На початок

Дробноход М.І.,

президент АН ВШ України

 

Академія наук вищої школи України

в контексті проблем освітньої і наукової сфер держави

 

Доповідь на звітно-виборчій

конференції АН ВШ України 21 квітня 2007 року

 

Шановні академіки, делегати конференції! Дорогі гості!

Три минулі роки в житті АН ВШ України без перебільшення були роками боротьби за виживання, відновлення її організаційної структури, формування в її середовищі чесної, вільної громадської думки щодо процесів нашого вкрай непростого і протирічного державотворення, але, в першу чергу, щодо питань поточного життя і реформування в сфері національної освіти і науки як провідних складових соціально-економічного розвитку.

Академії дуже непросто було діяти, коли в державі ось уже впродовж багатьох років немає стабільності, передусім, політичної; коли владна «еліта», маніпулюючи свідомістю народу, вирішує свої корпоративні і особисті питання; коли в державі існує беззаконня, а очевидна корупція та організована злочинність сягає найвищого рівня в Європі; коли суди та інші правоохоронні органи своєю діяльністю створюють реальну загрозу безпеці держави; коли в державі народ голосує за одних, а влада дістається гіршим;, коли в державі немає реального запиту на інтелект, а святе національне значною частиною суспільства потрактовується в дрімотних визначеннях часів радянського манкуртизму. Ці «коли» можна продовжувати до нескінченності.

Проте навіть за таких сумних обставин трирічний звітний період став часом відродження реального авторитету Академії.

З року в рік зростав рівень головного наукового форуму Академії – щорічних Академічних читань пам'яті її засновника і першого президента В.І.Стріхи. Відновлено видання «Наукових записок» АН ВШ України. Тут слушно подякувати Фонду соціального спасіння, головою Наглядової ради якої є наш академік С.Й.Пінчук, за допомогу у виданні другого тому цих записок.

У зв'язку з фінансовими труднощами були і залишаються проблеми з виданням нашого академічного щоквартального науково-практичного часопису «Освіта і управління». Але разом із співзасновником, яким є Українсько-Американський гуманітарний інститут «Вісконсінський міжнародний університет (США) в Україні», ми долаємо ці труднощі і наш журнал сьогодні – це авторитетне в науково-освітніх колах ВАКівське видання.

Створено сайт Академії в мережі Інтернет, на якому подається не тільки загальна інформація про Академію, її членів, заходи, які вони проводять, але й оперативно розміщуються їхні статті, виступи в ЗМІ тощо.

За непростої внутрішньоакадемічної ситуації Президією проведена велика робота з упорядкування персонального складу АН ВШ України відповідно до положень оновленого Статуту, перезатвердженого Міністерством юстиції України в 2004 і 2006 роках. Отже, на час проведення звітно-виборчої конференції повноважними членами Академії є 230 академіків, список яких розміщено на академічній Інтернет-сторінці.

Остаточно знято питання правового статусу АН ВШ України. Судовим рішенням від 02.03.06 р., що оскарженню не підлягає, визнано легітимність Загальних зборів Академії 17 квітня 2004 року та обрання цими зборами нині діючої Президії. Зараз у правовому полі України існує лише одна Академія наук вищої школи України, що визнана всіма державними реєстраційними інституціями і службами. Подальші спроби окремих осіб використати її назву є незаконним і мають характер кримінального змісту, що буде переслідуватися в судовому порядку.

З трибуни цієї Конференції ми в черговий раз доводимо до відома науково-педагогічної громадськості, що всі дипломи «академіків», «почесних академіків» АН ВШ України, а також лауреатів академічних нагород, видані впродовж 2002-2007 років за підписом виключеного з Академії М.Дубини, є нечинними, а за фактами шахрайства і підроблення документів проти М.Дубини порушена кримінальна справа за ст. 358, ч.1 КК України. Ця справа зараз знаходиться на стадії досудового слідства.

Аби упередити подібне в майбутньому, Президія АН ВШ України звернулася з відповідним роз'яснювальним листом до ректорів вищих навчальних закладів України.

Академіки АН ВШ України сьогодні об'єднані в наукові відділення: аграрне; біології, хімії та медицини; загальнотехнічне; економічне; кібернетики і системного аналізу; історії, філософії та права; математики; металургії; наук про землю; педагогіки і психології; українознавства; фізики і астрономії; філології і мистецтвознавства.

Із-за об'єктивних, а часом і суб'єктивних причин не всі відділення витримали труднощі, які в звітний період особливо гостро постали в нашому академічному середовищі. Передусім це стосується медичного відділення і відділення будівництва і архітектури, які фактично самоліквідувалися. Непроста ситуація склалася у відділеннях наук про землю, загальнотехнічному, фізики та астрономії. Визначеному Президією керівництву цих відділень належить провести серйозну організаційну роботу з відновлення належної громадсько-наукової діяльності.

Проте не можна не відзначити активну, цілеспрямовану, конструктивну роботу відділення металургії (академік-секретар Данченко В.М.), яке в усі часи було послідовним, організованим, у наукових дослідженнях результативним.

Успішною в цілому треба назвати також діяльність відділення математики (академік-секретар Вірченко Н.О.), відділення кібернетики і системного аналізу (академік-секретар Наконечний О.Г.), відділення філології і мистецтвознавства (академік-секретар Чередниченко О.І.), відділення економіки (академік-секретар Філіпенко А.С.), відділення біології і хімії (академік-секретар Бойко А.Л.), до якого ухвалою Президії було долучено діяльність академіків-медиків.

Кращої роботи треба побажати відділенням педагогіки і психології (академік-секретар Фурман А.В.) та українознавства (академік-секретар Пономарів О.Д.). Останнім часом активізувалася робота відділення історії, філософії і права, що ми пов'язуємо з покладанням виконання обов'язків академіка-секретаря на академіка Костюк Н.Т.

Одночасно треба наголосити на необхідність термінової роботи новообраної Президії Академії з організації діяльності і реєстрації регіональних відділень Академії. Уже сьогодні треба дати відповідні доручення визначеним виконуючим обов'язки голів регіональних відділень.

Завдяки виваженій, конструктивній позиції Президії АН ВШ України в науково-освітньому середовищі, встановлено робочі партнерські стосунки з Міністерством освіти і науки України. Свідченням тому є й відзнаки Міністерства, які було вручено нашим академікам. Зараз розглядається пропозиція підписання Угоди про співпрацю між АН ВШ України і Міністерством освіти і науки України.

Про авторитет Академії свідчить і залучення багатьох наших академіків до реалізації стипендіальної програми Фонду Віктора Пінчука (Завтра «ua»), яка отримала високу оцінку і підтримку серед громадськості, передусім, студентської молоді.

Як відома і авторитетна всеукраїнська громадська організація вчених, АН ВШ України долучена і до роботи Української Всесвітньої Координаційної Ради, до складу Президії якої на Світовому Форумі Українців  обрано наших академіків Петра Кононенка, Анатолія Погрібного, Миколу Дробнохода.

Особливої уваги в звітний період Президія надавала питанню реформування в сфері національної вищої освіти і науки, що дало можливість, як підсумок, дати, на наш погляд, об'єктивну, незалежну оцінку стану цих галузей та виробити ряд пропозицій, аби освіта і наука в Україні набули пріоритетного розвитку. Ці питання були гостро поставлені під час Міжнародного конгресу «Українська освіта в світовому просторі», який відбувся в жовтні 2006 року з ініціативи академіка П.П.Кононенка.

Матеріали щодо наших пропозицій надруковані в ЗМІ, розміщені на академічному сайті, але треба їх обговорити і на цій Конференції. Тому я хоча б в тезовій формі маю з цього приводу висловитися.

Ми, вчені, добре усвідомлюємо, що саме пріоритетність освіти і науки має бути відповіддю на сучасні виклики соціально-економічному розвиткові нашої держави.

Сьогодні життя вимагає вирішення нових завдань, що постають перед науково-освітньою галуззю України, як держави, що декларує своє устремління бути серед розвинених, демократичних країн Європи. Тимчасом нашій державі загрожує й інший шлях у майбутнє – бути обабіч дороги прогресу через неспроможність захиститися від руйнівного впливу глобалізації та дати собі раду.

Безумовно, що прогресивний поступ України можливий у разі послідовної і відповідальної праці за науково-обґрунтованою програмою збалансованого, стійкого (сталого) соціально-економічного розвитку, яка б була сприйнята суспільством і не відмінялася кожним наступним Президентом країни чи Урядом. Такої програми в Україні за всі роки її  незалежності не було створено. Програми під гаслами «Послідовність, ефективність, відповідальність» чи  «Десять кроків назустріч людям» та їм подібні – це програми емоцій, передвиборного змісту, в яких яскраво простежується лише змагання в обіцянках українському народові щастя. Інтелектуальний потенціал українських учених (тут я не маю на увазі «придворних» інтелектуалів) для вирішення державних життєдайних завдань практично не залучається. Провідники нації в таких ситуаціях, покладаючись на свою неповторність, а то й «месійність», не відчувають потреби опертися на фахівців, які є кращими від них професіоналами в певних галузях і напрямах діяльності.

Ось тому за 16 років незалежності український народ так і не дізнався, яку державу він будує. І так буде продовжуватися доти, доки наше державотворення не отримає належного інтелектуального супроводу, коли людський капітал (знання та інформація, поєднані з духовністю), не стануть провідною продуктивною силою, коли їх роль у ВВП складатиме не 1-2% як це є в Україні сьогодні, а сягатиме кількох десятків відсотків, як у розвинених країнах світу.

Ця аксіома є основою переходу від руйнівного розвитку індустріального суспільства, з лабіринту якого Україна ніяк не може вибратися, до інформаційного суспільства та суспільства стійкого (сталого) розвитку. У контексті зазначеного не треба якихось доведень необхідності високоякісної освіти та ефективної науки.

Сьогодення вищої освіти в Україні.

За об'єктивного підходу теперішній стан освітянської і наукової сфер далекий від потрібного та має всі ознаки кризи. І тут справа не в освітянах та науковцях, і навіть не в керівництві відповідних галузей. Вони сумлінно тягнуть свою лямку і, можливо, лише завдяки їм у державі не все ще доведено «до ручки». Річ у переважно низькому інтелектуальному рівні представників вищої влади та відсутності цілеспрямованої національної політики в державотворенні.

Нинішнє Міністерство освіти і науки України робить все можливе, аби змінити стан до ліпшого. Безумовно, що проблем на цьому шляху є багато, в тому числі, й у вищій освіті, тим більше, якщо розглядати вищу освіту, за словами Президента України В.А. Ющенка, як "квиток до успіху" і що "зміни в суспільстві не в останню чергу пов`язані з надіями отримання якісної вищої освіти".

У плані спрямування зусиль на зростання якості вищої освіти важливим є приєднання України в травні 2005 року до  Болонського процесу, метою якого є формування в Європі спільного освітньо-наукового простору.

Ось чому з турботою про поліпшення якості нашої освіти та про захист її кращих надбань, в Україні останнім часом розгортається дискусія щодо питань інтеграції нашої вищої освіти в Болонський процес. З цієї дискусії можна зробити висновок: позитивний наслідок від приєднання до європейських цінностей не в формальному копіюванні того, що реалізується в країнах-учасницях, а в запозиченні кращого, що там напрацьовано та гармонійно і ефективно може поєднатися із здобутками національної вищої школи.

У контексті Болонського процесу потребує упорядкування законодавчо визначених в Україні чотирьох освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки фахівців відповідно до потреб  ринку праці: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Адже існуюча система освітньо-кваліфікаційних рівнів так і не набула адекватності і узгодженості з потребами  ринку праці в Україні.

Виникають питання й щодо мобільності студентів і викладачів у європейському просторі. Ця мобільність серед українців і сьогодні добре поширена, хоча й однобічна. Десятки тисяч наших дітей і молоді  навчаються за кордоном. Вітчизняні вчені, а це теж тисячі, успішно працюють в інших країнах. А до нас чомусь мало потрапляє і вчених, і студентів із європейських країн. Мабуть тому, що ми ще не можемо створити належних умов для наукової роботи і навчання. Є проблема збереження та повернення до України власного інтелектуального потенціалу, наших учених. Ми продовжуємо втрачати свої інтелектуальні ресурси і готувати кадри для розвинених країн. І тут чомусь не існує проблеми визнання українських атестатів чи дипломів за кордоном.

Нагальною є і зміна структури навчального процесу в бік зменшення аудиторного навчання і збільшення самостійного навчання студентів та індивідуальної роботи. Те, що відбувається у нас під гаслом інновацій у вигляді дистанційної чи якоїсь кореспондентської форми навчання, інколи і вже випробуваної заочної, дискредитує нашу вищу освіту, знижує її якість і авторитет як в Україні, так і поза її межами.

Комерціоналізація та часом невиважені зміни в змісті вищої освіти зумовлюють те, що сьогодні вища школа дедалі схиляється в бік підготовки користувачів і споживачів, і занедбується підготовка генераторів нових знань, технологій, фахівців для забезпечення інноваційного розвитку держави. До цього прямує і загальноосвітня школа, де зменшується обсяг математики, фізики тощо. Важко зрозуміти пропонований при тестуванні вибір – математика чи історія.

Тут виникає і питання запровадження стандартів у вищій освіті: що має бути стандартизованим та які межі стандартизації. Не можна допустити, щоб через стандарти обмежувалася творчість наших педагогів і вчених та можливість появи в Україні власних "гарвардів" і "кембріджів".

Бездумне захоплення впровадженням принципів Болонського процесу є небезпечним і відволікає від дійсно потрібних змін у напрямі підняття рівня національної вищої освіти. До речі, європейські «сорбони» і «кембріджі» досить стримано реагують на «болонські принципи», усвідомлюючи, що ці принципи стосуються в першу чергу навчальних закладів, де рівень вищої освіти відстає від досягнутого в провідних країнах Європи.

В Україні ж невідкладного, в тому числі і законодавчого, врегулювання потребує структура вищих навчальних закладів, де має місце малообгрунтоване нагромадження закладів різних форм і статусів: училища, технікуми, коледжі, інститути, академії, університети та ще й різних форм власності. То ж  міністр освіти і науки С.М.Ніколаєнко слушно зазначає, що «нас уже не розуміють у світі щодо наявності в державі 345 університетів, академій, інститутів». У Великій Британії, наприклад, таких навчальних закладів 96, Франції – 78, Італії – 65, Іспанії – 47, Польщі – 11.

Важко зрозуміти якусь логіку, якщо уже в Україні 86 національних університетів, а решта лаштуються в чергу, аби отримати цей статус. А чи зросла при цьому якість і авторитет нашої вищої освіти? На жаль, цього  не сталося.

Окремої уваги й оцінки заслуговують ВНЗ недержавної форми власності, яких за роки незалежності і демократії з`явилося в Україні як грибів після дощу. Проте всі ці заклади створені в освітній ніші, що є для багатьох приманливою, легкою для реалізації. Це – економіка, право, психологія, інші гуманітарні напрями. Там, де мали б готуватися вкрай необхідні Україні високоосвічені кадри інженерно-технічного і технологічного спрямування, що потребує значних витрат матеріально-технічного забезпечення навчального процесу, їх немає.

Сьогодні контингент студентів в Україні досяг 2,7 млн осіб, а чисельність студентів, що припадає на 10 тис. населення, становить 578.  Це більше порівняно з такими країнами як Австралія (440), Ізраїль (466), Естонія (437), Польща (494), Болгарія (468). Але справа не в цих кількісних показниках, а в ефективності діяльності цих закладів та рівні якості освіти в них.

Через недосконалість чинного законодавства та, бува, і нехтування вимогами закону, а також, чого гріха таїти, певної втрати контролюючої пильності з боку профільного міністерства вищі навчальні заклади недержавної форми власності (звичайно не всі) перетворилися в типові бізнесові структури, для яких головним є не якість освіти, а отримання прибутків. Деякі заклади є такими собі «МММ». Не виключено, що за прикладом «МММ» в Україні найближчим часом ми станемо свідками численних судових з`ясувань.

Часто студентами недержавних ВНЗ стають особи, які за рівнем свого розвитку просто не здатні засвоїти програми вищої школи.

Є значні проблеми із забезпеченістю навчально-виховного процесу викладацькими кадрами. Йдеться не про професіоналізм викладачів, хоча й тут бувають проблеми. Ось інформація для роздумів. Розрахунок забезпечення навчального процесу професорсько-викладацьким складом здійснюється згідно з нормативом: один викладач на 12 студентів. В українських ВНЗ, як уже зазначалось, навчається приблизно 2,7 млн. студентів. Професорсько-викладацький склад налічує 80 тис. осіб. Тобто на одного викладача припадає майже 34 студенти. Це при тому, що в розвинених країнах цей показник часто становить 6 студентів.

До цього ще треба додати вакханалію з недотриманням ліцензованого обсягу прийому студентів та набори за спеціальностями, на які ліцензії взагалі відсутні.

Особливої уваги потребує  діяльність відокремлених підрозділів ВНЗ (їх кількість сьогодні вимірюється  сотнями), де набуття професії часто набуває очевидних ознак псевдоосвіти.

З грубими порушеннями чинного законодавства деякі ВНЗ створюють філії за кордоном, перевірити діяльність яких практично неможливо, хоча випускникам таких філій видаються українські дипломи державного зразка. Якщо до цього ще додати важливість наукової складової у вищій освіті, яка часто відсутня взагалі, то виникає здивування, як подібні вищі навчальні без особливих проблем акредитовано за четвертим, найвищим рівнем акредитації.

Тому сьогодні на всіляку підтримку з боку громадськості і не тільки заслуговує робота керівництва і всього колективу Міністерства освіти і науки  України щодо наведення порядку в діяльності як приватних, так і державних вищих навчальних закладів, аж до їх закриття. Адже вони дискредитують українську вищу освіту, викривляють реальний рівень освіченості суспільства, фактично обдурюють людей, декларуючи надання «якісної» вищої освіти.

Освіта і національне виховання. Оцінюючи стан і перспективи розвитку української освіти, також вищої, першочергової уваги  потребує визначення щодо її націєтворчої ролі, яка повинна бути зреалізована шляхом виховання високоморальної, національно свідомої особистості. Це завдання освітньої галузі набагато складніше і мабуть відповідальніше, ніж надання знань, умінь, навичок.

На жаль, робота в цьому напрямі в навчальних закладах не має чіткої цілеспрямованості і послідовності, а то й зовсім відсутня. То ж   молодь виховують вулиця та телевізійний екран. Останній спустошує і руйнує дитячі душі смертовбивчими та людиноненависницькими трилерами, рекламою «біленької, м’якенької», «настояної на бруньках», «приємності» пивного смаку. На жаль, до пива спонукають українську молодь Герой України Андрій Шевченко та брати Клички. Антивиховною  рекламою виглядає і телепередача про VIP-персон, де політична еліта на тлі пустих побутових розмов (про вагомі досягнення нема що говорити) демонструє злиденному народові свої статки (квартири, дачі, бані, басейни, автомобілі тощо), для придбання яких навіть депутатської зарплатні замало.

Все це нічого спільного не має з вихованням моральної, національно свідомої особистості. Як наслідок, в Україні зростає зденаціоналізоване плем'я. Маємо багато тисяч безпритульних, зростання дитячої злочинності, наркоманії, алкоголізму, безграмотності, жорстокості дітей і молоді, несприйняття українцями рідної української мови, цінностей національної культури. У суспільстві інтенсивно збільшується соціальне дно. Недаремно ж сьогодні Україна за чисельністю самовбивць, наркоманів, ВІЛ-інфікованих, хворих на туберкульоз тощо є європейським лідером. Дедалі збільшується кількість дітей, що не навчаються.

Упущення в справі виховання молоді завдає величезної шкоди творенню української нації як єдиної національно свідомої спільноти, що покликана досягти шляхетної мети свого життя і діяльності.

А чи не про це говорить Президент України В.А. Ющенко в Посланні до Верховної Ради України 2006 року, констатуючи, що за останні двісті років жодна національна держава не зазнала занепаду. А що таке національна держава? Це держава національно свідомих людей.

Аби виховання нашої молоді, а то й всього населення набуло чіткої визначеності, цілеспрямованості і незворотності, має бути прийнятий і діяти відповідний Закон України «Про національне виховання молоді».

Непросто сьогодні виховувати в молоді національну гідність, коли в державі панують злидні, а корупція разом з непатріотизмом і неморальністю влади все більше і більше деморалізує суспільство, небезпечно поглиблює прірву недовіри і відчуження між народом та владою. Лише конкретні справи, чесно задумані і в зазначені терміни виконані, можуть об’єднати всі поверхи українського суспільства і пробудити в ньому джерела національного, соціального і історичного оптимізму. Чесність намірів влади і справедливість у суспільних відносинах мають стати пріоритетом в Українській державі.

Про реформування наукової сфери. Складною проблемою для підняття якості вищої освіти в Україні є сучасний стан науково-дослідницької діяльності вищих навчальних закладів.

Тимчасом українська наука перебуває у вкрай критичному стані, який не тільки не відповідає потребам сучасної якісної освіти, а й створює реальну загрозу безпеці держави.

На цьому тлі дещо абсурдними є статистичні показники галузі: за роки незалежності в Україні кількість кандидатів наук зросла в 1,2 рази (з 57,6 тис. до 68,3 тис.), докторів – у 1,5 рази (з 8,1 тис. до 12,0 тис.), членів-кореспондентів – у 2,5 рази (з 235 до 569), академіків – у 6 разів (з 265 до 1554), кількість аспірантур – у 1,7 рази, аспірантів – у 2,3 рази(з 13 до 30 тис.) докторантур – у 2,6 рази, докторантів – у 3 рази (з 0,5 до 1,5 тис.). Це при тому, що лише кожен шостий-сьомий із докторантів і аспірантів захищає дисертацію. Три сотні докторських та дві тисячі кандидатських дисертацій (кількісно це немало), які щорічно останнім часом захищаються в Україні, не є об'єктивним свідченням високого рівня нашої науки. Це є лише показник кількості дисертацій і не більше. Чимало з них до справжньої науки не мають ніякого відношення.

Сьогодні, проголошуючи рух до інноваційної економіки, ніхто серйозно не з'ясував, а що це конкретно означає в контексті української економіки з огляду на стан вітчизняної науково-технологічної сфери. Без глибокого аналізу цієї справи можна з упевненістю констатувати, що вирішення питання переходу до реальної інноваційної економіки принципово неможливе. І ніякі технопарки чи дослідницькі парки, розвиток яких планується поставити в центр проблеми, тут реально не допоможуть. Усе залишиться на рівні декларацій і примітивності, як це вже було, коли Україна розвивалася то в умовах «перехідної економіки», то «економіки конкурентоспроможної», то «економіки ринкової».

Для України тут постають два не зовсім обнадійливих аспекти. По-перше, чи знає хто-небудь, куди спрямовувати інновації, не маючи реальної збалансованої програми сталого розвитку та не визначившись з різким зменшенням ресурсо- і енергопотоків? По-друге, а на що ми здатні в цьому інноваційно-технологічному процесі? У зв'язку з величезними втратами в нашій науці, а отже, й освіті, ми мало що можемо самостійно робити на рівні сучасного хайтеку. Сьогодні на це спроможні лише США, Японія, деякі європейські та інші заможні країни, де за вже створеної належної наукової інфраструктури на одного науковця припадає щорічно 100-200 тис. дол. Європа, як завдання, говорить про суму 1 млн. євро. Це є приклад і виклик для України, якщо вона прагне увійти до європейської спільноти. За нашої ж занедбаної наукової матеріально-технічної бази (за даними Держкомстату середній рівень зносу наукового обладнання ВНЗ у 2006 році становив понад 85%) та близько якихось декількох тисяч доларів щорічно на науковця, дай Боже, щоб ми зберегли здатність до ефективного використання відомих новітніх технологій. Тобто питання мало б формулюватися так: якою має бути найадекватніша відповідь на глобальний технологічний виклик, щоб в Україні можна було технологічно переоснастити економіку і не випасти таким чином з історичного контексту?

Основними причинами відставання української науки є:

1. З боку владних структур (Секретаріату Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної ради України) немає переконливого усвідомлення і розуміння важливості ролі науки в державотворенні, що зумовило впродовж всіх років незалежності відсутність принципової цілеспрямованої державної політики щодо розвитку наукової галузі як провідної виробничої сили.

Та й звідкіля такій політиці взятися, якщо депутатський корпус Верховної Ради України, що презентує вищу законодавчу владу держави, складається з мільйонерів і мільярдерів, є там охоронці, водії, помічники, коханки, сини і племінники тощо. Але немає справжніх вчених, академіків і професорів, високопрофесійної інтелігенції, тобто тих, хто представляє інтелект нації, хто має розробляти й впроваджувати в соціально-економічну сферу ідеологію прогресу. Прийнявши 9 січня 2007 р. закон про інформаційне суспільство, наші народні депутати так і не зрозуміли, що отримання бабусею копійчаної пенсії з використанням електронної картки, ще не має ніякого відношення до інформаційного суспільства. А чи не те ж саме діється у виконавчій гілці влади?

2. Однією з найголовніших причин відставання української науки, безумовно, є залишковий принцип її державного фінансування.

3. В Україні не створено єдиного повноцінного координаційного центру з розвитку науки і технологій. Внаслідок цього законодавчо визначені аж 40 пріоритетних напрямів наукової галузі виживали як могли, або часто гинули, не знайшовши сил і можливостей для самовиживання (до речі, в Росії пріоритетних наукових напрямів вісім, у Німеччині – п’ять). За самоврядності державної академічної науки Міністерство освіти і науки як провідна управлінська структура в освітньо-науковій галузі тут мало що могла чи змогла вдіяти. Більше того, саме наука, що зосереджена і системі МОН, зазнала чи не найбільших втрат. Сталося неприпустиме – розрив освіти і науки. Тут досить лише зазначити, що на вчених, які працюють у вищих навчальних закладах, а це приблизно половина докторів і кандидатів наук, що є в Україні, з тих мізерних бюджетних коштів на фінансування науково-технологічної сфери, знизилося до 4,7%.

4. У державі не створено, передусім законодавчо визначених, умов для мотивації інноваційних досліджень та впровадження їх результатів в економічну сферу розвитку. Виробнича сфера не виявила якоїсь помітної зацікавленості в технологічному оновленні чи вдосконаленні. Як наслідок, інноваційна складова у ВВП України не перевищує – 1,5-2%, тоді, як у розвинених країнах світу вона сягає – 50-70%.

5. Через відсутність умов для реальних сучасних наукових досліджень та будь-якої моральної, тим більше матеріальної мотивації до роботи в науковій галузі, українська наука, в тому числі й академічна, втрачає тисячі вчених, докторів і кандидатів наук, що від'їзжають закордон. Найгірше те, що за таких обставин наша талановита молодь не дуже хоче пов’язувати своє життя з наукою та прагне працювати за кордоном. Як засвідчує статистика, середній вік докторів наук в Україні складає 62 роки, кандидатів – 52; докторів наук до 40 років – 48 (за три роки їх кількість зменшилась на 30%).

6. Однією з причин непривабливого стану вітчизняної наукової галузі є відсутність упродовж усіх років нашої державної незалежності хоча б якихось тут змін, не кажучи вже про реформування.

А створення поза Національною академією наук України ще п'яти так званих державних, але таких же самоврядних (тобто нікому не підзвітних, хоча й існують за рахунок громадян) академій призвело лише до розпорошення коштів на науку, зниження її рівня і ефективності і, що найважливіше, до наукового «роззброєння» освітньої галузі.

Державні академії наук, також і НАН України, перетворилися в осередки корупції в науці. Ось чому все частіше постає питання доцільності існування НАН України і галузевих наукових академій як державних структур.

7. Сучасний кризовий стан української науки певною мірою пов’язаний і з відсутністю якого-небудь впливу наукової громадськості на вироблення державної політики в науковій сфері та шляхів її реалізації.

Основні напрями і шляхи реформування.

Наукова галузь в Україні потребує невідкладного ґрунтовного реформування, причому не окремих її складових (академічної, прикладної чи вузівської), а української науки загалом.

У цьому контексті можна висловити лише жаль щодо проекту «Концепції розвитку наукової сфери», підготовленого робочою групою, утвореною розпорядженням Президента України від 03.10.2005 р. за № 1183. Цей документ є таким, що не передбачає якихось важливих змін в існуючій системі, є декларативним, інколи містить протиріччя; таким, що не розв’язує проблеми ефективного реформування наукової галузі та забезпечення реального поєднання науки, освіти, інновацій.

На жаль, такою ж безперспективністю страждає Концепція Державної цільової програми інтеграції науки і освіти в університетах на 2008-2012 роки «Наука в університетах», проект якої підготовлено науковим підрозділом МОН України. Тут врешті-решт все зводиться до того, щоб до 2012 року створити в Україні два дослідницьких університети. А це означає, що програму виконають, але все залишиться у науковій діяльності вищої школи України таким же занедбаним, як є сьогодні.

Першочерговим завданням є підвищення соціального статусу науковця, повернення мотиваційних спонук до наукової праці, – через підвищення зарплатні й наукових пенсій, диференціації тарифних окладів залежно від показників наукової роботи, утвердження справжнього академічного й університетського самоврядування.

Слід відмовитися від некритичного застосування для оцінки в сфері науки традиційних формальних показників (кількість захищених дисертацій, наукових співробітників, наукових публікацій тощо). Єдиним об’єктивним критерієм оцінки в науці є думка сформованого наукового середовища. Тож єдиним індикатором здоров’я української науки в цілому і кожної конкретної наукової установи має стати її конкурентоспроможність на світовому рівні, інтегрованість у міжнародний науковий простір та технологічний розвиток.

Має бути вироблено нову партнерську модель взаємодії держави (в особі уповноваженого органу виконавчої влади) з організаціями науковців та науково-освітніми установами – НАН України, університетами, науковими товариствами й громадськими академіями наук, які є елементами громадянського суспільства в сфері науки.

Партнером держави у виробленні й здійсненні наукової політики повинна залишатися істотно реформована Національна Академія Наук України, де зосереджено величезний кадровий потенціал, всесвітньовідомі наукові школи. Цей потенціал має бути збережено.

Не менш вагомими партнерами держави повинні стати й університети, в яких навчальна робота має бути тісно поєднана з сучасною фундаментальною та прикладною наукою. Це повинно супроводжуватися ретельною атестацією ВНЗ, позбавленням найвищого IV-го рівня акредитації тих “скороспілих” університетів та інститутів, які не мають достатнього кадрового наукового потенціалу для підготовки кваліфікованих фахівців, проведення наукової роботи, де не сформовано наукового середовища.

Паралельно має стимулюватися створення компактних науково-дослідних інститутів (центрів) при університетах, де наукові результати будуть отримуватися з широким залученням аспірантів і студентів.

Політика держави щодо п’яти державних галузевих академій, створених у 1990-х рр., повинна передбачати підпорядкування наукових установ цих академій відповідним міністерствам (МОН, Мінкультури, Мінекономіки, Мінагрополітики, Мінюсту, Мінпромполітики тощо – для забезпечення практичних потреб відповідних галузей) і збереження самих академій як громадських об’єднань науковців.

Одночасно держава повинна провести об‘єктивну атестацію громадських об‘єднань науковців – товариств, асоціацій, громадських академій наук, і за її результатами надавати підтримку тим об‘єднанням, які справді роблять істотний внесок у розвиток вітчизняної науки. Більше того, стати партнером цих наукових об‘єднань, визначати разом з ними пріоритети наукової політики.

Має бути вдосконалено атестацію наукових кадрів через надання НАН України та провідним університетам права безпосереднього присудження звання професора, надання більших повноважень спеціалізованим радам із захисту дисертацій на місцях.

Першочергові заходи з реформування

1. Затвердження Радою національної безпеки і оборони України Концепції реформування наукової сфери України. Важливо, аби ця Концепція за Постановою Верховної Ради України набула статусу Закону України.

2. Упорядкування та законодавче визначення пріоритетних для держави наукових напрямів.

3. З метою координації науково-дослідної й інноваційної діяльності в межах кожного напряму необхідно створити державно-громадські наукові ради.

4. Створити міжвідомчий орган з координації державної політики в науковій сфері. Це може бути Національна рада з питань науки й інновацій.

5. При Національній Раді з науки та інновацій доцільно створити Національний науковий фонд України як орган зі спеціальним статусом.

6. Забезпечення фінансування наукової сфери з держбюджету принаймні на рівні, визначеному законодавством (1,7% ВВП).

7. Стосовно реформування наукової сфери України, створення її нової структури потрібно внести зміни до чинного законодавства України.

Аналіз статутних завдань і інтелектуального потенціалу АН ВШ України дозволяє сформувати першочергові завдання Академії та її Президії на 2007-2010 роки. Це:

- виступати конструктивним суб'єктом діяльності в процесах реформування національної вищої освіти і науки;

- участь у визначенні основних напрямів наукових досліджень у вищих навчальних закладах України шляхом тісної взаємодії з МОН України та Комітетом Верховної Ради України з питань освіти і науки;

- діяльність у напрямку розширення україномовного освітнього простору;

- обмін інформацією з іншими науковими вітчизняними і зарубіжними установами і організаціями;

- проведення наукових сесій, форумів, конференцій, дільше підвищення науково-організаційного рівня головного наукового форуму Академії – щорічних академічних читань пам'яті її першого президента академіка В.І.Стріхи;

- активізація науково-організаційної роботи всіх без винятку наукових і регіональних відділень Академії;

- видавнича діяльність (видання наукових часописів, збірників, наукових записок тощо);

- моніторинг ситуації в освітній і наукових сферах держави;

- захист прав керівних і науково-педагогічних кадрів вищої школи України;

- перетворення сайту АН ВШ України на один із чільних форумів спілкування науково-педагогічної спільноти України;

- постійна праця в напрямку національного виховання студентської молоді.

Шановні академіки! У листопаді цього року виповнюється 15 років від дня заснування Академії наук вищої школи України зборами засновників (про склад засновників можна дізнатися з нашої сторінки в Інтернеті). Безумовно, ми маємо достойно відзначити цю ювілейну подію.

Висока достойність нинішнього складу академіків АН ВШ України, їх вагомий внесок у справу розвитку української науки і освіти свідчить про значний інтелектуальний потенціал Академії і університетської науки.

Все це дозволяє Академії впевнено дивитися в майбутнє і підійти до свого 15-річчя по-справжньому зміцнілою і авторитетною.

Слава Україні!

На початок