Трактат Івана Франка “Із секретів поетичної творчості” як предтеча вітчизняної рецептивної поетики

Григорій Клочек

(Кіровоград)

 

 

У статті аргументується думка, що трактат Івана Франка є одним із визначних досягнень у пізнанні секретів творення літературним текстом художньої енергії. Головний методологічний принцип аналізу поетики літературного твору, який застосовував Франко, полягає у моделюванні на засадах психології художнього сприймання впливу літературних прийомів на реципієнта. Зазначений методологічний підхід, ефективність якого продемонстрував Франко у своєму трактаті, є базовим для вітчизняної рецептивної поетики.

 

The paper focuses on the idea that Ivan Franko’s treatise is one of the most significant achievements in the cognition of the secrets of literary text’s creation of artistic energy. The major methodological principle in analysing the poetics of a literary text used by Franko consists in modelling the artistic reception of  the literary devices by a reader, based on the principles of  psychology. The above-mentioned methodological approach, the effectiveness of which Franko had demonstrated in his treatise, is basic for the native receptive poetics. 

 

 

 

            1. Спочатку про одну вихідну позицію, а саме: про термін “рецептивна поетика” і той науковий напрям, що номінується ним.

            Протягом свого розвитку літературознавство немовби постійно переміщувало увагу з одного на інший об’єкт – з художнього твору на автора, з автора – на читача… Залежно від цього формувалися методологічні принципи наукового аналізу – біографічний метод, психологічна школа, структуральна поетика, рецептивна естетика і т.д. Висловимо припущення, що з часом весь неозорий масив літературознавчої науки – минулої, сучасної та майбутньої – може бути структурований за категоріями “автор”, “художній твір”, “читач”.

            Якщо термін “рецептивна естетика” є зараз широковживаним, бо презентує популярний у сучасному літературознавстві методологічний напрям, то термін “рецептивна поетика” перебуває у стадії самоутвердження – система методологічних принципів, які він презентує, лише формується. Проте можна з певністю говорити, що власне рецептивна поетика має глибоке закорінення у вітчизняній науці. Існує вітчизняна класика рецептивної поетики, подана концепціями Олександра Потебні та Івана Франка. Висловлені ними думки, що стосуються психології сприймання художнього тексту, перебувають у досить великому й складному контекстуальному полі сучасного літературознавства, яке в ланцюгу автор – художній твір – читач усе більше зосереджує свою увагу на останній ланці – читач. Той сплеск уваги до проблеми психології художнього сприймання, який відбувся у 70–0-х роках у радянському літературознавстві (див. збірники: “Содружество наук и тайны творчества”. – М., 1968; “Творческий процесс и художественное восприятие”. – Л., 1978; “Взаимодействие наук при изучении литературы”. – Л., 1981 та ін.), був породжений певним ритмом, що зумовлювався логікою розвитку світової науки про літературу. Логіка ця полягала в тому, що літературознавство начебто втомилося від аналізу художнього твору як іманентної структури і все більше зацікавлювалося проблемами впливу художнього тексту на читача. Певною мірою цей інтерес був спровокований розвитком теорії комунікації, яка зацікавлено вивчала технології словесного впливу на реципієнта.

            За Драновим, рецептивна естетика диференціюється на кілька тенденцій, серед яких, на нашу думку,  найбільше увиразнюються такі: 1) теоретико-пізнавальна (феноменологія, герменевтика); 2) емпірично-соціологічна (соціологія смаку і сприйняття); 3) психологічна (вивчення психічних процесів і механізмів рецепції); 4) соціально-інформативна (вивчення соціальної ролі засобів масової інформації) [3, 353].

            Автори монографії “Літературознавча рецепція  і компаративістичний дискурс” додають до цього перерахунку ще один напрям – “рецептивну поетику” [5, 43]. Ними зауважено, що прагнення моделювати процес впливу на читача як спосіб розкрити поетикальну структуру самого твору культивується в деяких європейських літературознавчих центрах. А це засвідчує, що в європейському літературознавстві відбувається процес кристалізації методологічного концепту “рецептивна поетика”.

            Наш досвід є частиною цього процесу. На даний час він досить багатий, наповнений спробами проаналізувати з рецептивних позицій чимало текстів різних авторів. Пошлемося лише на такі видання: “Душа моя сонця намріяла…”. Поетика “Сонячних кларнетів” Павла Тичини” (К., 1986), “Поетика Бориса Олійника” (К., 1989); “Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація” (К., 1998); “Світ “Велесової книги” (Кіровоград, 2001) та ін.

            Набутий досвід переконує у трьох моментах.

            Перший: дослідження поетики художнього твору, що відбувається як моделювання його впливу на читача, є одним із найбільш результативних способів виявлення “секретів” генерування художньої енергії. А це, як відомо, є одним із найголовніших завдань науки про літературу.

            Другий момент: цей дослідницький концепт здатний повноцінно реалізуватися, тільки ґрунтуючись на методології системного підходу, яка визнає прийом найменшим, далі неподільним складником поетики літературного твору, а через те конституює та увиразнює категорію “функція” (“якщо є прийом – значить, є і його функція”). Залежність “прийом” – “функція” є органічною, а тому ефективною у методологічному плані.

            Третій момент: дослідження функції окремого прийому набуває науковості, а отже, і точності, якщо здійснюється із застосуванням психологічного інструментарію. Йдеться про виявлення психологічної реакції рецепієнта на застосований автором прийом впливу. Це дає можливість переконливо, на науковій основі, змоделювати вплив поетикальної системи (тобто системи прийомів) твору на рецепієнта.

            Усе сказане підтверджує, що рецептивна поетика є перспективним напрямом у сучасному літературознавстві. Більше того, уже зараз можна впевнено говорити, що в неї є серйозні переваги над попередніми  методологічними поетикальними системами (традиційно-філологічною, структурною).

            2. Знаменитий трактат Івана Франка “Із секретів поетичної творчості” є класикою рецептивної поетики.

            У чому ж виявляється ця класичність? Тут треба врахувати принаймні два моменти. Трактат Івана Франка раз і назавжди довів продуктивність союзу двох наук – психології і літературознавства. Парадокс полягає у тому, що з часу появи “Із секретів…” у нашому літературознавстві (і, здається, не тільки в нашому) не знайдеться праці, у якій би так переконливо і з такою рідкісною для нашої науки результативністю розв’язувалися з допомогою психологічного інструментарію суто літературознавчі проблеми.

            Трактат Івана Франка є продуктом першої хвилі психологізації гуманітарних наук, яка відбулася в останніх десятиліттях ХІХ сторіччя. Саме в той час психологічна наука була проявлена в основних своїх рубриках. Її головні досягнення ”лежали на поверхні” і при бажанні відносно легко могли бути охоплені свідомістю однієї людини. Саме в цей момент, коли наука про літературу і психологія перебували на першх етапах свого розвитку, у них була підвищена здатність до взаєморозуміння. Пізніше, коли масив кожної з цих наук набув такої розгалуженості, а кожний розділ – такої спеціалізації, що охоплення їх однією свідомістю виявилося справою проблематичною, взаємодія між ними значно послабилася, а то й взагалі припинилася. У кожній з цих наук настав час “вузьких” спеціалістів, які не ризикували виходити за межі своєї наукової проблеми. Власне цим і пояснюється головна причина того, що в наш час, незважаючи на не раз декларовані наміри про співдружність психології та літературознавства, такої співдружності фактично немає.

            Цей факт дає підстави говорити про один із чинників кризового стану науки про літературу, яка все більше герматизується, позбавляючись взаємообміну з іншими науками. Герматизація, відсутність спілкування із “зовнішнім середовищем”, “варіння у власному соку” є ознакою самовиродження, яка, до речі, вже давно виявляється у нашому літературознавстві. Щоб переконатися в цьому, треба уважніше придивитися до характеру наукових смислів, які породжуються власне в сучасних наукових напрямах – у постмодернізмі, постструктуралізмі, “новій критиці”, феноменології, герменевтиці, феміністичній критиці, психоаналізі… Ні в якому разі не заперечуючи важливість усіх цих напрямів,  усе ж треба погодитися, що нові наукові смисли, які породжуються у їхніх герметизованих, пройнятих снобізмом, світах, є за своїм характером нюансовими або ж, хай дозволено буде так сказати, метеликовими, такими, що важко вловлюються. Проте в таких нюансово-метеликових смислах є дві проблеми: по-перше, вони маргінальні, переферійні, віддалені від “того, що зветься суть”; по-друге, їхня істинність завжди відносна… Їх можна визнавати, але з таким же успіхом їхню істинність можна ставити під сумнів…

            Інша річ – класика рівня трактату  “Із секретів…”. За який би франковий концепт, висловлений у цій праці, ми не взялися, він залишається абсолютно самодостатнім, впевненим у собі. Незважаючи на те, що сучасна наука (естетика, психологія, теорія літератури) має величезні напрацювання з кожної проблеми, що розглядалися в  трактаті, все ж франкові концепти не можна відправляти в “архів” як безнадійно застарілі. Навпаки, дуже корисно опуститися або ж, з іншого погляду, піднятися до них, щоб виразніше побачити, краще зрозуміти й оцінити ті нашарування, що були нагромаджені всім подальшим розвитком науки над даним, скажемо так, початковим концептом. Це стосується усіх без винятку франкових думок, починаючи з міркувань про природу наукової критики, якими розпочато “Із секретів…”, і завершуючи темпераментно висловлеими думками про суть естетичного – вони становлять pointe трактату. Скажімо, розглядаючи концепт про нижню та верхню свідомості, які Франко вибудував, спираючись на досягнення тогочасної психологічної науки (Вунд, Штейнталь, Дессуар та ін.), маємо можливість оглянути те величезне наукове нашарування, що виросло над даним концептом у вигляді психоаналітичного підходу. Оглянути і зробити свої висновки, взявши до уваги ті безперечні досягнення, зроблені в психоаналізі, так само, як і те сумнівне, що явлене в цій науці і що слугує об’єктом для буквально знущальних коментарів. Одним словом, роздуми з цього приводу швидко перейдуть у філософську площину й стосуватимуться теми про відносність прогресу у сфері духовного буття людини…

            3. Проте у франковому трактаті є надзвичайно суттєвий момент, над яким фактично не відбулося нашарування у вигляді подальших наукових розробок. Цей момент вирізняв дослідження Франка серед інших вагомих праць, що з’явилися в період першої і на даний момент найбільш продуктивної хвилі психологізації гуманітарних наук, яка сталася в останніх десятиліттях ХІХ сторіччя. Це стає очевидним, якщо порівняти трактат “Із секретів…” з працею Еміля Геннекена “Спроба побудови наукової критики” [2], у якій обгрунтовувався літературознавчий дослідницький напрям під назвою естопсихологія (естетична психологія). Талановитий французький вчений, який, на жаль, рано, у тридцятирічному віці, пішов із життя, вельми переконливо доводив, що психологізація літературознавства є одним із засобів підвищення ефективності науки про літературу. Між працею Геннекена і трактатом Франка відчутний перегук, який навряд чи з’явився як результат прямого контакту – найвірогідніше сходження в деяких моментах пояснюється тим, що обидва талановиті автори тонко відчули “повів часу”, прихід того періоду в розвитку гуманітарної науки, коли визріла потреба в її  психологізації.

            Геннекен виходив з того, що літературні твори треба розглядати з трьох поглядів – естетичного, психологічного та соціологічного. Він наголошував, що при дослідженні літератури треба виявити  своєрідність емоцій, які породжуються твором, а також (увага!) засоби, котрими вони викликаються (породжуються, генеруються). Таку ж думку, яка є засадничою для рецептивної поетики, висловив і Франко. Проте, на відміну від Геннекена, він не лише констатував цей важливий методологічний принцип, а й зробив винятково вдалу, із застосуванням новаторських, блискучих за своєю ефективністю методичних прийомів, спробу дослідити чинники естетичної сили твору через моделювання його впливу на внутрішній світ читача. При цьому він сміливо й винахідливо використовував інструментарій, який йому змогла надати тогочасна психологічна наука.

            Власне ця частина його трактату, де була здійснена спроба пояснити секрети поетичної творчості аналізом конкретних текстів з рецептивних позицій (тобто з позицій психології сприймання), залишається особливою сторінкою не тільки в історії української, а й світової літературознавчої думки.

            На жаль, розвиток літературознавчої науки відбувався таким чином, що геніальне напрацювання Франка залишалося поза процесом. До нього мало зверталися, його майже не задіювали в літературознавчу практику. І не лише тому, що в радянські часи трактат Франка був кілька десятиліть під забороною нібито через його “ідеалізм”, а й тому, вважаємо, що для оволодіння пропонованими його автором дослідницьким підходом треба було оволодіти психологічним інструментарієм.

А тим часом літературознавство, особливо ж та його найпосутніша частина, яка займалася осмисленням “секретів” художньої творчості, тобто працювала на царині поетики, перебувала в постійному пошуку методологічного інструментарію, який допоміг би ті секрети розкрити. Напрями цих пошуків постійно змінювалися (традиційно-філологічні підходи, формальна школа, структуральна поетика, інформаційно-математичні, семіотичні підходи…). Створюється враження затяжного, а то й безконечного блукання в пошуках ключа, який розкривав би “таємниці” художності. І в тому блуканні з’являються знахідки, які для того чи того напряму стають найбільш вагомими, такими, що вважаються його цінним набутком. Як приклад, можна навести поняття “очуднення” (рос. “остраннение”), що було введено Віктором Шкловським. Це поняття виявилося вельми резонансним. На нього не раз виходили не тільки в літературознавстві, а й у кінознавстві, театрознавстві, загалом в естетиці. Саме воно, вже переіменоване і дещо трансформоване, але мало змінене у своїй суті, стало однією із найбільш уживаних операціональних категорій рецептивної естетики. У той же час Франко залишається єдиним ученим, який надав цій категорії науково-доказового, а значить, фундаментального обгрунтування.

            Літературознавство, особливо ж у своїй методологічній частині, є безприкладно ентропійною або ж, хай буде дозволено так сказати, анархічною наукою, у якій окремий напрям через егоїстичну потребу вибудувати себе лише зі свого матеріалу, мало прислухається до того, що відбувається в інших напрямах. Тому досить часто в принципі один і той же концепт присутній під різним іменуванням у різних методологічних напрямах. Це не була міграція концептів – то було цілком автономне їхнє формування в межах одного напряму. З одного боку, їх повторюваність сигналізує про їхню істинність, засвідчуючи, що дослідники, які дотримуються різних методологічних доктрин, виходять на одні й ті ж результати. Проте, з іншого боку, треба розуміти, що така повторюваність нагадує “винайдення велосипедів”, і причина цього одна – усім концептам не вистачало достатнього науково-доказового обгрунтування.

            Парадокс полягає у тому, що переважна більшість тих концептів уже мала таке обгрунтування на базі психологічної науки – йдеться, зрозуміло, про трактат Франка. Але, як про це вже йшлося, цей трактат фактичне не засвоювався літературознавчою наукою, залишався в її лоні неперетравним компонентом. Уважаємо, що до  названих вище причин, які зумовили такий парадокс, треба додати ще одну, можливо, найбільш суттєву. Щоб зрозуміти її, треба перечитати відому статтю Ліни Костенко “Геній в умовах заблокованої культури”. Для порівняння: концепти, що вийшли від членів групи ОПОЯЗ (Б. Шкловський, Б. Ейхенбаум, Ю. Тинянов…), швидко й надовго стали складовими європейської та світової теоретико-літературної науки. За своєю значущістю і науковою перспективністю концепти франкового трактату не поступалися знахідкам російської формальної школи…

            4. Методологічна концепція, розроблена у франковому трактаті, є цілісною або ж, іншими словами, системно організованою. У неї є кілька засадничих, тісно взаємопов’язаних принципів, які у франковій системі відіграють функцію системотворчих чинників. Перший принцип: “Літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетична, значить, входить в обсяг психології і мусить послугуватися тими методами наукового досліду, якими послугується сучасна психологія” [6, 53]. Як знаємо, у наступні часи літературознавство не пішло шляхом, що його пропонував мислитель. Він же був глибоко, без найменших сумнівів, переконаний у правильності саме такого шляху. І дуже просто, проте з максимальною переконливістю, аргументував свою позицію. “Могло б здаватися, – писав Франко, – що се така ясна річ, що властиво не варто було так довго колесити, щоби дійти до неї, і нема пощо з таким притиском виголошувати сю тезу. Адже ж естетика є властиво наука про почування, спеціально про відчування артистичної краси, – значить, є частиною психології” [6, 53]. Отже, перший методологічний принцип, висунутий Франком, полягає у визнанні того факту, що пояснювати вплив літературного твору на читача, тобто розкривати секрети його художньої сили, потрібно з допомогою інструментарію психологічної науки.

            Другий засадничий принцип сформульований на останній сторінці трактату: “… в артистичній творчості краса лежить не в матеріалі, що служить її основою, не в моделях, а в тім, яке враження робить на нас даний твір і якими способами артист зумів осягнути те враження.

            Уяснивши собі те, ми відразу виходимо з метафізичного туману із пустої гри абстрактними поняттями і стаємо на полі реальних явищ, доступних для докладної обсервації і експерименту” [6, 118].

            Звертаємо увагу не так на франкове визначення естетичного, як на його слова, що фактично виражають концептуальне розуміння ним природи мистецтва і – відповідно! – літературного твору. Франко розуміє твір як сукупність текстових (зрозуміло!) засобів, які впливають на читача. Для Франка це навіть не визначення, а кинуте мимохідь зауваження, в істинності якого він не має щонайменшого сумніву. Навіть зі своєю прозірливістю не міг передбачити, що в майбутньому в літературознавчій науці з’являться такі химерні моменти, коли твором називатиметься не скомпонований автором текст, а його відтворення у свідомості реципієнта. Проте це положення, при всій нав’язливості, з яким воно висловлювалося, все ж таки не ствердилося в науці, поступившись, врешті-решт, більш поміркованому концепту, який визнає, що відтворення тексту у свідомості читача відбувається за програмою, що закодована в самому тексті. Певною мірою це відтворення індивідуальне, таке, що визначається особливостями читача – його індивідуальним досвідом, специфікою внутрішнього світу і т.д. і т.п. (Див., напр., феноменологічний напрям).

            Взаємопов’язаність зазначених двох принципів пояснюється таким чином: твір є системою засобів, кожний з яких “бере участь” у впливі на читача, здійснюючи при цьому “свій маневр” – свою функцію. Щоб дослідити цю функцію, пояснити процес утворення естетичної емоції, треба вдаватися до інструментарію психологічної науки.

            На подібних засадничих принципах стоїть рецептивна поетика. Поетика твору бачиться як система прийомів (засобів). Якщо є прийом, значить, є його функція, яку можна дослідити, вдаючись до психологічного інструментарію. Йдеться про елементарні базові принципи. Але вони все-таки базові, і на них тримається вся складна конструкція рецептивної поетики (Див. розділ “Системно-цілісна організація літературного твору” у кн. Клочека Г.Д. “У світлі вічних критеріїв”. – К., 1989).

            5. Більша і головна частина трактату “Із секретів…” якраз і присвячена  розкриттю таємниці художності поетичних текстів через пояснення функцій літературних прийомів, з яких зіткано весь твір.

            Як митець, майстер слова, що знав творчу технологію зсередини і мав на цій царині величезний досвід, Франко виявляв ці прийоми з неперевершеною винахідливістю і точністю. Як видатний мислитель-аналітик з такою ж винахідливістю і точністю він моделював їхні функції, тобто моделював їхній вплив на читача. І все це робилося грунтовно, у певному методологічному алгоритмі, на широкому і досить розмаїтому матеріалі, у якому домінувала поезія Тараса Шевченка. Зрозуміло, такий вибір матеріалу для дослідження пояснювався тим, що поезія Тараса Григоровича зіткана з довершених у мистецькому плані прийомів, переважна більшість яких залишається і досі нерозгаданими “секретами” художності. Та частина трактату, у якій Франко здійснював конкретний аналіз конкретних творів, залишається для рецептивної поетики своєрідною класикою, котра не тільки засвідчує буквально тріумфальні можливості винайденого ним способу розкриття і пояснення таємниць художності, а й містить цінний методологічно-методичний досвід, який ще потребує осмислення.

            За нашим глибоким переконанням, цей досвід був і залишається унікальним. У тих напрямах літературознавства, які тією чи тією мірою наближені до рецептивної поетики (феноменологія, рецептивна естетика, рецептивна критика…) і схильні до моделювання процесів сприймання літературного твору читачем, дуже рідко трапляються спроби дослідити вплив конкретної текстової структури на сприймача. Натомість представники зазначених напрямів вибудовують свої міркування на абстрактному рівні, варіюючи при цьому окремі висновки про способи впливу художнього тексту на читача або ж, що все-таки дещо інше, про способи сприймання читачем художнього тексту. Одна з таких постійно варійованих думок стосується того, що у феноменології іменується як інтенціональність. Йдеться про спрямованість свідомості на об’єкт, що дозволяє особистості створювати, а не пасивно сприймати навколишній світ у його предметності. Інтенціонально сприйнятий світ – це світ, витворений особистістю в процесі сприймання зовнішнього, “об’єктивного”, світу. Твір – інтенціональний продукт. Тут заперечень немає. Повторюємо: ця думка варіюється і набуває різних термінологічних поіменувань, починаючи від Олександра Потебні. Але ось біда: далі подібних констатацій справа не йде. На цьому весь пізнавальний потенціал наукових напрямів, що близькі до рецептивної естетики, вичерпується. Справа немовби зроблена, хоч фактично вона лише розпочата. Так, твір є інтенціональним явищем, що створений у свідомості читача, відповідно його, читача, інтенціональності. Проте майже не говориться про те, що інтенціональність читача в процесі сприймання твору перебуває під величезним формувальним впливом тексту. Цей вплив теж має свою спрямованість (інтенцію). Рівень художності твору, його впливовість визначається силою його інтенції або ж, іншим словом, його енергетикою. У тому світі, що утворюється у свідомості читача в процесі цілісного сприймання художнього твору, звичайно ж є якась складова індивідуального світу читача. Проте домінує світ, витворений письменником і переданий через текст читачеві. Хай тут аргументом буде геніальна у своїй простоті й точності дефініція мистецтва, що належить Л. Толстому: “Мистецтво – це людська діяльність, яка полягає в тому, що одна людина певними зовнішніми знаками свідомо передає іншим пережиті нею почуття, а інші люди заражаються цими почуттями і переживають їх” [4, 290]. Художність тексту визначається мірою його тотальної мобілізованості (іншими словами, його системною організованістю) на “зарядження” читача певними смислами та емоціями. Всі секрети художньої творчості містяться в тексті – на жаль, ми просто змушені констатувати цю просту і, здавалося б, надто очевидну істину з метою автономізуватися від породжених постмодерністською ситуацією, яка є ситуацією пересичення, уже згадуваних концепцій, у яких твором уважається не сам текст, а його відтворення в індивідуальній свідомості читача.

Порівнюючи набуток інформації про секрети художнього слова, що містяться в активі рецептивної естетики й близьких до неї напрямів, з відкриттями, які здійснені в трактаті Франка, досить легко і без сумнівів віддаєш перевагу останньому. Це парадоксальний висновок, допускаємо навіть його дискусійність. Проте можна визначити основну причину наукової успішності трактату. Франко аналізував конкретні тексти, а не намагався пояснити секрети художності на абстрактному рівні, як це фактично роблять представники рецептивної естеики. У зв’язку з тим, що талановитий митець володіє безліччю ексклюзивних виражально-зображувальних прийомів, кожний з яких і є фактичним секретом художності, а високохудожній твір за своєю структурою теж є неповторним. Кожна спроба “зразкового” (Умберто Еко) чи ж “імпліцитного” (В. Ізер), чи ж  “інформованого” (С. Фіш) читача-інтерпретатора змоделювати вплив тексту на реципієнта містить у собі великі можливості у відкритті секретів художності. Їх, тих секретів, безліч. Звичайно ж, вони класифікуються на базових парадигмах як філології, так і психології, набуваючи при цьому концептуальності.

Отже, секрети художності найдоцільніше вивчати способом аналізу конкретних художніх текстів за умови, що цей аналіз на засадах рецептивної поетики здійсюється зразковим (імпліцитним, інформованим) читачем-аналітиком.

6. Зупинимося на деяких моментах досвіду Франка.

Основний методологічний принцип розробленого Франком способу аналізу полягав у тому, що він визнавав величезну роль уявлень, які виникають у свідомості читача в процесі сприймання ним текстів. Саме в цьому моменті наявне пересікання рецептивної поетики, для якої даний принцип є засадничим, з феноменологічним підходом.

Здійснений  Франком конкретний аналіз поетичних текстів однозначно засвідчує, що момент появи у свідомості читача образних уявлень запліднений емоційністю, яка для дослідника має естетичну сутність. Емоції ж у свою чергу, якщо вони набувають естетичного забарвлення, виражають смислову енергію. У такому разі розгадка таємниць художнього тексту полягає в розкритті його здатності викликати в читача передусім зорові уявлення. Поява слухових і дотикових вражень не ігнорується, їм віддається належне, вони часто є супровідними зорових уявлень. Аналізуючи конкретні поетичні тексти, Франко переконливо розкрив чимало прийомів, завдяки яким текст збуджує образну уяву читача.

Наступний важливий крок дослідника полягав у тому, що він, виділивши два головних “змисла”, зоровий та слуховий, поставив їх у центрі двох проблем – “Поезія і музика”, “Поезія і малярство”. Ці проблеми на той час були далеко не новими – вони розглядалися задовго до Франка. Та й тепер вони вельми актуальні, якщо взяти до уваги інтерес до проблеми синтезу мистецтв, що іноді виявляється в нашій науці. Проте у виокремленні Франком зазначених двох проблем є вагомий методичний сенс, який досі недостатньо осмислений і використаний. Річ у тому, що таке виокремлення утворює два наукових поля, кожен з яких може розроблятися автономно, що означає формування на кожному полі окремої системи адекватних дослідницьких прийомів, окремого наукового тезаурусу й досвіду. Йдеться про можливість здійснити серйозний прорив у розумінні енергетики художніх текстів, що мають міметичну природу: поєднання виражальних можливостей мистецтва слова, мистецтва музики і мистецтва живопису є одним із чинників інтенсифікації художнього впливу. На жаль, на обох зазначених наукових полях з часів Франка зроблено не так і багато. Поява “Сонячних кларнетів” Павла Тичини певним чином стимулювала розробку проблеми синтезу мистецтва слова і мистецтва музики. Проте дослідники навіть і не помітили, що дивовижна художня енергетика знаменитих “сонячнокларнетних” поезій однаковою міро. породжена не лише музичним, а й живописним началом – художнє мислення Тичини сформувалося не тільки під впливом його абсолютного музичного слуху, а й неабиякого таланту до живописання.

            Створюється враження, що наше літературознавство вже давно змирилося зі своєю неспроможністю домогтися вагомого успіху в підкоренні фортеці під назвою “поетика Тараса Шевченка” – джерела вулканічної енергетики Шевченкового слова залишаються фактично нерозгаданими. (Кажу це, добре усвідомлюючи і поважаючи все, що напрацьовано в цьому напрямі). Невивченим залишається живописний компонент поезій “Кобзаря”, який при вмілому аналізі з франкових рецептивних позицій, тобто з позицій рецептивної поетики, здатний розкрити найвагоміші секрети художньої сили Шевченкових поетичних текстів. Чомусь майже не береться до уваги, що Шевченко був професійним живописцем, дивився на світ як живописець, і це його бачення стало органічною складовою його художнього мислення. Творені ним тексти повною мірою відображають цю складову.

У трактаті міститься чимало спостережень, які можна інтерпретувати як першовитоки окремих засобів методики моделювання художнього впливу текстів на рецепієнта. Франко застосовував прийоми, наближені до семіотики. Трапляєтьсячимало спроб пояснити природу сугестивного впливу. Наблизився автор трактату й до методичного підходу, який пізніше в рецептивній естетиці і в герменевтиці іменуватиметься як “побудова смислу”.

Для моделювання функцій багатьох поетикальних прийомів Франкові у більшості випадків не вистачало відповідного психологічного інструменту. Він був просто не напрацьований у тогочасній психологічній науці. До речі, така ситуація зберігається і досі, бо вкрай рідко трапляються випадки, коли психологи свідомо працюють над проблемами, які є актуальними для дослідників поетики. Крім того, літературознавці не створюють певні програми, що мали б форму тематичного замовлення на психологічні дослідження в галузі поетики. Йдеться про формулювання питань, які цікавлять дослідників поетики, відповіді на які перебувають у сфері компетенції психологів. Наприклад, одне з перших питань, на яке наштовхується літературознавець, аналізуючи функціональність прийомів мовного рівня, стосується механізму виникнення зорових уявлень і їхніх зрощень з певними емоційними станами. Не обійтися без допомоги психологів і в розв’язанні питання про механізми навіювання, якими наділені високохудожні тексти, і т.д. і т.п.

Якщо Франкові не вистачало даних психологічної науки для пояснення функціональності того чи того прийому, він “брав на себе” моделювання його впливу на рецепієнта. Як митець він знав із середини процес творення секретів художності; як людина із рідкісним аналітичним розумом, він був здатний розкрити і пояснити ті секрети. І тому маємо всі підстави думати, що із його трактату психологи можуть взяти для себе більше, ніж він взяв у них.

Висновки

1. Сучасне літературознавство вже давно перебуває у латентному стані безпорадності, коли йдеться про розкриття секретів художності. Поява все нових наукових напрямів і ті скромні результати, що стають їхніми набутками у сфері поетики, лише підтверджують наявність методологічної кризи.

2. Трактат Фвана Франка “Із секретів поетичної творчості” із часу його появи і до сьогодні був і залишається чи не найбільш ефективним проривом у пізнанні секретів генерування літературним текстом художньої енергії. Такий успіх був забезпечений багатьма чинниками, серед яких найголовнішими є: а) могутній аналітичний дар Франка, що був посилений здатністю до інтроспекції – глибокого спостереження “бурхливих процесів творчості, що проходили у його власній душі – душі художника, що обігнав час” [1, 4–5]; б) головний методологічний принцип, що його застосував Франко, – йдеться про принцип моделювання на засадах психології художнього сприймання процесу впливу літературних прийомів на реципієнта.

3. Зазначений методологічний принцип є головним для рецептивної естетики, яка сформувалася в координатах системного підходу. Останнє означає, що рецептивна поетика грунтується на визнанні літературного твору як системно організованої цілісності, найменшим складовим компонентом якої є прийом. Трактат Франка містить величезний спектр засобів дослідження функцій прийомів. Пояснення таких функцій є нічим іншим, як розкриттям секретів художності літературного тексту.

 

Бібліографія

                1. Адельгейм С. Естетичний трактат Івана Франка і проблеми психології творчості //  Франко І. Із секретів поетичної творчості. – К., 1969.

            2. Геннекен Эмиль. Опыт построения научной критики. – СПБ, 1892.

            3. Западное литературоведение ХХ века. Энциклопедия. – М., 2004.

4. Лев Толстой про мистецтво. – К., 1979.

            5. Літературознавча рецензія і компаративістський дискурс / За ред. Романа Гром’яка. – Тернопіль. – 2004.– С. 43.

            6. Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Твори: У 50-ти т. – К.,1981. – Т. 31.

 

Відомості про автора

            Клочек Григорій Дмитрович – доктор філологічних наук, професор, академік ВШ України, член Національної спілки письменників України, заслужений діяч науки й техніки України, ректор КДПУ ім. В. Винниченка, завідувач кафедри української літератури та журналістики.

Наукові інтереси – творчість Т. Шевченка, методологія системного аналізу літературного твору, рецептивна поетика.