Кралюк Петро Михайлович,

доктор філософських наук,

профессор, перший проректор

НУ «Острозька академія» 

Ярема Вишневецький – герой чи антигерой

 

         Певно, в історії Польщі, як і в історії України немає настільки парадоксальної фігури, як фігура князя Яреми Вишневецького.

Був він нащадком козацького ватажка Дмитра Байди-Вишневецького, засновника Запорізької Січі. Незадовго перед постанням Богдана Хмельницького в самого Яреми склалися, судячи з усього, добрі стосунки з українськими козаками. Принаймні, вони разом ходили походами на татар у 40-их рр. ХУІІ ст. Й водночас це – «гроза козаків». Так написав на надмогильній плиті Яреми його син, польський король Михайло Корибут-Вишневецький. Саме таким, в більшості випадків, й постає образ цього історичного діяча..

Ярема походив з родини, де були сильні православні традиції. Його мати, Раїна Могиляка, виступала фундатором православних святинь, жертвувала кошти на видання релігійної літератури. А її брат, Петро Могила, став видатним церковним діячем, архімандритом Києво-Печерської лаври, а потім митрополитом Київським. Сам же Ярема опікувався православними монастирями й церквами. Навіть сьогодні в найбільшій православній святині Полтавщини Мгарському монастирі, який належить Московському патріархату, позитивно згадують про Ярему Вишневецького як про одного із головних благодійників цієї обителі. І в той же час він постає як відступник від православ’я, ревнитель католицької віри, людина, що цілеспрямовано насаджувала католицизм на українських землях.

Вишневецький надзвичайно багато зробив для Речі Посполитої. Його можна вважати рятівником цієї держави під час козацького постання в 1648-1651 рр. Він користувався великою популярністю серед шляхти. Заслуги Яреми дали можливість його синові, Михайлу, загалом особі пересічній, стати королем Речі Посполитої. Проте Ярема не мав належного визнання з боку правлячої еліти держави, якій служив. Зазнавав образ з боку найвищих достойників, зокрема, канцлера Єжи Оссолінського.

Образ Яреми асоціюється з людиною дуже багатою. Дійсно він належав до одного з найбільших магнатів Речі Посполитої. З іншого боку, в кінці свого життя – це злидар. Навіть не знайшлося належних коштів достойно поховати його. Тіло Вишневецького, яке, згідно заповіту князя, мало би бути поховане у Вишнівці, довго «подорожувало» і не було предане землі. Це надає образові Яреми якоїсь зловісної містичності. Вона ще більше посилюється, коли пригадати, що в бенедиктинському монастирі Святого Хреста на Лисій Горі, де, як вважається, знайшло останній притулок тіло князя, деякий час в ув’язненні перебував Степан Бандера – найвизначніший лідер українського націоналістичного руху в ХХ ст. Отже, «ворог українського народу» (а саме так трактують Ярему в Україні) майже через триста років «зустрівся» з людиною, котру зараз багато українців розглядає як символ українського визвольного руху.

При бажанні можна й далі перелічувати парадокси постаті Яреми Вишневецького.

Варто мати на увазі й те, що, попри вивчення діяльності князя різними істориками (як польськими, так і українськими), деякі моменти його біографії залишаються нез’ясованими. Ми погано знаємо про його господарську діяльність. Не знаємо (чи не хочемо знати) про підтримку ним православної церкви, звертаючи переважно увагу на відступництво Яреми від православ’я й перехід до католицизму. Маловідомими залишаються для нас стосунки Яреми та короля Владислава в 1646-1648 рр., зокрема, «дивний» похід князя на землі Кримського ханства в 1647 р. Не знаємо й про особисті стосунки Яреми та Богдана Хмельницького. А те, що ці діячі української історії знали один одного, особливих сумнівів не викликає. І не виключено, деякий час, зокрема, в 1648 р., вели між собою «дивну гру». Зрештою дивною видається і смерть Яреми. Незадовго перед нею він не скаржився на здоровя. Та й було йому не так багато – 39 років. Існує версія, що він був отруєний. Хоча довести це неможливо.

Моменти парадоксальності в діяльності Яреми Вишневецького, «білі плями» його біографії робили й роблять цю фігуру неоднозначною в оцінці істориків та громадськості. Для поляків (хоча і тут не все так просто і однозначно) Вишневецький виступає як національний герой. Для українців, навпаки, це – антигерой, «ворог українського народу».

Польські дослідники більше звертали уваги на вивченні діяльності Яреми Вишневецького. Це закономірно. Ще за життя і незадовго після його смерті про князя зявилося чимало польськомовних панегіриків. Його прославляв один із найвидатніших польських поетів того часу Самуель Твардовський. Високо оцінювали діяльність князя автори мемуарів, хроністи. При чому серед останніх були не лише католики, що вважали себе представниками польської соціальної еліти (шляхти), а й єврей Натан Ганновер та православний русин (українець) Йоахим Єрлич [1]. Однак позитивна оцінка Яреми в більшості цих творів носила не стільки «національний», скільки станово-соціальний характер. Його розглядали як захисника шляхти від «козацької стихії», як безстрашного рицаря, образ якого відповідав шляхетським ідеалам.

У ХІХ ст. в історіографії польській змінилися акценти в оцінці Вишневецького. Це було пов’язано з кількома моментами. Після падіння Речі Посполитої поляки не мали повноцінних державних структур, фактично стали бездержавним народом. Проте жили споминами про славне минуле й намагалися відновити свою державність, сподіваючись, що їхніми союзниками в боротьбі проти російського самодержавства стануть українці. Тому в тогочасній польській літературі відбувається певна «проукраїнська переорієнтація». У польському письменстві з’являється «українська школа». Її представники творили романтичний образ українського козака, що виступав союзником польського шляхтича в боротьбі з татарами, турками й росіянами. У такій ситуації Вишневецький, як «гроза» українських козаків, мав шанси перетворитися в антигероя. І хоча польські історики продовжують писати про нього в позитивному плані, але робили це відносно стримано. Так, історик позитивістського напрямку Кароль Шайнохa розглядав Вишневецького як руйнівника, в якого не було навіть найменшої «іскри творчості» [2]. Сучасник Шайнохи Юзеф Шуйський хоча й писав про Ярему в позитивному плані, однак звертав увагу на його «бузувірства». Загалом фігура цього діяча, яка могла викликати негативні реакції з боку українців, в польській історіографії маргіналізується. Принаймні, він перестає виступати, як один із найвизначніших діячів польської історії ХУІІ ст.

«Врятував» Вишневецького Генріх Сенкевич. У відомому романі «Вогнем і мечем» Ярема постає як національний герой, рятівник Речі Посполитої й ревнитель католицизму. Хоча такий образ не зовсім відповідав історичній правді, саме він увійшов у свідомість поляків кількох поколінь. Водночас не варто говорити про «антиісторизм» письменника. Зображуючи своїх героїв, у т.ч. Вишневецького, Сенкевич звертався до польських писемних джерел середини й другої половини ХУІІ ст. А оскільки тоді особа Яреми була досить популярною і князю, як уже зазначалося, було присвячено чимало панегіриків, то не дивно, що це знайшло відображення в романі.

Твір Сенкевича з'явився в потрібний момент. Тоді, після повстання 1863 р., як, зрештою, і після повстання 1830-1831 рр., в поляків розвіялися надії щодо підтримки українцями їхньої боротьби з російським самодержавством. У такій ситуації посилилися антиукраїнські настрої, які, до того ж, підігрівалися російською політичною елітою. Автор роману «Вогнем і мечем» уміло використав їх.

Незважаючи на величезну популярність «Вогнем і мечем», все ж з’явилися роботи польських істориків, де критично оцінювалася інтерпретація історичних подій у романі Сенкевича, а також поданий ним образ Яреми Вишневецького. Наприклад, з Сенкевичем полемізував Зиґмунд Качковський, представляючи Ярему як жорстокого олігарха-свавільника. Були навіть спроби представити князя у різко негативному світлі. Зокрема, Ольгерд Гурка трактував Вишневецького як боягуза (що, до речі, не узгоджується з історичним фактажем) і навіть як людину, котра знаходилася в змові з Хмельницьким [3]. Проте такий підхід у польській історичній літературі, радше, видається курйозом.

У міжвоєнний період з’явилися роботи, де була спроба дати відносно об’єктивну оцінку Яреми Вишневецького. Маються на увазі праці Владислава Томкевича. Саме йому належить поки що єдина наукова монографія про цього діяча [4]. У соціалістичній Польщі князя починають розглядати в світлі вульгарного марксистського соціологізму як «ворога народу». Дана тенденція не була визначальною, хоча справила певний вплив на польських істориків. Наприклад, Лєшек Подгородецький, відомий дослідник української історії ранньомодерного часу, вважав, що Сенкевич неслушно представив Вишневецького героєм. При цьому згаданий автор спеціально робив акцент на багатствах Яреми [5]. Відносно об’єктивною видається оцінка діяльності князя в науково-популярній книзі Яна Відацького «Князь Ярема», що побачила світ у 1984 р. [6] і потім була перевидана. Відацький не є професійним істориком. Однак йому вдалося створити цікавий психологічний портрет князя на тлі епохи.

Проте в свідомості більшості поляків продовжує зберігатися образ Вишневецького із роману «Огнем і мечем». Особливо він актуалізувався після появи фільму Єжи Гофмана, знятого за мотивами цього твору.

Українці зі зрозумілих причин не приділяли особі Вишневецького великої уваги. Для них це була негативна постать. Хоча, варто зазначити, що він не виступав у них як «символ зла». Про нього просто воліли не згадувати, «витерши» із історичної памяті. Вишневецький не фігурує в українському фольклорі, а в козацьких хроніках якщо й згадувалася, то, радше, на маргінесі. Про Ярему не знаходимо згадок ні в творах Гоголя, ні Шевченка, які зверталися і до фольклорних джерел, і до козацьких літописів.

Певну зацікавленість до особи князя виявив український історик, письменник та громадський діяч Микола Костомаров. Він спеціально їздив у Вишівець, навіть пробував тут збирати якісь матеріали про Ярему [7]. Вишневецькому дослідник приділив увагу на сторінках своєї монографії «Богдан Хмельницький» [8]. В особі князя він бачив противника Хмельницького й козаків. Не можна сказати, що Костомаров трактував його вкрай негативно. Але загалом це був для нього антигерой. Приблизно так само трактували князя й інші відомі українські історики, зокрема, Михайло Грушевський [9]. При цьому часто робився акцент на відступництві Вишневецького, на тому, що він відійшов від православ’я і прийняв католицизм. Як не дивно, на цьому акцентував увагу навіть В’ячеслав Липинський, який сам був католиком і, на відміну від українських істориків народницького спрямування, належав до представників «державницької» школи, розглядаючи діяльність українських еліт [10].

Ярема знайшов собі місце й в українській літературі. Звісно, як антигерой. Таким він постає у трилогії М.Старицького «Богдан Хмельницький». Хоча не можна сказати, що в цьому творі Вишневецький постає в абсолютно чорних фарбах. Письменник Іван Нечуй-Левицький  спеціально присвятив роман князю [11]. У ньому Ярема представлений як відступник від справи своїх предків, їхньої віри. Автор протиставляє Яремі особу його предка, Дмитра Байди-Вишневецького. У негативному плані зображений Вишневецький і в інших українських літературних творах, зокрема, в популярній поемі Ліни Костенко «Берестечко».  Такі трактування, як, до речі, й трактування Сенкевича, видаються тенденційними. Вони, радше, експлуатують поширені стереотипи, а не наближають читачів до реальної історії.

І все ж в Україні були спроби відносно об’єктивно оцінити діяльність Вишневецького. Інша річ, що ці спроби фактично не відомі для широкої публіки. У даному випадку варто назвати дослідження О.Лазаревського «Лубенщина і князі Вишневецькі», опубліковане в часописі «Київська старовина» в 1896 р. [12], і особливо монографію К.Бочкарьова «Нариси Лубенської старовини», що побачила світ у 1900 р. [13] У цих роботах зверталася увага на конструктивні моменти в діяльності князя, зокрема, на залюднення ним території Лубенщини й на сприяння ним господарському розвитку цього краю.

Правда, останнім часом в Україні спостерігається тенденція переосмислення особи Яреми Вишневецького. Зявилися роботи (правда, радше, не наукового, а публіцистичного характеру), в яких було намагання представити князя таким собі українським регіональним лідером, що проводив свою «незалежну» політику. І хоча ця версія має право на існування, вона належним чином не обґрунтована. Наприклад, до таких робіт належить стаття Ю.Винничука «Малоросійський мазохізм» [14]. Більш ґрунтовною є науково-популярна розвідка «Ієремія Вишневецький. Спроба реабілітації» [15]. Однак бачимо, що за реабілітацію Яреми беруться переважно «вільні художники» (журналісти, письменники). Професійні історики воліють відмовчуватися, не бажаючи викликати вогонь на себе.

Показово, що під час телевізійного проекту «Великі українці», який реалізовувався в Україні в кінці 2007 – на початку 2008 рр., одним із претендентів на «великого українця» розглядався й Ярема Вишневецький. Щоправда, за результатами голосування він навіть не ввійшов у сотню «великих».

Об’єктивній оцінці Вишневецького зараз, на нашу думку, заважає кілька моментів. По-перше, свідоме чи несвідоме трактування подій середини ХУІІ ст. через призму уявлень модерного часу. Воно змушує дивитися на ті події з позицій націоналізму, трактувати тих чи інших історичних осіб як національних героїв чи антигероїв. По-друге, при оцінці Яреми Вишневецького переважно звертається увага на два моменти в його біографії – перехід із православ’я на католицизм й боротьба з козаками та Хмельницьким. Відповідно, українці ці факти оцінюють зі знаком мінус, поляки ж зі знаком плюс. Інші ж, достатньо важливі моменти біографії князя, здебільшого, ігноруються. Й, по-третє, окремі сфери діяльності Яреми погано вивчені. Ми, наприклад, погано знаємо його політичну діяльність, коли він виступав як своєрідний лідер регіоналізму, очоливши партію «княжат старожитніх». До речі, ця діяльність йому дорого коштувала. Тривалий час польська політична еліта в особі коронного канцлера Єжи Оссолінського, королів Владислава й Яна Казиміра свідомо ігнорувала Вишневецького, прагнула не допускати його до великої політики. Не вивчена релігійна політика князя. Його іноді зображують як ревного католика, хоча, насправді, він виявляв достатній прагматизм, протегуючи як католикам, так і православним. Навіть був готовий іти на працю з протестантами. Не вивченою залишається господарська й адміністративна діяльність Вишневецького. А саме тут князь, якщо виходити з деяких свідчень, досягнув чи не найбільших успіхів. Зрештою, ми мало знаємо про його взаємини з козаками до 1648 р.

Отже, спробуємо, звернувшись як до відомих, так і маловідомих фактів біографії князя, дати всебічну оцінку його діяльності.

Звісно, специфіка діяльності тієї чи іншої особи значною мірою визначається тим, як вона себе ідентифікує. Власне, самоідентифікація творить парадигму поведінки.

Ким же себе вважав Ярема Вишневецький?

На першому місці в його самоусвідомленні важила приналежність до князівського роду. Вона в очах тогочасної спільноти розглядалася як щось сакральне, дане Богом. Князівський титул хоча формально урівнював його носіїв із шляхтичами, насправді давав реальні переваги при отриманні державних посад, відкривав більші можливості для участі в політичному житті Речі Посполитої. Зрештою, приналежність до князівського роду давала право на отримання королівської корони. До речі, князі Вишневецькі мали як родинні зв’язки з польськими королями й литовськими князями, так і з московськими царями  [16]

Наскільки Ярема Вишневецький високо цінував свою князівську приналежність, свідчить хоча б його активна участь в обороні прав руських князів у 1638 р. Маючи всього 26 років, він стає лідером партії «княжат старожитніх», до якої входило чимало поважних і старших за віком українських аристократів. Йшлося про те, щоб зберегти за цими князями титули, які вони отримали ще до Люблінської унії. У цих змаганнях, очолюваних князем, можна вбачати своєрідний прояв руського регіоналізму, який, проте, не виходив за легальні межі. Загалом Ярема належав до легістів, людей, що високо ставили закон. Не треба забувати, що він певний час навчався і жив у Західній Європі, де повага до закону була відносно високою.

Тут переходимо до другого моменту в його самоідентифікації. Ярема виступав як законослухняний підданий своєї держави – Речі Посполитої. Князь належав до людей, включених у її систему влади, і, схоже, не мислив себе поза нею. Навіть коли зазнавав кривд з боку найвищих державних достойників, князь не вдавався до бунту й протизаконних дій.

Важливим моментом у самоусвідомленні людей того часу відігравала релігійна приналежність. Ярема належав до родини, де були сильні православні традиції. І його батько, Михайло, і мати, Раїна, були ревнителями православ’я, всіляко протегували православній церкві. Він був хрещений як православний і таким залишався до 20-ти років. У 1632 р., повернувшись із-за Західної Європи, Ярема прийняв католицизм. Попри поширену думку, що в той час українські православні шляхтичі масово покатоличувалися, насправді подібні конфесійні переходи не були поширеним явищем. Тому перехід Яреми викликав значний резонанс. До цього звернувся з осудливим листом відомий український церковний діяч Ісайя Косинський [17]. 

Чому Ярема зважився на такий крок? Адже знав, що багато людей із його оточення сприйме такі дії негативно. Немало дослідників пояснюють такий вчинок тим, що князь навчався у львівських єзуїтів, а також студіював у італійських університетах. Познайомившись із західноєвропейською католицькою культурою, став її симпатиком. Очевидно, такі ідейні мотиви дійсно були. Однак не варто вважати, що лише вони визначили конфесійний перехід князя.

Ярема не міг не розуміти, що приналежність до католицизму відкриває набагато кращі можливості для його політичної кар’єри, а також для входження в середовище державної еліти. Саме цей прагматичний мотив, на нашу думку, виявився вирішальним.

Дехто веде мову про чисто суб’єктивні моменти, які сприяли конфесійному переходу князя. Річ у тім, що його батько Михайло був отруєний православним ченцем. Зрозуміло, цей факт не міг не впливати на Ярему. Хоча, на нашу думку, його не варто перебільшувати. Незважаючи на певні симпатії та антипатії князя, він був людиною достатньо прагматичною.

Звісно, зміна конфесії, за великим рахунком, не робила честі Вишневецькому. В умовах тогочасного різкого конфесійного протистояння в Україні такий крок сприймався як віровідступництво, зрада батьківських традицій (а традиція в тогочасному суспільстві цінувалася дуже високо!). Не виключено, що молодий і амбітний Ярема, який нещодавно повернувся з-за кордону й прагнув робити політичну кар’єру, недостатньо адекватно оцінив свій крок. Зрештою, перехід на католицизм для Яреми мало що дав у плані політичної кар’єри. Проте без цього переходу він би не користувався такою популярністю серед католицької шляхти, а його б син не отримав королівську корону. У цьому, в принципі, можна побачити «далекоглядність» князя.

Однак не варто закидати Яремі релігійну нетерпимість, яка часто притаманна неофітам. Так, він фундував католицькі костели на українських землях. Хоча розмови про насадження ним католицизму помітно перебільшені. Водночас князь допомагав православним святиням. Є навіть свідчення, що під час війни під проводом Хмельницького козаки розграбували деякі православні монастирі, а Ярема виступив на захист цих обителей. Чи не парадокс – ревнитель католицизму захищає православних ченців від козаків, які вважали себе оборонцями православ’я. Показово також, що коли в 1648 р. тривало безкоролівя, Вишневецький підтримав кандидатуру на трон Юрія І Ракоці, який був протестантом. Тобто для князя приналежність до католицької церкви важила небагато, коли заходила мова про речі суспільно важливі. В принципі, такий «конфесійний прагматизм» був поширеним явищем у середовищі тодішніх магнатів Речі Посполитої.

Саме прагматизм, тверезий розрахунок допоміг Яремі освоїти землі Задніпров’я й стати надзвичайно багатою людиною. Його успіхи в цьому плані видаються просто фантастичними. До речі, варто відзначити, що Вишневецькі не належали до багатих землевласників. Тому деякі представники цієї династії шукали для себе «рицарського хліба», як це робив Дмитро Байда-Вишневецький, прадід Яреми.

На жаль, ми не маємо ґрунтовних досліджень господарської та адміністративної діяльності князя. За підрахунками В.Томкевича, коли в 1630 р. Ярема прийняв спадок, що перейшов йому від батька, то на приналежній йому території Задніпров’я проживало близько 4500 чоловік. А вже через 15 років тут жило близько 230 тисяч людей. Щоправда, такі цифри видаються фантастичними. Інші дослідники більш стримані в оцінці успіхів Вишневецьким щодо заселення ним Задніпров’я. І все ж ніхто не сумнівається, що величезна територія, яка стояла пусткою, була залюднена. З’явилися міста, де інтенсивно розвивалася торгівля, – Лубни, Хорол, Прилуки, Ромни, Пирятин та інші. Доходи Вишневецького, на думку В.Томкевича, становили 600 тис. злотих – величезна на той час сума. Правда, дехто називає скромніші цифри. Але навіть якщо їх прийняти, все одно вони свідчать про господарські успіхи князя. Ярема, володіючи чималими статками, міг виставити військо чисельністю кілька тисяч чоловік. При цьому варто відзначити, що розвиток домену князя відбувався без підтримки влади і якихось надань.

Як це не видається парадоксальним, але своєю адміністративно-господарською діяльністю князь створив базу для формування новочасної української нації. Чомусь саме залюднена, освоєна Вишневецьким територія, стала тією землею, де почалося культурне становлення української нації, а т.з. полтавсько-київський діалект ліг в основу української літературної мови. Саме із Задніпрянської Вишнівеччини та прилеглих до неї територій походили Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, зрештою, Тарас Шевченко та багато інших діячів української культури. Можливо, це прозвучить занадто сміливо, але без «ворога українського народу» Яреми Вишневецького ми б не мали української нації в її нинішній культурній конфігурації.

Освоєння Задніпров’я було неможливим без боротьби з татарами, які постійно грабували українські землі й забирали людей у полон. Задніпров’я було добре захищене Вишневецьким. Так, у 40-их рр. ХУІІ ст. Ярема здійснював чимало походів проти татар. Саме захищеність цієї території, надання прибулому населенню пільг стали важливими чинниками, які сприяли інтенсивному освоєнню цієї території.

Звинувачення Яреми в «антиукраїнськості» будуються переважно на тому, що він виступив проти дій Хмельницького, який зумів підняти на повстання запорозьких козаків. Зараз Хмельницький однозначно трактується як український національний герой, символ українства. Хоча в українському фольклорі ця постать інтерпретується досить стримано, а деякі діячі українського національного відродження (наприклад, Шевченко) ставилися до Хмельницького дуже критично. Зараз не будемо вести мову, яким чином сформувався міф про Хмельницького. Зазначимо, що він з’явився відносно пізно, в ХІХ ст. Як і будь-який міф, він не завжди відповідав історичним реаліям, часто видавав бажане за дійсне. Принаймні, суб’єктивно Хмельницький не був (та й в тогочасних умовах не міг бути) «національним вождем». У своїх діях керувався особистими інтересами, часом амбіціями. Водночас став знаряддям жорстокої геополітичної гри, яку вели на теренах Східної Європи імперські держави – Річ Посполита, Туреччина, Московія і навіть Швеція.

Тому немає сенсу осмислювати боротьбу Вишневецького й Хмельницького через призму національної візії. Ярема, як законослухняний громадянин Речі Посполитої, бачив в особі Хмельницького та повсталих козаків заколотників, порушників закону. Більше того – державних зрадників. Адже Хмельницький привів із собою татарських ординців. Це, як правило, не дозволяли собі робити інші козацькі вожді. Ярема, як і Хмельницький, знали, що король Владислав, починаючи з 1646 р. виношував план ліквідації Кримського ханства. Більше того, і один, і другий залучалися до реалізації цього плану. Тепер же при допомозі Хмельницького ханство нанесло удар Речі Посполитій. Як до таких дій міг поставитися Ярема? Тим більше, що повстання Хмельницького сіяло анархію, дезорганізовувало суспільне життя й безпосередньо загрожувало задніпрянським володінням князя. Місто Лубни, своєрідна столиця Вишнівеччини, було вщент зруйноване. Це саме стосувалося й інших процвітаючих ремісничих і торгових осередків краю. Завдяки цьому повстанню на українські землі були приведені татари, котрі безжально грабували місцеве населення. Власне, значну частину козацького війська становили татари, без яких козаки не могли б досягнути успіхів у боротьбі з владою Речі Посполитої. Тут варто нагадати, що князі Вишневецькі прославилися як борці з татарськими наїзниками. У цьому контексті цілком закономірною видається боротьба Яреми з Хмельницьким.

Не будемо аналізувати перипетії даної боротьби, яка є добре відомою і описаною. Зазначимо, що в ній Ярема був далеко не бездоганний, нерідко вдавався до жорстокого терору. Й, відповідно, заслужив славу «грози козаків». Схоже, у цій боротьбі його часто зраджував притаманний йому прагматизм і князь керувався емоціями.

На нашу думку, пора відмовитися від оцінки Яреми як героя чи антигероя, виходячи з вузько національного бачення минулого. Вишневецький належить до нечисленних особистостей, які зуміли вплинути на перебіг історичних подій. Без нього історія і України, й Польщі була б інакшою. Тому діяльність цієї особистості (зі всіма її плюсами й мінусами) заслуговує на серйозне вивчення, а не на поверхові оцінки.

 

1.                            Див.: Sprawy i rzeczy ukrainskiematerialy do dziejow kozaczyzny i hajdamaczyzny. – Lwow, 1914; Jerlicz J. Latopisiecalbo kroniczka. – Warszawa, 1853; Pamientnik o wojnach kozackich za Chmielnickiego – przez nieznanego awtora. – Wroclaw, 1840; Radziwill A. Pamietniki. – Warzawa, 1980.

2.                            Szajnocha K. Dwa lata dziejow naszych: 1646-1648 – opowiadanie i zrodla. – Lwow, 1869. – T.II.

3.                            Gorka O. „Ogniem i mieczem” a rzeczywistosc historyczna. – Warszawa, 1934.

4.                            Tomkiewicz W. Jeremi Wisniowiecki (1612-1651). – Warszawa, 1933.

5.                            Podhorodecki L. Sicz Zaporoska. – Warszawa, 1970. – S.196.

6.                            Widacki J. Kniaz Jarema. – Katowice, 1984.

7.                            Костомаров Н.И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. – К., 1992. – С.125-127.

8.                            Костомаров Н. Богдан Хмельницький. М., 1994. – С.226-235 та ін.

9.                            Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т.УІІІ; К., 1996. – Т.ІХ. – Кн..1.

10.                       Lipinski W. Szlachta na Ukrainie. – Krakow, 1909.

11.                       Нечуй-Левицький І. Князь Єремія Вишневецький // Зібрання творів: у 10 томах. К., 1967. Т.8.

12.                       Лазаревский А. Лубенщина и князья Вишневецкие // Киевская старина. – 1896. №1-3.

13.                       Бочкарев К. Очерки Лубенской старины. – М., 1900.

14.                       Винничук Ю. Малоросійський мазохізм // Пост-поступ. 1993. №44-46.

15.                       Рудницький Ю. Ієремія Вишневецький. Спроба реабілітації. – Львів, 2008.

16.                       Ковбаса В. Князь Дмитро Вишневецький (Байда) в українському епосі // Київська старовина. – 2008. – №1. – С.128.

17.                       Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1995. – Т.УІ. – С.545-586.