На початок

 

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКІСНОЇ ОСВІТИ – ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ

 НАУКОВО-ОСВІТНЬОЇ ГАЛУЗІ УКРАЇНИ

Доповідь на звітній конференції АН ВШ України 19 квітня 2008 року

Микола Дробноход, президент АН ВШ України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки

 

Шановні учасники звітної конференції АН ВШ України!

Чергова щорічна звітна Конференція Академії відбувається в непрості часи становлення української державності. І перше, на що треба наголосити у цьому контексті, – це майже дивовижне виживання, а часом і зміцнення нашої організації в умовах, коли попри голосні прожекти про розбудову в Україні громадянського суспільства все менше і менше громадськість має можливостей впливу на хід державотворчих процесів. Виживати в Україні громадським організаціям дуже важко.

Той факт, що саме Академія наук вищої школи України впродовж минулого року організаційно зміцніла, набула громадського і науково-освітнього авторитету, засвідчує, що після тривалого випробування в Академії шляхом природного добору сформувалася стійка спільнота учених, об’єднаних силою духу, патріотизму, відповідальності, передусім своєї, за справу розвитку вітчизняної освіти і науки – цих головних і незамінних рушіїв прогресу.

Уся «полова», що свого часу накопичилася в АН ВШ України, вилучена за межі нашої діяльності.

Сьогодні у складі АН ВШ України діє 230 академіків. Ми отримали поповнення із 24 вчених, які збагатили українську науку високими досягненнями.

Становленню сучасної АН ВШ України як високоморальної і авторитетної науково-освітньої структури Президія Академії надавала постійної уваги. На її 11 засіданнях розглядалися питання реорганізації і створення наукових відділень, співпраці з Міністерством освіти і науки, реформування наукової галузі держави, розв’язання гострих питань національної освіти, проблем виховання молоді, змін у законодавстві про освіту і науку, участі в наукових конгресах, конференціях, симпозіумах, організації академічних періодичних видань, зокрема часопису «Освіта і управління» та «Наукових записок», ставленні вчених Академії до нагальних політичних і соціально-економічних подій у державі. Наша Академія за звітний період зробила достойний внесок у проведення Міжнародного конгресу «Українська освіта у світовому часопросторі» та І Економічного форуму українців. Розроблені вченими Академії пропозиції і проекти, зокрема і проект Концепції сталого розвитку України, увійшли складовою документів, які були прийняті учасниками зазначених міжнародних зібрань і надіслані до Президента України, Кабінету Міністрів України, політичних блоків і партій.

Відповідно до оновленого статуту Президія вдавалася до захисту прав вчених, підтримки кандидатів на керівні посади у вищих навчальних закладах тощо.

Організовано і змістовно у листопаді 2007 року були проведені Загальні збори, присвячені 15-річному ювілею Академії, в яких взяли участь представники владних структур держави, відомі українські вчені і громадські діячі. Цілий ряд провідних вчених отримали академічні і державні відзнаки, а Академія отримала подяку від Голови Верховної Ради України А. П. Яценюка.

Все більшого авторитету із року в рік набувають академічні читання, присвячені світлій пам’яті першого президента Академії В. І. Стріхи. Цього року це зібрання відбулося у лютому і було досить широко і детально висвітлено в пресі, наших виданнях та на сайті Академії.

Завдяки своєму науковому і громадському авторитету АН ВШ України представлена у складі Науково-експертної колегії з проблем соціально-економічного розвитку при Кабінеті Міністрів України.

Безумовно, вчені академії мають наукові досягнення, часом світового рівня, зокрема в галузі нанотехнологій, енергозабезпечення, потепління клімату, біотехнологій тощо.

Проте сьогодні не про ці досягнення першочергово треба говорити. Ми бачимо своїм нагальним завданням боротьбу (іншими словами це важко назвати) за реформування наукової галузі держави. Косметичні заходи, яких намагається дехто тут вжити, недостатні, а то й просто шкідливі.

Ми переконані, що Україна без належного рівня національного інтелекту не зможе вижити, протистояти агресивній навалі глобалізованого світу, що створює реальні загрози безпеці держави і її цивілізованому розвитку.

Державно-політичні гальма на шляху до якісної освіти. Розвиток людства на початку третього тисячоліття продовжує супроводжуватися постійним і все більшим загостренням кризових явищ: голоду, злиднів, духовного спустошення особистості, порушення людської психіки, невиліковних хвороб, екологічних катастроф, работоргівлі, витонченої злочинності, тероризму, різного роду конфліктів, руйнівних (поки що локальних) війн, постійно зростаючої загрози світового термоядерного конфлікту.

У глобалізованому світі принцип змагальності, а точніше конкуренції,  зумовлює виснаження (відтак занепад) одних держав іншими, які на цьому етапі розвитку виявилися сильнішими, більш економічно розвиненими. Вони, сильніші, стають все більш агресивними, безумовно ненажерливими. Ми повинні розуміти, що ніколи більш сильна держава свої дії не спрямовує на зміцнення слабшої держави. Слабшу державу їй простіше використати для власного розвитку, а точніше збагачення.

Сьогодні основною зброєю захоплення держави-жертви державою-хижаком є деморалізація суспільства, спустошення свідомості, протистояння національній гідності, що в свою чергу призводить до послаблення віри, національної культури, традицій. Таким чином руйнується імунна система держави, вона стає хворою, а її народ легко маніпульованим.

Нинішній послаблений стан України зумовлений застосуванням саме такої зброї, зброї, якої не видно, від якої стає начебто веселіше, краще, тобто  по-європейськи жити. Насправді це є глухий кут, болото і врешті-решт соціально-економічне банкрутство. І все відбувається під гаслом ринкових відносин, які визнано єдино правильним способом розвитку.

Проте саме споживацько-ринковий світогляд разом з викривленою демократією штовхають українську націю в безодню. Народ біднішає, морально деградує, спивається, вдається до наркоманії, вимирання.

Із року в рік відносно невелика група багатих людей гіперболічно збільшує свої статки, а решта все більш схиляється до злиднів. Сьогодні в Україні 10% найбагатших людей володіє 75% багатств і доходів. Якщо врахувати, що в решти 90% населення України є також певне соціально-економічне розшарування, то можна впевнено констатувати, що 10% найбідніших, а це понад 4 млн. людей, які не можуть звести кінці з кінцями, складають безпросвітне соціальне дно українського суспільства. Безумовно, за таких обставин держава і нація несе непоправні збитки.

Сьогодні захоплення держави здійснюється не через військове завоювання території, а через руйнування свідомості народу, його зомбування на рівні підсвідомості. Головне, що при цьому знаходяться власні провідники ідеології зомбування. Як правило, ставку тут зроблено на людей з невисоким інтелектом, яким байдужі моральні, тим більше національні цінності. І як результат, держава і нація демонструє процес запрограмованого самознищення.

Надії на те, що народ отямиться, збереться і сам себе захистить, є нездійсненними. Адже він, народ, не вдається до глибокого осмислення наслідків своїх дій. Він, як мала дитина, що не розуміє світ, готовий кинутися до запропонованої дорослим дядею цукерки, не усвідомлюючи і не думаючи, що буде далі. Бездарні результати виборів в Україні якраз і пов’язані з дитячим розумінням чи сприйняттям «цукерки», яку народу пропонує улесливо дядя, що хоче бути обраним. Коли негативні наслідки таких виборів стають очевидними, з’являються добре всім відомі висловлювання типу «кожен народ достойний свого уряду», «ви ж їх і обирали», «раніше треба було думати», «вас ніхто не заставляв їх обирати» тощо.

Відбувається підла маніпуляція людьми, як це міг удіяти дорослий дядя щодо дитини. Народ загалом, на жаль, ніколи не стає спроможним мати масштабне мислення. Він вічна дитина, яка може зрозуміти лише стільки, скільки може. І не більше! До склянки може ввійти лише стільки води, скільки вмістить склянка. Решта виллється. І коли доходить до серйозних питань державного чи планетарного рівня, люди швидко для себе знаходять відповідь, що не нашого розуму це діло. У цьому випадку народ правий. Не його справа і можливості розбиратися, наприклад, у питаннях Конституції України. Не лише просто людина, а й багато високоосвічених людей не мають кваліфікованого уявлення про конституційні тонкощі, тим більше стосовно їх доцільності щодо конкретної ситуації. Урешті-решт справа не в сутності самої Конституції, а в рівні інтелекту, об’єктивності і щирого бажання владної еліти працювати для блага народу і своєї держави. Чи не найдемократичнішою в історії була Конституція СРСР 1936 року, але ми знаємо, чим закінчилася її реалізація деспотами комуністичного режиму. У той же час є держави, де закріплені основи монархічного правління, або й зовсім не мають Конституції, але народ і держава є заможними і процвітаючими.

Тому лукавлять ті, хто сьогодні волає за нову Конституцію України, яка була б затверджена народним референдумом. Мета тут єдина – домогтися більшої і вигіднішої влади для себе, насамперед, або для своєї політичної чи корпоративної ідеї сили. Якщо народу при цьому щось перепаде (не без цього) – і слава Богу! Але крім фальші, в демократичній ідеї затвердження Конституції всенародним референдумом більше нічого не має. Це стосується не лише Конституції, а й вступу України до ЄС чи до НАТО.

Тим більше, що ці пасажі можновладців щодо народної підтримки народу не цікаві. Проте людей турбує, чому ця влада нічого не робить, аби припинити нищення українського села, що реально загрожує перетворенням України в країну сільських цвинтарів; чому маємо катастрофічне зростання цін; чому тривалість життя в Україні одна з найменших у Європі (за цим показником нас випереджає лише Росія). Є ще багато болючих питань, які сьогодні цікавлять українців. На жаль, ці питання для діючої влади є не актуальні, бо, з одного боку, можновладцям не вистачає фаховості і відповідальності, щоб їх вирішити, а з іншого – вони не бачать тут найменшого особистого навару. Знову покладаються на маніпульованість суспільною свідомістю.

Принципово сам по собі народ беззахисний. Його хтось має захистити. І цей хтось – не хто інший, як чесна національна еліта, еліта із розумних,  порядних і патріотичних людей, яких у нашого народу є дуже багато, але вони ізольовані від влади елітою, яка не має ні честі, ні совісті, елітою, що носить модні, дорогі костюми, їздить на дорогих автомобілях, достаток якої складає мільйони і мільярди, але яка не має масштабного мислення, а щонайгірше, не має високої державної мети. Наша владна еліта інтелектуально назагал обмежена. А щоб достойні представники прийшли до влади і захистили народ і державу, раптом має статися щось надзвичайне, майже неймовірне. Адже ті, хто сьогодні при владі, створили таке законодавство, за якого новим силам отримати хоча б якісь владні повноваженням неможливо. А затіяний гамір навколо змін до Конституції зорієнтований на бажання тих, хто при владі, її монополізувати і утвердитись тут довічно. Їхня смертовбивча боротьба начебто заради щастя народу є очевидним лицемірством.

І якщо завтра для народу випаде можливість скористатися головним чи єдиним «джерелом влади», через свою маніпульованість і законодавчу обмеженість у можливостях він все повторить у тій же послідовності, як було і раніше. Залишаться ті ж самі, без честі і совісті, але сповнені одного бажання – наживи і ще раз наживи.

І це не лише у нас. Покладаючись на принципову ефемерність і фікцію так званої демократії, весь світ сьогодні через маніпуляцію людською свідомістю іде до прірви, до самознищення, ліквідації людства як біологічного виду. Україна, до слова, як і Росія, тут виокремлюється очевидною випуклістю цих процесів, які зумовлені тим, що дитячий масштаб мислення не досяг тут того рівня «дитячої» зрілості, що досягли інші нації і народи, які сьогодні умовно називаються розвиненими.

Завдяки цьому у 90-х роках пройдисвіти і нахаби, звичайно не без участі влади, спочатку заволоділи ласими промисловими підприємствами, об’єктами нерухомості тощо, зманіпулювавши на дитячому сприйнятті народом підступного ваучера у вигляді 10 гривень на володіння власністю, невідомо якою і де. Народ клюнув на цю навіть не цукерку, а обгортку до неї. Впродовж декількох років захекано бігав по відкритих то там, то там віконцях, намагаючись нічого не вартого папірця-ваучера кудись прилаштувати. А одночасно, аби народ не вдавався до найменшого аналізу ситуації, йому підкинули, як для дитини мультики, розваги Кашпіровського і Чумака, які доводили мільйони людей до стану трансу, «лікували» їх від усіх хвороб і напастей. Цей час був відносно коротким, але достатнім для того, щоб назавжди зібрати народні ваучери, начебто їх і не було, і швиденько, безумовно у змові з тими, хто був при владі, провести за безцінь так звану приватизацію, з якої враз з’явилися доморощені міліонери і міліардери. Аби менше світитися, можновладці при цьому робили власниками своїх людей, яких вони вважали не інтелектуалами, але надійними підставками в реалізації фактично злочинної справи. Так створилися злочинні клани, які рештки власності доділюють і донині у непростому смертовбивчому змаганні, і все «заради блага народу».

Через дитячу психологію народу ніхто в загальносуспільному розумінні навіть не обурився щодо уже тепер зрозумілого шахрайського обману з використанням ваучерів. Така ж ситуація склалася і з пограбуванням вкладів громадян в Ощадбанку України.

А тим часом оті «інтелектуально недолугі» підставки виявилися не такими уже й недолугими. Після оволодіння багатством їм прийшло в голову, а чому б самим не піти до влади. По-перше, для примітивної особи це приємно і престижно, по-друге, є можливість потішитися, як це буває у бандитському середовищі, над слабкими і слабшими, а по-третє, отримати реальний захист від можливих неприємностей у злочинному бізнесі.

І зрозуміло, що тут ніяких проблем не з’явилося. Знову була маніпуляція «дитячою» свідомістю народу шляхом запропонованої чергової «цукерки» у вигляді двадцятки гривень (сьогодні ця сума сягає декілька сотень), чи рукава крупи, пляшки горілки та безвідповідальної обіцянки (дитині можна пообіцяти, що завгодно, аби не плакала, і вона повірить) забезпечити безбідне життя, життя з достатком і насолодами. Принцип покладання на дитячу свідомість спрацював і далі безвідмовно працює. Це є не що інше як державний «лохотрон» у дії.

До реальної влади прийшли люди, не обтяжені турботою про долю народу, патріотизмом, інтелектом, але які мають великі статки. Безумовно, вони з собою прихопили і колишніх ляльководів – членів клану, самі стали ляльководами. Долучили до справи і певну публіку з ознаками манкуртизму і людської примітивності, завданням яких є щодня «вдовблювати» дорослим дітям про велич своїх патронів, сварити собі подібних, але з інших кланів. Їхні імена і дії добре відомі, адже вони замість реальної, корисної роботи впродовж кожного дня, вечора чи ранку в різних комбінаціях свій примітивізм і велич «розуму» демонструють на усіх без винятку каналах телебачення, радіо, на шпальтах газет тощо. Через свою інтелектуальну, а то й просто людську обмеженість, звичайно вони товчуть воду в ступі навколо вступу України до НАТО, статусу російської мови, безадресних звинувачень у корупції тощо. На більше трубадури просто не здатні, але їхня роль для кланів, які тим часом роблять свою справу за ідеологією «золотого унітазу», є незамінною. А щоб трубадури весь час були в гарному тонусі, мали наснагу до собачого служіння, з панського столу їм також перепадає, часом немало у формі підприємств, акцій, ділянок землі, квартир або й просто «налом». Причому такі трубадури зустрічаються в усіх без винятку кланово-партійних групах.

У Верховній Раді є ще значна група депутатів, які взагалі нічим не виокремлюються. Через свою нездатність вони не мають якихось великих чи малих завдань, окрім того, щоб тиснути належним чином на кнопки для голосування. Це переважно батьки, брати, сини і доньки, коханки і колишні водії, просто друзі, інша челядь такого ґатунку.

Аби бути об’єктивним, то безумовно треба зазначити, що в структурах влади є невелика кількість і достойних, розумних, порядних і національно свідомих особистостей з масштабним державницьким мисленням. Проте вони не створюють критичної маси, а тому заявити про власну позицію у принципових  питаннях державотворення не можуть, бо за найменшої нагоди клан вилучить їх із своєї системи. Ось тому вони і співають пісні не з власного репертуару, а частіше мовчки тиснуть на потрібні кнопки. Важко не помітити, що останнім часом на керівних посадах важливих, безумовно «хлібних» структур з’являються гламурні хлопчики і дівчатка, які не мають ні знань, ні досвіду, але є чиїмись із верхньовладної когорти родичами чи близькими знайомими. Таким чином діючі можновладці виховують собі подібних, майбутню «еліту» України. Як бачимо, діючій владі тут не до проблем освіти і науки, а народу і державі від цього не кращає.

Зауваження щодо якості освіти в Україні. Недолугість, безчестя, нещирість щодо уболівання за народ владної еліти є першопричиною всіх бід, негараздів, хаосу і численних невизначеностей в українському державотворенні. Найстрашніше, що випливає з цього нурту загроз, – це повна втрата з боку держави контролю за вихованням життєдайного молодого покоління. Про яке майбутнє може йтися, якщо за 17 років незалежності в Україні уже сформувалося покоління із споживацькими світоглядними цінностями, для кого праця не є бажаною і необхідною. На жаль, поліпшення ситуації тут не спостерігається.

Система національної освіти виявилася неспроможною протистояти навалі глобалізаційних процесів, які деморалізують людину, роблять її агресивною, жорсткою і деструктивною, без національної гідності. До того ж якість нашої освіти з кожним роком не зростає, а падає, і процес цей, на жаль, неупинно продовжується.

Реалізація Державного стандарту освіти через так звану парадигму компетентності, профільного навчання, позбавляє освіту її розвивальної функції. Про розвивальну спрямованість освіти тут не йдеться. У загальноосвітній школі останнім часом постійно постає питання про вивчення лише тих предметів, які начебто знадобляться в житті. Тому в одних школах не вивчають, або максимально обмежують вивчення фізико-математичних дисциплін, в інших – гуманітарних. Про українознавство як важливий навчально-виховний предмет взагалі мало хто хоче чути.

Звідтіля народжується ідея професійної профілізації школи, надання учневі фахової компетентності, забуваючи, що завдання загальноосвітнього закладу – не підготовка фахівця, а забезпечення розвитку дитини до рівня, достатнього, аби вона могла гармонійно увійти в непростий подальший період свого життя, дотримуючись моральних, духовних і національних цінностей. Лише повноцінне вивчення і засвоєння всіх загальноосвітніх дисциплін, передбачених інваріативною і варіативною частиною навчального плану (безумовно в межах науково обґрунтованого змісту санітарних норм) дозволить зняти обмеження в розвитку дитини, її здібностей.

Профільні школи – це форма насильного, переважно батьківського, визначення майбутньої професії дитини, яка може абсолютно не збігатись з природним покликанням і можливостями самої дитини. Це певною мірою є порушенням прав дитини. Проте профільне професійне навчання не треба плутати з профорієнтацією, яка має бути невід’ємною складовою кожного ЗНЗ.

Певний негативний вплив на якість середньої освіти справляють і недоліки діючого Державного стандарту, який відрізняється перенавантаженістю, словоблудством стосовно мети, завдань та критеріїв оцінювання результатів. Стандарт зорієнтований не на розвиток особистості дитини, а на механічне засвоєння (запам’ятовування) численної інформації. Таке враження, що цей стандарт готувався педагогами-вченими, які реально не знають сутності і особливостей навчання і виховання учнів, не провели жодного уроку в школі.

Невисока якість середньої освіти автоматично переходить у формі спадщини до вищої школи. В результаті назагал сьогодні вища школа готує в кращому випадку споживачів і користувачів, а не тих, хто має стати висококваліфікованими фахівцями, рушіями прогресу. Як наслідок, попри високий відсоток випускників вищої школи, який зрівняний з багатьма розвиненими країнами, в усіх без винятку галузях вкрай не вистачає кваліфікованих фахівців, зокрема це стосується і юристів, і економістів. Типовим стало явище, коли у ВНЗ, переважно недержавної форми власності, навчаються особи, які за рівнем свого розвитку не спроможні сприймати, тим більше засвоювати, навчальну інформацію. Є непоодинокі приклади, коли так званий студент читає по складах, не знає таблицю множення.

Успішну атестацію таких горе-студентів часто-густо в закладах забезпечують працівники навчальних підрозділів, методисти, які з викладачами вирішують необхідні питання. Типовою для ВНЗ сьогодні є не корупція при вступі, а корупція безпосередньо в навчальному процесі.

У багатьох випадках про рівень заочної освіти, тим більше її варіанта у формі дистанційного навчання із застосуванням так званих «кейс-технологій», взагалі нема що сказати.

Негативно позначається на якості вищої освіти невиправдано велика кількість в Україні вищих навчальних закладів. Попри всі закриття ВНЗ попереднім складом Міносвіти і науки загальна мережа їх налічує 904 заклади усіх рівнів акредитації та форм власності, зокрема 351 – це університети, академії, інститути, консерваторії (з них 236 ВНЗ державної і комунальної власності), решта – коледжі, технікуми та училища. Це при тому, що в США університетів – 160, Великій Британії – 96, Франції – 78, Італії – 65, Іспанії – 47, Польщі – 11. А ще більшої шкоди завдають створювані фактично безконтрольно відокремлені філії та навчальні центри ВНЗ, що особливо є типовим для окремих приватних закладів. Часто їхня кількість сягає багатьох десятків, а то й сотень одиниць. Про якість освіти тут говорити даремно.

Нещодавно у засобах масової інформації було оприлюднено рейтинг 200 вищих навчальних закладів України ІІІ–ІV рівнів акредитації («ТОП – 200 Україна» за 2007 рік) за такими групами показників, як якість науково-педагогічного потенціалу, якість навчання, міжнародне визнання. Визначення рейтингу проведено кафедрою ЮНЕСКО «Вища технічна освіта, прикладний, системний аналіз й інформатика» разом з центром ЮНЕСКО-СЕПЕС.

Перше, що впадає у вічі в результатах цього рейтингу, – це величезна різниця підсумкової оцінки показника діяльності ВНЗ, що посідає перше місце в рейтингу (Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» – 75,2) і двохсоте (Академія пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля МНС України – 3,1). Причому в першій сотні переважна більшість закладів мають рейтинговий показник 10–20, у другій  цей показник змінюється від 3,1 до 7,8. Якщо вважати, що за нашим українським розумінням більш-менш якісна вища освіта є в закладах з показниками від 30 до 75, а це всього-навсього 5 ВНЗ (КПІ, КНУ ім. Т. Шевченка, НМУ ім. О. Богомольця, Києво-Могилянська академія і ХНУ ім. В. Каразіна), то щодо належної якості освіти в інших 195 закладах виникає чимало запитань. Якщо ж  за показник нижньої межі якісної освіти взяти замість 30-ти 20, то і в цьому випадку до ВНЗ з належним рівнем якості освіти увійде не набагато більша їх кількість – аж 20.

Але не забуваймо, що поза рейтинговими 200 закладами в Україні є ще 151 ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації, про якість освіти в яких мабуть і говорити даремно. Це переважно заклади недержавної форми власності. До речі, до цієї когорти ВНЗ увійшли і такі заклади, як МАУП, Європейський університет, університет «Україна», які, до речі, мають лідерські позиції за кількістю студентів. Все це є також свідченням деградації нашої вищої освіти і цьому має бути негайно покладено край.

Фактично стихійним, часто безпідставним є відкриття підготовки  фахівців за ходовими спеціальностями у непрофільних закладах, філіях і навчально-консультаційних центрах. Лише невеликі винятки сьогодні складають ВНЗ, де б не готували юристів і економістів.

Для багатьох студентів практична підготовка через виробничу практику перетворилася в очевидну формальність.

На жаль, зазначені та ще багато інших негативних явищ у вищій школі поки що мало позначаються на результатах акредитації ВНЗ. Тут все о’кей! Майже всюди ІV рівень акредитації. Все це свідчить про низьку якість діючої в державі системи ліцензування і акредитації ВНЗ, про наявність тут явищ очевидної корупції і безвідповідальності. Ця система потребує негайного реформування, залучення до цієї справи незаангажованої громадськості.

Якість освіти і її зовнішнє оцінювання. Не сприяє, принаймні зараз, зростанню якості освіти і впровадження так званого незалежного оцінювання навчальних досягнень випускників загальноосвітніх закладів.

Світовою практикою доведено, що ідея незалежного оцінювання плідна і ефективна, але те, що сьогодні не кращим чином розроблене, належно не відпрацьоване, загрожує її похованням, як це уже було на початку 90-х років минулого століття, а міністр Таланчук П. П. позбувся посади.

Серед освітніх проблем зазначимо такі:

1. Психологічна неготовність вступників та суспільства загалом до різкого переходу на прийом винятково за сертифікатами та позбавлення вступника можливості обирати кращу оцінку за результатами тестування, вступних випробувань або випускних екзаменів довузівської підготовки. Це можна розцінювати і як порушення прав людини. А як вплине на психічне здоров’я дитини масовий міліцейський нагляд, супровід до туалету, незнайомі приміщення і вчителі, питання риторичне.

2. Запропонована система тестування фактично спонукає перехід системи освіти до схоластичного навчання, що ґрунтується на зазубрюванні, муштрі, «начотництві». Як наслідок, до вищих навчальних закладів насамперед будуть зараховані ті, що успішно відтворюють завчене, а не люди з творчим мисленням, тобто розумніші. Причому відкриті і закриті тести однаково передбачають відтворення.

Усе це в майбутньому створить реальні труднощі на шляху переходу України до інформаційного суспільства, яке можуть будувати лише мислячі, творчі особистості. Школа швидко пристосується до нових критеріїв оцінювання, що орієнтовані на відтворення почутого, побаченого, прочитаного. За таких умов учителю нема чого напружуватися над впровадженням парадигми розвивального навчання, бо це ніяк не заохочується процедурою оцінювання результату.

3. Є немало підстав для сумнівів щодо об’єктивності оцінювання знань випускників ЗНЗ. Для прикладу розглянемо, чого ми досягаємо зовнішнім тестуванням за нашою моделлю з української мови. Як відомо, і це, до речі, передбачено існуючим в Україні Державним стандартом, знання мови – це уміння і навички в усіх видах мовленнєвої діяльності: аудіювання, читання, говоріння, письмо. А про яку об’єктивність щодо знання мови учнем може йтися, коли зовнішнє незалежне тестування Українського центру оцінювання якості освіти не передбачає вимірювання з аудіювання, говоріння, читання.

Хтось із математиків уже визначив, що якщо нічого не тямити у тому чи іншому предметі, але механічно позначати, наприклад, лише другу відповідь правильною, то можна набрати кількість балів, достатню для вступу до ВНЗ.

Не можна говорити про можливість підготовки кваліфікованого фахівця на радіофізичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, якщо 80% студентів-першокурсників, що вступили на факультет за сертифікатами УЦОЯО, випробувальну контрольну роботу з математики за шкільною програмою написали на «двійку».

Не можна не враховувати і той прикрий факт, що, як засвідчують фахівці з того чи іншого напряму, тести підготовлені з численними помилками, неправильними визначеннями тощо, що безумовно негативно позначається на результатах незалежного тестування.

Впровадження в освітню систему зовнішнього тестування в запропонованій формі, змісті і технології – це шлях до формування стандарту сірості в освіті. Слабкого абітурієнта у вищому навчальному закладі не можна перетворити у кваліфікованого фахівця.

Всесвітньо відомий психолог Роберт Штенберг з приводу змагань за вибором однієї правильної відповіді зауважує, що такі змагання, у яких перемагає той, хто більше згадає будь-яких дурниць, заслуговують на жаль та осуд. Такі конкурси, – запевняє Штенберг, – породжують «розумників», не здатних ні на що інше, окрім як грати в такі ігри.

4. З урахуванням стану освіти в українському селі поспішне огульне запровадження зовнішнього тестування фактично позбавляє сільських дітей можливості скласти успішно тести, а відтак і вступити до ВНЗ. Це при тому, що сьогодні відомо: в Україні понад 80% провідних академіків, докторів наук, професорів народилися й виросли саме в селі.

5. Зовнішнє тестування в освітню систему України впроваджується не як важливий елемент якості освіти, а як захід боротьби з корупцією при вступі до ВНЗ, що є хибним. Неприпустимо намагатися подолати корупцію за рахунок падіння рівня і якості освіти. Для цього є відповідні органи. Чи можна позбутися корупції таким чином, побачимо, хто 1 вересня 2008 року заповнить аудиторії Інституту міжнародних відносин та юридичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка.

6. Можливе врахування при конкурсному відборі абітурієнтів балів у атестатах призведе до корупції у загальноосвітній школі через боротьбу за високий середній бал атестату або з окремих предметів. Щось подібне ми уже маємо з породженням неймовірної кількості медалістів.

7. Відомі проблеми із зарахуванням до вищих навчальних закладів через збільшення кількості навчальних закладів, до яких абітурієнт матиме змогу подати заяви, оскільки не треба брати участь у вступних випробуваннях.

8. Очікуються проблеми у формуванні контингенту студентів заочної (вечірньої) форми навчання, на яку переважно вступають особи, які закінчили школу в попередні роки і у яких виникатимуть певні труднощі щодо незалежного оцінювання знань. До того ж вони уже мають державні атестати про отримання середньої освіти.

9. Непередбачувана кількість заяв від осіб пільгових категорій до національних та провідних університетів у регіонах, особливо на «популярні» («престижні») спеціальності створить умови неякісного відбору, оскільки зарахування поза конкурсом відбувається за умови подання сертифікату не менше, ніж з 4 балами за 12-бальною системою оцінювання.

10. Реальні труднощі можуть виникнути у талановитих випускників, які досягли високих успіхів у навчанні (учасники міжнародних, переможці ІV етапу Всеукраїнських олімпіад, конкурсів, турнірів, тощо), що може призвести до різкого збільшення відтоку молоді для здобуття вищої освіти за кордоном.

11. Не прогнозована кількість осіб, які отримають оцінки нижче від середнього рівня (1–3 бали), що негативно позначиться на якості набору на непопулярні напрями підготовки, спеціальності.

З урахуванням зазначених зауважень не зрозуміло, чому розробники системи зовнішнього оцінювання навіть не поцікавилися вагомими досягненнями вчених Інституту українознавства МОН України, де впродовж багатьох років виконується відповідна наукова тематика.

Міністр освіти і науки України І. О. Вакарчук разом зі своєю оновленою командою отримали у спадок все те, що маємо сьогодні. Якось істотно вплинути на систему, зміст і технології зовнішнього оцінювання не було реальної можливості. Але вони роблять все для того, аби з найменшими втратами завершити навчальний рік випускників загальноосвітніх шкіл та забезпечити успішну вступну кампанію до вищих навчальних закладів за результатами зовнішнього оцінювання якості освіти. Тут їх треба підтримати і побажати успіхів

Якість освіти і трудова міграція. Є й інші суттєві фактори, які сьогодні негативно позначаються на якості освіти молоді, освіченості і духовності майбутнього суспільства, що є визначальним для сталого розвитку української спільноти.

До таких факторів треба віднести явище трудової масової міграції з України. За даними Міжнародної громадської організації українців «Четверта хвиля» сьогодні в світі близько 150 млн. складають мігранти, що виїхали за межі своїх країн. Приблизно половина з них є громадянами інших країн (діаспора), решта – трудові мігранти.

Трудова міграція з України налічує біля 8 млн. осіб, тобто кожний десятий трудовий мігрант світу є громадянином України. Причому переважна більшість цих людей за кордоном знаходяться фактично нелегально, без будь-якого захисту. Адже з 8 млн. лише біля 10% мають місцевий дозвіл на працевлаштування. На консульському обліку зареєстровано лише близько 75 тисяч. Усі українські заробітчани – це люди репродуктивного віку від 25 до 50 років, мають сім’ї. Діти із цих сімей залишилися в Україні без батьківського нагляду, а ті, що виїхали за кордон разом з батьками, безумовно мають там проблеми з отриманням освіти. Здебільшого вони  йдуть до місцевої школи. У дітей, як правило, не виникає великих проблем з оволодінням мовою країни міграції. Але стає сумно, коли дізнаєшся, що за результатами опитування, попри всі труднощі зарубіжного життя, лише 30% українських трудових мігрантів хочуть повернутися в Україну.

Безумовно, все це втрати України як демографічні, так і інтелектуальні. Проте владу, що не дуже опікується долею українців, це влаштовує. З одного боку, в результаті трудової міграції зменшується соціальна напруга у зв’язку з безробіттям, а, по-друге, від мігрантів надходження (без купівлі) валюти в Україну останнім часом досягають 30 млн. дол. за рік.

Якість освіти і національне виховання. Оцінюючи стан і перспективи розвитку української освіти, зокрема і вищої, першочергової уваги потребує розуміння її націєтворчої ролі, яка повинна бути зреалізована шляхом виховання високоморальної, національно свідомої особистості. Це завдання освітньої галузі набагато складніше і мабуть відповідальніше, ніж надання знань, умінь, навичок.

На жаль, робота в цьому напрямку в навчальних закладах не має чіткої цілеспрямованості і послідовності, а то й зовсім відсутня. Фактично зруйновані інституції виховної системи у позанавчальний час, розпродані і знищені дитячі садочки, а на їх місці доморощені нувориші будують хмарочоси. Тож молодь виховують вулиця, телевізійний екран, Інтернет, ігрові автомати. Все це спустошує і руйнує дитячі душі смертовбивчими та людиноненависницькими трилерами, рекламою «біленької, м’якенької», «настояної на бруньках», «приємності» пивного смаку, неосяжних радощів від Nemiroff’а. Формується покоління  фізично і психічно нездорових людей. Ганебно, що українську молодь спонукають до підступних  радощів і насолод Герой України Андрій Шевченко, брати Клички, Вірастюк, зірки шоу-бізнесу.

Як наслідок, в Україні множиться зденаціоналізоване плем’я. Маємо багато тисяч безпритульних, зростання дитячої злочинності, наркоманії, алкоголізму, безграмотності, жорстокості дітей і молоді, неприйняття українцями рідної української мови, цінностей національної культури. У суспільстві інтенсивно збільшується соціальне дно. Сьогодні Україна за чисельністю самовбивць, наркоманів, ВІЛ-інфікованих, хворих на туберкульоз тощо є європейським лідером. За рівнем підліткового алкоголізму Україна посідає перше місце в світі! За даними ВОЗ 29% підлітків шкільного віку в Україні щоденно вживають алкоголь. Дедалі збільшується кількість дітей, що не навчаються. І не дивно, що у вищому навчальному закладі посеред дня за байдужого чи лякливого споглядання присутніх студент із почуття дріб’язкової помсти жорстоко вбиває студента. Нас уже не шокує повідомлення, що діти із благополучних сімей вбивають масово людей заради втіхи. Влада, на жаль, тут займає індиферентну позицію, хоча це величезна біда, коли треба бити на сполох.

Упущення у справі виховання молоді завдає величезної шкоди творенню здорової української нації як єдиної національно свідомої спільноти, що покликана досягти шляхетної мети свого життя і діяльності.

Непросто сьогодні виховувати у молоді національну гідність, коли в державі панують злидні, а корупція разом з непатріотизмом і неморальністю влади все більше і більше деморалізує суспільство, небезпечно поглиблює прірву недовіри і відчуження між народом і владою.

Безумовно, що існуючий стан з вихованням молоді насамперед пов’язаний з загальнодержавним безладом, результати якого ми бачимо кожного дня і на кожному кроці.

Величезної шкоди молодому поколінню завдає сповідування сучасним суспільством, як мети життя, збагачення і ще раз збагачення та насолоди. А це не що інше, як ідеологія лібералізму. Сьогодні лібералізм розуміють як систему поглядів, згідно з якими соціальна гармонія і прогрес людства можливі лише на базі приватної власності та свободі індивіда в економіці, в усіх інших сферах діяльності. Егоїзм і єретизм лібералізму, ігнорування морально-етичних норм і духовних цінностей у боротьбі за благо і насолоди визначає цю ідеологію як вкрай небезпечну і руйнівну. Це наближає ліберальну ідеологію до сатанізму, який, як відомо, об’єднує індивідів, що втратили будь-яку духовність у гонитві за матеріальними благами. Різниця між ними лише в тому, що сатанізм заборонено в усіх країнах і релігіях, а лібералізм є офіційною провідною світовою ідеологією розвитку. Недаремно Ватикан заради спасіння людства оголосив матеріальну ненаситність людини, до чого спонукає ідеологія лібералізму, гріхом.

Особливу увагу привертає відсутність принципової і послідовної політики держави щодо національного виховання, яке має формувати не лише національну гідність і патріотизм людини, а й високі моральні і духовні якості. Сьогодні у владі немає жодної політичної сили, яка б системно опиралася на національну ідеологію. Проте антинаціональних і антидержавницьких сил тут не бракує.

Українське суспільство, аби зберегти і свою державність, і досягти бажаної якості життя, врешті-решт має усвідомити, що національне – це не чийсь винахід, ідея, а невідворотна необхідність природовідповідної еволюції етносів, продиктована законом єдності етносу і природного середовища як фундаментальної властивості біосфери.

Національне у державотворенні  має глибоке сакральне коріння архетипу українця – національні звичаї, традиції, символи, обрядовість, рідна мова, приписи і норми поведінки. Це наші енергетичні обереги, обереги людської душі і тіла. Руйнуючи їх, ми відкриваємо нашу ауру, аби в душі поселився диявол, а відтак стаємо беззахисними, втрачаємо все те, що визначено Божою благодаттю. Важко, а то й неможливо, очікувати допомоги від Господа, коли через зруйновані національні обереги душами оволодіває диявол.

Без зміни нашого ставлення до «національного» Україні реально загрожує не лише втрата соборності, державності, а й зникнення українців як етносу, а відтак і руйнація благодатної української землі, яку може зберегти лише природовідповідний етнос. Прибульцям ця особливість не притаманна.

Неприпустимо, щоб в Україні було так багато манкуртів, у яких одне слово «національний» викликає небачену істерію. На жаль, це не лише п’ята колона із «Руського блоку», чи «Кримських козаків», а й доморощені «колесніченки», «мірошниченки», «ковтуненки», «грачі», «симоненки», «вітренки» тощо,  які проводять фактично антиукраїнську, антидержавну розкольницьку політику, що підпадає під відповідні статті Кримінального кодексу України.

Величезної шкоди національному вихованню та державотворенню завдає нахабна антинаціональна і антидержавна інформаційна (і не тільки) політика Росії з її претензіями на державність російської мови в Україні, провокаціями, спрямованими на порушення територіальної цілісності держави, постійними образами і приниженнями українського народу. Причому це йде не лише від політичного клоуна В. Жириновського, психічно неврівноваженого Ю. Лужкова чи заклятих українофобів К. Затуліна та О. Дугіна, а й представників найвищих ешелонів влади. Щодо їх останніх образливих заяв  на кшталт, що Україна – це не держава, що Росія зробить все аж до військового втручання, аби Україна не стала членом НАТО, вчені АН ВШ України звернулися до вчених Росії з закликом засудити антиукраїнську істерію російських політиків.

А чи може бути ефективним національне виховання в державі Україна, де панує російськомовний інформаційний простір?

І коли на все це відповідні державні служби, передусім СБУ та Генеральна Прокуратура, належним чином не реагують, у суспільному, і щонайважливіше, молодіжному середовищі формується розбрід, а не почуття національного єднання.

Безумовно, що система освіти в Україні разом з іншими державними і громадськими інституціями має стати відповідальною за формування у дітей і молоді високої духовності, моралі, національної гідності, без чого майбутнє держави є безперспективним, а освіта неякісною.

Якість освіти і наука. Складною проблемою для підняття якості освіти в Україні є сучасний стан науково-дослідницької діяльності у цій сфері.

Світовою практикою, самим життям доведено, що лише тісне поєднання освіти з наукою є запорукою забезпечення високої якості освіти та належного інтелектуального супроводу державотворення. Це є і провідною вимогою Болонської декларації щодо інтеграції європейської вищої освіти.

Тимчасом усім відомо, що сьогодні українська наука взагалі, вузівська і поготів, як би ми себе не підбадьорювали, перебуває в критичному стані, який не тільки не відповідає потребам сучасної якісної освіти, а й створює реальну загрозу безпеці держави.

Відносно невисокі показники науково-дослідної роботи в Україні були чи не найголовнішою причиною того, що жоден наш університет, яким би він не був «національним», за всі часи не міг увійти до 500 найбільш рейтингових університетів світу. Але загалом рівень української науки свого часу був достойним.

Те, що сьогодні діється з наукою в Україні, передусім у ВНЗ, не витримує ніякої критики. У наукових установах так зване приховане безробіття часом досягає 90%, тобто співробітники приходять на роботу, отримують заробітну плату, але належного результату немає.

Тому на тлі кризового стану української науки дещо абсурдними виглядають статистичні показники галузі (газ. «Голос України» від 12 грудня 2006 р.): за роки незалежності в Україні кількість кандидатів наук зросла в 1,2 рази (з 57,6 тис. до 68,3 тис.), докторів – у 1,5 рази (з 8,1 тис. до 12,0 тис.), членів-кореспондентів – у 2,5 рази (з 235 до 569), академіків – у 6 разів (з 265 до 1554), кількість аспірантур – у 1,7 рази, аспірантів – у 2,3 рази (з 13 до 30 тис.), докторантур – у 2,6 рази, докторантів – у 3 рази (з 0,5 до 1,5 тис.) За даними ВАК України, у 2007 році отримали дипломи кандидата наук 5115 осіб, дипломи доктора наук – 761.

За уточненими даними Держкомстату України на 1 січня 2008 року, у науковій сфері України працює 16 989 кандидатів та 4 390 докторів наук. Важливо наголосити, що поза науковою сферою у різних галузях економіки працює 74 191 кандидат наук та 12 845 докторів наук. Числа вражають і спонукають до роздумів.

Проте понад 700 докторських та понад 5 тисяч кандидатських дисертацій (кількісно це немало), які щорічно останнім часом захищаються в Україні, не є  об’єктивним свідченням високого рівня нашої науки. Це є лише показник кількості дисертацій і не більше. Чимало з них до справжньої науки не мають ніякого відношення. Часто це переписування в різних інтерпретаціях відомого або й просто плагіат, що є особливо типовим явищем у сфері гуманітарної науки.

Здебільшого формальними, такими, що не роблять реального внеску в розвиток української освіти, є результати наукових досліджень Академії педагогічних наук України. Ця фактично громадська (самоврядна) організація (як, до речі, і деякі інші галузеві академії), що фінансується з держбюджету, працює, в основному, сама на себе: дисертації, статті, наукові ступені, звання, монографії, від яких стан освіти не стає кращим. Якість освіти в Україні із року в рік погіршується і виникає питання, а що зробила АПН України, аби цієї тенденції не сталося.

Чи не головною причиною відсталості української науки, безумовно, є залишковий принцип її державного фінансування: 0,3–0,5% ВВП. З урахуванням позабюджетних джерел цей показник часом зростає до 0,9%. Але ж відомо, якщо в державі на сферу науки припадає менше, ніж 2% ВВП, розпочинаються руйнівні процеси не лише в самій науці, а й в економіці і суспільстві загалом. Для прикладу, цей показник складає 3,5% в Ізраїлі, 2,75% – в Японії, понад 2% – в США. Росія сьогодні орієнтується на 3,5%. Про абсолютну величину вкладень тут і говорити не доводиться. А це визначає і відповідну віддачу, і відповідні наслідки, і відповідну перспективу соціально-економічного розвитку. Тому навіть передбачені Законом України «Про науку і науково-технічну діяльність» 1,7% ВВП не допоможуть повноцінно розв’язувати проблему.

Окрім фінансування, причиною непривабливого стану вітчизняної наукової галузі є також відсутність упродовж усіх років нашої державної незалежності хоча б якихось тут змін, не кажучи вже про реформування. Як наслідок, відбувалася і поки що продовжується саморуйнація  галузі за законами ентропії. А кулуарно пролобійоване створення поза Національною академією наук України ще п’яти самоврядних (тобто нікому не підзвітних) галузевих академій наук з держбюджетним фінансуванням призвело лише до розпорошення коштів на науку, зниження її рівня і ефективності та, щонайважливіше, наукове «роззброєння» освітньої галузі. Сталося неприпустиме – розрив освіти і науки. Тут досить лише зазначити, що на вчених, які працюють у вищих навчальних закладах, з тих мізерних бюджетних коштів, що виділяються на наукові і науково-технологічні дослідження, припадає менше, ніж 5%. Це призвело до того, що ефективні наукові дослідження проводяться менше, ніж у 50% ВНЗ. Є чимало ВНЗ, де наукові дослідження проводяться на низькому рівні або зовсім відсутні.

Незадовільною є матеріально-технічна база вузівського сектору науки, де середній рівень зносу наукового обладнання сягає понад 85%, що практично унеможливлює проведення досліджень на сучасному рівні.

Тимчасом так звані державні академії наук, зокрема і НАН України, перетворилися в осередки корупції в науці. Внаслідок цього високі наукові ступені і академічні звання, а разом з тим і довічні грошові винагороди тут часто отримують особи з сумнівним науковим доробком (або без такого взагалі) та одіозною репутацією в суспільстві, не кажучи вже про наукові кола. У першу чергу це стосується державного чиновництва та амбітних бізнесменів, які можуть просто купити дисертацію на ринку несанкціонованих послуг. Корупція як принцип і засіб життя в українській науці вимиває із повноцінного наукового дослідження кращих, дійсних учених та зумовлює зростання наукових бездарів.

За існуючого стану української науки не дивно, що вища освіта і наука, зокрема й академічна, втрачають тисячі не найгірших учених, докторів і кандидатів наук. Погано й те, що, як засвідчує статистика, наша молодь не дуже хоче пов’язувати своє життя з наукою та прагне працювати за кордоном.

Наукова галузь в Україні потребує невідкладного ґрунтовного реформування, причому не окремих її складових (академічної, прикладної чи вузівської), а української науки загалом, про що вчені АН ВШ України вже неодноразово наголошували. У цьому контексті обнадійливим виглядало Розпорядження Президента України від 03.10.2005 р., № 1183 про розробку «Концепції розвитку наукової галузі». Проте виконання цього розпорядження не отримало належного розвитку. У колах НАН України, звичайно без залучення громадськості та з формальним залученням до цієї справи чиновників з МОН України, було поспіхом розроблено проект такої Концепції. Документ виявився вкрай недосконалим, таким, що не передбачає якихось важливих змін в існуючій системі, є декларативним, часом містить протиріччя, таким, що не розв’язує проблеми ефективного реформування наукової галузі та забезпечення реального поєднання науки, освіти та інновацій. Формально цей документ було навіть обговорено в підпорядкових розробникам ВНЗ і наукових установах. Але на тому все й завершилося. Підготовлений проект «Концепції реформування наукової сфери», як і багато інших концепцій і програм, в умовах державного безладу набув статусу «пропалої грамоти».

У результаті в державі продовжуються конвульсійні, випадкові смикання щодо розв’язання проблем української науки. Прем’єр-міністр України Ю. В. Тимошенко зустрічається з розширеним складом Президії НАН України, де їй сором’язливо вручають сувенір-ліхтарик, що виглядало як саркастичний символ українських нанотехнологій. У відповідь Прем’єр-міністр, не беручи до уваги, що в Україні склад відомих вчених не обмежується НАН України, доручає саме цій установі одноосібно сформулювати пріоритетні напрями розвитку української науки.

Безумовно, що ці напрями будуть сформульовані без урахування потреб реального інноваційного розвитку держави чи вищої освіти, а «під себе». Ніяким чином це не потрібно сприймати, як звинувачення на адресу НАН України. Так побудований світ.

Але справа в тому, що за існуючого розуміння з боку влади ролі і місця структурних складових наукової сфери в українському державотворенні НАН України, демонструючи зневагу до вчених ВНЗ та інших наукових установ, а також і МОН України, намагається підпорядкувати своєму впливові всі науково-дослідницькі проекти, що можуть фінансуватися з держбюджету. Згідно зі ст. 45 Закону України «Про державний бюджет на 2007 рік» науково-дослідна тематика науковців ВНЗ має фінансуватися лише за висновками експертної комісії НАН України. Висловлюється і така крамольна думка (по-іншому це важко назвати), щоб ВАК України також підпорядкувати НАН України.

У свою чергу МОН України за часів міністра Ніколаєнка С. М. додає і свого п’ятака до хаотичного борсання у реформуванні наукової сфери. Тут вбачають, що стан науки, а відтак і вищої освіти, в Україні можна серйозно поліпшити, створивши впродовж найближчих п’яти років п’ять так званих дослідницьких університетів. Розроблена чиновниками і відповідна Концепція Державної цільової програми «Наука в університетах».

Тут важко коментувати навіть поняття, що таке «дослідницький університет», якщо добре відомо, що в усіх без винятку університетах, якщо вони претендують на високу якість вищої освіти, на належному рівні має бути науково-дослідницька робота. Таке враження, що окрім 5-ти науково-дослідницьких університетів у решті 346 ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації (вважай, університетів) наукової роботи взагалі може не бути, що уже є реальністю для багатьох з них.

Хаотичними і безплідними є борсання чиновників і деяких вчених у питанні інноваційного розвитку держави, де б наукова сфера мала відігравати провідну роль.

Наведені приклади є свідченням не стільки безглуздя в спробі реформування наукової сфери України, скільки відсутності глибоко продуманих, науково обґрунтованих заходів і дій у цьому напрямку.

Враховуючи актуальність і нагальність необхідності реформування наукової сфери держави, вчені АН ВШ України розробили свої пропозиції до Концепції вирішення цієї проблеми. Розширений зміст цих пропозицій розміщено на академічному сайті (http://anvsu.org.ua), а також  надруковано для обговорення в науково-практичному журналі «Освіта і управління» (2007, т. 10, № 1), у газеті «Слово Просвіти» (2007, №№ 18 і 19) та деяких інших виданнях.

Тому тут обмежимося лише основними положеннями запропонованих пропозицій, де зокрема йдеться про:

1. Необхідність цілеспрямованої, фінансово забезпеченої науково-технологічної політики держави, яка б відповідала національним інтересам і світовим стандартам.

2. Чітке визначення пріоритетних напрямів не лише наукового пошуку, а й у виборі конкретних базових інновацій, які б дали змогу у передбачувані терміни вийти на світовий ринок з вітчизняною конкурентоспроможною продукцією.

3. Підвищення соціального статусу науковця, створення мотиваційних спонук до наукової праці через підвищення зарплатні й наукових пенсій, диференціації тарифних окладів залежно від показників наукової роботи.

4. Критеріями оцінки результатів наукової діяльності, враховуючи, що єдиним індикатором здоров’я української науки загалом, кожної конкретної наукової установи і науковця зокрема має стати їхня конкурентоспроможність на світовому рівні, рівень інтегрованості в міжнародний науковий простір та реальний внесок у технологічний чи гуманітарний розвиток держави.

5. Вироблення нової партнерської моделі взаємодії держави (в особі уповноваженого органу виконавчої влади) з організаціями науковців та науково-освітніми установами – НАН України, університетами, науковими товариствами й громадськими академіями наук, які мають стати невід’ємними елементами громадянського суспільства в сфері науки.

Партнерами держави у виробленні й здійсненні наукової політики повинні бути істотно реформована Національна академія наук України, де зосереджено величезний кадровий потенціал, все ще існуючі всесвітньовідомі наукові школи та університети, в яких навчальна робота має бути тісно поєднана з сучасною фундаментальною та прикладною наукою. Це повинно супроводжуватися ретельною атестацією ВНЗ, позбавленням найвищого IV-го рівня акредитації тих «скороспілих» університетів та інститутів, які не мають достатнього кадрового наукового потенціалу для підготовки кваліфікованих фахівців, проведення наукової роботи, де не сформовано наукове середовище.

6. Створення компактних науково-дослідних інститутів (центрів) при університетах, де наукові результати будуть отримуватися з широким залученням аспірантів і студентів.

7. Фінансування наукових проектів, а не установ чи ВНЗ, якими  б дослідницькими вони не називалися.

8. Збереження п’яти  галузевих академій, створених у 90-х роках минулого століття, лише як громадських об’єднань, передбачивши підпорядкування наукових установ цих академій відповідним міністерствам (МОН, Мінкультури, Мінекономіки, Мінагрополітики, Мінюсту, Мінпромполітики тощо для забезпечення практичних потреб відповідних галузей).

9. Проведення об’єктивної державної атестації громадських об’єднань науковців – товариств, асоціацій, громадських академій наук, за результатами якої надавати підтримку, зокрема й фінансову, тим об‘єднанням, які справді роблять істотний внесок у розвиток вітчизняної науки.

10. Удосконалення атестації наукових кадрів через надання НАН України та провідним університетам права безпосереднього присудження звання професора, надання більших повноважень спеціалізованим радам із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата наук (доктора філософії) та доктора наук.

11. Реформування ВАК України і його функціонування на час перехідного періоду до створення повноцінної демократичної системи наукової  сфери держави.

12. Створення державно-громадських наукових рад з метою координації науково-дослідної та інноваційної діяльності в межах кожного пріоритетного для держави наукового напряму.

13. Створення міжвідомчого органу з координації державної політики в науковій сфері, яким може бути Національна рада з питань науки та інновацій.

14. Заснування Національного наукового фонду України як органу зі спеціальним статусом, який включав би Фонд фундаментальних досліджень та інші фонди, що забезпечували б інноваційний розвиток науки та підтримку найперспективніших, законодавчо визначених напрямів наукових досліджень.

15. Забезпечення фінансування наукової сфери з держбюджету принаймні на рівні, визначеному законодавством (1,7% ВВП).

16. Внесення змін до чинного законодавства України щодо реформування наукової сфери України та створення оновленої структури її управління.

З урахуванням наведених вище положень і оцінок основними завданнями з розвитку української освіти і науки на сучасному етапі є:

– забезпечення високої якості вітчизняної освіти відповідно до потреб сталого розвитку держави та з урахуванням європейських і світових досягнень;

– організація на державному рівні системної роботи з формування у школярів та студентів демократичних, моральних та національно-духовних цінностей;

– оновлення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації учительських, науково-педагогічних та керівних кадрів сфери освіти;

– підвищення престижу професії викладача, створення дієвих матеріальних стимулів до педагогічної праці;

– ґрунтовне реформування наукової та науково-технологічної сфери з метою ефективного використання інтелектуального потенціалу науковців, забезпечення належного рівня наукової діяльності у вищій школі, створення умов для інноваційного розвитку держави;

– внесення змін і доповнень до чинного законодавства України про освітню, наукову і науково-технічну діяльність;

– неухильне забезпечення фінансування науки і освіти на рівні, визначеному законом.

Всілякому сприянню реалізації цих завдань буде підпорядкована діяльність Президії АН ВШ України, її наукових і регіональних відділень на найближчу і віддалену перспективу.

Але при цьому зауважимо, що за існуючої кризи влади, її постійних чвар досягти реального успіху в розвитку української освіти і науки є вкрай проблематичним. І в цій ситуації навіть висока професійність освітян і вчених може виявитися даремною. Чим це загрожує державі – питання риторичне. Надії лише на те, що Господь, аби захистити Україну, не забере у володарів влади останні крихти розуму.

Божої усім благодаті!

На початок