Іван Монолатій,

академік АНВШ України

 

Міжетнічна взаємодія на західноукраїнських землях:

до питання про потребу нової парадигми дослідження 

 

Починаючи з 1960-х років західна цивілізація відкрила для себе новий соціальний феномен – етнічне відродження або етнічний парадокс сучасності. Сутність цього явища – у значному підвищенні ролі етнічності в суспільних процесах, відродження інтересу до етнічної культури, мови, звичаїв, традицій, способу життя на тлі зростаючої інтернаціоналізації економічного і соціально-політичного життя, глобалізації. Одночасно як наукову проблему було озвучено феномен взаємодії мікросоціальних груп, міжетнічної взаємодії або інтеракціонізму етнонаціональних спільнот. Адже враховуючи поліетнічність більшості держав світу, взаємодія іншостей у них – факт очевидний. Щоправда внаслідок особливостей тематичних комплексів, які в радянський час формувалися відповідно засад лівацького «ізму» та завдяки вип’ячуванню ролі класової боротьби в політичних процесах, для вітчизняної науки це твердження в багатьох випадках досі залишається лише аксіомою.

Перебіг політичних і соціальних подій останніх десятиріч в новій Європі наочно демонструє, що старий континент і далі складається з націй та національних держав, а національні ідентичності не так легко звести до єдиного «європейського» знаменника. Ознака легітимації націоналізму простежується й серед учасників європейської інтеграції. Історичний досвід показує, що спрощені теоретичні моделі типу радянської «нової історичної спільності людей» і американського «плавильного казана» не дають можливості оцінити всю складність механізмів взаємодії між етнічним і політичним. Досвід сучасних країн Центрально-Східної Європи підтверджує, що політичний чинник та ідея боротьби за державність упосліджених етнонаціональних спільнот формували соціально-політичну складову їхніх національних ідентичностей. «Чужі» повсякчас були та й, зрештою, залишаються об’єктом прискіпливої уваги оточення, об’єднаного в єдине ціле спільними культурними символами.

В умовах доби націоналізмів функціональна роль «чужих» полягала не тільки в опосередкованому стимулюванні діючого повсякчас колективного несвідомого, але й слугувала імпульсом для протиставлення ідеалізованого «ми» стереотипізованому негативними якостями «вони». Відтак у багатьох європейських країнах кінця XIX – початку ХХ століть соціокультурне «не-я» перетворювало «чужих» в той об’єкт, доля якого мала вирішуватися волею інших суб’єктів політикуму – «своїх».

Національне, політичне самовизначення багатьох європейських народів на зламі ХІХ–ХХ ст. і створення системи національних незалежних держав в Центральній і Південно-Східній Європі після Першої світової війни так і не вирішили протиріч між етнічними спільнотами і державою, не згладили конфліктів цих спільнот між собою, перетворивши їх на міждержавні. Унаслідок політизації етнонаціональних взаємин упродовж періоду трансформації/транзиту останніх класичних імперій утворилося кілька десятків національних держав і етнонаціональних федерацій, етнонаціональних автономій, відбулася федералізація держав за етнонаціональною ознакою [4, с. 5, 16-17]. Це ж стосується системи міждержавних і міжетнічних взаємин, які склалися в південно-східній частині європейського континенту після Другої світової війни. Етнополітичних викликів не витримали багатонаціональні держави – Австро-Угорщина, Чехословаччина, Югославія та СРСР – які так і не пережили етапу трансформації власних політичних систем.

Об’єктивне вивчення етнонаціональних проблем передбачає, що будь-яка поліетнічна держава потребує вироблення продуманої й ефективної етнополітики з урахуванням уроків і негативних тенденцій, що мали місце у минулому.  Зрівноваження інтеракціонізму етнонаціональних спільнот можливе через дослідження його змісту, параметрів та тенденцій [6, с. 197-198]. Для глибшого розуміння цієї проблеми необхідним є її багатоаспектний аналіз. Тут не можна обійтися без комплексного, міждисциплінарного погляду на міжетнічну взаємодію. Остання належить до динамічного процесу збалансування власних сподівань і чужих претензій, в якому особа інтерактивно узгоджує себе з позитивно оцінюваним, відносно стабільним і водночас достатньо гнучким самоописом, який керує її поведінкою. Окрім того, інтеракціонізм може мати індивідуальний і колективний вимір – бути комплексом рефлективних уявлень окремої особи або ж певної групи осіб за соціальною, релігійною, етнічною, расовою, професійною, статевою чи іншими ознаками. Істотним чинником для життєдіяльності етнонаціональних спільнот та груп є територія, яка є середовищем їхньої взаємодії і водночас середовищем впливу на процеси міжетнічної взаємодії. 

Історіографія озвученої проблеми є очевидною лакуною в дослідженнях вітчизняних і зарубіжних учених. Це й зрозуміло, оскільки тривалий час вивчення інтеракцій етнонаціональних спільнот західноукраїнських земель у контексті політичних процесів 1867–1914 рр. було абсолютно «закритою зоною», що зумовлювалося кількома причинами. По-перше, в ідеологічному сенсі вони розглядалися пост-австрійськими (польським/румунським, радянським) режимами як такий собі колоніальний політичний спадок, який треба всіляко поборювати або принаймні замовчувати. По-друге, інтеракції творилися спільнотами і групами, а зазвичай і одиницями, яких в нових геополітичних і суспільно-історичних умовах намагалися витіснити на маргінес повсякденного життя, передусім євреїв, а відтак німців та австрійців – які на постімперському просторі стали акторами другого плану.  По-третє, майже усі творці міжетнічної взаємодії стали згодом політичними втікачами з Галичини і Буковини в нові, часто недоброзичливі, країни Центрально-Східної Європи, які їх абсолютно не толерували як собі рівних, або майже рівних. Оскільки політичні еліти та етнічні лідери різно- та рівностатусних етнонаціональних спільнот були «батьками» і «дітьми» етнонаціоналізмів та різних ідентичностей, то, природно, постійно рефлектували над питаннями своєї етнічної приналежності, національної міфології, історії, традицій і звичаїв, спільної ментальності й життєвих випробувань [8, с. 198-200]. 

Визначаючи останнє твердження, як таке, що потребує доведення, вважаємо, що проблему осягнення взаємодії «своїх» і «чужих» в досліджуваному хронотопі слід окреслити як «Разом, але майже окремо» – враховуючи дещо інший конструкт постмодерністського обігравання вислову з ухвали Верховного суду США в справі Плессі проти Ферґюсона 1896 р. «рівність нарізно» – приклад взаємного дистанціювання етнононаціональних спільнот [3, с. 43].

Така постановка питання, на нашу думку, актуалізує до кінця не з’ясовану проблему національностей в Австро-Угорщині, до якої, додамо, слід віднести також етнонаціональні спільноти західноукраїнських земель ХІХ – початку ХХ ст.* Адже імперія Габсбургів – «конгломерат неоднорідних держав, позбавлена будь-якої внутрішньої згуртованості» – заснована за останньою політичною формою за компромісом 1867 р., поєднувала народи, що відрізнялися історичною свідомістю, були «впевненими в надзвичайності своєї долі та відокремленими за релігійною належністю» [12, с. 167]. Вимоги таких етнофорів є значимі, коли взяти до уваги, що інтелектуали, що належали до маргіналізованих етносів, не керують «великою культурою», яка забезпечує більш швидкий розвиток центру. Вони вважають, що в їхніх інтересах вимагати незалежності свого етносу та визнання усередині нації-держави [12, с. 182].

Думається, що така постановка питання є доречною у випадку з’ясування політичних вимог народів досліджуваного топосу – передусім українців і поляків, їхніх етнополітичних рухів і специфіки етногрупової динаміки. У загальних рисах це судження розвиває український етнополітолог М. Гон, який стверджує: «Наявність внутрішніх розколів у середовищі окремих етнонацій (західноукраїнських земель – І.М.) … виявлялась як у моменти стрімкої ескалації міжетнічної взаємодії, так і в повсякденному суспільно-політичному житті» [3, с. 153]. Обґрунтування такої тези засвідчить, на нашу думку, й позицію, що «випадковий склад народу держави … імпліцитно визначає і горизонт ціннісних орієнтацій, у якому розгортається культурна боротьба…» [2, с. 208], а рівноправне співіснування різних етнічних спільнот, мовних груп, конфесій і життєвих форм, що, «не може бути куплене ціною фрагментизації суспільства», покаже «участь у змаганні за ресурси та в обстоюванні як групових, так і індивідуальних інтересів на спільній для них політичній арені» [2, с. 209-210].

У цьому випадку йдеться про т.зв. груповий стиль – сприйняття реалій, яке виникає у процесі міжетнічної взаємодії. Вона відбувається як на індивідуальному, так і на груповому рівнях, а останній справляє особливо значимий вплив на формування міжетнічних стосунків. Важливості тут набуває тактика, яку демонструють політичні актори [13, с. 76]. Визначальними тут будуть ідентифікаційні маркери, виключно поєднані з національною цілісністю: релігійні споруди, національні мови, ритуали, назви вулиць і пам’ятників тощо – певні символічні коди «іншостей» західноукраїнських земель. Знаходячи своє вираження у повсякденному реальному житті, ідентифікаційні маркери зберігали відчуття спільноти, належності до однієї групи та віри у несхожість, особливість і велич національних цінностей.

Інша гіпотеза, яка вимагає обґрунтування, полягає у тому, що інтеракції етнонаціональних спільнот на західноукраїнських землях у період трансформації/транзиту засвідчили напружену ситуацію консолідованої соціальної структури. Вона полягає у ствердженні того, що різні етнічні і соціальні групи відрізнялися не тільки на горизонтальному рівні (згідно із теорією соціолога П.-М. Блау), а різні форми соціальної диференціації – етнічні, політичні, професійні та інші відмінності – не співпадали, а були відносно незалежними, що витворювало т.зв. багатоманітну неоднорідність. Але якщо такі відмінності співпадали з відмінностями професійних привілеїв, прибутків, політичних впливів – то це означає, що групи відрізнялися не за одним, а за декількома критеріями, деякі з яких були показниками виразної дискримінації або привілейованого становища групи.   

Розширення спектру вивчення інтеракцій суб’єктів політичних процесів, яке започатковане українською етнополітологією, передбачає також й врахування ретроспективного методу аналізу соціальної взаємодії в умовах етнічних відмінностей, її теоретичному та методологічному осмисленні, виявленні особливостей і закономірностей поведінки/ініціатив суб’єктів етнополітичної сфери в міжетнічних процесах. Аналіз сучасної вітчизняної етнополітології засвідчує, що західноукраїнська етнополітична сфера періоду трансформації/транзиту імперського простору залишається здебільшого поза спектром уваги вчених. Експлікація міжетнічних процесів у ній уособлює той об’єкт пізнання, що сприяє вивченню явища міжгрупового інтеракціонізму. Це, з одного боку, визначає необхідність дослідження цієї теми, з другого – її значущість.    

Етнонаціональні спільноти досліджуваного регіону, будучи в політичному і соціально-культурному аспектах складними утвореннями, характеризуються внутрішньою єдністю та водночас різноманітністю, а система складних різноманітних зв’язків та відношень об’єднує етнофори. Об’єктивні співвідношення і тенденції взаємодії етнонаціональних спільнот свідчать про природність політизації етнічності, в якій є відчутною диференціація.

Сутність таких етнополітичних ситуацій полягає у феномені сучасних та перехідних суспільств, де, згідно з Дж. Ротшильдом, на відміну від традиційних, політизована етнічність стає вирішальним принципом політичного виправдання і засудження систем, держав, режимів та урядів, і у той же час ефективним інструментом впровадження життєвих інтересів в суспільну конкуренцію за владу, статус і благополуччя. Взаємозв’язок між політизацією етнічності і нерівномірністю модернізації, яку відчувають сучасні (модернізовані) і перехідні (ті, що модернізуються) суспільства є тим необхідним методологічним інструментарієм до з’ясування проблеми взаємодії етнонаціональних спільнот транзитивного періоду. Адже модернізація, по-перше, сприяє посиленню соціальної мобільності, а, по-друге, часто підтримує і посилює нерівність між групами, одночасно послаблюючи аргументи для виправдання уявної незворотності такої нерівності [17, р. 2, 3, 6].

Як правило, йдеться про зусилля центральної влади, спрямовані на насадження етнічним меншинам стандартизованих культурних елементів, яке здійснюється в умовах етнізації політики держави [Див.: Додаток А]. Цим контролююча дефіцитні ресурси етнічна еліта порушує паритет інтересів «своїх» і «чужих» [3, с. 39-40]. За таких умов відбувається перехід від моделі «громадянської держави», в якій, завдяки сповідуваним представниками влади ліберальним цінностям і визнання етнічності категорією індивідуальних прав громадянина, замість «чужих» не перетворюється в об’єкт державної політики [5, с. 139]. Натомість, згідно Д. Шнаппер, держава часто намагається інтегрувати у суспільство «чужих», надаючи одним статус громадянина та відмовляючись визнавати існування на теренах країни певних спільнот одночасно [12, с. 94].

У випадку новітніх студій така парадигма зайвий раз актуалізує проблему статусу єврейської спільноти західноукраїнських земель досліджуваного періоду. Адже специфічна етнополітична модель Габсбурзької монархії, передбачала гарантування рівності прав групи при одночасному невизнанні її соціокультурних особливостей [15, S. 14-17]. Саме таку позицію центральна влада обстоювала в «єврейському» питанні. Сутність її зводиться до констатації того, що будучи рівноправними австрійськими громадянами, євреї були позбавлені прав національної спільноти, яка, поза існуючим антисемітизмом, мала поважний вплив і престиж в рамках дуалістичної монархії [14, S. 356-370]. Ця диспозиція не тільки певною мірою коригує усталену у вітчизняній науці оцінку Австро-Угорщини, але й розширює обрії тих етнонаціональних моделей, які втілювалися державою зокрема на теренах Західної України в модерну добу [8, с. 6-7]. Ймовірно, її сутність можна визначати такою, що пропонує громадянське рівноправ’я в обмін на етнічне самозречення. За такої моделі небажаному з точки зору центральної влади «чужому» пропонується той своєрідний варіант рівності, який де-факто означає нерівність. Адже, враховуючи сучасні критерії в тлумаченні рівноправ’я, збереження самості громадянина, а отже – й групи, його слід трактувати невід’ємним, природним правом. Відтак ціна, яку мали сплачувати євреї Дунайської монархії за рівність з іншими громадянами, – непропорційна, а застосована щодо них схема засвідчує використання владою в сфері етнонаціональних відносин елементів селективності [1, с. 287-288; 16, s. 56-74]. 

Взаємодія етнонаціональних спільнот визначається ключовою роллю у формуванні міжетнічних взаємин. Значимість інтеракціонізму в умовах етнічних відмінностей очевидніша із врахуванням участі етнонацій у політичних процесах як самостійних суб’єктів, що нерідко обстоюють ті варіанти врегулювання міжгрупових суперечностей/конфліктів, які задовольняють виключно власні інтереси. Ініціативи хоча б одного з них, спрямовані на зміну/збереження існуючого статус-кво, особливо ж у реаліях ранжованої системи міжетнічних відносин, зумовлюють функціонування протидіючого процесу. Його суспільна значимість незаперечна, адже взаємні стимули й реакції груп безпосередньо коригують міжетнічні відносини. Останні, будучи знаковим компонентом структури інтеракціонізму етнонаціональних спільнот, є одним із факторів, які безпосередньо впливають на політичні процеси в поліетнічних державах.

Слід також зауважити, що велика поліетнічна держава, зокрема імперського типу – це у більшості випадків нерівноправність становища державотворчої нації та інших народів. Імперії – домінуючі політичні структури періоду транзиту/трансформації – переважно виступають противниками націоналізму, принаймні за винятком націоналізму (шовінізму) самої імперської нації – нації-держави. Як зауважують вчені, таке суспільство зазвичай будувалось на принципі «політичної та правової нерівності членів, що входили до його складу…» [12, с. 160]. Імперське правління забезпечується комбінуванням політики репресій щодо будь-якого руху за незалежність і певної толерантності до розмаїття культур, релігій, мов і традиційних способів життя, які є невід’ємною рисою імперії. Потужний бюрократичний апарат імперії протягом тривалого часу дозволяє зберігати спокій у суспільстві, де мирно уживаються поряд люди різних національностей [9, с. 63-64; 12, с. 159]. Наприклад, зауважує Дж. Шопфлін, багатоетнічні імперії не створювали навмисної загрози культурам етнічних груп, які в них входили. Інша справа, об’єктивно діяльність нації-держави у сфері модернізації економіки, засобів комунікації тощо руйнує культурну ізоляцію груп, які сприймають це як загрозу своїм культурам [7, с. 144].

Як показала історія, межі здійснення прав етнонаціональних спільнот завжди ведуть до поступового позбавлення дискримінованих спільнот необхідних соціально-культурних й економічних передумов для повноцінного життєзабезпечення, включаючи і питання самозбереження. Загроза втрати самобутності унаслідок насильницької асиміляції та неможливість політичного волевиявлення автохтонних народів зумовлюють перманентні конфлікти і як наслідок – етнокультурні та етнополітичні втрати. Останні виникають внаслідок депривації етнонаціональних спільнот, політизації їхнього невдоволення. Воно, з одного боку, – результат порівняння становища групи як у горизонтальному, так і вертикальному «зрізах», яке є закономірним елементом оцінки суспільних реалій підпорядкованими групами в тих поліетнічних державах, у яких функціонує ранжована система міжетнічних відносин, з другого – їх прагнення змінити існуючий статус-кво. Відтак поруч із об’єктивним співіснуванням етнонаціональних спільнот у межах певного етнополітичного організму, яке є результатом їх спільного громадянства, ініціативи принаймні однієї з груп зумовлюють функціональність протидіючого процесу. Як влучно зауважив Е. Гобсбаум, запозичивши ідею Ґ. Зіммеля щодо аналізу групових конфліктів: «поклик етнічності чи мови не вказує дороги до майбутнього взагалі. Це лише протест проти статус-кво або, точніше, проти інших, які загрожують етнічно означеній групі» [11, с. 24]. Суб’єкт-об’єктні стосунки учасників протидіючого процесу тими є варіантами етноконтактних ситуацій, що виникають як сукупність обстоювання групами в поліетнічних державах своїх інтересів, цілей, захисту чи спроб ліквідації існуючих статусів, відтак – виконання певних ролей [10, с. 141-142].

Інтеракціонізм етнонаціональних спільнот – дефініція, яка означує амбівалентність процесу суб’єкт-предметних відносин (безпосередніх й опосередкованих), диверсифікує явище міжетнічної взаємодії й визначає імператив його всебічного осмислення з урахуванням особливостей характеру контактів поміж групами чи їхніми представниками. Відтак імовірність кореляції взаємин етнонаціональних спільнот, а також інтеракціонізм у етнополітичній сфері рівно- та різностатусних груп обумовлює динаміка міжетнічної взаємодії. В етнополітичному дискурсі така постановка питання є тим теоретичним положенням, яке актуалізує значимість проблеми взаємодії етнонаціональних спільнот. Адже у висвітленні проблеми міжетнічної взаємодії на західноукраїнських землях натепер найбільше з’ясовані політико-правові аспекти проблеми, структура й тенденції етнополітичних взаємин, політична життєдіяльність етнонаціональних спільнот і груп, взаємозумовленість етногеографічних і територіально-політичних процесів, природа етнічних суперечностей і конфліктів тощо.

Завдяки  своїй соціально-політичній гостроті проблема інтеракціонізму етнонаціональних спільнот досліджуваного регіону може слугувати парадигмою сучасних варіанти її вирішення спроможні правити за моделі різних підходів до цієї складної проблеми сучасної етнополітології, обмеженої соціальним простором, історичним, політичним і психологічним досвідом багатьох поколінь. Проблема інтеракціонізму в зазначеному  хронотопі в її комплексному прочитанні – еволюції стратегій інтеракціонізму груп на західноукраїнських землях в 1867–1914 рр.; еволюції ідентидів, формування етнонаціоналізмів суб’єктів міжетнічного інтеракціонізму та інтеграції підпорядкованих груп в етнополітичний організм імперії Габсбургів (за участю всіх етнонаціональних спільнот, що проживали на західноукраїнських землях у транзитивний період) містить чимало тематичних лакун. Вони «розміщуються» не тільки в «зовнішньому» світі. Не вивченими залишається й чимало аспектів взаємодії «чужих» на українських етнічних територіях.

Для реалізації цих завдань слід використати порівняльно-історичний та емпіричний методи аналізу, що дозволить з’ясувати особливості етноповедінки, культури міжетнічної взаємодії й етнонаціональної політики. За допомогою системного методу дослідження можна окреслити вплив міжгрупового інтеракціонізму на політичні процеси, їхню взаємозумовленість, виявити особливості ініціатив влади стосовно рівно- та різностатусних етнонаціональних спільнот, їхньої реакції як на дії держави, так і політичних акторів з числа «чужих». Зміни в орієнтаціях етнонаціональних спільнот західноукраїнських земель на етнополітичні моделі держави дозволить «прочитати» проблемно-хронологічний метод дослідження. І, насамкінець, ретроспективний метод аналізу дозволить сформулювати висновки щодо врахування участі етнонацій у політичних процесах на західноукраїнських землях як самостійних суб’єктів.  

 

 

 


Додаток А

 

Пріоритети етнонаціональної політики держав [3, c. 421]

 

Цілі

Збереження

державного

суверенітету

 

Збереження

територіальної

цілісності

 

Забезпечення

стабільності політичної

системи

 

Засоби реалізації

 

Легітимація влади нації-держави

 

Обрання етнополітич-ної моделі розвитку

держави

 

Нейтралізація

етносепа-ратизму

 

Формалізація

поля легітимної діяльності політичних акторів

 


Предмет вибору

 

Етнократія

 

Гармонізація

міжетнічної

взаємодії

 

Формування

поліетнічної політичної нації,

подвійної ідентичності

етнічних меншин

 

 


                                                                                     

 

 


Література:

1.      Арендт Х. Джерела тоталітаризму. – 2-е вид. / Пер. з англ. / Ханна Арендт. – К. : Дух і Літера, 2005. – 584 с.

2.      Габермас Ю. Залучення іншого. Студії з політичної теорії / Перекл. з нім. / Юрґен Габермас. – Львів : Астролябія, 2006. – 416 с.

3.      Гон М. Особливості міжетнічної взаємодії в контексті політичних процесів на західноукраїнських землях у міжвоєнний період. Монографія / Максим Гон. – Рівне : Волинські обереги, 2006. – 431 с.

4.      Дністрянський М.С. Етнополітична географія України: проблеми теорії, методології, практики. Монографія / М. С. Дністрянський. – Львів : Літопис ; Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006. – 490 с.

5.      Дунаева Ю.В. Проблема национализма и этнической идентичности в странах Центрально-Восточной Европы (Обзор) / Ю.В. Дунаєва // Политическая наука. – 2002. – № 4. – С. 138–159.

6.      Котигоренко В.О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт / В.О. Котигоренко. – К. : Світогляд, 2004. – 722 с.

7.      Майборода А.Н. Теория этнополитики в западном обществоведении: стуруктура и принципы исследования / А.Н. Майборода. – К. : Наукова думка, 1993. – 228 с.

8.      Монолатій І. Особливості міжетнічних взаємин у західноукраїнському реґіоні в Модерну добу. Монографія / Іван Монолатій. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2007. – 280 с.

9.      Нікітюк В. Межі здійснення прав етнонаціональних меншин / В. Нікітюк // Політика і час. – 1997. – № 7. – С. 63–66.

10.  Савва М.В. Этнический статус в идеологии и политике / М.В. Савва // Полис. – 1999. – № 4. – С. 141–147. 

11.  Сміт Е.Д. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Пер. з анг. / Е.Д. Сміт. – К. : Ніка-Центр, 2006. – 320 с.

12.  Шнаппер Д. Спільнота громадян. Про модерну концепцію нації / Пер. з франц. / Домінік Шнаппер. – Харків : Фоліо, 2007. – 223 с.

13.  Элиасоф Н. Культура взаимодействия / Н. Элиасоф, П. Лихтерман // Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература. Сер. 11, Социология : РЖ/РАН ИНИОН. – 2004. – № 3. – С. 75–83.

14.  Andlauer Т. Die jüdische Bevölkerung im Modernisierungsprozess Galiziens (1867–1914) / Teresa Andlauer. – Frankfurt am Main : Peter Lang Verlag, 2001. – 373 S.

15.  Hye H.-P. Das politische System in der Habsburgermonarchie. Konstituonalismus, Parlamentarismus und politische Partizipation / Hans Peter Hye. – Praha : Karolinum nakladatelstvi  Univerzity Karlovy, 1998. – 260 S. 

16.  Śliż M. Galicyjscy Żydzi na drodze do równouprawnienia 18481914 / Maria Śliż.Księgarnia Akademicka, 2006.188 s.

17.  Rothschild J. Ethnopolitics. A Conceptual Framework / Joseph Rothschild. New York : Columbia University Press, 1981. 290 p.

 

 



* Ця ідея реалізована нами у циклі індивідуальних монографій останніх років: Жити і давати жити іншим. Німецький дискурс західноукраїнської етнополітичної сфери (2008); Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр. (2010); Інші свої Політична участь етнічних акторів пізньогабсбурзьких Галичини і Буковини (2012).  – Авт.