Кралюк Петро Михайлович,

доктор філософських наук,

профессор, перший проректор

НУ «Острозька академія» 

Люблінська унія: оцінки в українській історіографії

 

Якщо для поляків Люблінська унія є подією зі знаком плюс, то наші українські історики трактують її переважно як подію негативну. Адже в результаті Люблінської унії значна частина українських земель, передусім Волинь та Київщина, відійшли до Корони Польської. Враховуючи сильні антипольські настрої, які існували в українському суспільстві в період національного відродження, не дивно, що чимало українських істориків сприймали Люблінську унію в негативному плані.

І все ж ситуація з оцінкою Люблінської унії в українській історіографії не є вже такою однозначною. Звісно, Люблінська унія – непросте явище, непросто вона укладалася. Політичною елітою України-Русі кінця ХУІ ст.  унія сприймалася, радше, негативно, ніж позитивно.  Проте якщо звернутися до документальних пам’яток  кінця ХУІ – початку ХУІІ ст., що з’явилися в Україні, то в них ми майже не знаходимо згадок про Люблінську унію. Якщо вони зустрічаються, то носять фрагментарний або маргінальний характер. Українські шляхтичі та інтелектуали того часу, в силу певних обставин, не вважали цю подію важливою, такою, що заслуговує на особливу увагу.

На Люблінську унію не звертається увага й у т.з. «козацьких літописах» ХУІІ-ХУІІІ ст. Показово, що в «Історії русів», яка є їхнім своєрідним продовженням, згадки про Люблінську унію взагалі немає. Даний твір був виданий у 1846 р., проте з’явився у кінці ХУІІІ ст. і поширювався у рукописних копіях. Він справив помітний вплив на формування української національної свідомості. Зокрема, під впливом «Історії русів» знаходився Тарас Шевченко.

У «Історії Малої Росії» Д.Бантиша-Каменського, яка за життя автора мала кілька видань (у 1822, 1830 та 1842 рр.) і була першим науковим оглядом історії України, про Люблінську унію є лише фрагментарна згадка в тому сенсі, що завдяки їй було повністю приєднано Литву й руський (український) народ до Польщі. При цьому зверталася увага, що руси (українці) та князівство Литовське отримали привілеї [1].

На Люблінську унію почали звертати увагу українські історики  кінця ХІХ – початку ХХ ст., осмислюючи політичну історію України в національному дусі. Тут варто звернути увагу на трактування цієї події М.Грушевським. У своїй «Історії України-Руси» та інших своїх роботах він негативно оцінював Люблінську унію, звертаючи увагу на те, що вона стала актом політичного насильства польської політичної еліти над представниками інших народів що ввійшли пізніше до складу Речі Посполитої. Історик писав: «Прославлений пізніше як акт любові, братерства, пожертвування, в дійсності сей сойм (мається на увазі сейм у Любліні, на якому обговорювалися питання унії – П.К.) був ланцюгом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресією державної власти й тяжких політичних обставин» [2]. Погляди М.Грушевського на Люблінську унію були прийняті українськими істориками. Тому в багатьох їхніх працях дана подія розглядалася як акт насильства, який започаткував інтенсивну експансію поляків на українські землі.

З подібними оцінками Люблінської унії зустрічаємося і в радянській українській історіографії. Щоправда, тут були посилені деякі акценти, зокрема, вказувалося на антиросійський характер унії та на соціальні наслідки цієї події. Наприклад, у найбільш фундаментальній, восьмитомній «Історії Української РСР» ведеться мова про те, що «правлячі кола Великого князівства Литовського вирішили піти на дальше зближення з Польщею, щоб використати її сили в боротьбі з Росією і зміцнити своє зовнішньополітичне становище». Також говорилося, що в Люблінській унії були зацікавлені середні й дрібні феодали, які боялися загострення класової боротьби. Наслідки ж Люблінської унії в цьому виданні оцінювалися таким чином: «Приєднання Волині, Київщини і Брацлавщини до Польщі різко посилило на ці українські землі експансію польських світських і духовних феодалів, до яких приєдналися й українські магнати з Волині. Захоплення селянських і козацьких земель супроводжувалося посиленням соціального гніту й наступом на національні права українського населення і його релігію. Все це загострювало класові й національні суперечності» [3].

Згадана «Історія УРСР» вийшла у двох варіантах – україномовному та російськомовному. При чому російськомовний варіант опублікували майже удвічі більшим тиражем, ніж україномовний. Між цими варіантами були певні відмінності. Цікаво, що в російськомовному варіанті спостерігаємо посилення негативних моментів у оцінці унії. Там, зокрема, писалося:

«После отторжения от Великого княжества Литовского украинских земель, составляющих более половины ее территории, и включения их в состав Польского королевства крупные феодалы Литовского государства прекратили сопротивление. 1 июля 1569 г. послы Великого княжества Литовского приняли присягу на верность польско-литовской унии и подписали унитарный акт, продиктованный им, по существу, польскими магнатами. 11 августа акт унии утвердил король Сигизмунд II Август. Так сравнительно легко литовские, украинские и белорусские феодалы покорились воле короля и правящей феодальной верхушке Польши. Личные, узкоклассовые интересы оказались для них выше интересов государственных и национальных. В.И.Ленин подчеркивал, что борьба господствующих классов всегда была «борьбой исключительно из-за меры и формы уступок».

Украинские народные массы прекрасно поняли изменническую роль украинских феодалов. Об этом говорится в народной песне:

Ой, ляхи б не прийшли,

Щоб пани їх не знали;

Ой, пани щоб пропали,

Що ляхам нас запродали» [4].

Коментарі, думається, зайві. 

За роки незалежної України відбулося зміщення деяких акцентів в історіографії щодо оцінки деяких подій. Проте оцінки Люблінської унії це фактично не торкнулося. Якщо проаналізувати підручники для середніх та вищих шкіл з історії, то бачимо, що оцінка цієї події та її наслідків мало чим відрізняється від оцінок у національно орієнтованій історіографії столітньої давності й у історіографії радянській. Наприклад, у навчальному посібнику В.Ю.Короля «Історія України», виданому в 2005 р., Люблінська унія трактується в «кращих» радянських традиціях. Ця подія розглядається в контексті «експансії польських феодалів на українські землі». Зокрема, там можемо прочитати таке: «Після укладення унії різко посилився феодальний, національно-культурний, релігійний гніт українського народу. Землі почали роздавати шляхті» [5].

Ще в одному навчальному посібнику з історії України О.Д.Бойка, який витримав кілька видань, зустрічаємо майже таке саме вульгарно-соціологічне трактування Люблінської унії. Автор спеціально звертає увагу, що «українська шляхта всупереч українським магнатам не тільки не противилася, а й сприяла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі відіграли егоїстичні вузько станові інтереси…» Ведучи мову про наслідки Люблінської унії автор безапеляційно заявляє: «Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап економічних утисків, згортання політичного життя, прогресуючої втрати національних традицій і культури» [6].

У інших підручниках і посібниках автори хоча й утримуються від таких відвертих вульгарно-соціологічних штампів, притаманній марксистсько-ленінській історіографії радянського періоду, однак говорити про всебічну оцінку ними Люблінської унії не доводиться. Переважно акцент робиться на негативних моментах. 

Наприклад, у підручнику М.С.Пасічника «Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи», який претендує на осмислення державотворчих процесів на українських землях, звертається увага на те, що до об’єднання з Польським королівством Велике князівство Литовське підштовхнула Лівонська війна з Московією. Унія, на думку автора, призвела до втрати Литвою незалежності: «Після втрати України литовські магнати мусили розпрощатися зі сподіваннями на державну незалежність». Далі ведеться мова про те, що створення Речі Посполитої, до складу якої ввійшли Польща, Україна та Литва, зробили цю державу однією з наймогутніших у Європі. Однак, мовляв, це об’єднання нічого не дало Україні [7].

Чимало уваги Люблінській унії приділено в навчальному посібнику П.С.Гончарука «Історія України з найдавніших часів до початку ХХ ст.» Автор намагається чітко визначити причини унії, показати політичні перипетії її укладення, а також наслідки. Щодо причин унії, то акцент робиться на загрозі з боку Московії для Великого Литовського князівства. Показуючи сам процес укладення унії, автор знову ж таки звертає увагу на негативні речі, на тиск з боку польської політичної еліти і т.д. Роблячи висновки, автор виділяє наступне: по-перше, в результаті унії «Литва втратила свою велич і могутність»; по-друге, «історична доля українських земель тепер уже не залежала від настроїв литовської знаті»; по-третє, «вимоги української шляхти до польського сейму носили дрібний характер» і «українська еліта свій політичний потенціал вичерпала»; по-четверте, «напередодні унії українські князі не мали можливості для маневрування» [8].

При бажанні можна показати, як в інших підручниках та навчальних посібниках сучасних українських авторів трактується питання унії. В принципі, ці трактування мало чим відрізняються один від одного. Загалом акцентується увага на кількох моментах. При визначенні причин унії звертається увага, що Великому князівству Литовському загрожувала Московія і саме це стало однією з головних причин унії. Часто звертається увага на те, що середня й дрібна шляхта князівства, на відміну від князів-магнатів, була не проти приєднатися до Польського королівства. При висвітленні процесу укладення унії звертається увага на насильство з боку польської політичної еліти та на інших негативних моментах. Ведучи ж мову про наслідки унії, говориться про посилення соціального, національного та релігійного гніту.

Певним винятком у цьому плані є підручник Н.Яковенко «Нарис історії України: З найдавніших часів до кінця ХYІІІ століття», який витримав кілька видань. До речі, він також перекладений польською мовою і виданий у Польщі. Н.Яковенко, яка є спеціалістом з історії української аристократії, спробувала відійти від народницьких стереотипів, що продовжують панувати в українській історіографії, та більш всебічно підійти до розгляду Люблінської унії.

Так, говорячи про причини цього явища, вона звертає увагу як на зовнішні, так і внутрішні чинники. До зовнішніх чинників відносить загрозу для Великого князівства Литовського не лише з боку Росії (Московії), а й з боку Кримського ханства. Для українських земель татарська загроза в той час була більш важливим чинником, ніж загроза з боку московітів.

Звертає увагу Н.Яковенко й на чинники внутрішні. До них вона відносить «внутрішнє полонофільство», яке було притаманне частині української шляхти. Веде мову й про економічний чинник – бурхливий розвиток торгівлі, який інтенсифікував господарське освоєння українських земель.

Визначаючи наслідки Люблінської унії, Н.Яковенко звертає увагу на нетрадиційні для української історіографії моменти. Зокрема, на спалах князівської потуги, а також на те, що унія створила можливість для «зустрічі Русі з Руссю». Мається на увазі те, що галицькі й подільські інтелектуали отримали змогу працювати при дворах волинських магнатів, а це інтенсифікувало культурне життя й призвело до творення цікавих явищ культури, зокрема, до виникнення Острозької академії [9].

Незважаючи на те, що погляди Н.Яковенко є нетиповими серед професійних істориків і багатьма не сприймаються, вони  поступово набувають поширення.

Очевидно, треба враховувати, що Люблінська унія, незважаючи на всі за і проти, мала велике значення для України. Вона врятувала Велике князівство Литовське від експансії Московського царства. Якби в кінці ХУІ ст. землі цього князівства (а це були переважно землі білоруські та українські) увійшли до склад Московії, вони б цілком ймовірно перетворилися приблизно в те саме, чим на сьогоднішній день є Смоленщина, яка, до речі, свого часу була частиною етнічної Білорусії. Також створення Речі Посполитої стало стримуючим чинником татарської експансії на українські землі.

Незважаючи на католицьку експансію, про яку в нас часто говорять історики і яку, власне, немає сенсу заперечувати, чомусь саме після Люблінської унії в Україні спостерігалося культурне піднесення. М.Грушевський іменував його першим українським національним відродженням. Саме тоді з’являються Острозька Біблія, Острозька академія, братські школи, зрештою, Києво-Могилянська академія, з’явилися друкарні, які випускали різноманітну літературу, та й, власне, виникла і розвинулася оригінальна полемічна література. Чомусь саме в той час починається освоєння Подніпров’я, яке зазнавало постійних набігів татар і лежало пусткою. До речі, Батурин, про який зараз в Україні так багато говорять, був заснований незадовго після Люблінської унії польським королем Стефаном Баторієм як форпост на східних землях Речі Посполитої. Звідси і така його назва Батурин, тобто місто Баторія. Чомусь також інтенсивний розвиток запорізького козацтва, яким ми так гордимося, відбувся саме після Люблінської унії.

Звісно, не можна перелічені явища української історії кінця ХYІ – початку ХYІІ ст. безпосередньо пов’язувати з Люблінською унією. Але над цим варто задуматись. Напевно, українським історикам слід припинити повторювати старі штампи, а проаналізувати, що реально дала для України Люблінська унія.

 

1.     Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. – К., 1993. – С.86.

2.     Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т.ІY. – С.414.

3.     Історія Української РСР. – К., 1979. – Т.І. – Кн.2. – С.199-200.

4.     История Украинской ССР. – К., 1982. – Т.ІІ. – С.233.

5.     Король В.Ю. Історія України. Навчальний посібник. – К., 2005. – С.75.

6.     Бойко О.Д. Історія України. Навчальний посібник. – К., 2006. – С.105.

7.     Пасічник М.С. Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи. – К., 2006. – С.132-133.

8.     Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття. Курс лекцій. – К., 2005. – С.138-141.

9.     Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУІІІ століття. – К., 1997. – С.119-125.