На початок

АКАДЕМІЯ НАУК

ВИЩОЇ ШКОЛИ УКРАЇНИ

 

 

 

 

 

 

 

 

НАУКОВІ ЗАПИСКИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТОМ ІХ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ

2016


 

Редакційна колегія:

 

О.Г.Наконечний, академік, д.ф.-м.н. (голова), Н.О.Вірченко, академік; д.ф.-м.н., М.В.Губинський, академік, д.т.н.; І.І.Дробот, академік, д.і.н.; О.А.Запорожець, академік, д.х.н.; М.Ю.Макарчук, академік, д.б.н.;  Ю.С.Пройдак, академік, д.т.н.; М.В.Стріха, академік, д.ф.-м.н.; Ф.О.Тишко, академік, д.м.н.; А.С.Філіпенко, д.е.н.; О.І.Чередниченко, академік, д.ф.н.; В.А.Яблонський, академік, д.б.н..

 

 

 

 

Друкується за постановою Президії АН ВШ України від

11 грудня 2015 року

 

 

 

 

 

 

 

Від редколегії.

 

Цим томом продовжується випуск Наукових записок Академії наук вищої школи України. В основу змісту тому лягли наукові доповіді, виголошені під час ХІІ Академічних читань пам’яті В.І.Стріхи 28 лютого 2015 року (або надіслані для цих Читань).

 

 


Зміст:

 

Загальні проблеми науки

 

В.Т.Грінченко, почесний академік АН вищої школи України, академік НАН України

Про обман і недоброчесність у науці (щодо базових питань наукової етики)………………………………………………………………………….5

 

Економіка

 

А. С. Філіпенко, академік АН вищої школи України

Ідея народності та солідарності в концепції народної, солідарної економіки для України………………………………………………………..13

 

Літературознавство

 

М.О.Новикова, академік АН вищої школи України

С.Е.Трош, аспірант

Лірика Марії І Стюарт: гендерний та релігійний аспекти…………23

 

Р.П.Зорівчак, академік АН вищої школи України

Англомовна поетична шевченкіана 2013 та 2014  років……………33

 

Мистецтвознавство

 

І.О.Анісімов, академік АН вищої школи України

До історії будівництва дзвіниці Софійського монастиря в Києві…..44

 

Історія науки

 

М.В.Стріха, академік АН вищої школи Україні

Календарна реформа в Україні: передумови, історія і перспективи..60

 

О.А.Запорожець, академік АН вищої школи України

До історії наукової школи хіміків-аналітиків України………………65

 

Хроніка академічного життя

 

Відбулися ХІІ Академічні читання пам’яті В.І.Стріхи……………...71

 

In Memoriam

 

Пам’яті Віктора Антоновича Чабаненка (1937 – 2014)……..74

Пам’яті Фрідріха-Вільгельма Баха (1944 – 2014)……………75

Пам’яті Григорія Никифоровича Климка (1934 – 2014)……76

Пам’яті Олени Миколаївни Старикової (1930-2015)………..77

Пам’яті Дмитра Михайловича Фреїка (1943-2015)…………..79

Пам’яті Іларія Михайловича Раренка (1933-2015)…………..81

Пам’яті Ігоря Миколайовича Ляшенка (1939-2015)…………82

Пам’яті Володимира Івановича Чопика (1929 – 2015)……….83


Загальні проблеми науки

 

Про обман і недоброчесність у науці

(щодо базових питань наукової етики)

 

В.Т.Грінченко, почесний академік АН вищої школи України, академік НАН України

 

У статті розглянуто нові проблеми в царині наукової етики, народжені масовим поширенням кількісних критеріїв роботи науковця (імпакт-фактор, індекс Хірша тощо). Головним напрямком у боротьбі за чистоту науки автор вважає публічне обговорення випадків наукової нечесності та усунення тих бюрократичних тисків на вчених, які стимулюють прояви неетичної поведінки.

 

 

Знання  без совісті – загибель душі

Франсуа Рабле

 

Проблематика етики науки давно і досить широко обговорюється і в наукових, і в публіцистичних виданнях. Висловлювалися різні, часом протилежні, точки зору з цього питання. Однак, мабуть, найбільш поширеною є точка зору про те, що накопичені людиною знання часто є підґрунтям при формуванні критеріїв для розпізнавання   добра і зла. Що стосується власне процесу наукового пошуку, то тут теж відповідь досить проста – науку роблять люди і, як в інших сферах людської діяльності, науковий пошук здійснюється в рамках певних етичних норм, що сформувалися в даний момент у суспільстві. Відхід від таких норм може бути спричинений різними факторами. При аналізі причин такого відходу  слід враховувати зовнішні причини, пов’язані з формуванням вимог, що випливають із ролі науки в суспільстві на даному етапі його розвитку. Не менше значення мають внутрішні причини, що пов’язані зі специфікою наукової роботи. Результати роботи вченого не можуть бути жорстко запрограмовані, як у виробництві, і важко піддаються вартісній оцінці.

    Довгий перелік прикладів із історії науки, в яких вказано на неетичну поведінку,  навіть пов’язаних з іменами вчених, які вважаються класиками сучасного природознавства, приведено в книзі [1]. І хоча часто обговорення  в ній ведеться з дещо підвищеним градусом емоцій, зібрані факти дають важливий матеріал для ілюстрації ролі  особистих рис характеру вчених, умов, в яких протікала їх творчість, впливу політичної атмосфери в суспільстві на процес  наукових досліджень.

Сьогодні етика наукових досліджень – багатопланова проблема, якій присвячено величезну кількість публікацій. Звернення, наприклад, до бази даних ScienceDirect в момент написання статті з запитом “Fraud in Science” (обман у науці) надає інформацію про більш ніж 17 тисяч статей. Причому кількість публікацій із року в рік зростає. На цьому фоні конче необхідне звуження проблематики для формування статті розумного розміру  пов’язане з  наголосом на певні аспекти проблеми, які, з точки зору автора,  актуальні для українського сьогодення. Основна мета її - привернути увагу до тих питань розвитку науки, пов’язаних з етичними проблемами в поведінці дослідників, які особливо яскраво проявилися в останній період розвитку людства, який визначають як перехід до інформаційного суспільства, чи суспільства знань [2].

Перш за все слід звернути увагу на певні тенденції та факти, що характеризують сучасний етап розвитку науки, які висвітили особливу актуальність етичних питань у діяльності як окремих дослідників, так і дослідницьких колективів. На мою думку, одним із наочних прикладів, що вказують на великий інтерес суспільства до етики наукових досліджень,  може бути зауваження автора в передмові до восьмого видання монографії [3], в самій назві якої ставиться проблема обману  в науці. Він вказує, що вважав би психічно хворим того, хто б в 1986 році (початок роботи над книгою) передбачив, що в 2013 році буде готуватися її восьме видання.  Таке зауваження свідчить про величезний інтерес в сучасному суспільстві  до проблем обману, неетичної поведінки в науці  і, що особливо важливо, про дуже швидку зміну ситуації в цій області. Слід також відмітити, що археологія, приклади із якої супроводжують виклад книги [3], не є в цьому сенсі особливим розділом сучасної науки. Вказані проблеми стосуються практично всіх її розділів, включаючи біологію, хімію, медицину, фізику [4,5].

Наука є сферою людської діяльності і тому природньо, що в цій сфері повсякденна робота забарвлена всіма людськими пристрастями, рисами характеру, атмосферою суспільного життя.  Тому в історії науки можна знайти багато прикладів обману, непристойної поведінки науковців.  Такі випадки врешті-решт ставали відомими і досить широко обговорювалися  в суспільстві. Однак саме історія науки дає можливість зробити парадоксальний висновок – в результаті такого обговорення авторитет науки, як бастіону істини,  залишався непохитним. В суспільстві формувалося чітке уявлення про здатність науки до самоочищення. Так, уже в наш час (1981 рік), декілька фактів фальсифікації   в наукових дослідженнях стимулювали постановку питання про чесність у науці в Американському Конгресі. Як свідка було запрошено Президента Національної академії наук США. По суті його виступ звівся до твердження, що конгресмени, розглядаючи питання чесності в науці, даремно витрачають час, оскільки, на його думку, окремі факти обману не можуть вплинути на розвиток науки тому що  “вони мають місце в системі, яка ефективно функціонує в демократичній, здатній до самоочищення формі“[6].

Як з’ясувалося, оптимізм Президента академії не відповідав реаліям процесів, що визначали розвиток науки в останні роки двадцятого століття. Уже в 1986 році під тиском багатьох прикладів обману та непорядної поведінки дослідників  у США було створено Офіс  наукової чесності, згодом реформований в Офіс дослідницької чесності (ORI). З різними аспектами діяльності цієї активно діючої структури можна познайомитися на сторінці   https://ori.hhs.gov/. Більш того,  зараз, за даними з [5], бюджетне фінансування в США недоступне університету, в якому не створено систему боротьби з обманом і непорядністю в наукових дослідженнях.

В цих вступних зауваженнях зроблено посилання на досвід США. Цей досвід використано лише як приклад, оскільки питання дослідницької чесності в США почали обговорюватися раніше і, можливо, найбільш активно. Зараз можна сказати, що етичні питання стосовно організації та виконання наукових досліджень  викликають велику увагу в світі. Перш за все, різні наукові співтовариства почали формувати етичні кодекси для своїх членів, сподіваючись на зменшення негативного впливу фактів обману та не доброчинності в науці. Мабуть найбільшу увагу привертають до себе питання біоетики. Зараз понад 50 періодичних видань з біології, медицини, інженерії публікують статті з біоетики. Статистичний аналіз вказує на те, що з 2009 року по 2015 рік в середньому публікується 7 статей  щоденно (https://bioethics.georgetown.edu/2015/03/top-200-most-cited-bioethics-articles-published-since-2009/).  В Україні за ініціативою Національної академії наук розроблено концепцію державної політики в галузі біоетики (http://biomed.nas.gov.ua/files/concept_ua.pdf).

В чисельних професійних кодексах у різних текстових формах вказувалося на необхідність притримуватися вимог правдивості, порядності, прозорості досліджень, відповідальності, об’єктивності, поваги до колег тощо.  Етичний кодекс ученого України було прийнято на Загальних зборах Національної академії наук в 2009 році. Зі змістом кодексу можна познайомитися на сайті Західного науково центру НАНУ http://znc.com.ua/ukr/news/2009/20090123ethic.php.

Звичайно, важко встановити точну дату, коли негативні тенденції в розвитку науки досягли небезпечного рівня. Корені цього можна шукати ще в перші повоєнні роки, коли розуміння надзвичайної сили впливу науки  на розвиток суспільства стало загальним.  Але відчуття того, що не все гаразд  у цьому бастіоні істини, почало активно формуватися саме в останній чверті 20 століття. Практично в усіх розвинених країнах почали формуватися механізми боротьби з негативними тенденціями, створювалися спеціальні комітети, об’єднання вчених  для запобігання нечесності в дослідженнях. Великий соціальний резонанс мали викриті і  обговорені в засобах масової інформації та в широко відомих наукових виданнях, таких як  Nature, Science тощо, конкретні випадки нечесної поведінки вчених.  Перша із відомих автору публікацій з’явилася в Nature в 1977 році і була пов’язана з фальсифікацією результатів досліджень бактерій, які начебто поїдають пластикові ємності.

Звичайно,  можна обговорювати різні конкретні випадки обману і непорядності в науці, але важливіше для подальшого її розвитку почати пошук відповіді на питання: «Чому епідемія обману існує в науці сьогодні?» Така форма питання є прямим перекладом заголовка статті [7]. Це явище настільки складне, що вичерпна відповідь на це питання навряд чи може бути сформульована повністю. Мова може йти лише  про найбільш загальні причини.

Перш за все слід прийняти до уваги, що в суспільстві знань  наука стала досить дорогою галуззю людської діяльності. В багатьох країнах науковці мають досить високий соціальний статус.  Виникла необхідність  визначення вагомості наукового результату і на початку формування наукового проекту і, особливо, після його закінчення, не чекаючи, поки спрацюють механізми самоочищення науки. Оскільки рішення про фінансування приймають уряди, вони потребують підстав для його оцінювання пропозицій і результатів досліджень по суті фінансовими і бюрократичними органами, які не можуть достатньо глибоко розуміти сутність наукового проекту. 

Як наслідок, з’явилася певна кількість суто арифметичних  оцінок ефективності роботи наукової команди і окремого вченого. Це, перш за все, такі показники, як імпакт-фактор та індекс Хірша. Важливою характеристикою ефективності наукової роботи ученого стала кількість надрукованих ним статей та книжок.  При характеристиці вченого також часто вказують на кількість підготовлених  ним докторів та кандидатів наук, зроблених доповідей на різних конференціях.  Нормою життя для науковців, наприклад, США стало гасло “Publish or perish” (Публікуйся або помри). Прямим наслідком цієї вимоги стало стрімке зростання числа наукових журналів та числа публікацій. Досить суттєвою перешкодою для подальшого розвитку науки став інформаційний шум. Одержані результати часто штучно розбиваються на декілька статей, які до того ж друкуються в різних виданнях.  З’явилося таке цікаве явище, як самоплагіат, коли один і той же результат з незначними змінами друкується в різних журналах. 

Цікаво, що поширення різних чисто кількісних оцінок ефективності роботи вченого призвело до дещо дивного факту -- поділу  наукової літератури на престижну та непрестижну.  Що стосується наукових журналів, то престижними вважаються ті, що представлені в базі даних WEB of Science, Scopus. Публікації в цих журналах стимулюються на державному рівні. Так, російський президент відповідним указом вимагає довести частку публікацій російських науковців в 2015 році в престижних виданнях до 2.44% (http://www.rg.ru/2013/03/20/set.html) . В Україні для захисту кандидатської та докторської дисертації від пошукача вимагається певна кількість публікацій в таких престижних виданнях.  Наскільки це сприяє підвищенню наукового рівня досліджень, сказати важко, але можна напевно стверджувати, що такі вимоги породжують виникнення такого ганебного явища, як корупція, в середовищі науковців. Підтвердження цього покажемо дещо  далі.

Різні додаткові кількісні вимоги,  звичайно, є певною незручністю для ученого. Тому, говорячи про етичні проблеми науки, слід розглянути наслідки такого ”арифметичного” тиску на науку. Навіть на побутовому рівні всі розуміють проблему співвідношення кількості і якості, яка неминуче виникає при акцентуванні уваги на кількісних показниках.  Ці показники формують  досить довгий список, часто різний в різних науково-освітніх закладах. Підвищення кількісних показників стає метою науково-організаційної діяльності вченого, який за самою сутністю свого буття має бути людиною винахідливою і здатною опрацювати шляхи для подолання зайвих труднощів. На жаль, часто ці шляхи призводять до вчинків, що не відповідають вимогам етичних кодексів. Як приклад можна вказати на реакцію науковців і видавців на використання імпакт-фактора як показника якості журналу. Є різні шляхи підняття цього показника. Один із них – самоцитування, коли редакції наполегливо рекомендують авторам робити посилання на статті в даному журналі.

Суттєве зростання імпакт-фактора викликає інтерес до причини такого явища з боку  Інституту наукової інформації (організації, що оцінює цей показник з 1975 року). Як результат, такий журнал при певних умовах вилучається зі списку журналів, для яких така оцінка проводиться. На рисунку показана динаміка зростання по роках кількості таких вилучених журналів.  Цей рисунок відтворює дані зі статті [8], що аналізує роль імпакт-фактора і має красномовну назву  Nefarious Numbers, яку можна перекласти як Мерзенна цифра.  Автори детально аналізують різні методи маніпуляції даними для одержання високих наукометричних показників, які після цього стають не зв’язаними з дійсністю. Можна погодитися з авторами, які пропонують уникати небезпечних спрощень та керуватися при оцінці наукових  робіт  вдумливістю, здоровим глуздом і оцінками експертів. Цитована стаття має переклад на російську мову, який можна одержати за адресою  http://www.ispras.ru/ru/preprints/archives/prep_22_2010.php

Наукова сфера виявилася не єдиною, де можна спостерігати негативні явища, пов’язані з перебільшенням ролі кількісних показників.  Певним узагальненням людського досвіду з цього питання можна вважати закон Гудхарта  (Goodharts law). Найпростіше з описом цього закону можна познайомитися російськомовній та англомовній Вікіпедіях. Цей закон, який був введений в обіг англійським економістом у 1975 році, має декілька популярних формулювань. Автору до вподоби найкоротше формулювання: «Коли якась міра стає метою, вона перестає бути корисною мірою» (When a measure becomes target, it ceases to be a good measure). При практичному використанні цього закону слід проаналізувати, що відбувається в тих сферах людської діяльності, де її ефективність намагаються оцінювати сукупністю кількісних показників.  Подальший виклад статті буде пов’язано саме з аналізом деяких негативних наслідків для розвитку науки, які породжуються орієнтацією на кількісні показники, частина із яких були вказані вище.  Підтвердженням цього закону можуть бути також проблеми економіки колишнього Радянського Союзу, де велика увага приділялась досягненню високих показників в тонах чавуну та сталі на душу населення.

 Перш за все слід звернути увагу на процедуру цитування, кількісна оцінка якого є основою для визначення імракт-фактору ті індексу Хірша.  Посилання на роботи попередників суттєво розрізняється за значенням.  Є посилання, які мають за мету визначити загальну спрямованість наукової роботи.  Добрим прикладом тут може бути традиційне цитування в рефератах дисертацій. Довгий перелік призвіщ  мало пов'язаний з подальшим конкретним змістом роботи. Наступний рівень цитування формує більш вузьку область знань, але далеко не всі роботи зі списку потім детально розглядаються при розкритті суті проведеного дослідження. І, нарешті, важливим є цитування робіт, які справді використані для розвитку ідей автора, фактичного порівняння результатів різних підходів, або для певної критики попередніх результатів.  Фактично саме ці роботи автор справді вивчав.  Але в наявних технологіях визначення імпакт-фактору чи індексу Хірша ця суттєва  різниця ігнорується.

Наявна система наукометрії  зорієнтована на англомовну літературу. Тому часто рівень цитувань - вплив мови статті, а не її змісту.  Звичайно,  слід врахувати ту обставину, що англійська справді стала зараз усесвітньою мовою науки і стимулювання українських вчених до її вивчення дуже важливе. Але слід розуміти, що в наших умовах навіть з вивченням української є проблеми. Щодо написання статей англійською слід врахувати також специфічну українську проблему. Зрозуміло, що молодий вчений направить для публікації в англомовний журнал свій кращий результат. Але цього журналу немає в жодній українській бібліотеці, а його замовлення за гроші в наших умовах нереальне. Ми віддаємо за кордон наші кращі результати, позбавляючи українського читача доступу до них.  Так, є певні шляхи доступу до світової літератури, але їх використання, як правило, пов’язане з серйозними етичними проблемами,  на які ми поки що не звертаємо уваги.

Запроваджені формальні вимоги до публікації наукових статей у журналах, що представлені в базі Scopus, як необхідна умова для можливості подати до захисту дисертацію, стимулювали появу корупційних схем.  З’явилися чисельні пропозиції надрукувати статтю за певну суму (в деяких пропозиціях сума охоплює діапазон від сотні до тисячі доларів у залежності від терміну виконання та “якості “ журналу).  Реалізація таких замовлень, що дозволяють надрукувати будь-яку науковоподібну нісенітницю, здійснюється з допомогою певних журналів, що одержали назву журнали-хижаки (http://www.strf.ru/material.aspx?CatalogId=221&d_no=95770#.VgDUlPSqFHc).  Взагалі, оцінюючи ситуацію в освіті, організації публікацій наукових результатів та процедурі захисту дисертацій, можна говорити про особливу навколонаукову корупцію. За гроші можна замовити статтю, дисертацію, купити диплом будь-якого вишу, дипломи доктора та кандидата наук.

Дуже серйозною проблемою є проблема прямої фальсифікації наукових результатів. Деякі конкретні приклади фальсифікації викликали значний інтерес у суспільстві і мали досить широкий розголос. У галузі фізики резонансне звучання набула історія (2002 рік) співробітника відомої наукової лабораторії Белл (Bell Laboratories), який активно публікувався в авторитетних журналах з результатами досліджень матеріалів на атомному рівні. Його результати оцінювалися як тріумф нанотехнологій, а сам автор вважався найбільш продуктивним молодим вченим. Об’єм сфальсифікованих даних, величезний авторитет лабораторії, де ця фальсифікація творилася сприяли широкому обговоренню проблеми в науковому співтоваристві [6].  

Значний резонанс мала також історія, пов’язана з публікацією сфальшованих даних про можливий спосіб одержання стволових клітин.  Інформація про такий спосіб була представлена в двох статтях  у  журналі Nature  (№7485)  30 січня 2014 року, де основними авторами були два співробітника всесвітньо відомого інституту Рікен в Японії. Досить повчально, що перші сумніви в достовірності представлених результатів були висловлені в Інтернеті анонімним автором уже через тиждень після публікації. (Блискучий приклад здатності науки до самоочищення.) Після чисельних невдалих спроб відтворити результат у різних лабораторіях в інституті почалося службове розслідування, яке привело до встановлення факту фальшування і, як побічний ефект, до значної організаційної перебудови інституту Рікен.  Велика увага до цієї історії в значній мірі зумовлена її трагічним закінченням. Один із співавторів статей, видатний японський біолог Йосікі Сасаї, 5 серпня 2014 року покінчив життя самогубством.  Можливо як реакція на тиск американського гасла  Publish or perish” з’явилося сумне гасло  Publish  and then  perish” (Публікуйся і після того помри).

Ці поодинокі приклади фальшування - лише вершина айсбергу. Значна кількість інших прикладів з різних галузей науки стимулює  суспільство до створення організацій та механізмів контролю чесності наукових результатів. Практично аналогічні американському Офісу наукової чесності (OSI)  організації створені в багатьох країнах Європи.  В травні 2015 року відбулася всесвітня конференція з проблеми наукової чесності. Все більшого розмаху набуває боротьба з плагіатом. Формуються нові методи рецензування опублікованих робіт з використанням Інтернет (американська система PubPeer, яка вже показала декілька  прикладів своєї ефективності).  І все ж головним напрямком в боротьбі за чистоту науки слід вважати публічне обговорення випадків наукової нечесності та усунення тих бюрократичних тисків на вчених, які стимулюють прояви неетичної поведінки.

 

Література

 

1.                 С. Г. Барнатосян. Воровство и обман в науке. –Санкт-Петербург, “Эрудит“.—1998. – 384 с.

2.                 М. Згуровський Суспільство знань та інформації – тенденції, виклики, перспективи. Дзеркало тижня, №19, 23 травня 2003 р.

3.                 K. L. Feder Fraud, Myths, and Mysteries. Science and Pseudoscience in Archeology. Eight edition, New York, McGraw Hill, 2014, 390 p.

4.                 Д. Гудстейн. Обман в науке. Успехи физических наук, том 163, №1, 1993, с. 93-99.

5.                 Goodstein D. On Fact and Fraud. Cautionary Tales from the Front Lines of Science.-Princeton University Press, 2010. -168 p.

6.                 Broad W., Wade N.  Betrayers of the Truth.—New York, Simon  and Schuster,  1982.-256p

7.                 Bergman J. Why the epidemic of fraud exists in science today? Journal of Creation, vol.18, issue 3, 2004, p. 104-109.

8.                 Arnold D. N., Fower K.K. Nefarious Numbers, Notices of the American Mathematical Society. Vol. 58, Number 3, p.434-437.

 

Економіка

 

Ідея народності та солідарності в концепції народної, солідарної економіки для України

 

А.С.Філіпенко, академік АН вищої школи України

 

У статті обґрунтовується те, що народність і солідарність у відповідних економічних вимірах  мають бути покладені в основу  альтернативного типу економічної системи  в Україні. Головними складовими моделі народної, солідарної економіки  мають стати: нова інституційна структура, демократичні (транспарентні) відносини власності, сучасна індустріальна та аграрна політика (ринок землі), збалансована фінансова і грошово-кредитна система, стимулюючий  інноваційний механізм, регіональна децентралізація, активна зовнішньоекономічна стратегія, модернізована соціальна та гуманітарна політика. 

 

 

Політичні події 2013-2014 рр. були спричинені головним чином економічними чинниками, породженими кланово-корупційною моделлю економіки, що склалася в Україні в період незалежності. Механічне запровадження ліберальної ринкової економіки на основі принципів вашингтонського та поствашингтонського консенсусів без урахування усього комплексу українських реалій призвело до створення в країні політико-економічної системи, чужої історичним традиціям, ментальності  народу. Єдиною альтернативою попередній моделі,  яка унеможливить повторення ситуацій 2004-2005 рр., 2008-2009 рр. та 2013-2014 рр., є формування принципово нової моделі економіки – народної, солідарної економіки [1]. «Враховуючи історичні традиції, ментальність нашого народу, - зазначав автор статті,- очевидно, найоптимальнішою моделлю для України є створення народної економіки, яка передбачала б можливість самореалізації кожним громадянином свого права власності і на робочу силу, і на засоби виробництва» [2]. Народність і солідарність у відповідних економічних вимірах  мають бути покладені в основу  альтернативного типу економічної системи  в Україні.

Народність є своєрідністю кожного народу, що зумовлена його історичним розвитком,  географічними, економічними, політичними та іншими умовами його життя. Народність – це національна самобутність народу і проявляється вона в його характері. Близьким до народності є й народознавство як наука про життя, звичаї та обряди й духовну творчість народу. «Бо ж пізнати народ, - писав І. Франко, - то значить пізнати людей, що мешкають на певній території, а також пізнати їхнє нинішнє і минуле становище, їхні фізичні і розумові особливості,  їхні інститути й економічне становище, їхні торговельні відносини й інтелектуальні зв’язки з іншими народами». [3] Абсолютно співзвучні сучасності слова Франка про те, що треба пізнати людей, їхні інститути й економічне становище, господарські зносини з іншими народами. М. Ковалевський, посилаючись на Кніса, стверджує, що народне господарство не являє собою в дійсності чогось ізольованого, самобутнього; воно - економічна сторона народного життя [4]. Д. Чижевський  розглядає український народний характер і світогляд. «Народній світогляд, - пише він,- є національно-зумовлене становисько даного народу до світу та життя. Він виявляється і в тім, що цей народ в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно і т. д.» [5]

Отже, основними імперативами, що зумовлюють можливість та необхідність розвитку народної, солідарної економіки,  виступають гострі  протиріччя, негативні соціально-економічні наслідки глибокого розшарування  в суспільстві, люмпенізації великої частини населення,  сповзання  країни на маргінальні позиції в світовому економічному просторі, людські та територіальні втрати, породжені існуючою моделлю економіки і суспільства, чим скористалися зовнішні та внутрішні антиукраїнські сили.  Коли йдеться про об’єктивні передумови переходу до альтернативної економічної моделі до уваги слід взяти, насамперед такі фактори, як  соціально-історичні  (соціально-економічний устрій Київської Русі та Запорізької січі, відсутність великого соціального розшарування між представниками української нації  протягом останніх 1000 років), ментальні (народний світогляд: вільнодумство, індивідуалізм, честь, гідність, справедливість), високий рівень освіченості населення, відсутність взаємовідносин роботодавець-найманий працівник за радянських часів, широка інформатизація сучасного економічного життя (соціальні мережі) та ін.[6] «Модернізація, -  пише А.Гриценко, - повинна постійно повертатися до витоків, до глибинних основ людського буття…, нагромаджених суспільством протягом усієї історії» [7] .

Економічний устрій народної, солідарної економіки [8] зорієнтований, насамперед, на потреби та інтереси широких верств населення. Наріжним каменем народної економіки має стати демократизація та соціалізація відносин власності у напрямі забезпечення реальної участі в її управлінні трудовими колективами, міноритарними інвесторами, формування трудової кооперативної власності, наповнення реальним змістом муніципальної власності, власності територіальних громад усіх рівнів для ефективного вирішення місцевих проблем на принципах субсидіарності, передачі в управління громадян житлових будинків на основі кооперації зі спеціалізованими установами житлово-комунального господарства, запровадження  сучасних  форм ринкових земельних відносин. У кінцевому підсумку йдеться про органічну взаємодію державної, акціонерної та кооперативної (народної) власності, у межах яких реалізуються інтереси працівників-співвласників (народні підприємства), працівників-акціонерів (акціонерні підприємства) та робітників найманої праці на державних підприємствах на основі законодавчого забезпечення твердих соціально-економічних гарантій. Демократизація та соціалізація форм власності створює реальне підґрунтя для децентралізації влади і управління, широкого залучення населення до вирішення їхніх власних проблем, формування дієвого громадянського суспільства. На  основі трансформації власності формується нова система міжбюджетних відносин між центром і регіонами, між регіонами та місцевими громадами. Здійснення науково-технічної, промислової, структурної політики відбувається переважно на основі використання економічних стимулів з метою концентрації бюджетних коштів на забезпечення таких галузей, як оборона, безпека держави та її громадян, освіта, наука, охорона здоров’я тощо. Головними вимогами щодо діяльності усіх типів підприємств, фінансових і банківських установ, державних інституцій усіх рівнів має стати прозорість, підзвітність, доступність інформації для акціонерів, широкої громадськості. Важливими складовими народної, солідарної  економіки  є створення механізмів демонополізації та дебюрократизації економічного життя, мінімізації корупції, формування розвинутого конкурентного середовища, розвиток соціальної мобільності громадян.

Подолання періодичних трансформаційних криз економічного та політичного характеру можливе тільки на основі здійснення широкомасштабної, докорінної модернізації економіки і суспільства в Україні на основі суспільної солідарності. Виступаючи 20 листопада 2014 р. на Другій міжнародній конференції з питань харчування Папа Римський Франциск зазначив, що одним з викликів сучасному людству є «брак солідарності в суспільствах, які позначені зростаючим індивідуалізмом та поділами». Солідарність створює людям здатність «виходити назустріч ближньому» та спонукає дбати про спільне добро. Принципи солідарності мають глибокі історичні коріння. Вони в різних формах проголошувалися вітчизняними та зарубіжними мислителями і поетами. Згадаймо вічно живе Шевченкове: «Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся! .. Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю» [9]. Сильнішого заклику до солідарності українців в сучасних умовах просто не існує. Філософські, наукові основи солідарності закладено в працях Г. Сковороди, в його філософії серця. Дана проблематика знайшла своє відображення в роботах М. Ковалевського. Різні аспекти солідарності розглядали О.Конт, Е. Дюркгейм ,  Г.Спенсер та ін.  Вчення про соціальну солідарність та два її різновиди - «механічну солідарність» та  «органічну солідарність»  як важливі риси епохи модерну,  сформулював французький соціолог Е. Дюркгейм [10] .

Принцип солідарності було проголошено після Другої світової війни. Він стосувався міжнародної торгівлі та інших форм світогосподарських зв’язків. У листопаді 2006 р. в Берліні було проведено конгрес «Солідарна економіка в глобалізованому капіталізмі», в якому взяло участь 1400 учасників [11] . Солідарність, солідаризм  є надзвичайно важливою компонентою успішної реалізації трансформаційних процесів у колишніх соціалістичних країнах. При цьому солідарність може бути громадянською, соціально-політичною, економічною, професійною, станово-кастовою, майновою,  освітньою, культурною,  мовною, етнічною, конфесійною, цивілізаційною, расовою, гендерною, регіональною, екзистенційною тощо [12]. Предметом даного аналізу є , безумовно, економічна солідарність, яка проявляється на мікро-, макро- та на геоекономічному рівнях. В літературі з питань солідарної економіки переважають дослідження на мікрорівні, коли створюються самоврядні підприємства сімейного типу, кооперативні,  народні, комунальні підприємства, розвивається соціальний бізнес. Досвід такого солідарного підприємництва нагромаджено не тільки в бідних країнах (Бангладеш), а й у низці розвинутих країн (США, Англія, Канада та ін.) [13]. В  основі такої солідарності лежить процес виробництва суспільних благ. Солідарність проявляється у  консолідованій спільній діяльності з метою реалізації спільних цілей та завдань на основі узгодженого прийняття норм і правил суспільного (громадського) об»єднання, спільних моральних смислів, норм та цінностей. Надзвичайно високо оцінював таку форму солідарності Е. Дюркгейм, підкреслюючи,  що це «джерело життя  sui generis. З  нього йде тепло, що зігріває й надихає серця, притягує їх одне до одного, розтоплює лід егоїзму» [14].  Складніше реалізуються принципи солідарності на макро- та геоекономічному рівнях. На макрорівні, тобто на рівні держави, принципи солідарності полягають, насамперед,  у створенні необхідних і достатніх передумов для реалізації сутнісних сил особистості, зокрема вільного доступу до ресурсів з метою розвитку підприємництва. Згідно з соціологічними опитуваннями, близько 50% українців мають бажання займатися малим і середнім бізнесом. Практика розвинутих країн свідчить,  що саме дана категорія громадян становить основу економічної та політичної системи суспільства. Зміцненню солідарних відносин сприяють справедлива судова система, надійний захист прав власності, усунення корупції тощо. Важливою компонентою солідарності є також соціальний захист економічно вразливих категорій населення: інвалідів,  людей похилого віку,  сиріт та ін. Принципи солідарності на геоекономічному рівні були проголошені після ІІ світової війни і стосувалися переважно благодійництва та торговельних відносин між країнами. Три різновиди торгівлі на основі принципів солідарності отримали розвиток після ІІ світової війни: благодійність релігійних організацій, надання допомоги біженцям та іншим жертвам війни, державне сприяння з боку розвинутих країн (декади розвитку ООН, Ломські (Ломейські) конвенції ЄС-АКТ та ін.) [15] Актуальними залишаються положення щодо справедливої торгівлі,  еквівалентного обміну, поліпшення умов торгівлі між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються тощо. Однак у  сучасних умовах головна увага світової громадськості у контексті принципів солідарності прикута до проблем розвитку, зокрема реалізації принципів сталого економічного розвитку,  когерентного (взаємопов’язаного) розвитку у напрямі збереження світової економічної і політичної рівноваги.

Яскравим та переконливим прикладом використання принципів солідарності  є економічні та політичні результати в Польщі, яка стала повноправним членом ЄС, успішно подолала останню світову фінансову кризу, а її представник виконує  функції Президента ЄС.

Серед науковців і політиків існує певний консенсус про те,  що головною ланкою трансформаційного процесу є глибокоешелонована,  широкомасштабна, всеохоплююча модернізація економіки і суспільства. Водночас її здійснення вимагає згуртованості, єдності, консолідації  суспільства на основі принципів солідарності. «Соціальна солідарність суспільства … виступає,  з одного боку,  як об»єкт трансформаційних перетворень, з іншого – як визначальний ресурс»[16]. Коли йдеться про такі довгострокові програми історичного масштабу як модернізація, завжди мають бути визначені їхні стартові умови,  проміжні та кінцеві цілі, засоби, механізми та головні суб’єкти реалізації. Важливо обгрунтувати, по-перше, об’єктивні передумови модернізації, по-друге, окреслити основоположні цінності, на які спрямована модернізація, та під егідою яких вона здійснюється, по-третє, визначити  центральну ланку, серцевину, ядро  модернізаційного процесу; по-четверте, виокремити  сфери та галузі, що мають забезпечити справжній, а не декларований інституційний та економічний прорив у напрямі досягнення сучасних світових стандартів.

Отже, чому саме зараз потрібна  модернізація, чим зумовлена необхідність осучаснення економічної та інших сфер життя в Україні? По-перше, необхідно подолати важку економічну спадщину радянських часів, коли економіка України в складі єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР  була підпорядкована виконанню завдань союзного центру з акцентом на переважний розвиток важкої та оборонної галузей промисловості. Інші галузі економіки мали другорядне значення і вже тоді далеко відставали від кращих світових зразків у технічному, технологічному, організаційному та інших вимірах. По-друге, під час незалежності процес втрати вітчизняних позицій у техніко-технологічному змаганні продовжився. Якщо передові країни розвивають своє виробництво на базі 5-6 технологічних циклів, то наші виробники задовольняються рівнем 3-4 технологічних циклів. По-третє, нинішня модель економічного розвитку, створивши певні передумови для активізації ділової активності, спричинила серйозні та глибокі соціальні диспропорції у кричущих розмірах, загостривши до краю соціальну нерівність, поправши норми соціальної справедливості та ін. По-четверте, у порівнянні з 90-ми роками Україна втратила свої позиції за основними макроекономічними та соціальними показниками: ВВП на душу населення, індекс людського розвитку, рейтинг конкурентоспроможності , тривалість життя тощо. Зазначені та інші важливі причини і фактори жорстко поставили на порядок денний питання модернізації економіки і суспільства, як засобу призупинення подальшої деградації країни, її  сповзання  на периферію світового господарства та створення передумов для поступового наближення за основними показниками до групи розвинутих країн світу.

Ще одна позиція модернізаційного процесу випливає з теорії компенсації [17]. У модернізаційному процесі Україна повинна, по –перше,  компенсувати свою суб»єктність як члена міжнародного співтовариства, якого вона була позбавлена останні 700-800 років.  По-друге, компенсації підлягають очікування широких верств населення, особливо молоді, від помаранчевої (2004) та революції гідності 2013-2014 рр. По-третє, певний прошарок людей похилого віку, до яких останнім часом додалися громадяни і інших вікових категорій сходу України, потребують компенсації від начеб - то втрат, яких вони зазнали внаслідок розпаду СРСР.

Ключовим питанням модернізації є цінності в контексті яких вона здійснюється та на які спрямовуються її головні цілі. У широкому цивілізаційному вимірі в розвинутих капіталістичних країнах, в діяльності провідних міжнародних фінансових організацій  домінуючими залишаються ліберальні цінності, що сповідують свободу, демократію, ринковий  економічний устрій, громадянське суспільство, забезпечення прав людини і громадянина тощо. Дані принципи увійшли до Конституції України, інших важливих державних документів. Однак, як засвідчує світовий досвід, лібералізм, як політико-економічна течія епохи Модерну, вичерпує свій історичний, креативний   потенціал в силу нагромадження під його безпосереднім впливом таких гострих соціально-економічних, політичних, екологічних та інших проблем, які неможливо вирішити в системі ліберальних координат. У цьому зв’язку модернізація, що орієнтується винятково на ліберальні цінності приречена з самого початку бути наздоганяючою та безперспективною, що, за словами В. Черчілля, означало б кінець початку.

Чи мають бути відкинутими в процесі модернізації цінності,  задекларовані на знаменах буржуазних революцій кілька століть тому? Вочевидь ні. Але вони самі потребують модернізації згідно з викликами нинішньої епохи. Пріоритетного значення в даний час набувають такі універсальні цінності, як розвиток, соціальна справедливість, економічна рівність, людська гідність, доступ до освіти, безпека. Крім того, кожна нація, кожен народ успадкували власні цінності, що становлять їхній своєрідний генетичний код. Важливо також врахувати сакральні цінності, насамперед християнської етики, православ’я. Таким чином, у контексті цінностей можна класифікувати вітчизняну модернізацію, як ліберально-консервативну, що базується на універсальних, цивілізаційних та власних цінностях.

Щодо центральної ланки модернізації в Україні, тобто економіки. Як це можливо не прикро визнавати, але створена за часів незалежності на декларативних ліберальних принципах економічна система не має перспективи. По-перше, в ній відсутні внутрішні,  іманентні джерела, чинники та механізми сталого збалансованого розвитку, про що свідчать глибокі економічні кризи, які вразили економіку України в 1997-1998 рр. та особливо в 2008-2009 рр. Кращих доказів неефективності чинної економічної системи просто не існує. По-друге,  вона не ставить межі поглибленню соціального розшарування, зростанню нерівності, соціальної несправедливості іншим негативним явищам, цим атрибутам середньовіччя, які, як засвідчують події в Північній Африці та на Близькому Сході, не сприймаються широкими верствами. По-третє, вітчизняна економічна система звужує можливості господарської взаємодії  із зовнішнім світом та отримання на цій основі додаткових джерел для вирішення економічних та соціальних проблем. Особливо це стосується співпраці з Європейським Союзом, з іншими розвинутими країнами світу.

Якою ж має бути модернізація економічної системи?  По-перше, потребують суттєвого упорядкування відносини власності. Результати приватизації державних та комунальних підприємств  влаштовують  хіба що їхніх нинішніх власників ( приблизно 10% населення України). Абсолютно знехтуваними  залишаються протягом 20 років права міноритарних інвесторів, тобто переважної більшості населення країни. Відкритість, прозорість, доступність, а головне можливість отримати свою частку в прибутку має бути гарантована дрібному співвласнику підприємства. Особливо актуальними є дані принципи напередодні започаткування ринку землі. За певних умов можлива й реприватизація та націоналізація власності.  До економічних вимірів модернізації відносяться також розбудова місткого, заснованого на національному поділі і кооперації праці,  внутрішнього ринку; формування,  в тому числі на засадах державно-приватного партнерства, сучасних  підприємницьких структур, здатних на рівних конкурувати на світових ринках; створення реальних передумов для розвитку малого і середнього бізнесу, розгортання сучасних мережевих економічних систем, спрямованих на досягнення синергійного ефекту в межах національного вартісного ланцюга.

Нарешті,  про виробничо-технологічні пріоритети модернізації. Інколи вони вважаються  чи не головним компонентом модернізації. Дійсно, реальні ресурси життєдіяльності суспільства створюються саме у виробничо-технологічній сфері. Але без чіткої артикуляції цінностей і цілей та без осучаснення економічної системи просте нарощування ресурсів може лише поглиблювати соціальні суперечності. Для прикладу такі країни, як Єгипет, Туніс, Лівія, Сирія, охоплені соціальними заворушеннями, розвивалися в останні десятиліття доволі стабільними темпами, отримували схвальні оцінки з боку МВФ. Пропонується взяти  за основу концепцію Стігліца-Ліня  про нову структурну економіку та виділити дві групи пріоритетних галузей модернізаційного спрямування, які потребуватимуть відповідної державної підтримки: галузі-локомотиви економічного розвитку та галузі, що мають порівняльні, конкурентні та виявлені переваги на міжнародних ринках. До першої групи відносяться енергетика, машинобудування, житлове будівництво, інфраструктура, інформаційна сфера ін.  Другу групу становлять ракетно-космічний комплекс, авіа- та суднобудування, військово-промисловий комплекс, аграрний сектор, транзит, програмне забезпечення, освітні послуги  тощо.

Процес формування економічної системи народної (солідарної) економіки може здійснюватися в три етапи та включати в себе стабілізаційну модель (2015-2016 рр.), перехідну модель (2017-2018 рр.) та власне модель народної, солідарної  економіки (2019-2024 рр.)

Головними складовими моделі народної, солідарної економіки  мають стати: нова інституційна структура, демократичні (транспарентні) відносини власності, сучасна індустріальна та аграрна політика (ринок землі), збалансована фінансова і грошово-кредитна система, стимулюючий  інноваційний механізм, регіональна децентралізація, активна зовнішньоекономічна стратегія, модернізована соціальна та гуманітарна політика. 

 

 

 

Літературознавство

 

Лірика Марії І Стюарт: гендерний та релігійний аспекти

                                                

М.О.Новикова, академік АН вищої школи України,

С.Е.Трош, аспірант

 

Стаття вперше у вітчизняному літературознавстві долучає до наукового обігу зразок лірики Марії I Стюарт, королеви Шотландської (1542-1587), – т.зв. «Релігійний сонет». Його презентовано у старофранцузькому оригіналі, також в українському поетичному перекладі Максима Стріхи та у російському філологічному перекладі-коментарі Марини Новикової. Застосовано структурний, концептуальний, гендерологічний, жанрологічний та комунікаційний методи його аналізу. Вони продемонстрували множинність гендерних ролей ліричної героїні сонету і поліадресатність його месиджу.

 

Жінка і віра: гендерний та релігійний аспект. Колись класики марксизму називали раннє християнство «релігією жінок і рабів». Визначення це в певній мірі правильне. До християнства потягнулися швидше за інших люди декласовані, безправні, «принижені й ображені»: в економічному плані - жебраки; в цивільному плані - раби, а також «низи» і парії римського суспільства; в національному плані - непрестижні «інородці»; в гендерному плані - жінки, у віковому плані - абсолютно залежні від батька (за римськими законами) підлітки й діти.

Були, звичайно, серед ранніх християн і знатні, і багаті, і вчені і повноправні громадяни Риму. Житія святих I-IV ст. невипадково акцентували саме цю сторону раннього християнства. Вони прагнули спростувати стереотип, ніби християнство релігія виключно для неповноцінних. Наприклад, у драмі  Лесі Українки «Руфін і Прісцілла», герої якої належать до римських родин, широко представлена панорама життя періоду раннього християнства й конфлікт язичницької та християнської картин світу. 

Західна Європа доби Середньовіччя, а потім й Ренесансну перейняла у римського права обмежені, проте чітко зафіксовані юридичні права жінок як вільних громадянок, а у юдаїзму – сувору мораль в ставленні до жінок як членів родини та релігійної громади. Від цих традицій вона успадкувала також гендерні упередження попередніх епох, але розробила і свої легальні форми як внутрішнього, так і зовнішнього протистояння їм. При цьому гендерність ми розуміємо як комплекс гендерно-маркованих смислів, серед яких - гендерні конотації, асоціативний потенціал і гендерна символіка, які формують картину світу, базовану на стереотипах маскулінності та фемінності.

Варто наголосити: багато жінок Середньовіччя і Ренесансу були правителями держав, жінок оспівували, жінки «робили історію». Реформація і реформати (за словами шотландського поета ХХ ст. Тома Скотта) «стягнули жінку з небес і трону» [14, c. 270]. «З небес» – мається на увазі, звичайно, скасування екстатичності католицького культу Діви Марії. Його вплив позначився і на релігійній практиці католицизму, і на лицарському культі Прекрасної Дами [4, c.90-96], і на еротичному містицизмі і містичній еротиці [8, c.173-179]  всього західноєвропейського Середньовіччя та раннього Ренесансу. Відбився цей культ і в побуті. Нещодавні язичники, а потім двовірці ставилися до жінки упереджено. Для них вона роздвоїлася: стала  «Дияволицею», або «ангелом»; «відьмою» (відьомські процеси тривали в Шотландії до середини XVIII ст.), або «святою»; об'єктом або низинних пристрастей, або піднесених інспірацій. Амбівалентність цієї гендерної оцінки жінки впроваджувалася поступово, до того ж, проникала не тільки в чоловічу, але і в жіночу  соціальну та релігійну свідомість.

  В числі жінок, яких «стягли з трону», серед перших була королева Марія I Стюарт Шотландська (1542-87): генеалогічно – «порфірородна» шотландська принцеса з династії Стюартів по батькові і французька «принцеса крові» з роду де Гізів по матері.

Марія Шотландська: історико-біографічний та історико-літературний контексти. Легендарна королева (далі по тексту скорочено МШ) набула слави своїми любовними історіями, своїм протистоянням королеві Єлизаветі I Тюдор Англійській (надалі - ЄА) і трагічним фіналом цього протистояння: 20-річним ув'язненням МШ в лондонській фортеці-в'язниці Тауері для «особливо важливих» державних злочинців, і, нарешті, судом, вироком і смертю на ешафоті у 45-ти річному віці [2, c.20-34].  Далеко не таку ж популярність здобула поетична творчість королеви. Її лірика, в оригіналі написана старофранцузькою, була перекладена на сучасну англійську мову і видана Робіном Беллом відносно недавно ­­­– лише у 1992 році [15]. Треба зазначити, що на сто років раніше лірика королеви вперше прозвучала українською мовою. В 1888 році у  журналі «Зоря» №24 був надрукований сонет МШ «Que suis je, helas!..» в українському перекладі Лесі Українки під назвою «Остання пісня Марії Стюарт» [9, c.91].

Відзначмо й те, для фольклору та літератури Західної та Східної Європи королі і королеви – фігури не рідкісні. Виступали вони і в ролі літературних персонажів, і в ролі літературних авторів. Наприклад романтична історія кохання, яка стала джерелом для багатьох легенд, пов'язує принцесу і поетесу Хан-заде Ханим  і кримського Бахадира І Герай Хана, автора блискучої філософської і любовної лірики початку XVII ст. Ханзаде Ханим, дочка Газі Герая II, (корифея придворної поезії, відомого під псевдонімом «Газаї»), мала не тільки талант версифікації, але й здобула славу дипломата в політичних відносинах Кримського Ханства та Польського Королівства [1].         Лишімо літературні паралелі між двома сучасницями - МШ і Ханзаде Ханим – майбутнім дослідникам.

Найбільш популярними королівськими персонами Шотландії в літературі Західної Європи стали МШ і «Красунчик Чарлі» Стюарт. До літератури були причетні багато шотландських королів і королев Середньовіччя і Ренесансу. Деякі з них і самі, ймовірно, пробували себе у поезії. Однак до нашого часу дійшли лише два «королівських» поетичних цикли: «співи» Якова I Стюарта й лірика Марії I Стюарт. До аналізу одного з текстів її ліричного циклу ми і звернемося [11].

«Релігійний сонет»: передісторія. Текст, про який піде мова, датований 1570 роком. Отже, він написаний на третьому році ув'язнення МШ в лондонському Тауері. До цього, у 1569-1570 роках, на Півночі Англії спалахнув заколот католицького дворянства. Заколот підняли для того, щоб домогтися звільнення Марії Стюарт та скасування англіканства. З Марією таємно листувався герцог Норфолкський.  Він збирався одружитися з нею. З Мадрида, від іспанського короля та з Риму, від Папи, він отримував гроші для організації збройного повстання. Змова була розкрита; частина її учасників втекли за кордон, інші були заарештовані. Сам герцог Норфолкський у 1572 році буде страчений «за державну зраду» [13, c.287-291].

Сонет – єдиний текст з циклу МШ, що має назву (хоча дано її не автором, а перекладачем-видавцем). Названий сонет «Релігійним», в англійському перекладі Р.Белла «A Religious Sonnet». Структурно сонет МШ складається з 2-х катренів і 2-х терцетів за моделлю французького сонета Ронсара. Необхідно зауважити, що його рими не вельми оригінальні; деякі з них явно силувані. В цілому сонет не можна назвати шедевром Ренесансу – епохи, коли «сонетування» стало загальноєвропейською модою; коли у Франції, крім Ронсара, творили такі майстри сонета, як Жан Дора, Етьєн Жодель, Жоашен дю Беллє, а в Англії, крім дещо пізніших сонетів В. Шекспіра, вже наявний відомий сонетний цикл з 88 сонетів Е. Спенсера «Аморетті» [3, c.104-105].

Концептуальний аналіз. Але якщо з версифікаційної точки зору текст є твором аматорським, то з точки зору тематичної і мотивної сонет виглядає набагато цікавішим і складнішим.

Наочний спосіб визначити лейттеми у віршах - вичленувати ключові слова, які стоять на сильних віршових позиціях (початок і кінець рядків), а по цих словах виділити наскрізні теми. Список ключових слів виглядає так: <…гнів / не вгамує кров Биків /ягнят на вівтарі/ Із пахощами /Ніяка жертва не співмірна…>

Загальний сенс катрена ясний. Бог ліричної героїні (від імені якої написаний сонет) перебуває у гніві. Цей гнів не можна заспокоїти ні жертвопринесенням священних тварин, ні узливанням на Його вівтар пахощів. Мова виразно йде про Бога Старого Завіту [5, c.258-260], і в цьому вже укладений певний парадокс. Адже автор сонета, МШ – католичка, а до авторитету Старого Завіту любили вдаватися протестанти-пуритани. Протестантами ж у Шотландії були якраз супротивники МШ. Політичною мовою, т.ч., I катрен можна прочитати від імені (і в стилі) протестантів. Він говорить: ніякі криваві жертви, ніякі багаті і вишукані дари не приборкають люті «суверена» політв'язня Марії – королеви Єлизавети.

Виходить що Єлизавета ненавидить НЕ саму Марію, яка смиренно вдалася до її християнського милосердя і сестринської любові, – Єлизавета ненавидить всю Шотландію, яку Марія представляє. Бо героїня сонета - не самотній в'язень, вона повноважний речник усієї Шотландії. Так з благочестивої цитацій Біблії I катрен перетворюється на злободенну політичну інвективу.

Бог Старого Завіту гнівний, Він відкидає жертви і дари зовнішні. Але Він також і милостивий (про що мова піде в наступному катрені), – милостивий до тих, хто не порушує Його Закону. Ні сама МШ, ні Шотландія як держава не порушували закону ЄА, оскільки Шотландія – суверенна держава. Ні МШ, ні її країна не є підданими Англії і не підвладні англійським законам. Нагадаємо: МШ, як і герцога Норфолкського, судили і стратили за статтею «державна зрада». Однак герцог – англієць, а Марія – шотландка. Тому «гнів» Єлизавети на Марію і несправедливий юридично, і немилостивий по-християнськи.

Не виключена, разом з тим, і інша тематико-мотивна (а значить, і жанрова) інтерпретація наведеного катрена. Сонет писався людиною, яка вже втратила колишню владу; матір'ю, вже здатною здогадатися, що її син, навіть досягнувши повноліття, навряд чи зможе (та й захоче) їй допомогти; напівфранцуженкою, яка вже змогла упевнитися, що шотландський народ за «свою» її не прийняв і не полюбив. А вельможі, як шотландські, так і англійські, використовують її як козирну карту в політичній грі з Францією, Іспанією і Папським Престолом.

Для 27-річної жінки таке усвідомлення власного становища не могло не бути драматичним. «Гнів Господній» навряд чи сприймався нею лише як проста літературна алюзія на знаменитий латинський церковний гімн XIII ст. «Dies irae» Томи Челанського (цей спів було пізніше включено в похоронний католицький чин [7]). МШ ж реально очікувала смерті, – чи то публічної, на ешафоті, чи то таємної, від отрути або кинджала. У сонеті вона ніби передрікає власне відспівування і «цитує» його текст...

У цьому випадку жанрово-тематичне визначення сонета - покаянна сповідь самої ліричної героїні. Подібно до всіх католицьких монархів своєї епохи, МШ робила багаті приношення Церкві. Але тільки тепер, на власному біографічному і духовному досвіді, вона дізналася, що Богу таких жертв мало – вони навіть не зменшують Його праведного гніву. «Жертва Богові - дух упокорений: серце скрушне і смиренне Бог не відкине», – саме ці слова Псалмоспівця підхопить і розвине наступний II катрен [12]. Його тема  становить «анти-тему» ​до I катрена. Там висувається теза: що не бажано Богу? Тут слідує антитеза: що ж Йому завгодно? [17] Тематичні слова знову це підтверджують: <…душа/ Боже, вірна/ Нехай пребуде в милості й добрі/ Й Законові, що ствердив Ти /І серед смертних покірна…>.

Богу потрібні не матеріальні, а духовні приношення: віра, надія, любов до ближнього. Це вже  Бог Нового Завіту. Показовим є і новий смисловий акцент - теж у вигляді антитези: не можна полюбити Безсмертного, якщо ти не хочеш любити смертних; не можна очікувати добра від Невидимого, якщо ти не робиш іншим видимого добра [6].

Далі, слідуючи прийнятій  схемі аналізу, резюмуємо мотиви I-го і II-го терцетів. I терцет: <…єдина жертва/для Тебе люба /молитви святі/смиренна вірність,/ плоть  у чистоті…>. Жертвопринесення, єдино прийнятне для Бога, – це дух (душа), що перебуває в постійній молитві, що смиренна і вірна, що мешкає в цнотливому тілі. Знову-таки, на перший погляд, рядки ці, абсолютно правильні з релігійної точки зору, сухі поетично. Однак, варто припустити ще раз, що звернені вони не до віруючих «взагалі», а конкретно до ЄА, - і тоді модус і цього терцета кардинально змінюється.

Єлизавета I носила майже офіційне ім'я «королеви-діви» – при тому, що її фаворити, не менш численні, ніж у Марії I, ні для кого не становили таємниці. Ні смиренням, ні молитовними подвигами ЄА відзначена не була. (На відміну, скажімо, від середньовічної шотландської королеви Св. Маргарити (?1045-16.11.1093), дружини короля Малькольма III і улюблениці всієї країни). Виходить, що, говорячи з ЄА в стилі і модусі чисто релігійного дискурсу, МШ по суті її викриває, а заодно переадресовує «суперниці-сестриці»  ті релігійні, моральні і навіть юридичні обвинувачення, які та висувала проти Марії.

Взагалі XVI століття – це часи, коли релігія ніде в Європі не була юридично відокремлена від держави. Отже, не-християнської владарки в християнській країні бути юридично не могло. Але тоді, за змістом наведених рядків, Єлизавета оголошувалася Марією не "поганою" володаркою, а "не-володаркою» взагалі – бо влада її уявна, оскільки вона «не від Бога». Судити когось від імені християнської держави така влада не давала жодного права.

Так готується амбівалентність і полівекторність фінального II терцета: <…О Всемогутній /Твої дари у серці потаю /славу й честь Твою…>. Він містить побажання-молитву до «Всемогутнього». Від себе лірична героїня молить про те, щоб Він таки був до неї «прихильний», щоб вона могла «утримати» Його «милість» у своєму серці, де б вона не перебувала, Йому на Славу й Честь.

Як видно з переліку ключових слів, всі вони справді багатозначні. Прямо - всі вони говорять мовою релігійною. Побічно вони говорять мовою політичною. Але на мові лексичних асоціацій, невловимо-іронічно - вони ніби «цитують» мову «амурних» бесід фаворитки зі своїм «всемогутнім» покровителем.

Особливого коментаря заслуговує парне словосполучення «слава і честь», завершальні для всього тексту сонета. Парні словосполучення характерні для поетичного стилю сонета в цілому. Такого роду парні словосполучення є практично в усіх мовах.  Це фразеологізми дуже давнього походження, де два слова пов'язані між собою семантикою подібності-протипоставленності [10, c. 245-247]. Часто зв'язок цей закріплений римою, або алітерацією, або асонансом (як у нашому випадку). «Глорія» – явлена ​​ззовні слава і Божества, і людини.

Честь - також вельми давнє поняття-концепт. Однак первинна семантика його інша, ніж у «Глорії». Честь – це гідність людини, яка вміє відрізняти «правду» від «кривди», тобто володіє чуйністю до світового  порядку, чуттям на добро і зло. Така ж і первинна слов'янська «честь». Всі вони колись позначали вміння знаходити кожному явищу його «правильне» місце, а в цій правильності, правоті, правді чути гармонію світу, «гімн Творцю світів» (О.С. Пушкін). Тому існував дворянський (пізніше – офіцерський) девіз: «Душу – Богові, життя – королю (царю тощо), серце – дамі, а честь – нікому».

 Знаменно, що на найсильнішу, заключну позицію Марія Шотландська ставить саме ці два поняття: найважливіші і для релігійної етики, і для лицарського кодексу, і для Риму античного, і для Риму Середньовічного. Факт цей свідчить багато про що. І про «канонічність», і про «класичність» виховання юної Марії при французькому дворі. І про те, що така глибинна архаїка, з її розумінням правди і кривди як об'єктивних станів світу і людини, а не тільки суб'єктивних оцінок, - архаїка ця збереглася і в Північній Галлії (французький Париж), і в Північній Британії (шотландський Единбург) до самого Ренесансу.

Свідчить цей факт ще й про те, що у сонета МШ є довгий ряд «співавторів». Ними могли бути досвідчені богослови, юристи та політики (можливо, із священиків-єзуїтів, яких Марії дозволено було мати у в'язниці). Ними без сумніву були всі, хто оточував її в юності, – від кого вона переймала норми не тільки мовні, а й поведінкові.

Висновок. Проведений аналіз дає підстави для деяких висновків.

Лірика Марії I Стюарт, незалежно від суто естетичних чеснот або обмежень, являє собою релігійний, політичний і етичний документ своєї епохи, що заслуговує спеціального вивчення.

 В історико-літературному плані найцікавішим є поєднання різних жанрових моделей всередині одного і того ж тексту. Це можуть бути «жанри» релігійні (гімн, сповідь, проповідь, молитва) і жанри світські (інвектива, медитація, ліричний щоденник та ін.).

У гендерному плані це означає множинність гендерних ролей Марії. Вона і побожна католичка (здатна, разом з тим, говорити і мовою протестантизму); і королева (навіть у вигнанні і у в'язниці); і політична ув'язнена (що не втрачає, однак, своєї королівської честі); і «піддана» Господа Бога; і світська дама, яка володіє придворним мовним етикетом; і самотня жінка, яка на порозі можливої ​​близької загибелі заново і по-новому осмислює і переживає своє минуле.

У комунікативному плані сонет виявився текстом з подвійною адресацією, причому на додачу до кожного з адресатів звертаються на двох мовах.

Перший, текстуально заявлений адресат сонета - Господь Бог. Жанрово  сонет являє собою поетичну молитву. Другий, текстуально ніде не позначений адресат сонета – королева Єлизавета I Англійська, «сестра» (точніше, кузина) і тюремниця Марії I Шотландської. Тоді жанрово той самий сонет є прихованою петицією: зверненням королеви переможеної до королеви-переможниці.

При цьому обидва месиджи звучать на двох мовах і для самого адресанта: мовою граничної відвертості - і мовою тонкої дипломатичності. У другому випадку говорити багато правди, більше правди, ніж від тебе очікують, - ще не означає говорити всю правду.

Марія не бреше ні своєму Богові, ні своїй «сестрі» - опоненту. Мовою щирості її месидж забарвлений в тони жаху і слухняності, віри і надії. Їх не можна ні тонко імітувати, ні далекоглядно розрахувати. Жанрово такий контакт можливий лише як сповідь.

Однак майже всі ключові релігійні концепти й образи сонета, як з'ясувалося, не просто полісемантичні - вони амбівалентні. Мова молитви стає водночас мовою містичної еротики, а жанр сонета набуває рис щоденника католицької черниці в дусі Тереси Авільскої.

Така ж амбівалентність пронизує і месидж, що посилається «сестрі Єлизаветі». Катрени сонета – це, по суті, інструкція королеви-католички (МШ) королеві-протестантці (ЄА): що значить, в очах Бога, бути істинно віруючою? Ув’язнена, над якою нависла загроза смертного вироку, бере на себе повноваження посланниці не те що Папи Римського, але самого Господа Бога. Звідси виникає «смиренна зухвалість» і «інтимна публічність» у тонусі тексту - тепер уже тексту-проповіді.

Є у сонета ще одна амбівалентність. Полягає вона в тому, що ліричний імідж, який Марія створює собі самій, - імідж виразно пуританський. Відкидається як дарунок Богу всього тілесного, матеріального, декоративного. Стверджується все духовне, а ще точніше - все морально-діяльне: безумовне підпорядкування Закону, виконання заповідей, неухильна віра в безсмертя, невсипуща молитва, місіонерська та благодійна активність, цнотливість тощо. Створюється свого роду «анти-портрет» реальної Єлизавети, але водночас і «анти-портрет» реальної Марії.

У зв'язку з цим постає питання щодо ліричної автентичності головної героїні сонета. Можна було б повірити в те, що 20-річне ув'язнення зробило з гордої володарки смиренну прохачку, з католички протестантку душею, з ексцентричної, розбещеної любительки розкоші і пригод – сувору аскетку. Повірити було б можна, якби не мережа змов, не плани втеч, не звабливі манери королеви-в'язня. Вони відображені і в доносах єлизаветинських шпигунів, і в посланнях іноземних дипломатів, і в мемуарах сучасників шотландської королеви. У результаті їй ніхто не повірив: ні королева англійська, ні власні чоловіки Марії, ні її народ.

Проте, як нам видається, комунікативна стратегія  у автора сонета все ж є. Це стратегія ігрова. Під грою розуміється не витівка і не удавання, а особлива поведінка в смузі між обов’язком і безвідповідальністю, повною свободою і крайньої несвободою, покорою і свавіллям, еротизмом і безпристрасністю. Марія «грає» не тільки на троні, а й у в'язниці, не тільки чужими життями (і смертями), але й життям (і смертю) власної. Так виникає наднасичена амбівалентність сонета.

Перевірка цього висновку на матеріалі всієї поетичної спадщини Марії Шотландської може відкрити перед нашим дослідженням подальші перспективи.             

 

Додаток 1. «Релігійний сонет» Марии I Стюарт (старофранцузький оригінал, 1570). L'ire de Dieu par le sang ne s'appaise / De boufs, ny boucs, espandu sur l'autel, / Ny par encens, ou Sacrifice tel, / Le Souuerain ne reçoit aucun aise. / Qui veult, / Seigneur, faire oeuure qui te plaise, / Il faut qu'il ayt foy en l'Immortel, / Auec espoir, charité au mortel, / Et bien faisant que ton loz il ne taise. / L'oblation, qui t'est seule agréable, / C'est vn esprit en oraison constant, / Humble et deuot, en vn corps chaste estant. / O Tout-puissant, sois moy si fauorable, / Que pour tousjours ces graces dans mon Coeur / Puissent rester à ta gloire et honneur [16].

 

Додаток 2. «Религиозный сонет» (російський філологічний переклад Марини Новикової, 2014). Гнев Божий не смягчит ни кровь волов,/ Ни кровь козлов на Божьем алтаре, / Ни благовонья: наша ни одна / Жертва Его не удовлетворит. / Но кто угоден хочет быть Тебе,/ Надежду, милость к смертным, пусть несёт,/ Творит добро и Твой блюдёт закон. / Жертва одна, угодная Тебе, – / Душа в молитве денной и нощной, / Плоть в чистоте, верность в смирении. / О, Всемогущий, дай же мне хранить / На сердце у себя Твои дары / Тебе на поклонение и честь.

 

Додаток 3. «Сонет-моління» (український поетичний переклад Максима Стріхи, 2015). Гнів Божий не вгамує кров офірна / Биків а чи ягнят на вівтарі / Із пахощами – на гріхи старі / Ніяка жертва буде не співмірна.//Але душа, Тобі, мій Боже, вірна, / Нехай пребуде в милості й добрі, / Й Законові, що ствердив Ти вгорі, / І серед смертних буде хай покірна.// Єдина жертва, що для Тебе люба / – Нічні та денні молитви святі,/ Смиренна вірність, плоть  у чистоті. / О Всемогутній, хай повік сугубо / Твої дари у серці потаю, / Тим славу й честь підносячи Твою.

 

Література:

1.                Восточная Литература. Средневековые исторические источники Востока и Запада [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.vostlit.info/ Dokumenty/Krym/XV/Rozovyj_kust_chanov/15.phtml?id=12935. – 12.02.2015. –Загл. с экрана.

2.                Гамбаро Кристина. Замки Марии Стюарт / К. Гамбаро // Кристина Гамбаро. Замки Шотландии. История и достопримечательности. Пер с англ. Людмилы Головиной. Серия «Города и страны». – М.: Бертельсманн Медиа Москау АО, 2004. – 136 с.; ил. – С.20-34. (Портрет Марії I Стюарт див. на стор. 20.)

3.                Гаспаров М. Л. Очерк истории европейского стиха / М. Л. Гаспаров. – М.: Наука, 1989. – 304 с. – C. 104-105.

4.                Дюби Жорж. Куртуазная любовь и перемены в положении женщины во Франции XII века. Пер. с французского Е.Ю. Симакова / Жорж Дюби // Одиссей. Человек в истории. – М.: Наука, 1990. – С. 90-96.

5.                [Б.а.] Жертвоприношения / [Текст] // Библейская энциклопедия. В 2-х книгах. Книга 1. А-М. – М.: Изд-во СПМСИ. Фирма «Символ». СП «Медсервие интернешнл», 1990. [Репринтн. изд-е.]. – 494 с. – С. 258-260.

6.                1Кор.13:4–7.

7.                Крихтон, Смит, Айен. Проповедник Джон Нокс / Айен Крихтон Смит // ШКЛ, с. 266.

8.                Кураев, Андрей, диакон. Традиция. Догмат. Обряд. Апологетический очерк / Андрей Кураев. – М.: Изд-во Братства Святителя Тихона, 1995. – 416 с. – С. 173-179.

9.                 Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1975 р., т. 1. – С. 91.

10.           Мьюир Эдвин. Шотландия, 1941 год / Эдвин Мьюир // ШКЛ, с. 245-247.

11.           Поэзия Марии Стюарт [Электронный ресурс]. – Режим доступа: [http://www.maria-stuart.ru/content/legacy/religious-sonnet]. – 5.01.15 – Загл. с экрана.

12.           Псалом 50:19.

13.           Рыжов К. Все монархи мира. Западная Европа / К. Рыжов. – М.: Вече, 1999. – 656 с. – С. 287-291.

14.           Скотт, Том. Фергюс, Вечный Шотландец / Том Скотт // Шотландии кровавая луна: Антология шотландской поэзии (с XIII-го века до века XX-го). – Владимир Казарин, Марина Новикова (предисл.). Марина Новикова (сост., пер., комм.). – Симферополь: СОНАТ, Крымский Архив, 2007. – 320 с. – С. 270. (Далі для посилань на це видання: ШКЛ і сторінки).

15.           Bittersweet Within My Heart: The Love Poems of Mary, Queen of Scots. Transl. and ed. by R. Bell. [Text]. – London: Chronicle Books, 1992. – 112 p.

16.           Les monarchies/ [Antonetti G., Beaune C., Bercé Y-M., Brancourt J-P.]; sous la direction de Yves-Marie Bercé. – Paris: Presses Universitaires de France, 1997. – 544 p. – P. 147-157.

17.            Webster’s New World Dictionary/ College Edition / [Text]. The 9th ed. The World Publishing Company, Cleveland and New York. – 1964. – 1724 p. – P.871.

 

 

 

Англомовна поетична шевченкіана 2013 та 2014  років

 

Р.П.Зорівчак, академік АН вищої школи України

 

Розвідку присвячено найновішим здобуткам англомовної поетичної Шевченкіани (2013-2014 років). Стисло охарактеризовано творчий доробок П. О. Фединського, що переклав усі віршовані твори Т. Шевченка;  обґрунтовано перекладацьку стратегію Віри Річ, що переклала 155 поезій Т. Шевченка. У статті йдеться також про внесок в англомовну Шевченкіану М.  Найдана та про збірку 50 Шевченкових поезій в англійському та французькому перекладах, що її видав Музей Тараса Шевченка в Канаді.

 

 

                                         Є земля з високими мостами,

                                        Є земля з стежинами у світ…

                                        І святе є рідне слово мами,

                                        Й над всіма п’ятьма материками

                                        Не стиха Шевченків “Заповіт”.

                                                                 М. Томенко

 

 У  сучасному світі англійська мова – найпоширеніша,  тому англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих чинників нашого утвердження як нації у світовому літературному контексті. Саме тому так вагома англомовна Шевченкіана.

  Поступово Шевченкова творчість входить як естетична цінність і цілісність в англомовні літератури. Поет давно був знаний у колах українських іммігрантів як патріот, символ болючо-коханої, але навіки втраченої Вітчизни, в академічних – як об'єкт наукового дослідження. Тепер ширші читацькі кола англомовного світу призвичаюються сприймати творчість Т. Шевченка як художнє втілення історичної пам'яті української нації, як одну із найяскравіших сторінок у світовій літературі нарівні з творчістю Дж. Ґ. Байрона, О. С. Пушкіна, В. Вітмена та ін. До британської, американської, канадської та австралійської літератур ім'я Т. Шевченка входить значною мірою паралельно. Переклади його творів, книжки та статті про нього в будь-якій з цих країн, а також радянська англомовна Шевченкіана відкривають йому шлях у всі чотири літератури. Слово Т. Шевченка в англомовних перекладах доходить і до численних народів Африки та Азії.

 Хоча в англомовному світі загалом зацікавлення художньою літературою, духовна потреба в ній постійно зменшуються, здобутки англомовної поетичної Шевченкіани – вагомі. Дотепер понад сто перекладачів намагалося донести Шевченкове Слово до англомовного читача. Були серед них аматори (Е. Дж. Гантер, Г. Любач-Пізнак), досвідчені перекладачі (О. Івах, Джон Вір, П. П. Селвер, А. М. Біленко, П. Фединський), університетські професори-славісти (К. О. Меннінг, В. Кіркконел, К. Г. Андрусишин, М. Найдан), видатні літературні особистості, зокрема Е. Л. Войнич та Віра Річ.

Зрозуміло, що до Шевченкового 200-річчя очікувалося чимало нових перекладів поезії Т. Шевченка англійською мовою. Трагічні події, що відбувалися в Україні в ті роки, також сприяли зацікавленню світу Україною і Тарасом Шевченком як її символом.

Головний здобуток Ювілейних років – це перший в історії повний англомовний “Кобзар“ [12]. Його опубліковано 2013 р. у перекладі П. Фединського – українця, що народився та постійно проживає в англомовному світі – в нідерландсько-британському видавництві “Глагослав”.

Петро Фединський народився 1951 р. в місцевості Ешланд (штат Пенсильванія) в родині післявоєнних емігрантів з України. Виростав у свідомій українській родині, навчався в суботній українській школі. Згодом студіював в Зальцбурзькому університеті (Австрія) та в Американській міжнародній школі в Сан-Пауло (Бразилія). З 1978 р. працював в Українській службі «Голосу Америки». Обіймаючи цю посаду, провів чимало часу в чотирьох республіках колишнього Радянського Союзу. Саме як працівник служби новин “Голосу Америки” повідомляв про поступовий розпад Радянського Союзу та комуністичної системи в 1988-1991 роках. Нещодавно П. Фединський став пенсіонером, одначе продовжує активну працю як перекладач-синхроніст в площинах української та англійської мов на найвищому урядовому рівні. 1990 р. Університет Альберти опублікував перший в світі українсько-англійський комп’ютерний глосарій, який уклав П. Фединський. Як головний фотограф видавництва «Смолоскип» П. Фединський зробив надзвичайно багато світлин, що задокументовують життя української громади в Америці, події в Україні, а також українську церковну архітектуру у США.

Уперте, настирливе прагнення перекласти “Кобзар” Т. Шевченка англійською мовою охопило П. Фединського під час його відрядження в Москві. Було це влітку 2010 р., коли йому залишилося три тижні перебування в Москві. Проходив повз пам’ятник Тарасу Шевченку  в сквері перед готелем “Україна“ (пам’ятник відкрито 10 червня 1964 р.) і відчув, що мусить перекласти увесь “Кобзар”. Як бачимо, схвалене у Москві рішення виконав: перша презентація повного англомовного “Кобзаря” відбулася в Українському інституті Америки 11 жовтня 2013 р. 

Уже сам факт першої публікації повного “Кобзаря” англійською мовою –   надзвичайна  подія у світовій Шевченкіані. Перекладач послідовно дотримується єдино правильного методу транскрипції при відтворенні звучання українських власних назв графемами англійської мови. У цьому виданні чимало дуже цікавих та творчих знахідок; зокрема, при  відтворенні сарказму оригіналу (вірш “Якось-то йдучи уночі…“), контекстної семантики реалій (поеми “Чернець”, “Гайдамаки“), синонімічних нюансів оригіналу засобами цільової мови (поема “Невольник”). Дуже добре враження справляють  укладені перекладачем  продумані  коментарі до Шевченкових творів. Серед майстерних перекладів – передусім  ‘The Caucasus’, пор. уривок із звернення до Якова де Бальмена:: “І тебе  загнали, мій друже єдиний, / Мій Якове добрий! Не за Україну, /А за її ката довелось пролить / Кров добру, не чорну. Довелось запить / З московської чаші московську отруту! [4. –  Т. 1. – С. 249] – ‘They drove you too, my dear old friend, / My one and only Yakiv ! You came to spill / Your good pure blood / Not for Ukraine, but for her executioner. / You had a drink of Moscow’s poison from / The cup of Moscow’ [12. – C. 173]. У перекладі – зокрема доречне слово місткої семантики executioner. Добре впорався перекладач з дуже складним закликом “Борітеся – поборете“  [4. – Т. 1. – С. 249] – ‘Fight – you’ll win the fight’ [12. – C. 172]. Або ж уривок із опису    царського палацу (поема “Сон”): “За богами – панства, панства / В серебрі та златі, / Мов кабани годовані,/ Пикаті, пузаті” [4. –  Т. 1. – С. 186] – ‘Behind the gods – the upper crust / All in gold and silver, / All like fattened hogs / With bloated faces,  paunchy bellies!’ [12.   – C. 130].    

Водночас, у перекладах окремих творів відчувається поспішність, неувага до ряду художніх особливостей, зокрема домінант оригіналу.  Приміром, заспокоює циган знедолену жінку (драматизована ліро-епічна поема “Відьма“): “Та добре, добре. Що дальш буде? / Розказуй дальше” [4. –  Т. 1. – С. 281], а в перекладі знаходимо: ‘Well, okay, okay, what’s next? / Tell me more’ [12. – P. 197]. Порівняймо в перекладі В. Кіркконела – К. Г. Андрусишина: ‘All right, all right! What happened then? / Pick up your sorry tale again’ [15. – P. 286].

Поему “Петрусь“ подано під заголовком ‘Petey’ [12. – C. 394]. Іван Удовиченко (балада “У тієї Катерини… “ ) перетворився в перекладі у вдівця (widower) [12. – C. 274] і, очевидно, зміст поезії зовсім незрозумілий. Надто сміливо поводиться перекладач із заголовками віршів. Так, прекрасну Шевченкову  мініатюру “На Великдень на соломі….“, П. Фединський подає під заголовком ‘Boasted children’ [12. – C. 305], що не відповідає суті вірша. У Віри Річ заголовок ‘On Easter Sunday on the straw’ [13. – C. 272], а в В. Кіркконела – К. Г. Андрусишина: ‘On Easter day among the straw’ [15. – C. 443]. Таких відхилень у перекладах П. Фединського чимало, а їх можна було б уникнути, якби рука зичливого фахівця провела незначну “косметичну” чистку тексту, пройшлась по ньому з делікатним віничком. Перекладач, до речі, у своїй книжці дякує такій великій кількості людей за поради та допомогу…. Чому ж ніхто з них прискіпливо не перечитав тексту? Виникають і інші запитання. В останній декаді березня 2014 р. відбулася Тридцять четверта щорічна наукова Шевченківська конференція в Нью-Йорку. Її організували НТШ-А, УВАН, Інститут україністики Гарвардського університету та Український інститут Америки. Працювали там дві секції – україномовна та англомовна, було виголошено ряд цікавих доповідей. Одначе не було й згадки про англомовну Шевченкіану, про її найновіше досягнення – перший цілісний “Кобзар” англійською мовою. Факт, без сумніву, дуже сумний… І повторився він знову 7 березня 2015 року. З ініціативи тих самих організацій відбулася Тридцять п’ята щорічна наукова Шевченківська конференція в Нью-Йорку, знову було ряд цікавих доповідей, одначе про англомовну Шевченкіану не йшлося.

Передмову до “Кобзаря“ 2013 р. написав професор славістики (україністики та русистики) Пенсильванського університету  М. Найдан [11].  У ній – чимало вдало поданих фактів, але за жанром  це – не передмова до першого повного англомовного “Кобзаря“, зокрема, після передмов К. О. Меннінга 1945 р. [9], В. К. Метьюза 1951 р. [10] та К. Г. Андрусишина  1964 р. [5], І. Дзюби (у перекладі Віри Річ) 2007 р. [8]. Ні єдиним словом не згадує проф. М. Найдан про майже 150-літню історію англомовної Шевченкіани, начебто її і зовсім не було, а насправді її представляють імена блискучих перекладачів: Е. Л. Войнич, Джона Віра, Віри Річ та чимало інших. Не згадує автор і про пам’ятники Т. Шевченка в англомовному світі. Ситуацію покращує розвідка д-ра філол. наук Л. Генералюк “Шевченко: художник як поет і поет як художник”. Поліграфічний рівень книжки – належний, подано чимало репродукцій малюнків Т. Шевченка. Читачеві допоможе вичерпний глосарій окремих слів та виразів. Свою працю П. Фединський присвятив батькам – Олександрі та Олександру Фединським.

Виникає питання: чи Петрові Олександровичу поталанило відтворити мелодійність та співність Шевченкової поезії? І одразу з’являється інше питання: чи загалом можливо подужати розходження в ментальності між українським читачем XIX сторіччя та сучасним американським читачем?

Інше питання хвилює мене, коли я читаю поему “Кавказ”. Я часто слухаю музику симфонічної кантати С. Людкевича “Кавказ“. Мені також вчувається уривок з поеми “Кавказ“ у виконанні Сергія Нігояна – юнака з Дніпропетровщини, що трагічно загинув 22 січня 2014 року на Євромайдані (йому йшов тоді 21-ий рік життя).  Чи музика С. Людкевича, чи декламація юнака вплинули б на перекладачів, і вони щось  видозмінили б  у своєму перекладі?!

Дуже вагомий внесок до англомовної Шевченкіани Віри (справжні імена – Faith Elizabeth Joan) Річ – англійської поетеси, літературознавця, перекладача, журналіста. У 1960-69 рр. вона опублікувала переклади 51 твору Т. Шевченка (в т. ч. – 9 поем) та уривка поеми “Княжна”. 16 творів – “Причинна”, “Неофіти”, “Холодний яр”, “Чигрине, Чигрине...”, “Маленькій Мар’яні” та ін. – перекладено вперше. Більшість перекладів уміщено у збірці “Пісня з темряви” [17]. Віра Річ використовувала академічне видання 1939-1957 рр., її переклади зберігають нумерацію рядків оригіналу. Найадекватніші  серед них – “Якось-то йдучи уночі...”, “Неофіти”, “Гамалія”, “Причинна”, “Кавказ”, “Садок вишневий коло хати…”, пор.: “Садок вишневий коло хати, /Хрущі над вишнями гудуть./ Плугатарі з плугами йдуть,/ Співають ідучи дівчата, / А матері вечерять ждуть” [4. – Т. 2.– С .11] –  ‘Beside the house, the cherry’s flowering, / Above the trees the May bugs hum, / The ploughmen from the furrows come, / The girls all wander homeward, singing, / And mothers wait the meal for them’ [17. – С. 88]. В інтерпретаціях є дуже вдалі знахідки: перевираження ономатопеї першотвору (“Великий льох”, “Причинна”), відтворення сарказму оригіналу (“І мертвим, і живим...”), семантико-стилістичних функцій іншомовних і діалектних украплень, реалій, демінутивних форм (поема “Сон”), відтворення приблизних і внутрішніх рим  (“Гамалія“). Знижують якість перекладів текстуальний буквалізм (“Заповіт”), нехтування звуковою виразністю (“Думи мої, думи мої”, 1839), порушення норм англійського синтаксису (“Наймичка”).

Чимало перекладів Віри Річ подано в періодиці Великобританії, зокрема в ‘The Ukrainian Review’, де опубліковано цикл “В казематі” (1965), поезії “Сон” (“На панщині пшеницю жала...”, 1964), “На вічну пам’ять Котляревському” (1969, 1998), “До Основ’яненка” (1993), “Лічу в неволі дні і ночі...” (перша редакція), “Подражаніє 11 псалму”, “Я не нездужаю, нівроку...” (усі три переклади – 1994). На пам’ятнику Т. Шевченка в Вашингтоні (урочисте відкриття відбулося 27 червня 1964 р.) – уривок з поеми “Кавказ” (рядки 11-18: “Не вмирає душа наша, / Не вмирає воля./ І неситий не виоре / На дні моря поле./ Не скує душі живої/ І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога”) викарбовано в перекладі Віри Річ.

2007 р. видавництво “Мистецтво” опублікувало вибрані поезії Т. Шевченка в оригіналі та в перекладах Віри Річ [1]. У книзі вміщено репродукції найкращих зразків живописних та графічних творів, що вдало розкривають різнобічність таланту Т. Шевченка – поета і художника, його універсалізм. Шевченко-поет і Шевченко-художник створюють одну геніальну цілісність, тому повноцінні лише ті видання поетових перекладів, де вміщено репродукції його малярських творів, а таких видань, на жаль, не багато. У книзі – 92 віршові твори Т. Шевченка, з них 39 нових перекладів, зокрема, балад “Русалка” і “Тополя”, віршів “Нащо мені чорні брови...”, “Коло гаю в чистім полю...”, “Доля”, “Муза” та ін. Вірш “Думка” (“Тяжко-важко в світі жити...”) загалом англійською мовою перекладено вперше. Віра Річ переклала також передмову І. Дзюби до цього видання [8]. У раніше зроблені переклади Віра Річ внесла чимало удосконалень, зокрема, творів: “Думка” (“Тече вода в синє море...”), “Тарасова ніч”, “Розрита могила”, “Чигрине, Чигрине...”, “Лічу в неволі дні і ночі...” (перша редакція).

2013 р. видавництво “Мистецтво“ опублікувало англомовну збірку всіх перекладів Віри Річ Шевченкових поезій    155 творів [13]. У цій збірці вперше опубліковано переклад поем “Катерина”, “Чернець”, значної частини поеми “Гайдамаки” та ін. З перекладом поеми “Чернець” перекладачка була готова значно раніше, одначе дуже висока вимогливість до власних перекладів спонукала Віру Річ не поспішати з перекладами. У листі від 7 березня 2008 р. вона писала до мене, що не збирається подавати поему “Чернець“ до друку, бо вона не задоволена перекладом. Найадекватніші переклади поем – “Гамалія”, “Кавказ”. З того часу, як Віра Річ познайомилася з “Конкорданцією поетичних творів Тараса Шевченка” [7], перекладачка почала задумуватися над тим, що окремі образи та вислови повторюються в творах Т. Шевченка, отже, при відтворенні їх англійською мовою доречно використовувати (очевидно, якщо на це дозволяє контекст) одні й ті ж вислови чи фрази. Скажімо, в творах Т. Шевченка часто зустрічається образ сокири як символ бунту, повстання. Мабуть, доречно перекладачеві передавати цей образ одним і тим самим англійським словом. Тим часом у перекладі вірша “Я не нездужаю, нівроку...” маємо axe-shaft [1. – C. 457], у перекладі вірша “Бували войни й військовії свари...” – a cleaver [13. – C. 319]. У листі до мене від 10 червня 2007 р. Віра Річ писала про те, що її не задовольняє власний переклад фрази серце мліє з поеми “Гамалія” (Курсив тут і далі – мій. – Р.З.). Щоб зберегти внутрішню риму, перекладачка вжила фразу valour’s fleeing (“мужність зникає“), одначе вона відчувала, що когерентність тексту цією фразою порушено. До речі, у перекладі Джона Віра знаходимо: “the heart falters” [2. – C. 117]. Завдяки Конкордансу, Віра Річ знайшла цю ж фразу в поезії “Іван Підкова” (“Кругом хвилі, як ті гори:/ Ні землі, ні неба./ Серце мліє, а козакам / Тільки того й треба” [4. – Т. 1.– С. 56]),  де внутрішньої рими немає, отже, тим паче вислів valour’s fleeing не доречний. Ще один приклад  – із поеми “Сон“: “І знов лечу. Земля чорніє, / Дрімає розум, серце мліє” [4. – Т. 1.– С.185],  а в перекладі Віри Річ – ‘Once more I fly. The earth grows dark./ Brain drowses./ Fear is in the heart’ [17. – С. 32]. Одначе знайти адекватну фразу довго не таланило. “Учора, – пише Віра Річ, – наводячи порядок з книжками, я натрапила на книжку про історію страшної пожежі в Лондоні 1666 року. В ній був рядок з поезії Дж. Крауча ‘Feels neither head, nor heart, Nor spirit reels’. Віра Юріївна одразу відчула, що потрібне слово знайдено – the heart’s reeling. У пізніших виданнях перекладів Віри Річ читаємо: ‘I fly once more. Darkness comes stealing. / Brain drowses And the heart is reeling[1.  – C. 187; 13. – C. 118].       

Загалом, Віра Річ переклала поезії 50 українських авторів. У її перекладацькому доробку – твори поетів XVII-XVIII ст. (серед них Мазепин вірш “Ой горе тій чайці, чайці небозі...”), вірші М. Шашкевича, новітня українська поезія – твори Є. Плужника, П. Филиповича, Л. Костенко, Є. Гуцала, М. Ореста, А. Содомори та ін.

В останні роки свого життя Віра Річ активно працювала над перекладом Шевченкових творів, сподіваючись до 2014 року перекласти всього „Кобзаря”. Одначе 20 грудня 2009 р. вона відійшла у вічність. Таким чином незаступної втрати зазнала англомовна Шевченкіана. Немає нікого тепер, хто б на такому високому професійному рівні міг перекладати Шевченкові твори, Немає нікого, хто б так самовіддано працював. Зворушливо, що некролог Віри Річ у газеті “The Times” автор Ю. Бендер закінчив останньою строфою Шевченкового „Заповіту” в її перекладі: ‘Then in that great family / A family new and free, / Do not forget, with good intent / Speak quietly of me’ [6]. До речі, усю свою україніку Покійна заповіла Львівському національному університету імені Івана Франка, з яким її поріднили багаторічні творчі та наукові зв’язки.

Досить довго працює над перекладами поезії Т. Шевченка американський славіст з Пенсильванського  університету Михайло Найдан. Його заслуги – як перекладача поезії Л. Костенко, П. Тичини, Б. І. Антонича – перед англомовною українікою чималі. Разом з О. Лучук,  М. Найдан уклав англомовну антологію української поезії ХХ ст. “Сто років юності” (Львів, 2000).

М. Найдан опублікував переклади 24 творів Т. Шевченка: 2004 р. в першому випускові журналу ‘Ukrainian Literature. A journal of translations’ (“Українська література. Журнал перекладів”) [16]  та  2014 р. в окремій збірці, виданій у Львові [3]: “Причинна” (“Заспів”), “Гайдамаки” (“Вступ”), “Минають дні, минають ночі...”, “Заповіт“, “N. N” (“Сонце заходить, гори чорніють...”), “Думи мої, думи мої, Ви мої єдині...”, “І небо невмите, і заспані хвилі...”, “В неволі, в самоті немає...”, “І знов мені не привезла...”, “Не для людей, тієї слави...”, “І багата я...”, “Лічу в неволі дні і ночі...”(перша редакція), “І досі сниться: під горою...”, “Доля” та ін. Перекладач-постмодерніст, М. Найдан семантично точно прагне передати зміст оригіналів, але ігнорує риму і ритміку Шевченкового вірша, його музику. Насправді навіть Шевченкового змісту не відтворюють його переклади  повністю, бо ж зміст не існує поза формою, оскільки кожен елемент форми, хай і начебто незначний, створює зміст. Аналогічно, немає форми поза змістом, оскільки кожен компонент форми заряджений ідеєю. У перекладах зустрічаються прикрі буквалізми (“І Бога благаю, / Щоб не приспав моїх діток/ В далекому краю” :: ‘And I plead for God/ Not to put my children to bed/ In a far-off land’); упровадження чужих реалій (“І досі сниться: під горою / Меж вербами та над водою / Біленька хаточка...” :: ‘Even till now I have this dream: among the willows / And above the water near a mountain / There is a tiny white bungalow…’).

Зокрема гнітюче враження справляє збірка, опублікована у Львові ювілейного року. До речі, бентежить уже сам англомовний її  заголовок    ‘The essential poetry of Taras Shevchenko’. Дотепер ніхто не наважувався ділити найбільший поетичний скарб нашого народу на якісь підрозділи. Як на мене, то це – святотатство…  У збірці не знаходимо поеми “Кавказ“ –   на жаль, актуальної сьогодні, як і в 1845 році, коли Т. Шевченко написав її. Адже щодня “запивають з московської чаші московську отруту” найкращі, найвідданіші сини України…

Ось деякі з найфатальніших недоглядів у збірці: “Степи мої запродані / Жидові, німоті, / Сини мої на чужині, / На чужій роботі” [4. – Т. 1. –С. 169 ] – ‘My steppes, sold out / To the Jewish people, to muteness, / My sons in a foreign land / Working in foreign work’  [3. – C. 106. – Курсив мій. – Р. З.]; “По діброві вітер виє, /Гуляє по полю, / Край дороги гне тополю / До самого долу” [4. – Т. 1. – С. 51 ] – ‘Along the leafy grove the wind is blowing, / dancing along the field, / The edge of the road bends the poplar / To the very ground’ [3. –  C. 47.– Курсив мій. – Р. З.]. Як зразки семантичного перекладу епохи постмодернізму, ці інтерпретації – цікаві, деякою мірою близькі до окремих перекладів К. О. Меннінга, але після перекладів Е. Л. Войнич, Джона Віра, Віри Річ вони не є новим словом в англомовній Шевченкіані.

2010 року Музей Тараса Шевченка в Торонто розпочав підготовку до друку збірки 50 поезій Т. Шевченка в оригіналі та в англійському й французькому перекладах. Музей було засновано у червні 1952 року в місцевості Оуквіл (провінція Онтаріо). Його унікальність в тому, що це – єдиний музей Т. Шевченка на американському континенті. При підбірці перекладів упорядники  намагалися охопити якомога більше перекладачів та, очевидно, звертали увагу на якість перекладів. На жаль, окремі Шевченкові твори дотепер не перекладено французькою мовою.

2014 року опубліковано збірку для відзначення 200-ліття від дня народження поета [14]. З поліграфічного боку книжка – досконала. Вона вміщає 31 ілюстрацію, серед них – чимало кольорових. У книжці знаходимо 3 фотопортрети Шевченка, 5 власних портретів і чимало зразків його мистецтва. Одним із недоліків книжки є те, що тримовне видання не може так наглядно зіставляти текст для читача, як це можливо у двомовному виданні.

На початку книжки – “Вступ” Андрія Григоровича, виконавчого президента Шевченкового музею та відомого шевченкознавця. У “Вступі” подано інформацію про життя та творчість Тараса Шевченка. Як інформує А. Григорович, твори Шевченка сповнені любові до України, але зображуване Шевченком життя часто трагічне, бо йдеться про кріпацтво, солдатчину та панську сваволю. Водночас, у творах Шевченка блискуче показано боротьбу козаків за незалежність, прекрасно описано Київ та його святині, український степ. У “Вступі” стверджено надзвичайно вагомий внесок Т. Шевченка до української та світової культури, підкреслено його роль у формуванні української нації та її культури. Правда, у тексті зустрічаються і дивні речення, на зразок: “Його (Т. Шевченка. – Р. З.) любимою їжею були борщ, каша та капуста” [14. – С. 11]. Делікатно висловлюючись, дуже дивна інформація. Чи автор вставив таке речення в текст заради широкого читача, уважаючи його дуже примітивним?! На відміну від проф. Найдана, А. Григорович звертає увагу на найважливіші факти англомовної Шевченкіани. Я хотіла б навести таке речення із вступу: “1970 р. український науковець Євген Лазаренко відкрив новий мінерал. Він назвав його Тарасовітом в честь Тараса Шевченка і Міжнародна мінералогічна асоціація у Вашингтоні офіційно додала цю назву до світового списку мінералів» [14. – С. 12]. Отак і думається, що забудькуваті ми. Будь ласка, запитайте українських студентів, чи вони знають дещо про відкривача Тарасовіта, колишнього ректора Львівського університету, академіка Євгена Лазаренка…

Дуже цікавою є “Шевченківська бібліографія”, що включає книжки, статті та переклади, опубліковані в Канаді. Повніша бібліографія доступна на інтернет-сторінці музею. В обговорюваній збірці, включено англомовні переклади Джона Віра, В. Кіркконела та К. Г. Андрусишина, К. О. Меннінґа, Віри Річ, Ф. Р. Лайвсей, Г. Любач-Пізнак, Е. Дж. Гантера, Е. Л. Войнич, Г. Маршала, М. Скрипник, Ірини Железнової. Французькі переклади належать таким відомим майстрам, як Е. Ґільвік, Е. Шеррер, А. Абріл, М.-Ф. Жакамон, Ф. Мазад, Л. Арагон, а також неофітам у практиці перекладу – Н. Нассакіній, К. Угрин, О. Репетило та ін. По суті усі найвагоміші перекладачі, англомовні та франкомовні,  представлені у збірці, що є першою книжкою такого характеру в історії англомовної та франкомовної Шевченкіани. Жаль, що укладачі не подали певної інформації про перекладачів. Перекладені твори включають ліричні шедеври (“Садок вишневий коло хати…”;  “Минають дні, минають ночі…”), політичні інвективи (“І мертвим, і живим, і ненарожденним…”), патріотичні зразки (“Мені однаково…”), твори присвячені історії України (“Стоїть в селі Суботові”, “Іван Підкова”), вірш “Як умру, то поховайте…”, що став національною молитвою українців.

Уперше повноцінно здобутки світової Шевченкіани (в тому числі, англомовної) підсумовує шеститомна Шевченківська енциклопедія, двох  завершальних томів якої з нетерпінням очікує інтелектуальна Україна.  Протягом 146 років зроблено чимало для сприйняття Шевченкового Cлова англомовними літературами. Але усе це зроблено завдяки окремим ентузіастам. Англомовна Шевченкіана потребує також державного захисту від Української Держави.

 

Література

 

1.                 Шевченко Т. Вибрана поезія. Живопис. Графіка = Shevchenko T. Selected poems. Paintings. Graphic works / пер. Віра Річ. – К. : Мистецтво,  2007. – 608 с.

2.                 Шевченко Т. Вибрані поезії. = Shevchenko T. Selected poetry. – К. : Дніпро, 1977. – 336 с.

3.                 Шевченко Т. Кобзар = Shevchenko T. The essential poetry / пер. М. Найдана  за ред. А. Пермінової; ілюстр. В. Лободи, Л. Лободи = Transl. by M. Naydan; Ed. by A. Perminova; Illustr. By V. Loboda, L. Loboda. –  Львів, 2014. –112 p.   ISBN 978-966-441-340-1

4.                 Шевченко T. Повне зібрання творів. – К. : Наукова Думка, 1989-1991. – Т. 1–2.

5.                 Andrusyshen C. H. Introduction : Taras Shevchenko’s life and work / C. H. Andrusyshen // The Poetical Works of Taras Shevchenko : The Kobzar / transl. from the Ukrainian by C. H. Andrusyshen and Watson Kirkconnell. – Toronto : University of Tornoto Press, 1964. – P. IX–LI. 

6.                 Bender Yu. Vera Rich: translator, journalist, poet and human rights activist / Yu. Bender // The Times. – 2010. – Jan. 25. – P. 56.

7.                 A Concordance  to the Poetic Works of Taras Shevchenko = Конкорданція поетичних творів Тараса Шевченка / Ред. і упоряд. О. Ільницького, Ю. Гавриша : у 4-х т. – New York; Edmonton; Toronto: Shevchenko Scientific Soc.; Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2001.

8.                 Dziuba I. Taras Shevchenko / І. Dziuba // Шевченко Т. Вибрана поезія. Живопис. Графіка = Shevchenko T. Selected poems. Paintings. Graphic works / пер. Віра Річ. – К. : Мистецтво, 2007. –  С. 46-69.

9.                 Manning C. A. Introduction / C. A. Manning // Shevchenko T. The poet of Ukraine : selected poems / transl. with an Introduction by C. A. Manning. – Jersey City, N. J. : Ukrainian National Ass., 1945. – P. V–VI, 1–59.

10.            Matthews W. K. T. Shevchenko : The Man and the Symbol / W. K. Matthews // Shevchenko Taras. Song out of darkness : sel. poems ; transl. by Vera Rich, Preface by Paul Selver, a Critical Essay by W. K. Matthews, Introduction and Notes by V. Swoboda. – London : The Mitre Press, 1961. – P. 71–72.

11.            Naydan M. A. Kobzar for a new millennium – M. Naydan // Shevchenko T. The complete Kobzar / T. Shevchenko ; transl. from the Ukrainian by P. Fedynsky. – London : Glagoslav Publ., 2013 – P. VI-XII.

12.            Shevchenko T. The complete Kobzar / T. Shevchenko ; transl. from the Ukrainian by P. Fedynsky. – London : Glagoslav Publ. Ltd, 2013. – XXIV, 413 p.

13.            Shevchenko T. Kobzar / T. Shevchenko ; transl. by Vera Rich ; introduced and compiled by R. Zorivchak. – Kyiv : Mystetsvo Publ., 2013. – 336 p.

14.            Shevchenko T.  Kobzar: Poetry of T. Shevchenko in Ukrainian, English and French / T. Shevchenko / Introduction by A. Gregorovich. –Toronto: Taras Shevchenko Museum, 2014. –232 p.

15.            Shevchenko T. The Kobzar / T. Shevchenko ; transl. from the Ukrainian by C. H. Andrusyshen and W. Kirkconnell. – Toronto : Univ. of Toronto Press, 1964. – LI, 564 p.

16.            Shevchenko T. Selections / T. Shevchenko // Ukrainian Literature : A journal of translations. – 2004. – Vol. 1. – P. 123-138.

17.            Shevchenko T. Song out of darkness / T. Shevchenko ; transl. by V. Rich. – London : The Mitre Press, 1961 – 128 p.

 

Львів, 22 серпня 2015 р.

 

 

 

Мистецтвознавство

 

До історії будівництва дзвіниці Софійського монастиря в Києві

 

І.О.Анісімов, академік АН вищої школи України

         

На основі аналізу архітектури дзвіниці Софійського монастиря зроблено висновок про те, що від споруди 1699-1706 рр. у незмінному вигляді збереглися два нижні яруси (принаймні, перший ярус і західний та східний фасади другого ярусу). Судячи з вигляду споруд, зведених за зразком Софійської дзвіниці (дзвіниці Михайлівського Золотоверхого та Видубицького монастирів, південна в'їздна вежа Софійського монастиря), третій ярус первісно був у плані прямокутним і, мабуть, призначався для розміщення годинника.

 

1. Вступ

Мурована дзвіниця Софійського монастиря вперше постала після пожежі 1697 року, яка знищила всі дерев’яні монастирські споруди, щойно відбудовані за митрополитів Гедеона Святополк-Четвертинського (помер у 1690 р.) та Варлаама Ясинського (помер у 1707 р.) коштом гетьмана Івана Мазепи і зафіксовані на панорамі Києва полковника І.Ушакова (1695)[18]. Серед цих споруд була, зокрема, й триярусна дерев’яна дзвіниця, яка стояла північніше теперішньої, в північно-східному куті монастирської садиби, і слугувала парадним в’їздом до монастиря. Не виключено, що та сама дзвіниця зображена ще на рисунку А. ван Вестерфельда 1651 р.[19] - в такому випадку вона була, очевидно, збудована за митрополита Петра Могили (помер у 1647 р.)

Нова цегляна дзвіниця була збудована в 1699-1706 рр[20]. Ім’я будівничого невідоме, але збереглося ім’я одного з виконавців робіт підмайстра Сави Яковлева. Це була перша монастирська мурована дзвіниця на території Києва[21] і одна з перших на землях Гетьманщини (давніша від неї, здається, лише дзвіниця Єлецького монастиря в Чернігові, 1670-1675 рр)[22]. Нагадаємо, що в Києво-Печерській лаврі - найбільшому монастирі України - цегляна дзвіниця була зведена тільки в 1731-1744 рр.

У 1742 р. Софійська дзвіниця постраждала від землетрусу[23] (за Г.Н.Логвином - від пожежі[24]) і в 1744 р. "за бившими в ней сверху расселинами грозившая падением... начала возобновляться и при возобновлении разбивка била мало не до звонов"[25]. Це прийнято розуміти таким чином, що від споруди залишилася лише нижня частина. В різних джерелах називають або перший ярус[26], або перший і частину другого ярусу[27], або два нижні яруси[28]. Обґрунтування цих точок зору в літературі відсутнє.

Відбудована дзвіниця була в 1744-1748 рр.[29] Розпочаті ці роботи були за митрополита Рафаїла Заборовського (помер у 1747 р.), закінчені за митрополита Тимофія Щербацького (займав київську кафедру в 1748-1757 рр.) Вважається, що керівником робіт і архітектором виступив Іоганн Готфрід Шедель, який перебував у цей час на службі у київського митрополита (і саме завершував будівництво Великої лаврської дзвіниці). У реконструкції дзвіниці також брали участь майстри І.Кучер, І.Лупина, І.Поламаренко[30]. Тоді ж фасади споруди прикрасили ліпленням майстри з м. Жовкви на Львівщині Степан та Іван Гнатович Стобенські (дядько й племінник). Відомо, що ліплення дзвіниці було розфарбоване «під натуру» (зразки такого пофарбування ліпного декору 1730-х рр. збереглися в інтер’єрі Троїцької надбрамної церкви в Лаврі; в наш час спроба відтворити таке пофарбування була зроблена на фасадах Михайлівського Золотоверхого собору при його відбудові).

На жаль, жодних зображень Софійської дзвіниці першої половини 18 століття ми не маємо. Найдавніше відоме зображення збереглося на панорамі Михайла Ражена «Фасад Старокиївської фортеці та нижнього міста Києво-Подолу з Московського боку» (1775-1786)[31]. Видно два верхні яруси й верх споруди. Наскільки можна розібрати на репродукції, завершення дзвіниці являє собою широкий бароковий купол із витягнутою маківкою, увінчаний хрестом.

В 1807 році верх дзвіниці згорів від удару блискавки. У 1812 році, за митрополита Серапіона Александровського (займав кафедру в 1803-1822 рр.) він був відновлений у стилі модного на той час класицизму: низький купол без перехвату завершувався маківкою зі шпилем[32]. Ім’я архітектора, який здійснював цю відбудову, невідоме[33]. Зображення Софійської дзвіниці на цьому етапі її існування можна бачити, зокрема, на численних акварелях Миколи Сажина[34].

Нарешті, в 1851-1852 рр. (митрополитом у цей час був Філарет Амфітеатров) за проектом П.Спарро дзвіниця була надбудована четвертим ярусом. Ф.Ернст стверджує, що це було зроблено за прямою вказівкою Миколи І, на думку якого висота дзвіниці не відповідала значенню Софійського собору[35]. Четвертий ярус, хоч і був завершений банею в дусі українського бароко, тим не менше спотворив первісні пропорції дзвіниці, а його сухий декор контрастує із соковитим ліпленням основної частини споруди. Однак саме в такому вигляді споруда збереглася до наших днів і стала звичною багатьом поколінням киян.

У цій статті буде зроблена спроба відповісти на питання, яка частина будівлі кінця 17 - початку 18 століття збереглася до наших днів, яким був первісний вигляд Софійської дзвіниці і яке її місце в історії архітектури українського бароко.

Основним матеріалом для нас буде архітектура самої Софійської дзвіниці та ряду інших споруд Києва цієї доби. Тому почнемо з аналізу зовнішнього вигляду дзвіниці. Обмежимося трьома нижніми ярусами, які визначають давній вигляд споруди і мають найбільшу художню цінність.

 

2. Теперішня архітектура дзвіниці

Як уже відзначалося, Софійська дзвіниця була для Гетьманщини новаторською спорудою доби мазепинського бароко. Вона має мало спільного зі збудованою раніше від неї дзвіницею Єлецького монастиря, восьмигранною в плані, двоярусною й скромно декорованою[36]. Софійська дзвіниця в плані прямокутна. Це первісно триярусна споруда (Г.Н.Логвин порівняв її яруси з базою, тілом та капітеллю колони), причому яруси чітко відділені один від одного розвиненими карнизами. В першому ярусі міститься проїзд (посередині) та допоміжні приміщення (по обидва боки від проїзду), в другому висіли дзвони, в третьому в другій половині 18 століття знаходився годинник (овальні отвори на західному та східному фасадах займали циферблати). Співвідношення висот ярусів - 1:1,2:0,73, тобто найбільшу висоту має другий ярус, а найменшу - третій. За кількістю ярусів, їхнім планом (крім третього) і співвідношенням висот Софійська дзвіниця загалом подібна до вежі Корнякта (1572-1578, надбудована в 1695 р.) - дзвіниці Успенської церкви у Львові, однієї з найвідоміших пам’яток ренесансу в Україні.

Кожен ярус зі сходу та заходу розчленований пілястрами на три поля, причому в середньому знаходиться проїзд (у першому ярусі) або великий отвір. Це членування надає першому ярусу певної схожості з античною тріумфальною аркою. Схожість підсилюється тим, що західний та східний фасади першого ярусу помітно витягнуті по горизонталі (відношення висоти до ширини - 0,59[37]). Осі середніх пар пілястр на всіх ярусах збігаються (так бувало далеко не завжди, прикладами чому можуть бути південна в’їздна вежа Софійського монастиря та дзвіниця Видубицького монастиря).

Всі фасади дзвіниці багато декоровані, але найголовнішими є все-таки східний, що визначає парадну панораму монастиря від теперішнього Софійського майдану (основний потік богомольців рухався до Софійського собору від Михайлівського Золотоверхого монастиря, відвідавши перед цим Лавру), та західний, які мають найбільш розвинений архітектурний декор.

 

2.1. Архітектура першого ярусу

Загальна схема оформлення західного й східного фасадів першого ярусу дзвіниці однакова. Обидва фасади спираються на розкрепований цоколь простого профілю і діляться пілястрами на три частини. В центральній частині - проїзди з пишно оформленими порталами, у бічних - декоративні півциліндричні ніші з конховими завершеннями[38]. Верхня частина ярусу відділена розкрепованим карнизом, там розташовані невеликі віконця - кругле в центрі фасаду і прямокутні з дуговими завершеннями і наличниками в дусі російської архітектури 17 століття в бічних частинах. Кути оформлені пілястрами. Завершується ярус важким розкрепованим карнизом складного профілю.

Арка проїзду на західному фасаді півциркульна, вписана в прямокутне обрамлення; над ним - розірваний фронтон[39]. З боків - вузенькі пілястри, накладені на ширші й значно вищі пілястри, що виділяють центральне поле фасаду[40]. Від завершень цих малих пілястр починаються два похилі карнизи, які закінчуються обабіч ніші з кілеподібним завершенням, де, очевидно, колись була написана ікона.

На східному фасаді арка проїзду має складний трицентровий профіль з кілеподібним завершенням[41]. Ця арка вписана в обрамлення з криволінійним завершенням. Обабіч, як і на західному фасаді - вузенькі пілястри, накладені на більші пілястри. Вся ця композиція вписана в прямокутне поле, відділене розкрепованим карнизом складного профілю. Вище - оперте на цей карниз трикутне поле, відділене розірваним карнизом. Його центральна частина зайнята плоскою нішею, де, напевне, колись був розпис.

Кутові пілястри на західному і східному фасадах виглядають однаково. Вони мають триуступчастий профіль. Посередині - плоскі фільонки у формі прямокутника з обрізаними кутами. Вище - два горизонтальні карнизи. Розміщені ще вище частини зі складним профілем у площині стіни асоціюються з капітелями корінфського ордеру. Продовженням цих «капітелей» служать виступаючі частини карнизу. Пілястри, що поділяють фасади на поля, загалом такого самого типу, але вужчі і без плоских ніш у нижній частині. На західному фасаді вони триуступчасті вгорі й двоуступчасті в нижній частині, де на них накладені менші пілястри, на східному ж - двоуступчасті по всій висоті.

Помітна також відмінність в оформленні бічних полів західного й східного фасадів. На західному фасаді ніші, завершені трикутними сандриками й обрамлені тонким профілем з двома парами «вух», розташовані помітно нижче, ніж на східному, де до них знизу примикають невеличкі прямокутні віконця, завершені дугами. Натомість на західному фасаді на правому полі помічаємо ще одне віконце, частково врізане в цоколь, яке порушує симетрію фасаду (суто функціональна деталь, абсолютно неможлива в наслідуваннях бароко другої половини 19 - початку 20 століття).

Про оформлення бічних фасадів першого ярусу дзвіниці колись із захватом писав Г.Н.Логвин. Ці фасади - південний і північний - також однотипні, але не ідентичні. За своїми пропорціями вони теж витягнуті по горизонталі, хоч і меншою мірою порівняно зі східним та західним фасадами (відношення висоти до ширини - 0,75).

По кутах південний і північний фасади оформлені пілястрами, подібними до кутових пілястр західного й східного фасадів, але коротшими від них (на північному фасаді права пілястра помітно ширша від лівої). Верхня частина (що включає «капітелі» пілястр) відділена розкрепованим двоярусним карнизом (його можна трактувати як архітрав) і оформлена як вільно трактований фриз, де в ролі тригліфів виступають приземкуваті пілястри, завершені розкреповками карнизу складного профілю. Таким чином, верхня частина цього фасаду уподібнюється своєрідно інтерпретованому антаблементу. Нижче, у верхній частині основного поля стіни - чотири трикутні сандрики, сполучені вигнутими донизу дугами, що асоціюються з гірляндою. Нижче, на осі кожного із сандриків - ніша такого ж типу, як на бічних полях західного фасаду (цей ряд ніш змушує згадати оформлення відрізків стін біля проїзду дзвіниці Єлецького монастиря в Чернігові). На північному фасаді крайня праворуч ніша помітно ширша, ніж три інші. На південному фасаді ліворуч - ще одна ніша, нижча і без обрамлення. Ці неправильності надають декору живої неповторності.

Ефектне оформлення північного і, особливо, південного фасадів викликає певний подив - вони є другорядними і зазвичай не привертають уваги відвідувачів.

На нашу думку, всі описані тут архітектурні декорації за стилем можуть бути віднесені до мазепинського бароко і належать до першого етапу будівництва (1699-1706). Ліпні прикраси, що з’явилися пізніше, ми тут не обговорюємо.

 

2.2. Архітектура другого ярусу

Другий ярус поперечними розмірами практично не відрізняється від першого, так що вони відділені лише потужним карнизом першого ярусу і профільованим цоколем другого. За висотою другий ярус найбільший серед трьох нижніх. Східний та західний фасади дещо витягнуті по горизонталі (відношення висоти до ширини - 0,76, приблизно таке ж, як у бічних фасадів першого ярусу), південний та північний за пропорціями наближаються до квадрата (відношення висоти до ширини - 0,92).

Східний і західний фасади другого ярусу дуже схожі між собою, а за структурою подібні до аналогічних фасадів першого, хоча загалом вирішені простіше. Вони прикрашені двома парами пілястр, які ділять їх на три поля. Пілястри загалом подібні до розміщених у першому ярусі, але замість капітелей вони завершені профільованими поличками та двома ярусами розкрепованих карнизів. Всі пілястри практично однакові за шириною, але на західному фасаді орнаментована фільонка на другій з лівого боку пілястрі вужча, ніж на інших. При погляді здалеку ці пілястри справляють враження потужного портика, притуленого до стіни[42].

В середніх полях східного та західного фасадів другого ярусу - великі прямокутні отвори з арковими завершеннями, фланковані тоненькими колонками з двома перехватами[43] . Над отворами - аркоподібні профілі, що закінчуються горизонтальними ділянками. У бічних полях - завершені конхами півциліндричні ніші, схожі на аналогічні ніші першого ярусу, а нижче них - неглибокі плоскі прямокутні ніші. Над півциліндричними нішами розміщені трикутні сандрики. Обрамлення цих ніш на західному фасаді прямокутні, на східному - з «вухами», на рівні яких ніші декоровані горизонтальною тягою. Завершуються фасади потужними розкрепованими карнизами складного профілю.

Схема оформлення північного та південного фасадів другого ярусу приблизно така сама, як західного й східного, але суттєво спрощена. Кутові пілястри такі самі, як на двох інших фасадах, а от інша пара - значно простіша: ці пілястри одноуступчасті, позбавлені декору. В центральних полях - такі самі отвори, фланковані колонками і завершені арковими профілями, як і на двох інших фасадах (завдяки ним дзвін було чути звідусіль). Бічні поля позбавлені всякого декору. Загалом середні пари пілястр і бічні поля із зовнішніх боків від них помітно випадають із загального оформлення другого ярусу. Завершуються фасади подвійними карнизами складного профілю. Такий вигляд бічних фасадів другого ярусу зафіксований уже на акварелях М.Сажина 1840-х рр.[44]

 

2.3. Архітектура третього ярусу

Третій ярус у плані не прямокутний, як два нижні, а восьмикутний (прямокутник зі зрізаними кутами), причому його розміри в напрямках схід-захід і північ-південь менші. За пропорціями площини західного та східного фасадів витягнуті по горизонталі (відношення висоти до ширини - 0,54), площини північного та південного фасадів наближаються до квадрата (відношення висоти до ширини - 0,91). Фасади здаються ще більше витягнутими по горизонталі за рахунок площин скошених кутів.

Впадає в очі, що цоколь і карниз третього ярусу значно легші, ніж у двох нижніх.

Західний та східний фасади третього ярусу з архітектурної точки зору оформлені ідентично. Відповідні грані, як і в нижніх ярусах, діляться на три частини парою пілястр, осі яких збігаються з осями середньої пари пілястр нижніх ярусів. Зрізані кути також оформлені спареними пілястрами. Але якщо більшість пілястр нижніх ярусів триуступчасті, то на третьому ярусі пілястри двоуступчасті, на їхні площини накладені досить грубі прямокутні фільонки[45].

У центральних полях західного та східного фасадів розміщені овальні отвори, де колись розміщувалися циферблати годинників (подібний годинник зараз можна бачити на третьому ярусі відтвореної дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря). У бічних полях архітектурне оформлення відсутнє - цей ярус від самого початку призначався під оформлення ліпленням. Зараз у бічних полях східного фасаду (з боку Софійської площі) бачимо зображення покровителів Києва апостола Андрія (ліворуч) і князя Володимира Хрестителя (праворуч). У бічних полях західного фасаду розміщені зображення архангела Рафаїла (праворуч) і апостола Тимофія - патронів митрополитів Рафаїла Заборовського і Тимофія Щербацького, за правління яких відбулася відбудова дзвіниці.

Північний та південний фасади третього ярусу також мають однотипне оформлення: в центрі - отвори з півциркульними завершеннями, з боків - пілястри такого самого типу, як на інших фасадах та зрізаних кутах цього ярусу.

 

3. Якою була первісна архітектура Софійської дзвіниці?

Як уже вказувалося, зображення Софійської дзвіниці в її первісних формах нам невідомі. Втім, перші два її яруси, очевидно, збереглися майже без змін і додатково отримали лише ліплений декор. А для реконструкції її первісного вигляду в тій частині, яка не збереглася до нашого часу, можна звернутися до аналізу споруд, які були її прототипом, а також тих, які були зведені під її впливом.

 

3.1. Первісний вигляд двох нижніх ярусів

Порівнюючи оформлення першого та другого ярусів, можна прийти до висновку, що вони декоровані в одному стилі, з використанням однотипних архітектурних деталей. Виняток становлять хіба що середні пари пілястр і прилеглі до них іззовні бічні поля на південному та північному фасадах. Сказане, в свою чергу, підводить до думки, що другий ярус дзвіниці переважно зберігся від первісної споруди - принаймні, його східний та західний фасади.

Суттєві відмінності між архітектурою третього ярусу, безсумнівно зведеного в 1744-1748 рр., і архітектурою двох нижніх ярусів підтверджують думку про те, що останні збереглися від споруди 1699-1706 рр.

Тут доречно згадати свідчення сучасника, що під час реконструкції середини 18 ст. Софійська дзвіниця була «розбита мало не до дзвонів». Ці слова слід, мабуть, розуміти так, що розібрана була верхня частина дзвіниці до ярусу, де розміщувалися дзвони, тобто до другого ярусу. Таким чином, другий ярус, де висіли дзвони, зберігся в первісних формах.

 

Описание: reconstructionа

 

Описание: reconstruction1б

Гаданий первісний вигляд Софійської дзвіниці:
 а - два нижні яруси західного фасаду, б - північний фасад нижнього ярусу.

 

Первісний вигляд двох перших ярусів можна уявити собі, подумки прибравши їхні ліпні прикраси. З іншого боку, певне уявлення про первісний вигляд східного та західного фасадів може дати північний фасад Троїцької надбрамної церкви Лаври (прибудова до основного масиву споруди, зведена в 1720-х рр.[46]) Він також ділиться по горизонталі на три поля триуступчастими пілястрами з фільонками (щоправда, вони більше виступають зі стіни, ніж на Софійській дзвіниці), а по вертикалі яруси відділяються один від одного складнопрофільованими розкрепованими карнизами. Можливо, ця схожість невипадкова, адже верхня частина північної прибудови до Троїцької церкви колись призначалася для розміщення дзвонів. До речі, в Києві триуступчасті пілястри, здається, не зустрічаються більше ніде.

За багатством архітектурних декорацій первісна частина Софійської дзвіниці, мабуть, не має собі рівних в архітектурі мазепинського бароко. Зокрема, такі деталі, як «капітелі» пілястр, «антаблементи» південного та північного фасадів першого ярусу, портали в’їздів, «портики» з триуступчастих пілястр у другому ярусі, є унікальними. У той же час можна помітити деякі будівельні огріхи: зайву нішу на південному фасаді першого ярусу, неоднакову ширину ніш і пілястр на північному фасаді першого ярусу, неоднакову форму й ширину фільонок на пілястрах західного фасаду другого ярусу. Втім, подібні порушення строгої симетрії, очевидно, не різали око людям тієї доби[47]. Загалом складається враження, що задум Софійської дзвіниці належить одній людині, а його здійснення в натурі - іншій.

У зв’язку з цим можна висловити обережне припущення, що автором проекту міг бути відомий архітектор українського походження Іван Петрович Зарудний, який від 1701 року працював у Москві (і через це не міг безпосередньо керувати будівництвом Софійської дзвіниці, датою завершення якої вважається 1706-й рік)[48].

Споруди І.Зарудного в Україні не відомі[49]. Свого часу І.Е.Грабар приписував йому проекти Великомикільського та Богоявленського соборів у Києві, але в документах будівництво цих храмів пов’язується з ім’ям знаменитого московського будівничого Осипа Старцева. Тут слід відзначити, що на початку ХХ століття, коли була написана «Історія російського мистецтва» І.Е.Грабаря, українська архітектура доби бароко була досліджена недостатньо. Тому І.Е.Грабар, здається, вважав декор названих соборів (фронтони та ліплення) первісними, що, мабуть, і зумовило його атрибуцію. В дійсності цей декор з’явився в середині 18 ст. і, на думку Є.Горбенко, пов’язується з роботою С. та І. Стобенських із Жовкви. І.Е.Грабар вважав І.Зарудного учасником перебудови П’ятницької церкви в Чернігові, ґрунтуючись на подібності її фронтонів та фронтонів Великомикільського собору. Ця атрибуція, очевидно, також є помилковою.

На нашу думку, незвичайний для своєї доби характер архітектури двох нижніх ярусів Софійської дзвіниці дозволяє гіпотетично пов’язати її авторство з ім’ям якогось яскравого майстра, який, однак, працював в Україні недовго. Цим характеристикам якраз відповідає І.Зарудний. Проти даного припущення говорить відсутність явних аналогій між архітектурою Софійської дзвіниці та московськими спорудами цього майстра. Але вона може бути пов’язана з різними смаками замовників (у Києві - митрополита Варлаама Ясинського, у Москві – князя О.Д.Меншикова), вплив яких на будівництво в цю добу був визначальним[50].

 

3.2. Можливі попередники

Вже говорилося про те, що Софійська дзвіниця для Гетьманщини була новаторською спорудою, і вказати її безпосередні прототипи важко. Тим не менше, деякі міркування висловити можна.

Серед мурованих споруд найближчим попередником Софійської дзвіниці виглядає вежа Корнякта у Львові. Як уже згадувалося, ці споруди (в первісному вигляді) подібні за кількістю ярусів і пропорційними співвідношеннями між їхніми висотами, а також за формою плану двох нижніх ярусів. Очевидні відмінності полягають у пропорціях плану ярусів (у вежі Корнякта вони квадратні, в Софійській дзвіниці - витягнуті в напрямку північ - південь) та їхніх фасадів (фасади вежі Корнякта більш витягнуті по вертикалі порівняно із Софійською дзвіницею), а також в оформленні фасадів ярусів (у вежі Корнякта вони членуються арками на два поля, в Софійській дзвіниці на східному та західному фасадах - пілястрами на три). Крім того, в першому ярусі Софійської дзвіниці існує проїзд, якого немає у вежі Корнякта (проїзд примикає до неї з півночі).

В українській дерев’яній архітектурі також відомі численні ярусні дзвіниці прямокутного плану. Такою була, зокрема, дерев’яна попередниця (попередниці?) теперішньої Софійської дзвіниці, зафіксована на плані Києва полковника Ушакова та на рисунку А. ван Вестерфельда. Вона триярусна, в першому ярусі посередині - проїзд. Другий ярус на рисунку А. ван Вестерфельда і третій ярус на плані Ушакова розділені по горизонталі на три частини. Можливо, ці особливості дерев’яної дзвіниці були повторені в мурованій споруді.

Схожою за типом (прямокутний план, проїзд у першому ярусі) була й дерев’яна дзвіниця Михайлівського Золотоверхого монастиря, зафіксована рисунком 1688 р. та планом Ушакова.

Софійська дзвіниця служила головним, парадним в’їздом до садиби Софійського собору - в цьому сенсі вона функціонально подібна до дзвіниці Єлецького монастиря (архітектура цієї споруди, втім, зовсім відмінна від Софійської дзвіниці), а також до своєї дерев’яної попередниці. Такі дзвіниці стали популярними в Киві від початку 18 століття[51]. Більшість із них мали в своєму складі надбрамні церкви. Можна думати, що надбрамні дзвіниці стали наступним кроком еволюції надбрамних храмів, найдавнішими з яких у вітчизняній архітектурі були Благовіщенська церква над Золотими воротами (близько 1037) і Троїцька надбрамна церква Печерського монастиря (після 1106).

 

3.3. Наслідування Софійській дзвіниці

Можна думати, що під безпосереднім впливом Софійської дзвіниці були зведені дзвіниці Михайлівського Золотоверхого та Видубицького монастирів[52].

Михайлівська дзвіниця триярусна, яруси знизу вгору звужуються. Всі вони в плані близькі до квадрату. В першому ярусі знаходився проїзд, обабіч якого розміщувалися крамниці, у другому висіли дзвони, в третьому певний час існував годинник (за свідченням М.Закревського)[53]. Перший ярус у 19 ст. зазнав перебудов[54]. Другий і третій яруси мають однотипні фасади, поділені пілястрами на три поля (на реконструкції М.Г.Дегтярьова та А.В.Реутова[55] третій ярус дзвіниці має пілястри лише на кутах). В середніх полях другого ярусу - отвори з арковим завершенням, обрамлені наличниками, в бічних - по дві декоративні ніші, розміщені одна над одною. Карнизи всіх ярусів розкреповані, складного профілю, у двох нижніх ярусів прикрашені кольоровими керамічними вставками.

Давня частина Видубицької дзвіниці двоярусна, майже квадратна в плані. Перший ярус значно вищий від другого. Первісно він уміщував проїзд та розміщену над ним надбрамну церкву пророка Даниїла.

Зараз для огляду доступний лише східний фасад першого ярусу (решта - затулені пізнішими прибудовами). Він розчленований пілястрами (ширина яких помітно змінюється з висотою) на три поля. Дві горизонтальні тяги відділяють нижню частину ярусу. В її середній частині - частково замурована первісна арка проїзду. У правій частині - глуха ніша з трицентровим завершенням. Ліве поле нижньої частини першого ярусу поділене на дві частини пілястрою, яка не доходить до верху ярусу. Праворуч від цієї пілястри - ніша, відмінна за формою від ніші по інший бік проїзду, по ліву - вузенькі двері на сходи, якими можна піднятися в надбрамну церкву. Верхня частина першого ярусу в лівому полі містить декоративну нішу, в середньому - вузьке віконце без жодних прикрас і декоративну нішу, зсунуту з осі праворуч, у правому - віконце з декоративним обрамленням[56]. Ярус завершується розкрепованим карнизом складного профілю.

Уявлення про західний фасад першого ярусу дає акварель М.Сажина кінця 1840-х рр[57]. Як і східний, він ділиться горизонтальною тягою на дві частини і розділений чотирма пілястрами на три поля (у верхній частині права середня пілястра, схоже, відсутня). В середньому полі нижньої частини - проїзд, у лівому бачимо витягнуту по вертикалі нішу. У середньому полі верхньої частини - прямокутне вікно без обрамлення. Праворуч від нього - ніша (?), завершена трикутним сандриком.

Другий ярус Видубицької дзвіниці зі сходу та півдня розчленовано пілястрами на три поля (на західному фасаді середня пара пілястр, ймовірно, не збереглася). На східному фасаді впадає у вічі, що осі середніх пар пілястр першого та другого ярусів не збігаються. В середніх частинах ярусу з усіх названих боків знаходяться великі ніші з арковими завершеннями, які вказують, що тут мали висіти дзвони. На східному фасаді така ніша, зсунута щодо осі поля стіни між пілястрами, фланкована декоративними колонками. Бічні частини східного фасаду другого ярусу прикрашені парами розміщених одна над одною декоративних ніш, такі самі ніші збереглися на західному фасаді. На південному фасаді другого ярусу бічні поля не мають жодних прикрас. Нарешті, на північному фасаді в обох ярусах бачимо дві кутові пілястри і ще одну, розміщену асиметрично (зсунуту на схід). Можливо, ще одна пілястра не збереглася. Не виключено, що первісний отвір було замуровано в процесі перебудов (дзвіниця протягом 18 ст. тривалий час перебувала в аварійному стані).

Особливістю Видубицької дзвіниці порівняно з Софійською та Михайлівською є підкреслена асиметрія і порівняна скромність декоративного оформлення фасадів.

Ще однією спорудою, прототипом якої послужила Софійська дзвіниця, є так звана південна в'їзна вежа Софійського монастиря. Вона традиційно датується кінцем 17 - початком 18 ст. (після 1695 р.)

Південний (з вулиці) і північний (з двору) фасади вежі двоярусні й оформлені однаково. Обидва яруси розчленовані пілястрами на три поля, причому осі пілястр у першому й другому ярусах не збігаються. В середньому полі нижнього ярусу розміщений проїзд (арка проїзду тяжіє до стрілчастої), над ним - прямокутна плоска ніша; середнє поле другого ярусу займає вікно, фланковане декоративними колонками[58]. У бічних полях обох ярусів розміщені декоративні ніші.

 

3.4. Про первісний вигляд верхньої частини Софійської дзвіниці

Таким чином, первісна Видубицька дзвіниця і південна в’їздна вежа за своїм оформленням у дещо зміненому вигляді повторюють два нижні яруси Софійської дзвіниці. Повторюється й загальна схема (в нижньому ярусі - проїзд, у верхньому - дзвони), і деталі декоративного оформлення.

У Михайлівській дзвіниці над ярусом дзвонів з’являється додатковий ярус, призначений для розміщення годинника. Таким самим було призначення нині існуючого третього ярусу Софійської дзвіниці.

Це дає підстави припустити, що третій ярус Софійської дзвіниці був від самого початку призначений для розміщення годинника і в цьому сенсі послужив прикладом для третього ярусу Михайлівської дзвіниці. За аналогією з останньою можна припустити, що він також був у плані прямокутним і дещо меншим, ніж два нижні яруси.

За аналогією з нижніми ярусами можна припустити, що східний та західний фасади первісного третього ярусу Софійської дзвіниці також членувалися двома парами триуступчастих пілястр на три поля. В середньому полі розміщувався циферблат годинника, в бічних - декоративні ніші. Завершувався третій ярус потужним складнопрофільованим карнизом.

Первісний верх дзвіниці був, напевне, подібним до завершення Михайлівської дзвіниці або південної в’їзної вежі й увінчувався маківкою з хрестом.

 

4. Висновки

1. Від первісної будівлі Софійської дзвіниці збереглися перший ярус, західний та східний фасади і (принаймні частково) північний та південний фасади другого ярусу.

2. Софійська дзвіниця послужила зразком для дзвіниць Михайлівського Золотоверхого та Видубицького монастирів, а також південної в’їзної вежі Софійського монастиря.

3. Первісний третій ярус Софійської дзвіниці був, мабуть, прямокутним у плані і призначався для розміщення годинника.

4. Первісна архітектура Софійської дзвіниці загалом лежить в руслі мазепинського бароко, але є унікальною (особливо це стосується оформлення першого ярусу). Це дає підстави приписати її авторство якомусь видатному архітектору, який, однак, пробув у Києві недовго (І.Зарудному?)

 

 

 

Історія науки

 

Календарна реформа в Україні: передумови, історія і перспективи

 

М.В.Стріха, академік АН вищої школи Україні

 

Викладено історію реформи, пов’язаної з запровадженням у 1582 року григоріанського календаря. Описано досвід запровадження цього календаря в державних та церковних інституціях на теренах України. Проаналізовано перспективи прийняття григоріанського календаря українськими церквами.

 

Кожні новорічно-різдвяні свята активізують дискусію про те: коли ж Україна відзначатиме Святвечір не 6 січня, а як майже весь християнський світ – 24 грудня? При цьому більшість учасників цієї дискусії вже й не згадують про те, що українські церкви теж відзначають свято 24 грудня, - тільки не за прийнятим в усьому світі григоріанським, а за старовинним і недосконалим юліанським календарем, якого вже не використовує жодна держава на світі, але якого за традицією ще дотримується кілька православних церков. І це 24 грудня припадає зараз на 6 січня за григоріанським календарем, який усі ми використовуємо в повсякденному житті.

Отже, необхідні певні екскурси в суть питання. У 46 році до н.е. Юлій Цезар здійснив прогресивну для свого часу календарну реформу. Використавши підрахунки олександрійського астронома Созігена, він встановив тривалість року (як тоді вважали – період річного обертання Сонця навколо нерухомої Землі) у 365 днів і 6 годин. Відтак три роки мали по 365 днів, а четвертий (названий високосним, або ж переступним) – 366. Цей юліанський календар став загальноприйнятим у Римському світі, який охоплював тоді всі краї навколо Середземного моря.

На початку IV століття в Римській імперії вже очевидно перемагало християнство. У 325 році Нікейський собор ухвалив порядок визначення дати Великодня й інших християнських свят. Великдень віднині слід було відзначати у першу неділю після першої місячної повні, що наставала після дня весняного рівнодення. Причому день весняного рівнодення соборним рішенням було чітко зафіксовано – 21 березня.

Проте проблема полягає в тому, що реальна тривалість астрономічного року приблизно на 11 хвилин і 13,9 секунд менша за передбачену юліанським календарем. Ця невеличка різниця призвела до того, що через 128 років після Нікейського собору реальне астрономічне рівнодення припадало вже не на 21, а на 20 березня. Ще через 128 років – на 19 березня, і так далі. Таким чином, облік свят за юліанським календарем почав призводити до їхнього «запізнення» порівняно з природним циклом.

І вже в пізньому Середньовіччі освічені люди чітко розуміли: якщо нічого не змінити, то колись весняне свято Великодня неминуче зсунеться в реальне літо, а зимове свято Різдва – у весну. Разом з усіма іншими датами юліанського календаря. Це станеться нескоро (за кілька тисяч років) – але неодмінно станеться. Великий Данте нарікає на це в XXVII пісні свого «Раю» - яку написано було близько 1320 року: «Та, перш ніж січень в весну потрапляє / через ту соту, знехтувану вами, / відміниться узір весь виднокраю» [1, с. 244].

Проте обговорення майбутньої реформи так само зайняло не одне століття. Врешті, на підставі обчислень італійського астронома Луїджі Ліліо 21 лютого 1582 року папа Григорій ХІІІ видав буллу, згідно з якою був запроваджений новий календар. Для «вирівнювання» різниці у 10 днів між фактичним і «юліанським» календарним рівноденням, яка встигла набігти на той час, після 5 жовтня 1582 року мало відразу ж настати 15 жовтня. А щоб надалі така різниця не утворювалася, кожен кратний 100 рік, який за юліанським календарем мусив був високосним (наприклад, 1700-й, 1800-й, 1900-й), за григоріанським залишався звичайним, з 365 днів. Але, оскільки різниця в добу набігає не за 100, а за 128 років, то роки, кратні 400 (наприклад, 1600-й, 2000-й), і за григоріанським календарем теж оголошувалися високосними. Звісно, і цей варіант не цілком точний. А проте кращої календарної системи досі ніхто так і не запропонував.

Однак політичні обставини часу позначилися й на долі календарної реформи. У жовтні 1582 року новий календар було запроваджено тільки в католицьких Іспанії, Португалії, Італії, Франції, Нідерландах, Данії та в католицькій частині Швейцарії. У Німеччині католики почали вживати його тільки через два роки, а протестанти, які вважали папу антихристом, – аж у 1699 році, через понад століття. В католицькій, але пограничній на межі з тодішнім мусульманським світом Угорщині його прийняли у 1587 році. Протестантська Англія зі своїми заморськими володіннями здійснила календарну реформу щойно 1752 року, протестантські кантони Швейцарії та Швеція – 1753 року. Нарешті, в православній Росії юліанський календар діяв аж до Жовтневого перевороту 1917 року.

Відтак Україна приймала новий календар двічі. Вперше – разом з більшістю західного світу в жовтні 1582 року, згідно з декретом короля Стефана Баторія, виданим на виконання папської були. Як доводить сучасний український історик Олег Купчинський [2], новий календар був упроваджений у нас досить оперативно – перші відомі документи гродських, земських і підкоморських судів та магістратів на українських землях, датовані саме за григоріанським календарем, відносяться до 1582-1583 років. Виняток у цьому плані становило козацтво. У гетьманській канцелярії, Запорізькій Січі (пізніше – Коші) у внутрішньому діловодстві аж до першої третини XVII століття зберігався юліанський календар. Проте листи козацької старшини, адресовані польським королям, князям, шляхті та в Угорщину, датувалися вже здебільшого за новим стилем.

Однак після Переяславської угоди 1654 року офіційним календарем у Козацькій державі знову зробився юліанський. На Правобережжі його було утверджено знов після ІІ і ІІІ розділів Польщі 1793 і 1795 років (тільки католицька церква далі відзначала свята за новим стилем). Острівцем, в офіційне життя якого юліанський календар так ніколи і не повернувся (за винятком короткого періоду російської окупації під час Першої світової війни) лишалася Галичина, яка відійшла до католицької Австрії ще за І розділом Польщі 1772 року.

І тільки згідно з Законом УНР, ухваленим 12 лютого 1918 року Малою радою в Коростені (Київ було вже захоплено бандами Муравйова), після 16 лютого того ж року в Україні відразу настало 1 березня – і таким чином було компенсовано різницю в 13 днів, яка встигла набігти між двома календарями на той час. Аналогічний закон ухвалив і Раднарком РРСФР – тож поразка України у визвольних змаганнях уже не означала повернення юліанського календаря.

Проте із церковним життям виявилося складніше. Корені проблеми, як вказує інший сучасний дослідник, Олег Павлишин [3], майже такі самі давні, як і календарна реформа. Церковний собор у Константинополі ще в листопаді 1583 року визнав неправильність  старого календаря. Але водночас він наголосив і на неприйнятності нового, який прийшов з «ворожого» Риму. Адже, згідно з цим календарем, Великдень міг випасти й одночасно з єврейською Пасхою, що суперечило канонічному постулатові Нікейського собору 325 року. Відтак константинопольський патріарх Єремія в посланні від 20 листопада 1583 року наказав православному духовенству та вірянам не визнавати григоріанського календаря й не користуватися ним. Як наслідок, і православна, і греко-католицька церкви на теренах України дотепер зберігають старий стиль…

З того часу календарне питання стало одним з вузлових моментів у протистоянні східного та західного християнства. Хоча саме життя розв’язало врешті-решт суперечку на користь нового стилю. Так, 1923 року григоріанський календар було офіційно прийнято в Грецькій церкві, 1924 року – в Константинопольській і Румунській церквах, ще через рік – в Александрійському патріархаті, трохи згодом – в Антіохійському.  Цікаво, що в передвоєнні роки рішення про перехід на новий стиль ухвалила й Російська церква – але за умов фактичного руйнування церковної управлінської вертикалі, спричиненого сталінськими репресіями, його не було втілено в життя [2].

На сьогодні прихильниками старого стилю лишаються тільки Єрусалимський, Грузинський, Сербський і Московський патріархати. Хоч слід пам’ятати: запровадження нового календаря нерідко означало  церковні розколи. Так, група грецьких «старостильників», прадіди яких не визнали запровадження григоріанського календаря понад 90 років тому, знайшла сьогодні притулок… під омофором УПЦ Київського патріархату!

Позиція головних українських церков щодо календарного питання різна. УПЦ МП взагалі воліє його не помічати (бо ж із Москви відповідних вказівок не надходило, і ледве чи вони надійдуть – адже Росія робиться дедалі більш ксенофобською, і навряд чи погодиться сьогодні поступитися своєю «споконвічною календарною правотою»). УГКЦ і УПЦ КП в принципі не проти реформи – але коли до цього виявляться готові віряни. А більшість вірян тим часом узагалі перестала розуміти суть питання, і свято переконана, що православне Різдво слід відзначати не 25 грудня за юліанським календарем, а 7 січня за григоріанським!

У тому, що збіг цих двох дат суто ситуативний, ці віряни зможуть пересвідчитися хіба що починаючи з березня 2100 року, коли різниця між календарями збільшиться до 14 діб. Православне Різдво 2101 року потрібно буде відзначати вже не 7, а 8 січня за новим стилем! І тодішні церковні зверхники муситимуть або терпляче пояснювати календарні тонкощі вірянам, звиклим до традиційної дати 7 січня (адже різниця в 13 днів між календарями зберігається не 100, а цілих 200 років!), - або таки зважитися на реформу.

Звісно, може з’явитися й інший стимул для реформи – якщо новий стиль таки прийме, вслід за Константинопольським, Александрійським і Антіохійським, і останній з «історичних» патріархатів – Єрусалимський. А відтак очевидно нелогічно буде зустрічати в Києві на Великдень «благодатний вогонь» часом через місяць потому, як він зійшов уже в Храмі Гробу Господнього в Єрусалимі! Але ймовірність такої події автор, який не є фахівцем у церковних справах, оцінювати не береться.

Поки ж можемо тільки констатувати: ми встигли звикнути до тривалого періоду зимових свят, який починається від католицького Миколая 6 грудня і триває до православного Водохреща 19 січня (всі дати за новим стилем). Причому усі головні свята українці мають шанс відсвяткувати двічі – в чому теж є свої принади (принаймні для тих, хто не надто переймається дотриманням різдвяного посту під час святкування Нового року за новим стилем, а таких - більшість). І навряд чи ця ситуація зміниться в ближчі роки.  

 

Література

 

1. Данте Аліг’єрі. Божественна комедія: Рай / Переклав Максим Стріха. – Львів: «Астролябія» (2015)

2. О.Купчинський. Перші датування документів за григоріанським календарем у державних установах України XVI ст. Записки Наукового товариства ім.Шевченка, Т. CCXXII: Праці історико-філософської секції, С.256-269 (1991).

3. О. Павлишин. З історії впровадження григоріанського календаря в церковне життя українців. Україна модерна №7, С.7-68 (2002).

 

 

 

До історії наукової школи хіміків-аналітиків України

 

О.А.Запорожець, академік АН вищої школи України

 

Дано огляд історії та сьогодення української школи аналітичної хімії, заснованої А.К.Бабком (1905-1968).

 

07-09 жовтня 2015 року в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за підтримки МОН України і за партнерства АН ВШ України та НАН України відбулась «Київська конференція з аналітичної хімії. Сучасні тенденції – 2015». Конференція присвячена видатному українському вченому, талановитому педагогу, засновнику наукової школи українських хіміків-аналітиків Анатолію Кириловичу Бабку, 110-річчя від дня народження якого українська наукова спільнота відзначила 15 жовтня 2015 року.  В конференції взяли участь понад 100 науковців, серед яких 20 іноземних вчених зі США (Buffalo State College), Чеської республіки (Карлів університет), Словаччини (P.J.Safarik University), Франції (Університет Лотарінгії, університет м.Страсбург), Італії (Universita degli Studi di Siena), Грузії (Тбіліський державний університет ім. І.Джавахишвілі). Було  заслухано 32 усних доповіді, серед яких 8 пленарних доповідей провідних фахівців з аналітичної хімії. В роботі конференції взяли участь представники провідних фармацевтичних компаній. Генеральним спонсором конференції виступила "АЛСІ-ХРОМ"- провідна українська  компанія, що поставляє для лабораторій високоточне аналітичне обладнання відомих світових виробників.

А.К.Бабко стоїть серед українських вчених хіміків поряд із  В.О. Кістяківським, А.В.Думанським, А.І.Кіпріановим, Ю.К.Делімарським, імена яких складають гордість української хімічної науки. Академік І.В. Тананаєв у своїх спогадах писав, що, на його думку, Анатолій Кирилович Бабко був і залишається ХІМІКОМ-АНАЛІТИКОМ №1.

Свою кар’єру у хімії А.К.Бабко почав, вступивши у 1922 р. на хіміко-технологічний факультет Київського політехнічного інституту, де захопився аналітичною хімією. Його вчителем став видатний вчений і педагог завідувач кафедрою аналітичної хімії Микола Олександрович Тананаєв, який  з 1908 р. за запрошенням Л.А.Писаржевського працював на хімічному факультеті КПІ.  Завдяки зусиллям М.О.Тананаєва аналітична хімія в КПІ перетворилась із ремесла на науку, на хімічному факультеті було введено спеціалізацію з аналітичної хімії.  За майже півтора десятиріччя її існування М.О.Тананаєву вдалось підготувати цілу плеяду високопрофесійних хіміків-аналітиків, окрасою яких був А.К.Бабко.

 

 

 

 

 

Описание: http://www.conference.progt.org/sites/default/files/styles/prof__article/public/babko-photo-1.jpg?itok=4jFVSBrF

15.10.1905 р.- 7.01.1968 р.

А.К. Бабко, засновник і завідувач кафедрою аналітичної хімії КНУ (1944-1960 р.р.)

 

Описание: http://persons-info.com/userfiles/image/persons/10000-20000/12000-13000/12209/TANANAEV_Nikolai_Aleksandrovich.jpg

1878-1959 р.р.

М.О. Тананаєв, завідувач кафедрою аналітичної хімії Київського  політехнічного інституту  (1921-1938 р.р.)

 

 

Після закінчення інституту А.К.Бабко був залишений викладачем при кафедрі аналітичної хімії, де завдяки М.О. Тананаєву панувала творча атмосфера. В двадцяті-тридцяті роки кафедра аналітичної хімії була найбільшим дослідницьким центром, що сприяло формуванню  А.К. Бабка як хіміка-аналітика. Втім, будучи плоть від плоті школи Н.А.Тананаева, він  досить швидко став на свої власні ноги, започаткувавши нові шляхи розвитку аналітичної хімії як науки. У 1934 р. Бабко А.К. перейшов на кафедру аналітичної хімії Київського університету, де працював доцентом. У 1937 р. А.К.Бабко захистив кандидатську, з цього року і до кінця життя поєднував викладання в університеті з науковою роботою в Інституті загальної та неорганічної хімії АН УРСР, керуючи (з 1941 р.) відділом аналітичної хімії. В 1940 р. А.К.Бабко захистив докторську дисертацію. За видатні заслуги в розвитку аналітічної хімії та хімії координаційних сполук в 1948 р. Анатолія Кириловича було обрано членом-кореспондентом, а в 1957 р. - дійсним членом Академії наук УРСР.

Величезною заслугою Анатолія Кириловича є створення ним Київської школи хіміків-аналітиків, до якої ввійшли відомі вчені А. Т. Пилипенко, І. В. П’ятницький, Б. Й. Набиванець, Ф. Г. Жаровський,  М. М. Тананайко, М. Й. Штокало, В.В. Лукачина, О.П.Рябушко О.П., Л.І.Дубовенко, Н.М.Луковська, В.В. Сухан В.В., І.О.Калініченко, А.В.Терлецька, А.Ю.Назаренко. Сьогодні наукову школу представляють співробітники кафедри аналітичної хімії під керівництвом завідувача кафедри проф. О.А. Запорожець.

Важко переоцінити той внесок, що А.К. Бабко зробив у хімію комплексних сполук – основу сучасної хімії взагалі. Не випадково у Академії наук України він очолював Наукову раду з хімії комплексних сполук, був членом комісії з аналітичної хімії Міжнародного союзу з чистої та прикладної хімії (IUPAC). Головною перепоною для фізико-хімічних досліджень того часу була недостатня інструментальна база. Сьогодні кафедра аналітичної хімії КНУ практично повністю забезпечена високочутливим обладнанням, якого не вистачало у часи А.К.Бабка. Йдеться про сучасні УФ/Вид та ІЧ-спектрометри, люмінесцентний спектрометр, ПААС і ЕТААС-спектрометри, вольтамперометричне обладнання. Для студентів ОКР Магістр хімії викладаються спецкурси, що включають лекції і лабораторний практикум з дослідження комплексоутворення сучасними методами. Видано кілька   навчальних посібників, що містять теоретичні та практичні аспекти із зазначеної  тематики.

Під керівництвом А.К.Бабка розроблено основи хемілюмінесцентного (ХЛ) методу аналізу, які було викладено у монографії у співавторстві з Л.І.Дубовенко і Н.М.Луковською. Цей напрямок отримав подальший розвиток  у роботах його учнів Л.І.Дубовенко, Н.М.Луковської, І.О.Калініченко, А.В.Терлецької та ін.  Захищено понад 20 кандидатських дисертацій. Цей метод продовжує активно розвиватись, як на кафедрі аналітичної хімії КНУ (під керівництвом проф. О.А.Запорожець), так і  у Відділі аналітичної хімії і радіохімії ІКХіХВ НАНУ (під керівництвом к.х.н. с.н.с. А.В.Терлецької та д.х.н., с.н.с. Зуя О.В.). О.В.Зуем захищено докторську дисертація, що присвячена застосуванню гетерогенних хемілюмінесцентних реакцій в аналізі, за матеріалами якої у співавторстві з академіком НАНУ В.В.Гончаруком ним опубліковано монографію: «Гетерогенно-хемилюминесцентный анализ в определении нанограммовых количеств анионов» (К.: 2013).

Про значення  робіт Анатолія Кириловича  для оптичних методів аналізу можна коротко сказати таким чином: він перетворив їх із мистецтва у науку. Від прописів методик хіміки-аналітики перейшли до свідомого вибору умов проведення реакцій. На основі виявлених закономірностей, а також нових даних щодо хімізму реакцій було написано монографію (у співавторстві з А.Т. Пилипенко) "Колориметрический анализ" (1951), що не мала аналогів у світі. На відміну від закордонних монографій того часу, всі методики було обґрунтовано із застосуванням фізико-хімічних характеристик реакцій і хімічних властивостей забарвлених сполук.

Сьогодні спектрометричні методи отримали подальший розвиток не тільки в аспекті цілеспрямованого синтезу та застосування нових органічних реагентів, оптимізації умов вибіркового визначення, а й у розробці комбінованих методів, що включають застосуванням іммобілізованих на твердих матрицях органічних реагентів для  вилучення і концентрування аналіту з наступним його спектроскопічним детектуванням безпосередньо у фазі концентрату (твердофазна спектрометрія, спектроскопія дифузного відбиття, твердофазна флуоресценція тощо). В докторській дисертації О.А.Запорожець (2003) було започатковано новий науковий напрямок "Адсорбовані на кремнеземах органічні реагенти у комбінованих спектроскопічних і тест-методах аналізу", який розвивається у роботах її учнів. На цю тему за останні 15 років захищено 14 кандидатських дисертацій. Сучасні підходи й методологія спектрофотометричних і флуоресцентних методів, в тому числі комбінованих, викладено в кількох навчальних посібниках у співавторстві з доц. Л.С.Зінько.

Ще вчитель А.К.Бабко М.О.Тананаєв наголошував, що «виробництву необхідні ЕКСПРЕС-МЕТОДИ АНАЛІЗУ!» Першим кроком до їх створення був розроблений М.О.Тананаєвим крапельний метод.  Сьогодні О.А.Запорожець та її учнями запропоновано експресні і прості у виконанні, але водночас чутливі і вибіркові візуальні тест-методи для визначення майже всіх елементів Періодичної системи Д.І.Менделеєва (іонів металів, неметалів, металоїдів), а також низки біологічно активних органічних речовин для екологічних та медико-біологічних цілей.

До сфери наукових інтересів А.К.Бабка також належали хроматографія, екстракція, електрохімія. Ці напрямки, зокрема адсорбційну хроматографію, успішно розвивала його учениця проф. М.М.Тананайко, яка нещодавно відсвяткувала свій 90-й рік народження. Сьогодні на кафедрі аналітичної хімії є 2 сучасних газових хроматографи з мас-спектрометричним і полум’яно-іонізаційним детекторами. Це дає можливість не тільки проводити наукові роботи на сучасному рівні, а й готувати фахівців з хроматографічних методів аналізу. Впродовж кількох років компанія "АЛСІ-ХРОМ" (керівник к.х.н. А.М.Єсауленко) активно сприяє розвитку  сучасної рідинної хроматографії на кафедрі аналітичної хімії. Завдяки цьому було підготовлено кілька десятків фахівців з хроматографії, які успішно працюють, зокрема на фармацевтичних підприємствах України. Викладачами кафедри за останні роки видано кілька навчальних посібників з хроматографічних методів аналізу (автори проф. В.В.Сухан, доц. О.М.Лисенко, доц. В.А.Ракс, к.х.н. А.М.Єсауленко). 

Започатковані Анатолієм Кириловичем роботи по використанню екстракційного методу для концентрування мікрокомпонентів набули подальшого розвитку у роботах професорів І.В.П’ятницького, В.В.Сухана та їх учнів. В останні роки на кафедрі під керівництвом доц. к.х.н. С.А.Куліченка розвивається метод міцелярної екстракції, який дає можливість реалізувати переваги використання в аналізі організованих систем на основі поверхнево-активних речовин. Виявились, що міцелярні макрофази мають специфічну спорідненість до біомолекул і фізіологічних середовищ, що сприяє їх застосуванню у біохімічних дослідженнях. За останні роки на цю тему захищено 5 кандидатських дисертацій. З 2008 року під керівництвом доц. к.х.н. М.Ф. Зуй на кафедрі розвивається напрямок рідинної і твердофазної мікроекстракції біологічно активних та токсичних речовин, а також органічних речовин, що широко використовуються в промисловості як консерванти і стабілізатори. Розроблено прості, дешеві та експресні методики дисперсійної мікроекстракції фталатів, парабенів і бензофенонів, а також методики рідинної дисперсійної та твердофазної волоконної мікроекстракції  аліфатичних альдегідів С1 – С8 з газохроматографічним полум’яно-іонізаційним  детектуванням.

Значної уваги А.К.Бабко приділяв розвитку електрохімічних методів аналізу. Як відомо, основним недоліком класичної полярографії було застосування металічної ртуті. Сьогодні на кафедрі аналітичної хімії доц. к.х.н. О.Ю.Тананайко та її учнями розробляються нові матеріали на основі мезоструктурованих SiO2 плівкових покриттів, що містять іммобілізовані аналітичні реагенти, а також біоліганди з метою створення чутливих елементів не тільки оптичних, а й електрохімічних сенсорів.  Здійснюється цілеспрямована розробка мікроелектродів, модифікованих плівковим покриттям, для електрохімічного визначення неорганічних та органічних сполук різної природи  в об’єктах довкілля, харчових, біологічних та парфюмерно-косметичних продуктах. З 2007 р. захищено 4 кандидатські дисертації, отримано 4 індивідуальні та  один груповий міжнародний науковий грант.   

Впродовж майже десяти років А.К.Бабко був відповідальним редактором “Украинского химического журнала”. Цей журнал він зробив одним із кращих у тодішньому СРСР, його одним із перших почали перекладати англійською мовою під назвою “The Progress in Chemistry”. В 2006 році зусиллями та за ініціативою проф. В.М.Зайцева (на той час зав. кафедри) було засновано перший в Україні науково-практичний журнал з аналітичної хімії «Методи і об’єкти хімічного аналізу» (МОХА, гол. редактор В.М.Зайцев, заст. гол. редактора В.П.Антонович і О.А.Запорожець).  Сьогодні співробітники кафедри к.х.н. Н.Г.Кобилінська та к.х.н. Р.П.Линник  є відповідальними секретарями редакцій журналів МОХА і «Вісник Київського університету. Серія Хімія», які  входять до списку наукових видань України, в яких можуть бути опубліковані результати дисертаційних робіт.

В 1930-50-і рр.. роботи А.К.Бабко публікувались у таких високорейтингових журналах, як  Zeitschrift für Analytische Chemie (1930, 1935), Fresenius' Zeitschrift für Analytische Chemie (1954 i 1964), Pure and Applied Chemistry (1965), Talanta (1968). Наукові розробки А.К.Бабка, особливо в галузі координаційної хімії, не втратили своєї актуальності до цього часу. Відомо, що після смерті Анатолія Кириловича ще впродовж багатьох років кількість посилань на його праці зростала. Сьогодні в Scopus на його роботи посилаються 27 авторів статей у міжнародних журналах. Це є характерним для наукових досліджень, які набагато випередили свою епоху. Статті співробітників кафедри аналітичної хімії також публікують такі високорейтингові журнали, як JACS (імпакт-фактор 11,76), Anal.Chem.Acta, Anal.Bioanal.Chem., Talanta, Analyst, Colloids and Surfaces, J. Agric. Food Chem., Intern. J. Environ. Anal. Chem., Electroanalysis,  Успехи химии тощо.

Написані А.К.Бабком та за його участю монографії й підручники не втратили своєї актуальності і цінності для викладачів, студентів і фахівців з аналітичної хімії.

Світла пам'ять про Анатолія Кириловича Бабка буде жити доти, доки існуватиме українська школа хіміків-аналітиків, яка продовжує справу його життя – розвиває аналітичну хімію в Україні, дбайливо зберігаючи і примножуючи започатковані ним традиції!

 

 

 

Хроніка академічного життя

 

Відбулися ХІІ Академічні читання пам’яті Віталія Стріхи

 

Академічні читання пам’яті засновника й першого президента АН вищої школи України, відомого вченого-фізика Віталія Стріхи (1931-1999) відбулися цього року вже вдванадцяте. У попередні роки їх приймали КНУ ім.Т.Шевченка, НТУУ «Київський політехнічний інститут», НПУ ім.М.Драноманова, а цього разу вони вперше пройшли в стінах Національного університету «Києво-Могилянська Академія». Структура читань залишилася традиційною: провідні вчені України презентували для загалу доповіді з різних актуальних напрямків розвитку світової й вітчизняної науки. Але ознакою часу стало те, що, відкриваючи читання, президент АН ВШ України Олександр Наконечний закликав присутніх вшанувати світлу пам’ять не лише засновника Академії, а усіх тих, хто пішов із життя, захищаючи гідність, волю і незалежність України.

Академік НАН України Віктор Грінченко зробив доповідь на дещо несподівану тему: обман у науці. Проблема несумлінності в наукових дослідженнях існувала завжди, і Роберт Бойль ще в середині 17 ст. вважав головним завданням новоствореного Лондонського королівського товариства захист наукової чесності. Але проблема ця загострилася в останні десятиліття, коли наукові дослідження стали справою дуже дорогою, і надавачі коштів (що цілком природно) захотіли отримати механізми перевірки ефективності їх використання. Відтак було вироблено систему науковометричних показників, якою повсюдно користуються для оцінювання і окремих науковців, і цілих наукових установ.

Але, як наголосив відомий учений-гідромеханік, ці показники – лишень цифри, які позбавлені сенсу самі по собі, і якими можна маніпулювати. Скажімо, зараз спостерігається справжня злива маловартісних статей з метою розширити список публікацій, а журнали розробили спеціальні методи для підвищення власного імпакт-фактору (найпоширеніший і найпростіший: авторам наполегливо рекомендують посилатися на всі власні попередні статті в цьому ж виданні). Словом, діє відомий соціологам закон Гудхарта – якщо соціальний або економічний показник стає ціллю соціальної або економічної політики, він втрачає значення. І тому довіра до імпакт-фактора чи індекса Гірша як до незаперечного показника ваги журналу чи вченого сьогодні вже суттєво нижча, аніж це було кілька років тому.

Натомість питання етичних критеріїв у науці сьогодні як ніколи в центрі уваги наукової спільноти. Цій темі присвячено численні міжнародні конференції, її висвітлює багато наукових журналів (скажімо, вже 8 років видається часопис «NanoEthics» - виявляється, дослідження в цій галузі породжують свої етичні складнощі).

Зрозуміло, що запровадження науковоментричних критеріїв оцінювання результатів досліджень породило проблеми і в Україні. Причому в нас вони мають ще більш гіпертрофований характер. Інтернет рясніє пропозиціями забезпечити упродовж певного часу й за певну оплату публікацію статей у різних журналах, зокрема й включених до науковометричних баз. І в цьому сенсі «скопусівський» журнал відрізняється від просто «ваківського» лишень на порядок більшою сумою…

Доповідач переконаний: зло заховане в самій людській природі, але однак із ним потрібно боротися. І для України дієвим може виявитися розміщення в інтернеті ще до захисту не лише текстів усіх дисертацій, але й відгуків на них. Це різко підвищить відповідальність тих, хто звик, не роздумуючи, підписувати схвальні рецензії.

Академік НАН України Ярослав Яцків розповів про реалізовуваний спільно фахівцями Головної астрономічної обсерваторії НАН та КБ «Південне» космічний проект «Аерозоль-UA». Адже досі відсутня надійна кількісна модель кліматичних змін. Причому якщо СО2 зумовлює тренд до глобального потепління, то наявні різного походження атмосферні аерозолі (викликані різними антропогенними забрудненнями, виверженнями вулканів тощо) навпаки призводять до охолодження. Тож, щоб прогнозувати кліматичні зміни, потрібно моніторити тропосферний аерозоль. Спосіб цього й пропонують сьогодні українські вчені – спершу з використанням літаків, а в майбутньому – і космічних апаратів.
Академік АН ВШ України, історик Олександр Головко звернувся в своїй доповіді до постаті великого князя Київського Володимира Святославовича, 1000 років від дня смерті якого минає цього року. Найчастіше про нього згадують як про хрестителя України-Русі, але, окрім релігійної, князь здійснив іще й адміністративну та військову реформи, по праву ввійшовши до числа чільних постатей нашого історичного пантеону. Тож, на думку доповідача, головну нагороду Академії цілком слушно названо Нагородою Святого Володимира.
Академік АН ВШ України,  радіофізик Ігор Анісімов є водночас палким аматором київської старовини. Тому його доповідь було присвячено скульптурі й ліпленням дзвіниці Софії Київської. Відомо, що цю дзвіницю було зведено в три етапи. Проте й досі історики архітектури сперечаються: що саме дійшло до нас від часів гетьмана Івана Мазепи (1699-1706 рр.), що – від добудови за митрополита Рафаїла Заборовського (1744-1749 рр.). На основі скрупульозного аналізу архітектурних деталей доповідач довів: два перші яруси побудовано в одному стилі, і їх впевнено можна атрибутувати часом Мазепи, натомість третій – цілком відмінний, і в ньому можна знайти виразні паралелі з іншим дітищем архітектора Шеделя, його знаменитою великою дзвіницею Лаври. А ось четвертий ярус постав на місці незвичного для бароко шпиля (він зберігся на багатьох видах Києва першої половини ХІХ ст.) вже у 1851-1852 рр.
Дослідник реконструював і первісний зовнішній вигляд дзвіниці до того, як її почали прикрашати у 1730-х рр. багатими ліпленнями (що спершу були поліхромними). На його слайдах постала несподівана для багатьох, але по своєму дуже гарна споруда класичного «мазепинського» бароко. Цікавим і переконливим виявився також презентований аналіз символіки ліплень.
Аспірантка Сабріє Трош виголосила доповідь, підготовлену спільно з  академіком АН ВШ України Мариною Новиковою. Її було присвячено розгорнутому аналізові сонета королеви Марії І Шотландської, яка програла свій заочний двобій із Єлизаветою Англійською і померла на ешафоті, а також захопливим політичним, релігійним та особистим обставинам, які стояли за цим сонетом. Цікавими в доповіді були й несподівані паралелі між Марією Стюарт і її сучасницею Ханзаде Ханум, яка відіграла непересічну роль у історії Кримського ханату й також писала вишукані вірші. А на доповідь молодого літературознавця накладався ще й трагічний сюжет сьогоднішнього Криму, де відомий український перекладознавець Марина Новикова не з власної волі опинилася сьогодні в зовсім інших життєвих реаліях, а сама Сабріє змушена продовжити свою наукову роботу в Києві… 

Доповідь академіка АН ВШ України Валерія Коваля було присвячено інформаційній системі передачі єдиної національної шкали часу з використанням ІР-технологій, які дозволяють досягти синхронізації на рівні наносекунд. Адже сучасні технологічні завдання (у тому числі й навігаційні) потребують саме такої точності!

Академік АН ВШ України Антон Філіпенко зупинився на баченні принципів народності й солідарності в моделі майбутньої економіки України. Реалізовувала сьогодні ліберальна модель, на думку відомого економіста, не привела до позитивних результатів і по суті вичерпала себе. Відтак завдання наукової спільноти – виробити розумну альтернативу, яку в короткі терміни слід презентувати суспільству й політичним елітам.

Доповідь академіка АН ВШ України Володимира Бахрушина стосувалася проблем прийняття рішень у сфері освіти. Учений навів промовисті приклади помилок, що призвели до наслідків, цілком протилежних до очікуваних. Так, з метою підвищення рівня ВНЗ в умови ліцензування було закладено високі вимоги до числа докторів і кандидатів наук. Результатом стало те, що кількість викладачів із науковими ступенями збільшилася, а ось якість дисертацій різко впала. Було запроваджено список «ваківських» видань – але їх число наблизилося до 3000, і переважна більшість з них – відверті «мурзилки». Наслідком прагнення закрити слабкі ВНЗ стало перебазування слабких студентів у сильні – що знизило рівень підготовки й тут. Тож учений застеріг: всі рішення мають ухвалюватися на основі абсолютно достовірної інформації, а не «міфів» (як-от про те, що в Україні «понад 900 університетів», а насправді їх – трохи більше 300, і за цим показником наша держава не надто відрізняється від країн з таким самим населенням).

Академік АН ВШ України, заступник міністра освіти і науки України Максим Стріха розповів про підготовку нової редакції закону України про наукову і науково-технічну діяльність. Він, зокрема, презентував ідею створення нового органу – Національної ради з питань науки, технологій та інновацій, яка повинна допомогти ліквідувати сьогоднішній відчутний розрив між науковим середовищем, владними елітами, й реальним сектором економіки.

На завершення учасники читань ухвалили два звернення. Перше – із закликом продовжити термін реєстрації на проходження ЗНО для тих воїнів, які захищали Україну, і яких буде демобілізовано в березні. Друге – до президента «Євразійської асоціації університетів», ректора МДУ Віктора Садовничого з вимогою звернутися до російської влади в справі звільнення Надії Савченко. Адже, якщо станеться непоправне, провина ляже не тільки на тих, хто організовував цей злочин, але й на тих, хто промовчав…

Читання, що відбулися в стінах НаУКМА, ще раз підтвердили: громадські наукові організації здатні (і повинні) бути дієвими гравцями на нашому науковому полі, беручи приклад із заснованої 23 роки тому з ініціативи професора Віталія Стріхи Академії наук вищої школи України.

 

 

In Memoriam

 

Пам’яті Віктора Антоновича Чабаненка

(1937 – 2014)

 

Українська наука й вища освіта зазнали тяжкої втрати. 9 лютого 2014 року, в напружений час, коли тривала боротьба українців проти злочинного кримінального режиму, пішов з життя відомий учений-мовознавець, доктор філологічних наук, професор, академік АН вищої школи України Віктор Антонович Чабаненко.

Майбутній учений народився 12 вересня 1937 року в селі Єлизаветівці Балківської сільради Василівського району Запорізької області. Закінчив Запорізький державний педагогічний інститут (1959) за фахом «учитель української мови та літератури і німецької мови». Від 1965 року працював у цьому інституті (з 1985 року – Запорізькому університеті, тепер ЗНУ). З 1985 року очолював кафедру загального і слов’янського мовознавства, в 1985–1996 роках був деканом філологічного факультету ЗНУ. Читав курси загального мовознавства, історії мовознавства, вступу до слов’янської філології, стилістики й діалектології. Доктор філологічних наук (1984), професор (1987).

В.А.Чабаненко - автор понад 700 наукових праць і 500 різних публікацій у періодиці. Найголовніші з його наукових робіт: монографії «Основи мовної експресії» (1984), «Стилістика експресивних засобів української мови» (2002), «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» (тт. 1–4, 1992), «Фразеологічний словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» (2001), «Великий Луг Запорозький. Історико-топонімічнийсловник» (1999), збірники статей «Славістичні студії» (2003), «Моя шевченкіана» (2006). Учений уклав ряд антологій та збірок народної творчості. Він підготував понад 20 кандидатів філологічних наук.

В.А.Чабаненко був головою спеціалізованої ради із захисту кандидатських дисертацій з українського мовознавства в ЗНУ, членом Урядової Правописної комісії. Учений здійснював велику громадську роботу. В 1989–1991 роках він очолював Запорізьку обласну організацію Товариства української мови ім. Т. Шевченка, в 1993–1996 роках – обласну організацію Конгресу української інтелігенції, пізніше – обласну «Просвіту». Був членом Національної спілки письменників України (1999).

В.А.Чабаненко - лауреат премій ім. П.Чубинського (1996), Я.Новицького (1999) та Д.Яворницького (2000). Товариством «Просвіта» ім. Т. Шевченка він був нагороджений медаллю «Будівничий України» (2000). Заслужений діяч науки і техніки України (2002). Відмінник освіти України (1995).

У 2005 році наукові заслуги В.А.Чабаненка отримали ще одне визнання: його було обрано дійсним членом АН вищої школи України.

Світла пам’ять про В.А.Чабаненка, визначного вченого і педагога, прекрасну людину, палкого патріота своєї країни, назавжди лишиться в наших серцях.

 

Пам’яті Фрідріха-Вільгельма Баха

(1944 – 2014)

 

18 серпня 2014 року на порозі свого сімдесятиріччя пішов із життя відомий учений у галузі матеріалознавства, професор, почесний академік АН вищої школи України  Фрідріх-Вільгельм Бах.

У 1972 році після закінчення Ганноверського технічного університету за напрямом "Технологія матеріалів" Ф.-В. Бах почав працювати в Інституті матеріалознавства як науковий співробітник. У 1978 році йому було присуджено науковий ступінь у галузі плазмової металургії. Потім він керував відділенням "Технології матеріалів" і в 1983 році захистив докторську дисертацію в галузі термічного різання товстостінних деталей. З 1983 по 1997 рік він працював головним інженером Інституту матеріалознавства, а в 1987 році був призначений екстраординарним професором Ганноверського університету. У 1997 році проф. Бах був запрошений на роботу на кафедру технології матеріалів Дортмундського університету. У 2001 році він повернувся до Інститут матеріалознавства як директор. З 2005 по 2010 рік професор Бах працював деканом факультету машинобудування, на роботу якого він зробив вирішальний вплив, поклавши початок багатьом новаторським розробкам. Він був доповідачем численних наукових програм, наприклад, програми в галузі спеціальних досліджень "Технологічна схема виробництва конструкційних деталей прецизійним штампуванням", автором курсу лекцій для аспірантів "Виготовлення, обробка та атестація систем з композиційних матеріалів", а також доповідачем дослідницької групи "Високопродуктивна сполучна техніка для гібридних структур".

Професор Бах має видатні заслуги в галузі матеріалознавства та технології матеріалів. Протягом багатьох років він працював як експерт Німецького наукового товариства та робочої групи Об'єднання промислових досліджень "Отто фон Геріке". В 2004 р. він був обраний до Спеціальної колегії Німецького дослідницького товариства "Технологія матеріалів". Крім того, він був головою Наукової робочої групи "Технологія матеріалів", спеціальної групи "Консервація" Товариства ядерної техніки, Спеціального 6-го Комітету Німецького училища цивільної авіації "Особливі способи зварювання й різання" та Опікунської ради Інституту ремісничої техніки Гейнца Піста. Як член правління, Ф.-В. Бах суттєво сприяв розвитку Нижньосаксонського центру прецизійної техніки, Ганноверського виробничо-технічного центру та Клаустальского центру технології матеріалів. За вклад в науку в 2006 році він був удостоєний медалі "Хрест за заслуги на стрічці". У 2009 року Відділенням виробничої техніки Бременського університету було присвоєно почесне звання доктора Honoris causa, а в травні 2009 року – звання доктора Honoris causa факультетом математики, інформатики та машинобудування Клаустальского технічного університету.

Професор Бах очолював Інститут матеріалознавства Ганноверського Університету з 2001 по 2012 рік. На знак високої оцінки його наукової роботи в 2006 році він був обраний членом Академії технічних наук Німеччини, а в 2012 році став професором федеральної землі Нижня Саксонія.

Професор Бах дав потужний імпульс німецько-українському науковому співробітництву в галузі обробки металів тиском і матеріалознавства. За останні 15 років до наукової кооперації було залучено десятки наукових співробітників і студентів Національної металургійної академії України та інших вітчизняних наукових установ. У 2007 році професора Баха було обрано почесним академіком АН вищої школи України.

З відходом з життя професора Фридриха-Вильгельма Баха ми всі втратили Вченого, Мислителя-новатора, Учителя і Друга. Він назавжди залишиться в нашій пам'яті як харизматична особистість, що вміла надихати людей.

 

Пам’яті Григорія Никифоровича Климка

(1934 – 2014)

 

Українська наука й вища освіта зазнали тяжкої втрати. 7 листопада 2014 року після тяжкої тривалої хвороби пішов з життя відомий вчений-економіст, міжнародник, доктор економічних наук, професор, академік АН вищої школи України Климко Григорій Никифорович.

Майбутній учений народився 14.10.1934 р. в м. Краснодарі в сім’ї науковців. З 1936 р. жив у Києві, де закінчив з золотою медаллю школу №92 (1951р.) і з відзнакою - міжнародний факультет КДУ ім. Т.Г.Шевченка (1956 р.). Був прийнятий на роботу в Інститут Сходознавства АН СРСР (м. Москва), де закінчив аспірантуру і захистив кандидатську дисертацію (1963 р.) за спеціальністю «світова економіка». В 1958–1959 рр. та 1961–1962 рр. працював за кордоном у складі групи АН. В 1964 р. був направлений на роботу в КІНУ, де працював доцентом до 1970 р., а в 1967–1969 рр. перебував в докторантурі з прикріпленням до Інституту світової економіки і міжнародних відносин АН СРСР. Докторську дисертацію захистив за спеціальністю «політекономія–світова економіка». В 1970 р. був запрошений до КДУ і зарахований на економічний факультет, а в 1980–1983 рр. завідував кафедрою світового господарства і міжнародних відносин ІМВ, викладав на відділені післядипломної освіти в ІМВ КНУ ім. Т.Шевченка. В 1965–1992 рр. працював за сумісництвом в Інституті підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при КДУ до його реорганізації, а з 1993 р. викладав в Європейському університеті.

Підготував 56 кандидатів і докторів наук, систематично очолював розробки наукових тем, наукові студентські гуртки. Започаткував і створив в Україні наукову школу з проблем світової економіки у сфері країн, що розвиваються. Автор понад 500 друкованих наукових праць, серед яких 15 монографій, 21 підручник і посібник, 19 брошур, в т.ч. публікації за кордоном.

Г.Н. Климку були притаманні виняткова широчінь і різноплановість наукових інтересів. Основні напрями наукових досліджень: теоретико-методологічні проблеми економічної теорії, світове господарство і міжнародні економічні відносини. Вперше сформував і розкрив комплекс закономірностей соціально-економічного прогресу країн, що визволилися, і запропонував новітню структуру викладу політекономічного аспекту економічної теорії відповідно до умов України.

Заслуги Г.Н. Климка було широко визнано в Україні і за її межами. Має нагороди і почесні грамоти: медаль «1500-річчя м. Києва» (1982); почесний знак «Відмінник вищої школи» (1984); почесна грамота Міністра вищої освіти СРСР (1985); почесна грамота Комітету захисту миру СРСР (1986); почесні грамоти і дипломи МО України за керівництво студентськими науковими роботами-переможцями конкурсів; звання «Заслужений працівник освіти України» (2002); Почесний знак «За розбудову освіти» (2003); Почесна  грамота за особливо видатні заслуги перед КНУ ім. Т.Шевченка (2006); диплом лауреата Нагороди Ярослава Мудрого АН ВШ України (2007); Грамота за перемогу у номінації «Майбутнє економіки України» (2009).

Світла пам’ять про Григорія Никифоровича Климка – ученого, патріота й прекрасну людину - назавжди збережеться в серцях його численних колег і учнів, а найкращим пам’ятником для нього буде дальша успішна робота Академії наук вищої школи України, якій учений присвятив найбільш плідні й насичені десятиліття свого яскравого життя.

 

 

Пам’яті Олени Миколаївни Старикової

(1930-2015)

 

Українська лінгвістика зазнала тяжкої втрати. Пішла з життя відомий учений-мовознавець, доктор філологічних наук, професор, академік АН вищої школи України Олена Миколаївна Старикова.

Майбутній лінгвіст народилася 29 квітня 1930 року. Закінчила Ленінградський педінститут іноземних мов (1953) та аспірантуру при КДУ ім.Т.Шевченка (1958). Працювала на кафедрі англійської філології КДУ з 1958 по 2002 рік. З 1980 по 1993 рік була завідувачем цієї кафедри. Доктор філологічних наук (1978), професор (1980). З 2002 р. – проректор з наукової роботи, а в 2007-2009 рр. – ректор Українського інституту лінгвістики і менеджменту. Пізніше була завідувачем кафедри прикладної лінгвістики цього інституту.

Основні напрями наукових досліджень О.М.Старикової: проблеми загального та германського мовознавства, комунікативної лінгвістики, прикладної лінгвістики, дискурсології.

О.М.Старикова - автор 130 наукових праць, зокрема 2 індивідуальних та 5 колективних монографій, автор та співавтор 6 підручників та 12 навчальних посібників з теоретичних та спеціальних курсів, основного курсу англійської мови, методики викладання іноземних мов. Підготувала 25 кандидатів та 3 докторів наук.

О.М.Старикова велику організаційну роботу. З 1980 року вона – член спеціалізованої вченої ради Ін-ту філології КНУ ім. Т. Шевченка. З 1967 р. – член редколегії «Вісника» (серія «Іноземна філологія») КНУ ім. Т.Шевченка. У 1989–1994 рр. – член науково-методичного об’єднання та експертної ради Міністерства освіти України. З 2002 р. – відповідальний редактор наукового збірника УІЛМ «Теоретична та прикладна лінгвістика».

Наукові заслуги О.М.Старикової мали наслідком її обрання академіком АН вищої школи України (1993), та присудження їй Нагороди Ярослава Мудрого АН ВШ України (2001).

Світла пам’ять про О.М.Старикову – талановитого ученого і педагога, прекрасну людину – назавжди лишиться в наших серцях.

 

 

Пам’яті Дмитра Михайловича Фреїка

(1943-2015)

 

Українська наука й вища освіта зазнали тяжкої втрати. 5 червня після тяжкої тривалої хвороби пішов з життя Заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії наук вищої школи України, академік Міжнародної термоелектричної академії, директор Фізико-хімічного інституту, завідувач кафедри фізики і хімії твердого тіла, головний редактор всеукраїнського наукового журналу «Фізика і хімія твердого тіла», доктор хімічних наук, професор Фреїк Дмитро Михайлович.

Народився Дмитро Михайлович 5 квітня 1943 року в селі Кінашів Галицького району Івано-Франківської області. Вищу освіту здобув у Івано-Франківському державному педагогічному інституті, спеціальність – «Фізика і загально-технічні дисципліни». Упродовж 1964-1968 рр. проходив навчання в аспірантурі Львівського університету зі спеціальності «Фізика твердого тіла», яку завершив захистом кандидатської дисертації (1968 р.). У 1968 р. Дмитро Михайлович повернувся до Івано-Франківського педагогічного інституту (нині ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника») на посаду викладача кафедри фізики. У 1984 р. він успішно захистив докторську дисертацію, а вже 1986 р. зайняв  посаду професора кафедри фізики. Протягом періоду з 1978 р. до 1991 р. Дмитро Михайлович Фреїк плідно працював завідувачем кафедри методики фізики; у 1991-1994 рр. – кафедри фізики. 1994 р. його призначено на посаду завідувача кафедри фізики твердого тіла (нині кафедра фізики і хімії твердого тіла). У 1999 р. Дмитро Михайлович був призначений директором новоствореного Фізико-хімічного інституту при Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника.

Професор Д.М. Фреїк став визнаним вченим з міжнародним іменем зі створеного ним наукового напрямку з напівпровідникового матеріалознавства — фізики і технології кристалів, тонких плівок і наносистем  сполук AII BVI та AIVBVI, які є перспективними для активних елементів опто- і мікроелектроніки, інфрачервоної техніки, термоелектрики. У 1970-ті роки він одним із перших в Україні розпочав систематичні дослідження методів вирощування і вивчення структури та фізичних властивостей тонких плівок халькогенідів металів другої та четвертої груп Періодичної системи хімічних елементів. Інший важливий напрям досліджень професора Фреїка – фізичне матеріалознавство кристалічних термоелектричних матеріалів для середньої області температур на основі сполук АIVВVI.

Учений був нагороджений медаллю АН СРСР «Академік Курнаков Микола Семенович»  (1978  р.); відзнаками «За вклад у науку» ДФФД  МОН України (2008 р.), «За наукові досягнення» МОН України (2008 р.), Державного департаменту  інтелектуальної власності України «Творець» (2009 р.); дипломами «Відомий науковець року» (2011 р., 2013 р.); грамотою Академії наук вищої школи за вагомий внесок у розвиток науки (2013 р.), Почесною грамотою Івано-Франківської обласної державної адміністрації (2013 р.), Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України (2015 р.). Удостоєний Міжнародного гранту Дж. Сороса (1995 р.), присвоєно звання «Соросівський професор» (1997 р.). Д.М. Фреїк був обраний академіком Міжнародної термоелектричної академії наук (2002 р.), академіком Академії наук вищої школи України (2007 р.).

Перелік наукових здобутків та відкриттів Д.М. Фреїка вражає своїм обсягом. Дмитро Михайлович - співавтор понад 700 монографій, наукових статей, авторських свідоцтв на винаходи та патентів України. Учений був ініціатором та організатором проведення відомих міжнародних і всеукраїнських конференцій, фундатором багатьох громадських організацій.

Українська наукова спільнота збереже світлу пам’ять про прекрасного науковця і колегу.

 

 

Пам’яті Іларія Михайловича Раренка

(1933-2015)

 

Українська наука зазнала тяжкої втрати. 19 липня 2015 року пішов з життя відомий учений-фізик, доктор фізико-математичних наук, професор, академік АН вищої школи України Іларій Михайлович Раренко.

Після закінчення з відзнакою кафедри теоретичної фізики фізико-математичного факультету Чернівецького університету в 1957 році І.М.Раренко працював два роки учителем фізики. З 1959 року й до кінця днів його наукове життя було пов’язане з рідним університетом, де він понад 30 років, з 1971 по 2004 рік, очолював кафедру напівпровідникової мікроелектроніки. У 1966 році І.М.Раренко захистив кандидатську, а в 1986 р. – докторську дисертаціїю.

У роботі І.М.Раренко успішно поєднував наукові фундаментальні теоретичні та експериментальні дослідження з впровадженням результатів у промисловість. Працював над створенням принципово нової високо радіаційно стійкої активної електроніки для силового керування механізмами та роботами в атомно-ядерній енергетиці; фотоелектронних перетворювачів сонячної енергії з підвищеним коефіцієнтом корисної дії за рахунок нового фізичного ефекту, відкритого на кафедрі; цілого ряду приладів нової сенсорної техніки для екологічного моніторингу, пожежної техніки і техніки безпеки, включаючи побутові газосигналізатори; інтегральної мікрооптичної та інфрачервоної техніки для авіаційної, суднобудівної, ракетної та ін. техніки; нових критичних технологій напівпровідникових кристалів, структур та приладів із новими параметрами при польовій та лазерній активації технологічних процесів.

І.М.Раренко був автором понад 580 наукових праць, серед яких понад 40 свідоцтв на винаходи. Підготував 15 кандидатів та 4 докторів наук.

За розробки у галузі фізики і технології напівпровідникових матеріалів, приладів і впровадження їх у серійне виробництво І.М.Раренку було присуджено Державні премії в галузі науки і техніки УРСР (1973) та СРСР (1988), а також Всесоюзні іменні премії в галузі технології та приладобудування ім. Д.М.Менделєєва та С.І.Вавілова. І.М.Раренко був нагороджений почесними дипломами І та ІІ ступеня, більш ніж 10 золотими, срібними та бронзовими медалями ВДНГ України та  СРСР. У 1975 р. нагороджений орденом «Знак пошани». Він - заслужений діяч науки і техніки України (1999). У 1993 році його було обрано академіком АН вищої школи України.

Світла пам’ять про Іларія Михайловича Раренка, видатного вченого й чудову людину, назавжди залишиться в пам’яті колег і численних учнів.

 

 

Пам’яті Ігоря Миколайовича Ляшенка

(1939-2015)

 

Українська наука й вища освіта зазнали тяжкої втрати. 4 грудня 2015 року пішов з життя відомий учений у галузі прикладної математики, доктор фізико-математичних наук, професор, академік-засновник АН ВШ України Ігор Миколайович Ляшенко.

Майбутній учений народився 6 вересня 1939 року в Києві. Закінчив механіко-математичний факультет КДУ ім.Т.Шевченка (відділення обчислювальної математики, 1961) та  аспірантуру КДУ по кафедрі обчислювальної математики (1965). З 1962 року й до останніх днів життя незмінно працював у КНУ ім.Т.Шевченка на посадах асистента (1962–1966), старшого викладача (1966–1968),  доцента (1968–1970), завідувача кафедри економічної кібернетики (1970–1992), завідувача кафедри математичних методів еколого-економічних досліджень (1992–2004), професора цієї кафедри (з 2004 року). Кандидатську дисертацію І.М.Ляшенко захистив у 1965 році, докторську – в 1970 році.

Наукові інтереси вченого лежали в царині обчислювальної математики та економічної кібернетики, системного моделювання економіки й екології. І.М.Ляшенко - автор понад 250 наукових праць, зокрема 15 книг (9 монографій та 6 навчальних посібників – усі з грифом МОН України). Серед них: «Линейное и нелинейное программирование» (1975), «Макромодели экономического роста» (1979), «Автоматизированные системы управления предприятиями» (1982), «Методы эколого-экономического моделирования» (1994), «Математика для экономистов» (1998), «Економіко-математичні методи та моделі сталого розвитку» (1999), «Моделювання біологічних та екологічних процесів» (2002), «Моделювання економічних, екологічних та соціальних процесів» (2006). Наукову школу І.М.Ляшенка складають підготовлені ним 28 кандидатів та 4 докторів наук.

Серед наукових відзнак І.М.Ляшенка – звання Соросівського професора (1997), заслуженого професора Київського Національного університету ім. Т. Шевченка (2003). Він - лауреат Нагороди Ярослава Мудрого (1999) та Нагороди Святого Володимира (2012) АН вищої школи України.

У 1992 році І.М.Ляшенко серед 50 провідних професорів українських вишів став академіком-засновником АН вищої школи України. Відтоді й до останніх днів життя він брав активну участь у житті Академії: був членом її Президії у 2004-2010 роках і радником Президії - з 2010 року. Фактично жодні Збори чи Конференція Академії, жодне засідання її Президії не відбулися без участі І.М.Ляшенка.

Світла пам’ять про І.М.Ляшенка – видатного вченого і педагога, полум’яного патріота, прекрасну людину – назавжди залишиться в серцях його друзів, колег і учнів.

 

 

Пам’яті Володимира Івановича Чопика

(1929 – 2015)

 

Українська наука і вища освіта зазнали тяжкої втрати. 5 грудня пішов з життя відомий учений-ботанік,  доктор біологічних наук, професор, академік АН вищої школи України Володимир Іванович Чопик.

Майбутній учений народився 4 червня 1929 року в селі Теребля на Закарпатті, яке входило тоді до складу Чехословаччини. Після закінчення Ужгородського університету (1953) та аспірантури при Інституті ботаніки АН України (1957) захистив кандидатську (1958), а в 1973 році – докторську дисертацію на тему «Високогірна флора Українських Карпат». В.І.Чопик працював старшим науковим співробітником Центрального ботанічного саду АН України, а з 1969 року – старшим науковим співробітником, завідувачем відділу вищих рослин, заступником директора з наукової роботи Інституту ботаніки Академії наук України. З 1975 року за сумісництвом, а з 1978 року - за штатом В.І.Чопик працював у КНУ ім. Т. Шевченка завідувачем кафедри вищих рослин, деканом біологічного факультету, професором кафедри ботаніки. З 2004 року він – завідувач кафедри екології Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», а з 2007 року – завідувач кафедри екології та фізіології рослин Кременецького гуманітарно-педагогічного інституту ім. Т. Шевченка, становленню якого присвятив багато сил і енергії.

Основні наукові праці В.І.Чопика присвячені флористиці, фітоекосозології та фітохорології. Учений був піонером досліджень у галузі охорони рослинного світу та фітохорології в Україні. Він ініціював і був автором першого видання «Червоної книги Української РСР» (1980); співавтором першого (1978) і другого (1984) видання «Красной книги СССР». У співавторстві з академіком АН СРСР А.Л.Тахтаджяном брав участь у підготовці зведення для території СРСР про рідкісні й ендемічні види флори Європи для першого (1976) та другого (1982) видання в Англії. Започаткував і обґрунтував два нові наукові напрями в фітосозології: аутфітосозологію (охорона окремих видів рослин) тасинфітосозологію (охорона рослинних ценозів), які розвиваються й примножуються його учнями та послідовниками.

В.І.Чопик - автор понад 200 наукових праць, серед яких понад 20 монографій, довідників, навчальних посібників. Учений підготував 20 кандидатів і докторів наук, дочекався виходу друком свого фундаментального дослідження «Флора Українських Карпат».

Упродовж 1966–1974 років учений виконував наукові проекти з картування флори Карпат разом з науковцями Чехословаччини, Польщі, Угорщини, Румунії й Болгарії. З 1973 року брав участь як співавтор, а згодом і як член головного редакційного комітету в випуску спільно з науковцями 36 країн Європи багатотомного видання «Atlas florae Europаeae». Був відповідальним редактором багатьох наукових журналів, тематичних збірників тощо.

В.І.Чопик був нагороджений медаллю ХІІ Міжнародного ботанічного конгресу (1975), відзнакою «Відмінник народної освіти України» (1982), нагородами Ярослава Мудрого і Святого Володимира АН вищої школи України.Соросівський професор (1997), лауреат премії ім. Т. Шевченка КНУ ім.Т.Шевченка (1999).

У 1993 році В.І.Чопика було обрано академіком АН вищої школи України. У тяжкі для академії роки він разом з М.І.Дробноходом доклав багато зусиль для її організаційного відродження, працюючи на посаді Головного ученого секретаря АН ВШ України та члена Президії АН ВШ України (2004–2010). З 2010 року й до останніх днів життя В.І.Чопик активно виконував обов’язки радника Президії Академії.

Світла пам’ять про В.І.Чопика – яскраву й талановиту людину, прекрасного вченого й педагога, великого патріота своєї справи і своєї країни – назавжди збережеться в серцях тих, кому пощастило бути й працювати поруч із ним.

 

 

На початок

 



[1] Термін «народна економіка» вперше застосував венеціанський чернець Гіамарія Ортес у 1774 р.( Klosinski K.A. Wprowadzenie do ekonomii w epoce globalizacji. in: Europa Wschodnia. Pod redakcja H.laszkiewicza Ireny Wodzianowskiej. Lublin, 2012, s. 228). У вітчизняному мовному просторі частіше вживають термін «національна економіка». У цьому зв»язку пошлемося на думку італійського інтелектуала А.Грамші, який зазначав, що « в багатьох мовах «національне» та «народне» є синонімами або майже синонімами» (Грамші А. В «язничі зошити. Вибрані записи. – К., 2014, с. 165)

 

[2] Філіпенко А.С. Цивілізаційні детермінанти української економічної моделі». – Економіка України, 1994, №4, с.19.

[3] Франко І . Найновіші напрямки в народознавстві. / Зібр. тв. у 50-ти т. – Т.45. – К., 1986, с. 254.

[4] Див.: Ковалевский М.М. Социология. – СП б., 1997, с. 123.

[5] Чижевський Д. Філософські твори у чотирьох томах. Том І.- К., 2005, с. 14.

[6] Д. Чижевський відзначає такі риси українського національного  характеру, як емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм та стремління до свободи, неспокій і рухливість, здібність до прийняття нового… Водночас присутні й такі сторінки української історії, як тенденція до взаємної боротьби, до руйнування власних і чужих життьових форм (Чижевський Д. Там само, с.15-16)

[7] Гриценко А. Методологічні основи модернізації України. – Економіка України, 2011, №2, с.11.

[8] Аналогічні чи близькі питання розглядаються останнім часом у таких працях, як: Corneo, G. Bessere Welt. Hat der Kapitalismus ausgedient? Eine Reise durch alternative Wirtschaftssysteme. – Berlin: Goldberg Verlag GmbH, 2014; Notz, G. Theorien alternativen Wirtschaftens. Fenster in eine andere Welt.Stuttgart: Schmetterling Verlag, 2012; Piketty T. Capital in the Twenty- First Century. –London, 2014;  Stiglitz. J.E. The Price of Inequality. - Yunus, M. & Weber, K. Building Social Business. The New Kind of Capitalism that Serves Humanity’s Most Pressing Needs. – New York: Public Affairs, 2010.

 

[9] Тарас Шевченко. Кобзар. – К., 1982. с. 288, 294.

[10] Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Пер. с франц.-  Москва, 1996, с.114, 118, 140, 182.

[11] Nolz G. Theorien alternativen Wirtschaften. Fenster in eine andere Welt. – Stuttgart, 2012, S.118.

[12] Суспільна солідарність в Україні: проблеми і політичні засоби їх вирішення. Аналітична доповідь. – К., 2012. с. 12.

[13] Yunus, M. & Weber, K. Building Social Business. The New Kind of Capitalism that Serves Humanity’s Most Pressing Needs. – New York: Public Affairs, 2010, р.

[14] Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Пер. с франц. – Москва, 1996, с. 32.

[15] Sylla N.S. The Fair Trade Scandal. Marketing Poverty to Benefit the Rich.London, 2014, p.35.

[16] Кутуєв П.В. та ін. Теорія соціальних змін: сучасні соціологічні концептуалізації. – К., 2014, с.135.

[17] «Компенсація, -зазначається в роботі німецького  автора Є. Гакке, - означає відновлення ситуації (стану) через заміщення або компенсацію позицій (результатів)» ( Hacke J. Philosophie der Bürgerlichkeit. Die libaralkonservative Begründung der Bundesrepublik. 2. Auflage. -  Göttingen, 2008, S.77.)

[18] Г.В.Алферова, В.А.Харламов. Киев во второй половине XVII века. К., Наукова думка, 1982.

[19] Крізь віки. Київ в образотворчому мистецтві ХІІ-ХХ століть. Автори-упорядники Ю.В.Белічко, В.П.Підопригора. К., Мистецтво, 1982. Табл. 38.

[20] В.Н.Ачкасова, І.Ф.Тоцька. Софійський заповідник у Києві. К., Мистецтво, 1978. С. 145.

[21] Початком 18 ст. датуються також дзвіниці кількох церков на Подолі - Іллінської, Миколи Доброго (1716). Але ці споруди за розмірами й оформленням значно скромніші порівняно з монастирськими дзвіницями.

[22] Не говоримо тут про оборонні башти Спаського монастиря в Новгороді-Сіверському та Молчанського монастиря в Путивлі, перетворені на надбрамні дзвіниці на пізніших етапах свого існування.

[23] Є Горбенко. В кн.: Києво-Могилянська академія в іменах XVІІ- XVІІІ ст. Видавничий дім “КМ Академія”. К., 2001. С.514.

[24] Г.Н.Логвин. Киев. М., Искусство, 1982. С.116.

[25] Евгений Кузьмин. Киев, которого не знают. К., Либідь, 2014. С.23.

[26] «Від мазепинської дзвіниці до нас зберігся лиш перший поверх». Київ. Провідник. За редакцією Федора Ернста. К., 1930. С. 315. «Два верхні яруси було розібрано і замість них споруджено нові». В.Н.Ачкасова, І.Ф.Тоцька, вказ. праця, с.145-146. «Оставшийся после пожара первый ярус здания <...> он (Шедель - И.А.) переделывает согласно новым вкусам и над ним возводит еще два яруса». Г.Н.Логвин. Там само. «Над першим ярусом, що вцілів, було зведено два нові». В.Ачкасова, Є.Горбенко, І.Тоцька. В кн.: Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Т.1, ч.ІІІ, К., Українська енциклопедія, 2011, с.1510-1512.

[27] «От первоначальной трехъярусной колокольни, сооруженной после пожара 1697 г., сохранился только первый и часть второго яруса». Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. Т.1. К., Будівельник, 1983. С.102.

[28] «Її перші два яруси повністю зберегли свою первісну архітектуру». Г.Н.Логвин. По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятки. К., Мистецтво, 1968. С.47.

[29] В літературі зустрічається також дата 1746-1748 рр.

[30] В.Ачкасова, Є.Горбенко, І.Тоцька. Вказ. праця.

[31] Крізь віки... Табл. 79-81.

[32] Подібно до існуючого досі завершення (1829-1833) дзвіниці Видубицького монастиря.

[33] Виходячи з відзначеної подібності завершення Софійської та Видубицької дзвіниць, автором відбудови міг бути А.І.Меленський - автор проекту надбудови Видубицької дзвіниці.

[34] Там само, табл.106, 107, 110.

[35] Ф.Ернст. Вказ. праця, с.317.

[36] Можна припустити, що Єлецька дзвіниця відтворює тип російських шатрових дзвіниць, але традиційне шатро замінене двоярусним верхом з маківкою в дусі українського бароко.

[37] Цікаво, що таке саме відношення висоти (без аттика) до ширини - 0.59 - має арка Костянтина в Римі.

[38] Цікаво, що ніші схожої форми прикрашають фасади каплиці єзуїтського костелу (1610-1617) у Вінниці.

[39] Ця схема в дуже спрощеному варіанті використана для оформлення порталів Феодосіївської церкви на Печерську, 1698-1700.

[40] Мотив меншої пілястри, накладеної на більшу, зустрічаємо серед гравюр до Євангелія (Львів, 1574), зокрема, на листі із зображенням євангеліста Луки (майстер ЛП), а також до іншого Євангелія (Львів, 1636), зокрема, на листах із зображеннями євангелістів Марка (майстер Дорофій) та Луки (майстер Ілля). На останній з названих гравюр менші пілястри вкриті орнаментом. Див.: Г.Н.Логвин. З глибин. Гравюри українських стародруків XVI-XVIII ст. К., Дніпро, 1990. Іл. 9, 146, 158.

[41] Схожу форму мають, наприклад, західний вхід до Георгіївського собору Видубицького монастиря, 1696-1701, а також входи до Катерининської церкви в Чернігові, до 1715, та Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях, 1723-1734. Подібну форму нерідко мали також арки над царськими вратами іконостасів - наприклад, у вже згаданих храмах Видубицького монастиря та Великих Сорочинців, а також в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, Великомикільському соборі Пустинно-Микільського монастиря в Києві, Миколаївській церкві в Ніжині та ін.

[42] Подібними портиками з двоуступчастих пілястр оформлені північний та південний фасади Феодосіївської церкви на Печерську. У спрощеному вигляді подібне оформлення бачимо також на фасадах Покровської церкви в Сулимівці, яка, згідно останніх досліджень, була збудована у 1708 р. (див.: А.Шамраєва, С.Юрченко. В кн.: З історії української реставрації. К., Українознавство, 1996. С.94-97), і нині не існуючої Благовіщенської церкви 1722 р в Баришівці (обидві - Київська обл.). Не виключено, що прототипом цієї композиції міг бути південний фасад Успенської церкви у Львові, зведеної в 1591-1629 рр. Виступаюча частина цього фасаду розбита чотирма пілястрами на три поля. Поля завершуються арками, опертими на ширші пілястри, так що в нижній частині пілястри є двоуступчастими.

[43] Аналогічно вирішені центральні поля другого ярусу південної в’їздної вежі Софійського монастиря та східного фасаду третього ярусу дзвіниці Видубицького монастиря.

[44] Крізь віки... Табл. 106-107.

[45] Пілястри такого самого типу (і також без капітелей) бачимо на північному фасаді Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії, верхній поверх якого зведений у 1739 р. за проектом того ж таки І.Г.Шеделя.

[46] На думку О.В.Сіткарьової – за проектом І.Г.Шеделя перед 1744 р. Див.: Сіткарьова О.В. Формування архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври XVII-XX ст. Частина ІІІ. Том 3. Архітектурна-будівельна діяльність у Києві та Києво-Печерській лаврі в 1740–1760-х рр. С.79.

[47] Вони ще більш помітні, наприклад, у Видубицькій дзвіниці та південній в’їздній вежі Софійського монастиря, а також у ряді чернігівських споруд кінця 17 - початку 18 ст. (Єлецька дзвіниця, Катерининська церква, будинок Лизогуба та інші).

[48] З його ім’ям пов’язують авторство проекту церкви архангела Гавриїла (Меншикової башти, 1704-1707) у Москві, іконостасів Преображенського собору в Таллінні (1719) та Петропавлівського собору в Петербурзі (1722-1727). Крім того, йому гіпотетично приписується участь у створенні ще ряду московських храмів петровської доби - церкви Петра й Павла на Новобасманній вулиці (1719), церкви Івана Воїна на Якиманці, надбрамної церкви Тихвинської Божої матері Донського монастиря, Спаського собору Заіконоспаського монастиря, а також новішої частини палат Аверкія Кирилова.

[49] Нещодавно зроблена спроба приписати І.П.Зарудному Спасо-Преображенський собор у м. Ізюмі, Покровський собор у Харкові та Миколаївську церкву Святогорського монастиря. Див.: В.П. Титар, О.В.Титар. Слобожанські храми ХVII століття і архітектор Іван Зарудний. // ysadba.rider.com.ua/upload/file/almanah/03/8.doc

[50] Це твердження можна проілюструвати порівнянням московських та київських споруд згаданого вище Осипа Старцева, які мають між собою дуже мало спільного.

[51] Дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря, 1716-1720, Видубицького монастиря, 1727-1733, Кирилівського монастиря, 1748-1760, архітектор І.Г.Григорович-Барський, Пустинно-Микільського монастиря, 1750, Братського монастиря, 1756, будівничий С.Д.Ковнір.

[52] М.П.Цапенко вперше об’єднав ці споруди в єдину типологічну групу, але помилково вважав найдавнішою з них Видубицьку дзвіницю. Див.: М.П.Цапенко. Архитектура Левобережной Украины XVII-XVIII веков. М., Стройиздат, 1967.

[53] Див.: М.Г.Дегтярьов, А.В.Реутов. Михайлівський Золотоверхий монастир. К., Техніка, 1997. С. 121.

[54] За припущенням М.Г.Дегтярьова та А.В.Реутова, перший ярус в якійсь частині належить до 1630-х рр. Там само. С. 118.

[55] Там само. С.122.

[56] Характерно, що на проектному кресленні А.І.Меленського (1828-1830) всі елементи асиметрії та неправильності усунуті. Див.: В.И.Ульяновский. Выдубицкий чуда архангела Михаила монастырь. История в лицах, памятниках архитектуры и церковного искусства. К., «Музей Шереметьевых», 2009. С. 487.

[57] Крізь віки... Табл. 177.

[58] Оформлення другого ярусу вежі дуже нагадує західний фасад верху Вознесенської церкві в Седневі (1690).