Роксолана Зорівчак

 

Юрій Володимирович Шевельов – дослідник творчості Олександра Опанасовича Потебні:
соціолінгвістичний і перекладознавчий аспекти

 

Юрій Володимирович Шевельовсвітового масштабу славіст, передусім україніст: мовознавець, літературознавець, критик, культуролог, публіцист. Науковець постійно працював заради того, щоб “Карфаген української провінційності й меншовартості був зруйнований”. Цей славетний у світі науковець до 90-х років минулого сторіччя був майже невідомий в Україні, його праць не знав той народ, Мові і художньому Слову якого дослідник віддав увесь свій блискучий талант, усе своє життя. Його відхід в історію (12 квітня 2002 р.) зобов’язує нас осмислити його багатогранне і надзвичайно продуктивне життя, його велику і складну інтелектуальну спадщину і ту центральну роль, яку він відіграє в україністиці.

 

У цій розвідці йдеться про Ю. Шевельова як дослідника творчості О. Потебні з соціолінгвістичного та перекладознавчого поглядів. Він - автор праць про україністів-мовознавців О. Павловського, В. К. Меттьюза, В. Ганцова, О. Курило, К. Михальчука та ін. [21], Зокрема детально досліджував Ю. Шевельов соціолінгвістичні погляди О. Потебні щодо співвідношення мови й національності. Хоча чимало дослідників вивчало наукову спадщину О. Потебні, лише Ю. Шевельов розглядав саме цю надзвичайно вагому проблему.

Юрій Володимирович став студентом Харківського університету майже сорок років після смерті О. Потебні, але пам’ять про нього була ще свіжа, пошана до нього велика [19:7] Ще студентом-другокурсником Юрій Володимирович зацікавився граматичними працями О. Потебні, під керівництвом Л. Булаховського він досліджував функції орудного відмінка та розвиток форм присудковості в граматичній концепції О. Потебні [22:232]. Про О. Потебню згадував Ю. Шевельов у багатьох своїх працях, цитуючи окремі його вислови, розглядаючи окремі його лінгвістичні парадигми, зокрема щодо генезису й походження частин мови, тяжіння до підрядності в реченні, але його найвагоміші дослідження творчості О. Потебні датуються 1992 р. У 1991 р. Українська Вільна Академія Наук у США (проф. Ю. Шевельов був її Президентом у роках 1959-1962, 1978-1987) відзначала століття від дня смерті великого українського мовознавця (11 грудня 1891р.). Оскільки в Інституті славістики Лондонського університету організували       конференцію, щоб відзна­чити сторіччя з дня смерті О. О. Потебні, і Юрій Володимирович збирався там виступати, він написав свою працю про О. Потебню англійською мовою – “Alexander Potebnja. An essay to reconstruct the integrity of his image” і виступив в Лондонському університеті 3 жовтня 1991 р. У тій конференції взяв участь також проф. І. Фізер, що виступив з доповіддю на тему “Теорія літератури Олександра Потебні. Звязок з Берлінською школою”. Оскільки я тоді перебувала в Інституті славістики як стипендіат Британської ради, я також взяла участь в конференції, виступивши з доповіддю “Олександр Потебня як дослідник фразеології”. На жаль, ні матеріалів, ні тез цієї конференції не опубліковано. 24 жовтня 1991 р. проф. Шевельов виголосив цю ж (лондонську) доповідь на Потебнянській конференції у Харківському університеті, очевидно, українською мовою. Переклад зробила О. Д. Соловей, яка перекладала чимало Професорових праць українською мовою. Між Лондоном і Харковом була зупинка у Львові. Річ у тому, що з нагоди 125-річчя від дня народження М. Грушевського, Наукова рада НТШ у Львові ухвалою з 2 липня 1991 р. заснувала нагородну медаль його імені. Першими лауреатами цієї медалі у серпні 1991 р. стали Ю. Шевельов та О. Гончар. 15 жовтня 1991 р. Наукове товариство імені Шевченка вручило Юрію Володимировичу цю медаль. Ю. Шевельов виступив на урочистостях, що відбувалися в Музеї етнографії та народного промислу, з доповіддю “Стандарт української літературної мови в концепції Олександра Потебні”. 1992 р. журнал “Мовознавство” опублікував статтю проф. Ю. Шевельова “О. О. Потебня і стандарт української літературної мови” [20], а ВУАН – книгуОлександр Потебня. Мова. Національність. Денаціоналізація: (Статті і фрагменти)”. Упорядником цієї книги та автором фундаментальної вступної статті є проф. Ю. Шевельов [15]. 2008 р. – для відзначення століття від дня народження науковця – опубліковано двотомне видання його праць, і в першому – мовознавчому – томі передруковано з журналу “Мовознавство” працю “О. О. Потебня і стандарт української літературної мови” [18:461-497].

Опублікована 1992 р. книга дуже вартісна поданими в ній матеріалами О. Потебні. Читач знаходить тут статтю О. Потебні “Язык и народность” (з двома додатками), рецензію на збірку Я. Головацького “Народные песни Галицкой и Угорской Руси” (міркування про денаціоналізацію українців в Австро-Угорській імперії), лист до Олени Штейн (датований 1887 р., у ньому автор аналізує вплив двомовності на розвиток дітей, лист уперше опублікував Я. Айзеншток 1927 р. [10]), лист до чеського мовознавця А. Патери [4; 6:91-94; 15:49-50], уривки із листів до І. Біликова, приятеля О. Потебні з харківської громади [1; 15:53-64], спогадів Д. Овсянико-Куликовського [15: 145-147] та інші матеріали. На основі такого багатого фактажу автор обґрунтовує теорію філософії мови О. Потебні: про глибинний зв’язок думання з мовою, тобто скарбницею традиційно-колективного світосприймання; про те, що кожен народ тримається на вродженому почутті належності до певної нації. Коли якийсь народ розчиняється в іншому, це збіднює все людство, а, отже, і народ-переможця. З другого боку, збереження народності ніколи не повинно зводитися до збереження усього старовинного, бо нормальний еволюційний процес у взаємозвязках з іншими народами неухильно веде до змін. Те, що стосується народу, лишається в силі і для мови, – його найдосконалішого вияву.

У розлогій рецензії на працю Я. Головацького (її уперше надруковано в вузькофаховому виданні [11]) О. Потебня порушує також питання шкільної науки. Він стверджує, що чужомовна школа є для свідомості учнів своєрідним палімпсестом. Заторкнуте питання висвітлено детальніше в листі до Олени Штейн [15:139-140]. Олександр Опанасович не згідний із тогочасною освітою, коли в гімназії вивчали аж п’ять іноземних мов, уважає, що достатньо щоб дитина добре опанувала рідну мову. У вступній статті Ю. В. Шевельов вступає в дискусію з О. Потебнею, стверджуючи, що сам Олександр Опанасович у дитинстві говорив українською мовою, загальне навчання в школі проводилося польською мовою, російська викладалася як основний предмет. Очевидно, в школі він засвоїв також німецьку, французьку, грецьку й латинську мови [19:12].

Cтаттю “Язык и народность” уперше надрукував “Вестник Европы1895 р. [12] згодом збірник “Из записок по теории словесності” 1905 р. [13], 1913 р. її знаходимо в третьому виданні найпопулярнішої праці О. Потебні “Мысль и язык[14] (перше видання – 1862 р.). В останній публікації вміщено розвідку

“О национализме”, що її редактори вважали додатком до статті “Язык и народность”. 1962 р. додався ще один чорновий нарис “Общий литературный язык и местные наречия”. Його опублікував Інститут мовознавства імені О. О. Потебні в Ювілейному збірнику до 125-річчя з дня народження науковця [6: 63-77]. Як бачимо, усі уривки опубліковано посмертно, без участі автора. Юрій Володимирович стверджує, що потрібна хроніка життя О. Потебні, день за днем, на зразок хроніки життя Лесі Українки пера О. Косач-Кривинюк. Але сам же і висловлює сумнів, чи такий захід реальний.

У вступній статті “Олександр Потебня і українське питання (Спроба реконструкції цілісного образу науковця)Ю. В. Шевельов подає життєпис О. Потебні. Якщо порівняти з попередніми життєписами, то бачимо, що Юрій Володимирович наголошує саме на виявах українства в діях О. Потебні в умовах повного національного поневолення в Російській імперії. Він розпочинає життєпис із автобіографічного листа до чеського дослідника А. Патери 1886 р., де О. Потебня вказує на своє українське походження, а також стверджує, що українська мова визначила його наукові пошуки і саме задля неї він працював науково: “По происхождению с отцовской и материнской сторон я принадлежу к тому меньшинству Малороссийского козачества, которое в течение XVIII века получило права российского дворянства” [15:49]. Закінчував він свого листа ось яким твердженням: “Обстоятельствами моей жизни условлено то, что при научных моих занятиях исходною точкою моею, иногда заметною, иногда незаметною для других, был малорусский язык и малорусская народная словесность. Если бы эта исходная точка и связанное с нею чувство не были мне даны, и если бы я вырос вне связи с преданием, то, мне кажется, едва ли я стал бы заниматься наукою” [15:50]. До речі, я замислювалася, чи подавати цитати з праць О. Потебні в українському перекладі чи мовою оригіналу. З одного боку, як перекладознавець я вірю в перекладність кожного тексту. Але перекладність завжди повязана з компенсаційними засобами. До того ж, проф. Ю. Шевельов уважав доречним подавати всі цитати з праць О. Потебні мовою оригіналу.

Саме з любові до рідної мови – неперебутне зацікавлення О. Потебні питаннями мови й народності загалом. Праця “Мысль и язык” з філософського погляду обстоює тезу про глибинний звязок процесу думання з мовою. Коли О. Потебня працював над цією монографією, він був тоді в проводі харківської громади. Він також прагнув організувати недільні школи, але цей намір не можна було зреалізувати через урядову заборону 1862 р. У тому ж році він уклав дуже незвичний і цікавий буквар. 1863 р. опубліковано книжку українських пісень на 125 сторінок під прізвищем видавця О. Балліної, але слова й мелодії записав О. Потебня. Чималий вплив на нього мав А. Метлинський. Щиро цікавився він і долею журналу “Основа” в Петербурзі 1861-1862 рр. Ю. Шевельов звертає увагу читача на маловідому публікацію М. Хасанського, де вміщено три листи О. Потебні до його товариша І. Білика з Німеччини [1; 15:5364], у яких автор висловлює надію на молодь, на студентів, які, внаслідок національного самоусвідомлення, зможуть українізувати університети. Такими, підкреслює Юрій Володимирович, були погляди молодого Потебні до польського повстання 1863 р. Автор зазначає, що після 1963 р. відомостей про життя О. Потебні дуже мало. Науковець тримався осторонь не тільки найближчого оточення в провінційному Харкові, а й не мав контактів з ширшим громадським життям в Україні.

У програмній статті “О. О. Потебня і стандарт української літературної мови” Ю. Шевельов висловлює думку, що, якби навіть не було урядових указів про заборону української мови, О. Потебня ледь чи писав би свої наукові праці українською мовою, адже перше видання його книги “Мысль и язык” побачило світ в 1862 р., ще до заборони українських наукових видань. Адміністративна система й економічні обставини виключали можливість поважної україномовної освіти. Не забуваймо, що першу лекцію українською мовою прочитав в Харківському університеті М. Сумцов аж у 1909 р., 104 роки після заснування університету В. Н. Каразіним.

У статті “О. Потебня і стандарт української літературної мови” проф. Шевельов зауважує, що серед опублікованих праць О. Потебні немає якихось програмових матеріалів щодо української літературної мови. Погляди науковця треба виводити з його нечисленних висловлювань українською мовою. Проф. Шевельов стверджує, що в усіх російських писаннях О. Потебні, адресованих не українському читачеві, є чимало українських фразеологізмів, і на цій основі робить дуже цікавий висновок: “Фразеологічне мислення” якщо можна так висловитися, у Потебні було виразно українське” [18:465]. Він ставить перед мовознавцями України завдання зібрати ці фразеологічні скарби та вивчити їх всебічно, зокрема щодо наявності повних чи часткових еквівалентів у російській мові. Тут слід зауважити, що О. Потебня як представник психологічної школи в мовознавстві багато ваги надавав саме фразеології, усвідомлював собі, що фраза, своєрідність її будови – це те, що найкраще характеризує кожну мову, отже, і її носія – народ.

У цій статті проф. Ю. Шевельов детально розглядає два українські тексти О. Потебні: буквар для недільних шкіл, укладений 1862 р. [8] та переклади кількох пісень Гомерової “Одіссеї”, що належать до кінцевих років життя О. О. Потебні [2]. Перший серед українських мовознавців, хто дав критичний огляд Потебнянського букваря, був проф. О. М. Пархоменко 1957 р. [7]. Ю. В. Шевельов значно детальніше аналізує Потебнянський буквар, подає його історію, зіставляє наявний там фразеологічний матеріал із збіркою Номиса (є тут, правда, одна непослідовність: буквар датується 1862 р., а Номисова збірка –1864 р. [5]) та загалом з іншими букварями, що зявилися приблизно в той же час (роки 1857‑1862) – Т. Шевченка (“Букварь южнорусский”), двома виданнями П. Куліша (“Граматка”), М. Гатцука (“Українська абетка”), К. Шейковського (“Домашня наука”). Найдетальніше зіставлення проводить науковець між букварями Т.Шевченка і О. Потебні. Він підкреслює, що в букварі О. Потебні немає церковного та релігійного матеріалу, він відзначається свіжістю світобачення [18: 472].

Висновок автора: “Кардинальна відмінність мовного стандарту, пропа­гованого О. Потебнею: живомовна розмовна мова, сперта на південно-східні говірки й цілком протиставлена церковно-літературній традиції україн­ського бароко – на відміну від закоренілості в цій традиції, пристосованій частково до російської православної церкви в випадку Т. Шевченка” [18:473].

Як і “Буквар”, переклад “Одіссеї” побачив світ уже після смерті О. Потебні [8: 2]. Ю. В. Шевельов твердить, що про цей переклад Одіссеї” на філологічному рівні писав лише М. Сумцов [17]. Але тут науковець трішки помиляється: 1924 р. у Петрограді зявилася книжка Т. Райнова про О. Потебню, у якій, крім головної теми – дослідження О. Потебні щодо еволюції частин мови, чимало написано про нього як перекладача “Одіссеї” [16], зокрема, звернено увагу, що, на відміну від В. Жуковського, який дотримувався Ломоносовської теорії високого стилю, О. Потебня намагався уникати церковнословянізмів і пригорщами черпав слова й вислови з народних джерел. Якщо у В. Жуковського “Люди радушного здесь гостелюбия вовсе не знают”, то в Потебні “Не дуже то люблять вітати, як прийде хто з іншого краю”; якщо у В. Жуковського “Мне никто не знаком здесь, никто из живущих в городе вашем, никто из людей, обитающих в поле”, то О. Потебня розрізняє не мешканців міста і полів, лише міщан і “людей, що ниви сі роблять”. Т. Райнов стверджував, що до перекладу О. Потебні можна застосувати те, що написав в однім листі Л. М. Толстой про Гомера в оригіналі, порівнюючи його з перекладом В. Жуковського: переклад О. Потебні подібний до джерельної води зі смітинками, яка ломить зуби, а переклад В. Жуковського нагадує дистильовану воду” [16:49].

1932 р. у додатку до різдвяного випуску львівського журналу “Мета” зявилася стаття “Поетичні спроби Олександра Потебні: В сорокаліття смерті славного українського вченого”, де повторено чимало думок та прикладів з книжки Т. Райнова. Автор її заховався за криптонімом “К” [3].

Перекладознавчий аналіз проф. Ю. Шевельова надзвичайно цікавий і може

правити як зразок для удосконалення методики такого аналізу. Ю. Шевельов зіставляє лексику і правописні правила “Букваря” і перекладу, порівнює з пісенними записами О. Потебні, звертається в сумнівних місцях до грецького оригіналу і до інших перекладів, зокрема В. Жуковського. Ми найчастіше зосереджуємося на відповідності перекладу оригіналові. Це – суттєва проблема. Але ж також дуже важливо детально у зіставленнях і порівняннях аналізувати мову перекладу. Очевидно, переклад О. Потебні слід вивчати і в історії українського художнього перекладу, і в історії української літературної мови.

Що ж, на думку Ю. Шевельова, найцікавіше в перекладі О. Потебні? По-перше, О. Потебня пориває категорично з російським способом передачі власних грецьких імен і зберігає їх у грецькій формі, прим. Атена, а не Афіна. “Звернення до гомерівського першоджерела, – робить висновок Ю. Шевельов, – якоюсь мірою було провістям пізнішого гасла М. Зерова “до джерел” [18 :481]. По-друге, перекладач намагався уникати церковнословянізмів (про це вже значно раніше писав Т. Райнов). По-третє, в тексті майже нема новотворів, крім складених прикметників.

Проаналізувавши детально, так би мовити, “по-шевельовському”, переклад, автор доходить такого надзвичайно важливого висновку: “О. Потебня поставив собі важке й непросте завдання – створити українською поетичною мовою високий стиль, відмінний від високого стилю своїх попередників... Висока культура мала будуватися на культурі народу, тобто селянства” [18 :487-488]. Далі дослідник стверджує, що полем шукання високості в стилі О. Потебня обрав синтаксис, зокрема винесення родового відмінка в препозицію (“прибув до Алкиноя розважного дому”), синтаксичне оперезування (“Чорний стягли корабель”). Усі ці синтаксично-стилістичні риси (та чимало інших) можна узагальнити гіперонімічним терміном “унезвичайнення” [187 :493]. І ось автор доходить таких цікавих висновків: “Можемо висунути гіпотезу, що О. Потебня відчував внутрішню потребу довести, що українська мова була здатна у своїх власних ресурсах знайти силу створити свій високий стиль. Це був виклик русифікаторам, це був також його виклик – у внутрішньоукраїнських рамках – поколінню кирило-мефодіївців, що шукали таких можливостей поза межами української мови у церковнослов’янських джерелах” [181:495]. Очевидно, важко з автором тут погодитися стовідсотково, навіть, якщо йдеться про такий авторитет, як Ю. В. Шевельов. Адже частина церковнословянізмів міцно й назавжди увійшла до урочистого пласту української лексики.

Своїми дослідженнями Ю. Шевельов довів, що у пошевченківську добу О. Потебня був провідним в Україні теоретиком національного питання в зв’язку з філософією мови. Раніше вважалося, що лише М. Драгоманов та І. Франко зробили значний внесок у дослідження цих проблем. Насправді ж чимала заслуга також О. Потебні. Він жваво цікавився питаннями зв’язку мови й національності, і питанням денаціоналізації взагалі, але йому не поталанило викласти свої погляди повністю. Мабуть, на заваді була цензура, дуже бачна в цих справах від часу польського повстання 1863 р. аж до революції 1905 р. Юрій Володимирович на обширному фактажі доводить, що погляди О. Потебні на національне питання взагалі і на українське зокрема, становили послідовну систему, своєрідну й глибоку, для України другої половини XIX ст. Змін вони зазнали протягом тридцятилітньої праці їхнього творця не в суті, а тільки в чуттєвому тоні: бойовий оптимізм молодих років поступився місцем мало не розпачливому песимізмові його останніх років – через слабкості тогочасної української культури й літературної мови.

 

ЛІТЕРАТУРА

1.        Аспекты культурной и политической программы Потебни в начале шестидесятых годов / Публ. М. Халанского // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – 1909. – Т. 18. – С. 10-29.

2.        Гомер. Одиссея : [отрывки] / Пер. А. Потебня // Потебня А. Из записок по теории словесности: поэзия и проза. Тропы и фигуры. Мышление поэтическое и мифическое. Приложение. – Харьков: Паровая тип. и литогр. М. Зильберберга, 1905. – С. 532-583.

3.        К. Поетичні спроби Олександра Потебні: В сорокаліття смерті славного українського вченого // Література. Мистецтво. Наука: безплатний додаток до Різдвяного числа “Мети”. – 1932. – 7 січ.

4.        Лешка О. Материалы для биографии А. А. Потебни. Письма к А. Патере / О. Лешка // Slavia. – 1976. – T. XLV. – Cz. 1. – S. 56-57.

5.        Номис М. Українські приказки, прислівя й таке інше / М. Номис. – СПб, 1864. – VII, 304, XVII с.

6.        Олександр Опанасович Потебня: ювілейний зб. до 125-річчя з дня народження / Публ. Л. Кадомцевої, М. Каранської, С. Скляр і В. Франчук . – К.: Вид-во Ін-ту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР, 1962. – 112 с.

7.        Пархоменко О. М. Буквар О. Потебні / О. М. Пархоменко // Українська мова в школі. – 1957. – № 4. – С. 67-71.

8.        Потебня А. Букварь: Руководство к обучению грамоте, составленное для малороссийских воскресных школ / А. Потебня ; вступ. ст. В. Гаврыша // Киевская старина. – 1899. – Т. 66 (Август). – С. 1-12. – Приложение.

9.        Потебня А. А. О национализме / А. А. Потебня // Потебня А. А. Мысль и язык. – Изд. 3-е, доп. – Харьков: Мирный труд, 1913. – С. 221-225.

10.   Потебня А. А. Об изучении иностранных языков детьми / А. А. Потебня ; Публ. Я. Айзенштока // Україна. – 1927. – № 1/2. – С. 177-179. – (Матеріали з громадського і літературного життя України).

11.   Потебня А. [Рецензия] // Зап. Императорской Академии наук. – Петербург, 1880. – Т. 37. Приложение, № 4: Отчет о 22-м присуждении наград графа Уварова. – С. 64-152. – Рец. на кн.: Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Ф. Головацким: в. 4 т., 3 ч. – М., 1878

12.   Потебня А. А. Язык и народность / А. А. Потебня // Вестник Европы. – 1895. – Т. IX. – C. 5-37.

13.   Потебня А. А. Язык и народность / А. А. Потебня // Потебня А. А. Из записок по теории словесности. – Харьков, 1905. – С. 159-198

14.   Потебня А. А. Язык и народность / А. А. Потебня // Потебня А. А. Мысль и язык. – Изд. 3-е, доп. – Харьков: Мирный труд, 1913. – С. 187-221.

15.   Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація: статті і фрагменти / О. Потебня; упоряд. і вступ. ст. Ю. Шевельова. – Нью-Йорк: Українська Вільна Академія наук у США, 1992. – 156 с.

16.   Райнов Т. Александр Афанасьевич Потебня. – Пг., 1924. – 110 с. – (Биогр. б‑ка).

17.   Сумцов М. Філологічна вага перекладу Потебні “Одіссеї” / М. Сумцов // Зап. Укр. наук. тва в Київі. – 1909. – Кн. VI. – C. 84-87.

18.   Шевельов Ю. Вибрані праці: у 2 кн. / Ю. Шевельов. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. – Кн. 1: Мовознавство / Упоряд. Л. Масенко – 584 с.

19.   Шевельов Ю. Олександр Потебня і українське питання (Спроба реконструкції цілісного образу науковця) / Ю. Шевельов // Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація. Статті і фрагменти. – Нью-Йорк: Українська Вільна Академія наук у США, 1992. – С. 7-46.

20.   Шевельов Ю. В. О. О. Потебня і стандарт української літературної мови / Ю. В. Шевельов // Мовознавство. – 1992. 2. – С. 67-74; 3. – C. 57-68.

21.   Шевельов Ю. Портрети українських мовознавців / Ю. Шевельов. – К.: Вид. дім “КМ Академія”, 2002. – 130 с.

22.   Шевельов Ю. Я – мене – мені... (і довкруги): Спогади: у 2 кн. /

 Ю. Шевельов. – Харків; Нью-Йорк: Видання часопису “Березіль”; Вид-во М.

 П. Коць, 2001. – Кн. 1: В Європі. – 432 с.

 

 

 

 Roksolana P. Zorivchak

Yuriy Shevel’ov as a researcher of the contribution by Oleksandr Potebnia

 

Prof. Yuriy V. Shevel’ov is one of the most celebrated Ukrainian linguists of the 20th century. Among the most prolific domains of his research is the contribution by Oleksandr Potebnia, particularly from the sociolinguistic and Translation Studies points of view.

 

Potebnia’s ideas concerning nationalism in conjunction with the problem of the preservation of nationalities/languages may essentially be boiled down to a few principal statements. Without formulating this expressive verbis, Potebnia works on the premise that in every nationality there exists an inherent nationalism. But that nationalism has no need to absorb, let alone devour other nationalities and other nationalisms. Each absorption of a nationality by another impoverishes all of mankind and, by the same token the victorious nationality. Needless to say, it is especially pernicious for the nationality which is being absorbed. Denationalization leads to economic and intellectual dependence and is a source of suffering. Potebnia has never denied his Ukrainian roots. In his autobiographical message to A. Patera (1886), he ends the letter with a strong emphasis on his Ukrainian origin. In the paper two works written by Potebnia in Ukrainian have been analyzed: these are the primer (1962) and the translation of some parts of Odyssey by Homer. When the idea of Sunday schools for uneducated adults was launched in Ukraine (the project did not come to fruition because in 1862 government forbade them) Potebnia became one of their promoters. He even immediately compiled a Ukrainian primer for these schools. Potebnia’s primer was quite unusual for its time: free of any religious overtones, entirely built on a selection of full-fledged words (no meaningless vocables). The translation of some parts of Odyssey reveals that the scholar was trying to create his own high style by syntactic means which proved to be of tremendous interest.

 

Київ, 7 лютого 2009 р.