Присвячую пам’яті моїх батьків.

 

 

 

ВНЕСОК В НОВІТНЮ ІСТОРІЮ УКРАЇНИ ОДНІЄЇ З УКРАЇНСЬКИХ РОДИН КОСТЮКІВ.

 

З історії України Х1Х ст. відомі родини Терещенків, Симиренків та інших, які внесли вагомий внесок в різноманітні сфери життя України. Розраховуємо на те, що читачі не залишаться байдужими й оцінять скромний внесок в соціальне життя новітньої історії України ХХ ст. родини Костюків, власне виокремленої від незалежних одна від одної родин – Костюка Г.О., Костюка П.Г. й Костюка Т.Я. – останнього, про родину якого йтиме далі мова.

Костюк Григорій Олександрович (Борис Подоляк), нар. 1902р. в селянській родині с.Боришківці Кам.-Подільського р-ну Хмельницьк. обл., освіта – Київ. ун-т (тоді ін-т нар. освіти), відділення історії, літератури і мови (1925-1929), з 1934р. – професор історії літератури Луганського педінституту, 1935р. арешт. і репрес. за звинувач. у „націоналізмі та хвильовізмі”, з 1943р. – у Львові, з 1944р. – у Німеччині, з 1952р. – у США, з 1992р. – іноземний член НАНУ. Син Теодор – фізик-астроном.

Родина Костюка Платона Григоровича найбільш відома. Нар. він у 1924р. в Києві. Навчався і працював у Київському університеті ім. Т. Шевченка. Видатний вчений-фізіолог, академік НАНУ й АН СРСР. Його батько – відомий психолог і педагог, мати – хімік-аналітик, дружина і доньки – лікарі.

Про родину Костюка Трохима Яковича, як родину менш відому, скажемо більше, давши невеличкій вступ про значення родини.

Сім'я – первинний та основний осередок суспільства. В якості природної спільноти в ній історично закладаються національні витоки, що передують виникненню держави і складають її основу. Сім'я (родина) покликана виконувати дуже багато функцій ( репродуктивну, навчально-виховну, охоронно-захисну, економічну та багато інших). Чільне місце серед них (не усіх, а в житті окремих родин) починає займати виконання функцій загально-соціального значення, що робить їх відомими за межами природних витоків. Саме до таких належить родина Костюка Т.Я.

Величний образ української жінки берегині сім'ї і, разом з тим, державно мислячої людини був закладений в родині Костюків Марією Адамівною. Вона народилась в 1908 р. в Христинівці тоді Київської губернії (тепер Черкаської обл.) в багатодітній родині коваля Барвінського, що помер від тифу в 1914 р. Марія змушена була починати трудове життя чорноробом на залізниці, пізніше в радгоспах району. В формуванні її як особистості значну роль відіграла в 20-ті роки Христинівська комсомольська організація. В сімейному архіві збереглася фотографія складу цієї організації. З усього видно, вона була зроблена без попередньої підготовки. Комсомольці, що складають перший ряд, приховуючи голизну своїх ніг, сидять босоніж на землі, в їх числі Марія. Серед комсомольців бачимо молодого тоді письменника О.Є. Корнійчука та інших, що з часом стали відомими.

Енергія і організаційні здібності Марії Костюк були помічені ще в Христинівці і Козятині, куди вона переїхала з чоловіком і де була обрана жіноргом. З переїздом в 1932 році до Києва вона отримує призначення і починає працювати головою профкому у Київському оперному театрі, обирається заступником секретаря парторганізації кінофабрики і секретарем Жовтневого райкому КП(б)У м.Києва. Марія Адамівна згадувала, як її призначили секретарем Жовтневого райкому партії після репресивного звільнення відразу трьох секретарів райкому і їй довелося розглядати, серед іншого, доноси. Особливо багато доносів, за її висловом, „мішками” надходили з політехнічного інституту. Доводилось, наскільки можливо, з посиланням на перевантаження, не розглядати ці доноси, щоб хоч якось допомогти безвинним людям.

В Києві з 1938 по 1941 р.р. Марія Адамівна навчається в Українській Академії Радянської торгівлі. В роки ВВВ працює інструктором обкому ВКП (б) в містах Саратов й Уфі, куди була евакуйована з родиною. Після визволення Києва від німецьких окупантів працює на посаді другого секретаря Ленінського райкому партії, головою райвиконкому цього ж району, обирається депутатом Київськоїобласної Ради депутатів трудящих, а на ХУ1-му з'їзді КП(б)У – кандидатом в члени ЦК КП(б)У. Разом з тим 29 жовтня 1937 р. обирається головою Окружної виборчої комісії виборів до Верховної Ради СРСР. В сімейному архіві збереглась фотографія, де впізнаються разом з М.А. Костюк відомі в ті часи люди , що були обрані до складу цієї комісії ( Паладін, Гречуха, Корнійчук та інші). Завершує своє трудове життя, працюючи досить довший час на відповідальній посаді завідуючої Приймальної Голів Верховної Ради України – Гречухи, Коротченка і Ковпака.

 

М.А.Костюк – вродлива і успішна жінка, залишившись в 36 років вдовою, не зрадила пам'яті свого чоловіка – Костюка Трохима Яковича , що загинув під час оборони Києва в 1941 р., і вдруге заміж не вийшла.

Трагедію втрати чоловіка їй вдавалось долати напруженою і відповідальною працею, вихованням доньки і сина, а також захопленням мистецтвом. Свою любов до класичної і національної музики і співу закріпила і розвинула, працюючи головою профкому в оперному театрі, а до цього – на кінофабриці. Нездоланною у неї була також любов до вишивання. Хоч і була вона завантажена роботою, як кажуть по горло, але знаходила хвилину – другу для цієї творчості, якій віддавалась з великим задоволенням. При цьому започаткувала інтерес до вишивання картин в художньому їх витворі дочці . Сім'ї вдалось зберегти одну з таких картин, яка і дотепер прикрашає оселю, а саме вишитого на чорному фоні букета червоних маків. Діти, окрім іншого, з вдячністю згадували маму, яка привила у них зацікавленість і розуміння таких сфер мистецької діяльності як музика і спів, особливо в класичному їх виконанні. Досить сказати, що при дуже скромному сімейному бюджеті вона не жалкувала грошей на навчання дітей грі на фортепіано й акордеоні. Розмовляла лише українською мовою.

 

Костюк Трохим Якович народився 19.09.1905 в родині селянина-бідняка з села Ковалівка Немирівського р-ну Вінницької області. Після смерті батька, починаючи з 1921 р., працював чорноробом, а також старшим кондуктором товарних поїздів. В 1926 р. в Христинівці Т.Я.Костюк був обраний і працював відповідальним та головою місцевкому руху і телеграфу. у 1931 - 1933 рр. він вже – зав. торг. підприємствами Півд.-Зах. з-ці на станціях Христинівка і Козятин , пізніше – начальник мобгрупи Дорожнього відділу робітничого постачання Півд.Зах. з-ці. В 1935 – 1937 рр. навчався в Укр. академії Радянської торгівлі, яку заочно закінчив в 1941 р. ( диплом з відзнакою № 5313-48). Починаючи з 1933 р. займав посади зав. торг. відділом, згодом – заступника, а з 1938 по 1941р. – в.о.голови і головою виконкому Київської обласної Ради депутатів трудящих. Трохим Якович обирався депутатом Верховної Ради Союзу РСР. На ХУ з'їзді партії в 1940 році був обраним членом ЦК КП(б)У.

З початком війни Костюк Трохим Якович – член Міського Штабу Оборони Києва. Загинув в бою під с.Черевками Згурівського р-ну Київської обл. при відступі військ і цивільного населення з Києва. При нагородженні Києва орденом Леніна в доповіді Брежнєва було названо п'ять осіб, що внесли вагомий вклад в оборону столиці, в їх числі й Т.Я.Костюка. На честь Трохима Яковича в Києві в 1965 р., як героїчно полеглого на полі бою голови Київського облвиконкому та члену штабу оборони Києва, названа одна з вулиць міста.

При губернаторській посаді, яку займав Трохим Якович до війни на Київщині, з багатьох питань, які ним ставились і розв'язувались, варто нагадати хоча б одне. А саме, в умовах, коли неодноразово перекраювалась адміністративна карта України, і на теренах держави й окремих губерень існувало декілька різних по кількісному показнику з однаковою назвою адміністративних утворень, в їх числі й під назвою Корсунь, Костюк вніс пропозицію місто Корсунь перейменувати на Шевченкове, враховуючи, окрім всього іншого, наближення ювілею Т.Г.Шевченка. Як свідчать архівні матеріали, що збереглися, гострі дебати з цього питання, що відбувались на різних рівнях, починаючи з засідань Київського облвиконкому, не увінчались успіхом, особливо, коли Трохим Якович, запропонував взагалі назвати місто одним словом „Шевченкове”. Певною перемогою стало тоді прийняття і затвердження компромісного рішення назвати місто подвійною назвою Корсунь-Шевченківський. Трохим Якович все-таки домігся, щоб в назву міста „Корсунь” включили також його суттєве визначення як „Шевченківського”. Остаточно назва „Корсунь-Шевченківський” з'явилася вже після його смерті, в 1943-1944 р., після визволення Корсуня від німецьких загарбників. Не важко помітити, що дискусія між українофілами і українофобами, що з різноманітних питань рясно розгорілася в наш час, була започаткована ще в 20-ті роки в „політиці українізації” і розгромлена в 1932-1938рр. Позиція Т.Я.Костюка в цьому питанні робить йому честь.

Дочка Трохима Яковича і Марії Адамівни Нінель Трохимівна Костюк опублікувала серію статей про оборону Києва, присвятивши їх пам'яті батька і матері.

 

В довідниках про Нінель Трохимівну сказано, що вона – відомий учений-філософ, доктор філософських наук, професор, академік АН ВШ України (див. „Хто є хто в Україні”. – Київ, 2000р., с.232, довідник АН ВШ України – Київ, 2007, с.103) та ін..

Народилася 02.12.1926 р. в с. Христинівка Київської (тепер Черкаської) обл. Закінчила Київський інститут харчової промисловості (1949) і філософську аспірантуру при Київському державному університеті ім. Т. Шевченка (1953). Захистила кандидатську дисертацію на тему „Проблема розвитку клітин” (1953) та докторську дисертацію на тему „Проблема сутності життя: багатоаспектність його пізнання (1967)”. Перша

жінка-доктор філософських наук в Україні. Висунута й обґрунтована нею ідея політеоретичності пов’язана з принципом некласичної доповняльності сучасної фізики.

Завідувачка кафедри філософії природничих наук Київського державного університету ім. Т.Шевченка (1968-1988), головний редактор журналу „Філософські проблеми сучасного природознавства” (1968-1988). На кафедрі за цей час підготовлено 21 доктор і 66 кандидатів наук, з них – 2 доктори і 20 кандидатів під науковим керівництвом завідуючої кафедри.

Працювала в складі ректорату, Великої вченої ради університету, філософських наукових рад університету та Інституту філософії, на яких обговорювались і захищались дисертації, працювала в складі науково-методологічної ради при Президії АН України і науково-методичної ради Міністерства вищої освіти.

Автор 150 наукових і науково-методичних праць, зокрема, книг „Космос и жизнь” (1964), „Проблема сутності життя. Досвід філософського узагальнення деяких аспектів пізнання живого” (1967) та інших. Головний редактор 10 кафедральних колективних монографій. Останні з них присвячені обговоренню підсумків і перспектив розвитку філософії ( у зв’язку з 175-річчям філософського факультету Київського університету ім. Т. Шевченка).

Значне місце в науковому доробку Нінель Трохимівни займає журналістика. В періодичній пресі України нею надрукована серія статей присвячених Київській обороні 1941р. До цього спонукала її пам'ять про батька і борг перед захисниками Києва, які поклали за Київ своє життя.

В дослідженнях акцентується увага на тому, що Київ майже три місяці стримував навалу ворожої армії, що було нечуваним, якщо прийняти до уваги те, що за такий проміжок часу Гітлеру вдалось покласти до своїх ніг майже всі країни Західної Європи. Армії Південно-Західного фронту, який очолював генерал - полковник Кірпоніс, а також партизанські з’єднання і цивільні оборонці столиці, утворили міцний заслін не тільки Києву, але і Москві. Гітлер змушений був частину військових з’єднань (танків і сухопутних військ) зняти з Московського напрямку і перевести на Київський. Цей маневр німецькі генерали в своїх мемуарах оцінили як найбільшу помилку Гітлера у німецькій військовій стратегії війни, яка не тільки призвела до зриву „бліц-крігу” на Москву, але і відіграла роль одного з чинників поразки Німеччини у війні.

Нінель Трохимівна, починаючи з 1991р., стала по суті першою, яка сміливо і переконливо доводила, що оборона Києва врятувала Москву. Вступивши в цей час в гостру дискусію з Д.Табачником і деякими його прибічниками з Інституту історії України НАНУ, які не посоромились стати на шлях прямих фальсифікацій щодо тієї визначальної ролі, яку зіграв Південно-Західний фронт на чолі з генерал-полковником Кирпоносом у стримуванні трьохмісячної атаки німецького вермахту на Київ. Нінель Трохимівна розповідає, що долати випрацювану в сталінські часи схему звинувачення в поразках початку війни командуючих військовими округами (Табачник накинувся на Кирпоноса) було нелегко, лише з часом по суті отримала велику моральну підтримку з боку московських військових журналістів і в першу чергу Володимира Карпова – визнаного фахівця з військової історії, який, закінчив військову академію ім.Фрунзе, написав повчальну книжку „Генералісимус”, яку протягом кількох місяців друкувала газета „Київський вісник”. В ній Карпов заявив, що Південно-Західний фронт не тільки врятував Москву від прямого удару групи армій „Центр”, не тільки зірвав графік „блискавичної” війни, але й, більше того, як стверджує він: „Стійкість і мужність частин ПЗФ, можна сказати, врятували країну, бо навіть при значних успіхах на головному напрямку гітлерівське командування не наважилось нанести остаточний удар по Москві, маючи в основі клину таке могутнє з’єднання військ як ПЗФ„ ( Володимир Карпов. „Генералісимус”. Киевский вестник, №118, 2007).

Коли Нінель Трохимівну запитують, яку з своїх надрукованих робіт вона вважає найголовнішою, то, як це не дивно називає публіцистичні роботи, присвячені обороні Києва. Що ж стосується узагальнюючого матеріалу, поданого в брошурі під назвою „Хто згубив Південно–Західний фронт?”, віддрукованого на сайті АН ВШ України, в якому розповідається про те, як здійснювалась оборона Києва і чому місто попало в оточення та чому кияни, готуючись до довготривалої кругової оборони, змушені були місто залишити, не кажучи вже про висвітлення й інших дуже важливих питань, пов’язаних з обороною Києва й одночасно викриттям фальсифікацій про людей (Д.Табачником та іншими), що здійснювали цю оборону і в першу чергу про генерала-полковника Кирпоноса, що очолював Південної Західний фронт, то, навіть коли б, заявляє Нінель Трохимівна, їй нічого іншого в житті не вдалось зробити, а лише подати об’єктивну картину оборони Києва, то це дало б їй підстави, як вченому і досліднику, говорячи образно, виправдати своє існування в цьому світі на українській землі.

До сказано про Нінель Костюк не можна обійти мовчанням і не сказати те, що вона відома майстриня декоративно-прикладного мистецтва. Вишиті нею художньою гладдю картини демонструвались на численних виставках і показувались по телебаченню. В спілці Художників України їй присвоїли звання майстра декоративно-прикладного мистецтва. Уявлення про її вишивки дає інтернет АН ВШ України. Художньою гладдю вишито нею в загальній кількості біля ста картин, не кажучи про додаток до них – вишитих рушників, кептарів, блузок та інших предметів жіночого одягу і побуту. Бібліотекам Вернадського, Максимовича та іншим вона подарувала альбоми з ксерокопіями картині, деякі з оригіналів, які демонструються в приміщеннях цих установ, а також в кабінеті філософії КДУ. Значну кількість картин Нінель Трохимівна подарувала колегам, учням, друзям.

Нінель Трохимівна учасник ВВВ, Заслужений працівник культури (1982), Відмінник народної освіти (1996), Державний стипендіат України (1996-1998, 2001-2009), Академік АН ВШ України (з 2004), член Президії та Академік - секретар відділення історії та філософії АН ВШ України з 2007 р.

 

Довгоочікуваний Трохимом Яковичем та Марією Адамівною син народився перед самим початком війни 27 травня 1941 року. Йому не випало поспілкуватись з батьком, який загинув 20 вересня цього ж року, коли військові та народні ополченці залишали Київ. Повернувшись з мамою і сестрою, після евакуації в Київ, після закінчення середньої школи і медінституту, працював за фахом лікаря, захистив канд. дисертацію, став відомим не тільки в Україні, але й за її межами наркологом, якого запрошували на консультації та лікування Прибалтійські та інші країни колишнього СССР. Вчителем Олега Трохимовича був відомий лікар і вчений Довженко, який працював в Криму і неодноразово запрошував Олега Трохимовича приїхати туди, прийняти та продовжити його справу. О.Костюк не прийняв його пропозицію, бо мріяв побудувати перший наркологічний центр у Києві. Цю мрію з великими затратами енергії і сил йому вдалося реалізувати, він став не лише засновником, але й першим головним лікарем цього центру, перебуваючи на цій посаді до завершення свого життя.

 

Зараз, коли завершується робота з написання енциклопедії про Черкащину, хотілось би, щоб матеріал про родину Костюків, природні витоки якої закладались саме в цьому краї, по можливості були використані. Розраховуємо на те, що читачі не залишаться байдужими і оцінять внесок родини Костюків, про яких йде мова, в соціальне життя новітньої історії України.

 

Костюк Н.Т. / /

 

Учасник ВВВ,

Заслужений працівник культури (1982),

Відмінник народної освіти (1996),

Державний стипендіат України (1996-1998, 2001-2009),

Академік АН ВШ України (з 2004),

Член Президії та Академік - секретар відділення історії та філософії АН ВШ України з 2007 р.