Моя Шевченкіана -2014

(Стаття 6)

Григорій Клочек

 

« І НЕБО НЕВМИТЕ, І ЗАСПАНІ ХВИЛІ…»: ДЖЕРЕЛА ТА ОСОБЛИВОСТІ СУГЕСТІЇ

 

Ця поезія наділена якоюсь дивовижно сильною сугестією. Чи ж багато можна знайти як в українській, так і в світовій поезії текстів, що були б наділені такою здатністю буквально «зарядити» реципієнта певними емоційними смислами?! Ми ще повернемося до аналізу цих смислів і джерел їх породження. Але поки що повернемося до розповідей про косаральський побут поета.

Звичайно ж, неможливо встановити більш конкретний час створення цієї поезії – чи була вона написана ще в осінній чи в зимовий час. Проте нічого не заважає висловити своє уточнення часу створення цієї поезії. Як переконаємося нижче – цей намір не позбавлений сенсу.

Описуючи у вірші-посланії А. Козачковському своє життя в Орській фортеці, поет вказав, що одним із його найбільших прагнень на засланні було залишити хоч на деякий час казарму («смердючу хату») і вийти за межі фортеці, в поле, щоб побути один-на-один із собою.

Неначе злодій, поза валами

В неділю крадуся я в поле .

Талами вийду понад Уралом

На степ широкий, мов на волю.

І болящеє, побите

Серце стрепенеться,

Мов рибонька над водою,

Тихо усміхнеться

І полине голубкою

Понад чужим полем,

І я ніби оживаю

На полі, на волі.

І на гору високую

Виходжу, дивлюся,

І згадую Україну,

І згадать боюся.

 

Те ж саме, треба думати, було й на Косаралі. Поет залишав свою тісну джуламейку і йшов на берег. «Боже милий, / Де ж заховатися мені? / Що діяти? Уже й  гуляю / По цім А р а л у; і пишу. / Віршую нищечком…». Думається, що під час однієї з таких прогулянок і запульсували творчі імпульси, і з’явився цей дещо уповільнений, пройнятий тугою темпоритм перших рядків: «І небо невмите, і заспані хвилі, / І понад берегом ледь –ледь…»

Вся поезія – це образно-настроєве відображення цієї прогулянки поета пустельним берегом саме осіннього Косаралу. Поезія з дивовижною повнотою ввібрала у себе настрій Шевченка, набувши при цьому здатності сугестувати цей настрій кожному, хто торкнеться до неї.

Поезія візуальна, але візуальність її особлива. Значно пізніше, вже в останній третині ХІХ століття, спочатку в живописі, а потім і в літературі та музиці з’явиться новий творчий напрям - імпресіонізм, сутність якого найточніше сформулюють у своєму «Щоденнику» брати Гонкур: «Бачити, відчувати, виражати – в цьому все мистецтво».

Поезія «І небо невмите…» – сказати б, зразково імпресіоністична[1], у якій – знову ж таки! – зразково продемонстровано вираження враження з допомогою синтезу та взаємодії двох мистецтв – живопису і слова. Як переконаємося нижче, формула «синтез і взаємодія» тут не випадкова.

Методичний ключ нашого аналізу обумовлений композиційною структурою поезії, а саме тим, що вона складається з трьох частин, кожна з яких є організованою як цілісність з метою сугестувати реципієнту певний художній смисл. На нашу думку, найдоцільніше до кожної із цих частин ставитися як до висловлювання  (рос. «высказывания») в розумінні та трактуванні М. Бахтіна. Вчений протиставляє висловлювання реченню як лінгвістичній одиниці. За його словами, «ціле висловлювання – це вже не одиниця мови (і не одиниця «мовного потоку» чи «мовного ланцюга»), а одиниця мовного спілкування, яка несе в собі не значення, а смисл (тобто цілісний смисл, що має відношення до цінності – до істини, краси і т.п. та вимагає відповідного розуміння, що несе в собі оцінку). Відповідне розуміння мовного цілого завжди носить діалогічний характер»[2].

Як переконаємося нижче, кожне з трьох висловлювань є естетично ціннісним, таким, що тотально напружене на сугестування реципієнту певного художнього смислу.

То ж проаналізуємо в цьому плані перше висловлювання:

І небо невмите, і заспані хвилі;

І понад берегом геть-геть

Неначе п’яний очерет

Без вітру гнеться.

 

«Синтезований» імпресіонізм першої фрази «І небо невмите, і заспані хвилі» виявляється в тому, що, по-перше, він сугерує сірий колір. Власне сугерує, навіює, тобто робить це не прямо (бо про цей колір не сказано), а через метафору «небо невмите». У свою чергу сірість неба відобразилася у воді, а тому й світ, де домінує небо і вода, є всуціль сірим. По-друге, метафори «небо невмите» і «заспані хвилі» сугерують настрій (враження) якогось напівсонного, напівпробудженого психологічного і, водночас, фізичного стану людини. Це стан фізичної та нервово-психологічної кволості людини, що позначена сірим кольором. Таким чином нам відкривається «секрет» цієї навдивовижу тонко синкретизованої живописно-літературної сугестії, де «живописне» – сірий колір, а «літературне» – метафорично переданий стан психологічної прострації.

І понад берегом геть-геть

Неначе п’яний очерет

Без вітру гнеться.

 

Перед тим, як моделювати художню функціональність цього зображення (візії, «кадру»), розпочнемо тему тотальної змобілізованості тексту на вираження головного художнього смислу твору. Йдеться про синергію (телеологізм) усіх, без найменшого винятку, прийомів. І ця одновекторно спрямована синергія є одним із найважливіших чинників цілісності тексту, одним із потужних джерел його естетичної впливовості.

Аналізована поетична фраза дає дуже виразну візію, яка природно продовжує попередню, створюючи разом з нею цілком завершену картину: сіре небо, сірі «заспані хвилі» і довгий («геть-геть») берег, покритий зігнутим очеретом. Уява легко домальовує постать поета (ліричного героя), що йде на тлі сірого неба по довгому піщаному березі, де з одного боку сірі «заспані» хвилі, а з іншого стіна очерету, що «неначе п’яний» «без вітру гнеться». Все це сугерує враження якоїсь пригнобленості, що цілком відповідає настрою фізичної та морально-психологічної зніченості, так виразно проявленої у першому рядку поезії. Така емоційно насичена візія, що створена першими рядками, слугуватиме візійним тлом для всієї поезії. Спостерігаємо довершене «технічне» вирішення: спочатку візія, а потім – літературно висловлені рефлексії, породжені цією візією. Ці рефлексії уже в іншій, переважно у не-візуальній, але по-своєму вражаючій формі прямого висловлювання, продовжують розвивати головний емоційно заряджений смисл поезії.

Сповнений відчаю вигук «Боже милий!» є простим, але винятково ефективним прийомом. Ось це «Боже милий!» прорвалося як больовий емоційний сплеск, викликаний спогляданням не лише цього пейзажу, котрий сугерує невимовну тугу, а й запитанням, яке мучило ліричного героя і врешті-решт прорвалося у таких словах:

Чи довго буде ще мені 

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом?

 

Ліричний герой раптово вийшов із сомнамбулічного («заспані хвилі») стану прострації, стрепенувся цим розпачливо і, водночас, енергійно поставленим запитанням. Енергія цього питання обумовлює його впливовість на реципієнта. Легко визначаються його основні «енергетичні точки»: «незамкнута тюрма», «нікчемне море», «нудити світом».

«Незамкнута тюрма» – оксюморон, у якому поєднані нібито непоєднувані поняття. З точки зору рецепції тексту, тут спрацьовують принаймні два моменти. З одного боку, – присутній момент одивнення, який, як відомо, порушуючи автоматизм сприймання тексту, активізує його енергетичність, котру розуміємо як потенційну здатність впливати на рецептивний апарат читача. З іншого боку, цей прийом, як кожний вдалий оксюморон, який зупиняє та концентрує на собі увагу реципієнта, здатний при цьому естетично «зачарувати» його, бо розгадка (розкодування) сенсу від «поєднання непоєднуваного» обов’язково супроводжується ефектом відкриття. «Незамкнута тюрма» – надзвичайно точна характеристика місця перебування Шевченка. Сотні кілометрів навкруги Косаралу – безлюдна пустеля.

«Нікчемне море». Аральське море – друге і останнє море, яке бачив Шевченко. Перше море – Балтійське, по якому він здійснив невеличку подорож: у листопаді 1842 року він подорожував на пароплаві в «шведчину й Датчину, але в дорозі захворів і був залишений у Ревелі». (лист Шевченка до П Корольова від 18 листопада 1842 року). Вражень від цієї подорожі йому вистачило для того, щоб трансформувати їх у художні візії Чорного моря («Іван Підкова», «Гамалія»), до якого у поета було явно позитивне ставлення як до моря «синього» – моря своєї батьківщини, у яке впадає Дніпро. Навіть буря на цьому морі не страшна козакам:

Висипали запорожці –

Лиман човни вкрили.

«Грай же, море!» – заспівали,

Запінились хвилі.

Кругом хвилі, як ті гори:

Ні землі, ні неба.

Серце мліє, а козакам.

Того тільки й треба.

(«Іван Підкова»)

 

Для козаків у «Гамалії» Чорне море є «милим», для них воно – «наше море».

Про Аральське море як про море «нікчемне» поет відгукувався ще тоді, коли лише збирався в експедицію. Своє враження про нього він не змінив і після першого 2-місячного плавання по ньому, хоч, немає сумніву, що йому, як митцеві, іноді воно відкривалося якимись привабливими сторонами, про що пише Шагінян, припускаючи, що воно бачилося Шевченку як «загнане у золото пісків яскраво-синє одиноке море[…] – очі купаються в одинокості краси, у тому, що відкривається уперше, у ще небаченому, невідомому, неописаному…»[3]

Треба погодитися із припущеннями Шагінян, що Шевченку як живописцю і справді Арал іноді відкривався такою красою. Та й у листі до В.Рєпніної, як вже знаємо, він, щоправда, з якоюсь стриманістю визнавав, що «багато є цікавого в киргизькому степу і в Аральському морі» Та все ж для нього Аральське море було «нікчемне» – і в цьому треба вбачати не лише емоційну оцінку, викликану психологічним станом людини, для якої перебування на його березі є перебуванням у «незамкнутій тюрмі». Тут маємо справу із здатністю поета проникати в суть «речей і явищ». А суть полягає в тому, що доля Аральського моря, якщо взяти до уваги, що з ним пов’язана чи не найжахливіша у світі екологічна катастрофа, є навіть не драматичною, а трагічною.

Як один із енергетичних центрів аналізованого висловлювання, епітет «нікчемне» є прийомом, що активно виражає настрій розпачливої безвиході поета, що перебуває в «незамкнутій тюрмі».

«Нудити світом» – енергетичність цього вислову полягає в його усно-мовній устояності, яка надає йому максимально можливої стислості (енергономічності) і водночас активізує «внутрішню форму» як кожного слова, так і вислову в цілому.

Не потребує особливого доведення твердження, що аналізований фрагмент найактивнішим чином «працює» на вираження основного емоційного смислу поезії.

Ліричний герой сам собі завдав питання: «Чи довго бути ще мені / В оцій незамкнутій тюрмі […] ?». Але відповіді на нього він не знає і ні від кого отримати не може. Останнє твердження – теза, стисло викладений смисл, який потребує охудожнення, тобто такого перекладу на художньо-літературну мову, яка передала б читачеві естетично насичений смисл. Пригляньмось уважніше, як поет домагається такого охудожнення:

Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава; –

Не хоче правдоньку сказать,

А більше ні в кого спитать.

 

І знову – візія, що в емоційно-смисловому плані є унісонною до попередньої. Фактично, вона доповнює її, розширює поле «внутрішнього зору» реципієнта. До «неба невмитого», «заспаних хвиль» та «п’яного очерету» додається ще «в степу пожовклая трава». І вона, так само як і очерет, теж «гнеться». Сугестивна імпресія, що йшла від першої візії, сформованої початковими рядками поезії і яка багато в чому визначала емоційну тональність всього твору, отримала додаткове посилення цією другою візією. До сірого кольору першої візії додався жовтий колір – колір життєвого згасання. Жовтий, рудий колір – це колір пустелі. Шевченко зіставляв його з блакитним:

 

І там степи, і тут степи,

Та тут не такії –

Руді, руді, аж червоні,  

А там голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами.

Високими могилами,

Темними лугами.

(А.О. Козачковському»)

 

Пуант поезії позначений інтонацією завершення: ось те «А більше ні в кого спитать» є останньою крапкою, після якої – затамована біль безвиході. Сама природа, до якої поет звернувся з питанням, є депресивною, безрадісною, і байдужої до його долі.

 

*     *     *

Поезія «І небо невмите…» зразково ілюструє наведене вище висловлювання братів Гонкур про сутність імпресіонізму. Поет бачив природу як художник – із загостреною, виразно настроєвою колористичністю. Він відчував її настрій і зумів його виразити довершеною літературною формою.

Але підходити лише з імпресіоністичним кодом до цієї поезії – це допускатися спрощення. Шевченко – лірик з надзвичайно потужним «внутрішнім тиском» почуттів. Їх вираження – головне для нього. І якщо він вдається до вираження «стану» природи, то це лише вдалий прийом, який за своєю природою є імпресіоністичним, тобто таким, що сугерує враження, які є унісонними його почуттям. Відбувається синергія двох начал – імпресії природи та імпресії особистої, внутрішньо-почуттєвої.

Композиційна структура поезії не може не зачаровувати своєю витонченою довершеністю. Розуміння цієї витонченості приходить тоді, коли відкривається трискладовість композиції. Кожна складова – окреме завершене висловлювання. Візуальність першого висловлювання готує появу другого висловлювання. З іншого погляду, друге висловлювання є емоційною реакцією на перше – між ними органічний взаємозв’язок.

Третє висловлювання, що наділене інтонацією завершення, унісонно доповнює візію, вибудувану у першому висловлюванні.

Кожне висловлювання є довершеним у плані художньо-естетичної організації тексту. А тому три висловлювання, що найтіснішим чином пов’язані між собою і таким чином творять органічну цілісність поезії, – це три «удари пульсу», три потужні своєю сугестивністю «викиди» емоційно-естетичних смислів.

«І небо невмите…» є зразковим прикладом філігранно виконаної в «технічному» плані сугестивної поезії, що наділена здатністю буквально заряджати реципієнта почуттями, що володіли поетом. А в цьому, як відомо, суть мистецтва.

 

 

 

 



[1] Говорячи про імпресіоністичний характер вираження в цій поезії, розуміємо приблизність такого визначення. Існують ще інші спроби охарактеризувати продемонстрований поетом спосіб впливу на реципієнта. Михайлина Коцюбинська, наприклад, посилається на такі слова М. Йогансена: «Аналізуючи Шевченкове «І небо невмите, і заспані хвилі», М. Йогансен зокрема зазначав: «Образ, що під ним обома руками підписався б кожний імажиніст. Антропоморфізм досягає тут нечуваної доти виразності й конкретності – залежність ландшафту від настрою, їх тототожність навіть, що є одним з великих здобутків поезії (Уайльд) виступає цілком виразно» (Див.: Коцюбинська М. Мої обрії: В 2-х т. – К.: Дух і літера. - Т.1  - 2004. – С.41). Цілком можливо, що в поетиці аналізованого твору можуть бути виявлені й ознаки експресіонізму. «Шевченко – зрілий майстер – рішуче відходить від описовости, - пише далі М. Коцюбинська. - І «крупний план», і поетичне втручання в прозаїзм, і музичний принцип розвитку думки – все це зумовлює особливу напругу поетичного вираження, своєрідний експресіонізм Шевченка, такий зрозумілий і близький сучасній поезії» (Див.: Там же). Розуміючи, що кожна спроба обґрунтувати спосіб вираження в аналізованій поезії з прив’язкою до якогось одного із зазначених стильових напрямів (чи до імпресіонізму, чи до імажинізму, чи до експресіонізму) обов’язково набуде ознак схоластичності, віддаємо перевагу поняттю сугестії як такому, що характеризує сутнісне начало кожної із названих виражальних систем.

[2] Бахтин М.М. Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1986. – С. 322.

[3] Шагинян Мариэтта. Тарас Шевченко. – М.: Худ. литература, 1964. – С.212