Н.Т.Костюк

 

Важкі сторінки Київської оборони 1941р.:

тактика «випаленої землі» і «Баришівський котел»

 

Пам'яті оборонців Києва

Багато опубліковано спогадів про визволення від німецьких загарбників Києва, про особисту участь ветеранів у цих подіях. Значно менше ми обізнані з тим, як протягом 2,5 місяців армії Південно-Західного фронту на чолі з генерал-полковником М.П.Кирпоносом стримували навалу знахабнілих і самовпевнених німців, які переможним маршем прокрокували майже через всю Європу і сподівались таким же чином переміряти територію Радянського Союзу. Не дивно, що про героїчну оборону Києва і трагедію його оточення, ми знаємо значно менше, бо більшість оборонців, які могли б розповісти про ці події, загинула, а вцілілі тепер вже майже всі померли. Тому лише опосередковано можна будувати припущення про величезні втрати людей при обороні Києва, виходячи хоча б з опублікованих цифрових даних про кількість полонених, яких німці провели тоді через Київ. Це 665000 чоловік за даними ставки фюрера / Див. кн. «Київ,1941-1943». Фотоальбом. Вид-во «Кий». 2002. С.92 / і 665212 чоловік за іншими публікаціями / див. Филиппи А. Припетская проблема. М.1959. С.136 /. З усією очевидністю загинуло людей в боях не менше, ніж загинуло при виході з подвійного кільця оточення Києва / відомого як «Баришівський котел» / - «малого», на близьких підступах до нього, і «великого», що зімкнулося 15 вересня недалеко від Полтави під Лохвицею, охопивши чотири армії Південно-Західного фронту, дислоковані, головним чином, в лівобережній Україні.

Учасники виходу з «малого» кільця оточення, що безпосередньо охоплювало Київ, розповідають що з міста у напрямку до Борисполя рухалося десь 5000 переповнених людьми машин, довжиною близько 30 км, за якими йшла міліція, загони ополченців, молодь, старики і, взагалі, різного віку люди. Поява німецької авіації та танків, запеклі бої, що почались, призвели до того, що люди, хто пішим ходом, а хто машинами, змушені були покинути шосе і врозсип шукати шляхи порятунку по районам Київщини. Військові 37-ї армії, яка безпосередньо обороняла Київ і повинна була прикривати вихід киян з міста, самі потрапили у становище не краще ніж усі інші. Цю армію очолював генерал Власов, який, на відміну від більшості своїх підлеглих, звільнившись від генеральського мундиру, таки вийшов у грудні з оточення, доповів Сталіну про Київську оборону і негайно був призначений Верховним і приступив до оборони Москви. Досить значні залишки від його армії та інших військових угруповань, а також цивільні оборонці Києва і біженці були змушені рухатись по «випаленій землі» Київщини, яка була підготовлена для зустрічі німців згідно проголошеній 3-тього липня 1941 р. Сталіним у його виступі по радіо тактики, що вимагала у прифронтових зонах знищувати все, щоб нічого не залишилось ворогу.

Не важко побачити, що ця тактика не обмежувалась суто воєнною орієнтацією на підготовку плацдармів воєнних дій, вона також безпосередньо торкалась цивільного населення, економічних засад його існування. В умовах, коли ворог зненацька напав на Радянський Союз, витратність здійснення цієї тактики порівняно із здобутими результатами з усією очевидністю не обговорювалась, бо навіть зараз через, 70 років від початку війни, не знайдеш обґрунтувань військовими теоретиками і досвідченими економістами доцільності її введення як з воєнної, так і з економічної точок зору. А тоді, коли без жодних підстав ворог обрушився на нашу країну, в умовах замішання та стресу людей, подібне питання навіть не виникало, бо народ наш був вихований так, що кожна директива Сталіна, навіть коли вона була плодом його одноосібної думки, сприймалась як найефективніша і наймудріша.

Непередбаченість подій пов'язаних з введенням цієї тактики призвела не тільки до трагедійної ситуації, яка склалась на Київщині, про яку розмова йтиме далі, але й до такого неочікуваного курйозу, якщо можна використати це слово, коли випалену землю підготовлену для німців, першими прийшлось випробувати на собі оборонцям і біженцям з Києва, військовим і цивільним, які по одиниці, а частіше більшими чи меншими групами і навіть тисячними загонами, намагались вийти з оточення, вступаючи в бій, а іноді ховаючись і тікаючи від прицільного вогню ворога.

Необхідність збереження правдивої історичної пам'яті народу спонукає на висвітлення не тільки трагедії оточення, якою закінчилась героїчна оборона Києва / див. Н.Т.Костюк «Оборона Києва:героїзм і трагедія». Голос України, 15серпня 2001 року №145/2645 /, а й трагедію, що супроводила здійснення тактики «випаленої землі» на Київщині.

Сучасне покоління людей має бути обізнаним з тим, як втілювалась у життя ця оборонна операція і якими матеріальними збитками і духовними драмами вона супроводжувалась. Майже не залишилось у селах Київщини дідусів і бабусь, спроможних розповісти своїм онукам, що в той час відбувалось. Разом з тим, на полицях архівів зберігається чимало цінних документів, зокрема – стенограма розповідей керівних посадових осіб області про те, як за їх особистою участю здійснювалась ця операція. До оприлюднення цих архівних матеріалів довгий час не доходили руки, простіше кажучи, вони замовчувались. Лише з виникненням самостійної України їх оприлюднення стало можливим і, головне, безпечним. Сподіваюсь, що дана публікація, в якій використані матеріали із Стенограми Засідання учасників оборони Києва 1941 року, що відбулось 13.09.1946 р. у голови виконкому Київської обласної Ради депутатів трудящих Олійника З.Ф. на прохання комісії з історії Вітчизняної війни на Україні при Академії наук УРСР (Див. Центральний державний архів громадських об'єднань України, фонд 166, опис 3, справа № 37, далі скорочено ЦДАГОУ, спр.37) дасть уявлення про те, як це все відбувалося. В засіданні, а точніше під час бесіди, обмінювались спогадами Олійник, Ситник, Бражко, Сизоненко, Бердник, Довгошия та ін. Знайомство читачів з тією частиною спогадів, де йде мова про здійснення тактики випаленої землі на Київщині, варто почати з розповідей про те, як в Києві після виступу Сталіна терміново була проведена нарада відповідальних працівників області, на якій всім присутнім були видані за підписом Хрущова мандати під назвою «Уповноважений по виконанню спеціального завдання Центрального Комітету Комуністичної партії більшовиків України». Усі присутні тоді ж отримали військову амуніцію, зброю, пістолет, або карабін, окремі – навіть гранату, або ручний кулемет. Уповноважені зразу ж відправлялись в райони Київщини для виконання вказівки товариша Сталіна про необхідність знищення врожаю, евакуації на Схід продуктивної худоби, робочих коней, с/г техніки, підготовки до висаджування в повітря устаткування заводів, та інших об'єктів, які не можна терміново вивезти. Нічого не повинно залишатись ворогу! Усі працездатні сили Київщини повинні були негайно залучитись до виконання вищеназваних оборонних заходів.

Спогади учасників наради почались з розповіді Олійника про його поїздку до Сквирського району: «Коли я приїхав туди 4-ого числа, перед вечором, зібрали актив району перед ним я поставив такі завдання: знищити посіви, підготувати худобу і трактори до евакуації. Всі сиділи затаївши дихання. Секретарем райкому тоді був т.Никітченко, а головою райвиконкому т.Ткаченко. Тут же ми розподілили актив по колгоспам для виконання цих завдань. В колгосп «Третій вирішальний» в селі Пустоварівка, що від Сквири кілометрів 15, я вирішив поїхати сам. Назначив на 10 годин вечора 5-го числа актив; коли всі зібрались, я як зараз згадую, кажуть приїхав уповноважений ЦК. Мене знали, що я заступник голови облвиконкому і з нетерпінням чекали, що я скажу нове про війну, а я почав так: Товариші, у вас колгосп дуже хороший, колгосп-мільйонер, ви мали великі успіхи в колгоспі, чудово працювали, а зараз почалась війна, ворог наближається, потрібно знищити посіви. Усі затаїли дихання, мені самому стало не по собі. Я далі кажу: потрібно знищити комбайни, потрібно евакуювати худобу, все це потрібно зробити терміново, і як це не тяжко, але все це потрібно зробити. Говорив хвилин десять, характерно, коли я закінчив свій виступ, - усі сидять, ні  слова, повна тиша. Виникло якесь замішання, люди нічого мені не можуть сказати». (Див. ЦДАГОУ, спр.37, аркуш справи 9, далі будуть  вказані сторінки стенограми скорочено – а.с.).

У тій ситуації що склалась, коли всі з тягарем на душі і з недовірою мовчали чогось очікували, Олійнику допоміг, в той час відомий на Україні, старий, шістдесятилітній, стахановець Кулеш. Вдаривши кулаком по столі і заплакавши, він сказав, що Олійника вони знають давно, і те що він говорить очевидно правда, в колгоспі ми самі все наживали і давайте самі ж знищимо щоб нічого не залишилось ворогу. Після виступу Кулеша і виступів бригадирів, які його підтримали, на наступний день колгоспники вийшли в поле, вивезли катки і почали ними утрамбовувати посіви, а також тягати по ним колоди /див. а.с. 9/.

Подібне до того, що розповів Олійник, відбувалось і в інших районах області. Людей по суті закликали до самопожертви, до знищення всього того, що самі вони важкою працею здобули. Відомо, що під час війни, при здійсненні бойових дій, руйнуються і знищуються матеріальні цінності, але щоб самим - знищувати своє добро, то це було, щось нове і невідоме, підсвідомо несприятливе і болюче. Відповідно була й неоднозначною реакція людей на все це. Поряд з розгубленістю, безпорадністю, приголомшеністю і слізьми тих, що сприйняли директиву Сталіна, як щось невідворотне, мали місце й активні форми протидії, як з боку населення, так і з боку військових, загони яких рухались через райони Київщини. Учасники спогадів розповідають, що були випадки арешту уповноважених ЦК і районних керівників, настанови яких приймались за ворожі акти. Особливо загострені конфліктні ситуації з військовими виникали у уповноважених і у керівництва таких районів як Ржищівський, Кагарлицький та Іванківський. Деякі військові командири, побачивши як на корені знищується врожай, навіть погрожували розстрілами. Саме в таку скрутну ситуацію попав секретар Кагарлицького району партії Михайлов, а також керівники Ржищівського району, яким погрожували розстрілами /див. а.с. 16/. Аналогічна ситуація склалася і по відношенню до секретаря Іванківського райкому партії Толчина, який, за словами колишнього уповноваженого ЦК Бражка, добре організував збір колод, катків, ціпів і справно здійснював роботу по укатці хліба, який в той рік небувало вродив на Київщині, стояв буквально стіною. «Поїхав я,- розповідає Бражко,- в посьолок, повертаюсь в Іванків, дивлюсь йде мітинг військової частини. Це було приблизно 6 числа. Питаю в чому справа? До мене назустріч біжить Толчин і каже, що його збираються розстріляти, що проходила військова частина, і військові дізнавшись про наші дії, почали звинувачувати керівництво в зрадництві, настанови називали облудними, закликали людей припинити роботу. І, лише коли втрутився я, витягнув мандат за підписом Хрущова, пояснив рішення ЦК партії, тоді комісар вибачився, і я змусив його вийти і виступити перед народом, сказавши, що він не був в курсі справ і подій. Він так і зробив. Потім залишив свою військову частину на добу і вже допомагав нам проводити здійснювані заходи... Підготували катки, тягали борону, а потім зробили довгі дрючки, запрягли четверо коней і цими довгими дрючками йшли по хлібу.» / див. а.с.12, 13 /. Учасники спогадів розповідали також, як у Владиславі голові сільради, що направив людей на знищення хліба і сам в цьому приймав участь, перебили руки. Часто-густо людей з мандатами ЦК, особливо тих, кого не знали в районах, брали під арешт. В Корсуньківськім районі вбили голову сільради, а голову Смілянського району військові взагалі вивезли невідомо куди / див.а.с. 22 /.

Загострені ситуації пояснювались тим, що в деяких районах, / в Бобринському, Миронівському та ін. / знаходилось багато військових частин, які терміново, в лічені хвилини, ешелонами відправлялись на фронт і не чули промови Сталіна. А вже у нас, на залізничних станціях Київщини, розгублені селяни розповідали їм про те, що відбувається на місцях. Бердник згадав в яку неприємну халепу з військовими попав він сам. Війська, що проїздили через Миронівку, зокрема їх командир, не знаючи установки на знищення врожаю заарештував його. Місцевий секретар райкому з усіх сил доводив, що Бердник заступник голови Київського облвиконкому, член Пленуму обкому, однак це не вплинуло на командира. Він приїхав із зводом солдат і взяв підозрюваного в їх «оточення». І лише потім, в спокійній обстановці, коли Бердник розповів про промову Сталіна і про необхідність виконувати його вказівки, його відпустили. Але оскільки сутички з військовими в районах Київщини набули загрозливого характеру, то Бердник з іншими уповноваженими ЦК змушений був поїхати до Києва і повідомити першого секретаря обкому Мішина, а останній – Хрущова про те, що відбувається на місцях. Після цього був викликаний Кирпоніс і ним було видане розпорядження дати роз'яснення через наркомат оборони, щоб військові не втручались в проведення заходів партійно-радянськими органами. Але й після розпорядження окремі військові командири продовжували настоювати на своєму, твердячи, що Кирпоніс для них не закон. Вони, з усією очевидністю, сприймали тактику випаленої землі як таку, що суперечить здоровому глузду.

З цією інформацією ознайомив присутніх Ситник, який розповів: «Я виїхав у Велико-Половецький район 4-го липня. В ніч на 5 зібрав спочатку партійний актив, а потім голів усіх колгоспів. Зачитав виступ товариша Сталіна, тоді ми вже отримали виступ в листівках, вони були віддруковані в Києві, дав прочитати кожному голові. Установка була відігнати усю худобу у напрямку до Дніпра, в Половецькому районі близько місць не було, слід було гнати на Київ чи на Черкаси..., домовились гнати на Обухів і Ржищів. Було завдання знищити трактори, радгоспи і МТС. Протягом 6 і 7 числа виганяли худобу, трактори, комбайни і мотори зламали, комбайни майже всі знищили. Дня три - чотири знищували комбайни . З 5-6 по 8-9 число йшло знищення комбайнів. В одному місці я спостерігав таку картину, коли раму комбайна розбили, повиймали усі частини і скинули у провалля, і комбайн там розпластався. А зараз у нас у Половецькому районі немає жодного комбайна» /див а.с.14, 15/.

Учасники спогадів розповідали, що дуже багато з того, що планувалось вивезти на Схід, загинуло по дорозі. Так, зриваючи зі стаєнь продуктивну худобу і відправляючи її в тил , вже заздалегідь знали, що більша частина її загине в дорозі. 5 липня почав гнати худобу Руднянський, відомий, союзного значення, радгосп та інші. Зі Сходу йшли ешелони з військами, а на Схід переправлялись продуктивна худоба і с/г техніка, виникали затори, пробки. Неможливо було вивезти цінне устаткування. Згадують як заступник директора Миронівської с/г станції Надєждін, довідавшись, що не зможе евакуювати мікроскопи та інше цінне обладнання, сидів перед столом секретаря  райкому партії Кирилович і гірко плакав. Перевантаженість залізниці й автодоріг вантажопотоками і рухом людей, ускладнювала збереження навіть тієї частки цінностей, яку намагались вивезти. На дорогах валялись покинуті машини, а пізніше, коли вже німці почали бомбардувати районні центри, автошляхи і залізниці / 7-го липня був перший наліт на Сквиру, а 8-го був дуже сильний наліт на Білу Церкву, були вбиті люди, зруйновані будинки, потужні нальоти на ст. Попельню та ін./ можна було побачити навіть сейфи з розсипаними грішми, які в тій ситуації нікому не були потрібні. Але учасники спогадів відзначили, що навіть в тих важких умовах робилось все можливе і неможливе для надання позачергового транспорту для відвантаження продукції з круп'яних, цукрових та інших промислових об'єктів. Устаткування, яке залишалось на них і заводські корпуси підлягали висадженню з повітря. Учасники спогадів розповідали як на їх очах полетіли у повітря – Миронівський цукровий завод, Владиславівський крупзавод та інші / Див. а.с.20 /.

 Враховуючи ситуацію, що склалась і, залякуючи населення Київщини голодом, німці почали розкидати листівки наступного змісту: «Комісари-комуністи втікають, все знищують, ви будете без хліба», або закидали листівки начебто від нас з закликом «Знищуйте шпигунів, котрі заставляють вас знищувати хліб.» / Див а.с. 25 /. Останні за їх задумкою повинні були сприяти арешту людей з мандатами ЦК.

Все, що відбувалось в районах Київщини відлунювалось в столиці і навпаки за ситуації, що склалась на Київщині, керівництво України взяло на себе відповідальність на внесення коректив в здійснення тактики випаленої землі. Так, Хрущов дав розпорядження, при знищенні посівів залишати по 3га на кожну сім'ю. При не в змозі відправити зсипного пункту весь хліб, дозволялось залишки його розподіляти між колгоспниками, аналогічно діяти і стосовно цукру та інших потрібних для життя продуктів / див.а.с.17 /. Але цих залишок було занадто мало.

Одночасно із втіленням тактики випаленої землі в районах Київщини, здійснювались різного роду оборонні операції і в самому Києві. З Києва вивозились в тил заводи і фабрики в супроводі фахівців, що могли б налагодити роботу цих підприємств в нових місцях. Евакуювались люди, в першу чергу жінки і діти, відомі вчені і різна за фахом творча інтелігенція. Багато можна було б розповісти про те, як будувались укріплення в самому Києві: перекривались протитанковими перешкодами – залізними їжаками –Хрещатик та прилеглі до нього вулиці, як такими ж їжаками перекривалось Брест-Литовське та інше шосе, як тисячі киян працювали на ритті земляних укріплень і протитанкових ровів, на споруджені барикад з лантухів з землею чи піском на центральних вулицях міста та на його околицях. Можна було б багато розповісти і про перший жорстокий бій, що відбувся на рубежі міста, в Голосіївському лісі. Учасники спогадів розповіли, що 1-го серпня німці почали наступ на Голосіїв, а 5-го, підтягнувши багато військ, вже почали наступ на Київ. Відбивали натиск німців 37 армія і ополченці / Див.а.с. 25, 28/. Коли німців відігнали до Василькова, то в Голосіївському лісі залишились цілі косяки вбитих німців, а в німецьких окопах велика кількість подушок і матраців, які були нанесені з квартир киян. Після цієї, та інших подій, з метою надання більш сприятливих умов для роботи обласних організацій і здійснення їх контактів з районами Київщини, постановою обкому партії вони були переведені в Березань. Олійнику запропонували керувати облвиконкомом, а секретареві обкому Піскунову – обкомом. В Березань були евакуйовані усі відділи облвиконкому, обкому партії, обкому комсомолу та інші організації. В Києві залишились тільки перший секретар обкому партії Мішин і голова облвиконкому Костюк, що були членами штабу оборони Києва і займались питаннями, допомагаючи районам Київщини в евакуації з Лівобережжя худоби і МТС, у вивезенні хліба для армії тощо.

Хочу навести мало відомий факт про те, що всі обласні організації, які переїхали в Березань, дуже скоро, 16 вересня, отримали наказ знову повернутись в Київ, у зв'язку із змінами в Київській обороні, в реалізацію яких вони безпосередньо повинні були включатись і які були зумовлені тим, що армія Південно-Західного фронту, 2,5 місяця героїчно стримувавши навалу німецьких військ захищаючи Київ, попали в оточення. Останнє було обумовлено тим, що Гітлер зняв з Московського напрямку і направив на Київський танкові з'єднання генерала Гудеріана і частину сухопутних військ генерала Гальдера. Завдяки цим змінам / які тепер аж ніяк не виправдовують в своїх мемуарах німецькі генерали / «бліцкриг» на Москву був зірваний, але Київська оборона, під натиском значно посилених наступаючих на Київ німецьких військ, до того ж не отримавши обіцяну Сталіним підтримку з боку Брянського фронту, / бо сам фронт опинився в складній ситуації, а генерал Єрьоменко, що його очолював, був тяжко поранений / не в змозі була далі тримати оборону і попала в оточення. В цій ситуації що склалась, генерал-полковник Кирпоніс, армії якого були головним чином дислоковані в Лівобережжі, прийняв, лише одне можливе рішення, всі армії підтягти під Київ, взяти його в посилену і, якщо це буде необхідно, довготривалу кільцеву оборону і, ні в якому разі не залишаючи місто, відбивати атаки німців аж поки не прийде допомога.

І саме тому 14 вересня, розповідають учасники спогадів, була отримана телеграма від Кирпоноса і настанова Хрущова, що Київ будуть захищати, щоб ніхто не залишав Київ, що з Харкова буде надана допомога / див. а.с.46/. Мене – розповідає Олійник, - визвали тов. Мішин і Костюк і поставили переді мною завдання: забрати всі відділи облвиконкому і обкому з Березані, забрати всі документи і повертатись в Київ. При цьому спитали скільки ми зможемо заготовити худоби і коней, бо коли не вистачить худоби, будемо годувати кіньми, щоб можна було протриматись в Києві. Я відповів, розповідає Олійник, що це потрібно підрахувати. Після підрахунків прийшли до висновку, що худобою і кіньми, котрі можна заготовити і пригнати в Київ, ми зможемо протриматись 20 днів. Мені було дане завдання: заготовити худобу і коней і направити в Київ. Я повернувся в Березань, щоб виконувати це завдання /див. а.с.47/. До розмови підключився Бердник. Ми, розповідає він, повертались в Київ в останню ніч без фар, спостерігаючи повітряні бої, частину людей залишили в районах Лівобережжя, щоб доставляли худобу і коней в Київ. Коли приїхав з усіма відділами, розповідав далі Бердник, відбулась нарада у Мішина, де було поставлене питання «про розподіл і закріплення людей за окремими будинками для кругової оборони Києва. Київ повинен триматись до тих пір, поки не буде отримана допомога з Харкова. Звідти повинна підійти танкова армія. Хтось з учасників спогадів уточнює, сказано було, що 600 танків йде з Харкова на допомогу. І далі, хтось знову включається в розмову, - це було 17 числа / напевно уточнюється дата, коли відбувалась нарада у Мішина – Н. К. /. З місця знову уточнення, - це було 16-го» / див. а.с.48 /.

Далі йде розповідь про враження і настрій людей після отримання радіотелеграми Кирпоноса і розпорядження Хрущова. Вони вселили в людей оптимізм і надію. Всі були налаштовані тільки захищати Київ і в жодному разі його не здавати. А що робилось в цей час в Києві? З початку війни і до 18-го вересня, коли ми залишали Київ, розповів Олійник, працювали всі магазини, всі рундуки, вся торгівля в Києві проходила цілком нормально , ніде ні єдиної заминки, при цьому дисципліна була виключно високою. І це в той час, коли по всьому Хрещатику будувались барикади, і вже були побудовані барикади на Миколаївський та інших вулицях. І знаєте, підкреслює розповідач, ніхто ніколи не здригнувся, така висота дисципліна і порядок були в Києві: ми навіть були здивовані такій високій дисципліні всього населення. І це при тому, підкреслює Олійник, що кияни знали, що 14 вересня ми вже були в оточенні / див.а.с.45 /. І до того ж, Київ наводнювався брехливими німецькими радіопередачами. Ще до 10 вересня німці передали по радіо що «зараз доблесні, непереможні німецькі війська демонструють свою силу по Хрещатику». У відповідь 12 вересня виступили по радіо голова Київської міськради Шевцов і секретар горкому партії Шамрило. Вони заявили, що твердження німців - це суцільна брехня, що передачу вони ведуть з Києва, що ніяких німців тут немає, що кияни живуть нормальним життям, працюють і все у нас в порядку. Кінчали вони свої виступи словами, що Київ був радянським, радянським залишається і буде радянськими / див. а.с. 46 /.

Ніхто з киян і думки не мав, що Київ здадуть. Одночасно, згадують розповідачі, населення дуже слідкувало за керівництвом, за кожним його кроком, куди машина з урядових приміщень не піде, населення слідкувало, чи не від'їжджають. Хоч ніхто не збирався від'їжджати, навпаки, все робилось, щоб терміново побудувати кільцеву оборону міста. Ще 17-го вересня вдень відбулась нарада, яку проводили члени штабу оборони міста Мішин, Костюк та інші, де обговорювались питання пов'язані з підготовкою кільцевої оборони / див.а.с.48 /.

І раптом в ніч, з 17 на 18 вересня була отримана радіограма за підписом Сталіна і Шапошнікова про те, щоб Київ залишити / див. а.с.49 /. І це в той час, коли Кирпонос зі своїм штабом, здавалось би прийняв найбільш вірне в умовах оточення рішення, а штаб оборони міста, все робив, щоб реалізувати його. У людей, налаштованих на оборону Києва, наказ Сталіна залишити місто викликав розчарування. Ось, що з цього приводу говорив Олійник: «Кожний був налаштований: тільки захищати Київ і в жодному разі не здавати. Крім того, ми підрахували, що у нас було багато зброї: усі армії були оснащені, / напевно, Олійник мав на увазі оснащеність 37- ої армії, та інших військових з'єднань, які обороняли Київ на близьких підступах до нього  - Н.К. / було багато гармат, були «катюші», / чи ж так ? – Н.К. /було багато зеніток і ін. Оснащення було добре. І ось, коли була отримана така телеграма: «Київ залишити», всі були дуже прикро вражені, бо залишати рідний Київ нікому не хотілось. Я не знаю яка думка у інших товаришів. / Голос – Точно така ж./» / Див. а.с. 49 /.

Перш ніж я процитую розповіді про те, як кияни залишали Київ, я хочу зупинитись на важливому, з моєї точки зору, моменті. Ще до того, як опинились в моїх руках архівні матеріали, на які я посилаюсь, у мене була розмова з дочкою Кирпоноса Євгенією, істориком за фахом, яка прискіпливо вивчає все, що пов'язане з військовою біографією її батька, і саме від неї я дізналась, що Кирпонос, коли його армії опинились в оточенні, прийняв рішення: змінити дислокацію військ, підтягнути їх під Київ і організувати міцну кільцеву оборону. Всі, хто цікавиться тим, як Київ попав в оточення, знають, що Сталін зігнорував попередженнями висловленими начальником штабу Кирпоноса генералом Тупіковим, назвавши його панікером, а також попередженням маршалів Жукова і Будьонного, про необхідність своєчасного відведення військ Південно-Західного фронту, бо в разі, якщо цього не зробити зімкнеться нависле над арміями кільце і вони попадуть в оточення, яке буде супроводжуватись великими людськими втратами. І, як це не прикро констатувати, саме такою трагедією оборона Києва і закінчилась. Хоч, мені, як не військовому фахівцю чомусь здається, що можливо, трагедійного фіналу можна було б запобігти, коли б Кирпоносу дозволило Головне командування взяти Київ в кільцеву оборону. І ось, коли від дочки Кирпоноса, я вперше дізналась, про те, що Кирпонос в умовах оточення виношував план саме кільцевої оборони як можливий шлях збереження Києва, і більше того я попросила її сказати де це документально занотовано, вона відповіла , що на жаль не знає, чи взагалі існує документальність цього факту, бо цю інформацію вона отримала від близьких до її батька військових, яким вдалось вийти з оточення. Але зараз, коли в моїх руках архівні матеріали, і я посилаючись на розповіді учасників подій знайомлю читачів з тим як план Кирпоноса був сприйнятий і почав здійснюватись, то те, що мені розповіла Євгенія, сприймається вже не лише на рівні розмов, а як незаперечний факт. Цікаво, чи знають про цей факт військові теоретики, а коли знають, то чому вони не зроблять його надбанням киян, яких цікавлять усі віхи оборони нашого рідного міста.

Повернусь до того, з чого починала свою публікацію, до розповіді учасників спогадів про те, як залишали Київ. «В ніч на 18-е, - розповідає Олійник, - Мішин і Шамрило скликали перших секретарів і актив і оголосили, що є розпорядження залишити Київ і рухатись в напрямку до Харкова, назустріч нам йдуть війська для з'єднання. І ось 18 числа з ранку ще ніхто про це не знав. Почали від’їжджати зав. відділами облвиконкому і обкому і ін.» / див.а.с.50 /. / До розповіді підключається Довгошия і уточнює: в 11 годин /, - Олійник продовжує : Коли населення після 12-ої години дізналось, що все керівництво збирається від’їжджати, почали всі готуватись. Я пам'ятаю яким потоком все рухалось і справа, і зліва. Наші машини переїздили на Дарницю через міст, а справа і зліва за нами потоком пересувалось населення з клунками через плече, деякі навіть вплав через Дніпро, через те, що міст не міг всіх вмістити. В цей час стояла цілковита тиша. Німець почав бити з гармат через Київ по Дарниці. Всі йдуть за нами. Я- під'їхав в 5 годин вечора в облвиконком, зайшов у приміщення, мене оточив весь обслуговуючий персонал, задаючи такі питання: «Що ви нас покидаєте?». Я кажу, є вказівка – Київ залишити. Ви залишайтесь тут, допомагайте Червоній Армії чим зможете. До побачення, ми ще повернемося. Це були мої останні слова, попрощався з усіма і поїхав до обкому. Вийшли Костюк, Мішин і др. І ми в машинах направились на Дарницю». / Див а.с.50 /.

«Німець почав обстрілювати міст з гармат. О годині 6-7-ій там вже були вбиті люди, вбиті коні, рвались снаряди. Уся маса людей рухалась зовсім спокійно, без усякої паніки в напрямку Дарниці, в ліс. Ми, - розповідає Олійник, залишили Київ18-го вересня, але я не пам'ятаю коли зірвали міст / включається Сизоненко і уточнює «в годин 10 вечора /. Олійник продовжує: «В 10 годин вечора 18-го числа міст був зірваний, ми всі зупинились в Дарницькому лісі. 19 вересня ввечері німці увійшли в Київ. Повідомлення по радіо було, що німці зайняли Київ 23-го вересня, але фактично вони ввійшли 19-го числа. Німці до того часу зайняли Березань, Баришівку, Переяслав і підійшли до Борисполя. / Бражко уточнює: були в Іваньках, в 7 км від Борисполя /» / див. а.с.50 /.

Далі пішла розповідь про те, що в лісі формувались загони, із зав відділів було сформовано кілька загонів; обком мав свій загін, облвиконком свій і інші, були призначені начальники загонів, переглядали склад загонів Мішин, Костюк і Лисенко –секретар ЦК. «20-го вранці рушили на Бориспіль, не доїжджаючи до нього, повернули вправо і вступили в перший бій з німецькими автоматниками біля Іванкова, залягли і почали стріляти. В цей же час налетіло багато німецьких месершмітів / Сизоненко уточнює – 22 літаки /. І ось, говорить Олійник, - почалась, якщо можна так сказати, трагедія». /Див.а.с.53 /.

Далі йде розповідь про те, що коли німці підійшли до Борисполя, там почалися бої, були здійснені спроби піти на Іванкове, але це не вдалось, тоді пішли в напрямку до інших селищ; із Ростовцева на Вовчків, деяким машинам вдалось пройти через Рогозів. Але не всім це вдалось, бо фронт машин займав якихось 25 км, їхали військові і цивільні. Машинам рухатись було важко, вони пересувались 5-6км в годину, бо йшло тисячі машин. Рухались в напрямку до с. Борщів. Бердник уточнює: із Вовчків поїхали на Пристроми, потім пішли на Коржі, попали у Волощинівку. У Волощинівці розмістились на ніч, частина пішла в Борщів, а частина в оборону, війська залишились для оборони. Там з'явились німецькі танки. Було дуже багато поранених... Ми багато загубили тут людей. Німці нас відтіснили, і ми звідти пішли на Борщів. Далі, - продовжує розповідь Олійник, німці нас притиснули до болота, дітись було нікуди. Там були Мішин і Костюк, генерал Артеменко. Почали було будувати міст через болото, але німці запустили групу літаків і розбили. Будівництвом цього моста керував якийсь генерал, а також там були Мішин і Костюк. Шамрила я там не бачив, а Шевцов там був. Почались великі бої за Борщів, багато наших людей там загинуло. Частина кидалась в болото, а сильніші переходили його. Через це болото протікає річечка Трубіж. Згадую, коли люди підходили до цієї річечки / вона така маленька, але тоді вона була повноводна і швидководна /, я спостерігав як важко було тим, хто не вміє плавати.

Коли ми перейшли болото, далі розповідав Олійник, то в Семенівському чи в Бережанському лісі знову почали формувати загони і готувати наступ на Березань. О 5-й год. вечора 22 вересня зібралась група червоноармійців та цивільних з рушницями і гранатами й пішли в наступ на Березань. Німці тоді були в Березані. Їх вибили звідти, підбили декілька німецьких машин і пішли через палаючу Березань в напрямку на Згурівку. Підійшли до с. Черевки Березанського району Київської області 23-го вересня. Вранці німець був у Згурівці, і Черевки весь час обстрілювались, майже з усіх боків.

«Я, - веде далі розповідь Олійник, - зайняв разом з бійцями оборону з боку Згурівки, звідки наступали німці. Там було болото Супій. Я лежав в окопі з карабіном і стріляв в бік Згурівки. Раптом мені ланцюгом передають, що мене просить Мішин, я два дні з ним не бачився. З дозволу командира я вискочив з окопу, перебіжками побіг туди, де був Мішин. Мені показали хату, де лежав разом з групою поранених Мішин. Бачу Мішин серед поранених стогне. Він лежав на підлозі, тяжко поранений автоматом у плече і ногу. Він мав при собі всі документи і партійний квиток. Мішин каже мені: «Я далі рухатись не можу». Я запитав: «Де Костюк?». Він відповів, що Костюк загинув під Черевками, що під час бою його вбили, а Мішина поранили. Це було вдень 23 вересня»./ див.а.с.57 /.

«Мене, - розповідає далі Олійник, - Мішин запитує: «Як бути?». Німці навкруги, нас оточили. Я почав бігати по хатах, щоб занести Мішина кудись у підвал, але всі підвали були забиті місцевим населенням. Всі кажуть, що тут ніде покласти пораненого. Потім я порадився і вирішив, що коли занести в погріб, то німці знайдуть і розстріляють. Прийшли до висновку і Мішин зі мною погодився, що потрібно залишитись серед поранених. Я забрав у нього всі документи і партбілет , залишив кілька плиток шоколаду, зробили йому перев'язку, попрощався з ним, вийшов на вулицю і тут же знищив документи. До розмови підключається Бердник: «Розкажіть про корову». На це Олійник зауважує: «Дійсно, я забув  ще розповісти про такий момент. Мішин попросив їсти, каже: «Я два дні нічого не їв». Я став мотатися по окремих будинках, щоб дістати йому молока, але в будинках нічого не дістав. Дивлюсь в одному хліві стоїть корова, у мене була боклажка, я сам швидко подоїв корову, добрався до Мішина, напоїв його молоком. Такі мої останні хвилини розставання з Мішиним. Далі почалась нова боротьба і митарства в тилу німців по виходу з ворожого оточення» / див. а.с.57 /.

Коли подивитись на географічну карту Київщини і звернути увагу на те, як пересувались оборонці Києва, намагаючись вирватись з Баришівського котла, то не важко побачити, що це пересування нагадує хаотичний «броунівський» рух: Бориспіль – Іванків – МостівціПристроми – Березань – ЗгурівкаЧеревки – Борщів. Добре обізнані з територією Київщини, з розміщенням населених пунктів і шляхів до них, оборонці, які по суті вже стали біженцями, весь час змушені були змінювати шлях, намагаючись з мінімальними втратами зберегти людей від навального натиску німців, по можливості дати відсіч німецьким стрілецьким військовим частинам й уникнути бомбових ударів месершмітів і танків. З тією зброєю, яка була в їх розпорядженні, розраховувати на дієву протидію не доводилось, люди гинули на очах.

Повернусь знову до Олійника, оскільки він виконував роль головного розповідача, його попросили в Академії Наук, як ми тепер кажемо, дати інтерв'ю і згадати як кияни і трудівники Київської області брали участь у Вітчизняній війні 1941р., коли німець підходив до Києва. Олійник, в свою чергу, запросив своїх колег, що були безпосередніми учасниками цих подій, взяти участь в спогадах і допомогти йому, нагадавши те, що може він забув. Олійник як усі інші біженці на собі випробував принадність випаленої землі. Доброзичливі, гостинні українські селяни мало чим, притулком чи хлібом-сіллю, могли допомагати оборонцям – біженцям, які рухались по Київщині. Їх було занадто багато, і всі вони потребували допомоги. А в селянських хатах залишились жінки з дітьми і старики, майже всі чоловіки були в армії чи в партизанських і в ополченських загонах. Люди не знали не тільки те, що буде завтра, але і те, що буде через годину, сьогодні. В прифронтових зонах з неминучими воєнними баталіями, яким до того ж передувало здійснення тактики випаленої землі, розраховувати на підтримку населення не доводилось, хоч це не виключає того, і це в мемуарній воєнній літературі з подякою згадується, про випадки підтримки з боку населення. Про себе Олійник написав: «Біля 40 днів я виходив з оточення і вийшов у районі ст.Оскол. Там перейшли лінію фронту. В оточені хліба не бачили. Жили на буряках і моркві» / див. а.с. 58 /. Далі Олійник розповів, як його затримала наша частина 40-ї армії, як після допиту його скерували до Воронежа, а звідти до Валуйок, де, як сказали, стояв урядовий вагон. У вагоні побачив знайомого Каневського. Той, не впізнавши Олійника, запитав, що він тут робить, а Олійник, з притаманним йому гумором відповів: «пригнав бичків з Березанського району». Каневський каже, - продовжує Олійник : «чому Ви так пізно, у нас тут нікого немає». Він мене так і не признав, поки я не признався».

Потім ще такий характерний момент. Це було 27 чи 28 жовтня , коли до Валуйок прилетів літаком Микола Сергійович. Йому доповіли що вийшов із оточення Олійник. Він мене прийняв і розпитував буквально про всіх - про Костюка, про Мішина, а потім дав розпорядження помістити мене у вагон і відправити до Саратова. В оточені я був поранений. Після лікування у Саратові був призначений уповноваженим військової Ради Південно-Західного фронту. Пізніше був призначений членом Військової ради 38-ї армії, яка наступала тим самим шляхом, котрим Олійник виходив з ворожого оточення. «Підійшли ми до Черевків 21 чи 22-го і 23вересня повинні були наступати на Черевки. Раптом дзвінок в дві години ночі / це рівно через два роки /. Говорить Микита Сергійович: «Ви, здається, підходите до того села, де залишився Мішин. Ви, тов. Олійник, відшукайте там Мішина».

«Коли Черевки були зайняті нашими частинами, я поїхав туди і з'ясував, що Мішина розстріляли німці разом із усіма пораненими. В цьому селі я знайшов могилку, де був похований тов. Мішин. Ось і все, товариші».Усі присутні товариші підтвердили правильність розповіді Олійника» / див. а.с.59, 60 /.

Згодом останки Мішина були перепоховані на Байковому кладовищі в Києві. Останки мого батька Костюка з усією імовірністю знаходяться в братній могилі під Черевками, де він загинув. На надгробній плиті могили, в якій похована мама, я на її прохання написала також дати народження і смерті батька, і за народним звичаєм привезла і насипала на могилі землю з того місця, де йшли бої.

На закінчення хочу розповісти про таке. Після війни на весіллі моєї близької подруги, батько якої був у близьких відносинах з Хрущовим, мене підвели до Микити Сергійовича, і в нас відбулася коротка розмова спогадів про мого батька. Хрущов висловив мені глибокі співчуття у зв'язку із втратою батька і додав, що друзів втрачати не легше. З цим я в душі не погодилася, але промовчала.

Олійник після війни деякий час працював головою Київського облвиконкому, потім був відряджений до Москви, де, попрацювавши дуже мало часу секретарем обкому партії, помер і похований на Новодівичому цвинтарі.

Коли я писала цю статтю, то перебирала події давно минулих часів, важких випробувань, що випали на долю киян і населення Київщини. Я не могла без переживань читати, як залишали люди своє рідне місто, які випробування їм довелось пережити, навіть тоді, коли події, засипані попелом часу, а дійових осіб уже давно немає на білому світі. Мабуть тому, що це заставляє розмірковувати над своєю власною долею. Історія залишається історією лише в тому разі, коли її не забувають і усвідомлюють що те, що відбувалось, не може застаріти. Читаючи стенограму розповіді Олійника, бачу його перед собою. В моїх згадках це – світла, розумна, весела і доброзичлива людина. Коли я, аж занадто серйозна відмінниця-школярка, випадково зустрічалася з ним, він завжди знаходив хвилину, щоб у мене щось розпитати і пожартувати. Чи думав він , що я колись буду розповідати про нього і так уважно вивчати стенограму його розповіді? Коли б я вірила у безсмертя душі, то впевнена, що він, як і мій батько та взагалі оборонці Києва, - всі вони подякували б мені за те, що я намагаюсь подати об'єктивну картину того, що відбувалось. Я не певна, що змогла дати кваліфіковану відповідь на ті гострі питання, які сама ж поставила. Це зможуть, якщо буде бажання, зробити лише фахівці.

На завершення хочу подякувати історикові проф. Муковському І. Т., що люб'язно назвав архів і шифр в архіві цитованої вище стенограми, та своєму чоловікові проф. Роженко М.М., який приніс до мого «ювілейного» дня народження ксерокопію цієї стенограми. З неї довідалась про обставини і місце загибелі свого батька. Олійник був, з усього видно, настільки гуманною людиною, що не хотів завдавати болю і переживань людям від пережитого ним. Провідуючи відразу після виходу з оточення у Саратові нашу сім'ю, він приховав, що був поранений. З якихсь причин, чи на пораду М.С.Хрущова, чи тому, що не бажав завдати нам болю від втрати останньої надії (бо не бачив сам, а знав лише із уст Мішина), він не розповів тоді про загибель батька. Стенограма заставила мене також пригадати, що Олійник працював після війни, перед тим, як поїхати до Москви, у Києві. Я дізналась також, що із заступників батька, крім Олійника, був і вийшов з оточення також ще його один заступник – Бердник. Не знаю, як склалась його подальша доля?  Чи живий він? У нашому сімейному альбомі збереглася фотографія батька і його заступників. Ксерокопію цієї фотографії  додаю.

 

Нінель Костюк

Доктор філософських наук,

Професор, член жіночої секції Ради ветеранів війни і праці України