Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник, дійсний член АН вищої школи України

 

Чому ж учить нас наша історія?

(про одну долю початку 18 століття і її сьогоднішні паралелі).

 

Є відомий вислів Володимира Винниченка: історію України  неможливо читати без брому. Щоправда, для більшості сучасних читачів він потребує пояснення: століття тому бром використовували як сильне заспокійливе.

Притаманна українській історії й «нелінійність розвитку», коли, здавалося б, розв’язані вже проблеми знов постають на порядку денному. Ну хто не лише в «незалежному» 1992-му, а й у «радянському» 1989-му міг би передбачити, що в 2010-му в Україні встановлять пам’ятник Сталіну? Хто ще п’ять років тому міг подумати, що День Перемоги в Другій світовій війні офіційно перетвориться на святкований під червоними прапорами СРСР День Перемоги у «Великій Вітчизняній», і в офіційному-таки дискурсі нагадуватиме він не про незліченні жертви й страждання, не про єдність держав антигітлерівської коаліції й прагнення народів до свободи, а фактично про здобуту «під проводом Комуністичної партії та великого Сталіна» перемогу «російської зброї» (як дохідливо пояснив лідер сусідньої Федерації, перемогли б і без усіх тих українців з узбеками…)

Відтак сама наша доба спонукає сьогодні згадувати й про постаті «теж українців», які віддано служили Імперії та «великоруській ідеї». «Здобутки» нинішнього очільника освітянської галузі змушують учених проводити паралелі з сумнозвісним попечителем Київського учбового округу Михайлом Юзефовичем (1802-1889), який у відомому доносі начебто від імені київських «патріотичних» обивателів фактично став ініціатором Емської заборони 1876 року, і з не менш сумнопам’ятним секретарем ЦК  КПУ з ідеології Валентином Маланчуком (1928-1984), який розгорнув у 1970-ті справжній терор проти української інтелігенції під гаслом «боротьби з буржуазним націоналізмом».

Цікаво, що ставлення сучасників до обох персонажів було цілком адекватним: Юзефовичу публічно відмовлялися тиснути руку, а Маланчука (попри підтримку самого Суслова!) врешті-решт «перевів на викладацьку роботу» (де той тихо і швидко спився) не хто інший, як Володимир Щербицький (якому вочевидь незатишно було відчувати постійну присутність людини, готової писати до Москві доноси і на нього самого).

Історія переконливо демонструє: якось так складалося, що «великій Росії» запопадливо служили чомусь насамперед морально ущербні українці, які відверто зневажали своїх земляків і хизувалися власною всевладністю і безкарністю. І під цим кутом зору незле згадати не лише Юзефовича з Маланчуком, а й призабутого нині Гадяцького протопопа, а потім – Новгород-Сіверського сотника Федора Лісовського, який зробив собі кар’єру на власній «вірності під час зради Мазепи».

Про історію цього злодія, хабарника, шахрая, садиста і двоєженця збереглося чимало архівних документів. На їх основі визначний український історик і письменник, діяч Київської «Старої Громади» і другий президент Української Академії Наук Орест Левицький (1848-1922) написав був яскраву історичну новелу «З розстриги сотник» (на жаль, мало кому сьогодні відому, - як і решта історичних оповідань Левицького, публікованих ще в журналі «Кіевская старина»).

…По катастрофі 1709 року й нечуваних за жорстокістю репресіях Меншикова українські еліти поділилися на дві групи: одна рушила слідом за Мазепою на еміграцію (її найяскравішим представником був пізніший «гетьман на вигнанні», автор знаменитої Конституції 1710 року Пилип Орлик). Друга – в умовах постійного жорсткого контролю з боку царя Петра і його агентів намагалася рятувати бодай залишки автономії Гетьманщини. Таких було більше і очолював їх сам гетьман Іван Скоропадський (у світлі архівних документів – постать радше трагічна; адже дуже часто цар правив Україною руками свого резидента Протасьєва через голову гетьмана). Належав до цієї групи й пізніший наказний гетьман по смерті Скоропадського Павло Полуботок, якому судилося закінчити дні в казематі Петропавлівської фортеці в Петербурзі.

Але водночас активно творилася ще одна група: не обтяжених жодними моральними принципами людей, які отримували «за відданість» (реально – за прислужництво й доносництво) посади безпосередньо від царя і його резидента. Прийшовши до влади, вони відразу ж уславлялися найжорстокішим здирництвом і грабунками. Рятунку від таких «царевих людей» не було. В документах збереглися слова, кинуті одному старому козакові Новомлинським новопризначеним сотником Шишкевичем: «Не оборонить тебе твій гетьман! От йому дуля! Не з його ласки я сотникую, а з ласки світлішого князя Меншикова!»

До цієї групи належав і Федір Лісовський, який прибув улітку 1709 року до полкового міста Гадяча. На протопопство його було наставлено не з волі місцевого духовенства (як це велося тоді в Україні), а царською грамотою «за верность в измену Мазепину». Прибув новий протопоп убогим і невідомим (про його минуле ніхто нічого не знав), а відтак одразу ж обклав тяжкою даниною підлеглих попів, щоб стягнутися «на прожиття» собі й дружині. При цьому він похвалявся «викорінити зраду» і казав, що з ласки царя «він сам тут архієрей і гетьман». Набиваючи собі ціну, хвалився, що начебто міг він претендувати і на митрополичий сан – й лише його одруженість стала на перешкоді. 

Невдовзі потому протопоп виявив себе «в усій красі». Він не лише безпробудно пиячив, здирствував і розпускав руки, а й… почав активно промишляти конокрадством. Коней і волів, украдених у людей різних станів – від бездомних циганів і простих гадяцьких міщан до місцевих сотника й ігумена – він переганяв до Києва чи Стародуба і там збував.

На протопопа полетіли скарги. Гадяцькі панотці благали київського митрополита «увільнити їх від неволі фараонової». Гадяцький полковник Іван Чорниш просив гетьмана звільнити місто від людини, яка «Бога не боячись і людей не стидаючись, архієрейську й світську владу зневажаючи, що далі, то гірше до злого вдається, пияцтвом, убивством й злодійством бавлячись, яко бич над людьми неповинними, немов фараон в Ізраїлі, себе поставила».

Проте надії полковника збутися «бадьорого до коней і волів чужих богомольця» не справдилися. Протопоп вдався до випробуваного засобу: сам помчав до Москви з доносом на полковника, начебто Чорниш «не прийшов до церкви на царський молебень і з гармат стріляти не велів». Орест Левицький пише, що зачеплено було в тому доносі й самого гетьмана Скоропадського – про це можна зробити висновок з листа гетьмана до канцлера Головкіна, де номінальний очільник України нарікав, що «имеет незносныя скорби и непрестанныя печали от злостивых и безбожных клеветников не токмо мирских, но и духовных, как от Лисовского и других».

Цар прихильно поставився до доносу Лісовського і наказав Протасьєву провести розслідування. Полковника Чорниша і всю полкову старшину разом з найзначнішими міщанами й священиками було викликано до Глухова - тодішньої гетьманської столиці (й заодно резиденції всесильного царевого представника) – й протримано там понад місяць. Тим часом люди Протасьєва витрушували в Гадячі доноси на Чорниша. Але міщани й козаки виявили подивугідну солідарність: жодної скарги на полковника не надійшло. Натомість на протопопа Лісовського скарги подавали сотнями. Проте їх брати було не велено: мета комісії була зовсім інша…

Насилу втримавшись (завдяки твердій позиції гетьмана) на полковництві, Чорниш вирішив зайти з іншого боку й розслідувати минуле свого кривдника. Те, що місцем збуту украдених протопопом коней був Стародуб, спонукало розпочати шукати там. І по ретельних розшуках люди полковника намалювали яскраве, але надто непривабливе минуле отця Федора Лісовського.

Лісовський справді походив зі стародубських міщан і ще 1704 року був засуджений до шибениці за крадіжку великої суми в чернігівського полкового осавула Михайла Красовського. Від страти він відкупився тим, що продав усе своє майно і передав Красовському всі свої гроші.

Але й потому майбутній протопоп не вгамувався. Авантурницька вдача змусила його залицятися відразу до двох дочок «значного військового товариша» Степана Улізка – і врешті він закрутив голову молодшій, Палажці, так, що та втекла з ним з батьківського дому. Невдовзі Лісовський підмовив попа в далекому селі, аби їх повінчали без батьківського благословення. Але тут молодят упіймали – й Лісовський мусив відбувати церковну покуту в Почепському монастирі за противлення батьковій волі. Потому він майнув від молодої дружини аж у Москву – де «уславився» крадіжкою ікон і ледве втік назад в Україну.

 Тут кілька років він був мандрованим дяком, «не бридячись», як пише Орест Левицький, «злодійством, а при нагоді і донжуанством». Сліди його злодійства і шахрайства подибуємо під Переяславом (вкрадено коня), у Ліплявому (піддурено чужу жінку, яка віддала злодієві чоловікові речі), у рідному Стародубі (мало не взяв шлюб з якоюсь удовою Василихою, але втік з церкви і був посаджений у холодну), у Батурині (вкрав пару коней і шість рублів грошей у архімандрита Одорського), під Києвом (взяв сина удови під обіцянку навчити його на дяка, але вивів до Білгороду Курського, й там продав, видавши за свого бранця). Врешті, наш герой зробився сотенним писарем у містечку Варві, де, попри не розірваний перший шлюб, одружився з Ксенією Лисаневичівною, а потім висвятився на попа.

Цей документований життєпис Лісовського полковник Чорниш надіслав 1714 року до столиці, благаючи: «умилосердись, великий государю, на мене і на весь полк мій і повели нас оборонити від такого ябедника, видимого злодія, двоєженця й ошуканця».

Але цей перелік на уславленого вельми своєрідними й загалом малохристиянськими уявленнями про добро і зло «православного царя» великого враження не справив. Проте існував один момент, якого й Петро переступити не мав змоги: за канонічним правом двічі вінчаний (навіть по смерті першої дружини чи по законному розлученні) священиком бути вже не міг. Тому цар звільняє Лісовського від протопопства і ставить його натомість сотником у Новгород-Сіверський, ще й нагородивши шаблею за вірну службу.

 Тією царевою ухвалою старий гетьман Скоропадський дістав ляпаса (а з ним і вся старшина Гетьманщини) – але канцер Головкін радив змиритися. Адже в царському указі про призначення стояло: «без його царської величності указу оного Лісовського з тієї сотні не перемінювати».

Лісовський прибув до Новгород-Сіверського 10 березня 1715 року. І потому для міста починаються п’ять років похмурої, дикої й часто кривавої сваволі. Новий сотник починає з поїздки в Гадяч по залишену там дружину – й уся сотенна старшина має його супроводжувати, а потоміть скупатися для нього на Кролевецькому ярмарку. Після повернення сотника з цієї подорожі до Новгород-Сіверського всіх козаків сотні було перетворено фактично на кріпаків Лісовського, які мусили задурно працювати на різних роботах. На міщан і духовенство було накладено нечувані побори. У крамницях сотник і його дружина мали звичку брати все що заманеться без плати.

Лісовський фактично знищив старі виборні колегіальні суди і судив сам, луплячи гроші з усіх. А коли міщани прагнули самі дійти мирової, щоб не йти на суд до сотника, їх карали батогами. Сотник любив брати участь у покараннях сам, «поливаючи рани від батогів горілкою і посипаючи сіллю». Одного значного козака сотні Лісовський мало не повісив за те, що той начебто вкрав кунтуш його жінки (насправді та загубила його, повертаючись п’яною з шинку).

На сотника до гетьмана й до самого царя було написано кілька скарг. Старий Скоропадський, важачи царевою неласкою, навіть викликав був його на розслідування до Глухова. Але в кінцевому підсумкові вдіяти нічого не зміг.

Розв’язка надійшла несподівано. 1720 року знову з’явилася на сцені забута перша дружина Лісовського Палажка Улізківна. У скарзі на ім’я гетьмана вона написала, що, прочувши про призначення Лісковського сотником, прибула до свого законного чоловіка, який 15 років тому, забравши її майно, втік від неї до Москви, а вона «скитаючись, через той час, сохраняючи дівство своє, ждала його». Але сотник, «не пам’ятаючи на боязнь Божу, цноти мене, до того хранимої, усиловне позбавив і потім з очей прогнав». Нещасна Палажка просила гетьмана «учинити їй справедливість святую християнськую по артикулам правним».

Гетьман викликав сотника до Глухова – але той їхати не спішив. Тоді Палажка вирішує просити про правосуддя самого царя. З якихось причин (можливо, вибрики непередбачуваного сотника набридли нарешті і йому) Протасьєв цього разу дає справі хід і виписує ошуканій жінці подорожню до столиці.    

Святійший синод взяв Палажчину скаргу до розгляду й зробив запит до Чернігівської консисторії. Там підтвердили чинність давнього шлюбу Федора Лісовського й Палажки. Розгляд справи тривав понад рік і, нарешті, 1722 року синод ухвалив: «второбрачную жену Ксению с Лисовским разлучить, а первую принять».

Але, як пише Орест Левицький, сотник виявив несподівану впертість і не схотів коритися ухвалі синоду. Тоді його взяли під варту. І, як повідомив учасник розгляду справи чернігівський архієрей Іродіон Жураховський, сотник «був відісланий, з певних важливих причин, у Преображенський приказ, де невдовзі й живіт свій закінчив».

Які були ті «важливі причини», не довідаємося, певно, ніколи. Скоріш за все, розбещений надто довгою безкарністю Лісовський остаточно втратив відчуття міри – за що й поплатився. Адже в кінцевому підсумку загинув він не через численні свої злодійства й сваволю, а через двоєженство (що підлягало тоді не світській, а церковній владі).

У світі (останнім часом і в Україні) дедалі більшого поширення набувають так звані «мікроісторичні дослідження». Адже дух історичної доби через життя «малих» людей прочитати часом легше, аніж через життя великих мислителів, митців, державців чи полководців. Й саму суть того, що діялося в Гетьманщині після Полтавської поразки, реконструйована з архівних документів історія гадяцького протопопа, а потім новгород-сіверського сотника Федора Лісовського виявляє, можливо, краще і рельєфніше, аніж життєписи Мазепи, Петра й Карла.

Ця історія схиляє й до іншого висновку: ніщо не нове на цьому світі. Й майбутні дослідники, які писатимуть життєписи багатьох сьогоднішніх українських «достойників», отримають врешті-решт щось на диво схоже на життєпис Федора Лісовського з його безмежною аморальністю й почуттям безкарності, зумовленим наявністю найвищих покровителів у «білокам’яній».

То невже ж українська історія справді вчить лишень тому, що нічому нікого не вчить?