ПРО ПОНЯТТЯ НАЦІОНАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА:

ПЕРЕКЛАДОЗНАВЧИЙ ПОГЛЯД

 

Усесвітні умови для  поглиблення поняття національна література  в  XIX ст. були сприятливими. У другій його половині поступово відбувалася своєрідна інтернаціоналізація красного письменства, став реальністю термін Й. В. Ґете “die Weltliteratur” щодо скарбівні всесвітньої літератури та її поповнення. Відома точна дата, коли Й. В. Ґете, “найбільш універсальний поет усіх часів” [8. – Т. 13. – С. 367],  уперше вжив, осмисливши всебічно, цей  термін. Обідаючи зі своїм секретарем Й. П. Екерманном 31 січня 1827 року, поет розповів, що читав китайські оповідання, і вони надзвичайно сподобалися йому. Згодом він висловив думку, що настає епоха світової літератури, і кожен повинен намагатися наблизити цю епоху [10. C. 132–133].

    1841 р. прочитав курс лекцій ректор Единбурзького університету шотландець Т. Карляйль під заголовком “On heroes,  hero-worship and the heroic in history” (“Про героїв, обожнювання героїв і героїчне в історії“), у якому обґрунтував свою концепцію вагомості красного письменства в національному житті. Т. Карляйль твердив, що кожна нація повинна мати своїх національних святих – поетів нації. Світової слави данський літературознавець Ґеорг Брандеc (справж. ім’я та прізв. – Морріс Коген) опублікував вперше в європейському  літературознавстві  порівняльно-історичне дослідження – шеститомову працю “Die Hauptströmungen der europäischen Literatur des XIX Jahrhunderts” (“Головні течії європейської літератури XIX віку”, 1872-1890). Про Брандеса І. Франко писав: “Праця Ґ. Брандеса стала першою працею, що збудила зацікавлення в безмірно широких кругах і була перекладена на різні європейські мови. Від видання цієї праці Брандес зробився критиком  європейської слави, посередником між різними літературами сучасної Європи, інтерпретатором провідних ідей і красот  найрізніших сторін і націй” [8. – Т.  31. – С. 381].  Поступово  помітно зближувалися літератури: читачі з однаковим інтересом знайомилися з  творами високоталановитих письменників інших народів, як і своїх рідних, передусім, завдяки перекладам, завдяки окремим подвижникам-перекладачам. Серед них – французька письменниця мадам де Сталь, що відкрила для французів німецьку літературу, шотландець Т. Карляйль, що  подарував англомовним читачам творчість Й. В. Ґете і Ф. Шиллера, німець А. В. Шлеґель, перекладач 17 Шекспірових п’єс,  Й. Г. Фосс, завдяки якому в німецьку свідомість увійшли твори античної літератури, шедеври Аріоста, Т. Тасса, Кальдерона та ін.; видатний  німецький філософ і поет Й. Г. Гердер своїми збірками  “Народні пісні“ (1778/79), “Голоси народів у піснях“ (1807) зробив світовий фольклор доступним  німецькому читачеві. Перекладами вони збагачували не лише свої літератури, а й мови, завдяки  урізноманітненню просодійних засобів, стилістичних фігур, афоризмів тощо. Водночас, іде й змагається націоналізація кожної поодинокої літератури, виступає рельєфніше її питомий національний характер, національний контекст, основні особливості її народного гумору і народного пафосу.

        І. Франко писав у своїй праці “Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах”, уперше надрукованій в “Літературно-науковому вістнику” 1898 року, що найхарактернішими прикметами літератури XIX віку було “розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь, величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях одної генерації в різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей, панування певних традицій і певної літературної моди в цілому       літературному світі і даній добі” [8. – Т. 31. – С. 33].  Водночас, у цій праці І. Франко стверджував: “Кождий чільний сучасний писатель...  …являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний національний ґрунт, намагається ввісати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі” [8. – Т. 31. – С. 34]. 

        З часом  науковці стали усвідомлювати красне письменство як певну  надзвичайну єдність, утвердилося і поняття національної літератури та історії національної літератури. Під національною літературою розуміють літературні досягнення нації. Але оскільки термін нація ще до кінця не витлумачений, ускладненим є і розуміння поняття національна література. Безперечно, М. Гоголь належить  до українського письменства, але ж не можна  викреслити його з російського. В нашому літературознавстві літератури іншими мовами допускаються, якщо тематично вони були повязані з Україною. Таким чином, “українські школи“ сусідніх літератур вважалися цілком відповідними для включення до історії української літератури. Приміром, українців, що писали латинською мовою (Русин з Коросна, М. Довгалевський)  ми зараховуємо до української літератури. Не належить до традиції включати до історії української  літератури явища й процеси, що відбувалися на території України, але не мали відношення до українського націєтворення. Тому Булгаков, Бунін, Карл Еміль Францоз, Бруно Шульц, Пауль Целан не мають місця в історіях літератури,  написаних для української етнокультурної нації. Як зазначає проф. М. Павлишин, “якби писалася історія літератури для нації громадянської, то, мабуть, таке поширення матеріалу було б доцільним“  [4. – С. 21].  Але, як  на мене, то краще дотримуватися поняття етнокультурної нації.        

       На відміну від національних літератур,  у наш час з’являється і таке поняття, як регіональні багатокультурні і багатомовні літератури. Для прикладу, сучасний літератор Ю. Прохасько опублікував свою лекцію на тему Чи можлива історія галицької літератури” [5], у якій автор намагається доказати, що в  роках 1772–1918 існувала,  як він висловлюється,

літературна продукція  Галичини,  зумовлена функціонуванням коронної землі монархії Габсбургів [5. – C. 12]. У наших умовах шкідливість та антинауковість такої концепції – очевидна, і прикро, що такі солідні видавництва, як “Смолоскип“  і “Літопис“,  публікують такі матеріали. Аналогічні погляди  щодо “харківської літератури“ має Л. В. Ушкалов, автор книги есеїв “Від бароко до постмодерну“ (2011).    

      Є ще чимало проблем. Як бути з Вальтером Скоттом і Робертом Бернсом? Без сумніву, вони належать до шотландської літератури. Але ж водночас вони писали (зокрема Вальтер Скотт) англійською мовою та й часто про Англію,  отже, не можна відносити їх лише до Шотландії.  Цей  список запитань можна продовжити.

          Що ж ми подаємо студентам українських вишів в курсі “англійська національна література“? Якщо курс читають англійською мовою, то все ж доречно торкнутися рецепції цієї літератури в Україні. Якщо ж читають цей курс українською мовою, то це не курс англійської літератури, а частина курсу української перекладної літератури. Скажімо, ідеться про ліричний шедевр Р. Бернса “Comin thro the rye”. В перекладі В. Мисика маємо Як ішла житами, бідна…., у М. Лукаша – Рвала Дженні золотунці…. Завдяки множинності перекладів, таких прикладів можна навести чимало.  

        Особливо ускладнюється все, коли врахуємо факт, на який мало звертали увагу в минулому, а саме: національна література має два основні складники: оригінальну літературу й перекладну літературу. Залежно від історії нації, роль перекладної літератури то зменшується, то збільшується, але загалом  вона  дуже вагома.     

        Історію українського художнього перекладу, української перекладознавчої  думки ще не осмислено, не досліджено, отже, не  написано ще історії української національної літератури і, тим самим, повноцінної історії нашого народу.

         Загалом, створення концептуальної історії світового перекладу є першочерговим завданням сучасної теорії перекладу, яку  треба  утвердити як окрему незалежну дисципліну. Адже теорія може успішно розвиватися лише тоді, коли вона має у своєму розпорядженні достатньо опрацьований величезний дослідчий матеріал діахронного характеру, а саме такий матеріал може, без сумніву,  забезпечити історія перекладної літератури.

         Взірцем для наших дослідників повинен  бути  курс лекцій  блискучого дослідника української літератури М.  Зерова, опублікований під заголовком  “Українське письменство  XIX cт.“ (Київ, 1990), у якому  перекладницьку діяльність кожного автора розглянено нарівні з його оригінальною творчістю. Маємо блискучу монографію М. В. Стріхи “Український  художній переклад: між літературою і  націєтворенням” [7 ].

          Дуже багато можемо почерпнути також із праць російських дослідників Ю. Д. Лєвіна, М. П. Алєксєєва, А. В.  Федорова,  В. М.  Россельса,   В. Ю.  Шора, Ю. Г.  Еткінда,  В. Н. Комісарова, Г. В. Чернова, естонського – П. Торопа, американських  – М. Фрідберга, автора монографії “Literary translation in Russia. A cultural history”,  та Л. Венуті.    

          Згідно з основними вимогами теорії полісистеми, випрацьованої перекладознавцями з Ізраїлю – Ґ. Турі та І. Івеном-Зогаром,  історику літератури, літературознавцю та перекладознавцю доречно досліджувати творчість видатних літературних особистостей з погляду дискурсу – водночас як авторів перекладних та оригінальних творів. Тоді стане очевидними чимало суттєвих фактів, виявів перекладацької естетики [9].  Приміром, у 1930-х роках П. Тичина  – після свого надзвичайного творчого злету збірок  “Сонячні  кларнети“, "Замість сонетів і октав" – пише художньо ниці віршівки для збірки “Партія веде“ (однойменна поезія, дві “Пісні трактористки” та ін.), але доказом того, що великий літературний талант поета не змогли вбити, є його перекладницька діяльність цих років –"Троянди і хрест" О. Блока, Пушкінові "Бесы". 1930 р. він зробив конгеніальний переклад перлини світової лірики  – вірша “Белеет парус одинокий…“, що його написав  вісімнадцятирічний  М.  Ю. Лермонтов, – найглибший з усіх українських перекладів, які  зібрав  невтомний  В. Д. Радчук, пор. :

 

 

        М. Лермонтов                                     П. Тичина

               Парус                                               Вітрило

Белеет парус одинокий                       Одне лише вітрило  мрітне

В тумане моря голубом!…                  У мрінні моря маревен…

Что ищет он в стране далекой?           Чого блукає кругосвітнє?

Что кинул он в краю родном?             Кого лишило там ген-ген?

 

Играют волны – ветер свищет,         Нахлине вітер, глиб подасться,

И мачта гнется, и скрипит…              І щоглу з свистом натяга…

Увы, – он счастия не ищет                 Гей-гей, воно й не прагне щастя,                    

И не от счастия бежит!                       І не від щастя одбіга! 

 

Под ним струя светлей лазури,         Під ним струміння блакитнясте,

Над ним луч солнца золотой…         Над ним одсончин золочин.

А он, мятежный, просит бури,          Воно ж все рветься в поринасте,

Как будто в бурях есть покой!          Немов у бурях є спочин.

 

         Якщо оригінал був новаторством на рівні 30-х років ХIX віку, то переклад П. Тичини – новаторський для ХХ віку. До речі, смисломісткість "Паруса" можна зрозуміти лише знайомлячись з усіма перекладами. Взагалі, початок життєпису українського "Паруса" датується 19 березня 1862 року, коли  "Киевский курьер" опублікував  анонімний  переклад цього вірша під назвою "Щогла". Згодом, 1865 р., з'явився переклад М. Старицького. На основі перекладів можна знайти низку відповідників до лермонтовського   "мятежный",  семантичний континуум якого, багатий адгерентними семами, відтворити не легко. Найповніший російсько-український словник  подає такі українські відповідники до російського "мятежный" – заколотний, бунтівний, можемо  ще додати: бунтливий, сваволець, звитяжець, бунтар, бунтарний. 

Так історично склалося, що на перекладну літератури ми звертали досить мало уваги. Наведу деякі дані з творчості І. Франка. Подарував українській перекладній літературі  “з чужих зільників” (так поет назвав свою перекладну збірку 1885 р.) твори 188 письменників двадцяти трьох літератур  та численні зразки народного епосу і народної поезії двадцяти народів. Художнє слово українського народу  перекладав  – німецькою і польською мовами. Дивно, що перші дослідники Франкової творчості не звертали зовсім уваги на його перекладацьку діяльність. Зокрема, М. Рудницький 1914 р. захистив дисертацію на тему І. Франко – письменник і критик”, що її писав під керівництвом К. Студинського. Тексту дисертації знайти дотепер не поталанило, ані жодних документів із засідання, на якому відбувався захист дисертації, одначе дослідниця творчості М. І. Рудницького як перекладача і перекладознавця А. Р. Василик знайшла в бібліотеці науковця титульні сторінки його дисертації. На основі їх можна допускати, що дисертація складалася з пяти частин: 1. Проблеми методи. 2. Примінення методи.  3. І. Франко –  новеліст і повістяр. 4. І. Франко – поет. 5. І. Франко –критик. По суті, такі ж приблизно назви  дуже стислих  розділів про І. Франка у книзі М. І. Рудницького Від Мирного до Хвильового  (1936), де оцінка внеску  І. Франка в українську літературу і літературознавство – надто критична. Зовсім інакше оцінює творчість І. Франка М. Зеров – сам блискучий перекладач, автор гасла ad fontes!“ . Одначе в  у своїх розвідках про І. Франка, зокрема в передмові до книгоспілчанського видання поезії І. Франка 1925 р., про перекладацьку діяльність І. Франка не йдеться  [1. –  C. 486-515]

     Перекладну творчість І. Франка як художню цілість ще не вивчено як слід, не проведено перекладозначого аналізу її, отже, на жаль, не маємо права стверджувати, що ми осягнули вже повністю його поетику, збагнули всі  секрети Франкової поетичної творчості, його перекладацький метод у сукупності різних складників. Адже  І. Франко – автор оригінальних творів невід’ємний від І. Франка – автора перекладних. Так, не можна дати всебічний аналіз Франкового вірша “Товаришам з тюрми”, вперше надрукованого в журналі “Громадський друг” 1878 р., не враховуючи того факту, що саме тоді І. Франко працював над перекладом Байронової містерії “Cain” – твору геніальної мистецької сили і глибоких філософських роздумів.  Слід не тільки уважно перечитати Франків переклад  містерії (опубліковано 1879 р.), а  й Франкову післямову до цього перекладу – його “Замітку перекладчика” [ 8. – Т. 12. – С.642-644].

       Загалом, перекладів у нас надто мало. Наведу такий цікавий  (радше сумний) приклад. У Літературно-меморіальному музеї  Г. Кочура  в Ірпені зберігається, серед  рукописів  М. Зерова, дуже цікавий документ –  датований 31 березня 1930 р. лист голови Кабінету порівняльного вивчення літератур при Інституті Шевченка в Харкові майбутнього академіка О. Білецького до  М. Зерова на його київську адресу  (вул. Леніна 82, пом. 7) з проханням ознайомитися зі списком творів чужоземних літератур з античних часів до найновіших та використати його при складанні п’ятирічного плану перекладної літератури для видавництва "Література і мистецтво”. У цьому спискові – 246 позицій (чимало з них – багатотомових),   поруч більшості з них зазначено прізвище перекладача та стан готовності перекладу. Є і дописки до окремих позицій рукою Миколи Костьовича. До деяких позицій є і певне пояснення щодо суті твору. Уся еліта українського перекладу в ньому – М. Рильський, П. Ріттер, В. Свідзінський,  М. Калинович, В. Мисик, М. Іванов, Лесь Курбас, П. Карманський.  З хвилюванням доводиться вивчати цей список… Минуло з цього часу понад 80 років. І почуваєш навіть особисту провину, що значною мірою запланованого в 30-х роках ми дотепер не виконали.

            Скільки перекладів пропало, скільки знищили сторожі тюрем та концтаборів! Як тут не згадати   М. Драгоманова, який ще в  XIX ст (у праці “Австро-руські спомини”) закликав  написати  історію  втрачених творів української літератури. У кровожадному ХХ столітті кількість цих творів зросла в геометричній прогресії.

           Та й чи лише  історія українського художнього перекладу знає стільки страждань, хіба лише українських перекладачів замучували за любов до Слова?! Згадаймо хоча б імена спалених на вогнищах інквізицій перекладачів Е. Долє, В. Тіндля, Я. Гуса. Або ж Дж. Вікліфа, першого перекладача Біблії англійською мовою,  прах якого, за ухвалою Констанцького собору, спалено й розвіяно на ріці Свіфт 45 років після його смерті.

             Інша проблема – поширення національної літератури в світі. Зосереджусь більше на англомовному світі у звязку з вагомістю англійської мови. Загалом, світова практика показує, що для поширення національної літератури в світі слід зосереджуватися на найталановитіших авторах, вибирати їхні найталановитіші твори, враховувати особливості ментальності цільового читача та якість перекладів [6].

І ще дві дуже вагомі вказівки: одна – Франкова. Бувало, І. Франка звинувачували в тому, що у своїй перекладацькій практиці він звертається до надто сивої давнини. Та великий митець був переконаний, що справжнє мистецтво не старіє: “Думаю, що не в тім річ, з якої бочки бере поет напій, що подає своєму народові, а в тім, який напій він подає йому, чи чисте покріпляюче вино, чи наркотик на приспання. Я наркотиками не шинкую” (Передмова до збірки “Поеми” 1899 р. [8. Т. 5. – С. 8]). Для  І. Франка важила не сучасність чи несучасність інтерпретованих творів, а їхня причетність до вічних естетичних вартостей.

        Друга вказівка – Г. Кочура. У статті,  присвяченій 15-річчю від дня смерті Марка Черемшини, Г. Кочур зазначає: “Йому (Марку Черемшині.  – Р. З.)  радили покинути діалект, щоб зробити свої твори приступнішими для читача. Фальшиві поради! Не письменникові слід спрощувати свою мову, нагинаючись до рівня читача, а читачеві вивчати всі скарби нашої мови в творах найкращих майстрів літератури” (3. – C. 275). 

         Перший переклад українського художнього слова англійською мовою здійснив Метью Гетрі (1743–1807), шотландський лікар, що був поетично обдарованим. Протягом довшого періоду часу він мав лікарську практику в Петербурзі. Водночас, вивчав культуру етносів Російської імперії. В неопублікованому томі "Noctes Rossicae , над яким він працював у роках 1794-1807, поміщено, з відповідним коментарем, старовинну українську пісню Ой, під вишнею, під черешнею.

          Першим друкованим памятником обміну духовними цінностями між українським та англійським народами була книжка Російський трубадур, або Збірка українських та інших національних мелодій”, опублікована 1816 року [11]. Це перша словесно-нотна публікація українських та російських пісень англійською мовою в позасловянському світі. Упорядником збірки та її перекладачем був Бенджамін Бересфорд (1750–1819), відомий головно як перекладач німецької лірики англійською мовою. Український матеріал репрезентовано піснею-романсом козака-пісняра С. Климовського “Їхав козак за Дунай “ та мелодією пісні “Вийшли в поле косарі“ [2. – C. 88-89]

     В популяризації української літератури в англомовному світі вагому роль відіграла Редакція іноземними мовами видавництва “Дніпро”, організована 1970 р. Вона  працювала до 1992 р. За цей час було опубліковано понад 300 перекладів англійською, французькою, іспанською та німецькими мовами, з них – понад 100 англійською (не враховуючи перевидань). Англійською мовою опубліковано поезію Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Підсухи, прозу Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, А. Тесленка, О. Довженка, Олеся Гончара, Григора Тютюнника, В. Дрозда, В. Малика, Ю. Мушкетика та ін. Опубліковано також чимало збірок українських народних пісень і казок. Перекладачі жили в основному в Україні, вони не завжди достатньою мірою володіли англійською мовою, їм важко було впоратися з перекладом реалій  українського побуту і, зокрема, радянського життя. Хибою видань було те, що їх публікували часто без достатніх коментарів та вступних статей. Найкращі переклади виходили з-під пера А.М. Біленка, якому протягом деякого часу поталанило проживати в англомовному оточенні, а також т.зв. прогресивних канадців українського походження – Джона Віра, М. Скрипник, П. Прокопа та ін. У 1992 р., коли Редакція уже налагодила контакти з багатьма перекладачами англомовного світу, зокрема з Вірою  Річ, М. Царинником та ін., її закрили, бо вона виявилася нерентабельною. Так само  перестав існувати квартальник “Ukraine”, що його видавало у Києві Товариство зв’язків з українцями закордоном з 70-х років минулого сторіччя, де також друкувалося чимало якісних перекладів творів української літератури та критичних матеріалів

        У  найкращий період свого розвитку (1950-1980-і рр.) українська еміграція  в англомовному світі зробила чимало для популяризації своєї літератури. Вони ж бо були українцями, що розуміли англомовлян, їхній світ, їхню ментальність. Так, одна з особливостей американців у тому, що вони надто чутливі до будь-яких виявів націоналізму, зараховуючи його часто до екстремізму. Приміром може служити  американський письменник давніших часів Томас Пейн (1737-1809), автор знаменитого твору “Здоровий глузд”, у якому вперше висловлено заклик до незалежності Сполучених Штатів від Об’єднаного Королівства. Твори цього письменник деякою мірою популярні

в американському суспільстві (якщо взагалі можна говорити про популярність літератури у США), але тільки взяті у відповідному історичному контексті. Українській поезії глибокі національні почуття, без сумніву, властиві.  Таким чином, з врахуванням історичного та культурного контексту, опубліковано чимало творів української літератури.

      Єдиний сучасний журнал, присвячений англомовним перекладам української літератури, –  це ”Ukrainian Literature. A journal of translations”,  що виходить   стараннями НТШ у Нью-Йорку. Дотепер вийшло три  випуски: 2004,  2007 та  2011 років – спершу в електронному варіанті, а тоді вже у вигляді ошатних томів. Редактором цього видання є відомий канадський україніст проф. М. Тарнавський. Як вказує редколегія, їхнє завдання полягає в популяризації української літератури в англомовному світі для тих читачів, що не знають української мови. Приємне враження справляє і оформлення журналу, і розкішна англійська мова прозових перекладів. Хочеться зупинитися на  головній проблемі –  підборі авторів для перекладу.  Це вкрай складне питання, у якому суб’єктивізм слід зводити до мінімуму. Чи враховувати смаки англомовного читача? Чи намагатися прищепити йому певні смаки перекладом? Проблеми ці варто б детально обговорювати, і перше, що вражає, коли  розглядаємо склад редколегії журналу, – це те, що в ньому немає ні одного прізвища фахівців з України. При всій повазі до україністів англомовного світу, мабуть, таки не завадило б їм перед  тим, як представляти українську літературу англомовному світові, а, значить, світові загалом,  довідатися думку фахівців з України.

         Видається  підбір авторів досить дивним. У першому томі між прозаїками В. Дібровою та С. Черкасенком уміщено поезію Т. Шевченка (13 творів чи їх уривків), а між прозою Ю.Покальчука та Б. Антоненка-Давидовича – вірші П. Тичини.

Творчість П. Тичини представлено двома творами – “Плач Ярославни” та “Чуття єдиної родини”. Немає в журналі віршів “Пам’яті тридцяти”, “Одчиняйте двері...”, “І Бєлий, і Блок...”, “До кого говорить?”, “Прийшли до мене в гості...” та інших Тичинових шедеврів. Дивує включення вірша “Чуття єдиної родини”, написаного у липні 1936 р. під час терору та репресій в Україні. І ще одне: як воно не дивно, але навіть в умовах терору П. Тичина творив таки мелодійні вірші. А ось переклад вірша “Чуття єдиної родини” (перекладачі Т. Кознарський та М. Базюк) не можна сприймати як поезію.  До речі, вірш “Чуття єдиної родини” раніше переклали В. Мей та М. Найдан і переклали значно поетичніше, вірніше.

Поезії Т. Шевченка опубліковано в перекладах проф. М. Найдана. Перекладач-постмодерніст, він семантично точно відтворює зміст оригіналів, але не намагається відтворити римування  і ритміку Шевченкового вірша, його музику, перекладаючи усі поезії білим віршем. У перекладах зустрічаються прикрі буквалізми (“І бога благаю, // Щоб не приспав моїх діток// В далекому краю :; And I plead for God// Not to put my children to bed// In a far-off land”); упровадження чужих реалій (“І досі сниться: під горою // Меж вербами та над водою // Біленька хаточка...” ;; “Even till now I have this dream: among the willows // And above the water near a mountain // There is a tiny white bungalow…”). Як зразки семантичного перекладу епохи постмодернізму, ці інтерпретації – цікаві, деякою мірою близькі до перекладів К. О. Меннінга,  але  після перекладів Е. Л. Войнич, Дж. Віра, Віри Річ  вони не є новим словом в англомовній Шевченкіані.    

Якщо в першому  випуску більше розмаїття прозових текстів, то в другому і, зокрема, в третьому переважає сучасна література, яку передусім представляють Т. Прохасько (повість “ НепрОcті”, перекладач В. Блекер), С. Жадан  (повість  “Депеш Мод”, перекладач М. Шкандрій), К. Москалець (повість “Рання осінь “, перекладачі – М. Андричик та Я. Якуб’як), М. Рябчук (оповідання “Деінде, тільки не тут“, перекладач У. Пасічник).  Якось надто однобічно представлено українську літературу в трьох згаданих випусках. Можливо, С. Жадан і талановитий письменник, але мені особисто боляче, що такий горілчаний продукт, як “Депеш Мод”,  представляє нашу літературу в англомовному – такому обширному – світі. Що ж, крім горілчаних походеньок, почерпне англомовний читач з цього  твору та інших  таких перекладів, що їх видає НТШ, як же ж тут з презентацією національної літератури?!  На цьому риторичному запитанні дозвольте завершити свій виступ.

                                      ЦИТОВАНА   ЛІТЕРАТУРА

1.                 Зеров М. Українське письменство / М. Зеров ; упорядкув. М.Сулима; післямова М. Москаленка. – К.: Вид-во Соломії Павличко Основи “, 2002. – 1301 c.

2.                 Зорівчак Р. П. Українсько-англійські літературні взаємини / Р. П. Зорівчак // Українська література  в загальнослов’янському і світовому літературному контексті: В 5т. К.: Наук. думка, 1987. – С. 88-154.

3.                 Кочур Г. Література та переклад Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв’ю : у 2 т. / Г. Кочур ; eпоряд. А. Кочур, М. Кочур. – К.: Cмолоскип, 2008. – Т. 1. – 612 с.

4.                 Павлишин М. Історія літератури і здоровий глузд / М. Павлишин // Історії літератури: Зб. статей. – К.: Смолоскип; Львів: Літопис, 2010. – Арк. 1–31.

5.                 Прохасько Ю. Чи можлива історія галицької  літератури“?  / Ю. Прохасько  // Історії літератури: Зб. статей. – К.: Смолоскип; Львів: Літопис, 2010. – Арк. 1– 30.

6                   Степняк М. Рецензія / М. Степняк // Червоний шлях. – 1928. – № 11. – P. 276280.

7        Стріха М.  Український  художній переклад: між літературою і

           націєтворенням / М. Стріха. – К.: Факт-Наш час, 2006. –344 с. –

           (Сер. “Висока полиця).

8.          Франко І. Я. Зібрання творів: У 50-ти т. / І. Я. Франко ; редкол.:

       Є. П. Кирилюк (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1976-1986.

9.          Even-Zohar I. Position of translated literature within literary polysystem //

/ I. Even-Zohar // Translation – theory and practice. A historical reader / Ed. by D. Weissbort & A. Eysteinsson.  Oxford Univ. press, 2006. – Pp. 429– 434.

10.     Goethe J. W. Conversations with Eckermann (1823–32) / J. W. Goethe / Transl. by J. Oxenford. – San Francisco: North Point Press, 1984.

11.     The Russian troubadour, or A collection of Ukrainian and other national melodies together with the words of each respective air translated into English verse by the author of the German Erato, interspersed with several favourite Russian songs.London, 1816.

 

Роксолана П. Зорівчак

академік АН ВШ України

 

 

Київ, 12 лютого 2012 р.