Марина Новикова

Йосип Бродський: повернення додому

 

1.

Максим Стріха знаний українському читачеві як перекладач не тільки Данте, не тільки англомовних, італомовних та польських поетів, а й віршів російського Срібного віку й авангарду. Тепер перед нами новий переклад – «Листи до римського друга» (1972), віршований цикл Йосипа Бродського, Нобелівського лауреата й «есесерівського» вигнанця. «Листи» мають підназву «З Марціала», тож, у свою чергу, скидаються на переклад (або переспів?). Чи це насправді так? Аби відповісти на теє питання, а водночас належно поцінувати переклад М. Стріхи, треба спочатку відновити контекст, у якому оригінал виник.

Переклад зовсім свіжий: датовано його листопадом 2009-го. Оригінал, навпаки, має вже вік солідний, майже 40-річний. Бродський березня 1972-го ще не Нобеліант, ані фігура світової поезії, ані вигнанець з СРСР. Але це вже станеться дуже скоро, і довідаюсь я про те в Києві, на 9-му поверсі готелю «Москва», що височів понад Леніним, з-під якого струмував фонтан аж до Хрещатика.  (Втім, коментуватиму той епізод трохи нижче).

2.

Отже, Бродський 1972-го – ким і чим був він тодішній? Оскільки за рік до того ми з ним познайомилися в Пітері, його «пітерський» контекст тих часів можу реконструювати більш-менш достовірно.

Ким він був для можновладців: Ленінградського обкому КПРС та «Великої Хати», резиденції Ленінградського КДБ? А ніяким «вельмиповажним», ані вельми примітним він тоді ще не був. То тепер маємо таке враження (почасти з мемуарів його колег-поетів), нібито Бродський вже тоді був коронований андеграундний король. Ба ні, цього не було.

Першої слави йому надав «процес над Бродським» (1963). Створено його було за ініціативою органів «бдительности» (улюблений іронічний вислів Г. Кочура). Проте «відлига» ще тільки-но почала вмирати, процес довелося маскувати  під справу морально сумнівного «навколо літературного дармоїда» (її й розпочато було погромною статейкою у «Вечірньому Ленінграді», саме під такою назвою). Втім, політичним дисидентом Бродський дійсно не був. Уже після його вислання з СРСР «тамтешні» журналісти питалися: «– Пане Бродський, Ви ж тепер вільний, чому Ви не берете участь у політиці? » – «Політика, – відповідав «тепер вільний», – це вибір поміж добрим та поганим. А коли вибирати доводиться поміж поганим та дуже поганим, яка ж то політика?».

Для «Великої Хати» процес 1963 року пройшов не дуже вдало. Галасу він справді приніс багато, проте не такого, якого було «потрібно». Галасувала переважно західна преса і правозахисні організації. «Всенародного осуду» зорганізувати не поталанило; вирок Бродському винесли суто символічний, та й «мотав» він свій строк «примусових робіт» у селі, б'ючи байдики (бо до сільського господарства виявився абсолютно непридатний), ще й курячи імпортного, супердефіцитного тоді «Мальборо», що його надсилали або привозили друзі. Коли згадати майже синхронну долю нашого Василя Стуса та умови його табірного «перевиховання», різниця вдарить просто в очі.

Згодом Бродського виженуть із СРСР назавжди, нібито як добровільного емігранта, – аби позбутися зайвого клопоту й міжнародного компромату. Саме тоді, у 1972-му, стоятиму в Києві, в готелю «Москва», поруч із філологічним консультантом і палким шанувальником молодого Бродського, знаним теоретиком поезії та перекладу, проф. Юхимом Еткіндом. Чому ж нашу бесіду ми вели не в кімнаті готелю? (Ю. Е. приїхав до Київу опонувати дисертантці проф. Дмитра Затонського). Чому на крихітному балкончикові, де й сісти було ніде?.. Тому, що посеред бесіди проф. Еткінд раптом підвівся, дістав зі внутрішньої кишені якогось самодруку й запропонував «подихати свіжим повітрям», кинувши виразний погляд на стелю готельної кімнати (підпільний сигнал того часу: «Нас можуть підслуховувати»). На балкончику Ю. Е. починає читати ламким, рвучим голосом щось тягле, гірко-спокійне. То були вірші Бродського – теж лист, але від Одіссея до свого сина Телемаха. Послання від того, хто не в змозі повернутися, – тому, хто неспроможен зустрітися з найдорожчою для нього людиною. Дочитавши, Ю. Е. каже: «– Ми домовилися за годинником: коли Й. Б. відлітатиме, я читатиму цього вірша… Ніби Й. Б., прощаючись, промовляє до мене, а я до нього».

Такі буди тодішні «римські листи», такі були реалії 1970-х, соціальні й душевні. Тож, дослухаючись українського перекладу, я перевіряла його інтонації не тільки на голос майбутнього Нобеліанта (Й. Б.) або ж майбутнього гонорованого професора кількох західноєвропейських та американських університетів (Ю. Е.). Хотілося дізнатися: чи впізнаю я сирітський голос двох вигнанців, «зайвих» для власної країни? (За два роки проф. Еткінд повторить шлях Бродського). Так, і такий голос можна впізнати в перекладі М. Стріхи: «Скоро друга, що із додаванням ладив, // віднімання давній борг вернуть попросить. // З-під подушки забери, що заощадив. // Там не вельми, та на похорон мій досить».

Старший, проф. Еткінд, ще встигне повернутися наприкінці «перебудови» до свого Пітера, з'явиться потім навіть у Києві – на Міжнародному симпозіумі з перекладу (1997). Бродський повертатися не схоче. Молодший на два десятки років, він помре за кордоном декількома роками раніше. «То ж рушай на вороній своїй кобилі // в дім гетер, що на краю міського тлуму. // Дай їм суму, за яку мене любили, // щоб за ту ж мене й оплакували суму».

3.

«– Якось дивно..» – промовив Бродський 1972 року, виходячи у Віденському аеропорті, під блицями кіно- й фотокамер. Його слівце («дивно») газети надрукують латиною – без перекладу. В «Листах» теж є ота напівдитяча інтонація. Інакше втрачається сама атмосфера того часу, ще сповнена ілюзій, а відтак щезає і «матерія душі» поета, й «матерія» його віршів. («Матерія вірша» – назва поетологічної книжки Ю. Еткінда; попри всю її аполітичність, книжку не допустили до друку «тут» і негайно надрукували після його від’їзду «там»).

Була то, звісно, не єдина поетова інтонація, та й поет Бродський – постать неодномірна. «Тугу за Батьківщиною» він (на відміну від Еткінда) вгамував начебто й швидко, і зрозуміти це можна. Однак і плакати від радощів за свою закордонну свободу не поспішав. Увагу до себе (також і Нобелівську премію) сприйняв як належне. А це вже свідчить про те, що «наш рудько» (так, лагідно-іронічно, звала його Ахматова) ціну собі склав іще «тут», і була та ціна немалою.

Чи поділяли його самооцінку порядні пітерські інтелігенти? Поділяли, проте не беззастережно. Ахматова, наприклад, вважала «процес над Бродським» боєм метеликів, а пресову «кампанію» навколо нього коментувала по-своєму: «– Яку біографію роблять нашому рудькові!». Запитувала я й Тетяну Григорівну Гнідич: багаторічну репресантку зі славного полтавського роду Гнідичів, потомку Миколи Гнідича, перекладача Гомера, перекладачку (і то феєричну) Байроновго «Дон Жуана», непогану – поезій нашого «неокласика» Миколи Зерова: «– Вас, Т. Г., весь пітерський філологічний бомонд відвідував, – певно, й Бродський?» – «Авжеж». – «То як воно було?» – Т. Г., імітуючи аристократичний прононс: «– Приходив – безстатевий – двокрилий – декламував свої вірші…».

А така інтонація – чи є вона в перекладі М. Стріхи? Дослухаймося знову: «Кажуть, Постуме, що курка – то не птиця, // мізки ж курячі завдати можуть горя. // Як припало вже в Імперії родиться, // ліпше жить в глухій провінції край моря. // Щоб далеко Цезар був і завірюхи. // Щоб не бігли всі й тремтіли, ніби вівці. // Кажеш ти, що всі намісники – злодюги? // Та мені миліш злодюги, ніж убивці».

З Імперією рахунки тут зводять по-імперському високочоло. Справжній провінціал «край моря» так, мабуть, не розмовляв би навіть у приватних листах. Жорсткий, скриплий вірш. Всі ті частки, які фізично жигають («вже», «ж»), накопичення приголосних, яке дряпає вухо («ж – курячі», «жить – в – глухій», «миліш – злодюги» тощо)… Так, це теж Бродський. Але інший.

 

4.

То чому все ж таки саме «столична», пітерська інтелігентська еліта ставилася до молодого Бродського неоднозначно? Чи не було в такому ставленні присмаку «національного», тобто юдофобського?

За всіх відповідати, природно, не можу. Проте для «кращої меншості» розгадка (як на мене) полягала в іншому. Навіть у 1970-ті роки, далеко не найсприятливіші для поезії та культури, – надто ще просякнуто було той Пітер кількастолітньою культурою, багатоаспектною «інтертекстуальністю», аби «постмодерний» Бродський виглядав для нього якимось дивовижем. Здібний поет? Безумовно. Нестандартний? Безперечно. Але й дещо провінційний…

Так-так, провінційний, але за міркою тих людей (до речі, дуже різноманітних за «етносом» і родинним походженням). Їхнє бо «місто-світ» не зводилось ані до метушливого Невського проспекту, ані – тим паче – до «цезарів» Смольного та «Великої Хати». Воно пам'ятало все жахіття випавших йому війн, репресій, заколотів, голодоморів. Та живилося воно вірністю друзів, свічками вдов на Смоленському кладовищі, біля каплиці Ксенії Юродивої, та сторінками книгосховищ і бібліотек.

Скільки житиму, стільки пам'ятатиму проф. Юрія Сергійовича Маслова, завідувача кафедри тамтешнього університету, сина «нашого» Сергія Маслова, професора Київського університету Святого Володимира. Ось характерний епізод. Ю. М. рецензує мій докторат і робить свої пропозиції: «– Пам'ятаєте, у Бодлера є вірш – не дуже відомий, але там, у другій строфі, є цікаві рядки (цитує французькою, напам'ять). Корисно було б порівняти з ним переклад Вільгельма Левіка (знову цитує). Він дещо баналізує Бодлерові метафори. У старому перекладі Максиміліана Кирієнка-Волошина (цитує; вперше я «публічно» чую українське прізвище нашого кримського земляка) – там воно, мабуть, ближче до першотвору…» – і так далі, в тому ж дусі.

Вони й «провінцію край моря» знали не гірше. Читаючи в Криму лекції на запрошення нашого університету (а не тільки завітаючи туристами), ходили вони пішки по горах, відкрито питалися про відсутніх тоді кримських татар, розповідали (як от інша пітерська професорка, Ірина Арнольд) про «припонтійських» кельтів та готів… Крим-Припонтіда не був для них місцем, де мешкали тільки римські намісники, або раби, або гетери. Та й іберійську Марціалову провінцію уявляли вони набагато точніше, ніж ліричний герой «Листів». А з «режимом» (як і великий український перекладач Григорій Кочур) боролися за допомогою не скороминущих алюзій, а довготривалої фахової майстерності.

Отже річ була не в тому, що Бродський мешкав не в «Мармуровому Домі» на Неві (де мешкала декілька років у підсобному приміщенні, разом із чоловіком, знаним єгиптологом Шилейко, напівголодна й зовсім не «цезарістська» Ахматова). Навіть не в тому, що за плечима в Бродського був не Тартуський університет, а стандартна есесерівська семирічка. Ну, і тим менш у тому, що був він «неправильної» національності. Річ була у вимогливості, а вона поширювалася на всіх без винятку.  Так колись спіймали на гарячому Осипа Мандельштама, коли він написав: «немов отруйниця та, Федра…» (переклад тут і далі мій – М. Н.). «– Осю», – так же лагідно-іронічно здивувалася Ахматова, – «та кого ж Федра отруїла?». І довелося речникові російського акмеїзму, авторові «Розмови про Данта» виправляти свою похибку: «Немов розгнівана та Федра…»

Тому сучасний перекладач «Листів до римського друга» опиняється поміж молотом та ковадлом. Між «столичною провінційністю» молодого собі поета – і високою гуманітарною культурою його контексту. Таке становище висуває перед перекладачем неабиякі проблеми. На яку аудиторію він розраховує? «Політично заангажовану» чи «класичну»? На які емоції: жагу співчуття – чи погорду? Врешті-решт, якого Марціала Бродський переклав (або переспівав): історичного чи алюзійного?

Історичний Марціал (приблизно 42 – 103 рр. н. е.) залишився у віках не листами. Віршовані листи-епістоли зробив класичним жанром інший римський поет, Горацій. Марціал же сформував епіграму – таку, до якої ми звикли сьогодні: уїдливий коротенький вірш із натяком на якусь реальну особу чи подію. Як виглядає автентичний Марціал, український читач може довідатися з перекладів Миколи Зерова. Сила-силенна деталей із римського повсякдення: вулиці та ринки, лазні та крамниці, учти й відвідини. Справжня галерея римських портретів: аристократи та плебс, «стара» знать і нувориші-багатії, раби й відпущеники, куртизанки та повії. Особливо дошкуляють Марціалові епіграми літераторам-нездарам, що рекламують власні вірші навіть по римських «клубах джентльменів», лазнях. Зате не бракує в того історичного Марціала лестощів на адресу своїх меценатів та чергових «цезарів».

Невже ж освічений та досвідчений читач Бродського не помічав тієї різниці поміж його фіктивним «Марціалом» та Марціалом давньоримським? Помічав, тому й відносив «Листи» до квазіперекладів, писаних Езоповою мовою. А мова ця стала на початку 1970-х майже всеохоплюючою. Пише хтось про «цезарів» або «царів»? Ну, ясно: це ж «наш рідний» Центральний Комітет КПРС та його Генеральний Секретар. «Таємна служба», «жандармерія»? Це теж загальновідомий шифр для «нашого» КДБ. Римські «фрустратори»? – А це вже «наші» стукачі. «Церковна» цензура (байдуже, католицька, реформатська чи ортодоксальна)? Зрозуміло: то є цензура партійна…

У 1920-ті, в Москві, ще міг вважатися анекдотом реальний епізод із тогочасних «ідеологічних дискусій». Критики «пролетарські» провокують критиків «старорежимних»: «– А чи був більшовиком Пушкін?» – Відповідь: «– Звісно, був, адже він так і пише: «Ось жовтень вже настав…»(«Октябрь уж наступил…»)». Для покоління Є. Євтушенка, А. Вознесенського, В. Коротича подібна «актуалізація» правила вже за норму. На київському грунті тодішні літературно-ідеологічні «анекдоти з життя» мали інакший, набагато гротескніший вигляд.

Був у 1960-ті такий собі Другий Секретар ЦК КПУ «тов. Лутак». А в нього була дружина, «тов. Марсель Бойко» (за паспортом, Марсельєза). Другі Секретарі керували зазвичай «ідеологією». Але українське красне письменство добре знало, що на ідеологічних чатах України стоїть не так «він», Секретар, як «вона», його дружина, «тов. Бойко». Це вона викрила чергове джерело «націоналістичних настроїв», українське Бароко (і зробила майже позадруковою «не-особою» дослідника того Бароко, Дмитра Наливайка). Це вона виявила ще один канал легалізації «хибних» творів – через переклади з мов «братніх республік». Чого не можна було друкувати латишам у Ризі, а українцям у Львові, можна було перекласти й надрукувати «навзвєм». Отоді й стався реально-історичний анекдот.

Пародист і шевченкознавець Юрій Івакін оприлюднив (не в Києві, звісно, а в Москві, в суто академічному часописі «Питання літератури») нову свою пародію на літературознавців. Пише один такий «знавець» про Некрасова: «Не все ще вивчили ми у великого демократа, не все з'ясували. От, наприклад, такі рядки: «Тут смотритель на крыльцо // Выбегает бойко...» Не знаю: мо, був отой наглядач реальною особою? Мо, й прізвище його треба друкувати не з малої, а з великої літери?..»

Далі починається серія «конспіративних» дзвінків. Дзвоню я – у редакцію часопису «Всесвіт», до «своїх», і довідуюся безневинним тоном: чи не бачили вони часом останнього примірника «Питань літератури»? – А що там є цікавого? – Ну, перегляньте Івакіна, побачите на власні очі… Вони бачать – очам не вірять – дзвонять іншим «своїм»,… – і примірник зникає з кіосків та книгарень ще до того, як його перехопили владні «бойки».

5.

Умовна «римськість» Бродського не була, таким чином, таїною для тогочасного читача – навпаки, була підманкою. Ніхто й не замислювався: а котрого з «цезарів» портретовано у рядках: «Як там Цезар? Що він робить? Все інтриги? // Все інтриги, певно, учти та пияцтво?». Або: якого Марціала маємо все ж таки у підзаголовку цикла? Реального Валерія Марцала, народженого у північно-східному містечкові Римської Іспанії? Містечку з іберійською, не латинською назвою Більбіль? У родині офіцерів-ветеранів – не латинян, але на службі в Риму? Вихованця школи риторів, що подався до столиці в пошуках адвокатської кар'єри, натомість зробившого блискучу кар'єру літературну? Котрий повернувся на схилі літ додому, але тужив за Римом?..

В «нормального» читача «застою» таких питань, мабуть, не виникало. Це був типовий камуфляж проти цензури, ще й з дещицею саркастичної солі: ну ж бо, «слуги режиму», пошукайте оригіналів, перевірте «адекватність перекладу»!.. Читач сьогоденний саме це може зробити: перевірити і відшукати цілу низку авторських «ляпсусів». Тільки провину за них він, певно, покладе не на Бродського-«Марціала», а на перекладача.

Скажімо, на долю історичного Марціала «цезарів» (також не умовних, а історичних) випало аж десять: від Клавдія (41-51 рр. н. е.) до Трояна (98-117). Навіть династій випало три: спершу Юлії, потім Клавдії, потім Антонії. Династію Юліїв вінчали такі постаті, як Тіберій (за якого розп'яли Христа) або Гай «Калігула» («Чобіток», це його прізвище): напівбожевільний нещадний вихованець гвардійських казарм, ладний коня ввести до Римського Сенату, аби коню принесли поклоніння, яко богові. Династію Клавдіїв прикрашали постаті, не менш одіозні, як от Нерон (54-69): він до незліченних арештів і страт опозиції додав ще й спалення Риму та перше масове гоніння християн… За якихось 60 років свого життя бачив Марціал «цезарів» і отруєних (Клавдій), і задушених (Тіберій), і зарізаних власною гвардією, охоронцями-преторіанцями (Калігула, Ґальба), або власними відпущениками (Доміціан), і самогубців (Нерон), і «солдатських імператорів» (Отон, Віттелій), що зникали, як виринали, – миттєво.

Чи міг про те знати Бродський? Звичайно, міг. Консультували його (як я вже розповідала) видатні перекладачі, поети, філологи Пітера. Існувала й багатотомна «дореволюційна» історія всесвітньої літератури, за редакцією В. Ф. Корша: постійний довідник для гуманітаріїв тогочасних університетів. Ну, а для нової, післяреволюційної «пролетарської молоді» існувала популярна серія видань про «найкращі книжки» усіх епох та народів. 1940 року було в цій серії надруковано розвідку про античну літературу, де був і Марціал, навіть окремою статтею. Тому не міг поет не відати, що ненажерою й пияком серед «Марціалових» цезарів був хіба Віттелій, але ж він володарював лише кілька місяців. Інтригували теж не так «цезарі», як римська «верховна рада» – Сенат: спершу намагаючись якось приборкати своїх імператорів, а згодом – перебрати на себе право їх висувати й затверджувати. Публічні банкети («учти») також влаштовували не так імператори, як багатії або новопоставлені посадовці. «Хліб та видовища» ставали гонораром римському натовпу за підтримку на виборах.

То що ж робити перекладачеві з цими реаліями навмисно автором проігнорованими або перекрученими? Можливих стратегій в нього три. Перша: залишити «помилки» автора, якими вони є, але прокоментувати їх окремо, в передмові чи то в примітках, – як літературну гру поета-постмодерніста, або ж політичну гру маргінала епохи «застою». Друга стратегія: все залишити, нічого не коментувати (читач – людина розумна, сам усе добере). Третя: замінити авторську гру якоюсь грою новою: сучасними реаліями, що виконуватимуть таку саму алюзійно-пародійну функцію, але вже в новому контексті.

Третім шляхом М. Стріха не пішов. Перший допоки що не обрав. Тож домінує в нього друга стратегія: орієнтація на читача, обізнаного не тільки в реаліях і біографіях римських, а й нещодавніх «наших». Перекладач ризикує? Так, але й робить свій переклад довготривалішим. Проте менш «актуальним»? Ну, на це питання відповідатиме вже не він, перекладач, а сама історія – наша майбутня історія.

А сьогодні Йосип Бродський у новому українському перекладі вертає додому. Як додому? Він же поет «петербурзький», чи то «пітерский», чи то «васильєострівський», – або «венеційський»? Імператор «радянського постмодерну»? Одіссей – «неповерник»?..

Воно ніби й так, начебто й підтверджено самим Бродським. На початку 1990-х, коли Україна повернула собі статус суверенної держави, зарубіжні газетярі знов атакували його: «– Пане Бродський, що Ви думаєте про нову Україну?» – Нобеліант ізронив: «– Україна? Що це таке? Де воно?». Переповідаючи мені той не вельми симпатичний, бо виразно «римський» епізод, проф. Вадим Скуратівський додав, гнівно сміючись: «– А відповів би йому хтось: це, пане, така країна, де є невеличке містечко Броди, звідки й пішов Ваш родовід!..» Так уявна «провінція» Бродського дала відсіч його ж таки «Римові». Бо навіть есересерівські вигнанці, емігранти зовнішні, або гордовиті емігранти внутрішні (а саме в такому тоні й написано «Листи до римського друга») несли всередині тонку отруту Імперії – отруту Риму.

Не докоряймо мертвим і по-своєму стражденним. Але пам'ятаймо про те, скільки коштувала їм –  ззовні та зсередини –  їхня «Імперія край моря». Думаймо ж перш за все про свій, український контекст (і про майбутні українські переклади з Й. Бродського, – а він як поет їх вартий).

Що таке українські переклади? Зрозуміло, це переклади українською мовою. А що таке мова? Це сховище спільної культурної пам'яті. А що таке народ? Саме народ – не «політична нація», але й не «електорат». Не «плебс», але й не «етнос»... Єдиний критерій, якого твердо винайдено для поняття «народ», – це спільна «пам'ять культури» (М. Бахтін). Тому й «Листи» українською втягнули в себе культурну пам'ять, набагато ширшу й глибшу, аніж згадки про «відлиговий» дисиданс. За ними винаочнюються барокові сільські поповичі та козацькі писарчуки України – бурсаки й спудеї, що вивчали піїтики й риторики того ж таки античного Риму і теж перекладали, засновуючи своїми перекладами підвалини новоукраїнської культури. А ще постають українські професори італійських університетів, на взірець Юрія Дрогобичевського, або ж капельмейстери столичних капел, подібні до Д. Бортнянського. А ще – старі козацькі полковники та інша старшина, – ті, кому пощастило залишитися живими, хто йшов наприосінні свого життя до монастиря або повертав до рідної хати в «садку вишневому» чи посеред «припонтійського» українського степу. І там читали – хтось Блаженого Августина, а хтось Горація (між іншим, в оригіналі, латиною!). І писали вірші, що їх переписували потім співвітчизники впродовж десятиліть, або клали на музику й співали як народні пісні…

Давно вже й згас Рим як «політична нація», а вони скрешали пам'ять його народу, пам'ять культури – й робили її нашою спільною, українською пам'яттю. Саме цього повернення додому й чекаємо від будь-яких новітніх українських перекладів – чи то з Марціала, чи то з Бродського.