Кралюк Петро Михайлович,

доктор філософських наук,

профессор, перший проректор

НУ «Острозька академія» 

 

НЕПОЦІНОВАНИЙ КИРИЛО ТЕРЛЕЦЬКЙ

 

Цього року виповнилося 400 літ з дня смерті єпископа Кирила Терлецького. Однак ніхто не збирався відзначити цю дату. І це при тому, що К.Терлецький належав до непересічних фігур в історії України та українського релігійно-культурного життя. 

Він знаний як один із ініціаторів Берестейської церковної унії 1596 р. Його противники спеціально акцентувати увагу на аморальності (чи навіть злочинності) К.Терлецького. Це простежується в «Посланні до єпископів» Івана Вишенського, «Апокрисисі» Христофора Філалета, «Пересторозі» – творах, автори яких були сучасниками цього ієрарха. Завдячуючи цим творам витворився негативний образ К.Терлецького в українській історіографії. При чому рівень негативу був настільки великий, що навіть греко-католицькі історики намагалися не звертати увагу на цю постать.

Однак пора відійти від заангажованого розгляду фігури К.Терлецького й осмислити його в контексті українських реалій кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. Слід враховувати, що негативний образ К.Терлецького цілком свідомо творився його противниками, які занадто упереджено ставилися до діяльності цього ієрарха. Аналіз же його біографії дає можливість дещо по іншому глянути на цю непросту особистість.

К.Терлецький народився, ймовірно, на пінському Поліссі орієнтовно в 40-их рр. ХVІ ст. Принаймні, його молоді роки пройшли в поліському краї [5, 308]. Походив він із шляхетської роду, корені якого були на Перемишлянщині. При чому окремі вихідці із цього роду займали високі церковні становища. Зокрема, в першій половині ХVІ ст. православними перемишлянськими єпископами були Лаврентій та Арсеній Терлецькі. Так що духовна кар’єра Кирила цілком вписувалася в родинну традицію. Про освіту К.Терлецького нам теж нічого не відомо. Звісно, як і більшість дітей із українських православних шляхетських родин, він оволодів церковнослов’янською грамотою, знав порядок церковних служб. Але так і не освоїв латинської мови, знання якої в той час у Європі вважалося ознакою освіченості. Зате Кирило добре знав Литовський статут, інші законодавчі акти, умів складати ділові папери. Це дає підстави вважати, що він міг навчатися деякий час у якійсь канцелярії гродського чи земського суду.

Десь у 60-их рр. ХVІ ст. Кирило Терлецький став священиком замкової церкви св. Дмитра в Пінську. Доходи його тоді були дуже скромні, про що пізніше писав І.Вишенський: «…Кирило, коли простим попом був, тільки дячка за собою волочив, котрому платив пирогами з храмового свята…» [2, 69] І все ж служіння в замковій церкві Пінська – міста, де знаходився центр єпархії, – відкривало для Терлецького певні перспективи. Замкова церква обслуговувала еліту міста. При відповідній поведінці Кирило міг ввійти в довір’я до місцевих владоможців, набути потрібних зв’язків. Також він був членом крилоса і мав можливість брати участь у єпархіальному управлінні, набуваючи певного досвіду.

У 1572 р. помер тодішній Турово-Пінський єпископ Андрій Русин-Берестейський. Він не прийняв чернечого постригу і правив єпархією як світська людина [5, 310]. У ті часи такі протизаконні з точки зору канонічного права речі стали вже чимось звичним для України.

К.Терлецький, який на той час був удівцем і міг прийняти чернечий постриг, почав боротьбу за Турово-Пінську кафедру. І хоча в нього були всі підстави її зайняти, однак справа виявилася не такою простою. У той час єпископські посади фактично купувалися в короля Речі Посполитої. Щоб стати єпископом, треба було заплатити чималу суму. Очевидно, Кирило такої суми не мав. Отримав він грамоту на єпархію в період безкоролів’я в 1574-1575 рр., коли це зробити було і легше, і дешевше. Правда, дещо пізніше, вже за короля Стефана Баторія, він для більшої певності випросив для себе підтверджуючу грамоту [5, 312-313]. Схоже, кандидатура К.Терлецького була підтримана князем Василем-Костянтином Острозьким, який мав земельні володіння на Пінщині і з думкою якого тут рахувалися. Отже, поставлення К.Терлецького на кафедру відбулося без скандалів, з дотриманням відповідних церковних та державних традицій, що тоді, на жаль, було радше винятком, ніж правилом. На чолі Турово-Пінської єпархії опинилася людина хай і без належної богословської освіти, але з церковного середовища, людина, яка розуміла потреби православного духовенства.

К.Терлецький реалістично дивився на речі, чудово усвідомлював, що з ним і в церкві, і в суспільстві будуть рахуватися лише тоді, коли він володітиме великими матеріальними засобами. Протягом десяти років управління єпархією К.Терлецький виявляв турботу щодо церковних володінь та збільшення архієрейських доходів. Вів безперервну тяганину з цього приводу з різними особами й встиг нажити великі статки.

І все не варто розглядати діяльність Кирила Терлецького в сані турово-пінського єпископа лише як діяльність, спрямовану на збагачення. Він не гірше (а, може, й краще), ніж інші тогочасні українські ієрархи, справлявся зі своїми пастирськими обов’язками. Виявляв певний інтерес до культурної діяльності. Показово, що княжна Гальшка Острожська в своєму заповіті, де вона зробила великі пожертви для Острозької академії, називає К.Терлецького своїм приятелем. Сам же цей документ був написаний у Турові і під ним відразу після підпису Гальшки стоїть підпис К.Терлецького як свідка. Не виключено, що він мав відношення до складання цього документу. Водночас цей документ свідчить, що К.Терлецький користувався прихильністю князів Острозьких. До турово-пінського єпископа також позитивно ставився константинопольський патріарх Єремія. Останній був категорично проти введення нового календаря. У 1583 р. він послав до православних Речі Посполитої ряд листів з приводу календарної реформи. Показово, що вони були адресовані міщанам Львова, Вільно, а також К.Терлецькому [6, 428-429]. Така вибірковість у листуванні патріарха свідчить, що він вбачав у особі К.Терлецького одного із найбільш авторитетних ієрархів України та Білорусії та ревного захисника православ’я.

Звісно, К.Терлецького не влаштовувала бідна Турово-Пінська єпархія. У 1585 р. в нього з’явилася можливість покращити своє становище. Цього року помер луцько-острозький єпископ Іоан Борзобагатий-Красенський - чи не найскандальніша фігура в тогочасному українському православ’ї. На єпископську кафедру Іоан прийшов світською людиною. Його призначення і діяльність супроводжувалися постійними ексцесами. Навіть помер він банітом, тобто людиною, яка через злочини була позбавлена громадянських прав. За час свого правління Іоан розграбував єпархію й пороздававши її маєтки своїм родичам.

На фоні такого ієрарха К.Терлецький виглядав більш ніж пристойно. Князь В.-К. Острозький, який вважався тоді покровителем православних у Речі Посполитій, надав йому допомогу в справі отримання Луцько-Острозької єпархії. 17 вересня 1585 р. К.Терлецький, відповідно королівського дозволу, став повноправним її керівником [4, 99]. Ця єпархія належала до найбагатших православних єпархій України. Щоправда, в результаті діяльності Іоана Борзобагатого-Красенського знаходилася вона тоді далеко не в найкращому стані. Кирилу довелося прикласти чимало зусиль, щоб навести тут лад. При цьому він нерідко вдавався й до насильницьких дій, забираючи єпархіальні маєтки від родичів свого попередника.

З часом К.Терлецький став заможною людиною, яка за статками не поступалася тогочасним українським магнатам. При єпископові знаходився загін озброєних гайдуків, велика кількість слуг, серед яких були навіть люди знатного роду, наприклад, князі Гедройти. Можливо, ці успіхи, багатство призвели до того, що К.Терлецький почав втрачати контроль над собою, вважав, що йому все дозволено. Конфлікти з місцевими шляхтичами почали переростати критичну масу. У єпископа з’явилося чимало ворогів, які його звинувачували в різних злочинах.

Проте К.Терлецький, здійснюючи керівництво Луцько-Острозькою єпархією, приділяв увагу не лише питанням матеріальним. Певну увагу приділяв він і питанням культурним. За його часів у єпархії інтенсивно розвивалася освіта. Є відомості, що на кошти єпископа десь у 80-их рр. ХУІ ст. була видрукувана книга «Про хресне знамення» [5, 315-316].

К.Терлецький мав непогану репутацію в церковних колах, про що засвідчили події, пов’язані з приїздом у 1588-1589 рр. на українські землі константинопольського патріарха Єремії. Останній заходився наводити тут порядки, позбавивши сану багатьох священиків і навіть деяких ієрархів, зокрема суспральського архімандрита Тимофія Злобу, звинуваченого у вбивстві, а також Київського митрополита Онисифора (Дівочку) [3, 550-555]. Під цей «покіс» Кирило не потрапив. Більше того, у серпні 1589 р. патріарх призначив його в Київській митрополії своїм екзархом, надавши дуже широкі повноваження. Луцько-острозькому єпископу було доручено наглядати за духовенством, карати винних і навіть позбавляти їх становищ. Завдяки цьому призначенню К.Терлецький фактично став першою особою в тогочасній церкві України й Білорусії. Однак саме тоді в житті цього ієрарха стався «надлом» й почалася смуга серйозних неприємностей.

Десь у 1590 р. Кирило захворів. Очевидно, і вік, і напружене життя дали знати про себе. Єпископ вирішив поїхати на лікування в мандомир. Тоді ж він заховав частину свого майна в Острозькому замку. Через якийсь час поширилась чутка, що Кирило помер. Цим скористався староста замку Ждан Боровицький, який привласнив частину єпископського добра: гроші, срібний посуд, бочки з винами, зброю, багату одежу. Повернувшись із лікування, єпископ поскаржився князю В.-К.Острозькому. Однак Ж.Боровицький користувався довірою в князя. Він почав розповідати про К.Терлецького різні погані речі: ніби той убив Филипа Маляра, щоб заволодіти його грошима, жив у «чужолозстві» із жінкою свого брата, спілкувався зі злодіями і таке інше. Всі ці звинувачення Ж.Боровицький повторив князю в присутності К.Терлецького і навіть привів із собою свідків. Єпископ не зумів себе захистити. Звісно, тут виникає питання, наскільки можна довіряти звинуваченням людини, яка сама вчинила злочин? Однак В.-К.Острозький вирішив стати на бік Ж.Боровицького. Це не могло не призвести до непорозумінь між князем та єпископом. Після цього інциденту в луцько-острозького єпископа почалися інші неприємності. Не виключено, що вони були інспіровані тим самим Ж.Боровицьким, який мав чимало знайомих серед високопоставлених волинських шляхтичів. Так, із К.Терлецьким раптом почав конфліктувати луцький староста Олександр Семашко, у віданні якого знаходився Луцький замок. На території останнього була соборна церква св. Іоана Богослова, а також двір луцько-острозького єпископа. Семашко почав чинити усілякі каверзи Терлецькому. При вході до замку поставив гайдуків, щоб ті брали з православних мирян та духовних осіб по грошу, а то й по два гроші за вхід до церкви. На пасху 1591 p. староста взагалі нікого не пускав до храму, за винятком самого єпископа. Пасхальне богослужіння так і не відбулося. Семашко блюзнірськи збиткувався і над єпископом, і над православними віруючими: влаштовував у храмі танці з музиками, наказував гайдукам стріляти в хреста й баню церкви. Також заборонив ввозити до замку будівельні матеріали, спеціально приготовлені К.Терлецьким для ремонту храму. Окрім того, староста постійно втручався в духовну юрисдикцію єпископа і брав під свій захист священиків, яких той хотів покарати [1, №69, 70].

У такій ситуації К.Терлецький починає шукати для себе нових покровителів. Тоді він зустрічався з Луцьким католицьким єпископом Бернардом Мацієвським, котрий намовляв його прийняти унію. Сама ідея унії православних із католиками тоді вже набула поширення в суспільних колах України й Білорусії. Навіть В.-К. Острозький схилявся до цієї ідеї. Знайшла вона помітну підтримку й в оточенні короля Сігізмунда III Вази. Так, до її ревних прихильників належав духівник короля Петро Скарга.

Підтримка К.Терлецьким унії забезпечила б йому покровительство з боку самих високих достойників. У червні 1591 р. на соборі українсько-білоруських ієрархів у мресті була складена перша грамота про унію, яку підписали єпископи К.Терлецький, Гедеон Балабан, Леонтій Пельчицький та Діонісій Збіруйський. У цій грамоті єпископи виявили готовність визнати своїм главою римського папу при умові, що той залишить без змін всі церемонії та обряди православної церкви, а король, у свою чергу, забезпечить певні привілеї єпископам. Ведення цієї справи було доручено саме Кирилу Терлецькому як найавторитетнішому ієрарху [6, 516].

На відповідь короля довелося чекати довго. Очевидно, Сігізмунда III насторожувала певна сепаратність цих переговорів. Здійснювалися вони без відома тодішнього Київського митрополита Михайла Рогози, а також «некоронованого короля» України В.-К.Острозького. На жаль, особисті непорозуміння між князем та К.Терлецьким мали для православної церкви України та й загалом для українців прикрі наслідки. Самостійно реалізовуючи ідею унії, К.Терлецький протиставив себе В.-К.Острозькому, який з прихильника цієї ідеї зробився її противником. Ні перший, ні другий не зуміли піднятися над особистими амбіціями. Їм не вистачало розуміння того, що при вмілій реалізації ідеї унії Україна могла б отримати значні вигоди й прилучитися до культурного й політичного простору «латинської Європи», яка в той час набирала сили й перетворювалася в світового лідера. Натомість непорозуміння між К.Терлецьким та В.-К.Острозьким щодо унії, які, здавалось би, не були такими й важливими, з часом, у силу різних обставин, перетворилися в серйозний конфлікт суспільно-релігійного характеру, який розділив Україну.

 15 травня 1592 р. Сигізмунд ІІІ дав грамоту, в якій писав, що він з радістю прийняв наміри єпископів підпорядкуватися римському папі. Він гарантував, що ніхто не відніме в них кафедр і що за ними залишаться всі маєтності, якими вони володіють. Їм також надавалися ті права, які мали католицькі єпископи.

Уже через місяць після цього К.Терлецький, маючи належну підтримку, нарешті примирився з Олександром Семашком. Йому також вдалося припинити порушені проти нього судові справи. Також почав зводити рахунки з тими, хто захопив у нього церковні землі тоді, коли він конфліктував із луцьким старостою. На К.Терлецького посипалися скарги в суд. На основі цих звинувачень вимальовується доволі непривабливий образ єпископа: розбишака, насильник, ґвалтівник. Хоча заради справедливості варто вказати, що не всі звинувачення були доведені в судовому порядку.

Не можна сказати, щоб К.Терлецький особливо переймався справами унії. Для нього більше важила опіка короля, яку він отримав, пообіцявши визнати першість римського папи. Сама ж справа унії реально зрушилася з місця, коли володимирсько-берестейським єпископом у 1593 р. став Іпатій Потій.

Щодо Терлецького, то до справи унії він підійшов меркантильно, перетворивши її в своєрідну «комерцію». Так, у травні 1594 р. він з’явився у Володимирському міському суді і просив внести в актові книги запис, що відбулося порозуміння між Східною та Західними церквами у визнанні римського папи верховним пастирем, а щоб затвердити це з’єднання королівська милість вирішив послати до апостольської столиці двох осіб – І.Потія й К.Терлецького. Там же йшлося, що король надав право луцько-острозькому владиці закласти одне із єпископських помість для покриття дорожніх витрат. Спираючись на цей дозвіл, К.Терлецький заклав один із таких маєтків Станіславу Кандибі строком на 40 років, взявши з нього велику як на той час суму – 2 тисячі золотих [1, №101]. Однак цього виявилося мало. Наступного року король дозволив Кирилу закласти церковні маєтки на 20 років, а на час поїздки до Риму призупинити всі судові справи, що стосувалися його особи. К.Терлецький також випросив у короля повторну грамоту на Луцько-Острозьку єпархію, а, окрім того, ще й отримав від нього в пожиттєве управління Кобринський Спаський монастир зі всіма його маєтками [5, 329]. Всі ці операції (до речі, цілком законні, бо на них був дозвіл короля) значно збагатили К.Терлецького. Тому не безпідставно історик Орест Левицький констатував, що унія сама по собі для нього не була метою, а лише засобом для досягнення особистих цілей.

15 листопада 1595 р. К.Терлецький та І.Потій прибули до Риму. Через два дні єпископи передали папі Клименту УІІІ «Артикули унії», власне умови з’єднання, а також соборну грамоту, на основі якої вони були делеговані до Риму. 23 грудня у Ватикані відбулося урочисте засідання колегії кардиналів, на якому єпископи вручили папі лист про готовність українсько-білоруських ієрархів перейти під послух римського понтифіка за умови дотримання «Артикулів унії», а також особисто склали католицьке визнання віри. До речі, «Артикули унії» орієнтували на збереження тих традицій, які склалися в православній церкві України та Білорусії.

У березні 1596 р. К.Терлецький та І.Потій поїхали додому. Вони везли з собою листи папи, адресовані королю Сігізмунду III, іншим високим достойникам Речі Посполитої, а також православним ієрархам.

Прибувши додому, К.Терлецький вважав свою уніатську місію виконаною. Не можна сказати, щоб він виявляв якісь особливі старання в плані насадження унії, на відміну від свого соратника І.Потія. Правда, К.Терлецького звинувачували в тому, що за його наказом був убитий противник унії, луцький священик Стефан Добринський. Ще одним «уніатським епізодом» в біографії луцько-острозького єпископа була його боротьба за багатий Жидичинський монастир. Велася вона під приводом того, що т.з. «наречений архімандрит» цього монастиря, Григорій Балабан, не лише не прийняв чернечий постриг, а й відмовився приймати унію. У даному випадку це було не ідейне протистояння, а банальне змагання за церковні маєтності.

Останні роки К.Терлецького не були відзначені помітними подіями. Помер він у травні 1607 р., залишивши після себе багатий спадок, що дістався його родичам. Відчуваючи наближення смерті, єпископ написав «тестамент», тобто духовний заповіт, який був внесений до книг Луцького міського суду. У цьому документі, зокрема, сказано: «…пам’ятаючи важкі гріхи мої, якими Творця й Спасителя завжди ображав єси, прошу Його святої Божої милості, аби… не виконував наді мною грізного й страшного та справедливого присуду свого, але по невимовному милосердю своєму святому, на яке надію покладаю, був милостивий до душі моєї грішної» [5, 337].

У житті К.Терлецького було чимало темних сторін. Та чи можна його вважати «демоном зла», яким він постає на сторінках творів православних полемістів? На фоні багатьох тогочасних православних ієрархів Україні та Білорусії, які розграбовували церковні маєтки, вели спосіб життя, далекий від моральних норм, а то й взагалі відмовлялися приймати чернечий постриг, Кирило виглядав далеко не найгірше. Не можна йому відмовити в тому, що був він людиною церковною та намагався діяти за канонами.

Щоправда, Кирило думав про власне збагачення. У непростій «боротьбі під сонцем» діяв енергійно, рішуче, підступно, хитро. Інакше хто знає, чи зумів би досягти таких висот.

Звісно, не варто займатися виправданням цієї непростої фігури в нашій історії, але все таки слід чисто по-людськи зрозуміти її, а також об’єктивно, неупереджено оцінити її місце в непростих суспільно-релігійних процесах в Україні кінця ХУІ – початку ХУІІ ст. І якщо ми керуватимемося таким підходом, то, може, трохи краще зрозуміємо своє минуле та й самих себе.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Архив Юго-Западной России. – Т.1, ч.1. – К., 1859.

2. Вишенський І. Твори. – К., 1986.

3. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.5. – К., 1994.

4. Історія церкви і релігійної думки в Україні. – Кн.1. – 1994.

5. Левицкий Op. Кирило Терлецкий, єпископ Луцкий и Острожский // Холмская Русь. – СПб., 1885. -С.308-341.

6. Макарий (Булгаков) История русской церкви. – Т.9. – СПб., 1900.