Оборона Києва 1941 року врятувала Москву

Роздуми над важками сторінками історії через 70 років

 

Нінель КОСТЮК

професор, учасник Великої Вітчизняної війни

 

Кожного року з наближенням якихось дат з літопису Великої Вітчизняної війни, люди, які втратили своїх близьких, а в їх числі і я, думками повертаються до тих часів і намагаються знайти відповідь на запитання, які залишаються білими плямами на тлі її історії. Особливо багато таких питань пов'язано з історією Київської оборони. Раніше висвітлення окремих подій і висновків, пов'язаних з нею, не дозволялось чи подавалось у викривленому світлі – і саме на такій основі формувались стереотипи в свідомості людей. А зараз, коли оприлюднені численні мемуари радянських і німецьких генералів, інших безпосередніх учасників тих подій, коли, нарешті, відкрились архіви, з яких проливається світло на раніше замовчувані факти, фахівці, особливо з числа тих, хто займається питаннями військової історії, чомусь, на нашу думку, не дають узагальнюючої об'єктивної картини найсуттєвіших проблем, пов'язаних з обороною Києва. І перш за все щодо причин трагічного завершення цієї оборони в оточенні – так званому «Баришівському котлі» і щодо обставин, котрі сприяли цьому. Тим часом історична правда зараз,як ніколи, потрібна  - і не стільки для старшого покоління, вихованого на старих канонах, з якими їм важко поривати, скільки для формування свідомості молодих людей, не затьмареної історичною міфологією.

На відсутності такого висвітлення трагедії завершальної стадії київської оборони будуються спекуляції «фахівців» типу Д.Табачника і йому подібних, які причину загибелі і полону величезної кількості людей вбачають у молодості і недосвідченості та військовій некомпетентності командуючого Південно-Західним фронтом (ПЗФ) генерал-полковника Кирпоноса. Тоді як генерал М.Кирпоніс – ровесник Г.К. Жукова (точніше, на 4 роки старший), учасник Першої світової і громадянської воєн (уже тоді воював з тими ж німецькими окупантами України), у фінську кампанію 1940 року на одній з вирішальних ділянок прорвав зі своєю дивізією лінію Манергейма і отримав за це звання Героя Радянського Союзу.

В той же час одне з найголовніших питань, а саме щодо рівня забезпеченості військ необхідними матеріально-технічними засобами, а по суті – щодо підготовленості чи непідготовленості країни до війни навіть і не ставиться. У статті «Дослідники-фальсифікатори (Чи «згубив» генерал Кирпоніс  Південно-Західний фронт, як це вважає полковник Табачник?)», яка була надрукована 07.05.03 р. в «Сільських вістях» і передрукована в інших газетах, з посиланням на публікацію відомого московського військового історика Б.Рязанцева, була відтворена неприваблива картина непідготовленості до війни Київського особливого військового історика Б. Рязанцева, була відтворена неприваблива картина непідготовленості до війни Київського особливого військового округу (КОВО), командуючим якого М.Кирпоніс був призначений у січні 1941 року. Боєприпасів на складах було в 5-10 разів менше норми, пересувних засобів – 25-55 відсотків до потреби, техніка була переважно застарілою, багато танків стояло на капітальному ремонті і т.д., і т.п., не кажучи вже про сталінські репресії офіцерського корпусу. В цих умовах Кирпоніс, переведений з початком війни на посаду командувача Південно-Західного фронту (ПЗФ), несподівано для німців зумів забезпечити міцний, довготривалий (більш ніж на 2,5 місяця) в тих важких умовах опір на шляху до Києва загарбникам, які до того переможним маршем пройшли через усю Європу і не сумнівалися щодо подальших перемог. Гітлер планував захопити Київ через тиждень і прийняти парад перемоги своїх військ на Хрещатику через три тижні після початку війни. Одержавши відкоша, він разом із запрошеним Муссоліні все-таки провів у серпні обіцяний парад військ. Але не на Хрещатику, а в полі поблизу с.Легедзино Уманського району Черкаської (тоді Київської) області.

Також не акцентується увага на такому маловідомому для широкого загалу факті, що Гітлер, зустрівши набагато більший, ніж передбачав, супротив на шляху до Києва, наказав танкову групу генерала Гудеріана і частину сухопутних військ зняти з Московського напрямку і направити їх на Київський. Бо ж ліквідація київського виступу зняла б одну із важливих перешкод на шляху німецької армії на Москву, до того ж дала б змогу заволодіти вугіллям Донбасу, нафтонасосними районами Кавказу й забезпечувати армію продовольчими ресурсами. Своїм легедзинським парадом Гітлер натякав на це, щоб відвернути увагу від танкового маневру генерала Клейста, який, обігнувши з півдня неприступний для нього Київ, переправився в районі Кременчука на лівий берег Дніпра і ринув прискореним маршем не в південно-, а в північно-східному напрямку під Полтаву для з'єднання в районі Лохвиці з Гудеріаном, що рухався назустріч йому своїми танками з-під Москви. Для походу на Донбас, Кавказ і Волгу в районі Сталінграда сил у німців 1941р., зважаючи на Київ і Москву, вже не вистачало, і похід було перенесено на 1942 р.

Із щоденника начальника генерального штабу сухопутних військ вермахту Гальдера дізнаємося, що наказ Гітлера про зміну напрямку руху танкової групи Гудеріана й сухопутних дивізій з Московського на Київський напрямок не викликав захоплення у нього й усіх інших польових генералів, з якими Гітлер радився. Вони вважали фатальним це рішення фюрера, що зривало реалізацію бліцкригу на Москву, хоч одночасно і ставило в надзвичайно важкі умови ПЗФ. Коли ж за наказом Гітлера величезні танкові з'єднання генералів Гудеріана і Клейста об'єднались під Лохвицею Полтавської області, а війська і ополченці, що обороняли Київ, опинилися в котлі, то німецькі генерали вже оцінювали цю подію як тактичну перемогу німців, залишаючись водночас при думці, що це була велика стратегічна помилка Гітлера, бо був затриманий наступ на Москву. Зокрема, генерал-полковник Ф.Гальдер кваліфікував битву під Києвом «як найбільшу стратегічну помилку у східному поході».

До того ж і тактична перемога в боях за Київ німцям коштувала дуже дорого. За даними Гальдера, німці щоденно втрачали 1600 чоловік. Після взяття Києва німці змушені були облаштувати 20 кладовищ для поховання солдатів і офіцерів. Найбільш поважні чини були поховані біля Маріїнського палацу і понад 2000 чоловік – у районі Аскольдової могили. З німецьких джерел відомо, що бій під Києвом коштував німецькій армії 100 тисяч солдатів і офіцерів, сотень літаків і танків та іншої техніки. Тут перестали існувати 44-а, 71-а, 209-а німецькі дивізії. Гудеріан скаржився, що після бої за Київ з 80 танків у нього залишилось лише 10.

Учасник оборони Києва генерал (пізніше – маршал) Москаленко писав: «Оборона столиці України і всього Південно-Західного напрямку мала велике політичне і воєнне значення. У найважчий період війни протягом трьох місяців війська фронту вимотали і знекровили групу армій «Південь» під командуванням фельдмаршалом Рунштедта й змусили німецьке командування перекинути в район східніше Києва крупні сили з групи «Центр» - 2-у танкову групу, чим полегшили певною мірою становище радянських військ, які перетинали фашистам шлях на Москву». Високу оцінку київській обороні в своїх мемуарах дають маршали Василевський, Мерецков, Гречко, Якубовський, Жуков та інші. Тому дивує те, що, показуючи в наш час по телебаченню величезні колони радянських військових, які потрапили в полон під Києвом, чомусь замовчуються втрати німців. Прямо скажемо, на такій однобічній і, отже, викривленій і необ'єктивній інформації патріотизму, військової честі і пов'язаної з утвердженням української державності національної ідеї не виховаєш.

Героїчна оборона Києва  у важких боях продовжувалась майже 3 місяці - з 11 липня 1941 р., коли танки ворога вийшли на рубіж р. Ірпінь під Києвом, до 18 вересня 1941р., коли Сталін, «дбаючи» про збереження від руйнувань міста й уникнення цивільних і військових людських втрат, наказав залишити замінований на знищення Київ, його центр – Хрещатик і прилеглі до нього вулиці, куди, як у пастку, запрошувались гітлерівці.

Інша пастка – кільце оточення, що замкнулось під Лохвицею Полтавської області ще 15 вересня. Сотень тисяч і тисяч оборонців Києва, військових і цивільних з народного ополчення в цьому оточенні чекала з 18 вересня і до початку жовтня надлюдська за масштабами трагедія – смерть, полон, розпач, безсилля легко озброєних людей перед авіацією і танками  противника. М.П.Кирпоніс і з ним майже тисячна штабна колона генералів і старших офіцерів загинула в нерівним бою з ворогом 20 вересня.

Ціною Києва Сталін, перестраховуючись, рятував Москву. Із мемуарів маршала Жукова, ми знаємо, що він попереджав Сталіна про можливе вороже оточення і великі людські втрати під Києвом, за що був змушений піти тоді з посади начальника Генерального штабу. Наказ Кирпоносу на своєчасний відвід військ з оточення дав також маршал Будьонний, який відповідав тоді за ПЗФ. За це він теж був усунутий від безпосередньої участі в бойових діях до кінця війни. Кирпоніс чекав наказу від Верховного. Те саме пропонував, доповідаючи Москві (розуміється, за погодженістю з Кирпоносом), начальник штабу ПЗФ Тупіков, за що Верховний назвав його панікером і боягузом. У своїх мемуарах маршал Жуков, один із всіх генералів тих часів, дозволив собі сміливо і беззаперечно кваліфікувати позицію Сталіна щодо київської оборони як помилкову. Він вказував, що коли виникає загроза оточення, то щоб запобігти великих людських втрат, треба своєчасно виводити війська з оточення. Жуков у своїх мемуарах пише, що минуло вже багато років, але спогади про величезні втрати людей, яких можна було запобігти, навіть через багато років не дають йому спокійно жити.

Ще одне питання, на яке немає поки що однозначної відповіді, порушив у мемуарах генерал-полковник внутрішніх військ В. Алідін. Він до війни працював на відповідальній посаді в Київському обкому партії, брав активну участь в обороні Києва і, вийшовши з оточення, очолив в одному з міст Росії роботу по комплектуванню і збереженню архівів, отриманих з окупованих територій України. У свої книзі «Опаленная земля», виданій 1993 р. у Москві, він стверджує, що «німці вчинили фарс начебто з поваги до героїчної смерті генералів Кирпоноса і Тупікова і перевезли їх останки з місця загибелі в Київ, де поховали тіло Кирпоноса в Ботанічному саду, що поруч з університетом, а тіло В. Тупікова - в одному з парків Києва. Після визволення Києва радянськими військами у 1943 р., - зазначає Алідін, -я приходив до могили М. Кирпоноса в ботанічному саду і низко поклонився його праху...» (с.95).

Перше сприйняття цих слів – сумніви щодо їх достовірності. Однак минув певний час й інші люди ознайомили мене з матеріалами ще одного свідчення жінки, яка стверджувала, що була присутньою при похованні Кирпоноса німцями в ботанічному саду. Вона начебто бачила його в труні з відкритим обличчям. Німці, - розповідає вона, - розпочали знімати хроніку, але в цей час почав рватись від вибухів замінований Хрещатик, і ритуал поховання швидко був завершений. Люди, які ознайомили мене зі свідченнями цієї жінки, як і я, поставили ці свідчення під сумнів і не знайшли за потрібне підтримати з нею подальший зв'язок чи зберегти адресу.

Але з часом, читаючи мемуари німецьких і наших генералів, в яких високо оцінювалось значення Київської оборони і особисто командуючого ПЗФу ході війни, моє ставлення до заяви генерал-полковника КДБ Алідіна суттєво змінилось. Адже серед військових бувають випадки, коли віддається честь супротивнику. Так, наприклад, відомо, що німецький генерал Штеммерманн, дивізія якого однією з перших увійшла 18 вересня в Київ, очолюючи пізніше, взимку 1943/44 р., у Корсунь-Шевченківському котлі німецьке угруповання, за намір зберегти життя своїм солдатам і здатися з угрупованням у полон був розстріляний есесівцями. Це не врятувало німецьке угруповання військ від полону. А генерал Штеммерманн був похований Радянськими військами з відданням військових почестей. Чи подібне, зважаючи на смерть у бою командуючого, не могло статися відносно Кирпоноса?

Про смерть Кирпоноса у бою у вересні 1941 р., було повідомлено з головної квартири фюрера. 28 вересня 1941 р., газета «Українське слово», що виходила під час окупації в Києві, опублікувало це повідомлення: «Велика перемога біля Києва – 665000 полонених, 884 бронемашини, 3718 гармат і без ліку воєнних матеріалів здобуто в боях під Києвом. Розпачливі спроби решток оточених у районі на Схід від Києва ворожих сил вихопитися з обіймів відбито. При очищуванні боєвища знайдено труп головнокомандуючого совєтським південно-західним фронтом генерал-полковника Кирпоноса, який упав у бою. Його штаб, як також штаби 5 і 21 совєтським армій, винищено».

Надання честі «упасти у бою» не принижує генерала, а навпаки, підіймає його. Так само зрозуміло, що формально, віддаючи належне Кирпоносу і взагалі київській обороні, німці думали, перш за все, про підняття власного престижу від перемоги над сильним і досвідченим противником.

Смерть Кирпоноса була для німців доконаним фактом. Вони її констатували в урочищі Шумейкове під Лохвицею. Там його, пересвідчившись, перепоховали чи перевезли до Києва тоді, або, за Алідіним, у 1942 р., де перепоховали в університетському саду разом з полеглими в боях за Київ німцями. Після звільнення Києва від німецької окупації в листопаді 1943 р. поховання німців у Маріїнському парку, на Аскольдовій могилі, в Ботсаду були знищені. Залишені в Ботсаду чи перевезені сюди з під Лохвиці лише останки Кирпоноса. Вони ще раз перепоховані на Аскольдовій могилі, а в 1957 р. – у підніжжі пам'ятника Вічної Слави на могилі Невідомого солдата у парку Вічної Слави.

66 років відділяють нас від тієї найстрашнішої війни, що розгорталась на теренах України, але швидкоплинний час і навіть те, що вже багато подій присипано попелом історії, не знімає болю в наших серцях, і пам'ять про те, що відбувалось, продовжує нас бентежити і хвилювати.

Я не фахівець у військових питаннях, але стала скрупульозним дослідником, що вивчає багатопланові архівні матеріали про Київську оборону, керуючись при цьому не тільки розумом, але й душею. Все, що в цьому плані мною зроблено і що я продовжую робити, я роблю в пам'ять про військових і цивільних оборонців Києва і, перш за все, свого батька, який до війни працював головою Київського облвикоконкому, а з початком війни – членом штабу оборони міста і загинув у бою після того, як військові і цивільні оборонці змушені були залишити Київ і опинились в Баришівському  котлі. Пишучи статті, присвячені обороні, плекаю надію, що своїми дослідженнями і роздумами вношу певну, якоюсь мірою маловідому, інформацію в дослідження цього питання.

Уроки Київської оборони 1941 року не втрачають свого значення і в наш час, коли Україна стала незалежною. В цих умовах залишається значення внеску оборони Києва в Перемогу над коричневою чумою –фашизмом. Хочеться також сподіватись, що з утвердженням самостійності України гіркі факти історії, коли Росія одержала Брестський мир, погодившись на окупацію України німцями в 1918 р., і в 1941 р., коли Москва рятувалась ціною сотень тисяч полонених Баришівського котла, вже ніколи не повторяться. В обох цих випадках М.П. Кирпоніс, захищаючи інтереси першопрестольної, захищав також Україну.