Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник, дійсний член АН вищої школи України

 

 

Що нам робити з нашою історією?

 

 

1. Замість передмови

 

В одному з нещодавніх виступів академік Іван Дзюба з гіркотою зізнався: “шістдесятники” щиро вірили, що досить буде знищити цензурні заборони й знести ідеологічний диктат КПРС, - і українська мова й культура самі собою посядуть належне їм суспільне місце. На жаль, цього не сталося. Навіть в умовах політичної свободи становище національної мови й культури в незалежній Україні залишається складним (щоб не сказати – загрозливим). Реальні соціокультурні та соціолінгвістичні процеси виявилися значно складнішими, аніж це уявлялося романтикам українського відродження.

Дещо подібне відбулося і з нашою історією. Упродовж століть чужі столиці нав’язували українцям викривлені стереотипи щодо самих себе. Багато імен і подій національної історії опинилися під забороною, інші – дозволено було згадувати лишень у фальсифікованому, вигідному для колонізаторів контексті. Наші історики (й просто патріоти) щиро вважали: досить написати правдиву історію України (й домогтися, що за її читання не кидатимуть до в’язниці) – і всім відразу ж відкриються очі на наше трагічне, але славне історичне минуле.

І цього так само не сталося. За написання правдивої історії України до таборів уже давно не засилають. Більше того, глибокі й елегантні, написані з використанням і заборонених раніше джерел, і найсучасніших методологій праці українських істориків вільно продаються в книгарнях (біда тільки, що в 90% українських райцентрів цих книгарень сьогодні вже не лишилося). Але в масовій свідомості далі живуть давні стереотипи й забобони. Це особливо яскраво виявилося під час телешоу “Великі українці”, коли аудиторія каналу “Інтер” вже наприкінці 2007-го дружно проголосувала, аби вважати великим українцем... Володимира Леніна!

Більше того, ми стали свідками, коли спроби президента України Віктора Ющенка донести історичну правду до всіх без винятку громадян у багатьох викликали опір і неприйняття, поглибили розколини в і без того неоднорідному суспільстві. А відтак виникає запитання: чим є історія для сьогоднішніх українців? Як повинна діяти українська влада, аби спільна національна історія стала чинником консолідації, а не чергових політичних поділів?

Викладені нижче міркування народилися в автора під час його роботи над відповідним розділом експертної доповіді “Україна в 2007 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку”. Й тому автор хотів би розпочати з подяки заступникові директора Національного інституту стратегічних досліджень Юлії Зерній, яка запропонувала йому зосередитися саме цій дещо несподіваній для нього темі й докторові історичних наук, професорові Станіславу Кульчицькому, чиї фахові висновки, покладені в основу аналогічного розділу в доповіді НІСД попереднього 2006 року, було використано в наведеному нижче тексті.

 

 

2. Історична пам’ять та історична міфологія

 

Більшість класичних визначень нації беруть під увагу як одну з її важливих ознак (поруч із спільною культурою, мовою, територією та економічним життям) також спільність історичної долі. Саме ця окрема історична доля часто є підставою для усвідомлення приналежності до певної нації та відчуття власної своєрідності в стосунках з представниками інших націй.

Приклади власної давньої й величної історії використовувалися для пробудження патріотизму й суспільної консолідації керманичами майже всіх без винятку держав ще задовго до того, коли завершився процес формування модерних націй. У “позитивістському” ХІХ столітті під цю практику було підведено й теоретичну базу: англійський мислитель Томас Карлайл, ототожнюючи історичне життя з постатями великих людей, вважав розвинене “поклоніння національним героям” найкращим способом стабілізації політичного й суспільного ладу, вбачав у ньому “невмирущу надію на справедливе управління світом”. А німецький історик Теодор Моммзен наголошував: кожен, пишучи історію, а надто історію сучасності, має обов’язок політичного виховання, мусить допомогти тим, для кого він пише, визначити їхнє майбутнє ставлення до держави.

Уже наприкінці ХХ століття поширеною в західній історіографії стала думка, згідно з якою вся національна історія – це “сконструйована пам’ять” як особливий соціокультурний феномен осмислення індивідом і соціумом свого місця в часі. А відтак особливої ваги набувають “місця пам’яті” (термін запроваджено сучасним швейцарським істориком П’єром Нора) – постаті й події, що мають формотворче значення в національній історії. Такі актуалізовані “місця пам’яті” обґрунтовують, роз’яснюють і підтримують моральні принципи та суспільні інституції, що на них тримається кожне суспільство; вони забезпечують членам суспільства (щонайменше, переважній їх більшості) екзистенційну,  онтологічну орієнтацію в житті; нарешті, вони слугують каркасом для колективної національної ідентичності.

Відтак уже на ранніх стадіях націєтворення провідні європейські нації зусиллями своїх інтелектуалів виробили кожна власну схему національної історії. І разом з тим – певну національну історичну міфологію; вживаємо це слово услід за видатним філософом Мірча Еліаде як науковий термін на окреслення певної “сакралізованої історії”, не надаючи йому апріорно жодної позитивної чи негативної оцінки.

Наголосимо водночас: саме історична міфологія (яка лиш до певної міри корелює з академічним чи університетським історичним знанням і ним визначається) є чинником, що впливає на формування й актуалізацію “місць пам’яті”. Причини цього легко зрозуміти: місцем побутування історичного знання лишаються аудиторії, кабінети “високочолих інтелектуалів” та малотиражні фахові видання. Натомість історична міфологія побутує в медійному просторі, комунікаціях і культурних та поведінкових практиках мільйонів людей.

Питанням лишається лишень ступінь кореляції об’єктивізованої картини національної історії й романтизованої національної міфології. Відмова головних європейських націй від імперської ролі, а відтак і зникнення потреби утверджувати власну “велич” прикладами “звитяжного минулого”, призвели до поступового зближення картин минулого, які подають історичне знання й історична міфологія. А в рамках будівництва єдиного Європейського дому було здійснено велику роботу з узгодження національних бачень історії, вироблення взаємоприйнятного трактування численних суперечливих моментів в рамках формування спільного європейського історичного наративу. Прикладом успішності виконання такого завдання (що багатьом здавалося нездійсненним з огляду на гостроту колишніх конфліктів) стала спільна праця істориків Франції й Німеччини у 1960-70-х рр.

Водночас імперські й тоталітарні держави постійно потребують формування національної історичної міфології, що слугує політичним потребам правлячих режимів. Більше того, формування об’єктивного історичного знання в таких державах часто є неможливим, оскільки постаті й події, що “випадають” з офіційно прийнятої схеми, опиняються під забороною. Яскравим прикладом є цього є численні цензурні утиски й прямі репресії проти “неслухняних” істориків (які у 1930-ті рр. закінчувалися фізичним знищенням цілих наукових шкіл), що стримували й спотворювали розвиток історичної науки в колишньому СРСР та в його “невід’ємній складовій частині” – Українській РСР.

Важливою проблемою ХХ століття стало також конструювання національної історії колись колонізованих націй. Загальноприйнятою думкою, сформованою в рамках методології постколоніальних студій, стало не лише визнання нав’язування колонізаторами власної схеми історії (у якій колонізованим як “менш розвиненим” відведено підпорядковане місце на маргінесах), але й формування   колонізаторами в колонізованих негативного автостереотипу (як про “недолугих, менш талановитих, нездатних самостійно порядкувати своєю країною” тощо). Захисною реакцією на це, як помітив провідний сучасний теоретик націєтворення Бенедикт Андерсен, стало “приписування собі довгої, древньої історії” як значущого елементу формування національних ідеологій молодих націй, які здобули свою незалежність щойно в другій половині ХХ століття.

Постколоніальна методологія є вельми продуктивною при розгляді української ситуації. Російськими колонізаторами ХУІІІ-ХІХ століть був розроблений (а кремлівськими ідеологами ХХ століття розвинутий) стереотип, згідно з яким український народ розглядався як “побічний продукт” історичного розвитку, виниклий в умовах чужоземного литовсько-польсько-австрійського панування (ідеологи Російської імперії прямо пов’язували появу політичного українства з “польсько-німецько-австрійською інтригою”; ідеологи КПРС діяли вишуканіше, але загалом у тому ж ключі). Водночас російський народ оголошувався спадкоємцем Київської Русі, “великим народом” (“богоносцем” у царські часи, “оплотом світового революційного руху” в радянські), тобто народом зі спеціальною історичною місією “рятівника людства”.

Упродовж століть українцям імперською владою накидалося ззовні ототожнення Давньої княжої Русі та сучасної Росії й думка про достатньо пізнє (не раніше ХІУ століття) формування українського етносу (єдиним прагненням якого надалі було якнайшвидше “возз’єднатися з великим братнім російським народом”). А відтак українці автоматично набували статусу “недержавного народу”, “недонації”, для якої самознищення (“злиття з старшим братом”) розглядалося як найвище благо. Захисною реакцією на це з боку окремих українських науковців (а частіше – патріотичних дилетантів-аматорів)  стало поширення української етнічності не лише на населення княжої Русі, а й на скіфів, сарматів, трипільців і мешканців легендарної Арати, яка начебто існувала на теренах України 20000 років тому.

На рівні високих інтелектуальних взірців теж точилася постійна полеміка української думки з імперською. Як відзначають дослідники, “Історія України-Руси” Грушевського з її послідовним намаганням побудувати києвоцентричну схему національної історії була в певному сенсі багатотомовою полемічною реплікою на “Історію держави Російської” офіційного царського історіографа початку ХІХ століття Карамзіна, а активно досліджуваний сучасними науковцями (Григорій Грабович, Оксана Забужко, Олександр Гриценко та ін.) шевченків міф “воскресаючої” України – відповіддю на гоголів міф України погаслої, такої, що вже цілком належать минулому.

Проблемою, однак, було те, що ретельно розроблювана й насаджувана імперська міфологія (а за радянських часів такі міфологеми вдало гримувалися під “об’єктивні закони історичного розвитку”) завжди мала незміренно більше каналів для своєї ретрансляції й утвердження. І така ситуація не змінилася докорінно навіть після проголошення незалежності України через низку причин:

По-перше, через живучість давніх поведінкових та світоглядних стереотипів (“малоросійських”, “східнослов’янських”, або ж “радянських”), передання препарованої історичної пам’яті від старших (підданих ідеологічній обробці за часів СРСР) до молодших.

По-друге, через постійне й продумане ретранслювання імперської міфології (дещо модернізованої, або ж ц її “ортодоксальному” вигляді) через численні канали: від популярних російських телесеріалів і не менш популярної “попси” (де часто центральною є тема “російської доблесті”) й до топонімікону українських сіл і міст, який поза Галичиною змінився мало й досі уславлює діячів і події імперського й тоталітарного минулого.

По-третє, через брак продуманої політики української влади, яка змушена весь час робити реверанси в бік тих численних верств громадян (ветерани, російськомовне населення Сходу й Півдня), які сприймають міфологему “спільної українсько-російської історії дорадянського й радянського періоду” як даність.

Додатковим чинником, що зумовлює живучість і навіть самовідтворюваність імперської історичній міфології в сучасній Україні, є збереження високих адміністративних позицій на кафедрах багатьох ВНЗ (особливо на Сході й Півдні держави), і навіть подекуди в інститутах НАН України рядом істориків з виразно пострадянським (або ж панславістським) мисленням, які далі тиражують давні міфи й ідеологічні кліше не лише на рівні масових комунікацій, але й “наукових” праць. При цьому вони одержують активну підтримку з боку різноманітних структур Російської Федерації.

Нарешті, слід наголосити: сучасна українська нація існує, несучи на собі тягар незалікованої “національної травми”. Адже йдеться не лише про тривалу ідеологічну обробку українців, нав’язування їм відповідних стереотипів та автостереотипів, але й безпрецедентне за масштабами системне фізичне винищення упродовж радянського періоду найбільш активних, найбільш схильних до незалежного мислення представників українського народу.

Ці обставини роблять цілком зрозумілим той факт, що носіями різних варіантів імперського наративу сьогодні є аж ніяк не тільки люди, ворожі до всього українського. Маємо яскравий приклад визначного поета Бориса Олійника, для якого національна, радянська та родинна історія органічно поєднані:

Її лінія світла тече з Берестечка у Брест,

Бо всі, хто на Волзі й під Жовтими Водами впали,

Хоч скільки б віків поміж нами кордон мурували,

Єдині в часах, бо єдиний несли вони хрест.

Соціологічні дослідження показують, що, говорячи так, поет не самотній, а висловлює переконання (чи вербалізує стереотипи), притаманні для мільйонів громадян – мешканців Центральної, Південної та Східної України.

Водночас принципово інші риси має історична пам’ять населення Західного регіону України, який входив до складу СРСР упродовж коротшого часу й де радянські міфологеми не встигли утвердитися міцно (а особливу специфіку при цьому має Галичина, яка починаючи з середини ХІХ століття існувала, на відміну від решти території сучасної України, в умовах певної політичної свободи й де в ролі колонізаторів, щоправда більш ліберальних, виступали не Петербург і Москва, а поляки).

Відтак, як відзначає сучасний український дослідник Микола Рябчук, бінарна опозиція “імперської” й “національної” міфологій у незалежній Україні нікуди не зникла. Перша є по суті панівною у найтиражніших російськомовних таблоїдах, друга має собі за прихисток державне українське радіо (яке через відсутність у популярному FM діапазоні має специфічну й обмежену аудиторію слухачів). Більше того, і екстремальна російська шовіністична, і екстремальна українська націоналістична міфологеми, тиражовані крізь різні видання, набувають дедалі більшого розповсюдження, помітно підважуючи панівний досі (й відображений у більшості навчальних курсів історії для середніх і вищих шкіл) “об’єктивізований” дискурс, який намагається мирно сполучити радянський і український національний (у його поміркованій формі) наративи.

 

 

3. Українці: нація з “розколотою” історичною пам’яттю”

 

Слід визнати: українське суспільство залишається відчутно поділеним у баченні не лише свого теперішнього й майбутнього, але й минулого. Як засвідчують  дослідження Інституту соціології НАН України, у липні 2005 р. (отже, тоді, коли імпульс перемоги Помаранчевої революції в суспільній свідомості був відчутний), найвагомішим здобутком українського народу, який заслуговує на те, щоб бути предметом національної гордості, залишається для громадян “Перемога у Великій Вітчизняній війні” (50%). Далі в порядку спадання вагомості йшли “Творчість великих українських поетів, письменників, композиторів та виконавців” (40%), “Досягнення українських спортсменів” (40%), “Помаранчева революція 2004 р.” (32%), “Вершинні досягнення української народної творчості (думи, пісні декоративно вжиткове мистецтво, народна архітектура тощо” (29%), “Повоєнна відбудова народного господарства” (27%), “Проголошення незалежності України у 1991 р.” (23%), “Історія українського козацтва, Запорозької Січі” (23%), “Боротьба українських правозахисників (П.Григоренко, Л.Лук’яненко, М.Руденко, В.Чорновіл та ін.) проти тоталітарного режиму” (18%), “Трудові досягнення робітників і селян Радянської України (П.Ангеліна, М.Демченко, О.Стаханов, О.Гіталов та ін.)” (16%). Лише для 6% такою подією була “Історія створення та боротьба УПА”, для 5% - “Українська революція 1917-1920 років”. Дослідження, проведене в серпні 2006 р., в основному підтвердило цю послідовність в ієрархії сприйняття українцями подій власного минулого. Єдиним суттєвим винятком стало те, що вже через рік драматично (до 15%) скоротилося число тих, хто вважав такою подією перемогу Помаранчевої революції.

При цьому має місце чіткий поділ між прихильниками “національної” та “радянської” версій української історії за регіональною ознакою. На Заході і в Центрі держави пересічно у 2,5-1,5 рази більше громадян, аніж на Сході й на Півдні, вважають значущими події, які лежать у річищі “національного” історичного наративу (проголошення незалежності України, історія козацтва, досягнення української культури, боротьба дисидентів). Натомість прибічники “українського радянського наративу” (перемога у Великій Вітчизняній війні, повоєнна відбудова народного господарства, трудовий героїзм народу) зосереджені переважно на Сході й Півдні. Причому число тих, хто вважає значущими окремі особливо “контроверсійні” події “національного” наративу (боротьба УПА, Помаранчева революція) у Західному регіоні вище, аніж у Східному, на порядок (26% проти 2%, 35% проти 4%).

Водночас помилкою було б твердити про чітку межу між “двома Українами”, поміж якими немає жодних сполучних ланок. Центральний і Східний регіони держави у липні 2006 р. однаково позитивно оцінювали творчість українських поетів, письменників, композиторів і виконавців (28% і 31%) та вершинні досягнення української народної творчості (20% і 20%). В усіх регіонах держави більш-менш однаково пишаються досягненнями українських спортсменів та міжнародним визнанням України (хоч показник у Західному регіоні й дещо вищий). А у вересні 2006 р. більшість населення Східного регіону (хоч і невелика: 39,4% проти 38,6%) теж підтримувала визнання Голодомору актом геноциду (проте на Заході України така більшість була панівною: 77% проти 10%).

Подібна ситуація має місце і з оцінкою головних постатей історичного минулого. До десятих роковин української незалежності було проведено дослідження, де респондентам пропонували визначитися з відповіддю на запитання: “Назвіть, будь ласка, кілька прізвищ людей (не більше п’яти), яких, на Вашу думку, можна вважати національними лідерами України в останні двісті років?” Сформована перша десятка мала такий вигляд: Т.Шевченко (25%), М.Грушевський (21%), В.Чорновіл (16%), В.Ющенко (9%), Л.Кравчук (8%), Л.Брежнєв (6%), І.Франко (6%), С.Петлюра (4%), С.Бандера (4%), В.Щербицький (3%). Причому загалом з відповіддю на це запитання змогли впоратися лише дві третини респондентів (у Південному регіоні – лише 16%). Окрім очікувано високої оцінки класиків української літератури Т.Шевченка та І.Франка, впадає в око висока оцінка визначного історика та голови Центральної Ради М.Грушевського, а також наявність у національному “іконостасі” таких взаємовиключних постатей, як С.Петлюра й С.Бандера з одного боку, й Л.Брежнєв та В.Щербицький – з другого (причому оцінка названих постатей знов-таки має чітку регіональну диференціацію).

Коли ж респондентам пропонували не пригадувати “героїв” самим, а визначитися в ставленні до заданого переліку постатей національної історії (не обмежуючись останніми 200 роками), то лідерами позитивної оцінки стали Б.Хмельницький та М.Грушевський (79% і 60%), а лідерами негативної оцінки – Й.Сталін та М.Горбачов (62% і 56%). Безумовно, висока оцінка Б.Хмельницького пояснюється тим, що на Заході і в Центрі його часто сприймають як великого державника, а на Сході й на Півдні – як людину, що “об’єднала Україну з Росією”. Натомість позитивне назагал сприйняття М.Грушевського й негативне – Й.Сталіна можна вважати ознакою певної зрілості українського суспільства й наявності в ньому “точок консолідації” (особливо з уваги на те, що Й.Сталіна протягом останнього часу свідомо перетворюють на величну постать російської історії, що знайшло відображення навіть у коригуванні оцінок підручників історії і призвело до поважних змін у суспільній свідомості: згідно з опитуванням Левада-центру у липні 2007 року 54% росіян оцінювали постать Сталіна скоріше позитивно, ніж негативно). І водночас на суперечливі реалії сьогоднішньої України вказує негативне сприйняття постаті “ліберального” останнього генсека КПРС М.Горбачова, - слід думати, тому, що він “розвалив Союз” та поламав усталений спосіб життя з його вельми скромним, але гарантованим добробутом і прогнозованістю.

Проте в цілому окреслені соціологічними дослідженнями тенденції викликають тривогу щодо того, чи може усвідомлення українцями своєї історії (й спільна, чи, принаймні, прийнятна для значної більшості оцінка подій та постатей цієї історії) стати чинником національної консолідації? Чи може історія допомогти українцям уявити себе єдиною нацією (яка, за визначенням Бенедикта Андерсона, є “уявленою спільнотою”)? Чи насправді правий був Семюель Гантінгтон, який у своїй відомій праці “Зіткнення цивілізацій” назвав Україну “типовим зразком розколотої (між різними цивілізаціями – М.С.) країни”?

Ці запитання є аж ніяк не риторичними, особливо з огляду на те, на яку різку протидію окремих політичних сил наразилися спроби Президента України Віктора Ющенка домогтися примирення українців, які воювали під час Другої Світової війни в лавах Червоної Армії та УПА. Як відомо, преса, контрольована лівими й лівацькими партіями, які декларують свою відданість ідеї “слов’янської єдності” та “Союзу України, Росії та Білорусі”, систематично й цілеспрямовано розпалює серед радянських ветеранів відверто ненависницькі настрої щодо їхніх сивочолих ровесників з табору УПА, не гребуючи при цьому засобами, які є абсолютно неприйнятними з погляду стандартів сучасної цивілізованої й відповідальної журналістики.

Другим характерним прикладом є затятий опір, який восени 2006 року чинили фракції Партії Регіонів та КПУ у Верховній Раді ухваленню запропонованого Президентом Закону, який проголошував Голодомор 1932-33 рр. “геноцидом щодо українського народу”. Як відомо, Закон “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні” було врешті-решт ухвалено вельми незначною більшістю голосів завдяки окремій щодо партнерів по правлячій коаліції позиції фракції СПУ (але без принципово важливого положення про відповідальність за публічне заперечення факту Голодомору).

До негативної відповіді на перше з двох запропонованих вище запитань підштовхує й те, що самі українці не відносять “усвідомлення окремої української історії” до факторів, що насамперед роблять людину українцем (позитивно на це запитання в різних опитуваннях відповідало лише кілька відсотків респондентів).

На думку сучасного українського дослідника Миколи Рябчука, амбівалентність суспільної свідомості українців зумовлена тим, що Україна (на відміну від сусідньої Польщі) не завершила процесу ані деколонізації, ані декомунізації. А відтак уособлювана Росією Імперія лишається для неї проблемою не лише зовнішньою, але й внутрішньою – беручи до уваги імперську культурну (а незрідка й політичну) орієнтацію багатьох російськомовних (а часом і україномовних, як засвідчує цитований вірш Бориса Олійника) українців. Проте історія не знає умовного способу. А до того ж викликає сумнів те, чи взагалі можливою була радикальна декомунізація й деколонізація в українському суспільстві початку 1990-х? Чи не призвела б така спроба до безповоротного політичного розколу України?

З цього погляду здійснювана на напівемпіричному рівні політика різних українських урядів, що полягала у визнанні спадкоємності нової Української держави щодо УРСР, за одночасного обережного введення в обіг певного обмеженого набору “місць пам’яті”, пов’язаних з різними прото-українськими й українськими державами (Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Запорозька Січ, Гетьманщина, УНР і Українська держава 1917-1920 рр.) могла видаватися достатньо обґрунтованою й продуктивною. У перспективі вона могла б привести до формування нової національної ідентичності, яка б спиралася на важливі (хоч і не найрадикальніші) елементи саме національного наративу. Про можливість цього свідчить позитивне сприйняття більшістю громадян України постаті Михайла Грушевського, якого до горбачовської перебудови так само було тавровано як “ідеолога буржуазного націоналізму”.

Проте проукраїнські елементи цієї політики (поява більш або менш вдалих, але виконаних у річищі національного наративу шкільних та університетських курсів історії України, поява великої кількості освітніх і просвітницьких передач на державному радіо, знімання на державний кошт низки документальних та художніх фільмів, присвячених історії, зокрема унікального серіалу “Невідома Україна” з 104 фільмів, відзначення на державному рівні пам’яті окремих постатей і подій національної історії тощо) урівноважувалися загальною суперечливістю й непослідовністю такої політики (особливо притаманною часам “пізнього” Л.Кучми).

Так, 1999 року було відновлено радянський “День захисника вітчизни” 23 лютого (попри наявність державного свята - Дня Перемоги 9 травня і попри належність дня 23 лютого до класичних радянських міфологем) – і це відразу ж знівелювало День української армії 6 грудня. Так і не набув офіційного статусу день Святої Покрови 14 жовтня, який українські патріотичні організації пропонували наповнити змістом дня української козацької (і ширше – військової) доблесті. А відтак офіційне відзначення дня 23 лютого далі тиражує в Україні не український, а радянський і російський патріотизм (причому в його найміфологізованішій формі – адже реально день 23 лютого 1918 року не був відзначений жодною перемогою більшовиків над німцями під Нарвою й Псковом).

На державному рівні 2001-2003 рр. було відзначено не лише 700-річчя визначного державотворця короля Данила Галицького й 70-річчя Голодомору, а й 85-річчя довголітнього партійного керівника України В.В.Щербицького (час правління якого був позначений репресіями проти інакодумців і посиленням русифікації) та 85-річчя “ленінського комсомолу” (руками активістів якого й здійснювалася значною мірою реквізиція останніх харчів у селян страшної зими 1932-33 рр.)

В цей самий час відбулося “згортання” ряду здобутків перших років незалежності, які мали на меті інтенсифікувати процес актуалізації української історичної пам’яті. Так, у багатьох ВНЗ запроваджений на початку 1990-х курс історії України замінено на курс “політичної історії 20 століття” (часто читаний колишніми викладачами Історії КПРС, які дотримуються традиційних москвоцентричних схем, у яких Україна опиняється на маргінесах).

Нарешті, в умовах невиробленості загальноприйнятної схеми національної історії почали поглиблюватися відмінності не лише між міфологічними картинами, властивими для масової свідомості різних регіонів, але й у ряді випадків між науковими школами, що діють у цих регіонах. Нарешті, попри окремі здобутки, так і не було запропоновано прийнятної сучасної моделі спільного погляду на історію для українців і представників національних меншин (напр., для кримських татар, для яких оцінка багатьох подій історії середньовіччя й ранньомодерного часу є з очевидних причин діаметрально протилежною від традиційної української).

Очевидно, що не завжди на високому рівні перебувало просвітництво. Зняті українськими кінематографістами телесеріали, що дозволяли мільйонам телеглядачів по-новому поглянути на історію, демонструвалися провідними телеканалами виключно в незручний нічний час, або йшли на малорейтингових каналах з обмеженим розповсюдженням сигналу (через що вже згадувану “Невідому Україну” переглянуло лише трохи більше 10000 глядачів – число явно неспіввимірне щодо великого пізнавального потенціалу 104-частинного серіалу). Художні фільми на історичну тематику (як-от “Молитва за гетьмана Мазепу” Юрія Іллєнка) здебільшого так і не вийшли на широкий екран, і подивитися їх могли тільки відвідувачі різних вузьких “показів”. А популяризація скрайніх національних “охоронницьких” історичних міфів (про багатотисячолітню історію України-Арати, про роль українців у виникненні християнства і в зруйнуванні Римської імперії тощо) в окремих передачах державних радіоканалів здатна була викликати лише недовіру й скепсис російськомовної інтелігенції.

Нарешті, вкрай негативну роль відігравало протистояння часів виборчих кампаній, коли ставлення до окремих знакових постатей і подій національної історії ставало предметом політичних спекуляцій, а для ряду політичних сил (насамперед ліворадикальних) роздмухування людиноненависницьких настроїв (наприклад, щодо ветеранів УПА та інших борців за волю України) ставало випробуваним засобом мобілізації власних прихильників. А відтак історія ставала не “вчителькою життя”, а заручницею сучасної політичної боротьби.

Загальна ситуація в царині популяризації історичної спадщини виразно змінилася на краще з початку 2005 року, коли з ініціативи Президента України Віктора Ющенка було проведено державні заходи для увічнення жертв політичних репресій і голодоморів, вшановано пам’ять багатьох героїв національно-визвольної боротьби, створено Український інститут національної пам’яті. Однак певна несистемність і непродуманість таких заходів, а також перманентні виборчі кампанії з їхнім протистоянням не дозволили повною мірою реалізувати плани Президента щодо досягнення національного консенсусу в царині бачення власного історичного минулого. А “дуалізація” влади, що фактично відбулася влітку 2006-го, взагалі відкинула суспільство до ситуації “багатовекторності” останніх років правління Леоніда Кучми.

Нові перспективи для поновлення системної роботи з відродження історичної пам’яті українського народу та досягнення широкої суспільної консолідації відкрили результати дострокових виборів до Верховної Ради України 30 вересня 2007 року. У своєму привітанні з нагоди 65-річчя з часу створення Української Повстанської Армії Президент України Віктор Ющенко наголосив: “Не оминаємо жодної важкої сторінки нашої історії і саме так відновлюємо правду, за якою стоїть великий і соборний подвиг українського народу – народу, який переміг смерть і врешті утвердив свою державу». «Відродження історичної правди означає для нас спільний рух вперед», – переконаний Віктор Ющенко.

 

 

4. Шляхи подолання розколотості в ставленні до минулого

 

Можна зробити висновок: “розколотість” історичної пам’яті сьогоднішніх українців суттєво заважає завершенню формування модерної української ідентичності, унеможливлює широку суспільну консолідацію щодо майбутніх пріоритетів розвитку української держави й суспільства. (Національний історичний наратив призводить до логічного висновку про бажаність Європейського українського вибору, натомість традиційний імперський наратив говорить про неминучість Євразійського вибору; національний наратив свідчить на користь ліберальної демократії та індивідуалізму, імперський – на користь “сильної руки” й “колективістських вартостей”; національний наратив легітимізує державний статус української мови й прагнення до творення помісної православної церкви, імперський – обґрунтовує історичну двомовність українців та їхнє перебування в “канонічних межах” Московської церкви).

Слід іще раз відзначити: на перешкоді подолання такої розколотості вже не стоять цензурні заборони й переслідування істориків, які наважувалися торкатися “закритих тем” (що мало місце ще якихось два десятиліття тому). Звичайно, даються взнаки проблеми, зумовлені пережитками радянської доби. Окремі історики середнього й старшого покоління не володіють сучасними методологіями, не знають іноземних мов (окрім російської), а відтак далі перебувають у залежності від російського інтелектуального продукту. В ряді випадків позначається ідеологічна зашореність (або й виконання прямого ідеологічного чи політичного замовлення з Москви). Однак у цілому українська історіографія успішно розвивається, стаючи органічною частиною світової історичної науки. Відбуваються вільні інтелектуальні дискусії, праці українських істориків мають принаймні теоретичний шанс дійти до всіх, хто цією історією цікавиться.

Проте формування й актуалізація “місць пам’яті”, що утверджують національну історію як конструкт у суспільній свідомості, не є справою виключно (і навіть переважно) фахових істориків. Це є завданням державної політики, що спирається на широкий інструментарій:

Узгоджені в основних позиціях загальнонаціональні навчальні програми з історії в середній та вищій школі;

розвиток наукових та краєзнавчих досліджень в академічних інституціях, на кафедрах ВНЗ та силами недержавних асоціацій науковців;

робота музеїв, заповідників, архівів, бібліотек, що робить історію доступною для широких верств громадян;

захист та популяризація національної історико-культурної спадщини;

просвітництво в державних та недержавних ЗМІ (через підтримувані державою програми);

увічнення в різних формах (встановлення пам’ятників і пам’ятних знаків, відзначення ювілеїв, найменування різних об’єктів) пам’яті про події й постаті національної історії;

упорядкування топоніміки (як загальнодержавної, так і кожної з територіальних громад);

сприяння створенню та тиражуванню високохудожніх мистецьких творів (у найрізноманітніших жанрах художньої літератури, образотворчого мистецтва, музики, кіно тощо), присвячених історичному минулому.

 В основу такої політики має бути покладено консенсус еліт щодо необхідності сприяти суспільній консолідації в ім’я дальшого просування України до Європи і європейських цінностей (теоретично цю мету поділяють всі основні політичні сили України, проти виступають лише комуністи).

На основі такого консенсусу фаховими істориками має бути розроблено прийнятну для більшості суспільства концепцію ставлення до подальших досі суперечливих питань національної історії:

Етногенез українців

Роль меншин в українській історії

Спадщина Київської Русі й сучасна Україна

Державотворчі процеси на території України

Україна у Великому Князівстві Литовському й Речі Посполитій

Переяславська Рада

Діяльність Мазепи й Полтавська битва

Статус України в Російській імперії – колонія чи “органічна частина”

Визвольні змагання 1917 – 1921 рр.

Голодомори й репресії

Друга Світова / Велика Вітчизняна війна

Боротьба ОУН – УПА

На думку автора, відповіді на ці запитання повинні лежати в річищі національного наративу й водночас уникати його екстрем. А саме:

Визнання давності українського етносу та існування протоукраїнської мови щонайменше від УІ-УІІ століть нашої ери не повинне супроводжуватися відверто міфологічними антинауковими побудовами про походження українців від трипільців чи легендарної “Арати”.

Визнання безумовного й пріоритетного права українців на старокиївську спадщину не повинне означати автоматичного ототожнення Княжої Русі й України.

Констатація наявності обєктивних передумов для козацьких повстань повинна супроводжуватися визнанням того, що Річ Посполита творилася зокрема й зусиллями українських магнатів, шляхти, козаків і саме звідси було запозичено демократичні інституції пізнішої Козацької держави, ідею договору володаря з підданцями (що пізніше ввійшла в різкий конфлікт з реаліями деспотичного Московського царства).

Визнання того, що українці брали участь саме в Другій Світовій (а не “Великій Вітчизняній”) війні повинне поєднуватися з акцентацією того, що УРСР завершила цю війну в статусі переможця, формально - повноправного учасника антигітлерівської коаліції й Об’єднаних Націй, з власними наркоматами закордонних справ і оборони (існування у 1944-45 рр. окремого - нехай номінального - наркомату оборони УРСР та особливо діяльність наркома оборони УРСР генерала Василя Герасименка, який спробував реально розбудовувати Українську армію, належало до найбільш засекречених моментів радянського наративу).

Визнання воїнів УПА борцями за волю України не повинне супроводжуватися глорифікацією тих, хто насправді вчинив злочини проти людяності (напр., під час Волинської різанини 1943 року). Водночас має бути так само знято табу з теми злочинів, які чинила Радянська Армія – від масової загибелі 1943 року неозброєних і ненавчених 17-18 річних мобілізованих на Лівобережній Україні юнаків, яких кинули форсувати Дніпро, й до геноциду, влаштованого проти цивільного населення Східної Прусії.

При цьому в основу формування нових “місць пам’яті” має бути покладено імена й події національного наративу, що вже сьогодні сприймаються суспільством більш-менш однозначно, а саме:

Діяльність великих володарів Княжої Русі;

Запорозька Січ, козаччина, Хмельницький як державотворень;

Культурний феномен українського бароко (в Європейському контексті);

Українське національне відродження ХІХ-ХХ століть: діяльність визначних поетів, письменників, композиторів, науковців (від Івана Котляревського – й до Михайла Грушевського);

Незміренні жертви Українського народу в ХХ столітті, зумовлені діяльністю тоталітарних режимів (“червоний терор”, голодомори, репресії й розстріли, Друга Світова війна);

Участь українців у найвизначніших звершеннях ХХ століття (роль українців – творців першого комп’ютера, ракетної техніки, космонавтики тощо).

Слід застерегти: надмірне педалювання в сьогоднішніх умовах на постатях і подіях, які в силу описаних вище причин сьогодні сприймаються значною частиною громадян аж надто неоднозначно (Степан Бандера, Роман Шухевич тощо) може виявитися контрпродуктивним.

Водночас і державний календар, і топоніміку України, і середовище її міст і сіл має бути рішуче очищено від “реліктів” радянської доби: свят на кшталт “Дня захисника Вітчизни (якої?)” 23 лютого, пам’ятників і назв, які увічнюють й уславляють трагічні для українців події й імена катів українського народу.

Координацію цієї роботи, на думку автора, має бути покладено на Український інститут національної пам’яті (з перетворенням УІНП на орган виконавчої влади зі спеціальним статусом).

При цьому функцією УІНП повинно стати не дублювання дослідницької роботи, яка проводиться в інститутах НАН України та на кафедрах вищих навчальних закладів, а саме координація зусиль істориків та представників політичних еліт щодо вироблення єдиного бачення суперечливих нині для частини громадян подій історичного минулого в ім’я досягнення високого ступеня національної консолідації; та імплементація цього бачення через перелічені вище важелі державної політики. У такій роботі має бути вироблено ефективні механізми взаємодії УІНП з іншими інституціями, насамперед з НАН України, міністерством освіти і науки, міністерством культури і туризму, Держтелерадіо, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян.

Все це зумовлює необхідність підвищення ролі й статусу УІНП, перетворення його роботи на один з пріоритетів гуманітарної політики держави.

Звичайно, автор ніяк не применшує ваги громадської ініціативи. Він переконаний: багатолітня просвітницька робота таких недержавних видань, як “День”, “Дзеркало тижня”, “Україна молода” тощо, які послідовно надавали шпальти для висвітлення невідомих сторінок національної історії, мала й досі має величезне значення. І обов’язок держави – усіляко підтримувати такі починання.

Проте, з огляду на складний стан сьогоднішньої суспільної свідомості (й на цілеспрямовані зусилля, що їх цілком фахово вживають компетентні органи сусідньої Федерації, аби цей стан не ставав простіший) лишень продумана й ефективно здійснювана державна політика може принести успіх на ниві конструювання спільної для переважної більшості українців історичної пам’яті. Що є необхідною передумовою для забезпечення гідного спільного теперішнього й майбутнього тих-таки українців.