Нові риси до портрету Григорія Кочура – дослідника, енциклопедиста, громадянина

 

Поетичні переклади Григорія Кочура більш-менш повно зібрано в “Другому” (1991) та “Третьому відлуннях” (2000). Натомість його літературознавчі та літературно-критичні статті досі було розпорошено по давній періодиці, наукових збірниках та художніх книжках (Григорій Порфирович створив чимало по-справжньому взірцевих передмов до творів Боккаччо, Сервантеса, Шіллера, Верлена, Гашка, інших давніх і нових класиків). Сумлінно укладений науковцями Львівського національного університету імені Івана Франка під керівництвом професора, академіка АН вищої школи України Роксолани Зорівчак бібліографічний покажчик Григорія Кочура (2006) нараховує 370 (!) позицій у розділі “Літературознавчі та перекладознавчі дослідження; інтерв’ю”. Годі й казати: більшість цих текстів, які мають велику наукову й художню вагу, були мало приступні донедавна навіть для фахових дослідників.

Тому можна лишень вклонитися синові письменника Андрієві Григоровичу та його невістці Марії Леонідівні, які, створивши приватний Літературно-меморіальний музей Г.Кочура в Ірпені, упродовж багатьох років ретельно збирали літературно-критичну спадщину Григорія Порфировича. Наслідком їхньої праці став двохтомник на півтори тисячі сторінок «Григорій Кочур. Література та переклад. Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв’ю» (Київ: «Смолоскип», 2008), який, напевно, стане в один ряд з таким основоположними текстами нашого літературознавства, як “Українське письменство” Миколи Зерова, надруковане видавництвом Соломії Павличко “Основи” (2003).

Звичайно, цей двохтомник (як і будь-яке академічне зібрання, що здійснюється не самим автором, а допитливими нащадками, що прагнуть зберегти кожен написаний ним рядок) містить тексти різної ваги. Від хрестоматійних, без яких годі уявити сучасного українського літературознавства (фундаментальні статті, присвячені рецепції Данте й Шекспіра в українській літературі, енциклопедична за охопленням матеріалу розвідка про літературну долю Вергілія, блискучий портрет великого Кочурового побратима Миколи Лукаша) – й до принагідних супровідних “врізок” до добірок молодих перекладачів, якими Григорій Порфирович завжди опікувався.

На деяких текстах з архіву Григорія Кочура позначився час їхнього написання.  Скажімо, в статтях про забутого нині повоєнного словацького письменника Мінача (його “ідеологічно правильну” прозу Кочур, повернувшись з інтинського заслання, змушений був перекладати задля заробітку), звучать тодішні політичні кліше. На жаль, сьогодні вже немає змоги встановити, які з них насправді належали Григорію Порфировичу, а які – стали наслідком неуникного тоді редакторського втручання. Отже, читаючи ці сторінки, читач повинен пам’ятати й про печальні обставини існування української літератури упродовж більшої частини ХХ століття.

Проте такі статті в доробку Кочура – виняток. Абсолютну більшість його розвідок написано з просто неймовірною на той час (хоч і ніяк зовні не акцентованою) інтелектуальною відвагою. Наче мимохідь Григорій Порфирович вводить в обіг абсолютно заборонені на той час імена Бургардта і Осьмачки, цілком прихильно відгукується щодо в кращому разі замовчуваних Куліша й Костецького. І де тільки є змога, намагається дати власну картину українського письменства ХХ століття, де чільне місце належить “до-Чернігівському” Тичині й “п’ятірному грону” неокласиків (і де численним пізнішим “оспівувачам”  просто немає місця).

Здається, Кочур постійно намагався балансувати на межі дозволеного (часто – й заступаючи за цю межу). Не випадково його найфундаментальніші статті про Шекспіра (1968) і про Данте (1971) в українській літературі було надруковано російською мовою в московських фахових виданнях – де цензурні умови були все ж значно лагідніші, аніж в якомусь “Прапорі” чи “Радянському літературознавстві”.

Проте значну частину корпусу Кочурових праць у двохтомнику складають тексти, взагалі раніше не друковані. Частина з них і не призначалися для друку – як-от численні “внутрішні” видавничі рецензії, що, однак, становлять великий інтерес для всіх фахівців та аматорів перекладацького мистецтва.

Причому писалися рецензії не лишень для видавництв, - як-от справжня розвідка на межі перекладознавства й музики (ще одна царина зацікавлень Кочура!), написана 1970 року на замовлення Театру опери і балету УРСР імені Т. Г. Шевченка у зв’язку з планованою постановкою опери Ж. Бізе «Ловці перлів», лібрето для якої переклав (на жаль, з російського перекладу) відомий співак-баритон, автор багатьох пісень і декількох книжок С. Козак (1921—1993). Г. П. Кочур (як і М. Рильський, М. Бажан, П. Тичина, Борис Тен, М. Лукаш) був великим аматором опери й приділяв значну увагу якості українських перекладів, які звучали тоді зі сцени. Цим і зумовлено критичний пафос його рецензії. А вже на початку 1990-х письменник був рішучим супротивником нищення  україномовної опери як такої. На жаль, до голосу Кочура (як і до протестів інших українських інтелектуалів) ніхто не дослухався, і про явище українського перекладу для опери доводиться говорити сьогодні в минулому часі…

Інші статті з Ірпінського архіву писалися з розрахунком на оприлюднення, але не пройшли щільне сито тодішньої цензури. Як-от датований 1969 роком зворушливий спогад про земляка й університетського вчителя Кочура професора Стефана Савченка, якому тодішній студент завдячував знайомство з Рильським і Зеровим. Або ж спроба відповіді на доносницьку щодо пам’яті Зерова статтю маститого Леоніда Новиченка в московському “Новом мире”, написану двома роками пізніше. Попри стриманий тон і бездоганну аргументацію, відповідь так і не було надруковано – хоч Кочур задля переконливості підпер її ще й підписами Лукаша, Антоненка-Давидовича, Дімарова, Анатоля Костецького...

Жанр і призначення частини недрукованих текстів установити важко. Як-от у випадку яскравого уривку на дві сторінки, присвяченого перекладам з Верлена пера суперечливого й епатажного (а до того ж еміграційного – і вже тому забороненого!) Ігоря Костецького. Півтори сторінки заповнено нищівними критичними зауваженнями. А закінчується уривок словами: “Але це – бунт навколішках. Переклади викликають захоплення. Попри всі уваги й заперечення”. (Попри абсолютну відмінність перекладацьких настанов, Григорій Порфирович ладен був щиро захоплюватися усім по-справжньому яскравим. На відміну від, скажімо, блискучого перекладача, ригориста-“кочурівця” у своїх творчих засадах  Михайла Москаленка, який назвав був Костецького  параолімпійцем”).

Є серед  тих недрукованих текстів і наукові розвідки, які, на моє переконання, посядуть місце серед найвідоміших і найчастіше цитованих Кочурових статей. В своїй сукупності ці недруковані раніше тексти додають чимало нових рис до знайомого портрету Григорія Кочура – дослідника, енциклопедиста, громадянина…

 

***

 

Григорієві Кочурові, одному з неформальних, але незаперечних інтелектуальних лідерів для значно молодших “шістдесятників” і “вісімдесятників”, була притаманна воістину ренесансна широчінь зацікавлень. Він був не лише  людиною енциклопедичних знань у царині літератури, музики, образотворчого мистецтва й мовознавства. Він щиро тішився кожному несподіваному образові у вірші чи мистецькій книжковій обкладинці, яскравій оперовій виставі чи цікавій мистецькій виставці. І водночас прагнув зберегти усі значущі, на його думку, деталі того, що широко зветься “українською культурою”, для прийдешніх поколінь.

Звичайно, більшість із сотень статей Григорія Кочура присвячено саме літературі й перекладу. А проте трапляються тут і сюжети, пов’язані і з образотворчим мистецтвом, і з музикою.

Серед них стаття про визначного українського художника-символіста, старшого Кочурового сучасника Юхима Михайлова (1885 – 1935), - зацькованого, засланого до північного Котласу, напівзабороненого за часів “соціалістичного реалізму” – особлива. Бо в ній Кочур виступає не тільки скрупульозним літописцем життя художника (яке доводилося реконструювати з уривчастих і неповних деталей) на тлі широкої панорами історичної доби. Водночас він виявляє себе тонким і глибоким поціновувачем образотворчого мистецтва – чого варті бодай роздуми над паралеллю «Михайлів – Чурльоніс», чи розмірковування про символізм Михайлова у порівнянні з реалізмом Пимоненка: «Кожен образ цієї картини («Перед грозою» М.Пимоненка – М.С.) дорівнює самому собі, нічого більше за ним не криється. Не слід вважати це за хибу, ані досягнення – це тільки особливість, констатуючи яку, ми не маємо на увазі оцінки. Але можливо і інакше – як-от у Михайлова. В образах його твору («Музика зір» - М.С.) є певна таємничість, недоговореність.  І в цій картині, звичайно, дерева – це дерева, перенесені на папір з реальності, але відчувається в них іще і щось таке, що ставить їх ніби в якийсь зв’язок із зорями. І зорі не сяють просто собі, а сприйняті в такому взаємозв’язку з деревами, з усією землею, немовби зливаються з ними в єдиній мелодії. Це не тільки назва картини впливає так на глядача – скорше навпаки, і сама назва твору виникла тому, що художник прагнув досягнути ефекту звучання німого твору і досяг цього».

Стаття про Юхима Михайлова була написана 1986 року. Тоді вже заносилося на перебудову – але заборону на друк статей Кочура ще не було знято. Більше того, ще тоді, на тлі “прискорення й гласності”, Марині Новиковій цензура викреслила з її перекладознавчої книжки “Прекрасен наш союз” навіть безвинний аналіз Кочурового перекладу хрестоматійного сонету Кітса про коника і цвіркуна. Отже, попри обережні й неминучі на той час пасажі про “остаточну перемогу радянської влади”, після якої начебто відкрився простір для організаційної діяльності Юхима Михайлова, шансів з’явитися тоді друком стаття не мала.

Примірник її, очевидно, тоді ж потрапив до Кочурового однолітка інженера Юрія П’ядика (1908 – 2007), багатолітнього збирача всього, пов’язаного з іменем художника. В цьому переконує як подяка Кочурові в монографії П’ядика “Юхим Михайлів. Життя і творчість” (2004), так і майже текстуальні збіги першого, біографічного розділу цієї монографії зі статтею Кочура.

Інший машинописний примірник статті зберігся в архіві письменника. На жаль, у ньому бракує закінчення. Виникає навіть припущення: а чи не завадили тодішні важкі обставини життя письменника (саме тоді вмирала від важкої хвороби його дружина Ірина Михайлівна) завершити цю роботу? Але ретельно опрацьований характер перших частин статті промовляє начебто проти такого припущення.

А відтак лишається загадкою й те, чи був Григорій Кочур особисто знайомий з художником, а чи просто уважно стежив за його творчістю як ретельний відвідувач мистецьких виставок? Наразі якихось свідчень на користь версії їхнього особистого знайомства немає.

Але навіть і в такому незавершеному вигляді стаття «Художник Юхим Михайлів», що увійшла до першого тому Кочурового двохтомника, має цілісний характер, додаючи нові риси до портретів двох визначних постатей української культури ХХ  століття: художника Юхима Михайлова й письменника Григорія Кочура.

 

***

 

Слово “енциклопедист” до імені Григорія Кочура пасує в обох своїх значеннях. Григорій Порфирович був людиною найширшої енциклопедичної освіченості в усіх царинах гуманітарних знань. У нього можна було отримати негайну, точну й вичерпну довідку не лише з історії літератури, але й з образотворчого мистецтва, музики, архітектури. Він тримав у пам’яті без перебільшення десятки тисяч імен, дат, уривків з літературних творів.

І водночас Григорій Порфирович був активним співробітником різних енциклопедичних проектів. Щойно повернувшись з інтинського заслання, він написав майже сотню статей для першого видання “Української радянської енциклопедії”, надрукованих (без підпису автора) у томах УРЕ, починаючи з 3-го (1960) й закінчуючи останнім, 16-м (1964). Серед них – присвячені загальновідомим класикам світової літератури (Дефо, “кубинський” та “французький” Ередіа, Кардуччі, Кафка, Кльонович, Кохановський, Леопарді, Метерлінк, Ф.Містраль, Незвал, Прешерн, Рільке, Сафо, Стафф, Стерн, Тібулл, Тіртей, Тувім, Уїтмен, Фолкнер, Чапек, Шафарик, Норвід – останнього вдалося переконати вмістити бодай у додаток). Серед них так само – нариси про менш відомих закордонних літераторів, пов’язаних якимось чином з Україною (як-от про чеську перекладачку української літератури Марію Марчанову). Серед них - статті про репресованих (і ще фактично не повернутих на той час до активного літературного обігу) Кочурових побратимів Зерова, Драй-Хмару, Филиповича, Плужника. Нарешті, статті про Кочурових сучасників, визначних перекладачів Бориса Тена й Миколу Лукаша. Й стаття про переклад як явище.

У березні 1973-го на хвилі тодішніх репресій проти української інтелігенції Григорія Кочура, чия ірпінська оселя була одним з інтелектуальних центрів “шістдесятництва”, було виключено зі Спілки письменників. На друк його текстів (й саме згадування імені) було накладено цілковиту заборону, яку було остаточно знято лишень з початком “перебудови”.

Проте й за таких умов письменник працював. У середині задушливих 1970-х для “Шевченківської енциклопедії”, перейменованої за вказівкою “згори” з метою пониження її статусу на “Словник” (том 1-й вийшов 1976 року, том 2-й – наступного 1977-го), Кочур написав низку статей. Оскільки на той час письменник перебував у статусі орвелівськоїнеособи” (людини, якої, на думку влади, не лише немає й не буде, але й ніколи і не було!), десять його статей у 1-му томі та шість у 2-му томі було надруковано без зазначення прізвища автора. Перелік цих статей, встановлений зусиллями бібліографа й літературознавця Степана Захаркіна, подано у бібліографічному покажчику “Григорій Кочур”, частина І. Львів, 2006. – С.211-212.

Так само доступні вже читачам першого тому двохтомника “Зауваження до проекту Словника “Української літературної енциклопедії” було написано в кінці 1987 чи на початку 1988 року в рамках підготовки редакцією “УРЕ” “Української літературної енциклопедії” у п’яти томах. Варто нагадати: з’явилися друком перші три томи УЛЕ (1-й, літери А-Г – 1988; 2-й, літери Д-К – 1990; 3-й, літери К-Н – 1995). Для УЛЕ Г.П.Кочур написав десятки статей (30 було вміщено в 1-му томі, 13 – у 2-му, 11 – у 3-му). Подальші томи не з’явилися через системну кризу українського книговидання перших років незалежності. Не було надруковано й написані для них статті...

Але повернімося до датованої 1987-88-м роком внутрішньої видавничої рецензії. Хоч на час написання цього тексту заборону на друк самого Кочура було вже знято, однак праця з заповнення численних “білих плям”  (насправді – кривавих, вирваних з м’ясом з живого тіла української літератури тоталітарним режимом) лишень розпочиналася. Імена Хвильового й Винниченка все ще вважалися “сумнівними”, а Любченко з Бургардтом – залишалися “прислужниками фашистів” і тому згадуватися взагалі не могли. Тому можна лишень подивуватися не лише енциклопедизмові Кочура, але й відвазі, з якою він обстоював необхідність включення до УЛЕ низки вкрай необхідних імен (Г. Чупринка, С. Єфремов, А. Ніковський, М. Могилянський, Лада Могилянська, М. Хвильовий, М. Івченко, Б. Якубський): адже на час написання рецензії його ще не було навіть поновлено у Спілці письменників, а ідеологічні “мастодонти” ще чулися на силі. А яка вбивча іронія звучить у  багатьох пасажах щодо “класиків соціалістичного реалізму”, яким пропонувалося вділити місця суттєво більше, аніж справжнім класикам Зерову чи Хлєбнікову!

Та й писав Кочур для УЛЕ не лише про безперечних і “безпечних” класиків (Абеляр, Аристотель, Війон, Геродот, Емпедокл), не лише про європейських письменників “другого плану” (про яких тільки він і міг написати фахово), але й про тих, кого ще недавно не можна було навіть згадувати без лайливих епітетів й ідеологічних “наличок” (Віра Вовк, Святослав Гординський, Микола Зеров, Ігор Костецький, Микола Лукаш, Григорій Майфет).

До теми літературної енциклопедії Кочур повернувся в статті “Таки потрібен додатковий том” (Літ. Україна. – 1989. - 14 грудня). У рецензії на 1-й том УЛЕ письменник називає низку імен літераторів, які не ввійшли до енциклопедії переважно з ідеологічних міркувань, але мусили б потрапити принаймні до додаткового тому. На жаль, як уже говорилося, навіть основний корпус УЛЕ так і не було завершено...

Зауваження до “Проекту тематичного словника енциклопедії “Мистецтво України” було написано приблизно тоді ж. І подальша доля  енциклопедії “Мистецтво України” виявилася вельми подібна. Перший том  (літери А-В) був підготовлений до друку 1991-го і вийшов 1995 року. Подальші томи не з’явилися. А текст рецензії, виявляє повною мірою ще одну грань Григорія Кочура – незрівнянного знавця образотворчого мистецтва, колекціонера каталогів і мистецьких альбомів, ревного відвідувача виставок і друга багатьох видатних художників.  

Слід окремо зауважити: енциклопедичні статті Григорія Кочура ще чекають на своє опрацювання й окреме видання. Адже в архіві музею в Ірпені їх збереглося значно більше, аніж увійшло до УРЕ, “Шевченківського словника” та перших 3-х томів УЛЕ. Та й ті, які було надруковано, часто зазнавали значного редагування й скорочення. Є в цьому архіві й статті, написані російською мовою, очевидно, для “Короткої літературної енциклопедії”, що виходила в Москві. Всі ці тексти мають велику пізнавальну вагу. Вони не лише доповнять портрет великого подвижника на ниві української культури Григорія Порфировича Кочура, але й стануть (навіть попри неповну збереженість машинописів) у пригоді тим, хто сьогодні працює над “Енциклопедією сучасної України” й готує багатотомну “Українську загальну енциклопедію”.

 

***

 

Вміщену в другому томі двохтомника розвідку «Століття української «Антігони»» було написано 1983 року (отже, тоді, коли фактично тривала заборона на друк статей самого Кочура, накладена за десять років перед тим разом із виключенням з лав СПУ і переведенням у ранг орвелівськоїнеособи” – без права  публічного згадування про саме існування такого письменника). Присвячено її було сторіччю від дня появи першого українського перекладу Софоклової “Антігони” пера Петра Ніщинського.

В принципі, стаття на таку тему могла з’явитися в тодішній українській радянській періодиці – хоч перекладач “Антігони” не належав до бажаних постатей тогочасного канону. Але – якщо цю статтю було б написано на рівні нарису, який старанно оминав би певні дражливі моменти.

Григорій Порфирович натомість саме на цих дражливих моментах і зосередився.  Насамперед, він спробував дослідити: як саме виглядав переклад Ніщинського очима його сучасників, - і то на тлі зовсім нещодавньої Емської заборони, яка категорично виключала друк перекладів українською мовою в кордонах Російської імперії (з цього погляду публікація перекладу Ніщинського в Одесі була ні чим іншим, як випадковим цензурним недоглядом). Вступну частину статті й присвячено “Законові Юзефовича” його впливові на тодішнє українство. А відтак і значенню перекладу для утвердження цього українства.

Мета петербурзького уряду була очевидна: Емською забороною затримати розвиток української мови на рівні “наріччя для хатнього вжитку”, нешкідливого й безперспективного відгалуження на загальноросійському дереві. Відтак українські перекладачі (нехай навіть на позір цілком політично лояльні) вже самим своїм існуванням кидали виклик усемогутній Імперії. Це, очевидно, добре розуміли й сучасники. Відомий класичний філолог і переконаний українофіл Федір Мищенко у своїй рецензії на переклад Ніщинського, що невдовзі з’явилася в київській газеті “Заря”, писав: „Малоросийский язик, имеющий Шевченка, давно уже вышел из состояния простонародного говора, а переводы, подобные только что рассмотреному нами, составляют непререкаемое свидетельство его зрелости. (Слід відзначити: Кочурові очевидно залежало на тому, щоб нагадати й про цю незаслужено забуту постать українства – про це свідчать і матеріали стосовно Федора Мищенка серед його паперів).

...Позаминулого року автор цих роздумів видав книгу: “Український художній переклад: між літературою і націєтворенням” (Київ: «Факт», 2006). У ній він писав про те, що змога досліджувати націєтворчу функцію українського перекладу з’явилася лишень у пост-радянський період; раніше в кращому разі могло йтися про розгляд впливу перекладу на розширення виражальних можливостей української мови.

Сьогодні авторові дуже прикро, що з недрукованою раніше статтею Григорія Кочура він познайомився тільки сьогодні, а не в час роботи над рукописом книги. Адже статтю присвячено значною мірою саме націєтворчій функції перекладу -  хоч самого цього словосполучення зі зрозумілих причин і не вжито. Наукова відвага Григорія Порфировича дозволяла йому говорити про речі, здавалося б, цілком на той час немислимі.

Звичайно, статті не бракує ані широкого історичного тла й енциклопедичного охоплення теми (цим відзначаються всі кращі розвідки Кочура!), ані уваги до проблем суто перекладознавчих.

Говорячи про реакцію тодішніх рецензентів, Григорій Порфирович констатує: перекладач повинен добре передати те, що в оригіналі. Потрібна точність. „Але яка точність? – запитує один з рецензентів-сучасників, провідник Одеської Громади Михайло Комаров. – Най буде поставлено слово до слова як в оригіналі, най навіть буде і те саме число стихів, ба навіть слогів, що в оригіналі. А коли при тім цілі фрази, періоди, уступи в перекладі не будуть давати тих картин, тих образів і зворотів мислі, що стоять в оригіналі, коли ці фрази й місця не можуть викликати того враження, котре робить оригінал, – такий переклад буде зовсім не точний. Коли ж перекладач, вибравши з своєї питомої мови такі ж сильні звороти слова, вироблені по генію мови свого народа, зуміє додати до того ж простоту і легкість мови – от цей переклад точний”.

І далі йде повчальний висновок самого Григорія Кочура: “У цій наївній формулі можна побачити зародок майбутніх перекладознавчих дискусій про буквалізм, точність формальну і функціональну тощо”. Отже, дослідникові йшлося й про те, як виглядатиме „Антігона” Ніщинського в історико-літературній перспективі, в світлі сучасних Кочурові вимог до художнього перекладу. На жаль, ця частина статті дійшла до нас у незавершеному вигляді: як і у випадку зі статтею про художника Юхима Михайлова, останню сторінку (чи сторінки) машинопису втрачено. І, попри всі зусилля Марії та Андрія Кочурів, розшукати їх поки так і не пощастило.

Попри всю свою відвагу, Григорій Порфирович чудесно розумів: ця стаття не має жодних шансів проскочити цензуру, аби з’явитися в масовому виданні на кшталт “Всесвіта”. І однак авторові очевидно залежить на друкові – й він ладен був піти навіть на певні поступки цій цензурі. Скажімо, деталі стосовно історії Емської заборони і розлогі цитування документів останньої чверті ХІХ століття (яких не можна було знайти в жодних повоєнних українських, та й російських виданнях), Кочур очевидно запозичив з монографії Федора Савченка “Заборона українства 1876 р.”, що була в його ірпінській бібліотеці. Проте учня Михайла Грушевського Федора Савченка було заарештовано 1934 року й розстріляно 1937-го – і посилань на його праці бути вже не могло...

Як свідчить листування письменника з архіву Ірпінського музею, Кочур того ж 1983-го надіслав статтю Йосипу Кобову до Львова, плекаючи надію побачити її надрукованою бодай у малотиражному й вузькофаховому збірнику Львівського університету “Класична філологія”. Проте навіть доброї волі Кобова (й навіть на таку суто наукову публікацію “для вузького кола втаємничених”) тоді забракло – й львівський філолог радить Кочурові звернутися ще й до Андрія Білецького. Очевидно, не вистачило пробивних сил і в цього визнаного метра класичної філології, вже київської (саме тоді Григорій Порфирович готував разом із Білецьким антологію античної поезії “Золоте руно”, яка вийшла 1985 року в “Веселці”, знаменуючи певною мірою початок нової літературної “відлиги” – тут уже знову звучать переклади репресованих).

Чому цю статтю не було надруковано пізніше, в роки перебудови, коли цензурні обмеження впали – сказати важко. Можливо, у “реабілітованого” Кочура, в якого раптом знову з’явилося безліч не лише літературних, а й громадських обов’язків, просто не дійшли до того руки. (А до того ж і доба часто сприймала тріскотливі декларації краще за вдумливі розвідки – адже делегати першого з’їзду вже “онезалежненої” СПУ влітку 1991-го оплесками зганяли з трибуни 83-річного Кочура, який говорив не про “маєво синьо-жовтих знамен”, а про необхідність видання всієї спадщини Лукаша)...

А можливо, стаття вже тоді загубилася в стосах паперів, які заповнювали всі можливі й неможливі закутки кочурової ірпінської оселі (на користь другого припущення свідчить те, що автор цих нотаток, чий пік спілкування з Григорієм Порфировичем припадає на середину – другу половину 1980-х, ніколи не чув про існування статті на тему “Антігони” Ніщинського, - хоч чимало інших своїх рукописів Кочур тодішньому початківцеві охоче показував із суто “освітньою” метою).

Сьогодні у читачів є нагода знову почути живий голос Григорія Порфировича – з його безмежною ерудицією й винятковою науковою відвагою. І нехай класичний позитивізм Кочура здасться дещо старомодним декому з прихильників сучасних методологій – однак його стаття “Століття української Антігони” разом з іншими статтями двохтомника має всі шанси увійти до золотого фонду української гуманітаристики (хоч докладніші відомості власне про постать першого українського перекладача Софокла нині можна дістати зі з’явленого 1993 року літературно-критичного нарису Юрія Микитенка “Від “Слова” до “Іліади”: Петро Ніщинський – перекладач”).

Проте на цьому загадки “планети Кочура” аж ніяк не вичерпуються. Ще чекає на опрацювання й видання багатющий Кочурів епістолярій. І в найкраще вивченій царині поетичного перекладу нас очікують нові архівні відкриття. Навіть з виходом корпусу статей ще залишилося чимало текстологічних запитань для майбутніх дослідників. Нарешті, є ще надія на те, що в якихось архівах таки знайдуться останні сторінки Кочурових статей до століття нашої Антігони чи про художника Юхима Михайлова.

 

Максим Стріха, дійсний член АН вищої школи України.