Уроки історії. До 70-річчя від початку війни

І

Зараз, коли Київ наближається до відзначення 70 ліття від початку навали німецько-фашистських загарбників, ми все більше повертаємося думками до тих минулих днів, коли 22 червня розпочалася війна, якої ще не знала історія людства. І саме тепер ми більше, ніж будь-коли раніше, боляче співпереживаємо те, що довелося пережити нашим батькам і дідам, багатьом з яких довелося покласти на вівтар вітчизни в ім'я її незалежності і нашої свободи своє життя.

Виношуючи маячні плани про світове панування «Великої Німеччини» і з цією метою запаливши полум'я 2-ї світової війни, Гітлер почав здійснювати «великий похід» на Схід. До цього непереможним маршем прокрокувавши своїми військами через більшість країн Європейського континенту, він розраховував подібним чином переміряти територію Радянського Союзу. Однак здійснення плану «Барбороса» на блискавичне захоплення Москви зустрілося більше ніж двохмісячною затримкою під Києвом, що виявилася для німецького командування несподіванкою, і тому потрібно було докласти додаткових зусиль на ліквідацію заслону Київської оборони, яка гальмувала не тільки захоплення Москви, але й Криму, індустріальних і вугільних районів Донбасу, позбавляла негайного доступу до Кавказької нафти.

Відсіч ворогові на Київському напрямку забезпечував Київський Особливий Військовий Округ (КОВО), з початком війни перейменований у Південно-Західний фронт (ПЗФ), який очолив Михайло Петрович Кирпоніс. За словами маршала Жукова, Південно-Західному фронту повезло, що на посаду комфронту було призначено Кирпоноса – генерал-полковника з великим воєнним досвідом, набутим ще в роки Першої Світової, Громадянської і Фінської воєн. При наступному розгортанні героїчних і трагічних подій, пов'язаних з ПЗФ, у Жукова, як і в інших генералів, ніколи не виникало розчарування у Кирпоносі. Він сприймався ним, як талановитий, високопрофесійний, хоробрий воєначальник.

На цих високих оцінках Кирпоноса військовими і відповідного профілю вченими я змушена наголосити, бо в наш час розгулу дозволеної сміливості з'явились люди, які самовпевнено вважають себе «теоретиками» з історії війни, хоч пороху війни, на їх щастя, не нюхали, але судять про неї із сучасних позицій відповідно своєму суб'єктивному баченню, так би мовити зі своєї дзвіниці, використовуючи для цього вирвані з контексту окремі архівні документи і незначну за обсягом мемуарну літературу та подають це читачеві у викривленому, відповідно своєму баченню і розумінню вигляді, з перекосами в потрібну їм сторону. Намагаючись ще щось таке від себе додати, а головне – приголомшити читача чимось радикально «новим», вони безпардонно обливають брудом генерала Кирпоноса, перекреслюють значення Київської оборони в ході війни і в здобутій перемозі.

Початок відповідній тональності кладе стаття Дмитра Табачника «Кто погубил Юго-Западный фронт?» Відповідь Табачнику дала стаття В.Б.Рязанцева «Обреченный на подвиг: трагическая судьба командующего Юго-Западным фронтом генерала М.П.Кирпоноса (1892-1941)» // Новая и новейшая история. М. 1986 №5. С.91-111 //, яка вийшла тоді ж, 1991р., і стаття В Соболева «Смертельно опасно: интеллектуальный спид! Как Д.Табачник своей лживой публикацией пытался второй раз «погубить»Юго-Западный фронт и его командующего генерала армии М.И. Кирпоноса» //Комуніст, 1996. №37, що з'явилася через 5 років.

Перефразовуючи відому мудрість про те, що мертвих і, тим більше, полеглих у бою чіпати поганим словом не слід, можна було сподіватися, що дискусія про Кирпоноса на цьому вичерпалася. Але ще через 5 років, 2001р., до чергової «круглої» річниці початку війни й оборони Києва була оприлюднена в газеті «Голос України» моя стаття «Героїзм і трагедія оборони Києва» (2001, №145) і в газ. «Столиця» з'явилася, гадаємо, започаткована редакцією для дискусії стаття Якова Нагнойного «72 доби подвигу й трагедії» (2001, №27). Вслід останній з'являються витримані в дусі Табачника  одна більш-менш толерантна у формулюванні альтернативи стаття «Героїчна оборона чи героїчна трагедія?» (2001, №28) Олександра Василенка й ще одна, вже з брудно поставленою альтернативою «Бойовий генерал чи вірний служака?» (2001, №38), статейка Володимира Гузія. І тому знову доводиться не залишати ці статті без відповіді.

Особисто у мене публікації типу Табачника та Гузія викликали асоціації з відомою брудною і цинічною писаниною Бузини про Т.Г. Шевченка, чи з наклепами на Лесю Українку. Коли з'являється подібна «література», в якій піддаються остракізму найбільш талановиті сини і дочки України, якими  пишався б будь-який народ, то мимоволі виникає питання: А кому це потрібно? Відкидаю, як відповідь на поставлене питання, визнання існування якоїсь таємної політичної причини, яка начебто ними керує. Відкидаю також, як не обґрунтоване, пояснення, що вищеназвані «дослідники» займаються пошуком істин, бо в дійсності вони видають «на гора» фальсифікації, побудовані на роздуванні вирваного із досліджуваного явища другорядного моменту й ігноруванні найголовніших, визначальних, що в кінцевому підсумку приводить до того, що за деревами перестають бачити ліс. Впевнена, що всі ці псевдонаукові маніпуляції робляться заради здобуття для своєї особи популярності. В свій час А.П. Чехов висміяв потуги людей, які шукають популярності, не маючи для цього підстав, на прикладі відомого персонажа, який дуже зрадів повідомленню в газеті про те, що він потрапив під бричку. Звісно, до Дмитра Табачника це не відноситься, бо він, хоч і не з ліпшого боку, все ж має популярність. А щодо його наклепів на генерала Кирпоноса, то вони його не прикрашають.

В умовах, коли з'являються люди з ортодоксальною, типу табачнівської, думкою, то навряд чи було б вірно на це не реагувати і мовчки спостерігати за тим, як вони своїм сум'яттям забивають голови людям, особливо молоді. Як дочка свого батька - Трохима Костюка, який до війни обіймав посаду голови Київського облвиконкому, а з початком війни був членом штабу оборони столиці [1] і загинув в бою під Києвом у вересні 1941 року, не можу стояти осторонь і спокійно сприймати те, як плямується честь генерала Кирпоноса, а відповідно поряд з ним, всіх оборонців Києва, бо якщо небоєздатний, неспроможний комфронту, то що тоді казати за підлеглих йому солдатів і офіцерів. Новоявлених «фахівців» не зупиняє також і те, що їхні фальсифікації обурюють ветеранів ПЗФ і їх сім'ї, що вони кидають виклик численним учасникам і дослідникам минулих подій. Досить сказати, що газетної сторінки не вистачило б, щоб лише перерахувати написані книжки, брошури, статті, присвячені Кирпоносу і воїнам ПЗФ, а також цивільним оборонцям Києва, в яких надається їм данина шани і поваги, розповідається про героїчну і водночас трагічну оборону Києва, про велич духу людей, що його захищали, про непохитну волю їх до перемоги.

Не зупиняє Табачника і його послідовників те, що негативізм, який вони пропагують, не сумісний навіть з думкою «старшого брата» про оборону Києва, бо саме в наказі Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1861 р. чітко, чорним по білому, написано, що за героїзм, проявлений трудящими міста при обороні в липні – вересні 1941 р., місто-герой Київ нагороджений орденом Леніна. Звертаю увагу читача, що саме за оборону в липні і вересні , тобто перед самим оточенням, і погодьтесь, що за «згублений» фронт, орденом Леніна не нагороджували. Нехтують вони також державною думкою того часу, коли в травні 1965 р. Києву вручалась медаль «Золота Зірка» і, тим самим, офіційно надавалось йому звання Міста–Героя. В промові, виголошеній Л.І. Брежнєвим, було сказано: «Ми складаємо данину шани всім захисникам Києва, котрі не жаліючи життя, свято виконували свій обов'язок перед Батьківщиною. Ми свято шануємо генералів Кирпоноса і Тупикова, члена Військової ради Південно-Західного фронту, секретаря Компартії України Бурмистренка, секретаря обкому партії Мишина, голову Київського облвиконкому Костюка, пам'ять тисяч бійців, командирів і політпрацівників, що віддали життя, захищаючи Київ» (див. у газ. «Правда» від 24 жовтня 1965р.).

Про те, що наклепи Табачника, на жаль, у нас на Україні зараз важать більше, ніж якісь там постанови чи накази колишньої Президії Верховної Ради СРСР, я переконалась, усвідомивши те, що Табачник дозволяє собі не тільки ігнорувати і замовчувати про них, але й має змогу всупереч тому, про що наголошувалось в цих постановах, проштовхувати свої фальсифікації про згубу ПЗФ і нікчемність його командуючого. Коли я звернулась з листом до Президента з обґрунтуванням необхідності посмертного присвоєння звання Героя України Михайлу Петровичу Кирпоносу – головному організатору героїчної оборони Києва, то навіть відповіді на свій лист не отримала, і лише пізніше довідалась чому, а саме тому, що посаду голови Комісії з державних нагород України при Президентові України очолював тоді Табачник. Як керівника цієї посади, його не бентежила парадоксальність ситуації, що склалась, а саме, що Київ отримав високе звання Міста-Героя, а про людей, які очолювали оборону і своїм життям здобули це звання для Києва, забули. Зараз, коли багато людей удостоєні високого звання Героя України, ті п'ять заслуговують на посмертне присвоєння їм цього звання. Як на мою думку, і я впевнена – читач погодиться зі мною, це було б логічно, і справедливо. Полеглим керівникам оборони Києва 1941р., нічого вже не потрібно, але це засвідчило б, що не згубили вони себе так само безславно, на думку Табачника, як і ПЗФ та Київ. Відзначення керівників оборони Києва потрібне для формування об'єктивної історичної пам'яті людей і нашої історії. Хіба ж буде правильно, коли історію України будуть визначати лише сучасні герої?

ЗМІ в останній час все більше привертають увагу на необхідність висвітлення Другої Світової війни з врахуванням національної ідеї, яка поряд з іншим, орієнтувала б не на крайнощі, коли війну показують, або в оптимістично-героїчному аспекті, або лише безнадійно трагічно. Бо й, справді, чи можна виховувати високі почуття до України, самоусвідомлення і самоствердження себе, як народу, чи можна формувати національну гідність народу й почуття поваги до своєї історії, якщо, розповідаючи про війну, ми будемо акцентувати увагу лише на тисячах загиблих, показувати величезні колони наших військовополонених і знесилених солдат з піднятими вгору руками з додачею збоченої інформації Табачника і Гузія про те, змальована трагедія є наслідком того, що, виявляється, був у нас такий «військовий нездара» на посаді командира ПЗФ як генерал-полковник Кирпоніс, який відзначився тим, що саме він згубив всі армії фронту, всіх полеглих оборонців Києва, а своєю смертю в бою продемонстрував свою безславну загибель як полководця? Погодьтесь, що у людей, які таким чином змальовують війну, в першу чергу, самим бракує національної ідеї. З тією інформацією, яку вони подають, патріотичні почуття у молодої людини в школах і у вузах не виховаєш.

Масовий героїзм, патріотизм й військову майстерність захисників Києва змушені були визнати навіть німці, коли в одній із своїх газет писали, що наш солдат перевищує їхнього солдата своїм презирством до смерті, коли витримка змушує його триматись до останнього, аж поки його не вб'ють в окопі, або ж поки на впаде мертвим в рукопашному бою. Про неочікуваний опір з боку Київської оборони, про великі втрати вермахту в живій силі і техніці відзначали в своїх мемуарах не тільки наші, але і німецькі генерали. Бій за Київ коштував германському фашизму біля 100 тисяч солдат і офіцерів, сотень літаків, танків і іншої військової техніки. Тут перестали існувати 44-а, 71-а, 209-а фашистські дивізії. Ці цифри наводить в мемуарах генерал Родимцев. За даними одного з німецьких генералів з тих, що брали Київ, тільки в 6-ій танковій дивізії із 80 танків залишилось 10. Після взяття Києва німці змушені були облаштувати 20 кладовищ для поховання своїх солдатів і офіцерів. Не випадково пізніше начальник генерального штабу німецької армії генерал-полковник Гальдер назвав битву під Києвом «найбільшою стратегічною помилкою у Східному поході». В аналогічному дусі висловлювався німецький генерал Бутлар та інші. Відомий наш генерал Москаленко в своїх мемуарах писав: «Оборона столиці України і всього Південно-Західного  напрямку мала велике політичне і військове значення. В найважчий період війни протягом трьох місяців війська фронту вимотали і знекровили групу армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Рундштедта й змусили німецьке командування перекинути в район східніше Києва крупні сили з групи «Центр» - 2-гу польову армію і 2-гу танкову групу, чим полегшили певною мірою становище радянських військ, що перетинали фашистам шлях на Москву». Маршал Василевський, якого Табачник, невідомо на якій підставі, зробив своїм однодумцем в негативній оцінці «згубленого бездарним керівництвом Кирпоноса ПЗФ», в дійсності писав в своїх спогадах ось що: «Червона Армія в жорстоких боях за Київ розгромила більше 10 дивізій ворога. Він втратив більше 100 тисяч солдат і офіцерів. Втрати ворога продовжували зростати. Більше місяця стримували групу армій «Центр» діями на київському напрямку. Це було важливо для підготовки битви під Москвою». Подібні оцінки значення Київської оборони в загальному ході війни дали Мерецков, Гречко, Якубовський, Людников та інші. Але обмеження рамками статі не дозволяє цього зробити. Дозволю собі зробити лише виключення для Жукова, якого Табачник зараховує теж до своїх спільників. В мемуарах «Спогади і роздуми» і в інтерв'ю «Перші кроки до перемоги» для журналу «Огоньок» Жуков знову повертається до початку війни і без будь-яких сумнівів пише про величезний внесок в перемогу над ворогом ПЗФ.

В ґрунтовному документальному нарисі, присвяченому Київській обороні і генералу Кирпоносу, надрукованому в московському журналі «Новая и новейшая история» (1991. №5. С.91-111), фахівець з питань історії війни Рязанцев В.Б. (до речі, росіянин, якого не турбувала українська національна ідея, на відміну від «українця» Табачника, який мав би бути не байдужим до неї), дав об'єктивну оцінку розгортанню подій на Київському напрямку. Про Жукова розповідав, що приїхавши в КОВО на початку війни, він відзначив, що Кирпоніс вжив необхідних заходів для зміцнення кордонів, високо оцінив розмірений ритм бойової роботи Військової ради і штабу фронту, побачив аж ніяк не розгублений вигляд командуючого і навіть те, що Кирпоніс, всупереч вказівкам Ставки, підтягнув частину військ під кордон. Взагалі, коли я читаю посилання Табачника на прізвища відомих генералів, які начебто були його однодумцями в тому, що Кирпоніс згубив ПЗФ, то це у мене викликає здивування і впевненість, що мемуарів цих генералів він не читав, а з архівних документів ознайомився лише розмовою Сталіна з Кирпоносом у критичному вересні 1941р., що теж цитує Рязанцев. Але робить прямо протилежний з цієї розмови висновок – приреченість на подвиг.

Знову повернусь до питання про необхідність об'єктивного висвітлення подій пов'язаних з війною. Не науково буде, коли ми впадатимемо в крайнощі – або безславна трагедія, або героїзм. В дійсності ж під час оборони Києва було і те, й інше. І коли я ставлю питання про те, щоб керівникам Київської оборони, тим, які були відзначені в постанові Верховної Ради СРСР при наданні Києву почесного звання Міста-Героя, слід нарешті, із запізненням присвоїти високе звання Героїв України, то керуюсь не якимось своїм, а державним інтересом. Те, що поруч з висвітленням трагедії потрібно бачити також героїзм, я намагалась подати у згаданій вище публікації. «Героїзм і трагедія оборони Києва».

Відомо, що за життя Сталіна Київ не одержав статусу Міста-Героя, з огляду, як на можливу причину цього, на підозру Верховного у можливій зраді Кирпоноса. Геббельсівські летючки писали про те, що Кирпоніс переметнувся до німців, здавшись до полону. За свідченням учасника оборони Києва лейтенанта А.Ачкасова: «Пам'ятаю, в кінці липня фашисти скидали листівки з картою Київського укріпрайону. В них, як завжди, говорилось про даремність нашого опору. Стверджувалось, що командуючий фронтом генерал Кирпоніс здався в полон. Командуючий зібрав командирів і політпрацівників 1-го зведеного полку, спитав:

- Всі читали листівки?

- Так – відповіли ми хором.

- Так ось, запам'ятайте і передайте всім, що я в полон ніколи не здамся і не залишу Київ, поки по мені не проповзуть фашистські танки.

 Це було з такою силою і пристрасно сказано, що у мене мурашки по тілу побігли. Не бачив я особисто як загинув наш командуючий, але в тому, що тримався він до кінця не сумніваюсь – така це була людина».

Всі ці підозри в їх сукупності навів у своїй пасквільній статі Гузій, посилаючись на розмову з цього приводу Сталіна з генералом Апанасенком.

Якось сталось так, що стаття Табачника проти Кирпоноса була надрукована 20 вересня 1991 року на «відзнаку» п’ятдесятиліття з дня його загибелі в бою 20 вересня 1941 р. – саме тоді, коли ветерани кожного року збираються в урочищі Шумейкове біля Лохвиці Полтавської області, де загинув Кирпоніс зі штабом ПЗФ. В ній Табачник безапеляційно заявив, що Кирпоніс не тільки згубив Південно-Західний фронт, але й, більше того, зрадив (так і пише «зрадник») маршалів Будьонного й Тимошенка. Це – неймовірно болісне звинувачення. Тут, що не слово, то неправда. Коли саме своїм «бездарним» командуванням Кирпоніс згубив Південно-Західний фронт – з самого початку війни, коли стримував навалу німецьких військ, і за це Київ нагородили орденом Леніна та надали звання Міста-Героя, чи тоді, коли «Киев пал» ( до речі Київ не «пал», а був за наказом Сталіна залишений без бою).

З метою подання генерала Кирпоноса, як такої собі нічим не виразної, посередньої людини, викривлено інтерпретується його біографія не тільки в зрілі, але й молоді роки його життя. Так, щоб похитнути усталену думку про Кирпоноса як талановитого полководця, ставлять під сумнів його компетентність, упереджено і насмішкувато розповідають про те, що він на румунському фронті служив фельдшером, був неосвіченою людиною, за участь у першій Світовій війні не отримав ордена, зумів уникнути репресій сам і не виступав проти репресій в армії інших, ба навіть, за твердженням Гузія, був причетний до них. При відсутності належного військового досвіду його чомусь поставили на дуже відповідальну посаду головкома КОВО, і т.д. і т.п. Ну що тут на це скажеш –його честь недоброзичливці паплюжать з усіх боків.

ІІ

В бібліотеках і в архівах сім'ї генерала Кирпоноса збереглися матеріали, які розповідають про молоді і зрілі роки Михайла Петровича. Народився він в селі Вертіївці Ніжинського р-ну Чернігівської області в сім'ї, де його прадіди, дід і батько були не тільки хліборобами, а й солдатами, в скрутні години лихоліття Батьківщини вставали на її захист. Доля його склалась так, що на початку свого свідомого життя і в кінці його Кирпоносу випало відбивати інтервенцію з боку німців. В спогадах Кирпоноса «Пам'ятні дні мого життя», оприлюднених в збірнику спогадів Школи Червоних Командирів розповідається про партизанську боротьбу проти німецьких окупантів у 1918р. в Чернігівській і північній частині Полтавської губернії (відоме Серпневе збройне повстання) за звільненням України від кайзерівських військ.

Кирпоніс був членом Центрального повстанського штабу. В бою, в якому брали участь 250 німецьких вояків і 80 повстанців ( із 300 на початку, які, в тому числі й керівники, злякались і залишили поле бою) під командуванням Кирпоноса. Використовуючи знання місцевості, повстанцям вдалось перемогти німців. Але сім'я Кирпоноса тяжко за це поплатилась, бо німці спалили хату. Ось що з цього приводу у своєму вірші «Отцовская хата» написала дочка Кирпоноса Євгенія Михайлівна:

Каждую весну упрямо птицы

Пролагают к родине дорогу,

Счастлив тот, кто может возвратиться

Через годы к отчему порогу.

Только нам лишь, сестрам неразлучным,

Не прийти к родной отцовской хате,

Не припасть к дверям ее скрипучим,

Не пройтись в садочке на закате

Нету хаты. НетЕё спалили

Немцы в восемнадцатом, далёком

Злобствовали в ярости жестокой,

Что его, повстанца, не схватили.

Вся огромным пламенем объята,

К небу безучастному взывая,

Словно человек, горела хата,

Искры, - капли крови – рассыпая

И стояла  мать на месте казни,

И лицо в морщинах – почернело

Ни мольбы, ни стона, ни боязни, -

Лишь в огонь бушующий глядела

Так не стало на большой планете

Маленькой, родной, отцовской хаты,

Где он встретил первые рассветы

Жизни, только бедностью богатой.

Где узнал невзгоды и тревоги,

Где мечту взлелеял о свободе,

Где еще в мальчишеские годы

Встал на путь служения народу…

Счастлив тот, кто может возвратиться

Через годы к отчему порогу!

Ну, а мы лишь можем поклониться

Той земле, что к нам в сердца стучится,

Той земле, что нас зовёт в дорогу…

В 1919 р., згадуючи Кирпоноса, як командира свого 2-го Богунського полку, бійці надіслали йому листа наступного змісту: «В бою під градом куль, йдучи попереду наших цепів, Ви своїм прикладом захоплювали нас з собою... Наш полк ніколи не забуде Житомира і Коростишева, де, не дивлячись на свою хворобу, Ви ще раз показали себе як самого достойного командира! В 1921 -1922 роках Кирпоніс перебував у 2-ій Київській школі Червоних Старшин, пізніше став вихованцем Академії ім. Фрунзе. Свої якості високоосвіченого хороброго начальника він виявив у фінську компанію, коли під вогнем ворога по ще незміцнілому льоду Фінської затоки зумів прорватися зі своєю дивізією у тил ворога, забезпечивши цим самим над ним перемогу. За успіхи у Виборзькому  напрямку Кирпоніс був удостоєний найвищої урядової нагороди - Золотої Зірки і звання Героя, його дивізія була нагороджена орденом Леніна, а сам Кирпоніс був обраний кандидатом в члени ЦК КПРС.

Обмежені рамки статті не дають змоги докладніше зупинитися на окремих сторінках біографії Михайла Петровича й протиставити їх довільним судженням Табачника про начебто стрімке, немов би зеленою вулицею, посадове сходження генерала. В дійсності це сходження було дещо відмінним від блискавичного посадового злету не на теренах запеклих боїв, а в спокійних урядових кабінетах, скажімо, того самого Табачника.

Однак повернусь до основної теми розмови. Як і чому Київ попав в оточення? Сучасне покоління людей повинне мати неупереджене знання про це. Почну з констатації передумови психологічного плану, яка впливала на події і яку, як правило, не беруть до уваги, а саме, те, що ПЗФ випало 78 днів на початку війни чинити опір озброєним «до зубів», фанатично налаштованим і самовпевненим німецьким воякам, вихованих в нацистському дусі на визнанні зверхності арійської раси над усіма іншими народами, особливо над слов'янськими. Вихованих на ідеях фашизму свого фюрера Гітлера, який заявив , що парад перемоги своїх військ буде приймати у Києві на Хрещатику вже на початку липня. Погодьтесь, мати справу з такими німцями на початку війни було значно важче ніж з тими, з яких вже збили пиху і дещо перевиховали, женучи з-під Сталінграду.

Виникає й інше питання - чи був ПЗФ, до речі, й інші фронти, підготовлений до війни? Чи був він забезпечений відповідними матеріальними ресурсами, щоб можна було дати належну відсіч зухвалому нападу Німеччини? До того ж, чи можна порівняти досвід наших військових і залежну від цього військову майстерність у наданні відсічі ворогу, з досвідом, що набули німці з 1939 р. – часу їхніх «бліцкригів» у Європі? Відповідь на ці питання - звісно, що ні. Чи технічна оснащеність нашої армії була на тому ж рівні, що і німецька? – Звісно, ні. Такі ж заперечні відповіді ми змушені давати на багато інших запитань.

В публікації згаданого вже московського дослідника Рязанова намальована вражаюча картина технічної не оснащеності різноманітними матеріальними ресурсами армій ПЗФ на початку війни. Досить сказати, що на складах боєприпасів було в 5 -10 разів менше норми, в наявності було лише 25-55% пересувних засобів, значна кількість танків перебувала в капітальному ремонті і т.д. і т.п. А як був укомплектований ПЗФ людськими резервами? Адже відомо, і про це пише Я.Нагнойний, що Червона Армія, її командний склад за кілька років перед війною зазнав безпідставних репресій і розстрілів, в тому числі були розстріляні як «шкідники і вороги народу» і ті, що будували Київські УР – укріпрайони, а з тих, що залишились, чимало було переведено з Київського на Московський напрямок, зокрема кілька дивізій з ПЗФ були зняті і переведені на Брянський фронт. Особовий склад ПЗФ, хоч і був з часом терміново доукомплектований досить значним резервом проведеною мобілізацією, але поповнення не було належним чином у військовому відношенні підготовленим і відповідним чином озброєним, і саме значна частина саме з них загинула, або поповнила армію військовополонених. Із відповідних публікацій можна довідатись, що комдиви мали право приймати рішення, що до розв’язання завдань, лише локального плану, бо все керувалось розпорядженнями Ставки, хоч ці директиви часто були суперечливими. Ось як характеризував на початку війни ситуацію, яка мала місце в Київському Особливому Військовому окрузі, генерал А.А.Лобачов, посилаючись на розмову 15 червня 1941 року з Кирпоносом.

Командуючий КОВО був впевнений, що війна має ось - ось розпочатись, він розповів, що німці порушують кордони кожний день. «Над нашою територією літають німецькі літаки, в старих укріплених районах озброєння знято, як застаріле, а новим не замінено». І далі сказав, що він «тільки-що вів переговори з Москвою, просив дозволу зайняти укріпрайони, підтягнути війська до кордону, повернути з полігонів артилерію,частини зв'язку і саперів. Йому відмовили, дали зрозуміти , що війни не буде» - ось такі передумови склались на початку війни в КОВО.

Напевне не кожний генерал погодився б керувати не підготовленим до війни фронтом, звісно, коли б його про це питали, але генералів, як і солдатів не питають. Навіть вельми досвідчений Кирпоніс не уявляв до якого наслідку в фіналі ця непідготовленість призведе.

В своїй брудненькій статейці Гузій поставив на його думку переконливе насмішкувате питання: «Кирпоніс був бойовим генералом, чи вірним служакою?» Як на мою, невійськової людини, думку, кожен генерал повинен бути і бойовим, і нести службу. Звісно, не в тому розумінні, що не повинен мати власної думки і комусь прислужуватися, а в тому, що як військова людина, він повинен дотримуватись службової субординації, дисципліни і відповідальності. У випадку з Кирпоносом, гадаю, він не міг самочинно взяти на себе право вирішувати таке державного значення питання, як відведення від Києва військ і залишення його німцям без погодження з Головнокомандуванням.

Коли Кирпоніс очолив оборону Києва, то був, розуміється впевнений, справиться з цим непомірно важким завданням. Впевненості надавав здобутий ним бойовий досвід 25-річної служби в армії, досвід, набутий під час Фінської війни. Впевненості надавала йому і віра в те, що Ставка в скрутні моменти буде допомагати йому. Однак, надія на підтримку не справдилась ні тоді, коли прийшлось попросити резерви для ПЗФ, що розтягнувся більше ніж 800км, ні тоді, коли німецькі військові з'єднання були зняті з Московського напрямку й перекинуті на Київський. Цей неочікуваний вермахтом і, відповідно, Москвою стратегічний маневр Гітлера призвів до виграшу в часі оборони Москви, але для Київської оборони завершився Баришівським котлом.

Виникає питання, чому новоявлені критики Кирпоноса, плямуючи його честь, беруть до уваги лише трагічний фінал оборони Києва і мовчать про те, що завдяки цій обороні був зірваний «бліцкриг» на Москву? На відміну від них генерали і радянські, і німецькі дуже добре розуміли ситуацію на полях битви. Німецькі генерали в своїх мемуарах звинувачують Гітлера за поразку Німеччини у війні саме за те, що він самочинно вніс корективи в німецьку стратегію і зняв війська з Московського напрямку, а наші генерали віддають належне Кирпоносу не тільки за те, що в надзвичайно важких умовах він впродовж 2-х місяців забезпечував прикриття не тільки Києва, але й Москви, відтягуючи на себе значні німецькі військові сили й знекровлюючи їх.

Кирпоніс не дожив до виявлення такої невдячності з боку окремих представників сьогоднішнього покоління. Морально це йому було б не легше пережити, ніж трагедію Київської оборони. Я вже не кажу про набір слів, які використовує доктор наук, професор, академік галузевої і майже член-кор Національної академії, коли дозволяє собі про шановану особу генерала Кирпоноса писати, що той «брехав», «бубнив», «зраджував свого товариша», був бездарний полководець. Та й паплюження Сталіна – «збожеволілий», «отупілий від величі» невдале, бо Сталіну, коли німець був під Москвою, було не до «величі». Невже академік і в недалекому майбутньому (зекономлений на Кирпоносі) Герой України не може висловлювати свої думки більш пристойним чином?

Хотілось би запитати у новоявлених стратегів війни, кого вони хотіли б замість Кирпоноса бачити на посаді головнокомандувача ПЗФ – Жукова, Рокосовського, Баграмяна, Власова, Табачника? Впевнена, що навіть Жуков, вищеописані важкі обставини, що склалися на початку війни і в які попав ПЗФ, не зміг би впоратись і, до речі, не впорався, коли прибув на другий день війни до Тирасполя й намагався силами КОВО виконати сталінську директиву «малою кров'ю на ворожій території», бо переконався на полі бою, що цю директиву випередили звести нанівець своїм бліцкригом німці. Повернувшись до Москви, Жуков поставив перед Сталіним питання про відвід військ від Києва вже в липні, щоб запобігти величезним людським втратам, перед оточенням Києва ще раз у вересні . В своїх мемуарах Жуков розповідає про те, що для нього назавжди залишалося найболючішою згадкою фінал Київської оборони. В своїх мемуарах він писав: «Вважаю, що Верховний Головнокомандуючий був тоді неправий!.

ІІІ

Головний критик Кирпоноса стверджує, що мемуари генералів підчищались з метою вилучення з них критичних моментів на адресу Кирпоноса. Але не можна сприйняти цю заяву всерйоз, бо коли б дійсно хтось там щось підчищав, то не в інтересах Кирпоноса, а навпаки, щоб довести, що не Сталін, А Кирпоніс винний в облозі Києва і у величезних людських втратах. Взагалі слід відмітити, що за часів Сталіна намітилась, тенденція замовчування значення боїв за Київ. Саме тоді, щоб не роз'ятрювати неприємні спогади Верховного про величезні втрати наших людей при облозі німцями столиці України, що стали наслідком його запізнілого наказу про відвід військ і евакуацію населення, близьке оточення Сталіна вважало за краще не нагадувати. Із воєнних мемуарів багатьох генералів, учасників війни стало відомо, що цих втрат можна було запобігти, коли б Сталін не знехтував, як «панікерськими», попередженнями про необхідність відведення військ, ще до того, поки кільце облоги остаточно не зімкнулось, не тільки Жукова, але і таких воєначальників, як Будьонний, Тимошенко та інших, не говорячи про Тупікова і Кирпоноса.

Рамки публікації не дозволяють привести в більш-менш повному обсязі спогади і висловлювання таких відомих воєначальників, як  Жуков, Мерецков, Москаленко, Гречко, Якубовський, Василевський, Родимцев, Людников та інших про Південно-Західний фронт і оборону Києва, тому обмежусь лише тим, що висловлю їх загальновизнану думку, а саме, що довготривала оборона Києва зірвала початковий задум Гітлера блискавично заволодіти Києвом і відкрити простір для подальшого заволодіння Москвою. Вона справила значний вплив на наступні події. Ми виграли саме дорогоцінне в ті критичні дні – час, затримавши захват ворогом важливих районів держави, даючи можливість евакуювати на схід сотні тисяч людей, промислові підприємства, культурні цінності. Битва за Київ сприяла закріпленню положення радянських військ на головному, центральному напрямку. «Захисники столиці України знали, що бій за Київ є одночасно боєм за Москву, і що кожний день цього бою був складовою бою за Москву» - підкреслював двічі Герой Радянського Союзу, генерал-полковник А.Н.Родимцев. В самий тяжкий період війни протягом трьох місяців війська фронту змотали і знекровили групу армій «Південь» і змусили гітлерівське командування перекинути в район східніше Києва великі сили з групи «Центр», чим поліпшили певною мірою становище радянських військ, що стояли на перешкоді фашистам на шляху до Москви» - пише в своїх спогадах генерал Москаленко К.С. (Москаленко К.С. «На Юго-Западном направлении». М.:Изд. Наука, 1973. С.91). В боях за Київ до останньої можливості стримувався навальний наступ німецьких військ, Київська оборона відтягнула на себе значні сили ворога і знекровлювала їх, сприяючи зміцненню положення радянських військ на інших напрямках оборони. І те, що «один з найкрупніших фронтів Великої Вітчизняної війни» (за визначенням генералів) – відтягував на себе і збивав наступ німецької армії, наносячи їй значні втрати, слід кваліфікувати як дуже важливу складову нашої загальної перемоги.

На закінчення хочу сказати, що генерали Москаленко, Гречко, Жуков, Родимцев в своїх спогадах не тільки дали високу оцінку тієї ролі, яку зіграв ПЗФ в загальному ході війни, але й намалювали привабливий образ Кирпоноса, як командарма і людини. Але перш ніж я приведу деякі їх висловлення що до цього питання свою «незалежну» думку. Бачите, військові журналісти в Москві його ознайомили з вилученим із спогадів генерала Рокосовського місцем, в якому начебто було написано, що при знайомстві з Кирпоносом у Рокосовського склалось враження не на користь Кирпоноса, бо останній був якійсь розгублений, блідий, невпевнений, давав розпорядження другорядній структурі, саме ПВО, замість того щоб зосередитись на головному і що у Рокосовського навіть з'явився сумнів що до того чи по плечу Кирпоносу та велика посада, яку він обіймає. Думаю, що у кожної людини може скластись те чи інше враження, особливо при знайомстві. Напевно свою думку має і генерал Баграмян, якого Табачник залучає до своїх однодумців, напевно, не без підстав. Всі, хто цікавиться питанням про можливості виходу із оточення знають, що коли штаб фронту, Військова рада разом з Кирпоносом зробили зупинку в урочищі Шумейкове, перед цим з метою пошуку коридору для виходу з оточення, Кирпоніс відправив в розвідку генерала Баграмяна з ударною групою в 50 чоловік, які повернувшись повинні були забезпечити вихід всіх останніх. Баграмян вийшов з оточення і не повернувся в Шумейкове. Ветерани, яких цікавило і продовжує цікавити питання про те, як це сталось, не отримали на нього чіткої відповіді...

А що до настрою Кирпоноса, який, як правило, був бадьорим і в момент знайомства з Рокосовським, цілком допустимо, не був таким, бо може Кирпоніс перед цим отримав одну із телеграм Сталіна, наприклад такого змісту: «Отримані достовірні відомості, що ви всі – від командувача Південно-Західного Фронту до членів Військової ради – настроєні панічно і маєте намір здійснити відведення військ на лівий беріг Дніпра. Попереджаю, що, якщо ви зробите хоч один крок на лівий берег Дніпра, вас усіх чекає жорстока кара як боягузів і дезертирів». Думаю, що коментарі тут зайві. Зміст цієї телеграми адресованої Хрущову і Кирпоносу, яка раніше перебувала під грифом секретно, оприлюднив в своїй публікації доктор історичних наук, професор Іван Муковський. Від подібних телеграм не тільки псувався настрій, розповідають, що окремі люди, не з сильною волею, навіть втрачали свідомість.

На протилежність тому враженню, яке склалось про Кирпоноса у Рокосовського і яке Табачник із задоволенням проафішував, у переважній більшості бойових генералів - побратимів Кирпоноса знайомство з Кирпоносом складало діаметрально протилежне враження. Ось як змалював Кирпоноса двічі Герой  Радянського Союзу, генерал-полковник Родимцев: «Я був впевнений, що побачу дуже втомлену людину, пригнічену невизначеністю становища і нашими невдачами на фронті. Одначе командуючий був спокійний і врівноважений. Він вийшов назустріч, міцно потиснув нам руки. У нього був прямий, уважний погляд. Кітель з Золотою зіркою Героя Радянського Союзу і генеральськими петлицями (тоді ще не носили погонів) міцно облягав широкоплечу постать. Я зараз відчув, що перед нами вольовий і рішучий військовий начальник - це почувалось в кожному його слові, в кожному витриманому його жесті».

В багатьох мемуарах наводяться також приклади гуманних рис характеру Кирпоноса. Так, Герой Радянського Союзу, генерал-полковник Людников пише: «Кирпоносу я зобов'язаний життям. Коли мене, важко пораненого, доставили в оточений німцями Штаб ПЗФ, Кирпоніс наказав вивезти мене з оточення на останньому літаку. Сам Кирпоніс відмовився вилетіти з оточення до Москви. До останніх хвилин свого життя він був із своїми підлеглими і в рукопашному бою в урочищі Шумейкове спочатку був поранений в ногу, а потім смертельно –міною в груди і тут же був похований. Після звільнення Києва прах його був перепохований спочатку в університетському Ботанічному саду, потім – на Аскольдовій могилі, а на завершення йому знайшли останнє пристановище на алеї Слави. Найкраще вище означену рису характеру Кирпоноса, його батьківського піклування про солдата і офіцера відобразила в своєму вірші  його дочка Євгенія:

Ты никогда не оставлял

Своих бойцов на поле боя,

Ты вместе с ними разделял,

Что предназначено судьбою.

И в восемнадцатом году,

И в самом грозном – сорок первом

Ты с ними был в одном ряду,

Скрепив их мужество и нервы.

Последний смертный тяжкий бой

Ты принял вместе с ними,

Родной отец, горжусь тобой,

Солдатами твоими.

Додам від себе, що у Михайла Петровича було чотири доньки. Доля їх склалась не кращим чином. У старшої Олени під Ленінградом загинув чоловік. Красуня Ніна невдовзі після війни померла. Молодша Євгенія ніколи не відзначалась міцним здоров'ям, не виходила заміж, зараз живе із сім'єю сестри Нелі. Михайло Петрович в оточені свої дівчат жартував, що не впорався із завданням – народити сина і повноваження зберегти прізвище Кирпоноса передає своїй наймолодшій. Женя, як її називають близькі люди, виправдала сподівання батька, надрукувавши в багатьох газетах і журналах вірші присвячені бійцям ПЗФ і батькові. «Незвичайне, яскраве життя батька,- пише Женя,- його сильна, вольова, діяльна, цілеспрямована особистість, світла, чутлива, безкорислива душа повна любові до Вітчизни, яку він захищав у чотирьох війнах – все це визначило лінію мого життя. Я колись мріяла займатися історією і теорією мистецтва, а стала істориком – музеєзнавцем і присвятила своє життя  діяльності батька і всім захисникам Вітчизни. В цьому мені була прикладом мама Софія Олександрівна, що була вірною дружиною і бойовою подругою батька» (листа Жені я бережу).

ІV

Коли обривається життя людини такого масштабу як генерал-полковник Михайло Петрович Кирпоніс, командарма не однієї армії, а цілого фронту, обривається в бою із зброєю в руках поряд зі своїми, найвищого професійного рівня офіцерами, в кількості 800 чоловік, до того на українській землі, яку він так любив, і на якій воно не тільки завершилось, а й починалось в простій селянській родині, а сам Кирпоніс, завдяки притаманному йому розуму і таланту досяг найвищого військового визнання, то таке життя не могло не привертати увагу і не викликати гордість, в першу чергу українців. І саме тому, хоч вже більше ніж півстоліття пройшло з дня смерті Кирпоноса, а інтерес до його особи не тільки не вщухає, в останні роки навіть посилюється, виникають легенди, українцям завжди було притаманно складати пісні, легенди, думи про визначних людей, які в наш час знаходять вираз в публікаціях, а також в інших сучасних засобах інформації, які роблять деяких з них надбанням мільйонів людей. Зараз про Кирпоноса можна все прочитати і навіть почути, і про те, що коли його тяжко поранили, то він застрелившись сам поклав кінець своєму життю і про те, що його не поховане тіло з партбілетом при ньому знайшов якійсь червоноармієць, навіть прізвище його називають, в лісопосадці, знахідка ця була начебто передана Хрущову, а останній, секретним повідомленням, сповістив про це Сталіна.

Нарешті, про вже цитовану мною у «Голосі України» заяву генерал-полковника Внутрішніх Військ В. Алідіна, слід гадати відповідальну, що у 20-х числах вересня 1941 р. німецькі завойовники» влаштували фарс: начебто з поваги до героїчної смерті генералів Кирпоноса й Тупікова перевезли їхні останки з місця загибелі у Київ й поховали тіло М. Кирпоноса в Ботанічному саду, поруч з університетом, а тіло Тупікова – одному з парків міста» (В.Алидин. Опаленная земля. М.1993. С.95). У мене виникло бажання якось перевірити його версію. Не маючи можливості переговорити з ним особисто, я звернулась з листом до військового аташе німецького посольства у Києві з проханням віднайти у німецьких військових архівах відомості про це. Я гадала, що коли німці, дійсно, надали шану генералу Кирпоносу, то констатація цього моменту, пов'язаного з проявом військової честі буде якимось позитивним моментом у налагоджені дружніх відносин між нашими країнами. Відповіді не отримала. Власне, отримала, але не від військового аташе, а від переадресованого до Українського фонду пам'яті листа і далі – до асоціації пошукових організацій України «Обеліск». Голова «Обеліску» Дорофеєв В.В. справив враження дуже серйозної і відповідальної людини, справжнього пошуковця. Він розповів про свідка - жінку, яка прийшла до них в «Обеліск» й засвідчила, що була на похоронах Кирпоноса німцями в ботанічному саду в один із тих днів, коли палав Хрещатик, десь у 20-тих числах вересня 1941 р. Дорофеєв звернув мою увагу ще на одну версію, яку подає у своїх мемуарах «На боевых рубежах» (М.1960) Р.Г.Уманський, де на с.60 засвідчено: «Будучи раненным, командующий фронтом генерал Кирпонос застрелился»

Всі ці версії, на думку Дорофеєва, і я з ним згодна, залишаються лише версіями. Щоб повірити в достовірність якоїсь з них, треба мати для цього факти, яких поки-що немає і навряд чи вони будуть так легко, як спекуляції новітніх «фахівців» навколо них, віднайдені. Ніхто з тих, кому вдалось вирватись з оточення не висловлював сумніву в прийнятій вже давно офіційній констатації обставини смерті і поховання Кирпоноса. Дочка Михайла Петровича Євгенія Михайлівна Кирпоніс, яка була присутньою при всіх перепохованнях батька і з якою  я, починаючи від втрати наших батьків, підтримую дружні стосунки, відкидає всі легенди із-за їх недоказовості, і я з нею згодна. Версію Алідіна, з якою я її познайомила, вона з самого початку відкинула. Це саме я можу підтвердити на прикладі свого батька. В мемуарах Баграмяна, Пашкова,Алідіна та ін. Мають місце розходження в описі обставини його смерті. То його розстріляли разом  з Мішиним німці, як пише Алідін, то був спочатку поранений, а потім помер, як стверджують інші. Найбільш достовірною вважаю розповідь про смерть батька його заступника Захара Федоровича Олійника. Він переповів зі слів тодішнього секретаря Київського обкому партії Мишина (який був, як і мій батько,членом штабу оборони міста), що вони були поруч в останньому бою під селом Черевки Згурівського району Київської області, де Мишин був тяжко поранений, а мій батько вбитий.

 

       Доктор філософських наук, професор,

       Заслужений діяч культури Ураїни,

       Учасник Великої Вітчизняної війни                       Нінель Костюк

 

 

[1]. Саме тоді одночасно зі штабом ПЗФ діяв штаб оборони міста, що був розташований поблизу Софіївського собору (місце знаходження його тепер позначено меморіальною  дошкою). Оскільки всі члени штабу загинули в боях під Києвом, а в нашому сімейному архіві збереглись останні листи батька, в яких розповідалось про те, що відбувалось в Києві перед його оточенням і як діяв штаб оборони міста, то я написала статтю, яка була надрукована в газеті «Голос України» під назвою «Писав нам батько». Пізніше, коли мені вдалось ознайомитись з великим за обсягом архівним матеріалом, в якому розповідалось про те, як виходили кияни з оточення і як вони попали в Баришівський котел і що там діялось, я видала з продовженням в трьох газетах «Київської правди» матеріал під назвою «Як захищали випалену землю Київщини» ( примітк