Моя Шевченкіана-2014

(Стаття 5)

 

Григорій Клочек

 

ТАРАС ШЕВЧЕНКО – ПОЕТ СУТІ ТА ІСТИНИ

(До питання про природу його художнього інтелектуалізму)

 

 

Про поняття емоціонального інтелекту

 

Довгий час вважалося, що рівень інтелекту, який зараз іменується як звичайний (він позначається як IQ) і який психологи вимірювали з допомогою відповідних тестів, характеризував розумовий розвиток людини і свідчив про її навчальні, наукові, практично-ділові здібності. Але з часом ті ж психологи на чисельних прикладах почали переконуватися, що випускники середніх шкіл та університетів з високим інтелектуальним рівнем у своєму кар’єрному зростанні дуже часто були менш успішними за своїх колег, IQ яких було не таким високим. Більш уважне вивчення цього, як здавалося, дещо навіть парадоксального явища, привело психологів до висновків, що не лише кар’єрна, а й, сказати б, життєва успішність людини значною мірою залежить від розвитку його емоційної сфери.

Останнім часом у психології, особливо практичній, набуло популярності поняття так званого емоціонального інтелекту. Ініціатива у його розробці належить американським психологам[1]. Зараз інтерес до нього зростає серед вчених інших країн. На жаль, ця проблема переважно розглядається у суто практичному напрямі – йдеться про емоціональний інтелект(ЕQ) як про здатність усвідомлювати свої емоції, відчувати емоційні стани інших, використовувати свою емоційну чутливість для власного інтелектуального зростання, для успішного спілкування з іншими людьми. Досить поширеною є думка, що розвинутий емоціональний інтелект є важливим чинником у досягненні успіху в усіх сферах життя – у навчанні, в роботі, у спілкуванні. Такий підхід до емоціонального інтелекту є прагматизованим, спрямованим на розробку та рекомендацій психологічних моделей такої поведінки, яка забезпечувала б людині успіх у житті.

Зрозуміло, що такі прагматичні, навіть у певному розумінні приземлені підходи, метою яких є розробка рекомендацій як стати «лідером», «успішним топ-менеджером» і т. д. є затребуваними, корисними із суто практичної точки зору і через те вони мають повне право на існування. Книжки на цю тематику розходяться величезними тиражами.

Стосовно характеристики творчої особистості, особливо ж такої виняткової за природним мистецьким обдаруванням як Тарас Шевченко, застосування формули «емоціональний інтелект» є вельми перспективним. Сама по собі вона точно та стисло (економно) характеризує природу художнього таланту. Художній образ несе в собі чуттєвість, врешті-решт його визначальна якість («художність») характеризується здатністю «заряджати» реципієнта цією чуттєвістю. І зрозуміло, що ступінь емоційності автора визначає чуттєвість образу, який є посередником між автором та реципієнтом. Водночас художній талант визначається не тільки емоційністю, а й здатністю глибокого проникнення в суть речей та явищ, тобто інтелектом. Йдеться про особливий художній інтелектуалізм, у якому окрім розвинутої здатності до логічно-розумового осмислення розмаїтих процесів у цьому світі, визначальну роль відіграють інтуїція, надсвідомість та підсвідомість, «шосте чуття»… Помилково думати, що емоціональний інтелект – це не тріумфальна перевага емоційності над розумом, ні, йдеться про особливий синергетичний зв'язок того, що звично позначається як ІQ («звичайний» інтелект) та EQ (емоціональний інтелект).

Спробуємо наблизитися до розуміння емоціонального інтелекту Шевченка як основного джерела художньої енергії його поетичних текстів. Системне осягнення творчості митця передбачає вивчення головних системо / стиле / формотворчих чинників. Йдеться про складний конгломерат світоглядних, психологічних, психофізіологічних складових характеру письменника, котрі у своїй сукупності характеризують його талант. Треба визнати, що осмислення своєрідності таланту митця створює надійний базис, ґрунтуючись на якому можливо досягнути надійних наукових результатів стосовно важливих аспектів його творчості.

Основним матеріалом для дослідження природи емоціонального інтелекту в основному слугуватимуть поезії, написані в період найвищого творчого злету, котрий стався у благословенний час так званої Переяславської осені, а, точніше, в період його перебування у грудні 1845 року в селі В’юнищі, що за кілька верств від Переяслава. То був один із тих моментів, коли ЕQ поета досягав найповнішого вияву. Саме там протягом короткого часу – приблизно з10 грудня по 22 грудня – були створені шедеври «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Давидові псалми», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі», «Три літа».

 

Кастинг Марії Заньковецької

 

Одного літнього дня 1882 року Микола Садовський зустрів на Єлисаветградському залізничному вокзалі Марію Хлистову, дружину полковника, командира Свеаборгської фортеці, що у Фінляндії. Знав її ще із часів своєї офіцерської служби в Бендерах, що в Бессарабії. Доводилося брати з нею участь в аматорських виставах, а то й просто співати дуетом українські пісні на різних вечорах та прийомах. Тоді всі зачаровувалися цією красивою парою – молодим, артистично обдарованим офіцером-красенем та юною дружиною тоді ще капітана Хлистова, наділеною здатністю якогось магічного артистичного впливу на всіх, хто бачив її на тих аматорських виставах.

Про свою давню знайому Микола Садовський згадав, коли почув від Марка Кропивницького про його намір створити українську професійну трупу. Той скаржився, що не вистачає виконавців жіночих ролей. Микола Садовський пропонує запросити свою давню знайому. Надсилає телеграми до Свеаборга з проханням приїхати. Марія відпрошується у чоловіка, нагадуючи йому, що він,  одружуючись на ній, закоханій у театр 18-річній дочці поміщика Асадовського із села Заньки, обіцяв повне сприяння у задоволенні її прагнень виходити на сцену.

Зустрівши свою давню знайому, Микола зразу ж відвозить її на бричці до будинку Марка Кропивницького. Не давши Марії навіть відпочити з дороги, з метою переконатися в акторських здібностях цієї панянки, Марко Лукич влаштовує їй своєрідний кастинг. Попросив пройтися з уявним коромислом (мала ж грати Наталку Полтавку), зімітувати роботу за прялкою, зіграти на фортепіано… З усіма цими завданнями майбутня акторка справляється добре. Але у неї, перевтомленої далекою дорогою, поступово наростало роздратування – мовляв, скільки ж можна… Навіть не дали відпочити, привести себе в порядок. Та все ж вона, тамуючи роздратування, терпляче виконує усі забаганки Марка Лукича – демонструє своє уміння носити воду у відрах на коромислі, працювати за прялкою, грати на фортепіано…

Історія з кастингом, який влаштував Марко Кропивницький майбутній артистці, реальна – вона взята з мемуарної літератури. Драматург Іван Рябокляч відтворив її у своїй п’єсі «Марія Заньковецька», вистава за якою була поставлена Львівським драматичним театром імені Марії Заньковецької. Спектакль став знаменитим – за 22 роки його виставляли більше 600 разів. Той, хто побував на ньому, може пригадати цей епізод. Але навряд чи хтось запам’ятав один момент у грі Лариси Кадирової, яка виконувала роль Марії Заньковецької. Йдеться усього-на-всього про один із акторських прийомів, з допомогою яких артистка створювала психологічний образ своєї знаменитої героїні.

Пригляньмося уважніше до цього прийому. Марко Кропивницький був невгамовним у своєму прагненні перевірити акторські здібності цієї панянки. Він не звертав увагу на її роздратування. Видно, що у Марії вривався терпець – скільки ж можна! І коли Марко Лукич дає їй наступне завдання («Ось, прочитайте, будь ласка, ще цей вірш», – говорить він, розкриваючи томик Тараса Шевченка), то Марія Заньковецька (Лариса Кадирова) починає читати з роздратованою інтонацією:

 

Минають дні, минають ночі,

Минає літо. Шелестить

Пожовкле листя…

 

Але тут – увага! – Лариса Кадирова вдається до прийому, який накладає суттєвий штрих на творений нею образ Марії Заньковецької. Після перших роздратовано і через те у швидкому темпі прочитаних слів, вона раптом змінила тональність і всі наступні рядки почала декламувати з такою декламаційною виразністю, з якою це може робити лише геніально обдарована артистка:

 

                            … гаснуть очі,

                       Заснули думи, серце спить,

                       І все заснуло, і не знаю,

                       Чи вже живу, чи доживаю,

                       Чи так по світу волочусь,

                       Бо вже не плачу й не сміюсь…

 

Акторка зіграла раптове зачарування своєю героїнею шевченковою поезією. Таким чином продемонструвала надзвичайну чутливість до справжньої поезії – лише торкнувшись шевченкового слова, пройнялася його енергетичністю.

Чи не найголовнішим виміром мистецького таланту є його здатність відчувати красу. У даному випадку Марія Заньковецька (Лариса Кадирова) вмент, з першого дотику, з якоюсь вродженою чутливістю відчула магічну красу Шевченкового слова – і пройнялася нею…

Через 30 років Марія Заньковецька знову декламуватиме поезію Тараса Шевченка. Станеться це у березні 1912 року у Петербурзі. Ось як ця подія буде описана у щотижневому журналі «Огоньок» (1912, від 17–30 березня): «Малоросійський вечір» зібрав українську громаду у Спорт-Палаці. «У просторому приміщенні важко було пересуватися. Парубки й дівчата в барвистому українському вбранні чергувалися із студентськими тужурками та скромними кофтинами курсисток. Найпривабливішим номером вечора була участь відомої малоросійської артистки пані Заньковецької. Коли Заньковецька сказала, що не в змозі більше виходити на виклики, її посадили в крісло й винесли на естраду на руках. На артистку посипався дощ квітів, публіка кинулася до естради; всі підвелися, овації злилися в один суцільний гул».

Наводимо ці факти як приклад ідеального сприймання  художньої енергії поезії Шевченка і, водночас, її ідеального трансформування іншим. Причому, це трансформування є інтерпретуючим. Воно ідеальне, а значить, і точне.

Ми, літературознавці, теж є трансформаторами / інтерпретаторами. Трансформуємо іншим, інтерпретуємо для інших. Але робимо це по-своєму, бо нам не треба заряджати своїх читачів енергією Шевченкового слова, як це робила, скажімо, Марія Заньковецька. У нас інше завдання, а саме – пояснити своєму читачу і смисли, і красу поезії Шевченка, маючи при цьому надію, що наші зусилля допоможуть йому самостійно відкривати для себе глибину Шевченкових смислів і таким способом заряджатися художньою енергією його поетичного слова. Розкриваючи секрети художньої логічності його текстів, ми наближаємо читача до нашого національного генія. І це потрібна робота, бо, як відзначав Євген Маланюк, «між генієм і сучасністю завше колізія. Геній дає всього себе, але сучасність бере від нього те, що вона з д у ж а є взяти. Це стосується як окремих людей, так і поколінь, як суспільства, так і певної доби, її прагнень, її духу»[2].

Не будемо зараз торкатися питання, наскільки сучасне покоління здатне осягнути всю глибину Шевченкових смислів і пройнятися красою його слова його – це окрема проблема, до речі, дуже складна й фактично не поставлена й, відповідно, не вивчена.

 

Функція емоціонального інтелекту у виявленні та увиразненні краси

 

А зараз уважніше приглянемося до тексту поезії «Минають дні, минають ночі…», яка за версією Лариси Кадирової умент «зарядила» Марію Заньковецьку своєю естетичною енергією. Маємо надію, що уважний та неспішний його аналіз  допоможе зробити певні (зрозуміло, що далеко не вичерпні) висновки щодо функції емоційного інтелекту у творені його художньої енергії.

Художня магічність поезії Шевченка, її естетична потужність, мала б стати окремою проблемою у науковій шевченкології. Щоправда, методологічні та методичні підходи до неї вироблені ще дуже слабко. Вони, ті підходи, буквально захаращені залишками методологічних конструкцій, які створювалися для взяття фортеці під назвою «Краса», тобто полонити з метою розгадати її таємниці. Ось і валяються біля підніжжя цієї фортеці заржавілі «механізми» покинутих методологічних доктрин як давніх (поетики описові, шкільні, нормативні), так і модерних (напр., структуралістська поетика). Дехто ще пробує ними скористатися, вишукує чинники в так званій «матеріальній естетиці» (М. Бахтін) – тобто в ритміці, сонориці, римі, у композиціях, «структурах». Звичайно ж, такі дослідження мають свій сенс. Ніхто не заперечує естетичну впливовість ритму, який, скажімо, в поезії «Минають дні, минають ночі…» наділений якоюсь особливою здатністю – це відчула Лариса Кадирова, конструюючи образ Марії Заньковецької.

Проте до виражальної сутності самого слова, до його «внутрішньої форми» (О. Потебня), котра є головним чинником художнього образу, а від того і головним джерелом естетичного впливу, добиратися дуже складно. Тому й валяються біля підніжжя фортеці під назвою «Краса» заржавілі остови покинутих методологічних «механізмів».

Рецептивна поетика, суть якої полягає у моделюванні художнього впливу тексту на реципієнта, має шанси здійснити певний прорив у пізнанні «секретів» художності. Врешті-решт вона навчилася пояснювати візуальності поетичного тексту Тараса Шевченка (див.: Григорій Клочек «Поетика візуальності Тараса Шевченка», К.: Академвидав, 2013). Але необхідно взяти до уваги, що художня візуальність хоч і є одним із основних джерел художньої енергії літературного твору, все ж далеко не завжди домінує у творі. Досить часто вона перебуває десь на другому, а то й на третьому планах, і тоді про її ключову роль у генеруванні естетичної енергії не доводиться говорити. Ось і в перших рядках поезії «Минають дні, минають ночі…» зорова образність ледь відчутна у тому, що вислів «шелестить пожовкле листя», посилає у свідомість сильний враженнєвий імпульс осені, який телеологічно згармонізований з іншими смисловими сенсами, котрі сугерують враження проминання життя: «минають дні, минають ночі / Минає літо» «…гаснуть очі, / Заснули думи, серце спить, / І все заснуло…». Більш уважніше вдивляння у ці рядки дозволить буквально зачаруватися тонко вибудованою внутрішньою смисловою конструкцією. «Минають дні, минають ночі…» – чи ж можна точніше передати плин життя? А далі – «Минає літо…». Тут слово «минає», якщо зупинитися над ним з метою вслухатися та вдуматися в нього, збудити свою уяву для кращого розуміння його «внутрішньої форми», буквально заворожує. «Минає» – проходить повз тебе повільно, віддаляється безповоротно в минуле. «Минає літо» – проминає найактивніша фаза життя; йде до осені, вона, ця осінь життя, вже настала – про це із сумним емоційним сплеском висловлено уже згадуваною образною живописно-слуховою картиною «шелестить пожовкле листя».

А далі – витончений поетичний прийом – досконала своєю органічністю аудіовізуальність – «шелестить пожовкле листя». Японці, неперевершені у прагненні зрозуміти та пояснити суть поетичного, назвали цей «осінній» настрій безповоротного проминання життя терміном «вабі» – саме цей настрій, позначений легким сумом, вони вважали найбільш поетичним.

Зображення проминання життя з якоюсь невимушеною природністю переходить у вираження внутрішніх відчуттів. І це вираження відбувається, сказати б, на психофізіологічному рівні: «… гаснуть очі, / Заснули думи, серце спить». Зупинимося на хвильку, пригляньмось уважніше до внутрішньої організації цього тексту. Чи можна ще точніше і глибше в емоційно-смисловому (тобто художньому) плані передати поступове згасання життєвої енергії? Тут все знакове, все позначене усно-народним архетипним висловом. І особливо важливо зрозуміти якусь надзвичайну концентрацію на вираження сенсу згасання життя: знак «гаснуть очі» – втрата внутрішньої життєвої енргії; знак «заснули думи» – згасання думки, розуму; знак «серце спить» – втрата емоційності. І всі ці викристалізовані вислови, добуті геніальним чуттям поета з усно-мовних глибин, набувають синергетичного взаємопосилення – таким чином на рівні мікротексту  генерується художня енергія. А далі ця «психофізіологічна» характеристика самопочуття ліричного героя набирає ледь відчутного змістового наповнення, яке в подальшому увиразниться. Йдеться про поступове формулювання художньо-філософського питання про сенс життя – чи не найголовнішого екзистанційного питання, яке постає перед кожним Homo Sapiens. Цей сенс поки що ледь відчутний, але він уже з’являється, починає сугестуватися таким вираженням психофізіологічного стану ліричного героя:

 

                            … і не знаю,

                       Чи я живу, чи доживаю,

                       Чи так по світі волочусь,

                       Бо вже не плачу й не сміюсь

 

Не буду зараз спрямовувати вічко «мікроскопа» на ці рядки, щоб продемонструвати читачеві їх абсолютну мистецьку викінченість.

Але, маючи чималий досвід у використанні «мікроскопу» як засобу найуважнішого вдивляння у текст з метою виявити його «секрети» художності (тут головним орієнтиром є дослідницькі технології, застосовані Іваном Франком у його геніальному трактаті «Із секретів поетичної творчості»), добре знаю, що такий підхід «не все може» – тобто не здатний вичерпно пояснити «секрети» краси. Йдеться про неможливість цього методу здійснити те, що в принципі нездійсненне – навіть не зважаючи на його явні переваги над усіма існуючими способами інтерпретації краси художнього слова.

Тому й виникає бажання звернутися до читача з проханням вчитатися у ці рядки. І бажано, щоб це вчитування відбувалося як сконцентроване видумування / вчування, тобто носило медитаційний характер. І нехай цей акт медитації триває подовше, допоки душа і тіло не пройметься ось тими смислами «чи так по світу волочусь», «чи я живу, чи доживаю»,  «бо вже не плачу й не сміюсь», які з дивовижною сконцентрованістю творять один смисл. І при цьому має відкритися абсолютна краса вислову, тобто краса форми вираження смислу.

 «Секрети» цієї абсолютної досконалості полягають у двох, на перший погляд, простих моментах. Перший з них: якщо уважно приглянутися до цих висловів, то не так і складно прийти до висновку, що їх первинна мистецька обробка, їх первинне шліфування відбувалося протягом віків у процесі усно-мовного спілкування. Саме тому правомірно говорити про їх архетипність – хай навіть і ледь відчутну. Вона надає цим висловлюванням шарму талановитого мовлянина з народу, того мовлянина, який є творцем славетної національної пісні. Другий момент: Шевченко володів геніальним чуттям на ці уже відшліфовані протягом століть висловлювання. Більше того – вони були сутнісно органічні для нього як мовлянина. У цьому легко переконуєшся, коли, скажімо, знайомишся з україномовним епістолярієм поета – його листи буквально фонтанують прислів’ями, приказками, всякого роду промовками, створюючи враження, немовби він хизується своїм володінням цими скарбами рідної мови.

Але якщо в епістолярії усі ці смислові згущення перебувають у своїй природній коштовній формі, то в поезії вони вже трансформовані у його поетичний світ геніальним чуттям поета. Немовби відбулася ще одна, тепер уже остаточна обробка. То був дотик чарівника, після якого коштовний камінь набуває діамантової вартості. Таким бачиться один із чинників «геніальної простоти» Шевченкового слова. Не все у цій творчій технології, у тому геніальному дотику дається до пізнання, бо творча лабораторія  генія сповнена нерозгадуваних таємниць.  

Звернемо увагу ще й на абсолютну згармонізованість смислового наповнення цих рядків з ритмомелодійністю їх звучання.

Ритмомелодика Шевченка, цей складова його поетики, у першу чергу притягувала до себе увагу дослідників. Саме на цьому напрямі з’явилося чимало глибоких досліджень, які з повним правом можна вважати класичними для шевченкознавства (Філарет Колесса). Показово, що такі відомі літературознавці як Д. Чижевський та М. Зеров, характеризуючи творчість Шевченка, якщо і торкалися проблем його поетики, то розглядали її переважно в ритмомелодійному аспекті. І пояснюється це, думається, відсутністю методологій, які дозволили б проникати і пояснювати більш сутнісне, тобто власне образну, і, в першу чергу, образно-зорову, потужність Шевченкового слова.

Та все ж ритмомелодика в поезії «Минають дні, минають ночі…» відзначається особливою виразністю – у певному розумінні вона і справді є домінуючим компонентом виражальної поетики твору. Особливо це відчутно при виразному переході від уповільнено-медитативно згасаючої  ритмомелодики першої, експозиційної частини поезії до наступної – емоційно-пристрасної, якоїсь навіть вибухової:

 

                            Доле, де ти! Доле, де ти!

                                   Нема ніякої!

                                   Коли доброї жаль, Боже,

                                   То дай злої! злої!

                                   Не дай спати ходячому,

                                   Серцем замирати

                                   І гнилою колодою

                                   По світу валятись.

 

У цих рядках, якщо спробувати розглянути їх способом повільного прочитання («під мікроскопом»), багато що здатне зачарувати своєю вищою (!) довершеністю художнього вислову. Ось цей пристрасний риторичний запит «Доле, де ти! Доле, де ти!», на який тут же дається відповідь, у якій ніби буденно-прозаїчне слово «ніякої» раптово набуває глобального смислу, ось це благаюче, породжене крайнім відчаєм, звернення до Всевишнього з альтернативним проханням «Коли доброї жаль, Боже, / То дай злої! злої!»; ось ці немовбито й прості, але водночас такі змістовні своїми «внутрішніми формами»  висловлюваннями «спати ходячому», «серцем замирати», ось це його знамените «І гнилою колодою / По світу валятись» – все це перебуває у такій органічній злютованості, що так і напрошується визначення монолітності тексту, інформаційна щільність якого при всій своїй смисловій прозорості є високою. Через це можна говорити про два рівня сприймання такого тексту – перший рівень (назвемо його звичайним) дозволяє цілком повноцінно, з достатньою повнотою сприймати текст, «заряджаючись» його смислами; другий рівень (назвемо його медитативним) потребує зосереджено-уповільненого, власне медитативного сприймання, завдяки якому відбувається шляхом проникнення у смислові глибини тексту відкриття його краси та зачарування нею…

Яким чином, запитаємо, наші спостереження над довершеністю поетичного тексту Шевченка пов’язуються із заявленою проблемою його емоціонального інтелекту? Поки що зорієнтуємося в таких моментах. Рівень емоціонального інтелекту визначається його здатністю виявляти, увиразнювати та виражати Красу. Гармонійність, завершеність, точність, правдивість – усі ці категорії інтегрально пов’язані з категорією прекрасного. Безприкладна здатність Шевченка виявляти архетипні вислови, кожний з яких є інформаційно-смисловим згущенням, і насичувати тими згущеннями свої поетичні тексти є, з одного боку, свідченнями його інтуїтивно-емоційного відчуття Краси (тут виходимо з аксіоми, що краса висловлювання визначається його  смисловою щільністю), а, з іншого – вона демонструє його загострений національний інстинкт, глибинно закорінену національну сутність, котра виявляється у відчутті рідного слова.

 

Переяславська осінь. В’юнище. Шевченковий «образ автора»

 

Та все ж, усі ці спостереження є всього-навсього попередніми вступними спробами до розуміння «секретів» художньої сили твору – до такого розуміння, яке породжує емоційне, а значить, естетичне враження. (За своєю природою естетичне враження є емоційним –  про це говорив Іван Франко в трактаті «Із секретів поетичної творчості»).

І тут звернемося до Роберта Маккі, який у своїй знаменитій книзі «Історія на мільйон доларів: Майстер-клас для сценаристів, письменників і не тільки» (цей посібник, до речі, став настільним для багатьох кіносценаристів світу) зауважив: «Якщо б у мене була можливість відправити телеграму творцям фільмів в усьому світі, я написав би три слова: «Емоцію викликає смисл». Не гроші, не секс, не спецефекти, ні кінозірки, ні розкішний відеоряд»[3].

Приймемо цю підказку знаменитого гуру американських кіносценаристів. Спробуємо визначити головний смисл поезії «Минають дні, минають ночі…», який, до речі, не зважаючи на свою славнозвісність, аналізувався дуже мало. Та й спроб виявити і сформулювати його головний смисл, котрий мав би бути головним джерелом художньої енергії твору, відбулося аж надто мало. Одна з них, чи не найкраща, належить Івану Дзюбі: «… трагічна недосконалість земного буття, приреченість на нездійсненність свого земного буття, притлумленість марнотою  («Заснули думи, серце спить…») викликає принципове протистояння, висловлене з великою емоційною силою. Людина має відбутися на весь свій духовний абзац – у цьому суть поетичного Шевченкового мотиву пошуку «долі»[4]. Це визначення хоч і точне, але, на жаль, дещо абстраговане, а тому й не тепліє конкретикою. Іншими словами, воно недостатньо проектується на особистість поета, на той «образ автора», наближення до якого немовби енергетизує сам смисл. І це зрозуміло, бо власне художні смисли породжуються конкретикою художніх образів.

Восени 1945 року Шевченко продовжував подорожувати Україною з метою зарисовувати для майбутніх офортів «Живописної України» відомі історичні місця. У вересні побував на Чигиринщині – відвідав Мотронинський монастир, Холодний Яр, Суботів. Потім – Кирилівка, зустріч із сестрою Катериною та братом Микитою. Далі географія подорожей по осінній Україні розширюється.    На початку жовтня – Миргород, село Мар’янське, де замалював портрети поміщика О. Лук’яновича та членів його сім’ї. Таким чином заробляв на проживання, бо інших прибутків не мав. Після того – Лубни, зустріч з О. Афанасьєвим-Чужбинськими, коротке гостювання у його маєтку в селі Ісківці. А потім – добре знайома йому Березова Рудка, коротке гостювання у В. Закревського. Такий ось калейдоскоп переїздів, місць, людей. При цьому ще й писав. Містерія «Великий льох», «Не завидуй багатому…», «Не женися на багатій…», поеми «Єретик», «Сліпий», «Стоїть в селі Суботові» і, нарешті, «Кавказ» – усі ці шедеври писалися, дороблялися, шліфувалися у цих, здавалося б, безконечних переїздах фактично бездомного поета. Щоправда, цю бездомність він, думається, переносив легко – про це свідчить його творча продуктивність. Шевченка, на той час уже знаменитого поета і до того ж надзвичайно привабливу людину, всюди приймали радо, намагалися оточити увагою і турботою.

На початку листопада приїхав до Переяслава, де гостював у свого товариша, місцевого лікаря Андрія Козачковського. Тут творче піднесення не згасало, а навпаки – набувало нової сили. То був час знаменитої Переяславської осені – чи не найпродуктивнішої творчої пори поета. Доопрацьовувалися, лягали на папір поетичні рядки, які, думається, зароджувалися і починали звучати в свідомості поета під час мандрувань по Україні. Зав’язувалися нові задуми.

У зв’язку з ремонтом свого будинку, який завершувався саме в той час, Андрій Козачковський перевозить свого друга в село В’юнище, до поміщика С. Самойлова, з яким Шевченко був знайомий ще з літа 1843 року, коли разом з Козачковським об’їжджав навколишні села. Про це свідчить замальовка великої, на два димаря, хати, підписаної «У В’юнищи», – думається, то був скромний поміщицький будинок Самойлова. Його господар через важку сімейну драму, про яку детально розповів Петро Жур у книзі «Дума про огонь» (с. 168–175), жив одиноким.

В’юнище знаходилося за кілька верст від Переяслава у придніпровській долині. Зараз його немає, воно затоплене рукотворним Канівським морем. Кілька будинків з того села, в тому числі дерев’яна церква та приміщення сільської управи, були перенесені у відомий музей сільської архітектури, що біля Переяслава. Буваючи у цьому музеї, завжди намагаюся знайти будинок хоч чимось подібним до тієї високої хати з двома димарями та високим, вкритим соломою дахом. Заходжу в нього, щоб уявити бодай у сфантазованому вигляді «труди і дні» Шевченка в грудні 1845 року.

Після проживання у будинку Козачковського, що зранку наповнювався пацієнтами і через те нагодував за словами самого Козачковського «шумний кагал», тут була повна, сказати б, абсолютна тиша.

Писав, мабуть, за письмовим столом господаря. За вікном – сніг, можливо, й заметіль. Іноді заходить слуга – підкладає дрова у піч. Можливість повного зосередження. Звідси й вражаючий результат. 14 грудня завершив посланіє «І мертвим, і живим…». Через два дні, 17 грудня, було написано «Холодний Яр». Під циклом переспівів «Давидові псалми» (10 поезій) стоїть дата 19 грудня. Поезія «Маленькій Мар’яні» була написана 20 грудня. «Минають дні, минають ночі…» – 21 грудня. «Три літа» – 22 грудня. Кожного дня з’являвся не просто поетичний шедевр, а класика, сказати б, найвищої проби, яка вже належала вічності.

«Образ автора» є напіввизнаним поняттям у літературознавчій науці. Варіативності та суперечностей у його трактуванні предостатньо. І так буде завжди, бо шукати єдино правильне визначення цього поняття – це проявляти наївність. Та все ж у певному розумінні і у певних випадках вдаватися до цієї категорії не тільки можливо, а й необхідно. Йдеться про вичитування з тексту інформації про автора, яка і є джерелом творення образу автора.

Важливо зрозуміти, що сформований в суспільній свідомості образ автора є одним із найвагоміших чинників сприймання його творчості – йдеться про те, що він слугує кодом (аспектом, опцією і т.п.), який визначає  характер її сприймання. Одна справа – код Шевченка, який виробили і нав’язували тогочасному суспільству народники (Кобзар, мужицький поет, геніальний самоук і т.д.), зовсім інша справа – образ «живого Шевченка», що постає із Шевченкіани Євгена Маланюка («національно-ядерна, органічна частка селянського моноліту», поет-апостол», «поет-національний пророк»), ще інша – образ поета, що активно створювався у радянську добу і був скульптурно відтворений таким чином, щоб з висоти постаменту на людей з-під лоба похмуро дивився такий собі або ж мужик у високій шапці, або ж одягнений у сюртук «революціонер-демократ» а-ля Чернишевський чи Добролюбов.

 

Природа емоційності Шевченка

 

Треба визнати, що вичитувати образ автора з його художніх текстів є мистецтвом складним, до того ж воно потребує спеціального читацького (літературно-критичного) таланту. В шевченкознавстві не так і багато успішних спроб сформувати образ автора через глибинне занурення у його поетичні тексти. А якщо вони і траплялися, то, як правило, у них виявлялися всього кілька рис авторської індивідуальності – цілісного портрету не виходило. Як на один із найбільш вдалих прикладів такого виявлення образу автора з його творів належить Корнію Чуковському – маємо на увазі його шедевральне есе «Шевченко», котре вперше було надруковане у 1914 році і в перекладі передруковане в журналі «Сучасність» (1992, № 3). Закоханий у творчість Шевченка син полтавської селянки, один із найблискучіших критиків «срібного віку» відтворив, виходячи з текстів поета, кілька провідних рис його особистості. Одна з них – вражаюча співчутливість до знедолених, переважно жінок і сиріт, яка часто набувала молитовної виражальної форми. Інша риса цілком протилежна першій – йдеться про ненависть до людей, що чинять зло у всіх його формах: «Безмежна нелюдська гідність і безтямний нелюдський гнів. Цей геній молитви – в той же час і геній прокляття. З часів старозаповідних пророків жодне ще, здається, серце не вміщало в собі так багато надмірної любові і так багато ненависті»[5]. Ще одна риса – не тільки здатність, а й прагнення до всепрощення: «В гніві він – як пророк, в покірливості – як апостол; його ласка переходить у молитву, його лагідність – у подвиг любові і прощення: кожне почуття він доводить до пафосу і релігійний у кожному своєму слові: іншим і не може бути великий національний поет, жрець і жертва свого народу, облагороджуваний, піднесений, він втілював у красу і святиню все, що створила його батьківщина»[6].

Корній Чуковський вичитав із текстів одну із психофізіологічних рис Шевченка як творчої особистості – його надзвичайно емоційну реактивність на прояви добра і зла, реактивність, що є органічною похідною від надзвичайної емпатичної здатності, від того «низького больового поругу», який визначає вражаючу співчутливість поета. В усіх наукових дослідженнях, присвячених емоційному інтелекту, рівень емпатії, який визначає рівень розуміння іншого, вважається базовим, основним для характеристики цієї риси характеру особистості.

Заслуга Корнія Чуковського полягає не так у тому, що він звернув увагу на вказані особливості образу автора (про емоційність та співчутливість Шевченка як людини чимало було сказано до і після статті Чуковського), а в тому – будьмо уважні! – що він завдяки своїй блискучій манері есеїста, котра буквально вражає, подібне до того, як вражають тексти високої художності, настільки загострив увагу на вказаних рисах Шевченка як творчої особистості, що вони могли б стати важливими складовими його «образу автора», що формується у суспільній свідомості. «Могли б стати…», але не стали, тому що стаття Корнія Чуковського довгий час була відома лише вузькому колу спеціалістів і десятиліттями фактично була поза процесами шевченкознавчої науки. Зараз же, звертаючись до неї у зв’язку з потребою подальшого осмислення «образу автора» як одного з чинників перманентного і нескінченного процесу осмислення творчості поета і віддаючи належне Чуковському як одному з найблискучіших есеїстів «срібного віку», все ж відзначимо певну звуженість його трактування Шевченкової емоційності. Критик вичитував цю рису із творів переважно побутової тематики. «Коли він (Шевченко. – Г.К.) пише про принижених і ображених, про своїх наймичок і покриток, він не тільки їх любить, не тільки жаліє, він тут же, на сторінках, начебто голубить їх, бере за руку, гладить по голові, – і нелюдська ніжність, небувала, обожнювання безмірно переповнює його всього – захоплення обожнюванням, екстаз обожнювання і ніжності, якого не звідав жодний поет, і часто, не в силі стримати  такий раптовий наплив розчуленості, ось він падає ниць і молиться, молиться про цю «ясочку», «ласочку» – Катерину, Оксану, Мар’яну:

 

                   О Боже мій милий,

                                   За що Ти караєш її, молоду?[7]»

 

За Чуковським виходило, що співчуттям до «Катерин, Оксан, Мар’ян» та ненавистю до їх кривдників і обмежувалися емоційні сплески Шевченка-поета. Переважно такі висновки він зробив на матеріалі поезій побутової тематики. Критик наніс кілька важливих штрихів до «образу автора» Шевченкових текстів. Але самого образу у всій його повноті і цілісності звичайно ж не створив. Насправді ж той образ у змістовому плані є набагато складнішим і глибшим.

 

 

Інтелектуалізм як здатність пізнання сутнісного

 

Поезії, створені у В’юнищі, так само як і більшість творів, що ввійшли в рукописну книгу «Три літа», доповнюють «образ автора» кількома важливими найбільш посутніми та визначальними для нього штрихами. Емоційність, емпатичність, співчутливість залишаються, нікуди не зникають, але відходять на другий план, поступаючись іншим домінантам. Перша з них – це єдиний у своєму роді націоцентризм, який характеризується абсолютною зосередженістю на проблемі «Україна». Друга риса – Шевченко увиразнився як поет суті, поет істини. Ці дві риси органічно поєднані. Результат сконцентрованого націоцентризму – глибинне інтелектуальне проникнення у проблеми нації. Таке проникнення стало очевидним і вражаючим завдяки довершеній до абсолюта формі вираження. Чи не найпоказовішим тут є його посланіє з гігантською, всеохопною адресою: «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…».

Скільки ж то вже нам, українцям, довелося чути один від одного, що, мовляв, маємо потребу у створенні національної ідеї. Тоді б, мовляв, знали, що робити, куди йти… То все розмови від лукавого.  Зараз «Посланіє» звучить з більшою актуальністю, ніж, можливо, воно звучало для сучасників Шевченка. Висловлені істини не потьмяніли від часу – навпаки, набули у стократ більшої вартості. Виявлена суть з часом набула ще більшого увиразнення. У своїй сукупності ці істини складають цілісний дискурс, який і є національною ідеєю, що містить у собі всі основні, каркасні положення, усвідомлюючи які і дотримуючись яких нація здатна самореалізуватися.

Абсолютна довершеність художнього вираження цього дискурсу виявляється у діамантовому ограненні висловлених істин, кожна з яких завдяки своїй інформаційній  щільності набула афористичності – відкриймо для себе глибинні смисли бодай таких висловлювань: «В своїй хаті своя й правда / І сила, і воля», «Нема на світі України, / Немає другого Дніпра…», «Найшли, / Несли, несли з чужого поля / І в Україну принесли / Великих слов велику силу / Та й більш нічого», «Якби ви вчились так, як треба / То й мудрість би була своя», «Доборолась Україна / До самого краю. / Гірше ляха свої діти / Її розпинають» і так далі, і так далі, аж до вічно актуального, котрим завершується послання: «Обніміться ж, брати мої. / Молю вас, благаю!». Яке ж то драматичне відчуття важливості цієї проголошуваної істини (потреба у єдності), – яке глибоке розуміння трагічності тієї ментальної риси, коли серед двох українців є три претенденти на булаву, висловлене в останніх словах посланія «Молю вас, благаю»!

Тут можливе заперечення: національна ідея, мовляв, має будуватися на положеннях, спрямованих на перспективу. Мовляв, де «позитивна програма», де «план дій»? і т.д. Ой, леле… На ці запитання є аж надто проста відповідь. Кожна сентенція критичного характеру – це як бліц-аналіз вузлової проблеми, як нещадне розкриття якоїсь важливої істини. Її треба всього-навсього зрозуміти, піднятися до неї – і тоді розкривається «програма дій».

Інтелектуалізм – це здатність до пізнання сутнісного. І якщо піднятися до розуміння Шевченка як поета суті, поета істини, то наступний крок полягатиме у визнанні його як одного з найвидатніших інтелектуалів у світовій літературі. Звучить це дещо незвично, бо ж десь на периферії суспільної пам’яті ще зберігається ось те «кобзар» «селянський поет», «геніальний самоук»… Але підстав для такого переформатування «образу автора» більш як достатньо. Згадаймо бодай ту очевидну першість Шевченка в художньому осмисленні суті тоталітарної системи у її російському самодержавницькому варіанті, проявлену в поемі «Сон» («У всякого своя доля…»). І коли О. Пушкін та М. Лермонтов, найближчі за часом попередники Шевченка, освоювали тему Кавказу з оромантизованих колоніальних позицій, то «Кавказ» є першим у світовій літературі не просто антиколоніальним твором, а твором, у якому на найвищих емоційно-естетичних регістрах розкрита аморальна сутність колоніалізму.

Здатність Шевченка проникати в суть речей і явищ і від того надавати своїм смислам пророчості з усією повнотою проявилася в поезії «Холодний Яр», яку він написав через кілька днів після «Посланія…». Ледь відійшовши від нуртуючих смислів цього твору, поринув у іншу проблематику. Це у 60-х роках наступного століття наші кращі поети, іменовані шістдесятниками, і в першу чергу Ліна Костенко, заб’ють тривогу з приводу втрати нацією історичної пам’яті. Шевченко відчув цю проблему – знову ж таки! – першим. Твір пристрасний, болючий і в той же час у формально-технічному плані витончений, позначений такою характерною для нього як поета візіонерського типу експромтністю, приглянувшись до якої (а мені у свій час це довелося зробити, розглядаючи в окремій статті цей твір «під мікроскопом»), що смисли, які розгортаються у тому енергійно-нестримному темпоритмі є настільки глибокими, що дай нам Боже і в наш час піднятися до їх істинності. Для прикладу: скільки ж то слів було сказано і написано про стихійно-розбійницький характер коліївщини, але ж тільки Шевченко протрактував її як соціально-національний визвольний характер. Він не тільки добре знав, коли і як треба лікувати національні хвороби «холодним душем» історії (згадаймо, бодай,  відповідні місця в «Посланії…», де йдеться про «Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття – ваші пани / Ясновельможнії гетьмани» – і не тільки), а й розумів, коли і як треба ошляхетнювати окремі моменти нашої минувшини з метою надати їм національно-виховного потенціалу.

         «Холодний Яр» дає підстави говорити й про таку визвольну рису інтелектуалізму Шевченка як інтуїція. Немає сумніву – вона геніальна. А тому й загадкова, належить до сфери надсвідомого, і через те, як вважають вчені учені (П. Сімонов) не підлягає логічному осмисленню. Можна вибудовувати лише гіпотези, міркуючи над тим, які смислові імпульси вловлював Шевченко, перебуваючи ще в дитинстві, а потім, у вересні 1845 року, на Чигиринщині, у Мотронинському монастирі, щоб пророче проголосити:

 

                            І повіє огонь новий

                                   З Холодного Яру

.

Після «Холодного Яру» – «Давидові псалми». Ці десять переспівів постійно привертають до себе увагу, їм уже присвячено кілька монографій та десятки статей. Та все одно вони, як і майже всі поезії Шевченка, притягують до себе все нових інтерпретаторів, підтверджуючи черговий раз невичерпальність поезії Шевченка. До цього вже треба звикнути і сприймати як належне.

Помилково думати, що «Давидові псалми» були створені протягом одно-двох днів. Була, думається, досить довга попередня робота. Відомо, що Шевченко постійно перечитував біблійні тексти. Очевидно за певними критеріями відбувається відбір текстів, що будуть переспівуватися. Один із критеріїв – головний смисл псалму мав би бути унісонними з домінуючими націоцентричними смислами, що буквально нуртували в творчій свідомості поета. І головний з них, найбільш болючий – смисл національної недолі. Наскрізна для усього поетичного циклу паралель Україна – Єрусалим пульсує у підтекстовій сфері кожного твору. Наявність підтекстової сфери, добротність якої визначається її біблійною першоосновою та живим чуттям поета, надає переспівам тієї притягальної сили, яка характерна для текстів, наділених магією прихованих смислів. Вони, ті смисли, потребують розгадки. І якщо читачеві відкриваються приховані смисли, то цей процес супроводжується вивільненням естетичної енергії. Ця схема читацької рецепції «Давидових псалмів» була б неповною, якщо не звернути увагу на інтонаційну гнучкість коломийкового темпоритму, який чутливо вирізняв емоційно-смисловий перебіг у кожній поезії.

 

Національний інстинкт як головний чинник Шевченкового інтелектуалізму

 

Обмежимося зробленими спостереженнями. Накопиченого матеріалу достатньо для загальних висновків, які стосуються такої по-справжньому домінуючої риси Шевченківського «образу автора» як його інтелектуалізм. Треба визнати, що інтелектуалізм Шевченка потребує системного розгляду як окрема проблема. При цьому вона має бути однією з провідних в сучасному шевченкознавстві. Зрозуміло, що її наукове осмислення необхідно здійснювати із застосуванням системного підходу як надійного методологічного підґрунтя.

Могутній інтелектуальний потенціал проявився уже у перших відомих нам поезіях Шевченка. Для прикладу – балада «Причинна». Якщо розглянути її у суто українознавчому/народознавчому аспекті, то не може не вразити той обсяг знань про свій народ, які продемонстрував молодий поет. У свій час я порівняв об’єм художньої інформації про українську демонологію з об’ємом інформації, що міститься у відповідних розділах відомої праці Олекси Воропая «Звичаї нашого народу». Результат: створилося враження, ніби Олекса Воропай черпав інформацію про українську демонологію з балади Шевченка[8]. Достатньо прочитати статтю Івана Франка про «Перебендю» – і будемо вражені чи не найбільш  глибоким для того часу розумінням самої природи митця в його психологічних та суспільних аспектах. Знайомлячись зі статтею Юрія Шевельова «Критика словом», у якій він шляхом аналізу «літературних маніфестів» (передмова і післямова до «Гайдамаків», «На вічну пам’ять Котляревському», «До Основ’яненка») висвітлив погляди молодого поета на своє позиціювання в літературі у порівнянні з попередниками. Фактично у тій «критиці поетичним словом» вперше програмувалося майбутнє української літератури як визначального націотворчого чинника. І в цьому теж проявився вражаючий інтелектуалізм молодого Шевченка.

Якщо ж спробувати визначити глибинні першопричини цього природного дару поета, то, визнаючи його Боже походження, все ж вдамося до поняття національного інстинкту. Власне у системному розумінні інтелектуалізму Шевченка він виконує системотворчу функцію – тобто функцію формуючих першоімпульсів. І тут доречно послатися на Біблійне: «Спочатку було Слово…». Перший відомий нам лист, який відкриває епістолярій поета, був адресований в Керилівку братові Микиті. Він містить настійне прохання відповісти листом, написаним українською мовою. Це навіть не прохання, а благання, яке в тому короткому листі, писаному 19 листопада 1839 року, було повторено чотири рази: «Воно, бач і так і не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одно слово рідне»; «Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тільки й бачу во сні, що тебе, Керилівку та рідню…»; «Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласка, а не по-московському»; «Не забудь же, зараз напиши письмо – та по-своєму».

         Національний інстинкт – це інстинкт самозбереження нації. У Шевченка він був, як щойно ми переконалися, читаючи про його прагнення «хоч через папір почути рідне слово», особливо загостреним. Звідси – і його потужна дієвість у розгортанні творчості, яка за великим рахунком була спрямована на збереження нації. І у минулому, і у теперішньому, і у майбутніх часах поезія Шевченка є оберегом нації І знову прислухаємося до Євгена Маланюка: «єдиним ліком, єдиним рятунком проти всіх […] національних хворіб є саме вогняна, вулканічна, страшна в своїм національнім демонізмі поезія Шевченка – і до цього часу – тілько вона одна і ніяка інша!»[9].

Цей оберіг як потужна захисна сила нації у поезії молодого Шевченка формувався швидко та енергійно – починаючи від творення знакових українських пейзажів, які в усі наступні часи склали розкішний своєю привабливістю зоровий образ України, через геніально просте та водночас глибинне своєю підтекстовою змістовністю застереження: «Кохайтеся, чорнобриві, / Та не з москалями», через цикл творів на історичну тематику («Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Гамалія»), котрі були породжені добре продуманою та ідеально втіленою установкою на «виховання історією».

         Ну а потім – той знаменитий цикл «Три літа», який знайшов своє завершення і навіть певною мірою вичерпання у ті грудневі дні 1845 року у В’юнищі. Все щойно сказане зовсім не заперечує Маланюкову думку про монолітність Шевченка. Просто у його «тексті України» (Ю. Барабаш) відбулося поглиблення та систематизування того суперскладного дискурсу, який трохи вище ми іменували Шевченковою національною ідеєю, програмово викладеною в «Посланії…». При всій своїй критичності це була «програма дій» у переборенні задавнених національних хворобі – програма безпомильна, тому що складається із істинних смислів, до яких доходив геніально проникливий інтелект Шевченка. Про їх істинність легко переконуєшся, коли перечитуєш «Посланіє…» у наші дні.

Отже, інтелектуалізм Шевченка був покликаний, напружений і сформований геніально чутливим національним інстинктом, який до того ж був украй загостреним потребою самовираження, спричиненою внутрішнім «тиском почуттів». Тому й уся поезія Шевченка є могутнім (за Маланюком – вулканічним) за силою духовно-інтелектуальним актом, спрямованим на збереження та відродження колоніально загроженої нації.

Але природу Шевченкової інтелектуальної проникливості системно не осягнути, якщо не врахувати, що йдеться про особливий спосіб осягнення  сутності – художній. Про можливості і специфіку власне художньо-мистецького осягнення дійсності не будемо вести мову – вони вже давно і ґрунтовно роз’яснені та пошановані. А О.Потебня наголошував навіть на певній пріоритетності художнього пізнання перед науковим.

Корній Чуковський, аналізуючи надзвичайну емоційність Шевченка, констатував, що вона обумовлена його здатністю до співчутливості, тим низьким больовим порогом, коли болі інших людей переживаються як власні. Про це точно сказав Борис Олійник: «Тяжко ішов, як жнивар, по нужденному полю. / Люди йому відвалили на всі терези / Брили кутасті свого невмолимого болю…».

Виходячи з розуміння цієї надзвичайної емпатичної здатності Шевченка, приходимо до наступних висновків. По-перше, виняткова здатність до співчутливості обумовлює здатність розуміти інших. А розуміння – основа пізнання. Звідси прямий зв’язок між низьким больовим порогом та інтелектуалізмом. Таким чином наближаємося до розуміння формули «емоціональний інтелект». Але – лише наближаємося…

 

Трансформація Добра і Любові в Красу

 

Далі – наступний крок. Співчутливість, розуміння інших, сприймання болю інших як своїх власних – це те, на чому стоїть людяність, іншим словом – гуманізм. Звідси – прямий, безпосередній вихід на категорії «Добро» і «Любов». «Людяність» – «Гуманізм» – «Добро» – «Любов» є категоріями, зближеними аж до взаємозамінювання.

Усі ці названі категорії або, точніше, якості творчої особистості, перебуваючи у синергетичних процесах, трансформуються в художню енергію. Зрозуміло, що це відбувається у процесі художнього висловлювання. Є безліч способів аргументувати цей, по суті, аксіоматичний зв’язок. Один з них – вказати на той незаперечний факт, що вся, без винятку, класика світової літератури породжена потребою вираження гуманістичних смислів. Інший аргумент: гуманістичне чуття, чуття людяності, доброствердження і любові є тим субстратом, тією духовною якістю, яка безпосередньо трансформується в Красу, тобто в естетичну енергію.

І, нарешті, ще одна, тепер уже заключна ланка нашої спроби системно охарактеризувати власне емоціональний інтелект Шевченка, рушійною системоутворюючою силою якого є геніально чутливий національний інстинкт як інстинкт національного самозбереження.

Яким же чином емоціональний інтелект Шевченка обумовлює таку його визначальну якість як поета суті, поета істини? До речі, категорії «суть», «істина» у Шевченковому світі є відповідниками категорії «Правда».

         Загострене почуття краси є найоб’єктивнішим способом поцінування, розрізнення правди і неправди, доброго і злого. «Краса – могутній засіб виховання чутливості душі, – писав Василь Сухомлинський. – Це вершина, з якої ти можеш бачити те, чого без розуміння й відчуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса – це яскраве світло, що осяває світ. При цьому світлі тобі відкривається істина, правда, добро; осяяним цим світлом, ти стаєш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати добро і боротися з ним. […]

Відчування і переживання краси, прагнення до прекрасного, нетерпимість до потворного – все це потребує розвинутого, тонкого, чутливого розуму. Тільки злиття розумного і красивого дає високоморальне […]. Краса тільки тоді облагороджує і підносить, коли зливається з правдою, людяністю, непримиренністю до зла. Краса ніби відкриває очі на світ. Погане, потворне непомітно, протягом тривалого часу, у світлі краси стає раптом нетерпимим»[10]. Василю Сухомлинському, геніальному педагогу, який поставив у центр своєї педагогічної системи Красу, можна і треба вірити.

Емоціональний інтелект, спрямований на Красу, наділений здатністю безпомильно проникати в суть речей та явищ – тобто відчувати, розуміти Правду. Більше того, треба чітко усвідомлювати, що без Правди, без проникнення у сутнісне не твориться Краса (художність) – вона живиться Правдою. Недарма поет, можливо як ніхто інший, інтуїтивно відчував цю пряму залежність, благаючи у Музи Правди, як основного живильного джерела своєї творчості:

 

                            Моя порадонько святая!

                                   Моя ти доле молодая!

                                   Не покидай мене. Вночі

                                   І вдень, і ввечері, і рано

                                   Витай зо мною і учи,

                                   Учи неможними устами

                                   Сказати правду.

 

У художніх смислах, породжених проникненням в суть, тобто у Правду, особлива енергетика. Вони наділені ефектом відкриття, який енергетизує сприймання художнього тексту і через це позначений притягальністю – все це є важливим чинником художнього впливу. Повторюю: переконатися у цьому легко – достатньо здійснити самоаналіз особистої рецепції окремих сентенцій із того ж, наприклад, «Посланія…».

         Поки що мова йшла про енергетику художніх смислів, тобто про «зміст», добутий емоціональним інтелектом поета. Але треба врахувати, що той «зміст» для читача подається уже втіленим у відповідну «форму». Інакше й бути не може, бо емоційний інтелект, зорієнтований на Красу, генерує смисли, які вже є художніми, тобто вираженими відповідною, зорієнтованою на здійснення естетичного впливу «формою». Геніальність емоційного інтелекту Тараса Шевченка полягала в тому, що він інтуїтивно виявляв, відбирав із стихій народної мови найбільш усталені, найбільш згущені у смисловому плані висловлювання, надаючи їм при цьому індивідуальної діамантної обробки.

 

Перезавантаження Слова

 

Повернемося до одного із смислів поезії «Минають дні. Минають ночі…»

Поки що, аналізуючи «образ автора» та характеризуючи його емоційний інтелект як визначальну рису художньої обдарованості Шевченка, ми мимовільно відсунули на другий план його образну характеристику як живої людини.

У поезії «Минають дні, минають ночі…» є деталь, яка раптово, немов блискавка, висвітлює одну глибоко індивідуальну рефлексію Шевченка, висловлену рядками:

 

                            Страшно впасти у кайдани

                                   Умирать в неволі.

 

Інтуїція Шевченка, його пророчість – окрема і майже не досліджена проблема. Наведені рядки – один із проявів його пророчого передчуття, що доведеться «впасти у кайдани».

Більшість творів Петербурзького періоду писалися з розрахунку, що пройдуть цензуру і будуть надрукованими. Видання «Кобзаря» (1840) та поеми «Гайдамаки» (1841) ознайомили поета з вимогами тогочасної цензури.

Поезія «Розрита могила» (жовтень, 1843) засвідчила, що поет прийняв одне з найважливіших у своєму творчому житті рішень – буквально махнув рукою на потребу оглядатися на цензуру, «перейшов Рубікон» і став митцем абсолютної внутрішньої свободи. Більше того, в наступній поезії «Чигрине, Чигрине…», написаній у лютому 1844 року під час перебування в Москві, куди заїхав, повертаючись з України в Петербург, знаходимо глибоке обґрунтування його вибору писати вільну, позацензурну поезію. Це рішення не може не хвилювати, бо не лише відкриває усю велич Шевченка як громадянина, а й як мислителя-інтелектуала, який знайшов єдино правильний шлях служіння словом своїй Батьківщині: «Цілком свідомий страшної віддалі між «своєю» Україною і реальною «Малоросією», він з усім натхненням поета, з усім запалом своєї огняної натури намагається з а п о в н и т и ту історичну та соціальну порожнечу, що побачив на батьківщині. Він намагався оживити гоголівські душі української шляхти і розкрити очі ошуканій кріпацькій масі, себто сполучити й оживити  спаралізовані складники нації, вдихнути і с т о р и ч н е життя в завмерлий національний організм»[11].

 

                            Не рвіть, думи, не паліте,

                                   Може, верну знову

                                   Мою правду безталанну,

                                   Моє тихе слово.

                                   Може, викую я з його

                                   До старого плуга

                                   Новий леміш і чересло

                                   І в тяжкі упруги…

                                   Може, зорю переліг той,

                                   А на перелозі…

                                   Я посію мої сльози.

                                   Може, зійдуть і виростуть

                                   Ножі обоюдні,

                                   Розпанахають погане,

                                   Гниле серце, трудне.

                                   І вицідять сукровиту,

                                   І наллють живої

                                   Козацької тії крові,

                                   Чистої, святої!!!

 

У цих рядках – точно задумана концепція пробудження і оздоровлення «завмерлого національного організму» засобами художнього слова. Вони настільки важливі, що мали б бути найдетальнішим чином прокоментовані в усіх підручниках та посібниках з історії української літератури, бо в них, по суті, міститься стратегія і тактика задуманого Шевченком переозброєння свого слова з метою надати йому здатності кардинально змінити українське суспільство.

Так, кінцева мета поета зрозуміла – йдеться про заміну крові в організмі: необхідно «розпанахать погане, гниле серце» і, вицідивши «сукровиту», налляти «живої / Козацької тії крові, / Чистої, святої!!!». Здійснення цієї мети потребує тривалого процесу, в якому основну роль має відіграти його оновлене слово. Оновленість полягає в тому, що він з нього, досі «тихого», хоч і правдивого, має викувати до «старого плуга» (читай – своєї творчості) «новий леміш і чересло». І в той оновлений таким способом плуг, у його «тяжкі упруги» він має впрягтися, щоб переорати «переліг той» (необроблену, запущену землю-цілину), та засіяти своїми «сльозами» (болями, а, точніше, болючими думами) з надією, що з них, посіяних у вже підготовлений грунт, «зійдуть і виростуть / Ножі обоюдні». І ось ті ножі мають стати хірургічними скальпелями, з допомогою яких і має відбутися операція із заміни крові в національному організмі.

Поет лише запланував для себе цю «стратегію і тактику», якою він керуватиметься у майбутньому, беручись (впрягаючись «в упруги») за справу духовного оздоровлення/відродження своєї нації. Намір, погодьмось, фантастичний для одного чоловіка. І він це розуміє, бо в його твердженнях відчутний сумнів у можливості досягти задумане – він неодноразово повторює слово «може»: «Може, верну знову…», «Може, викую я з його…», «Може, зійдуть…», «Може… Може…». Він ще не впевнений в успішному втіленні цього задуму – розуміє усю його складність. Але задум визрів. Мета чітко визначена. Рубікон перейдено. Це було зроблено наприкінці першого з трьох літ. Далі будуть ще два літа. Один за одним підуть буквально вулканічні викиди націотворчої енергії – «Сон» («У всякого своя доля…», «Єретик», «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…». Між ними, здавалося б, більш нейтральні за своїм націотворчим спрямуванням поезії. Але всі вони – це теж багатогранний «текст України». Лірично-медитативна інтимність тих творів («Дівичії ночі», «Заворожи мені, волхве…», «Гоголю» та ін.) – це Шевченкове «тихе слово», у якого своя висока художня вартість і котре потрібне ще й для того, щоб служити тлом для тих енергетично вибухових творів. Вочевидь, поет трактує своє тихе слово як альтернативне до слова, породженого «злою» долею, котру він благатиме у Бога в поезії «Минають дні, минають ночі…».

 

«Матеріалізація Шевченкового духу і Шевченкової волі»

 

Тепер, коли ми говоримо про задумане Шевченком переозброєння свого слова з метою зробити його основним інструментом відродженням фактично завмерлого національного організму, варто бодай коротко зупинитися на питанні: як же реалізувався цей намір поета? Знаходимося на позиціях вельми віддалених від того часу, коли задумувався і почав утілюватися в життя намір Шевченка здійснити операцію із заміни крові в національному організмі – як-не-як, а 200-літній ювілей відзначаємо… Загальних слів про «світову велич Шевченка», про те, що «він спаситель нації», її пророк і т.д. і т.п. сказано багато і щиро. Врешті-решт кожна більш-менш думаюча людина в правдивості цих тверджень не сумнівається. Але проблема в тому, що аж надто мало відбувалося спроб побудувати ці заяви на конкретних дослідженнях, завдяки чому вони набували б особливої значущості. Проблема явно загострюється в наш час, коли, з одного боку, бачимо офіційно заявлені на державному рівні наміри належно відзначити ювілейну дату нашого першого національного поета (відповідні плани заходів складені і дані вказівки з їх реалізації), а, з іншого боку, спостерігається якась майже загальна суспільна інертність, відсутність того породжуваного «знизу» ентузіазму, який все-таки проявлявся у різних публічних формах суспільного життя. Причин такої інертності предостатньо, вони різні за характером і їх розгляд потребує окремих зусиль. Одна з них, на нашу думку, породжена власне тим чинником, що майже всі твердження про велич Шевченка як поета, про його рятівне значення для нації позначені пафосною голослівністю, за якої немає ретельно вибудуваної, із застосуванням відповідних методологічних та методичних принципів, конкретики, наділеною переконливою доказовістю. Сучасна суспільна свідомість уже не сприймає загальників про велич Шевченка. Вона, ця свідомість, просто притлумлена багатьма іншими загальниками, що будуються на свідомо або ж не свідомо культивованій брехні, на тих підступних маніпулятивних технологіях, якими переповнений сучасний інформаційний простір. Окрім того, в сучасного реципієнта виявилася збитою національна матриця сприймання Шевченкових текстів. Нагадаємо: зараз Шевченка необхідно сприймати як поета елітарного. Інші, колишні опції сприймання уже безнадійно застарілі. А це ставить на порядок денний потребу інтелектуального, художньо-освіченого читача, з яким у нас серйозна проблема, бо йому важко з’явитися у середовищі, де успішно відбувається процес теледебілізації суспільства і де середня та вища школи у своєму повільному, але безперервному опусканні вниз, здається, ось-ось досягнуть кінцевої точки падіння.

В умовах, коли проблеми у сприйманні поезії Шевченка наростають валом, все ж таки звернемося до одного з небагатьох відомих нам прикладів, котрий побудований на конкретиці і саме тому переконливо показує як в один момент після довгої суспільної стагнації, коли здається паралізований національний організм уже неможливо було оживити, все ж Шевченкове слово спрацювало. І знову ж таки, це спостереження здійснив не хто інший, як Євген Маланюк. Йому не можна не вірити, бо він перебував в епіцентрі «уенерівського» відродження і своїм проникливим зором  побачив цей процес: «Динамізм революції був даний Ш е в ч е н к о м, – стверджує він, хоч цього факту, здається, не зафіксовано в жодній історико-аналітичній праці. – Ту частину 40-мільйонного народу, що хопилася зброї, повела в бій й о г о волева, електризуючи поезія. Повела, дійсно, у всьому до дрібниць. Навіть ті шлики і оселедці, ті гайдамацькі полки, ті старокозацькі й дещо театральні жести повстанських отаманів і молодих хорунжих – це все було проявом сугестійної сили Шевченка, втіленої у несмертельних образах Гонти, Гамалії, Палія, Трясила і саме  н е  історичних, а                                     п о е т и ч н и х, несмертельних через поезію образах, бо тільки ц і   о б р а з и живуть реальніше за дійсність. […]

Динамізм був даний. Психічна сила, що організовує масову емоцію у нас була, і була значно більша за той хаотичний матеріал, який вона мала організувати і сформувати […].

Грянув час матеріалізації Шевченкового духу й Шевченкової волі, але матеріалу забракло, бо – «ледача воля одурила маленьку душу»[12].

Перейдений у «Розритій могилі» Рубікон зробив Шевченка, як про це вже йшлося, абсолютно вільним. Без цієї внутрішньої свободи, без відчайдушної сміливості він не зміг би створити поетичні твори, сконцентровані на тому, щоб збудити у свого народу бажання волі, допомогти йому національно самоусвідомити себе і таким чином надати йому імпульси до відродження.

Рішення писати абсолютно вільно, без огляду на цензуру було загрозливим для поета. Механізм покарання за вільнодумство в тогочасній Росії був відлагоджений – у цьому легко переконатися, знайомлячись зі справами розслідування Кирило-Мефодіївського товариства. Третє жандармське відділення добре виконувало функції «всевидящого ока» і було прообразом майбутніх каральних органів (НКВД і КДБ).

Микола Костомаров, якому Шевченко читав свої позацензурні твори таким чином схарактеризував свою реакцію «Меня обдало страхом …». І далі йдуть слова, до яких, не зважаючи на їх зацитованість, я все-таки звернуся, бо вони, як ніякі інші спогади, доносять до нас, як саме сприймалися позацензурні твори у найбільш інтелектуалізованій частині тогочасного середовища: «Я увидел, что муза раздирала завесу народной жизни. И страшно, и складно, и больно, и упоительно было заглянуть туда […]. Сильное зрение, крепкие нервы нужно было иметь, чтобы не ослепнуть или не упасть без чувств от внезапного света истины»[13].

Обережно-поміркований Варфоломій Шевченко, свояк поета, пригадує: «Раз ходили ми з Тарасом по саду, він став декламувати «За горами гори, хмарою повиті…». Я слухав, притаївши дух; волосся піднялося дибом. Я став радити йому, щоб не дуже «заходив він у хмари…»[14]. Він же попереджував поета: «буває, що за правду принудять за десятими воротами гавкнути…».

Історик М. Маркевич теж застерігав Шевченка: «… а як підтиче тебе гетьманувать… та на старшин гукать з Мазепиною булавою, тоді, Тарас, не плач: московською дужою рукою … поб’ють, ще й плакать не дадуть…»[15].

Таких застережень поету стосовно можливого покарання за його бунтівні поезії, котрі, немов полум’я по сухій соломі, поширювалися по всій Україні, було багато. Але він, особливо ж після творчого злету Переяславської осені, коли в його активі вже були твори могутньої націософської та націовідроджувальної енергії, він уже був нестримним і фактично не зважав на небезпеку «впасти у кайдани». Ось мемуарна замальовка тодішньої поведінки поета. Навесні 1846 року на одній із вечірок, де серед гостей були один жандармський та один військовий офіцери Тарас Григорович «принялся читать стихотворения, наделавшие ему потом много беды и горя.

– Эх, Тарасе, – говорил я. – Та ну-бо покинь! Ей же Богу, не доведуть тебе до добра такі погані вірші! 

       А що мені зроблять?

       Москалем тебе зроблять.

       Нехай! – отвечал он отчаянно махнув рукой. – Слухайте ж ще кращу!

И опять зачитал».

Цей спогад належить журналісту В. Аскаченському, у помешканні якого відбувалася вечірка. Він, як свідчить його подальша розповідь, настільки злякався, що «поглядывал на соседние двери, опасаясь, чтобы к т о – н и б у д ь  не подслушал нашей слишком интимной беседы. Вышедши на минуту из кабинета, где всё это происходило, я велел моему слуге выйти ко мне через несколько времени и доложить, что, мол, зовёт меня к себе…

         Гости оставили меня…»[16].

         Задамося питанням: звідкіль у Шевченка з його емоційністю ця рішучість така безстрашність?

Відповідь знаходимо в книзі Деніеля Гоулмана про емоціональний інтелект, де він розповів про випадок, що стався під час катастрофи, коли пасажирський потяг упав у річку зі зруйнованого моста. Подружжя Гері та Мері Джейн, котрі беззавітно любили свою одинадцятирічну доньку Андреа, приковану до інвалідного крісла церебральним паралічем, врятували її ціною власного життя: «Коли вода ввірвалася у вікно вагона поїзда, вони думали тільки про свою доньку і зробили все можливе, щоб врятувати Андреа. Якимось чином їм вдалося проштовхнути свою доньку через вікно, назустріч рятівникам. Одначе самі вони не встигнули вибратися назовні, залишилися у вагоні, котрий пішов під воду»[17].

Автор «Емоціонального інтелекту» підводить читача до висновку, що в описаному випадку вчинок батьків пояснюється виключно любов’ю до своєї дитини. І чи не підказує цей факт думку, що рішучість та безстрашність Шевченка породжена його беззавітною, пристрасною любов’ю до України, якою пройнята вся його поезія і про яку він говорив із вражаючою відвертістю: «Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що прокляну святого Бога / За неї душу погублю!».

         Талант і Любов є речами цілковито взаємозалежними. Згадаймо слова Гр. Тютюнника: «Немає загадки таланту. Є вічна таїна любові».

 

Самоосмислення та самопояснення у поезіях «Три літа» та «Минають дні, минають ночі…»

 

Після колосальної творчо-інтелектуальної напруги «Посланія…» наступило деяке розслаблення. Те неймовірне за напругою усіх духовних сил творче піднесення просто не могло продовжуватися довго. «Тема» вичерпалася. Приходило відчуття реалізованості задуму. Саме тому в цей час після шаленого екстравертійного викиду написалися «Минають дні, минають ночі…» і «Три літа» – поезії явно інтровертійного характеру, спрямовані на авторське «Я». Відбуваються спроби самоосмислення / самопояснення, певного підведення підсумків. Тому «Минають дні, минають ночі…» – це не поезія, котра пояснює вибір поета, зроблений не «тут і зараз», ні, вона обґрунтовує і пояснює те відчайдушне рішення стати у своїй творчості абсолютно вільним, без чого його грандіозний задум розбудити своїм словом націю неможливо було б здійснити. Творча енергія, контрольована внутрішнім цензором, є енергією ослабленого впливу.

Поезія «Три літа» – останній твір, написаний у В’юнищі. Вона сповідальна, сповнена болючих рефлексій, котра відкриває ще одну грань «образу автора». Поет знає усю глибину приспаності свого народу, знає зрадливість тих, котрі мали б бути поводирями, але стали «дядьками отечества чужого». Звідси і розпач у цих рядках, які, як правило, не коментуються переважно з двох причин: одні не розуміють їх, інших просто відлякує їх страшна правда: поет порівнює Україну з гулящою жінкою, що «за три шаги продається»:

 

                            Жаль і батька, жаль і матір,

                                   І вірну дружину,

                                   Молодую, веселую,

                                   Класти в домовину,

                                   Жаль великий, брати мої;

                                   Тяжко годувати

                                   Малих діток неумитих

                                   В нетопленій хаті,

                                   Тяжке лихо, та не таке,

                                   Як тому дурному,

                                   Що полюбить, побереться,

                                   А вона другому

                                   За три шага продається

                                   Та з його сміється.

                                   От де лихо! От де серце

                                   Разом розірветься.

 

І як завжди у Шевченка, у цих рядках – глибинні смисли, породжені його незбагненним емоціональним інтелектом. І як завжди, вони потребують зосередженого, неспішного прочитання, яке, думається, виведе до порівнянь з Маланюковою поезією «Лежиш, розпуста, на розкутті…». Жорстка, безжалісна національна самокритика. Але без неї – не можна.

У творі дуже відчутна розслабленість, яка наступає після виконання важкої роботи, у даному випадку – після величезного творчого піднесення. А також – тривога за майбутню долю своїх поезій:

                            До кого ви прихилитесь,

                                   Мої злії діти?

 

Тривога небезпідставна, вона з’явилася саме в цьому творі, де критичне ставлення до національно ослабленого суспільства досягло критичної межі.

Ще один виразно виражений смисл поезії полягає у самоусвідомленні, що як поет він за ці три літа став іншим: «… тепер я розбитеє / Серце ядом гою, / І не плачу, й не сміюся / А вию совою».

Простудне захворювання, з яким Шевченко приїхав у В’юнище, загострилося, перейшло у запалення легенів. На той час ця хвороба була вкрай небезпечною, від неї фактично не було порятунку. Йому потрібен був лікарський догляд. Тому його привезли назад до Переяслава, де ним опікувався Андрій Козачковський.

Коли писав «Заповіт» – смерть і справді стояла поряд. Тому елементу гри в цій поезії не було. Була сувора правда і в закликах, і в передбаченнях. І якщо читаєш «Поховайте, та вставайте, / Кайдани порвіте», то, виходячи з художніх дискурсів попередньо створених поезій, розумієш, що його заповіт – це заклик до жорсткої, безкомпромісної боротьби перш за все за національне визволення. Соціальне благополуччя без національної свободи, без національного самоствердження неможливе. І в цьому Шевченко теж виявився пророчим. Національний інстинкт, на чому ґрунтувався його емоціональний інтелект не підвів.

 

«Свою Україну любіть…»

 

Саме у післяпереяславську пору, коли Шевченко повернувся до Києва, відбувся перший активний процес «матеріалізації Шевченкового духу і Шевченкової волі». У дні, коли Шевченко перебував у Переяславі та В’юнищі (нагадаю, що це було наприкінці 1845 року), у Києві зібралися в один час і в одному місці кілька молодих високоосвічених людей – Микола Гулак, Микола Костомаров, Василь Білозерський, Опанас Маркевич та інші. Поступово згрупувалися. З’явилася ідея створення таємної антикріпосницької організації. В Європі визрівали процеси, котрі через кілька років приведуть до «весни народів»  1848–1849 р.р. – йдеться про пробудження національної свідомості в різних країнах. То ж задум об’єднатися у таємне товариство був стимульований цими процесами. Звичайно ж, антикріпосницьке спрямування було провідним, але поступово визрівала ідея національної суверенності. І тут з’являється Шевченко зі своїми творами. Наділений славою видатного поета і водночас простий, тактовний у спілкуванні, дотепний, з очима, які за словами О. Афанасьєва-Чужбинського «світилися таким розумним та променистим світлом», що мимоволі привертали до себе увагу, він ставав душею кожного товариства, в якому йому доводилося бувати. Наведемо хоча б такий спогад Андрія Козачковського: «Не могу не вспомнить вечер 19 августа 45 года. Общество, большею частию из молодежи, шумно вокруг стола пировало. Шевченко был в полном одушевлении; против него, на противоположном конце стола, стоял, не своя глаз с поэта, с бокалом в руке господин почтенных лет, по происхождению немец, по веросповеданию протестант. « Оце – батько! Ей-Богу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку!» – високо поднимая бокал, провозгласил немец, и затем мы все называли его «батьком»[18].

Про притягальну рису його характеру є безліч свідчень у мемуарній літературі. І в цьому він як особистість відповідав найвищим стандартам носія емоціонального інтелекту – як його трактують прагматичні американські психологи, розробники.

Тривоги про долю своїх творів, що висловлені в поезії «Три літа», виявилися марними – їх захоплено сприйняло Шевченкове оточення, саме те, що організовувалося у Кирило-Мефодіївське товариство. То були найбільш інтелектуальні представники тогочасного українського суспільства, котрі здатні підніматися до розуміння пророчих смислів поета, втілених у досконале поетичне слово. Вступала у свої права нова ера, в культурному розвитку цивілізованого світу – ера ствердження художнього слова як «королеви мистецтв», як найбільш впливового на суспільну свідомість засобу. Про те, що поезія Шевченка була для кирило-мефодіївців справжнім потрясінням, є чимало свідчень. Найбільш показове з них, Костомарова, у якому йдеться про «музу Шевченка», яка «роздирала завісу народного життя» і від того «і страшно, і солодко, і захоплююче було зазирнути туди», ми вже наводили.

         Шевченко переживав чи не найщасливіший час у своєму житті. Про це писав Пантелеймон Куліш, котрий, приїхавши на початку 1847 року з Петербургу в Київ, побачив своїх знайомих киян «вельми щасливими, а найщасливішим був між ними Шевченко, він бо тоді й сам у собі чув, і всі, як одне серце, чули, що подає яко поет надії грандіозні»[19].

Значно пізніше, вже після заслання, він, звертаючись до своєї долі, проголосить слова, які деяким інтерпретаторам дадуть підстави твердити про славолюбіє поета:

 

                            Ходімо ж, доленько моя!

                                   Мій друже вбогий, нелукавий!

                                   Ходімо дальше, дальше слава,

                                   А слава – заповідь моя.

 

Для Шевченка слава потрібна була як свідчення дієвості його націотворчого слова. У цьому немає сумніву, бо аналіз усієї творчості поета підтверджує, що його емоціональний інтелект у надсвідомих, підсвідомих і у цілком приземлено-практичних виявах був весь сконцентрований на проблемі «Україна». Саме в цей період Шевченкове слово, падало на благодатний грунт. М. Білозерський у своїх спогадах передає свідчення Василя Тарнавського про враження, яке справило читання Шевченком свого «Посланія…» на одному з літературних вечорів: «Общее содержание этого произведения и в особенности те места, где говорится о козацких гетьманах, которых Шевченко первый понял и выставил в их истинном виде, произвело на всех присутствующих потрясающее впечатление: с этого момента поклонение ясновельможным и представление их героями-рыцарями рушилось… Слово Шевченка низвело их с пьядесталов и поставило на надлежащие места»[20].        

Шевченко задумав нове видання своїх творів. На початку січня вирушив у мандрівку по Лівобережжю з метою зібрати всі свої рукописи, залишені у різних осіб під час попередніх відвідин. Мав намір після того поселитися в Києві, де у нього була перспектива влаштуватися викладачем малювання у Київському університеті – про це вже йшли перемовини. Побував у ролі старшого боярина на весіллі у П. Куліша, котрий одружувався з Олександрою Білозерською. А далі – відвідини та проживання у маєтках кількох знайомих поміщиків. Писав мало. Переяславська осінь певною мірою вичерпала його творчу наснагу. Все основне, що хотів виразити – виразив. Відбувався процес накопичення нової творчої енергії. Отримав повідомлення, що його клопотання щодо місце викладача Київського університету вирішено позитивно.

4 квітня вирушив із Седнева через Чернігів у Київ, куди планував прибути 5 квітня – саме на цей день було призначено вінчання Миколи Костомарова з Аліною Крагельською. На постоялому дворі у Броварах переодягнувся у чорний фрак, бо ж мав зразу ж після прибуття з’явитися на весілля у якості старшого боярина – ця роль видно добре підходила Шевченку. День виявився по-справжньому весняним, сонячним і теплим. Це не фантазування, бо саме таким його описано в одному з листів зовсім постороннього чоловіка – киянина. На той лист посилається Петро Жур у «Думі про огонь».

Шевченко, наближаючись до Києва, багато чого не знав. Не знав, що вже дано розпорядження «немедленно задержать» його і відправити до Петербурга, у ІІІ відділ жандармерії.

Не знав, що вже були арештовані М. Гулак, П. Куліш, М. Костомаров, кілька інших членів товариства. На допитах їм усім ставили питання про Шевченка. Миколу Гулака, наприклад, запитали на одному з допитів: «почему Белозерский считает художника Шевченка человеком, который способен угадывать потребности народа и даже целого века»[21].

Не знав, що чутки про можливий його арешт уже розійшлися по Києву та Україні, що вони стривожили усіх його знайомих, і що артилерійський офіцер Павло Родаков поривався уберегти його від арешту таким способом, щоб вивезти за кордон під виглядом свого слуги. З цією метою він теж розшукував Шевченка.

Не знав, що вище жандармське керівництво уже склало для Миколи І доповідну «О тайном Славянском обществе» і сам імператор узяв розслідування цієї справи під свій особистий контроль.

Багато чого не знав Шевченко, наближаючись до переправи через Дніпро, де вже на нього чекали жандарми. І коли човен відчалив від берега, один з них оголосив Шевченку про його арешт. Гусарський офіцер Захарій Солонин, знайомий поета, який разом з ним переправлявся на другий берег Дніпра, пропонував поліцейському значну суму грошей, щоб той погодився знищити деякі твори, які могли принести поету біду, але Шевченко не погодився.

Наступного дня, 6 квітня, поета під суворим наглядом повезуть до Петербурга. 17 квітня його закриють у казематі в окремій напівпідвальній камері. Передчуття, висловлене словами «Страшно впасти у кайдани…», стало реальністю. Почнуться допити, очні ставки. Триматиметься спокійно, гідно і навіть намагатиметься морально підтримувати своїх «соузників». Залишаючись наодинці, знову візьметься за перо. І знову наскрізною темою тих дванадцяти поезій, що складуть цикл «В казематі», буде «текст України» (Ю. Барабаш). І знову там будуть висловлені смисли, до яких усім наступним поколінням треба буде підніматися. І серед його, як зараз кажуть, месиджів, посланих із каземату і своїм «соузникам», і всім наступним поколінням буде головний, висловлений в останніх рядках останньої поезії циклу. Він матиме форму заповіту і стане актуальним для усіх українців усіх часів, і особливо для нас, теперішніх:

 

                            Свою Україну любіть,

                                   Любіть її… Во время люте,

                                   В останню тяжкую минуту

                                   За неї господа моліть.

 


 



[1] Див.: Гоулман Дэниел. Эмоциональный интеллект. Почему он может значить більше, чем ІQ. – М.: Манн, Иванов и Фербер, 2013.

[2] Євген Маланюк. Книга спостережень. Статті про літературу. – К.: Дніпро,1997. - С. 115

[3] Макки Р. История на миллион долларов: Мастер-класс для сценаристов, писателей и не только. – М.: Альпина нон-фикшн, 2013. – С. 311.

[4] Дзюба Іван. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 266.

[5] Чуковський Корній. Шевченко // Сучасність. – 1992. – № 3. – С. 162.

[6] Там само. – С. 166.

[7] Там само.

[8] Клочек Григорій. Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація. - Тернопіль: Навчальна книга «Богдан», 2014. - С.33-60.

[9] Маланюк Є. Книга спостережень: статті про літературу. – К.: Дніпро, 1997. – С. 115.

[10] Сухомлинський В.О. Як виховати справжню людину // Вибр. Твори: В 5-ти т. – Т. 2. – К., 1976. – С. 414.

[11] Маланюк Євген. Книга спостережень. Статті про літературу. – К.: Дніпро, 1997. – С. 130.

[12] Маланюк Євген. Книга спостережень. Статті про літературу. – К.: Дніпро, 197. – С. 119.

[13] Спогади про Шевченка. – К.: Дніпро, 2010. – С. 158.

[14] Там само. – С. 28.

[15] Цит. за: Маланюк Євген. Книга спостережень. Статті про літературу. – С. 131.

[16] Спогади  про Тараса Шевченка. – С. 130.

[17] Гоулман Дэниел. Эмоциональный интеллект. Почему он может значить більше, чем ІQ. – М.: Манн, Иванов и Фербер, 2013. – С. 26.

[18] Спогади про Тараса Шевченка. – С.81

[19] Спогади про Тараса Шевченка. – С. 138.

[20] Спогади про Тараса Шевченка. – С. 194.

[21] Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – Т. 1. – К.: Наук. думка, 1990. – С. 147.