено в нас і питання сховищ відпрацьованого ядерного палива. Отже, створення повного ядерного циклу мусить бути одним із національних пріоритетів.

Закономірна значна увага, що її приділяють сьогодні вчені медико-біологічним проблемам. Член-кореспондент НАН України та АМН України Надія Гула розповіла, як нові відкриття в біохімії відкривають шлях до створення нових лікувальних препаратів. Зокрема, відомі всім ліпіди (до яких належать і жири) донедавна розглядали лишень як енергетичний компонент організму. Але, як виявилося, вони є й важливим сигнальним компонентом. На початку 80-х було відкрито сполуки, що  пізніше  були названі ендокалабіноїдами – системні регулятори, які беруть участь у дуже багатьох біохімічних процесах. Ендоканабіноїди отримали свою назву через те, що вони за своєю дією подібні на біологічно активні речовини маріхуани – канабіноїди.  А маріхуана, як відомо, не лише спричиняє наркотичний ефект, але й упродовж століть використовувалася як ліки при багатьох захворюваннях.

Вчені довели, що й ендоканабіноїди можуть бути основою для ефективних нейро- та кардіопротекторів (адже й досі лікування багатьох нервових та серцевих недуг здійснюється лише симптоматично). Очевидно, що використовувати сьогодні з лікувальною метою маріхуану ніхто не пропонує – наркоманія й так зробилася загальнонаціональним лихом. Але можна синтезувати подібні сполуки, які збережуть терапевтичний ефект і будуть позбавлені негативного психотропного. Два такі препарати вже запатентовано київськими вченими.

Один з провідних українських вірусологів, довголітній завідувач кафедри вірусології у КНУ ім.Т.Шевченка професор Анатолій Бойко зупинився на нагальних проблемах розвитку цієї вельми актуальної сьогодні  науки. Вірусологія має в Україні тривалу історію: ще 1892 року Дмитро Івановський у ботанічному саду Університету Святого Володимира показав, що бактеріальні фільтри не затримують збудника тютюнової мозаїки. У 1962 році у КДУ була відкрита й перша в колишньому Союзі кафедра вірусології (в Москві така з’явилася роком пізніше). Сьогодні вірусологічні школи існують, крім Києва, також у Львові, Одесі, Харкові, Дніпропетровську.

Але й вірусологічна ситуація в державі з кожним роком ускладнюється. Сьогодні в кожному під’їзді стандартної київської багатоповерхівки мешкає щонайменше один ВІЛ-інфікований. Унаслідок несприятливої екології 70% наших рослин уражено вірусами. І навіть третина чорноморських дельфінів є носіями гепатиту С. Не говоримо вже про вірус пташиного грипу...

Переможний поступ вірусів є значною мірою наслідком антропогенного впливу. І водночас новий вірус у лабораторних умовах можна сьогодні створити упродовж кількох годин. Тому ситуація потребує ретельного контролю. Україна підписала Картахенський протокол, яким узяла на себе відповідні зобов’язання – але реальних дій мало. Ніхто не контролює ані цигарок (де тютюн майже всуціль контамінований тютюновою мозаїкою), ні йогуртів, де молочнокислі бактерії так само можуть бути контаміновані вірусами.

Вважаючи ситуацію загрозливою для національної безпеки, учені АН вищої школи ще півтора року тому надіслали 40-сторінковий документ на адресу РНБОУ. Але відповіді так і не дочекалися. Чи не єдиним реальним успіхом наших вірусологів на громадській ниві стало скасування скандального наказу МОЗ, яким передбачалося змішувати зразки проб 10 донорів перед аналізом на ВІЛ...

Академік НАН України Віктор Грінченко доповів про фізичні дослідження звуків дихання людини, які шляхом створення математичних моделей дозволили значно знизити число помилкових діагнозів. Адже винайдений 187 років Ленноком стетоскоп є інструментом недосконалим. Недосконалим є й вухо лікаря. А тим часом різні патології характеризуються різними звуками, - одні з яких підручники порівнюють з шарудінням сухого волосся, інші – з лопанням бульбашок у келиху шампану. Тому суб’єктивність оцінки призводить до помилковості приблизно 20% “легеневих” діагнозів.

Київські учені поставили перед собою амбітне завдання: зареєструвати звуки дихання сенсорами, загнати їх у комп’ютер, провести математичну обробку й отримати на виході чіткі кольорові картинки, які однозначно відповідатимуть тій або іншій патології. На цьому шляху їм довелося подолати безліч труднощів. Адже ніхто, скажімо, не знав: як описати ці звуки в зрозумілих для комп’ютера фізичних термінах? Але минулого року вже отримано дозвіл МОЗ на використання створеного ними комплексу при лікуванні.

Професор Василь Бровдій з Національного педуніверситету розповів про досягнення в біологічному захисті рослин, які можуть дозволити різко скоротити застосування вкрай шкідливих отрутохімікатів. Адже лишень сертифікованих їх продають сьогодні в Україні понад 600 різновидів, а ще ж на складах зберігаються ті, які було заборонено два чи три десятиліття тому. До всього, до “адресата” доходить не більше 3% різноманітних “-цидів”. Решта просто отруює ґрунт і воду. Як наслідок, отрутохімікати наявні сьогодні скрізь, аж до материнського молока.

Тим часом ученими розроблено ефективні препарати на основі бактерій. Та й такі нешкідливі методи, як обприскування  екстрактами сильнопахнучих пижма, полину, м’яти можуть захистити картоплю від колорадського жука краще від багатьох “-цидів”. Але на заваді стоїть як розвал потужних за часів СРСР біофабрик, так і низька культура громадян, які звикли сипати отруту на свої поля й городи...

Відомий український дослідник квантової логіки професор Микола Роженко зупинився на історії внеску українських учених у комп’ютерну революцію ХХ сторіччя. Як відомо, перший американський комп’ютер було побудовано у зв’язку з потребами Лос-Аламоського атомного проекту. Автор його математичної схеми Джон Атанасов (болгарин з походження) сам зізнавався: на вирішення проблеми його наштовхнула робота “Застосування способу моментів до розв’язання інтегральних і диференціальних рівнянь” українського математика Михайла Кравчука. В Америці Атанасов організував переклад праць Кравчука з української англійською. І до кінця життя карався тим, що його спроба зв’язатися з академіком Кравчуком 1938 року могла бути однією з причин загибелі українського колеги в сталінській м’ясорубці.

Загальновідома роль у комп’ютерній революції академіків Сергія Лєбєдєва (під його керівництвом у Києві було побудовано другий у світі й перший у Європі комп’ютер) і Віктора Глушкова (винятково різнобічного вченого й ініціатора видання першої в світі “Енциклопедії кібернетики”, що вийшла в Києві 1973 року українською мовою). Менше відома роль професора Віталія Стріхи. Але його дослідження фізичних основ роботи контакту метал-напівпровідник так само сприяли тому, що на зміну першим громіздким і ненадійним ламповим ЕОМ прийшли дедалі компактніші й швидкіші напівпровідникові.

Нарешті, широку дискусію викликала доповідь професора Юрія Бєлова: “Які проблеми і напрямки у сучасних міждисциплінарних дослідженнях є важливими у ХХІ столітті й ІІІ тисячолітті”, що торкнулася й глибинних питань людської свідомості й релігії. На думку одного з провідних українських кібернетиків, учасника міжнародного проекту створення “віртуальної людини”, ми стоїмо перед синтезом природничих наук, гуманітарних наук і релігії, перед синтезом метафізики й культури. Адже інакше феномен людини збагнути неможливо.

Учений переконаний: наука ІІІ тисячоліття буде міждисциплінарною. В цьому вже сьогодні переконує перегляд 7 тематичних випусків знаменитого журналу “Nature”, де переважають роботи на стику біології й інших наук. Бо тільки використовуючи механізми різних наук, можна описати світ, який не просто складний, а безмежно складний. І вичерпне знання про який нам, можливо, просто протипоказане. І на цьому тлі прагнення наук до синкретичності безнадійно анахронічною виглядає практика українського ВАК, який затверджує один перелік профільних видань для дисертацій про вищі, й інший – про нижчі рослини!

У своїй сукупності читання пам’яті Віталія Стріхи дали узагальнену картину сучасного стану нашої університетської науки. Вони показали: українські вчені ще можуть отримувати результати світового значення. Однак при цьому залишається гостра проблема, окреслена у вступній доповіді президентом АН ВШУ Миколою Дробноходом: в силу байдужості української влади до проблем науки ці результати надто часто не знаходять практичного застосування в самій Україні. Водночас понад 90% промислового продукту України не має сьогодні наукового супроводу. А найважливіші державні рішення ухвалюються без наукової експертизи – й ми всі відчуваємо це на собі.

Разом з тим читання, зорганізовані громадською Академією наук вищої школи України без жодної копійки бюджетних коштів, слухачами яких були не тільки сивочолі професори, але й студенти Національного педуніверситету ім.М.Драгоманова, дають надію на те, що Україна ще має час зробити вибір між “світовим центром” і “світовою периферією” саме на користь “центру”, що об’єднує розвинуті, високоінтелектуальні, демократичні держави.

 

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, дійсний член АН вищої школи України

 

На початок