Тож яку державу вони будують?

(спроба аналізу гуманітарної політики нової влади)

 

Трохи історії

 

Гуманітарна політика української держави завжди була персоніфікована. За президента Кравчука її конструкторами стали академіки Сергій Комісаренко і Микола Жулинський (перший і другий гуманітарні віце-прем’єри незалежної України), Іван Дзюба (міністр культури), професори Петро Таланчук і Анатолій Погрібний (міністр і перший віце-міністр освіти), Сергій Рябченко (голова Держнауки). За Леоніда Кучми їх замінили Дмитро Табачник (у середині 1990-х – голова Адміністрації Президента, перед Помаранчевою революцією – гуманітарний віце-прем’єр), академіки Іван Курас, Валерій Смолій, Володимир Семиноженко, і ще раз Микола Жулинський (гуманітарні віце-прем’єри в 1994-2001 роках), академіки Михайло Згуровський та Василь Кремень (очільники міносвіти упродовж майже усього «кумівського» десятиліття), досвідчений апаратник Юрій Богуцький (міністр культури).

За часів Віктора Ющенка єдиним академіком у гуманітарному сегменті влади залишився ветеран української політики Ігор Юхновський у ранзі в.о. директора новоствореного Інституту національної пам’яті. Гуманітарними віце-прем’єрами натомість послідовно побували Микола Томенко, В’ячеслав Кириленко, ще раз Дмитро Табачник і Іван Васюник. Міносвіти очолювали фахівець з профтехосвіти Станіслав Ніколаєнко та фізик-теоретик Іван Вакарчук. Відчуття калейдоскопічних, але поверхових змін залишили по собі в мінкультури Оксана Білозір, Ігор Ліховий та Василь Вовкун.

І єдиною сталою точкою в усьому цьому броунівському русі залишався академік Борис Патон, який від 1962 року незмінно очолював Національну академію наук України.

І все ж у певному сенсі в часи Кравчука-Кучми-Ющенка гуманітарній політиці була притаманна й певна тяглість, яку до речі було б назвати «тяглістю компромісів заради європейської перспективи». З тими чи іншими відхиленнями й особливостями, зумовленими особистими переконаннями й темпераментом, всі названі вище очільники (навіть Дмитро Табачник, який у 1995-му захистив був докторську про сталінські репресії, а в 2003-му в ранзі віце-прем’єра переконливо стверджував, що голодомор таки був геноцидом українського народу) реалізовували той курс на членство України в ЄС та НАТО, який було законодавчо визначено саме першим урядом Віктора Януковича. Заради цього вибудовувалася концепція національної пам’яті, освіти й культури, покликана зробити з колишньої республіки СРСР з її сильно русифікованим населенням європейську націю з усвідомленням власної культури й тисячолітньої історії.

Звісно, робилося це з огляду на українські реалії й ментальність – а отже, повільно і неконфронтаційно. Цією повільністю були незадоволені «крайні» з обох флангів. Але, хай би що хто там казав, ця державна політика приносила свої плоди, й найбільш переконливо її шанси на успіх виглядали саме при початку другого терміну Леоніда Кучми.

Але потім на українській сцені з’явився ще один надпотужний гравець. На місце майже демократичної, вельми аморфної і перейнятої власними проблемами Росії Бориса Єльцина прийшла зібрана, цілеспрямована й зорієнтована на повернення ролі світової потуги Росія Володимира Путіна. Грянув «касетний скандал». Шанси на членство в ЄС і НАТО почали виглядати примарно (і саме з цього за давнім принципом «qui prodest?» - «кому вигідно?» можемо здогадуватися, хто саме й звідки смикав за ниточки ляльок у «Трагедії про Георгія Гонгадзе»). А напередодні виборів 2004 року, налякана можливим програшем, владна еліта вирішила відмовитися від багатовекторності й компромісності й проголосила чітку орієнтацію на очолюваний Росією пострадянський простір, – навіть ризикуючи розколоти надвоє суспільство й державу.

Але сталося диво. На не очікуваному ніким Майдані український народ привів до влади тих, з ким пов’язував у той момент свої надії на справедливе й гідне життя. Багато хто повірив був, що на початку 2005-го Україна остаточно стала демократичною і європейською. У столицях західних демократій не приховували захвату, в Москві – розчарування й люті.

До завдань автора не входить аналізувати трагіфарс під назвою «доба Ющенка». Наголошу на одному. Гуманітарна політика цієї доби нічим принципово не відрізнялася від політики доби Кравчука чи Кучми. Але реалізувалася вона вже на тлі конфліктного потенціалу, вкинутого в українське суспільство (за порадою московських політтехнологів) восени 2004-го. Відтак те, що досі сприймалося природно й спокійно, раптом стало джерелом конфронтації. Радянські ветерани, які цілком спокійно поставилися до відкритої ще в 1994-му експозиції про боротьбу УПА в музеї Великої вітчизняної війни в Києві, принципово відмовилися від будь-яких контактів з «колаборантами-бандерівцями» в 2005-му. А діячі Донецької облради, які за міністра Василя Кременя спокійно і без жодного спротиву батьків відкривали нові українські класи й школи, почали в один голос кричати про «насильницьку українізацію» (до того «мовні утиски» була темою КПУ й ПСПУ).

 

Нова гра і нові гравці

 

Коли у лютому-березні 2010-го доба Ющенка нарешті закінчилася, багато хто зітхнув був з полегшенням, очікуючи повернення до спокійної визначеності часів «пізнього Кучми». Однак життя швидко спростувало ці благодушні сподівання.

Сумнівне з правового погляду формування «коаліції тушок», харківські домовленості й дальший апофеоз злиття у братніх обіймах з Кремлем, українські вояжі патріарха Кіріла, дії нового міністра освіти Дмитра Табачника, повернення до Конституції в редакції 1996 року, яке встановило режим особистої влади президента і зробило всякі парламентські коаліції непотрібними, - все це показало, що влада справді «будує нову країну».

Проте якими саме мають бути остаточні контури цієї країни – не знають, схоже, й самі будівничі, які після стадії «захоплення території» щойно беруться до стадії її облаштування на тривалий період.

Будь-який політичний режим потребує власної легітимації – в очах як власних співгромадян, так і світового співтовариства. І гуманітарна політика є, крім усього, потужним інструментом такої легітимації, оскільки оперує тими сферами, які раніше прийнято було визначати як «ідеологічні». Тим часом про осмислену гуманітарну політику нової влади говорити складно бодай тому, що незрозуміло, яким чином і ким виробляються рішення, що лягають сьогодні на стіл верховному арбітрові – президенту.

Адже від 2 липня, після несподіваного вотуму недовіри Володимирові Семиноженку в парламенті, Україна вперше в новітній історії живе без гуманітарного віце-прем’єра, який повинен таку політику координувати. Відтак міністри освіти Дмитро Табачник і культури Михайло Кулиняк полишені на самих себе – і якщо курс в культурі досі залишається переважно інерційним, то зміни в освіті дають найбільше матеріалу тим, хто говорить про «гуманітарну катастрофу» й про «окупаційний» характер нової влади щодо українців.

На Банковій за гуманітарну політику відповідає заступник голови АП Ганна Герман – одна з небагатьох постатей нинішньої влади, яка послідовно декларує свою українськість і україномовність. Тут створено Громадську раду з питань гуманітарної політики під керівництвом самого президента Януковича. До неї введено кілька «знакових» для української інтелігенції постатей – Бориса Олійника, Івана Драча, Дмитра Стуса, Богдана Ступку. Втім, не бракує тут і людей, які послідовно декларували проросійську й антизахідну позицію (академік-історик Петро Толочко навіть залишив раду на знак незгоди з указом Віктора Януковича про відзначення 1000-ліття Софії Київської в 2011 році, - російські академічні «світила», попри розшифровані нові графіті, наполягали на традиційній пізнішій даті, яка робила Новгородську Софію старшою).

Проте досі, як випливає з повідомлень ЗМІ, ця гуманітарна рада займалася переважно питанням створення суспільного мовлення й на процеси в освітній сфері чи на законопроект «Про мови», внесений народними депутатами Єфремовим, Гриневецьким і Симоненком (саме вони стали предметом найбільшого занепокоєння й протестів в україномовних колах) ніяк не реагувала.

Відомими є й гуманітарні зацікавлення нинішнього міністра Кабінету Міністрів Анатолія Толстоухова, який знаходив можливості для підтримки низки важливих для української культури й науки проектів, зокрема видавничих (і водночас ніде ні на йоту не відхилявся від «офіційної лінії» своєї партії, зафіксованої в її програмових документах). В умовах відсутності гуманітарного віце-прем’єра саме міністр Кабінету Міністрів міг де-факто перебирати окремі його координаційні функції.

Очевидно, не бракує на гуманітарному полі й «тіньових» гравців, у тому числі й «нерезидентів», як-от лобістів великих московських дистриб’ютерських компаній, які прагнуть будь-про-що знищити український дубляж у кіно (з міркувань не так політичних, як бізнесових), чи й аналітиків усіляких фондів на кшталт «Русского мира», які публічно й непублічно радять представникам чинної влади, як саме Україну до цього «російського світу» найефективніше інкорпорувати.

Тож спробуймо коротко оглянути ситуацію за секторами нашого «гуманітарного поля», оминаючи при цьому медицину й соціальну сферу, що вочевидь потребують окремого детального аналізу.

 

Політика пам’яті й ідентичності

 

Політика пам’яті аж ніяк не була винаходом часів Віктора Ющенка. Її здійснює кожна держава, виховуючи патріотизм громадян на взірцях «славного минулого», консолідуючи їх у громадянському вшануванні «визначних героїв». Прикладом здійснення цілеспрямованої й агресивної політики пам’яті є сьогоднішня Росія, де навіть створено президентську раду «з протидії фальсифікаціям історії» (а реально – з придушення історичного вільнодумства, що виходить за рамки офіційних імперських схем).

Минулому президентові України можна закинути хіба те, що, щиро прагнучи виховати в українців модерну європейську ідентичність, він чомусь опирався не так на постаті «героїв-громадян», потенційно прийнятних для більшості українського суспільства (Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Михайло Грушевський, навіть Іван Мазепа із Симоном Петлюрою, не кажучи вже про визначних письменників, митців та учених, зокрема й тих, кого «привласнили» росіяни), як на відверто міфологізоване «Трипілля» (що є до всього не більш ніж периферією румунської за знаходженням основного масиву пам’яток археологічної культури Кукутені) та на провідників надто вже демонізованої московською пропагандою УПА.

Запізніле присвоєння звання «Героя України» Степанові Бандері (захисника кримських татар Петра Григоренка Ющенко зробити «героєм» так і не встиг) не лише призвело до чергового розколу в суспільстві, але завдало не осмисленого нами гаразд удару по українсько-польських відносинах (на це болісно відреагував у публічній заяві навіть такий стовідсотковий українофіл і друг Ющенка, як покійний президент Лєх Качинський). Офіційне розміщення в центрі національної пам’яті вшанування мільйонів жертв Голодомору 1932-33 років, попри обґрунтовані сподівання, не сприяло широкій суспільній консолідації через суперечку, чим саме цей Голодомор вважати: геноцидом чи просто страхітливим злочином комуністичного режиму. На цьому тлі навіть найменш суперечливі кроки колишнього президента (як-от відбудова гетьманського Батурина) так само наражалися на критику: чому кошти витрачаються на спорудження «новобудов», а не на відновлення справжніх пам’яток доби бароко, які гостро потребують реставрації.

Було створено Український інститут національної пам’яті (за взірцем польського ІНП, що опікується дослідженням злочинів, здійснених проти поляків тоталітарними режимами ХХ століття) і відкрито архіви колишнього КДБ. Але закону про УІНП ухвалено не було, відомчих архівів СБУ до УІНП так і не передали. А відтак нині, з відходом Ігоря Юхновського і призначенням історика КПРС Валерія Солдатенка «очищений» від «націоналістів» УІНП втратив будь-яке значення.

Центральною подією історії ХХ століття для нової влади натомість стала «Велика Перемога», 65 роковини якої було відсвятковано (разом з Москвою й Мінськом) з небувалою помпезністю. На рівні освітніх відомств України і Росії було нарешті сформовано робочу групу з написання навчального посібника (наразі лишень для вчителів), який має подати «узгоджене» бачення спірних моментів національної історії.

Взагалі, слід відзначити: не пасивному нині УІНП, а саме очолюваному Дмитром Табачником міносвіти належать нині численні ініціативи, які мусять виховати у маленьких українців такий погляд на власну історію, який більш-менш узгоджується з тим, чому вчать у школах їхніх російських однолітків. Для цього з підручників історії усуваються «конфронтаційні» моменти (навіть у розповідях про колоніальну політику царської влади в Україні), Друга світова війна (в яку українці вступили ще 1 вересня 1939 року) знову стала «Великою вітчизняною», на місце курсу «зарубіжна література» (росіяни ж не є для Дмитра Табачника зарубіжжям!) вводиться курс «світова література» (де, як оголошено, російська література посідатиме чільне місце й вивчатимуть її по-російському).  Для того, аби відчуття «дежа вю» було цілковите, для школярів відновлено радянську парамілітарну гру «Зарніца» (і лише в останній момент дозволено провести національний конкурс української мови імені Петра Яцика).

З питаннями історичної пам’яті тісно пов’язані питання ідентичності. Українці здобули незалежність тоді, коли процес формування модерної політичної нації ще не було завершено (і в цьому вони не унікальні – аналогічні процеси тривають на Балканах, не кажучи вже про постколоніальні держави Азії й Африки). Відтак модель формування політичної української нації неодноразово ставала предметом дискусій. Попри заяви радикалів, на рівні еліт, на щастя, існував неписаний, але ефективний консенсус: ця нація будується не як етнічна, а як політична, яка об’єднує громадян різного етнічного походження. Проте за європейським зразком до консолідаційних чинників цієї нації належать також українська мова, історія, культура.

Така робота мала свої наслідки. Періодичні заяви російських політиків і публіцистів про те, що насправді українці і росіяни є одним народом, уголос не наважуються підтримувати навіть діячі Партії Регіонів (принаймні ті з них, які воліють зберігати респектабельність). І поняття громадянського патріотизму досить міцно закорінилося навіть на російськомовних Сходові й Півдні.

Проте сьогодні московські імперські ідеологи модифікують свою надто прямолінійну позицію невизнання українців як таких. На противагу процесові формування європейської української нації як рівноправного члена європейської сім’ї народів запропоновано концепцію «русского мира» - як наднаціональної спільноти росіян, українців і білорусів, поєднаних спільною історією, культурою і «православною духовністю».  Особливо яскравим пропагандистом цієї ідеї став упродовж останнього часу патріарх Московський Кіріл.

Така модель при ретельнішому аналізі виявляється не більш ніж сучасною модифікацією моделі «триєдиного русского народа», офіційно прийнятої в Російській імперії. Згідно з нею, ніхто не заперечував етнічної своєрідності великоросів, малоросів та білорусів і навіть права двох останніх «племен» на регіональні літератури «для хатнього вжитку». Проте мовою державного життя, освіти й високої культури мала бути лишень російська, а почуття державної єдності мало охоплювати й поглинати гордість за «малу батьківщину» і її «місцеву» історію.

Фактично модель «русского мира» передбачає те ж саме. Згідно з нею, українці (й білоруси) мають власну мову, культуру й історію. Проте українська історія є органічною частиною Великої спільної історії (ось для чого шкільні підручники потрібно узгоджувати) з її Великою спільною перемогою над німцями і їхніми посібниками з УПА (про армію генерала Власова згадувати не рекомендовано). Українська мова прекрасно надається для пісень за чаркою і ліричних віршів про кохання (але Пушкіна, Шекспіра й Біблію українцям краще читати по російському, бо ця мова більш «розвинена» й «культурна»). Українська культура по праву пишається багатющим фольклором, решетилівськими вишиванками, опішнянськими глечиками і петриківським розписом, але «висока культура» твориться на спільній для всіх православній основі й російською мовою.

(Незрозуміло при цьому, що робити з галичанами, - дехто з ідеологів «русского мира» ладен навіть відпустити цих «невдячних лакеїв Заходу» з їхніми трьома областями на всі чотири сторони; інші натомість пропонують силою повернути Святоюрівській горі у Львові статус «твердыни православия» і повернути «заблудлих чад» на «шлях істинний» - для їхнього таки блага).

Жоден із українських високопосадовців ніде не оголосив досі про офіційне прийняття Україною такої концепції. Ба більше, навіть остання, ухвалена вже з ініціативи Віктора Януковича редакція закону про основи внутрішньої і зовнішньої політики (та, яка вже не передбачає членства в НАТО як мети) містить чимало «реліктів» попередньої доби щодо окреслення консолідаційної ролі української мови й формування сучасної української європейської нації. Проте окремі практичні дії міносвіти під проводом Дмитра Табачника на диво добре узгоджуються саме з концепцією побудови «русского мира».

 

Мовна політика

 

В умовах бездержавного існування саме мова була основою національної самоідентифікації українців. При чому часто йшлося про українську не як мову повсякденного вжитку (в умовах імперії у дуже багатьох сферах можна було розмовляти лише російською), а про українську як «материнську», «рідну» мову, потрактовану як певна сакральна цінність.

Мовна політика періоду незалежності фактично будувалася на неписаному суспільному компромісі: визнання української єдиною державною мовою і її реальне впровадження в певних сферах суспільного життя (насамперед у державному управлінні й освіті) супроводжувалося збереженням статус кво в більшості інших сфер (бізнес, виробництво, спорт, світське життя тощо), які й далі лишалися майже виключно російськомовними.

Такий компроміс продемонстрував свою дієвість. Так, ще за часів президентства Леоніда Кучми фактично зійшли нанівець російськомовні середні школи у західних і центральних областях (ще 1987 року вони переважали за кількістю учнів у всіх містах, окрім Галичини). Причому відбулося це без жодних протестів російськомовних громадян, які відтак вважали цілком природнім здобуття їхніми дітьми середньої й вищої освіти саме українською мовою (яка, навіть не вживана на щодень, лишалася для них «рідною»). З іншого боку, навіть Віктор Ющенко не виявив рішучості у спробі дальшого радикального пересування «мовних границь», і єдиним успішним українізаційним проектом доби його президентства слід вважати запровадження дублювання фільмів західного виробництва в кінотеатрах (російські фільми дублюванню не підлягали).

Спроби поламати цей компроміс досі мали суто ситуативний передвиборчий характер. Леонід Кучма прийшов до влади у 1994-му під гаслом надання російській мові офіційного статусу, але швидко змінив свої наміри на посаді президента. Пункт про надання російській мові статусу другої державної містився у передвиборній програмі Віктора Януковича, проте вже в березні 2010 року, відкриваючи після реконструкції музей Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі, Віктор Янукович як президент говорив про необхідність захисту української мови як єдиної державної.

Однак тлумачення ролі цієї «єдиної державної мови» в рамках правлячого табору сильно різниться. Згідно з внесеним у вересні 2010 законопроектом Єфремова, Гриневецького, Симоненка (в його основу ліг підготовлений свого часу російськими експертами законопроект Євгена Кушнарьова) фактично всі основні суспільні функції державної мови перебере російська як «регіональна». При цьому явище українсько-російської двомовності оголошується безумовно позитивним надбанням українців.

Низка протестів змусила голову Верховної Ради Володимира Литвина передати цей законопроект (разом з іншими проектами «мовних» законів, зареєстрованих у парламенті) на розгляд Національної академії наук. А найвища наукова установа держави у висновку, підписаному її президентом Борисом Патоном, підтвердила очевидне: законопроект Єфремова, Гриневецького, Симоненка (як і 6 інших, надісланих на аналіз науковців) суперечить Конституції України та міжнародному законодавству.

Паралельно з ініціативи міністерства культури і туризму на розгляді Уряду перебуває альтернативний мовний законопроект, який, визнаючи право використання регіональних мов там, де ними розмовляє більшість, (паралельно з державною, але не замість неї), залишає водночас контури неписаного мовного компромісу, який виконувався досі. На час написання цього огляду законопроект мінкультури було погоджено всіма міністерствами й відомствами, окрім міносвіти.

Таким чином, мовна політика нової влади досі залишається переважно інерційною. Навіть затверджену Віктором Ющенком в останні дні його президентства Концепцію державної мовної політики не було офіційно скасовано й вона досі залишається на президентському сайті.

Послідовні антиукраїнізаційні кроки здійснюються лише на рівні керівництва міністерства освіти (де міністр уже оголосив про бажаність і «справедливість» відродження російського шкільництва в центральних і західних областях, а на сході й півдні держави число учнів україномовних класів суттєво скоротилося вже в 2010-11 навчальному році) та низки державних адміністрацій Сходу й Півдня (частину яких очолили українофоби за переконанням). Натомість міністерству культури досі вдавалося (з певними тактичними відступами) боронити український дубляж кінофільмів, за вимогою скасування якого стоїть не так політика, як бізнесові інтереси російських кінодистриб’ютерів.

На сьогодні важко прогнозувати подальший перебіг подій у мовній сфері. З одного боку, радикальні «русофони» (як-от голова руху «Російськомовна Україна» депутат-«регіонал» Вадим Колесниченко чи лідер КПУ Петро Симоненко) наполягають на необхідності ухвалення законопроекту Єфремова, Гриневецького, Симоненка (й, отже, на зведенні української мови до статусу «мови фольклорного гетто»). З іншого боку, відсутність заяв з Банкової дає підстави думати, що президент Віктор Янукович (який сам досконало вивчив українську мову ще в бутність головою Донецької ОДА) не конче наполягає саме на такому сценарії (за наявності чіткої команди з Банкової суперечливий законопроект було б ухвалено ще до місцевих виборів, коли він справді мав певне значення для виборців Партії Регіонів на Сході й Півдні; сьогодні ж політична гострота питання помітно зменшилася).

Чи буде обрано за основу майбутнього мовного компромісу законопроект мінкультури (який дозволить місцевим радам оголошувати російську мову «регіональною» і виконає тим передвиборну обіцянку Віктора Януковича, але водночас збереже певні гарантії для використання української мови принаймні там, де вона звучала досі), чи натомість спробують таки реалізувати жорсткіший сценарій «геттоїзації» української мови за білоруським прикладом – покаже майбутнє.

 

Церковна політика

 

Політика всіх дотеперішніх українських урядів щодо церков виходила з факту визнання поліконфесійності українського суспільства. Віктор Ющенко, щоправда, публічно агітував за ідею «єдиної помісної православної церкви», але не силував до реалізації обраного ним сценарію (здобуття канонічної автокефалії через Константинополь) не лише церкву Московського патріархату, але і лояльного до нього патріарха Філарета. В усьому іншому Ющенко продовжував традицію свого попередника, згідно з якою президент на Різдво й Великдень мусив відвідати по черзі кафедральні храми всіх головних конфесій. Додатково схильний до театральних ефектів Віктор Андрійович запровадив лишень практику спільної молитви глав церков (не лише християнських!) за Україну в Софійському соборі на День Незалежності. Ієрархи УПЦ МП від участі в такій спільній молитві, щоправда, незмінно відмовлялися.

Але така «м’яка» політика мала врешті-решт позитивні наслідки: в УПЦ МП міцніло «проукраїнське» крило (уособлюване постаттю митрополита Черкаського Софронія, до нього в багатьох ситуаціях тяжів і сам предстоятель УПЦ митрополит Володимир), і між церквами розпочався діалог, під час якого ієрархів УПЦ КП було по трактовано «в сущому стані» (хоч це і йшло в розріз з офіційною політикою визнання «неканонічності розкольників»).

Нова влада радикально змінила дотеперішній підхід. Церкву УПЦ Московського патріархату (що відверто підтримала чинного президента на виборах) потрактовано по суті як єдину державну. Лише від її ієрархів отримував благословення Віктор Янукович напередодні своєї інавгурації. Лише богослужіння цієї церкви відвідує президент у супроводі інших очільників держави на великі церковні свята. Водночас влада фактично ігнорує заходи УПЦ КП та УГКЦ, які, згідно з усіма соціологічними опитуваннями, об’єднують суттєво більше вірних – громадян України, аніж УПЦ МП.

Такі зміни державної політики вже мали фатальні наслідки для української культури й національної спадщини. Так, відразу після виборів було викинуто на вулицю унікальну музейну етнографічну колекцію в Переяславі-Хмельницькому, аби звільнити ще одне приміщення для богослужінь УПЦ МП. Сьогодні така ж доля може очікувати світової слави музеї Національного заповідника «Києво-Печерська Лавра», на приміщення яких так само претендує церква. Хоча нових приміщень для цих музеїв фізично не існує, за інформацією ЗМІ, з уряду вже надійшла вказівка: експозиції музеїв народного декоративного мистецтва, театрального, музичного та кіномистецтва, книги і друкарства оперативно згорнути, а експонати запакувати в ящики й розмістити наразі в непристосованих складах на околиці Києва. Виконання цієї вказівки означає фізичне знищення унікальних національних скарбів, зокрема українських стародруків доби бароко, матеріалів, пов’язаних з творчістю корифеїв українського театру й кіно, картин геніальної народної художниці Катерини Білокур, які стали символом України.

Нарешті, значні зміни відбулися упродовж останніх місяців усередині самої УПЦ МП. Обережну, але орієнтовану на кінцеве здобуття «канонічної автокефалії» політику митрополита Володимира було фактично зупинено. Активно рекламовані й потрактовані на рівні події національного значення візити патріарха Кіріла різко посилили промосковське крило в УПЦ. Почали обговорювати навіть зміну канонічного статусу цієї церкви. За однією з версій, після відходу митрополита Володимира титул патріарха Московського і всієї Русі буде змінено на «Московського і Київського», а Київську Лавру буде перетворено на одну з офіційних патріарших резиденцій. За такої ситуації майбутній митрополит Київський набуватиме другорядного статусу вікарного архієрея (тобто лишень заступника правлячого архієрея єпархії, яким буде безпосередньо патріарх), і вже ні про яку «самостійність УПЦ в управлінні» йтися не може.

Водночас з Одеської єпархії УПЦ МП (очолюваної лідером проросійського крила церкви митрополитом Агафангелом) вже пролунали заклики до влади вирішити проблему «церковного розколу» шляхом примусового зняття УПЦ КП з реєстрації й передання її храмів та майна Московському патріархату (саме так діяв попередній болгарський уряд щодо «паралельної» Болгарської православної церкви; нині Європейський суд зобов’язав болгарську владу повернути реквізовані храми тим, кому вони належали). В разі, коли влада обере саме такий сценарій дій, це неминуче викличе спротив (у тому числі силовий) численної пастви Київського патріархату і покладе основи для конфлікту, залагодження якого потребуватиме, можливо, багатьох десятиліть.

 

Освіта

 

Освітянська сфера належала до тих небагатьох, де упродовж періоду незалежності здійснювалася ненасильницька, але послідовна українізація й загальна демократизація. У березні 2010 року на посаду міністра освіти було призначено Дмитра Табачника, який сам створив для значної частини громадян імідж радикально антиукраїнського політика своїми відомими заявами про «лакеїв-галичан» чи про «вузький прошарок» не спроможної ні на що «україномовної інтелігенції». Надії на те, що на посаді міністра Дмитро Табачник змінить риторику своїх виступів, не справдилися. Міністр освіти далі дозволяє собі публічні заяви про те, що українська література «не має таких моральних авторитетів, як Толстой і Достоєвський»; що вояки УПА є мерзенними прислужниками Гітлера; і що не має значення, українською чи російською читати математику в київських школах. А саме приміщення міністерства на київському проспекті Перемоги 10 вперше в історії було обгороджено металевим парканом, який відтісняє можливих пікетувальників подалі від вікон міністра.

У практичній площині міносвіти під проводом Табачника, окрім уже згаданих деукраїнізаційних кроків, встигло суттєво погіршити систему вступу до ВНЗ, надавши непропорційно високої ваги шкільному атестату і знову підвищивши тим рівень корупції в школах (а заодно поставивши в дискриміноване становище учнів якісних спеціалізованих шкіл, чиї оцінки даються значно важче).  У майбутньому обіцяно фактично остаточно добити систему зовнішнього тестування через упровадження університетських іспитів.

Водночас відбулося повернення від так і не реалізованої ідеї 12-річної шкільної освіти за європейським взірцем (перехід до неї розпочали з 1999 року, але так і не встигли завершити) до російської 11-річної. Як наслідок, одинадцяті класи розпочали навчальний рік без програм і підручників, а вчителі досі не знають, яким чином укласти в один рік те, що планувалося вивчати протягом двох.

Нарешті, було демонстративно усунуто ректорів кількох університетів, у тому числі відомих учених Валентина Сминтину і Володимира Шевченка, які упродовж багатьох років очолювали національні класичні університети в Одесі й Донецьку. Спосіб, на який це було зроблено, не лишив сумнівів, як саме міністерство тлумачитиме визнані в світі принципи університетської автономії, які упродовж минулого десятиліття почали поволі утверджуватися і в Україні. У частини дослідників-гуманітаріїв з’явилися побоювання щодо поновлення ідеологічного контролю за дослідженнями в тих сферах, які керівництво міністерства вважає «дражливими» (насамперед ідеться про історію українських визвольних рухів ХХ століття).

У царині міжнародних зв’язків надзвичайно активізувалися контакти з Росією, освітянську систему якої Дмитро Табачник очевидно вважає за взірцеву. Водночас було фактично поховано ідею спільного українсько-польського університету, який допомагав би українським магістрантам і аспірантам інтегруватися до європейського освітнього простору.

При цьому міністерство оголосило про намір здійснити і ряд безумовно потрібних кроків (скорочення неймовірно роздутого обсягу ліцензійної підготовки у ВНЗ, позбавлення ліцензій тих новозаснованих університетів, які не мають можливостей здійснювати повноцінний навчальний процес, відродження педагогічних ВНЗ в усіх регіонах тощо). Проте з практичних дій МОН сьогодні важко судити, наскільки реально ці плани втілюватимуть у життя.

 

Наука

 

Україна зберегла в спадок від колишнього СРСР потужну науку світового рівня, яка, однак, ніколи не належала де-факто до державних пріоритетів і виживала насамперед завдяки ентузіазмові й заповзятливості самих учених. Упродовж останнього десятиліття в державі був відсутній навіть єдиний орган, відповідальний за вироблення й здійснення політики в сфері науки, технологій та інновацій у національному масштабі. Цю сферу було роздрібнено між десятками відомств (понад половину коштів невеликого наукового бюджету держави отримувала НАН України), а МОН за реальним статусом було скоріше міністерством освіти і університетської науки, яке лише почасти оперувало й державними науково-технічними програмами та міжнародним науковим співробітництвом.

У квітні 2010 року було ухвалено рішення про створення Державного комітету з науково-технологічного та інноваційного розвитку. У липні його було реорганізовано в Державний комітет з науки, інновацій та інформатизації на чолі з академіком Володимиром Семиноженком. Як наслідок, почалася боротьба за функції й бюджетні кошти між новоствореним держкомітетом і МОН, яка триває й досі.

Хоча міністерство зберегло за собою майже всі наукові установи і більшу частину «наукового» бюджету, в ньому вперше за доби незалежності відсутній навіть окремий департамент, який фахово опікувався б проблемами університетської науки (два маленькі «наукові» відділи штучно зліплено разом з структурами, які опікуються ліцензуванням і акредитацією ВНЗ). Водночас Держнауки (як орган виконавчої влади «другого рівня») вочевидь матиме ще менше підстав виступати в ролі координаційного центру всієї національної науки, аніж раніше - МОН.

Відтак рятує ситуацію в науці хіба традиційна стабільність у головній науковій організації держави – Національній академії наук України. Проте невідомо, що буде з НАН після того, коли рано чи пізно Академію очолить хтось не наділений унікальними лідерськими якостями й моральним авторитетом 92-річного Бориса Євгеновича Патона. Не хотів би поділяти апокаліптичних прогнозів тих, хто передрікає швидкий колапс «післяпатонівської» Академії. Але зрозуміло, що вже зараз є багато охочих на приміщення й землі НАН, розташовані в центрі столиці й великих міст. На жаль, ледве чи хтось у найвищих владних кабінетах замислюється сьогодні над тим, як захистити це унікальне національне надбання, яке все ще дає Україні шанс принаймні з певних напрямків залишатися серед провідних держав світу.

 

Культурна політика

 

Із заміною харизматичного Василя Вовкуна на малопублічного Михайла Кулиняка («мистецька» лава запасних у Партії Регіонів навесні була ще короткою) в приміщенні мінкультури змінилося хіба оформлення головного кабінету, де новий міністр поспішив замінити модерну естетику - традиційною. Сама культурна політика залишилася в основному інерційною й проукраїнською – за винятком того, що в сьогоднішніх політичних умовах захистити було несила. Загинули (чи перебувають на межі загибелі) національні музеї, що стали жертвами експансіоністських прагнень УПЦ МП (протидіяти яким було явно поза межами можливостей міністра), а також  якісна культурологічна періодика міністерства, яка стала жертвою бюджетної кризи.

А в загибелі знакового для національної літератури журналу «Сучасність» (який тихо вмер напередодні свого 50-річчя, випустивши поточного року лише перші п’ять чисел) слід винуватити не мінкультури, а всю українську громаду, яка спільно не спромоглася забезпечити журналові бодай якихось кількох тисяч передплатників (чи кількох сотень тисяч гривень спонсорської допомоги).

Ледве чи кардинально змінить ситуацію з присудженням Шевченківських премій і заміна в ролі голови відповідного комітету близького до колишнього президента 70-річного академіка Миколи Жулинського на «православного академіка-комуніста» 75-річного Бориса Олійника. І так само ледве чи зміниться на краще ситуація з українським радіоканалом «Культура» - не в силу кадрових змін у Держтелерадіо, а в силу того, що коштів на розвиток мовлення у FM-діапазоні нема й не буде (не кажу вже про те, що всі частоти тут давно роздано тим, хто крутить попсу й політичну рекламу). Є великі підстави для скепсису й щодо планованого суспільного мовлення: відомо, що навіть добре продумані і здійснювані зі шляхетною метою реформи в рамках хибної системи можуть давати неочікувано-негативний результат…

Нарешті, ситуація зі збереженням пам’яток далі погіршуватиметься не через політичні причини, а тому, що в наскрізь корумпованій державі чиновники пам’яткоохоронного відомства фізично нездатні зупинити олігарха, який надумав звести черговий «хмарочос» в охоронній зоні всесвітньовідомого собору княжої доби (знісши для цього дві чи три пам’ятки початку ХІХ століття, занесені до державного охоронного реєстру). Як не здатні вони зупинити й ієрархів «державної» віднині церкви, які закінчують руйнування автентичних пам’яток фонової нижньої Лаври й спорудження на тому місці «монастиря підвищеної комфортності».

 

Підсумки

 

Досі нова влада була перейнята переважно проблемами створення нової владної вертикалі і закріплення свого впливу на місцевих виборах. Нині ці завдання осягнено – хоч і в спосіб, який ледве чи можна вважати прийнятним з погляду традиційних демократичних стандартів. Але, хочемо ми того, чи ні, режим особистої влади Віктора Януковича стане українською реальністю ближчих років (окрема «подяка» за це – учорашнім лідерам держави, які своїм егоїзмом, нефаховістю і непристойними публічними сварками зуміли випустити «в свисток» колосальний творчий потенціал Майдану).

Якою буде гуманітарна політика цього режиму надалі – спрогнозувати складно. Надто вже різні підходи й дії демонструють різні владні особи й органи сьогодні. Не виключений «білоруський» варіант (або реалізація на державному рівні сценарію «русского мира»), за яким в Україні стоять імена Дмитра Табачника, Вадима Колесниченка, Петра Симоненка, Петра Толочка, митрополита Агафангела, Олеся Бузини, Михайла Погребінського та інших політиків, учених, громадських і церковних діячів, публіцистів та експертів. Такий сценарій безумовно наразиться на суттєвий опір (і на бойкот частини чиновництва – схоже, навіть у міносвіти частину «ініціатив» Дмитра Табачника спускають «на гальмах» виконавці середньої ланки). Але в сьогоднішніх українських реаліях загальної втоми й зневіри він ледве чи викличе народне повстання, - навіть попри електоральні успіхи ВО «Свобода».

Можливий також «інерційний» сценарій – із збереженням (і частковою модернізацією) основних рис системи, яку впродовж минулого десятиліття зводили Сергій Комісаренко, Микола Жулинський, Іван Дзюба, Іван Курас, Валерій Смолій, Михайло Згуровський, Василь Кремень, Ярослав Яцків та інші далекі від радикалізму й поспішливості українські експерти найвищого рівня. Тоді в нас ще залишатиметься європейська перспектива – нехай далека й примарна.

Який сценарій оберуть на Банковій - залежатиме від кількох чинників. На жаль, серед них позиція структур громадянського суспільства (творчих і наукових асоціацій, об’єднань експертів, незалежних медіа тощо) не матиме визначального значення. Хоча й (хочеться вірити!) ці структури не буде цілком знівельовано й маргіналізовано, як у сусідніх Білорусі чи Росії.

Але значно більше важитиме, скільки прихильників двох альтернативних шляхів розвитку гуманітарної сфери виявиться серед постатей з ближчого оточення президента, які формують його канали інформації й пропонують ті або інші рішення (адже «проєвропейський» курс Леоніда Кучми забезпечувала свого часу насамперед наявність таких радників, як Володимир Горбулін та згодом – Євген Марчук). А також від того, які рішення ухвалюватиме сам Віктор Федорович – виходячи з його життєвого досвіду і сформованих цим досвідом ідеалів та уявлень про доцільність і справедливість.

Тому я тішуся наявності бодай декількох фахових і притомних, без українофобської риторики, людей на Банковій. (Колега, якому я дав прочитати цей текст, сказав: радіти цьому – все одно, що радіти існуванню окремих україномовних слідчих у КДБ УРСР 1970-х. Але в долі відомої всім поетеси, яка є нашою національною гордістю, саме один такий «україномовний слідчий», якому пізніше судилося стати відомим політиком, відіграв вельми позитивну роль, врятувавши поетесу від арешту й майже неминучої за її нонконформістського характеру загибелі в таборах).

Тому я не поділяю обурення тих, хто таврує сьогодні Івана Драча й Дмитра Стуса за їхню згоду ввійти до президентської гуманітарної ради. Хоча      й розумію всю декоративність і малозначущість цього дорадчого органу. Хоча й розумію також те, що розвиток подій, за якого єдиним виходом для представника «вузького прошарку україномовної інтелігенції» (цей крилатий вислів Дмитра Табачника тут як ніколи доречний!) буде еміграція - внутрішня або зовнішня - залишається вельми реальним.

І насамкінець. Вибір моделі дальшого державного будівництва залежатиме й від того, наскільки далеко готова буде йти нинішня українська влада у поступках російським партнерам не в питанні Севастопольської бази (яка де-факто Україні і так не належала), а в питанні конкретних бізнесових інтересів, за якими стоять конкретні донецькі, дніпропетровські, харківські, київські бізнесово-промислові групи. Захист цих інтересів (а великий бізнес поступатися не звик!) неминуче підштовхне нинішню владну верхівку до необхідності легітимізації їхньої держави в ролі чогось іншого, аніж просто «невід’ємної складової» «русского мира». І саме це залишає нам усім невелику й непевну, але надію.

 

 

Максим Стріха,

доктор фізико-математичних наук,

письменник