СЛОВО ПРО БАТЬКА

(Пам`яті Президента АН Вищої школи України В.І.Стріхи)

 

8 лютого цього року виповнюється 10 років відтоді, як передчасно пішов з життя визначний український учений-фізик і педагог, доктор фізико-математичних наук, професор, лауреат Державної премії України, засновник і перший президент АН вищої школи України Віталій Іларіонович Стріха. Цю статтю в пам’ять про Батька автор писав тоді, у лютому 1999-го – і сьогодні свідомо не змінив у ній жодного слова.

Те, що наукова спільнота України пам’ятає Батька, підтвердила нещодавно промовиста обставина: його роботу "Випрямляючі властивості контакту метал-напівпровідник", вперше надруковану у «Віснику КДУ ім.Т.Шевченка», серія «Фізика», за 1967 рік (саме на основі викладених у ній результатів було обґрунтовано можливість створення надвисокочастотних приладів на діоді Шоткі), вміщено в спецвипуску «Українського фізичного журналу», виданому до 90-річчя НАН, серед 35 найвидатніших праць українських фізиків за всі роки (разом зі статтями Л.Ландау, Л.Шубнікова, М.Боголюбова, С.Пекаря, К.Толпига, В.Лашкарьова, Н.Моргуліса та інших класиків вітчизняної науки).

Принагідно автор хоче подякувати професорові, докторові геолого-мінералогічних наук, лауреатові Державної премії України Миколі Івановичу Дробноходу, який упродовж останніх 10 років очолює створену Батьком Академію і який у часом дуже складних обставинах зумів зберегти цю громадську організацію науковців, якій Батько присвятив стільки сил та енергії. Цього року за участю провідних учених АН вищої школи України відбуваються вже Шості щорічні Академічні читання пам’яті В.І.Стріхи. Вони стали не тільки авторитетним форумом нашої університетської науки, але й найкращим пам’ятником Батькові, який вірив: людські розум, фаховість і порядність можуть змінити Україну на краще.

 

***

 

Навряд чи ці нотатки можуть претендувати на об`єктивність. Ще надто гострим є біль утрати, надто неймовірною й дикою - необхідність говорити про Батька в минулому часі. А проте Віталій Іларіонович Стріха вже в силу свого становища в українській науці й освіті не належав тільки собі чи рідним - і неминуче надовго перетриває відпущене йому долею земне життя. І його уроки ще довго слугуватимуть людям - навіть тим, які й не знали його особисто.

Батько був з того прекрасного покоління шістдесятників, що зуміло поєднати працьовитість та романтику, любов до свободи й неприйняття наживи й голого меркантилізму. Ці фізики в картатих сорочках робили свого часу неймовірні відкриття й вірили в час, коли впаде облуда ідеологічних приписів і дихати можна буде на повні груди.

Сьогодні життя розбило надії вже постарілих шістдесятників. Як писав Батько в одній із своїх статей, інтелігенція перетворилася з прошарку, але прошарку по своєму шанованого, на маргінальну групу, нікому не потрібну, голосу якої не чути на сьогоднішньому владному Олімпі. Проте відмінність Батька від багатьох інших інтелігентів, які сумирно опустилися на дно апатії й зневіри, полягала в тому, що він до останнього для намагався щось змінити, й не всі його спроби виявлялися безуспішними.

Напевно, тут не місце й пробувати аналізувати Батька як особистість надзвичайно різнопланову, яка широчінню зацікавлень могла в чомусь нагадувати постать доби Відродження. Отже, говоритиму про нього як про ученого, викладача й організатора Академії наук вищої школи України, - бо нерівна й виснажлива протягом останніх років боротьба за те, щоб зберегти інтелект нації, стала справою, який він віддав життя - і в цьому контексті цей заяложений вираз зовсім не фігуральний.

Батькові припало народитися 30 травня 1931 року в родині ще тієї, старої, дореволюційної української інтелігенції. Його бабуся, Ганна Терентіївна Бузницька-Бурчик, була народною вчителькою в рідних Хоцьках, що на Переяславщині, з 1908 року. Тому їй судилося відсидіти 1920 року в Переяславському ЧК (справа мало не закінчилася розстрілом), а 1929 року провести кілька місяців у камері ГПУ під час слідства в справі СВУ (на щастя, на процес її «не випустили» з огляду на селянське походження - а тоді переважно бралися ще за дідичів та поповичів). Отже, провчителювала вона до 1959 року, встигши вкласти дуже чіткі принципи в душу не лише онукові, а й правнукові.

Її чоловік Андрій Овраамович Бурчик походив з сусідніх із Хоцьками Андрушів. Невтомний дослідник рідної минувщини Микола Сікорський у своїй книжці «На землі Переяславській» наводить розповідь про зустрічі Шевченка з андрушівським селянином Денисом Бурчиком, який знав безліч народних пісень та переказів - йдеться, напевно, про Батькового прадіда. Андрій Бурчик самотужки вивчився на бухгалтера й працював певний час у новоствореному Московському художньому театрі. До війни в родині зберігався срібний портсигар, подарований йому самим Немировичем-Данченком.

Батькова мати, Наталя Бурчик, замолоду була винятковою красунею, - з тих дівчат, які захоплювалися віршами Олеся й Сосюри. Її роботу вже можна було вповні назвати науковою - пропрацювавши все життя геологом, вона описала на Україні близько сотні нових родовищ будівельних глин. Проте родинне її    життя не склалося - з чоловіком, Іларіоном Стріхою, вона розлучилася ще перед війною. А хоцьківець Іларіон Опанасович так само виявився людиною непересічною - став згодом провідним у колишньому Союзі фахівцем з механічної обробки деревини, кандидатом наук. В хатній бібліотеці досі зберігається його книжка з написом «Синові Віті - від батька».

Ці родинні екскурси, для когось малозначущі, насправді виявляються дорогоцінними: адже скільки є в Україні сьогодні родин, здатних реконструювати родовід далі від туманно згадуваних дідів-бабусь? Батька ж змалку привчали шанувати своє минуле - і цю рису він проніс через усе життя, намагаючись передати й синові та онуці.

А починалося це його життя в Києві на Лук`янівці на вулиці Дикій (нині - Студентський провулок), у будинку з перехнябленою підлогою, колонкою біля парадного ходу й туалетом - біля чорного. І було воно вельми бідним, щоб не сказати - злиденним (утім, більшість «неноменклатурних» киян жили тоді саме так).

Батькова шкільна наука затягнулася на два роки понад норму - почалася війна, а після визволення про рік навчання в школі в окупованому Києві краще було не згадувати.  Отак і вийшло, що закінчив Батько 55-ту київську школу дев`ятнадцятилітнім - з золотою медаллю (вірніше - з довідкою про неї, бо сама медаль, до якої додавали тоді трохи дорогоцінного металу, загубилася десь «в інстанціях»). Як згадує Батьків  однокласник, син тодішнього інтинського засланця Григорія Кочура Андрій, Батька безумовно поважали, й до його незмінних п`ятірок ставилися без традиційних для школярів ревнощів та глузувань.

У 1950-му Батько став студентом фізфаку Київського університету. А закінчив уже новостворений радіофізичний факультет - де й пропрацював  від 1955 року й до останніх днів життя.

Ледве чи місце докладно розповідати тут про батькові наукові роботи. Тим більше, що їх надзвичайно багато: список лишень основних друкованих праць у журналах, без тез чи збірників доповідей, охоплює майже 250 позицій, а загальне число робіт далеко перевищує триста (у тому числі - десяток монографій і чотири десятки винаходів). І ще, напевно, більше року виходитимуть роботи з його іменем вже без нього - надто багато ідей було подаровано учням, і тепер вони реалізовуються.

А все ж про головну його тему варто сказати бодай побіжно. Як відомо, з другої половини цього сторіччя напівпровідники буквально перевернули світ, зробивши можливим колосальний поступ у всіх галузях техніки, насамперед обчислювальної. І всі напівпровідникові прилади працюють, по суті, за рахунок контакту - чи то напівпровідника одного типу провідності з напівпровідником іншого типу, чи то напівпровідника з металом. Саме на такому контакті й виникають асиметрії в проходженні струму в різних напрямках, що, в кінцевому підсумку, дозволяють працювати всій сучасній електроніці.

До Батька контакт метал-напівпровідник розглядали як ідеальний. А він вперше побудував розгорнуту й послідовну теорію реального контакту, що враховувала наявність проміжного шару й поверхневих станів. Ця теорія дозволила не тільки пояснити характеристики реальних структур, але й створити низку принципово нових унікальних напівпровідникових приладів, що дало в сімдесятих економічний ефект у десятки мільйонів колишніх радянських карбованців. Не випадково Батькова монографія «Теоретичні основи роботи контакту метал-напівпровідник» (К.: 1974) досі вважається класичною.

Мали «контактні» роботи й «екологічне» продовження. Спочатку вдалося створити унікальні як на той час перетворювачі сонячної енергії на електричну на основі дешевого аморфного кремнію. Розробка обіцяла надзвичайно великі практичні результати - адже в усьому світі сьогодні будують сонячні електростанції для забезпечення і промислових, і побутових потреб. Проте магістральний шлях радянської енергетики на той час було визначено тодішніми керманичами всесоюзної академії, вченими-ядерниками: лише масова побудова нових АЕС, «безпечних, як самогонні апарати».

Батько ще в 1983 році зумів (хоч це було непросто) надрукувати брошуру, де з цифрами показував тупиковість цього шляху й натомість обгрунтовував стратегічну вигідність капіталовкладень в екологічно безпечну сонячну енергетику. Проте, на жаль, навіть після Чорнобиля ці його розробки досі не використано на Батьківщині - в новій Україні на це так і не вистачило коштів. Натомість значний інтерес до цих його робіт з боку західних фірм було продемонстровано під час його доповідей на Віденській 2-й міжнародній конференції з фотовольтаїчного перетворення сонячної енергії у липні 1998 року, де Батька пізнавали в обличчя.

Водночас Батько був з природи своєї учителем. Ні, він не був з тих «ефектних»  професорів, які вміють вставити вдалий жарт чи тримаються на кафедрі підкреслено артистично. А проте він був «ефективним» професором, бо, прослухавши його курс майже двадцять років тому, я досі пам`ятаю головні формули, хоч  і лежить ця галузь дещо осторонь від поля моїх наукових зацікавлень, а більшість інших подібних курсів було давно й міцно забуто.

Не можна сказати, щоби батька обминуло офіційне визнання. 1962 року він захистив кандидатську, а  1969 - докторську дисертацію. З 1965 року завідував проблемною лабораторією напівпровідникової електроніки, з 1975 року - кафедрою фізики напівпровідників. Ще 1970 року в числі інших одержав Державну премію УРСР за розділ монографії, в основу якого лягли «контактні» роботи. Збереглася фотографія: цю премію ще зовсім молодому Батькові вручає теж значно молодший, аніж тепер, Борис Патон. З 1984 до 1989 року Батько працював проректором столичного університету.

І все ж ученому такого класу за негласним «табелем про ранги» радянської доби належалося як мінімум бути членом республіканської Академії Наук. Університет декілька разів висував Батька для голосування в члени-кореспонденти. І щоразу йому не вистачало кількох голосів для потрібних двох третин.

Тоді, очевидно, Батько вперше відчув, що в середовищі учених  реальні заслуги перед наукою мають далеко не першорядне значення, бо існує неподоланна прірва нерівності між тими, хто успішно влаштувався в академічній «науці першого сорту», яка обирає, оцінює і контролює сама себе, і між вузівськими науковцями, які можуть бути визнані за свої роботи далеко поза межами Батьківщини, а для вітчизняних чиновників лишатимуться, однак рядовими професорами й докторами наук.   А Батько принципово стояв поза усякими клановими угрупованнями й політичними іграми...

Ще наприкінці 80-х Батько написав статтю «Адміністративно-командна система в науці», де прискіпливо проаналізував ситуацію, за якої вузівська наука, що виконувала два взаємопов`язані завдання: створення наукового продукту й підготовку кадрів вищої кваліфікації - реально виявлялася в упослідженому становищі щодо фінансування, соціального статусу тощо.

Наводився невідпорний приклад: число вчених вищої кваліфікації - докторів наук, відібраних за більш чи менш об`єктивними критеріями ВАК, в системі АН працювало суттєво менше, аніж у вузах. Натомість серед академіків і членкорів «вузівських» докторів було вже на порядок менше, аніж «академічних». Лишалося припустити, що або критерії ВАК щодо захисту докторських у вузах були суттєво нижчими (у що важко було повірити), або ж до числа академічних «безсмертних» потрапляли далеко не лише за науковими ознаками (що скидалося на правду значно більше).

Висновок аналізу був такий: потрібно розробити принципово нову концепцію розвитку науки, де головною фігурою ставав би учений, дослідник, а не адміністратор з академічним званням. Просте підфарбовування командно-адміністративної споруди не дасть результату.

Відтак з`явилася ідея створення Академії наук вищої школи України - наукової організації принципово нового типу, вільної від хиб тодішньої АН УРСР. Зреалізувати цю ідею вдалося вже в незалежній Україні, коли 50 провідних вузівських професорів зібралися 27 листопада 1992 року в Києві й затвердили статут нової організації. Президентом АН ВШУ було обрано Батька - й перебував він на цій посаді аж до останнього дня свого життя.

Чим же різнилася АН ВШУ від НАН України? По-перше, в ній право вирішального голосу при вирішенні всіх питань, у тому числі й при обранні академіків мали всі доктори наук, що зголосилися до участі в роботі академії. Відтак обрана наприкінці 1998 року Президія АН ВШУ представляла не тільки 418 її дійсних членів, а й 2800 вузівських професорів - інтелектуальний цвіт України. В цьому й полягав принцип демократизму Академії.

А щоб не знизити високих академічних критеріїв (цьому, на жаль, сприяла діяльність багатьох громадських академій, куди «обиралися» люди, що не мали жодного дотикання до науки), Батько вимагав і принципового дотримання ще одного положення академічного Статуту: академіками можуть стати лише доктори наук. Жодні замінники у вигляді ступенів «докторів економіки» чи «філософії», випечених у закордонних університетах, не проходять - бо серйозним ученим добре відомо: там цей ступінь відповідає хіба що нашому кандидатові. Адже, попри будь-який демократизм, справжня висока наука не може водночас не бути елітарною.

Протягом останніх семи років багато чого змінилося - і не в кращий бік. Перестала бути еталоном достатку наша Національна академія, інститути якої так само по багато місяців сидять  без зарплатні. Зате указами двох президентів було створено ще п`ять державних галузевих академій - в одній із них членство можливе для людей не лише без наукових ступенів, а й взагалі без вищої освіти.

А тим часом кращі наукові сили України, совість та інтелект нації, поступово відходять - хто за кордон, а хто, природним чином, під скромні хрести на тихих «непрестижних» кладовищах («престижні» алеї - й тут для «крутих»).

Батько дуже переживав, що на місці справжньої формується, як він казав, «чорна» еліта, і скільки міг, протидіяв процесові розмивання найфундаментальніших критеріїв інтелігентності, освіченості, порядності. Він переконував у необхідності для України збереження справжньої освіти й науки урядовців, депутатів, партійних лідерів. Здебільшого його просто чемно вислуховували, але було декілька випадків, коли й щиро намагалися допомогти.

...Він по дитячому радів, коли на останні в його житті збори АН ВШУ в грудні 1998 року з`їхалося з усієї України понад 300 професорів, які провели чудову наукову сесію за різними напрямками (не витративши на те жодної копійки державних грошей). І страшенно переживав, бо з відомих тільки Богові причин ректор столичного університету ультимативно зажадав, аби Академія негайно звільнила кімнатку на четвертому поверсі «червоного корпуса»...

На жаль, Батько так і не навчився по-філософському ставитися до неінтелігентності, а часто й відвертого хамства нових «володарів життя». Він завжди лишався бездоганно-коректним на людях, але внутрішньо - страшенно ранимим і беззахисним, і образи шрамами лягали на його серце...

Проте зовсім неправильно було б малювати з Батька образ такого-собі «лицаря науки» без страху й докору. Ні, він був живою людиною зі своїми слабкощами й помилками, мріями й захопленнями. Так, він страшенно любив подорожувати.  Навіть з майбутньою дружиною, моєю мамою Надією Гулою познайомився влітку 1958 року в туристичній подорожі по річці Білій. А після того ще майже сорок років водив у якості «Вождя туристського народу» усталену байдаркову групу зі своїми традиціями, історією й фольклором.

Він був блискучим співрозмовником, уважним і дотепним, і вмів причарувати будь-якого співбесідника.  Він був висококласним водієм і пристрасним, затятим рибалкою. Наприкінці життя він зробився майже комп`ютерним «хакером», ревно стежачи за новою технікою й програмами. (Взагалі, нова техніка була його пристрастю. Він не визнавав чогось застарілого, й весь час прагнув мати справу з найновішими, найдосконалішими й найскладнішими моделями).

Але все ж найголовніше - він був ученим світового рівня, ученим екстра-класу, і майже всі його принципові роботи мають фантастично високий індекс цитованості - а отже, до них звертаються науковці всього світу. А протягом дев`яностих він налагодив справжній конвеєр наукового співробітництва з Францією - й врятував тим дуже багатьох перспективних молодих науковців для науки.

...Рівно за місяць до своєї такої нежданої смерті, перебуваючи на відпочинку в підкиївській Кончі-Заспі, він написав напівжартівливий текст, де, однак, з властивою для вузівського професора методологічною чіткістю розставив по пунктах усі справи свого життя, що видавалися йому важливими. Ось він, цей списаний від руки аркуш:

 

8.01.99

Конча-Заспівська відповідь дружині на зауваження про те,

що нічого в житті не зроблено.

 

Що ж зроблено:

1. Згуртована туристська група, з якою пройдено більше 40 походів (біля 10 тисяч кілометрів).

2. Створена унікальна кафедра (11 докторів наук, 4 державні премії, звання «зразкової» і т.ін.).

3. Створена наукова школа з контактних явищ (5 докторів, 30 кандидатів, 12 монографій, 5 всесоюзних конференцій і т.п.).

4. Прочитані курси лекцій для більше 10000 студентів (більше 20000 лекцій).

5. Задумана й організована Академія наук вищої школи України (418 академіків, 2800 докторів, 13000 кандидатів).

6. Організована лінія Україна-Франція (наукова робота, підготовка спеціалістів і т.ін.).

7. Організовані нові наукові напрямки (біосенсори, пористий кремній як матеріал для сенсорики).

8. Родив сина, здатного помножити цей список.

                                                                    Підпис.

Не знаю, чи не був Батько суворий до себе - адже цей список можна було б продовжувати ще дуже й дуже довго. І сьогодні під ним ще рано ставити риску - адже своїми справами, книжками, створеною ним Академією Батько триватиме. Ось тільки чи стане сили нам, живим, гідно скласти іспит з одержаної від нього науки....

 

          Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, письменник

 

Лютий 1999 року