Проф. Н. Т. Костюк

 

Хто згубив Південно-Західний фронт?

(Матеріали до новітньої історії України)

 

Київська оборонна операція 1941 року, на жаль, ще досі не отримала чіткого визначення щодо того, яку вона відіграла роль в ході війни і в досягненні перемоги. Одні дослідники стверджують, що вона зазнала поразки і катастрофи й різко погіршила становище на всьому радянсько-німецькому фронті, а Південно-Західний фронт (ПЗФ), який повинен був її забезпечувати, був згублений своїм же головнокомандуючим. Інші, навпаки, наголошують на тому, що цей фронт не тільки врятував Москву, зламав графік «блискавичної війни», а завдяки проявленим стійкості і мужності ПЗФ, врятував країну.

Автор нижчеподаних матеріалів вже багато років досліджує оборону Києва, яка в наш час повинна увійти в новітню історію України як одна із важливих її сторінок, намагається дати об’єктивну оцінку суперечливим твердженням й зробити відповідні висновки, ознайомивши з ними зацікавлених читачів.

Завдяки Південно-Західному фронту, що забезпечував Київську оборону, зазнала краху німецько-фашистська концепція блискавичної війни (бліц-крігу). Тривале, майже трьохмісячне стримування ПЗФ німецької навали, позитивно позначилось на подальшому ході війни і її переможному фіналі.

 

Під заголовком «Хто згубив Південно-Західний фронт?» 17 років тому, 20 вересня 1991 року, в газеті «Коза» була надрукована стаття члена Спілки журналістів, історика Дмитра Табачника, який, не інтригуючи довго над поставленим ним запитанням, відразу відповідає, що згубив Південно-Західний фронт (ПЗФ) командуючий ПЗФ генерал-полковник М.П.Кирпоніс. Автор визнає, що йому непросто про це писати: «Непросто, тому що він (Кирпоніс. – Н.К.) впав від осколка міни на полі бою рівно 50 років тому – 20 вересня 1941 року. Не просто тому, що загинув в оточенні. І не просто тому, що саме його я вважаю головним винуватцем найважчого розгрому наших військ на Лівобережній Україні. Саме його, а не Сталіна». Що й казати, привід слушний, щоб висловити мертвому Кирпоносу все, що автор про нього думає. Закінчується стаття Д.Табачника словами: «Генерал Кирпоніс впав на полі бою і смерть його була геройською смертю солдата, але стала безславним загином полководця».

Починається стаття Табачника з порівняння двох «котлів» - Баришівського і Сталінградського. Він віддає належне Гітлеру за те, що той оголосив триденний національний траур після втрати 330 тисяч полонених в Сталінграді німецьких солдат й офіцерів, який (траур) відзначається в 80-мільйонній Німеччині досі, тоді як в двічі більше число – 660 тисяч полонених ПЗФ в «Баришівському котлі» під Києвом замовчувалось в 300-мільйонному СРСР і замовчується досі в 50-мільйонній Україні. Ні «котла», ні полонених, нічого такого ніби й не було. І тому Д.Табачник резонно зауважує, що «Баришівський котел» належить до національної катастрофи не меншої за числом і значимістю, аніж «Сталінградський котел» для німців. Національність СРСР автором не уточнюється, в Україні вона, звичайно, українська.

Сталіна вважати винуватцем національної катастрофи «Баришівського котла» і тим, хто мусить нести моральну відповідальність за найбільшу поразку другої світової війни, Д.Табачник відмовляється. Досить, мовляв, валити все на Сталіна. Не Сталін, а Кирпоніс, бо «примітивно-прагматична версія про вину одного лише Сталіна залишає в стороні інших справжніх винуватців поразки». У такий спосіб Табачник переходить до не менш примітивно-прагматичної версії про вину одного лише Кирпоноса – командуючого фронтом, що відповідає «за кожний бій на дільниці його військ», і починає валити на Кирпоноса все – і те, що нікому невідомий до 1940 року генерал-майор Кирпоніс зробив за рік стрибок до генерал-лейтенанта й генерал-полковника, і те, що він – «командуючий, який боявся командувати», зрадив маршалів Будьонного й Тимошенка і т.д. і т.п.

З Д.Табачником можна було б погодитися, якби його альтернативну пропозицію «не Сталін, а Кирпоніс» подати у вигляді, де кожному відводиться у провині й відповідальності своє – Сталіну сталінове, Кирпоносу кирпоносове, Табачнику табачникове і т.д.. До останнього належить, зокрема, 17 років від написання статті. Автор її за цей час зробив не менш блискучу ніж Кирпоніс кар’єру від простого науковця й комсомольського діяча до Голови президентської адміністрації й віце-прем’єра уряду України, захистив докторську, за короткий час пройшов військовий шлях від старлея до полковника й у зворотньому напрямку – від полковника до «підвищення кваліфікації» в одній із зарубіжних країн й нового злету до віце-прем’єра. У нього була можливість підняти питання про національний траур й трагедію Баришівського котла чи, ширше, трагедію «Бермудського трикутника» в Київській обороні другої половини вересня 1941 року – Баришівський котел, Биківнянські могили і Бабин Яр, але не встиг. Писати про це, звичайно, легше, ніж щось зробити.

Написав він, скажімо, книжку про розстріляних легендарних комдивів часів Громадянської війни, в якій місця для Кирпоноса не знайшлося – і не легендарний і, головне, не розстріляний. Ну й що з того? Військові довідники, наприклад «Военный энциклопедический словарь» (М., 1984), повідомляють про Кирпоноса: «В Радянській армії з 1918р. Закінчив Військову академію ім. М.В.Фрунзе (1927). Учасник 1 світової війни. В громадянську війну командир батальйону, нач. штабу, пом. командира і командир полка». А Табачник пише прямо протилежне: «не мав ... жодної бойової нагороди..., себе не проявив».

Нарешті, з того, що в 1937році Кирпоніс «благополучно вцілів» і, визнаючи, що «у мене немає документів», натякає на комформізм. Але без документів подібні твердження неприпустимі взагалі, а для істориків, що досліджують політичні репресії – в першу чергу. Тільки за цієї умови такий історик може повчати інших дотримуватися «морального імперативу». Дочка Кирпоноса в листі до мене згадує, як переживав в ті роки батько за своїх підлегих, рятував від репресій, зокрема, врятував свого заступника по училищу, і той у війну успішно командував полком і дивізією.

Генерал Кирпоніс – командуючий Південно-Західним фронтом загинув 20 вересня 1941 року у бою в урочищі Шумейкове під Лохвицею Полтавської області, і там же тоді був похований. Після визволення в листопаді 1943 року Києва від німецьких загарбників прах Кирпоноса був перенесений, згідно офіційної версії, з урочища Шумейків і перепохований у Києві в університетському ботанічному саду недалеко від теперішньої станції метро «Університетська». Згідно неофіційної версії, його тут перепоховали, однак, не в 1943, а в 1941 році ... німці.

За іншою версією його разом з прахом начальника штабу ПЗФ Тупикова німці перепоховали в Києві на розі вулиць Коцюбинського й Чапаєва, приблизно там, де стоїть тепер пам’ятник Олесю Гончару, а вже в 1943 році звідти перенесли й перепоховали Кирпоноса в ботсаду. Далі прах Кирпоноса було перепоховано в Маріїнському парку (недалеко від пам’ятника Ватутіну), потім на Аскольдовій могилі і, нарешті, в парку Слави, де, перепохований вп’яте за офіційною і всьоме за неофіційною версією, прах Кирпоноса спочиває під плитою №1 (поруч з плитою №2 Тупикова).

Питання про чергове перепоховання Кирпоноса ставить по суті стаття Д.В.Табачника «Кто сгубил Юго-Западный фронт?», коли стверджує, що смерть Кирпоноса «была геройской смертью солдата, но стала бесславной гибелью полководца».

Коли, нарешті, українська історична наука неупереджено і об’єктивно розповість громадянам України про справжню роль і значення у війні 1941 року Південно-Західний фронту під командуванням М.П.Кирпоноса, штабу фронту, а також Київського штабу оборони?

Питання, сформульовані вище, торкаються дуже важливої сторінки історії України і, разом з тим, своєю невизначеністю, існуванням діаметрально протилежних трактувань про роль ПЗФ у війні, які афішуються різними ЗМІ, збиває з пантелики українське суспільство, певною мірою впливає на досягнення загальновизнаної думки з цих важливих питань і не кращим чином позначається на формуванні національної свідомості і патріотизму у прийдешніх поколінь.

Сучасне покоління має знає про бої, які точилися на теренах України, про людей, які стримували ворога. А коли і знає, то більше про тих, хто залишився живим, а не про тих, хто загинув. Полеглі захисники вітчизни здійснили найбільші подвиги і героїзм, про які вже не розкажуть. До того ж, ситуація замовчування ролі окремих захисників Києва і в цілому спотворення ролі ПЗФ, який тримав оборону на підступах до столиці, використовується окремими спритниками, часто-густо далекими від тих подій, про які вони пишуть, керуючись, на мою думку, лише тим, щоб привернути увагу до своєї персони.

 Перш ніж торкнутися питань минулих років, що, як не дивно, в наш час набули ознак дискусійності (комусь це, напевно, потрібно), почну дещо віддалено, а саме з того, що в газеті «Дзеркало тижня» (19.11.2007) з’явилась стаття Дарії Фрідман «Нотатки заздрісника», в якій автор розповіла про деяких сучасних успішних державних діячів, і в їх числі Дмитра Табачника, що, на її думку, дуже плідно поєднує політичну і наукову роботу, яку, однак, не всі визнають. «Так, доктор філософських наук, професор, відмінник освіти України Н.Костюк, - пише вона, - в свій час висловлювала сумнів щодо «скороспілого» захисту докторської дисертації ... майже юним віце-прем’єром Дмитром Табачником». Нападок професора зазнав також колега Табачника лейтенант Віктор Медвечук, котрий «в 1996 році захистив кандидатську, а через рік був вже доктором наук і полковником».

Оскільки мова зайшла про мене, а далі йтиме про Табачника, то маю нагоду засвідчити, що й зараз не відмовляюсь від критичної оцінки «скороспілих» робіт, які захищались часто-густо з використанням службового становища і писались з використанням службового часу, що раніше, за радянських часів, категорично заборонялось. Очолюючи протягом 20 років одну з провідних в Україні філософських кафедр в Київському Національному ун-ті ім. Т.Г.Шевченка, я не з чуток знаю і стверджую, що написання і захист кандидатських і особливо докторських дисертацій, вимагає багаторічної напруженої праці. Кого як, а мене насторожили показники наведені в публікації Фрідман: «Всього в 2006 році ВАК України на своїх засіданнях прийняв рішення про видання 743 дипломів докторів наук і 5371 дипломів кандидатів наук». Ще більше мене турбують комп’ютерні реклами на виготовлення дисертацій на будь-яку тему всім бажаючим.

 Насторожує щодо наукового рівня не тільки вал дисертацій, який затверджує ВАК, але й вал публікацій, які, невідомо за якими показниками, відносять до наукових. Так, якщо вірити приведеним тією ж Дарією Фрідман цифрам, то, скажімо, у Дмитра Табачника, який займає високу урядову посаду, «з кожним роком зростає кількість його наукових праць (більше ніж 300!)». Але, щоб читач сам зміг зробити висновок щодо науковості праць Табачника, подам на розсуд громадськості одну з них, а саме ту, яка виразно свідчить про його, згадану Фрідман, «військово-наукову компетенцію».

Мається на увазі простора за обсягом (повні два розвороти у газеті «Коза» від 20.09.1991р.) стаття Д.Табачника «Хто згубив Південно-Західний фронт?» - примітна і навіть до сьогодні визначальна тим, що в ній на основі часто-густо сфальсифікованих фактів по суті вперше започаткована негативна оцінка ролі, яку начебто зіграв у війні «згублений» і «зраджений» своїм «бездарним» командуючим генерал-полковником Михайлом Петровичем Кирпоносом ПЗФ. Цю статтю інакше ніж брудною не назвеш. Вона переповнена вищеназванми наклепами на адресу Кирпоноса. Якщо повірити цим звинуваченням, то виникає питання, чи місце останкам генерала Кирпоноса, які лежать під першою плитою алеї в парку Слави, під тією плитою. Може їх потрібно звідти забрати і знов, вже в-шосте перепоховати.

Брудним звинуваченням Табачника протистоять публікації з діаметрально протилежною оцінкою ролі ПЗФ і його командуючого. Це велика за обсягом, написана ще до Табачника, публікація військового історика Б.Рязанцева «Обреченный на подвиг: трагическая судьба командующего Юго-Западным фронтом генерала М.П.Кирпоноса» (1991р.) у російському військовому журналі. Відповідь письменика В. Соболева «Осторожно - инеллектуальный спид! Как Д.Табачник своей лживой публикацией пытался второй раз «погубить» Юго-Западный фронт и его командующего генерала М.П.Кирпоноса?» (1996 р.) й стаття доктора філософських наук, заслуженого діяча культури, учасника ВВВ, професора Н.Костюк «Трагічний вересень 41-го (55 років тому ціною життя сотень тисяч захисників Києва було зірвано гітлерівський план «блискавичної війни)» (1996р.) та інші.

До чергової «круглої» річниці з початку війни та оборони Києва побачили світ ще кілька публікацій. Серед них статейка В.Гузія «Бойовий генерал чи вірний служака?» (2001 р.), що продовжила започатковану Табачником брудну кампанію проти Кирпоноса, та деякі інші, написані в тому ж дусі, а також протилежні за змістом статті, зокрема кандидата юридичних наук, дослідника ВВВ Якова Нагойного «72 доби подвигу і трагедії» (2001 р., кілька статей Н.Костюк «Оборона Києва: героїзм і трагедія» (2001р.), «Дослідники» - фальсифікатори. Чи «згубив» генерал Кирпонос Південно – Західний фронт, як це вважає екс-полковник Табачник? «(2003 р.), «Оборона Києва 1941р. врятувала Москву» (2006 р.) та інші.

Безсумнівно, що в умовах протиборства суперечливих думок і, відповідно, публікацій щодо розуміння ролі ПЗФ і його командуючого у війні вноситься у свідомість не байдужих до історії країни громадян певна плутанина. Вносити ясність тут зобов’язані військові історики і не в останню чергу – Інститут історії України. Досконало вивчивши ситуацію, дати об’єктивну картину того, що відбувалось на теренах України під час війни й виробити, так би мовити, офіційну версію, тим більше, що з’являються для цього нагоди. Наприклад, використовуючи для цього раніше засекречені архівні матеріали, мемуари радянських й німецьких генералів, спогади ветеранів війни, і тих людей, що були безпосередніми учасниками Київської оборони. Головне – акцентувати увагу на тому, що коли Києву присвоювалось звання Міста-героя і вручалась медаль «Золота Зірка», а ще раніше, коли Київ нагороджувався орденом Леніна і відзначалось п’ять осіб, що внесли вагомий внесок в організацію оборони столиці, і першим серед них був названий Кирпоніс (гадаю, що відповідний відділ ЦК КПРС, визначаючи для промови Верховного головнокомандуючого збройними силами держави саме цих осіб, погоджених з Міністерством оборони й іншими «компетентними органами», помилитися не міг), я звернулась з мотивованим листом до Президента Ющенка (раніше безрезультатно зверталась до Кучми) з проханням посмертно присвоїти звання Героя України генерал-полковнику Кирпоносу М.П., а також посмертно відзначити ще чотирьох організаторів Київської оборони, повністю в наш час забутих.

З подібним проханням кандидат юридичних наук, дослідник історії ВВВ Я.Нагойний звертався в 2001 р. до Міністерства оборони України. З його зверненням про нагородження М.П.Кирпоноса високою державною нагородою України міністерство погодилось й повідомило, що вийде з відповідною пропозицією до Комітету державних нагород і геральдики при Президентові України. З того часу пройшло 7 років, і тепер Міністерство оборони порадило мені звертатись з клопотанням про нагороду не до Міністерства оборони, а до Міністерства закордонних справ, бо бачте, Кирпоніс, мій батько й інші керівники Київської оборони не є громадяни України, і тому з клопотанням про нагороду слід звертатись до Міністерства закордонних справ.

 Що стосується мого останнього листа до Президента Ющенка, то цей лист з президентської канцелярії був відправлений з метою прийняття обґрунтованого рішення до Організації ветеранів ВВВ та до Інституту історії України. Від ветеранів надійшла, підписана якоюсь жіночкою, відповідь, що заперечень у ветеранів немає, але за Статутом нагород Кирпоніс Героєм України бути, на жаль, не може.

Дещо інакше була складена на восьми сторінках машинопису відповідь Інституту історії України під назвою «Історична довідка». Ознайомившись з відповіддю, була вражена тим, що складена вона на зразок Табачниківських необґрунтованих випадів проти Кирпоноса. Вона відзначається по відношенню до генерала такою ж недоброзичливістю, недомовками, ігноруванням і перекрученням фактів, зневажливою відсутністю пояснень, чому саме так, а не інакше, склалась на військових теренах та чи інша ситуація, непослідовністю і, що особливо насторожує, часто-густо – відсутністю елементарної логіки.,

Наприклад, якщо Київська стратегічна оборонна операція, яку очолював Кирпоніс, зазнала «поразки», «катастрофи» (саме це намагаються довести науковці з інституту історії), то виникає питання, яким чином міг ПЗФ «відволікати великі сили противника для проведення Київської операції, зміцнювати становище Червоної армії на московському напрямку і значною мірою зірвати розрахунки німецького командування на завершення війни до початку зими, і це визнало гітлерівське військове керівництво». Те, що німці змушені були визнати ці факти - не викликає сумнівів, але чи щиро поділяють їхню думку наші українські історики? Адже весь текст «Історичної довідки» підпорядкований тому, щоб довести зовсім інше, а саме те, що Київська оборонна операція зазнала «поразки», «катастрофи», «різко погіршила обстановку на всьому радянсько-німецькому фронті», що «керівництво фронту з об’єктивних та суб’єктивних причин не змогло організувати міцну протидію загарбникам», що «генерал-полковник Кирпоніс...просто фізично не міг осягнути теоретичний рівень і набути практичного досвіду в керівництві великими масами військ» і т.д. Із цифрами в руках намагаються все це довести, і раптом, як у вступі, несподівано завершують свою «Історичну довідку» абзацом такого змісту: «Значення Київської оборонної операції на стратегічному рівні, як зазначалося (мається на увазі у вступі - Н.Т.) полягало у відтягнені на чотири тижні з московського напрямку танкової групи Гударіана, що дало керівництву СРСР необхідний час на підготовку ешелонової оборони».

 Та коли навіть припустити, що продекларовані істориками лозунгові заяви у вступі і наприкінці щирі, то знову спіткнемося на запитанні, яким чином при «бездарному» командуючому і «зрадженому» та «згубленому» ним фронті, цей фронт, на відміну від усіх інших тодішніх фронтів, зумів не тільки протриматися «чотири тижні» у протидії ворогові, а й досягти успіхів у зриві його «бліц-крігу»? Невже фронт діяв без організації опору ворогові, без обгрунтуваних прогнозів командуючого фронтом, без врахування стратегічних і тактичних орієнтирів, розроблених штабом фронту, забезпеченням різними засобами зв’язків між арміями, літаками, танками, артилерією, пересувними засобами, харчуванням, медицинським обслуговуванням і багато чим іншим? Безперечно, героїчна оборона Києва – це подвиг радянських солдатів, офіцерів, генералів, керівників різних рангів, цивільного населення. Але безсумнівне і те, що це також подвиг очолюваного Кирпоносом керівництва ПЗФ, штабів армій, що входили до складу фронту, а також міського штабу оборони Києва. Роль «бездарного» чи «посадженого генерала» тут не проходить, бо в мирних умовах такий генерал, посаджений кимсь, може «сидіти», а в умовах війни такого генерала міняють на іншого, часто розстрілюють.

Перш ніж перейти до висвітлення аргументів, солідарних з Табачниківськими, які використовують фахівці з Інститут історії для доведення, що у «поразці» Київської оборони начебто винен Кирпоніс, висловлю свої припущення щодо імовірних витоків їхнього однодумства, які вочевидь були закладені ще тоді, коли Інститут історії України рекомендував сукупність публіцистичних праць Табачника до захисту як докторську дисертацію. Можливо, ці витоки були закладені ще раніше, коли здобувач вченого ступеню після інститутської аспірантури перейшов на здобуття інших ступенів до міського комітету ЛКСМУ і далі – до адміністрації президента Кучми, водночас не відкидаючи з поля зору можливості підняти свій ступеневий, як науковий, так і військовий статус. За якійсь рік чи два захистив не тільки докторську, але й одночасно від лейтенанта дослужився до полковника. Коли б не призупинив таке його стрімке зростання на військовому поприщі той же Кучма, був би він вже, як Кирпоніс, генерал-полковником, а може й більше того. Бо що не кажи, а посада віце-прем’єра – генеральська. Я не дуже розбираюсь у військових «ступенях», але вірю газетам (див. у «Сільських вістях» від 15 січня 2008р. в статті «А ми все сподіваємось»), що після недавніх державних нагород Л.Кравчука й Б.Колесникова очікується «ще й генеральське звання... палкому «українолюбу» Д.Табачнику».

Можна було б не витрачати свій час і час читачів, розповідаючи про стрімкий зріст в наукових, військових й політико-урядових коридорах Табачника, якби він, звинувачуючи в стрімкому зростанні на військовому поприщі загиблого в бою Кирпоноса, сам не викликав на це реакцію. Вся різниця між ними лише в тому, що 46-річний Кирпоніс отримав високе військове звання Героя Радянського Союзу у «нерозбірливій» фінській війні 1940 року (чи не хоче словосполучення «нерозбірлива війна» применшити звання Героя до одержаного «нерозбірливо»), а 28-річний Табачник спритно використовував і піднімався одночасно не тільки по військовій, а й політичній та науковій драбинах не під кулями, а в мирний час.

Звісно, про свою прихильність до науковця Табачника – кандидата і доктора наук вчені Інституту історії одні промовчують, інші, на словах не приховуючи зневаги до подібних дисертацій, голосувати проти теж не насмілились. Перші, готуючи відповідь на запит з канцелярії Президента на мій лист, підкреслюють, що в своїх висновках вони спираються на документи і сучасну літературу з нової історії поза будь-якими закулісними впливами. Я, в свою чергу, теж заявляю, що завжди спиралась на дослідження військових істориків, і тепер збираюсь йти тим же шляхом. Хоч визнаю, що віддаючи борг пам’яті оборонцям Києва, які загинули в боях за місто і, перш за все, як донька свого батька, члена Штабу оборони Києва Трохима Яковича Костюка, не можу займати споглядальну й байдужу позицію до перекручених фактів історії війни. Дуже мало залишилось людей, які, відкидаючи брудні наклепи на героїв оборони Києва, ще можуть відстоювати чистоту їхніх дій і помислів, вбачаючи в цьому свій обов’язок. Тим більше, що писати відсторонено не тільки про батька, а й про Михайла Петровича Кирпоноса теж не можу. Його родину я добре знала, й зараз продовжую підтримувати зв’язок з його донькою Євгенією Михайлівною. Женя пише вірші про свого батька, друкуючи їх в Московських літературних журналах. Пам’ятаю, один з них починається словами, що йдуть від серця

Ты никогда не оставлял

Своих бойцов на поле боя,

Ты вместе с ними разделял,

Что предназначено судьбою.

Ми з Женею – діти війни й болісно сприймаємо найменшу неправду про війну і людей, які воювали. Коли той самий Табачник милостиво дозволяє, на закінчення свого опусу, померти генералу Кирпоносу «геройской смертью солдата» і, водночас – «бесславной гибелью полководца», то з такою милостивістю ми з Женею не погоджуємося. В дійсності генерал Кирпоніс героїчно загинув не тільки як солдат, але і як визначний полководець.

Додам, що Табачник не зупиняється перед наклепами на адресу й інших генералів, а також військових істориків. Ось що він пише про генерала К.С.Москаленка і «маршалів-мемуаристів»: «майже всі військові історики і найбільш знамениті маршали-мемуаристи, вважають своїм обов’язком боротися з... правдою, як, наприклад, це робить двічі Герой Радянського Союзу маршал К.С.Москаленко... Правда з його маршальських мемуарів так і вивалюється, мов би крадені п’ятаки із порваного мішка» (1991р.). Бачите який знайшовся у нас на Україні правдолюбець і як він дозволяє собі розв’язно писати про шанованих людей. А причиною такої зневаги Табачника персонально до маршала Москаленка стало те, що останній дав високу оцінку полководцю Кирпоносу у війні. Дуже «обдарований» Табачник дійшов до того, що обзиває Кирпоноса словами «полководницька бездарність».Та й до інших шанованих людей Табачник не виявляє пошани. Думаю, що ці і подібні до них судження розкривають істинну шляхетність і суть людини, якій довгий час чомусь довіряли у нас в Україні відати культурою.

 Щоб у читачів не склалась думка, що висока оцінка значення ПЗФ і взагалі Київської оборони у війні відображає лише моє суб’єктивне бачення подій і тих моїх однодумців, на яких я посилалась, то до нашого табору ще приплюсую для мене нові оціночні судження про значення Київської оборони талановитого журналіста Володимира Карпова – визнаного фахівця з військової історії (закінчив військову академію ім. Фрунзе), цікаву і повчальну книжку якого «Генералісимус», вже кілька місяців друкує газета «Київський вісник». В ній Карпов кваліфіковано розповідає про події, що розгорталися в світі і в країні в цілому під час війни. «Південно-Західний фронт, - пише Карпов, - не тільки рятував Москву від прямого удару групи армій «Центр», він зламав графік «блискавичної війни». І далі «Стійкість і мужність частин ПЗФ можна сказати, врятували країну, бо навіть при значних успіхах на головному напрямку гітлерівське командування не наважилось нанести остаточний удар по Москві, маючи в основі клина таке могутнє об’єднання військ як ПЗФ» (Владимир Карпов «Генералисимус» //Киевский вестник. № 118. 2007г.).

Апологет Сталіна Карпов, не переслідуючи іншої мети, по суті дав відкоша нашим українським фальсифікаторам. Приємно дивує, що своєю об’єктивною позицією такі російські військові історики як Рязанов, Карпов та інші сприяють формуванню в українців патріотизму.

 З метою очищення новітньої історії України від нашарувань неправди  про ніби загублений Кирпоносом ПЗФ, приведених Табачником і співзвучних йому звинувачень Кирпоноса в «поразці» і «катастрофі» ПЗФ, продовжних Інститутом історії України, перейду до викладу неправдивих доказів, за допомогою яких вони намагаються довести безпідставність мого подання до Президента про посмертне відзначення Кирпоноса високим званням героя України.

Основними в доведенні некомпетентності Кирпоноса в «теоретичному» і «практичному» відношенні стали «несприятливі наслідки прикордонних боїв військ ПЗФ, їх величезні втрати у живій силі та техніці». Щоб обґрунтувати цей висновок, приводяться приголомшуючі цифри, які мають свідчити про те, що «командування Київського особливого військового округу мало у своєму розпорядженні величезну кількість сил та засобів, що кількісно та якісно переважали війська гітлерівської коаліції». Насторожує те, що в інших військових публікаціях, наприклад, того ж Карпова, не говорячи вже про мемуари маршала Жукова, в яких стверджується протилежне, а саме, що німецька армія на головних напрямках мала в силі шести і восьмикратну перевагу порівняно з радянською, і саме це стало головною причиною, яка зумовила наші втрати на початку війни.

Пересічному громадянинові важко визначитись, хто тут в показниках цифр має більшу рацію. Хоч прославленому полководцю Жукову - безсумнівному авторитету, фахівцю з питань, про які йде мова, є всі підстави довіряти більше. Та навіть, якщо повірити сучасним чисельникам (невідомо, правда, коли і що вони рахували, бо майже вся техніка в горнилі перших днів війни перестала існувати, а робота з підрахунку, так би мовити, за свіжими слідами, була виконана задовго до них самими учасниками війни), то висновки напрошуються інші. Можна, звичайно, співчутливо віднестись до сучасних рахівників і їх потреби захищати дисертації з залученням «нового матеріалу» про кількісні показники, та, вочевидь, це аж ніяк не означає нібито якісної переваги технічних засобів ПЗФ порівняно з німецькими, особливого в танках і літаках.

Про технічний рівень наших танків докладно розповів в своєму ж «Генералісімусі» Карпов. Танки в той час набули значення найбільш потужної пробивної сили в боях, і це прекрасно усвідомлював Сталін, який перед самою війною, в якості взірця для переобладнання наших танкових заводів, закупив у німців чотири сучасних в той час танків. Гітлер, з усією імовірністю, згодився на цей продаж, за словами Карпова, бо планував найближчим часом розв’язати війну і був впевнений, що Сталін переобладнати заводи і налагодити випуск найсучасніших в ті часи танків не встигне. Імовірно, з таких же міркувань було продано нам й кілька різновидів літаків.

Існували й інші обставини, які сприяли тому, що німцям вдалось потрощити наші танки вже в перші дні війни, 23-30 червня. Ця битва, за словами фахівців-істориків з Інституту історії, «стала найбільшою битвою світової історії і першою поразкою ПЗФ». А винним в цій поразці, вони вважають, звісно, Кирпоноса! Але коли за це всю вину звалюють на Кирпоноса, то чомусь не згадають про те, що тоді, в перші дні війни, в Тернополі, де знаходився командний пукт ПЗФ, разом з Кирпоносом перебував Жуков, і вони вдвох «керували», якщо взагалі ситуацією, яка склалась при зненацькому нападі німців, можна було тоді керувати. До того ж, в своїх спогадах зовсім не в таких фарбах малюють цю битву в таких солідних виданнях, як військова енциклопедія та в інших засобах інформації.

Вишколені ворожі війська, озброєні найсучаснішою технікою, порушивши всі мирні угоди, віроломно вдерлися на територію нашої країни.  Оцінивши всю складність ситуації і передбачаючи неминучість її загострення, Жуков ще в кінці липня запропонував Сталіну, в якості найкращого виходу (для збереження мільйонної армії і подальшої можливості її використання), відвести армію на нові оборонні рубежі, а Київ тимчасово залишити. Здачу Києва Жуков і його прихильники не розцінювали як поразку. Історичний досвід війн свідчить про це. Москву, в свій час, як відомо, «здали» Наполеону і це забезпечило перемогу російської армії. Подібна ситуація склалася і з Київською обороною, здача міста розглядалась Жуковим як умова майбутньої перемоги. І більше того, як це не парадоксально може сприйматись з першого погляду, оборона Києва була одночасно обороною Москви.

 Жуков, як теоретик, сприймав хід військових дій не тільки через окуляри сьогочасного, а й передбачав їх зміни в близькій перспективі. Для Сталіна ж в той час, коли Москва висіла буквально на волоску, потрібно було, щоб ПЗФ до останнього відтягував значні німецькі угрупування з Московського напрямку на Київський. Це відтягування протягом більше двох місяців дійсно сприяло обороні Москви. За виміром розрахованої німцями на бліц-кріг війни, це був великий відрізок часу, в який входять також три дні перебування Києва в оточенні.

Старший віком на кілька років за Жукова Кирпоніс мав, проте, менший досвід ведення танкових боїв, одержаний Жуковим на Халхін-голі й Хасані. В танковій битві Кирпоніс асистував Жукову, переймаючи досвід, особливо в рішучості досягти бажаного. В бою, за одними показниками, втрати в живій силі і техніці були вражаючими. Танків, що брали участь в бою, Червона армія втратила 80%, а німецький вермахт - 15% (Див. вищезгадану «Історичну довідку»). За іншими, на які я вже посилалась вище, вони зовсім не такі й до того ж були підраховані більше ніж півстоліття тому самими учасниками війни. Але якщо у когось залишилась потреба обговорювати питання про якісь переваги в якості і кількості танків і літаків, взагалі – техніки, а також втрат в особовому складі армій, то краще облишити їх для захисту дисертацій.

Втрати були неймовірно великі не тільки в техніці, а й в живій силі. Наведу лише середньодобові втрати, приведені самими учасниками війни в книзі пам’яті – в своєрідному книжковому військовому меморіалі під назвою «Подвиг на віки» (К., 2000 – С. 886). В достовірності приведених там цифр підстав сумніватись немає. Під час проведення прикордонної Львівсько-Чернівецької оборонної операції від 22.06 до 06.07.41р.середньодобові втрати Червоної армії в живій силі складали 16106 чоловік (вермахту не вказано, в інших джерелах називають десь 1600 чоловік). Відзначимо, що ці показники суттєво змінились в сторону зменшення під час Київської оборони від 07.07 до 26.09.41р., коли середньодобові втрати ПЗФ почали складати вже – 8543 проти 1600 вермахту. (Див.: Подвиг на віки. – К., 2000. – С. 886). Кирпоніс виявився талановитим учнем Жукова, бо йому на відміну від вчителя вдалось зменшити втрати в живій силі. Поповнити втрати в танках і літаках було важче. Киян заспокоювали, що з Харкова на допомогу Києву рухається 300 танків, а Верховний радив зброю здобувати в бою. Кирпоніс, звичайно, не міг спокійно споглядати через вікно зі свого КП повного панування німецької авіації в повітрі, яка, знищивши в перший же день війни на аеродромах майже всю радянську авіацію, зіграла не останню роль у втраті 80% радянських танків. Про це – розмова окрема.

Досвіду з танкової битви і критичні висновки для себе зробив також Жуков. Чи мав він на увазі себе, як начальника Генерального штабу й попередника Кирпоноса в КОВО-ПЗФ, заявивши, що жоден з командуючих військовими округами західного кордону СРСР виявився непідготовленими для успішної оборони своїх округів, залишилося невідомим. Сталін відкликав Жукова з Тернополя 26 червня, але думками Жуков, одержавши важкий урок в танковій битві, постійно повертався до Київської оборони, і вирішив через місяць, 29 липня доповісти про свої міркування Сталіну, довести тому, що Київ доведеться здати ворогові, щоб врятувати від оточення мільйонну армію ПЗФ.

Неспівпадання стратегічно важливих орієнтацій у Сталіна з Жуковим призвело до гострої розмови між ними, про яку Жуков розповів в своїх мемуарах: «Якась нісенітниця. Як ви могли додуматись здати ворогові Київ?» - на високих тонах запитав Сталін. Я не зміг утриматись і відповів: «Якщо ви вважаєте, що я, як начальник Генерального штабу, спроможний лише несінітниці молоти, то мені тут робити нічого. Я прошу звільнити мене від обов’язків начальника Генерального штабу і послати на фронт. Там я, напевно, принесу більше користі Батьківщині...». «Ви не гарячкуйте, - відповів Сталін. - А зрештою... Коли ви так ставите питання, ми зможемо без вас обійтись... Ми призначимо вас командуючим Резервним фронтом».

Фюрер, в свою чергу, в цей же час виношував свій план якомога скоріше зламати Київську оборону і звільнити її заслон на шляху до Москви. З цією метою він пішов навіть на те, що зняв з Московського напрямку значні танкові і сухопутні військові угрупування і кинув їх на Київський. Таке рішення Гітлера аж ніяк не виправдовували німецькі генерали, з якими він вирішив порадитися, бо його реалізація зривала «бліц-криг» на Москву. Гальдер, що був тоді начальником штабу сухопутних військ Німеччини, писав у своєму щоденнику, що саме це рішення Гітлера було найбільшою помилкою в Східному поході, бо в кінцевому результаті зірвало «бліц- кріг».

 В той же час над Києвом наростала загроза оточення, ознаки якого чітко виявилась вже в перші дні війни, з огляду на величезні втрати військової техніки ще до того, як вона була використана в бою. Учасники війни розповідають, що велика кількість літаків не змогла навіть піднятись в повітря, бо їх розбомбили німці на аеродромах. Значних втрат зазнали також танки. В перший же день війни були прицільно піддані бомбардуванню й військові заводи. Обізнаність німців з розташуванням військової техніки і заводів стало наслідком досконалого вивчення ними нашої тереторії їх повітряними і наземними шпигунами. Молотов на одному з засідань уряду навів приголомшуючі цифри, що з 19 квітня до 19 червня було зафіксовано 180 перельотів німецькими літаками нашої території на 100-150 і більше кілометрів. Неодноразово Кирпоніс звертався да Сталіна з вимогою дозволити йому дати відсіч порушникам кордонів військовими засобами, але кожного разу отримував відмову. Майбутній Генералісимус застережував від можливих провокувань, бо до останнього продовжував вірити у непорушність підписаної з Гітлером мирної угоди. Написав про це Гітлерові. І той відповів, що він дав слово і дотримається його.

З початком війни Червона Армія зіткнулась не тільки з віроломним нападом німецької армії, а й неочікуваною в технічному відношенні її ударною силою. І хоч у 1940 і в 1941 роках були зроблені певні кроки в будівництві вже більш сучасних танків і літаків, але їх було ще дуже мало. До того ж складна ситуація погіршувалась з порушеннями німецькими шпигунами на початку війни каналів зв’язку між військовими структурами різних рівнів, навіть між Ставкою, штабами фронтів і армій. З певною долею гумору Карпов розповів що наказ Сталіна «бити ворога на його території» штаб ПЗФ отримав тоді, коли ворог вже далеко проник на нашу територію. Однак при усій складності ситуації, яка склалась, особливо на початку війни в умовах, коли танкова лавина і шквал вогню з землі і неба обрушувався на військових і цивільних захисників Києва, Кирпоніс і його підлеглі все робили, щоб активно стримувати натиск ворога. В своєму мемуарному трьохтомнику «Спогадів і роздумів» маршал Жуков пише 1983р. наступне: «Військами Південно-Західного фронту успішно був нанесений один з перших контрударів по німецько-фашистським військам. Його сила могла бути ще більшою, коли б в руках командування фронту була більш потужна авіація для взаємодії з механізованими корпусами і хоча б ще 1- 2 стрілецьких корпуси». Так кому ж вірити – Табачнику і нашим українським історикам про безпорадність і непрофесійність Кирпоноса в командуванні ПЗФ чи маршалу Жукову?

Гадаю, читачам буде цікаво ознайомитись з наступними оціночними судженнями маршала Жукова про те, як воював «згублений» Кирпоносом ПЗФ: «Адже в результаті саме цих дій наших військ на Україні був зірваний на самому початку ворожий план стрімкого прориву до Києва. Противник поніс тяжкі втрати й упевнився в стійкості радянських воїнів, готових битися до останньої краплі крові». «Щоб продовжити наступ на київському напрямку, німецькому командуванню прийшлось перекинути із стратегічних резервів значну групу військ і сотні танків з екіпажами на поповнення частин фон Клейста». Не знаю, на яку історичну літературу посилаються мої опоненти, щоб обґрунтувати «катастрофу» ПЗФ і принизити роль його командуючого. Для мене висновки такого загальновизнаного авторитета у військових справах учасника подій, як маршал Жуков, я вважаю незаперечними.    

Німецькі генерали в своїх мемуарах розповідають про свої сподівання оволодіти Києвом так же швидко, як європейськими столицями. Але захисники Києва, прийшовши до тями від несподіваного удару, почали наносити німецьким з’єднанням відчутної сили контрудари. Три місяці таких контрударів по армії, що пройшла переможним маршем через всю Європу і була впевнена, що набутий нею досвід і рівень технічної переваги дозволить їй впоратись з черговою країною так само стрімко, як до цього їй завжди вдавалось робити. І раптом така протидія! Для вермахту це було чимось неочікуваним. І саме тоді, щоб зламати Київську оборону, Гітлер вирішив посилити наступ на Київ за рахунок зняття частини танкових і сухопутних з’єднань з Московського і передачі їх на Київський напрямок.

Стало безсумнівним, що ПЗФ опинився у вкрай скрутному становищі. Над Києвом нависла реальна загроза оточення. Жуков знову і знову нагадував Сталіну про Київську оборону. Сталін, нарешті, погодився з Жуковим, повідомивши йому про новостворений Брянський фронт під командуванням генерала Єрьоменка, який мав завдання не пропустити Гудеріана з-під Москви до Києва і, тим самим, забезпечити Кирпоносу тили ПЗФ. Однак в своїх мемуарах Єрьоменко пише, що він одержав від Сталіна основне завдання не пропустити Гудеріана на Москву через Брянськ, і він це завдання виконав – пропустив Гудеріана на ... Київ. Розмови про «гнів Сталіна» - неправда. Сталін не змінив своєї прихильності до Єрьоменка, послав його захищати Сталінград, присвоїв йому Героя Радянського Союзу і т.д.

В ЗМІ можна знайти нагадування про те, що за планом Ставки Верховного Головнокомандування на допомогу ПЗФ з тилових округів повинні були прийти 19 армія Г.Конєва  і 16 армія генерала С.Лукіна. Але вже на шляху їм було наказано повернутись на Московський напрямок.

Цікаво, що коли постає питання, хто винен в тому, що ПЗФ попав в оточення, то Табачник заявляє, що він в цьому звинувачує не Сталіна, а Кирпоноса. В свою чергу, Карпов звинувачує теж не Сталіна, а Єрьоменка. Фахівці з Інституту Історії, хоч про це відкрито не заявляють, але, як і Табачник, звалюють всю вину на Кирпоноса.Так хто ж в цьому винен? Маршал Жуков з цього ж приводу висловив свою думку так: «Багато час сплинуло з тих пір, але я все ще не можу без хвилювання про це згадувати. Вважаю, що Верховний Головнокомандувач був тоді неправим, вимагаючи від командування ПЗФ утримувати фронт оборони західніше Дніпра і західніше Києва до останньої можливості. До чого це призвело, я сказав вище... Війна є війна, і коли це необхідно, коли виникає загроза оточення і загибелі великого угрупування військ, потрібно швидше відводити його з-під ударів ворога, щоб уникнути серйозних поразок і непотрібних втрат». Так, знову виникає питання, хто ж у цьому винен – Сталін, Кирпоніс, Єрьоменко чи ще хтось інший?

Коли вивчаєш історію України, то впадає в очі те, що майже всі значущі події, які на певних етапах її розвитку здійснювались, а також люди, які так чи інакше впливали на ці події (Мазепа, Хмельницький та інші), як правило, неоднозначно оцінювались щодо їх ролі в історії і тільки через перспективу швидкоплинного часу, з розкриттям раніше невідомих обставин й причин, що визначали їх вчинки, ставало можливим зрозуміти ту справжню роль, яку вони в свою пору відігравали. Сподіваюсь, що саме таким стане осмислення героїчної й водночас трагічної сторінки нашої історії періоду страхітливої війни і, зокрема, її початку в 1941році. Наші нащадки зможуть вивчати цей період не через зашорені окуляри, які вже зараз намагаються навішати на наші очі деякі українські «патріоти» з числа тих, які принижують значення ПЗФ у війні, спотворюють, а у випадку Табачника і його послідовників, забруднюють людину, яка відіграла визначальну роль в героїчній обороні Києва і поклала за це своє життя. Будемо пам’ятати, що майже трьохмісячна оборона Києва, мужність воїнів ПЗФ не тільки врятувала всю країну, як це визнають фахівці з військової історії, на яких я посилаюсь, керуючись лише одним загальновизнаним у вчених принципом – принципом об’єктивності, і не будемо забувати, як оцінював роль ПЗФ у війні не Табачник і деякі його однодумці, а такий незаперечний авторитет у військових справах, як маршал Жуков і багато інших компетентних генералів, яким приходилось відбивати наступ агресора. А коли вже в нових для мене публікаціях 2007 р. читаєш, що ПЗФ став «Ахіллесовою п’ятою» для німецької армії і врятував країну, то ще більше утверджуєшся у висновку, що Київська оборона внесла неоціненний вклад в боротьбу і перемогу людства над коричневою чумою – фашизмом. Це прекрасно усвідомили керівники антигітлерівської коаліції на Заході, які довгий час зволікали з відкриттям «другого фронту», щоб фашизм і комунізм знесилювали один одного якомога довше.

Прийде час і наші нащадки такими ж прозрілими очима оцінять ту роль, яку відіграв в цей період новітньої історії України М.П. Кирпонос. Впевнена, що він поповнить галерею видатних діячів України. Йому випало воювати з німцями в 1918 році, пройти нелегкі випробування у Фінській війні. Він один із перших серед генералів відійшов від використання лише тактики лінійної оборони, яка, як зазначають військові, не завжди могла витримувати наступ ворога, і почав, навіть в тих важких умовах, коли приходилось здійснювати контрудари проти німців, використовувати тактику оточення. Високий рівень його теоретичних і практичних полководницьких засад виявився у Фінській війні, коли ним був здійснений неочікуваний для противника перехід очолюваної ним дивізії по льоду озера. Цей сміливий для військової практики рейд дозволив йому вклинитись в оборонні структури супротивника й здобути перемогу в бою, за що йому було присвоєно високе звання Героя. 

Я зовсім не збираюсь робити з Кирпоноса якогось супергероя, він був звичайним генералом, як і багато інших в його і наш час. Неординарні обставини, в які він попадав, відповідальність за людей, які були під його началом, незаперечне виконання ним, як дисциплінованим офіцером, наказів Верховного Головнокомандування визначали його поведінку в найекстримальніших ситуаціях, особливо коли мова йшла про принципові стратегічні рішення. В той час, коли Баграмян, посилаючись на словесний дозвіл Тимошенка, пропонував розпочати вивід військ ПЗФ з кільця оточення, що вже замкнулося, було вже пізно. Без оточених армій ПЗФ дислокованих по різним областям України, ще залишався якийсь шанс вийти з оточення лише Військовій раді зі Штабом фронту. Що чекало в цьому разі Кирпоноса разом з генералами Військової ради й Штабом, неважко догадатись. Викликаний до Москви з Білорусії Павлов був розстріляний разом з начальником Штабу Західного фронту й іншими генералами Військової ради й Штабу. Верховний попередив Кирпоноса ще за тиждень до дозволу Баграмяна про відвід військ, назвавши думки про такий відвід «дуже небезпечними». Виходячи з цього, Кирпоніс вирішив запитати Москву і, не чекаючи відповіді, поставив до відому Верховного, що віддав наказ військам перейти до кільцевої оборони Києва. В задум Верховного це не входило. Замінований Хрещатик і прилеглі до нього вулиці призначались не для військ ПЗФ, а для німців, і тому Сталін дав наказ залишити Київ.

 Історичний портрет про Кирпоноса ще не написаний, але є спогади про нього генералів Москаленка, Гречка, Жукова, Родимцева та багатьох інших, які не тільки дали високу оцінку тієї ролі, яку зіграла Київська оборона в загальному ході війни, але й намалювали привабливий образ Кирпоноса, як командарма і людини. Про Кирпоноса його побратими – генерали пишуть, як про дуже освічену у воєнному відношенні людину, хороброго і вольового командира. Маршал Жуков, наприклад, в загальних рисах розповівши про біографічні дані Михайла Петровича Кирпоноса, особливо підкреслював те, що Кирпоніс був дуже освіченим загальновійськовим командиром, який пройшов службу в старій армії і ще в 1917 році обирався головою полкового солдатського комітету, відзначався великим почуттям відповідальності за доручену справу й глибоким усвідомленням необхідності всебічного підвищення боєздатності армії. «Я був радий, що Київський особливий воєнний округ доручається такому достойному командиру як Кирпонос» (Жуков Г.К. «Воспоминания и размышления» - М.: Изд-во АПН, 1968, с. 195-196.)

Кирпоніс виховував офіцерів і солдатів з орієнтиром на те, що в бою потрібно: не зупиняти, а відганяти ворога, не оборона, а зустрічний бій. Таким був його девіз, - стверджує двічі Герой Радянського Союзу генерал - полковик Родімцев (Родимцев А. И. Гвардейцы стояли насмерть. - М.: ДОСААФ, 1973, стр.48-50.). В ще одній книжці «Твої, Вітчизна сини» Родімцев характеризує Кирпоноса так: «Я був впевнений, що побачу дуже втомлену людину, пригнічену невизначеністю становища й нашими невдачами на фронті. Одначе командуючий був спокійний і врівноважений. Він вийшов назустріч, міцно потиснув нам руки. У нього був прямий, уважний погляд, кітель з Золотою зіркою Героя Радянського Союзу і генеральськими петлицями (тоді ще не носили погонів) міцно облягав широкоплечу постать. Я зразу відчув, що перед нами вольовий і рішучий військовий начальник – це почувалось в кожному його слові, в кожному витриманому його жесті».

 Шановний читачу, будь ласка, поверніться до того місця в моїй статті, де приводяться оціночні судження, а точніше бруд, яким поливає голову заслуженого генерала Табачник і його послідовники. Чи з цим можна примиритись? За подібну брехню про шанованих людей, було б правильно, коли б наклепники несли більш серйозну відповідальність!

На додачу до розповіді про те, як сприймали і оцінювали генерала Кирпоноса його побратими, а не новоспечені сучасні претенденти на роль фахівців з військової історії, приведу ще розповідь Героя Радянського Союзу генерал-полковника І.І.Людникова, який в своїх спогадах пише: «Кирпоносу я зобов’язаний життям. Коли мене, важко пораненого, доставили в оточений німцями штаб Південно-Західного фронту, Кирпоніс наказав вивезти мене з оточення на останньому літаку ПО-2» (З книги «Дорога длиною в жизнь». - М.: Воениздат, 1969 г., с.3 ). Сам Кирпоніс відмовився вилетіти з оточення до Москви. До останніх хвилин свого життя він залишався зі своїми підлеглими і в бою в урочищі Шумейково спочатку був поранений в ногу, а потім смертельно – міною в груди. Мій батько, як розповідали очевидці, також відмовився останнім літаком відлетіти до Москви і теж загинув в бою в Баришевському котлі під селом Черевки, як тисячі інших. Бо саме так були виховані ці люди і віра в ідеали побудови справедливого суспільства й патріотизм визначали їх поведінку і в мирний час, і на війні. І повірте, короблять блюзнірські Табачниківські повчання, «що є на світі більш важливе аніж власне життя». Чи й для нього також?

Перебіг подій, пов’язаний з битвою за Київ, коментували у своїх мемуарах не тільки наші генерали, але й німецькі – Гударіан, Гальдер, Готт, Бутлер, Рундштат, Обстфельдер та інші. Всі вони визнають, що бойові дії війск ПЗФ справили великий вплив на подальший хід війни. Відзначаючи свій тактичний успіх в оточенні ПЗФ, сам факт прийняття Гітлером «фатального рішення» повернути з Московського на Київський напрямок великі військові угрупування, вважають, однак, як і всі інші німецькі генерали і, в першу чергу, колишній начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини Гальдер, стратегічною помилкою Гітлера, що призвела до поразки Німеччини в другій світовій війні.  

 Відновлення і вивчення правдивої історії нашого народу потребує осмислення причини трагічного фіналу оборони Києва, бо саме на цьому будуються розумування Табачника про «поразку» «згубленого» Кирпоносом ПЗФ, а його однодумці пишуть про «катастрофу» військ ПЗФ під Києвом, яка «різко погіршила обстановку на всьому радянсько­-німецькому фронті і привела до того, що ПЗФ попав в оточення». Ніби не про це попереджував Жуков Сталіна ще в липні.

Але перш ніж перейти до висвітлення протиборства думок з окремих питань, з самого початку, як філософ за фахом, відкидаю претензії Табачниківців на істину, ще й тому, що будують вони її на науково невиправданих логіко-методологічних засадах. Хоч зараз і не місце приводити філософські розумування про те, що складність об’єкту пізнання відображається в сукупності суджень і тому висновок, якщо він претендує на істину, повинен базуватись на узагальненні багатогранних знань про об’єкт дослідження. Саме тому, перш ніж робити висновки про «катастрофу» та «поразку» ПЗФ, яка стала наслідком теоретичної і практичної неспроможності не Кирпоноса, а Сталіна, який не послухався Жукова, порада якого базувалась не стільки на персоні головнокомандувача, якого можна було замінити іншим, щоб переконатись, що не в головнокомандувачі справа, скільки на сукупність воєнно-політичних факторів, що суттєво впливали на хід подій і ситуацій, в умовах яких ПЗФ діяв. Коли ж всі ці суттєві моменти не враховуються, то висновок не може претендувати на істину і втрачає свою доказову силу.

До найбільш важливих воєнно-політичних факторів, які потрібно приймати до уваги, перш ніж робити висновки, безсумнівно, відносяться ті, які відзначає знову ж таки маршала Жукова : «Потрібно, врешті-решт, подивитись правді в очі і, не соромлячись, сказати про те, як воно було в дійсності. Потрібно оцінити по заслузі німецьку армію, з якою нам прийшлось зіткнутися з перших днів війни. Ми ж не перед дурниками відступали на тисячі кілометрів, а перед найсильнішою армією світу. Потрібно відверто сказати, що німецька армія до початку війни була краще нашої підготовлена, навчена, озброєна, психологічно більш готова до війни, в яку була втянута. Вона мала досвід війни, й до того ж війни переможної. Це відігравало свою роль. Потрібно також визнати, що німецький генеральний штаб і взагалі німецькі штаби тоді краще працювали ніж наш Генеральний штаб і взагалі наші штаби, німецькі командуючі в той період краще і глибше думали, аніж наші командуючі. Ми вчились в ході війни, навчились і стали бити німців, але це був тривалий процес. І почався цей процес з того, що на стороні німців була перевага у всіх відношеннях». (Див. «Маршал Жуков. Каким ми его помним». - Политиздат,1989. С.86).

Хочу звернути увагу читачів на те, що наші історики своє бачення, а точніше свою оцінку танкової битви на самому початку війни (23-29 червня), яка за їх словами, була найбільшою в світі і одночасно першою поразкою ПЗФ, використовують у відповіді на мій лист до Президента як найвагоміший аргумент в своїх доказах того, що Кирпоніс не заслуговує на посмертне визнання його Героєм. Вони по суті поділяють «гірку, відверту правду» свого учня й водночас вчителя Табачника про «полководницьку бездарність» командуючого ПЗФ.

 Зовсім інакше оцінюється в солідних військових джерелах ПЗФ і його командуючий. «Командування ПЗФ (генерал-полковник Кирпоніс) разом з представником Ставки Головного Командування генералом армії Г.К.Жуковим організувало контрудар з метою розгрому ударного угрупування ворога, виділивши для цього загальновійськові з’єднання і 6 механізованих корпусів. В результаті зустрічного бою ворог поніс тяжкі втрати, німецькі танки до кінця червня були затримані на рубежі Ровно, Дубно. Радянське командування виграло час для відводу військ і організації оборони на київському напрямку» («Маршал Жуков. Яким ми його пам’ятаємо». - М., 1989. – с.388. Про це ж див.: «Великая Отечественная война 1941-1945.Энциклопедия». - М., 1985. - с. 706 та інші).

Як бачимо, основний доказ щодо поразки ПЗФ вельми сумнівний.Та як же оцінювати танкову битву на початку війни? Що це поразка чи перемога? Думаю, що перш ніж писати відповідь на запит Президенту і використовувати для цього вельми сумнівні суперечливі аргументи, до того ж на їх основі будувати звинувачення в поразці ПЗФ і Кирпоноса, історикам потрібно було б, в першу чергу, між собою розібратись. Кияни старшого покоління пам’ятають, що німцям, дійсно, за 9 днів вдалось подолати дві смуги оборони, захопити Жуляни, Мишеловку й Корчувате, пам’ятають, що німці продерлися аж до Голосієва, але й з вдячністю не забувають про тих військових і цивільних оборонців, які в жорстоких контратакуючи боях все робили, навіть ціною власного життя, щоб зупинити ворога і дати йому відсіч.

Безперечно, дуже важко було нашому народу і армії на початку війни, але вже в ході війни німецькі авторитети Гальдер, Геббельс та інші в своїх щоденниках констатували зовсім інше. Їх вражав «фанатизм» радянських воїнів, готовність віддавати життя задля перемоги (з усією очевидністю «фанатизм» вони ототожнювали з незрозумілим їм патріотизмом - Н.К.) і разом з тим почали відзначати «занепад духу» в німецькій армії.

 І ось замовчуючи вищезгадані військово-політичні фактори, що відігравали провідну роль в розумінні особливостей військового протистояння між СРСР і Гітлерівською Німеччиною, які, по суті, призвели до поразок Червоної армії, особливо на початку війни, і замість того, щоб віддати належне ПЗФ і його головнокомандуючому за те, що вони в надважких умовах, не рахуючись з власним життям, тримали довготривалу оборону, знаходиться купка «фахівців», які вінчають заслуженого полководця наклепами. А щоб надати своїм звинуваченням видимість правдивості, використовують певні прийоми. Наприклад, коли це їм вигідно, промовчують те, що в перші, дуже тяжкі для Червоної армії, початкові дні війни на КП ПЗФ разом з Кирпоносом перебував і Жуков – вищий від нього за військовим рангом і, звісно, його рішення і висновки були визначальними, в тому числі й при оцінці танкової битви. Але нашим історикам безпечніше всі негаразди того часу звалювати на мертвого Кирпоноса, аніж чіпати Жукова з його непохитним авторитетом серед військових. Або, наприклад, широко маніпулюють цифрами (всі сторінки відповіді густо засипані ними) про кількісні показники наявної військової техніки до битви і після неї, і про наші втрати, хоч невідомо хто, коли і навіщо їх складав, адже цифрові показники ще задовго до них були вивчені. Напевно, розраховують на те, що приведені ними калькуляції цифр зіб’ють з толку необізнаних в цих питаннях людей й вони повірять у Табачникову «відверту, щиросердну, правду» (саме так він пише про себе і свою «правду») на противагу, повторюю, славнозвісним маршалам-мемуаристам і військовим історикам, яким, за Табачником, довіряти не можна, бо правда з їх мемуарів «вивалюється, немов крадені п’ятаки із розірваного лантуха».

Коли недоброзичливі критики Кирпоноса ставлять йому в лико те, що у вищезгаданому ними бою танків, з нашої сторони було більше танків (за Жуковим і багатьма військовими істориками - зовсім інші показники), і танкова битва начебто потерпіла поразку, то це ще раз говорить про те, що цифровий показник відіграє далеко не самодостатню роль, коли його подають ізольовано без врахування наведених вище дуже важливих військово – політичних й інших, в тому числі суб’єктивних, факторів. Кирпоноса звинувачують у відсутності у нього теоретичного мислення, хоч самі дуже виразно страдають саме на цю ваду. Та що вже говорити про сумнівні докази українських істориків, якщо Табачник у своєму пасквілі на Кирпоноса взагалі втрачає межі відповідальності за образливе слово. І в цьому, шановний читачу, ми з Вами теж винні. Саме тому, що ми мовчимо й займаємо позицію «моя хата з краю», знаходяться люди, які дуже добре себе почувають в ситуації невтручання і дозволяють собі, тим самим, безкарно ображати інших людей. В цьому відношенні «інтелігентність» Табачника не зазнала змін. Оце нещодавно включила телебачення, в якому він вживав словосполучення: «влада бреше», «влада аморальна», «влада непорядна»,«влада шахраює» і т.д., які він поєднував із закликами на зразок того, що треба дотримуватись «культури державної поведінки», «морального імперативу» тощо.

Про причини Київського оточення мова вже йшла, але єдності думок в цьому питанні не досягнуто. В кільці оточення, яке зімкнулось під Лохвицею Полтавської області, опинились чотири армії ПЗФ разом з КП Кирпоноса і його штабом. Цивільні оборонці Києва разом з 37 армією ПЗФ попали в центр так званого Баришівського котла.

Хочу звернути увагу читачів на те, що критики Кирпоноса, намагаючись довести «безлад» ПЗФ, закривають очі на успішні бої, які велись в той час. Наприклад, коли німці планували захопити Київ з ходу, рух їм перекрив генерал Москаленко, в майбутньому маршал і двічі Герой Радянського Союзу. В бою під Володимиром-Волинським протитанкова артилерійська бригада генерал-майора К.Москаленка (22– 23 червня) знищила 130 танків і бронетранспортерів противника. Це змусило німецьке командування змінити напрямок наступу на Дубно, Острог та Житомир. В той же час 5-а армія генерал-лейтенанта танкових війск М.Потапова закрила шлях німцям від Житомира до Києва. Наладивши зв’язок й управління військами, стрілецька дивізія під командуванням полковника М.Дементьєва відбила у німців Перемишль і в жорстоких боях утримувала його протягом 7 діб. Значний                                                                    вклад в оборону Києва вніс герой Радянського Союзу командир повітряно - десантного корпусу Родімцев. Генерал Глазунов відігнав німців від Жулян. Таких прикладів можна було б навести чимало. Можна було б розповісти, як курсанти двох Київських артучилищ, 85 тисяч киян-ополченців, партизанські з’єднання і 300 зенітних установок відбивали нальоти німецької авіації, як на Дніпрі патрулювали кораблі Пінської воєнної флотілії і багато іншого. І все це відбувалось при «згубленому» фронті і його «недолугому» командуючому.

З метою приниження Кирпоноса, як керівника танкової битви, піднімають також питання оточення. З цією метою, проводять своєрідний лікбез й доносять до читача своєї довідки, що в світовій військовій практиці відомі оточення військ, яким вдавалось протриматись довше, ніж Києву, і при цьому активно протидіяти. Але не потрібно бути фахівцем, щоб розуміти, що характеристика оточень лише по параметру кількості днів перебування в оточенні вельми недостатня і поверхова. Чи можна зрозуміти, що являло собою Київське оточення, обійшовши питання, що його спричинило, як це могло статися, що величезні військові і цивільні угрупування попали в оточення і з чиєї вини (Сталіна, Кирпоноса чи Єроменка)? Саме це питання, а не те, скільки днів перебував Київ і війська ПЗФ в оточенні, постійно обговорювалось на шпальтах військових журналів й інших ЗМІ і, при цьому, не залишалось поза увагою й такі дуже важливі показники, як чисельність ворогуючих армій, їх військово-технічне забезпечення та багато інших. До того ж, коли здійснюються якісь порівняння оточень, як це роблять наші фахівці з інституту історії, то слід враховувати і їх територіальний розмір (цей показник дуже суттєвий для розуміння оточення армій ПЗФ, які були дислоковані в різних областях України, займаючи територію за розміром майже таку, як вся Німеччина), не слід залишати поза увагою також кількість людей, що попали в оточення (армії ПЗФ і цивільні оборонці Києва складали в загальній кількості більше мільйона людей). Залишається суттєвим і навіть такий параметр, як потенційна сила армій, які наступали. Чи це були вишколені й оснащені найсучаснішою в ті часи зброєю німецькі війська, що діяли на Київському напрямку, чи румунські, які діяли на півдні України, дещо слабкіші у військовому відношенні. А коли це все не враховується, то проведення якихось паралелей між оточеннями і повчання щодо того, хто більше протримався в оточенні, пробачте, стають пустими балачками. До речі, терміни перебування Києва і ПЗФ в оточенні та вихід з нього встановлювались не Кирпоносом, а Ставкою ВГК й особисто Сталіним. Що ж стосується штабу оборони ПЗФ, а також міського штабу оборони, то вони в умовах заборони на своєчасний вивід з оточення військових ПЗФ і цивільних оборонців Києва, взяли курс, і про це піде розмова далі, на довготривалу кругову оборону міста.

 Неправдиві звинувачення і в тому, що армії ПЗФ, а головне їх головнокомандувач, попавши в оточення, не зуміли забезпечити в тих умовах протидію ворогу. Нова ситуація перебування армії в оточені вимагала від керівництва ПЗФ і міста здійснення в цих умовах нової тактики дій. Перше, що було зроблено – орієнтація на оборону Києва в оточенні міського Штабу оборони Києва. До цього Штабу входило сім осіб, одним з яких був представник з ПЗФ для підтримання постійного контакту зі Штабом фронту. Міський штаб виконував значну роботу по підняттю обороноздатності міста, по евакуації заводів і населення, наукових установ і навчальних закладів, організації госпіталей і використанню потужностей, які залишились, для виробництва певних типів зброї для киян, а також протитанкових залізних їжаків для встановлення їх на головних магістралях міста. На устаткуванні, що залишилось після евакуації заводів «Арсенал», «Більшовик», «Ленінська Кузня» та інших, провадився ремонт бойової техніки. Викопувались протитанкові рови, закладались мінні поля. Великий обсяг робіт був пов’язаний із забезпеченням армії і населення продуктами харчування. Багато уваги приділялось також підняттю морально-патріотичного стану киян, і цьому сприяли систематичні виступи керівників міста і військових по радіо. На жаль, всі члени штабу загинули. Узагальнення щодо досвіду міг би кваліфіковано зробити Інститут історії України. Але для нього, з усього видно, це другорядне питання. Бо якщо говорити про себе і таких, як я, зацікавлених людей, то мені щось не випадало зустріти в ЗМІ доступну для широкого кола громадян України з мінімальною цифровою еквілібристикою розповідь про оборону Києва.

Небайдужість до цієї важливої сторінки в новітній історії України, спонукала мене, не фахівця, вивчати матеріали, пов’язані з темою Київської оборони і надрукувати кілька статей. Серед них «Писав нам батько» в «Голосі України» від 20.09.1996р., де використані останні листи батька з Києва, «Біла пляма на болоті. Про трагедію захисників Києва у Березанських болотах» у «Вечірньому Києві» від 21.24.1991р., «Оборона Києва: героїзм і трагедія», в «Голосі України» від 15.8.2001р. і «Як захищали «випалену» землю» в трьох номерах «Київської правди» від 7, 12 й 14. 02.2002р. до 70-ліття Київщини. Ввжаю, що фахівці-історики змогли б це зробити ліпше ніж я.

Тактика керівництва ПЗФ змінювалась з кожним разом разом із зміною ситуації. На початку війни від віроломного наступу німців ПЗФ поніс значні втрати. Але мобілізувавшись, зумів протягом майже трьох місяців протиставляти вермахту активні контрнаступи. Щоб читач мав уяву про запеклі бої, які точилися в той час на Україні, процитую розмову між Сталіним і Кирпоносом, що відбулась 8 серпня 1941 року.

Кирпоніс: «Противник, перейшовши в наступ при підтримці авіації прорвав УР і вклинився вглиб до 4 кілометрів. За вчорашній день противник втратив до 4000 чоловік вбитими і пораненими. Наші втрати за вчорашній день – до 1200 чоловік вбитими і пораненими. Бій був жорстокий, окремі населені пункти по кілька разів переходили з рук в руки. Для посилення частин УРа були дані вчора і сьогодні дві авіадесантні бригади. Крім цього, сьогодні було дано 30 танків із завданням знищити частини противника, що прорвались в УР, і відновити попереднє становище. Для допомоги наземним військам поставлене завдання авіації»

Сталін: «Чи можете з певністю сказати, що ви вжили всіх заходів для безумовного відновлення становища південної смуги УРа

Кирпонос: «Вважаю, що сили і засоби, що є в моєму розпорядженні повинні забезпечити виконання поставленого УРу завдання. Одночасно повинен доповісти вам, що у мене більше резервів на даному напрямку вже немає».

Нависла загроза оточення все більше загострювалась. Зброї не вистачало. Надії на допомогу з боку створеного поспіхом Брянського фронту на чолі з генералом Єременком не виправдались. Наполягання Жукова на своєчасний відвід військ ПЗФ не переконав Сталіна. І ось в такій критичній ситуації, що склалася Табачніківці звинувачують Кирпоноса у боягузницитві за те, що він начебто боявся ставити питання перед Сталіним про необхідність відведення військ ПЗФ на нові оборонні рубежі. Приведу наступну, запозичену з мемуарів Жукова, розмову: «Біля апарату Кирпоніс, Бурмістенко, Тупіков. А тут Сталін, Шапошніков,Тимошенко. Сталін: «Ваша пропозиція про відвід військ на рубіж відомої річки мені видається загрозливою», і далі приводиться аргументація Сталіна.

Коли ж ніхто не зміг переконати Сталіна, то в кінцевому підсумку це призвело до того, що ПЗФ і Київ, який він обороняв, попали в оточення. Нова ситуація вимагала нової стратегії і тактики дій. Під час розмови Хрущова з Кирпоносом було прийнято рішення підтягти до Києва всі армії ПЗФ, що були дислоковані в різних областях України, і Київ взяти в довготривалу кругову оборону. Про те, що робилось в цьому плані, після війни розповіли учасники в організованій АН УРСР нараді, яким вдалось уціліти і які були безпосередніми втілювачами кругової оборони. Коли ж відкрилась можливість ознайомитись з раніше закритими архівними матеріалами і навіть зняти ксерокопії, в мої руки попала ксерокопія цієї наради (50 сторінок машинопису), яку я використала, надрукувавши в трьох номерах з продовженнями в газеті «Київська правда» згадану вище публікацію

Друкувала саме в цій, найпопулярнішій в Київській області, газеті, де знайшлось чимало людей, які пам’ятали зображувані події, а також знали (чи знають) їх учасників. І дійсно на ці публікації я отримала листи від читачів. Не буду переказувати те, що вже надруковане. Лише кількома штрихами нагадаю. Відповідно прийнятому курсу на кругову довготривалу оборону, почали все робити, щоб її реалізувати, і в цьому багато випало на міській штаб оборони. Після трьохдобового перебування міста в оточенні, з Москви був отриманий наказ про відведення військових і цивільних оборонців з Києва. А куди і як їх виводити? Цей запізнілий наказ викликав розчарування у людей, бо всі вже були налаштовані на довготривалий опір в умовах оточеного Києва. З Березані були повернуті до Києва обласні установи, тимчасово вивезені за межі міста з тим, щоб працювати в умовах більш-менш ізольованих від постійних нальотів німецької авіації.

Щоб забезпечити оборонців Києва продуктами харчування з приміських районів в місто була відправлена рогата худоба, зернові продукти та інше. А головне, на дорожніх трасах до міста і в самому місті встановлювались залізні їжаки, лантухи з піском, на околицях міста копались протитанкові рови. Людей, які залишись в Києві і проживали в місцях можливих військових дій, на вантажівках перевозили в більш безпечні за межами Києва місця Дуже великі надії покладались на те, що з Харкова на допомогу прорветься З00 танків, а Москва літаками допоможе зі зброєю. Обговорюючи усі ці питання, міські керівники нагадували про те, що в Києві є навіть така легендарна потужна зброя як «катюші». Тоді вони ще не знали, що, коли нависла загроза оточення, установки реактивних мінометів терміново були вивезені через побоювання захоплення її ворогом і розкриття таємниці виробництва (вперше капітан І.А.Флеров використав «катюші» в боях під Оршею 14 липня 1941 року).

Учасники виходу з «малого» кільця оточення, що безпосередньо охоплювало Київ, розповідали, що з міста у напрямку до Борисполя рухалась валка десь з 5000 переповнених людьми машин, довжиною близько 30 км., за якими йшла міліція, загони ополченців, молодь, старики, люди різного віку. Поява німецької авіації та танків, запеклі бої, які почались, призвели до того, що люди (хто пішим ходом, а хто машинами) змушені були покидати шосе і в розсипну шукати порятунку в сільських районах Київщини. Військові 37-ї армії, яка безпосередньо обороняла Київ і мали прикривати вихід киян з міста, самі потрапили у становище не краще, ніж усі інші.

Але знову повернусь до Михайла Петровича Кирпоноса. Йому випало стати певним символом, уособленням багатостраждальної України, борцем і страдником одночасно. Не знаю, як про це сказати інакше? Адже ціною окупації кайзерівською Німеччиною України в 1918 році, коли Росія отримала рятівний для неї в той час Брестський мир, ще тоді, ставши на шлях боротьби з окупантами, Кирпонос поніс за це родинну втрату, німці з помсти спалили його хату. В 1941 році відбулось дещо подібне, коли Сталін ціною Києва і більш ніж 200000 полеглих в боях і 600000 полонених рятував Москву, Кирпонос, очолюючи ПЗФ, який забезпечував оборону Києва, на цей раз поплатився вже своїм життям.

Впевнена, що коли б Кирпоніс дожив до перемоги, як інші генерали - його побратими, та став маршалом, то ні Табачник, ні його послідовники не посміли б чинити йому образу, як це вони зараз роблять. Але безвідносно до їх бажань і намагань історія творить своє. Бо чим, наприклад, пояснити неодноразові перепоховання останків Кирпоноса, кожний раз у все більш почесних місцях? Невже за те, що він був бездарним генералом і тому, що «згубив» ПЗФ? Чому навіть німці з метою підняття свого власного престижу, демонструючи те, що їм вдалось подолати такого сильного супротивника, як Кирпоніс, віддали йому військову честь й перевезли з місця загибелі в Київ, поховавши з дотриманням певних почестей в ботанічному саду біля університету? Думаю, що не останню роль в цьому зіграла танкова битва, яку наші українські історики «патріоти» оцінюють як поразку ПЗФ, і в той же час у Радянській військовій енциклопедії і в мемуарах маршала Жукова ця битва оцінюється як перемога, завдяки якій вдалось затримати німців на шляху до Києва майже на два тижні, і за цей час посилити в ньому оборонні операції. З усією очевидністю, німці не були обізнані в тому, що дуже сильний супротив в бою танків чинив їм не одноосібно генерал - полковник Кирпонос, а разом з маршалом Жуковим (в щоденнику Гальдера лише відзначено, що з нашого боку (тобто Кирпоноса – Н.К.) хтось дуже сміливо і обізнано керував). Думаю, що саме з причини зриву бліц- кригу на Київ, а також з повідомлення гітлерівською штаб-квартирою того, що Кірпоніс «впав в бою», він був перепохований німцями з дотриманням військових почестей в Києві в ботанічному саду. Подібного визнання з боку німців, але без військових почестей, отримав так само « болотний генерал» Потапов, 5-а армія якого входила в склад ПЗФ і дуже багато завдавала неприємностей німцям.     

Але при всьому тому, що архівні матеріали дали змогу дізнатись багато з того, чого ми раніше не знали, наприклад, про деякі деталі пов’язані з «великим» кільцем оточення, що зімкнулось під Лохвицею Полтавської області, й «малим» - під Черевками Київської області, про обставини смерті Кирпоноса та інших генералів, але надрукувати ці матеріали вельми нелегко. Україна живе зараз потребою обговорення і розв’язання багатьох сучасних проблем. А разом з тим, все менше залишається людей, які ще пам’ятають роки війни і можуть об’єктивно розповісти про те, що відбувалось і певним чином відповісти наклепам. До того ж залишається багато суперечливих питань, пов’язаних з війною, якими маніпулюють окремі вболівальники зосереджені на піднятті власного іміджу, намагаючись таким чином звернути на свою персону увагу і, хоч не праведним чином, підняти свій престиж.

Що стосується мене, то знову буду звертатись до Президента з проханням без втручання «фахівця» з питань культури Табачника і без його послідовників - «фахівців» з Інституту історії України дозволити компетентним людям з рівних Кірпоносу за званням генерал-полковників, наприклад, генералу армії Герасімову визначити, чи дійсно ПЗФ був «згублений не Сталіном, а Кирпоносом»? Чи заслуговує генерал-полковник М.П.Кирпоніс на присвоєння йому посмертно високого звання Героя України, а також чи заслуговують почесних відзнак ще чотири організатора оборони Києва, які були названі у всіх центральних газетах колишнього СРСР при вручені Києву ордена Леніна і присвоєнні місту високого звання Героя? Впевнена, що ні Верховна Рада, ні компетентні органи уряду України не дозволять вчинити блюзнірство над прахом Кирпоноса, і вилучати його прах з алеї Слави тільки тому, що генерал Кирпоніс Табачнику й таким, як він «патріотам», видається недостойним і навіть «не громадянином України».

Піднімаю всі ці питання не тому, що це особисто мені потрібно чи полеглим за Україну і свій народ Героям. Це потрібно для відновлення правдивої історії України, яка багато разів переписувалась істориками в 20-80-і роки ХХ ст. на замовлення ЦК КПРС при переході від уподобань одного генсека до іншого і, на жаль, ще й досі, як бачимо, переписується на замовлення антиукраїнських «замовників-патріотів» такими ж спритними виконавцями, як «історик-фахівець» Д. Табачник і йому подібні.

 

Доктор філософських наук, професор, академік,

академік-секретар відділення історії і філософії

АН вищої школи України, учасник ВВВ,

дочка члена Штабу оборони Києва Костюка Т.Я.                 /Костюк Н.Т./