Моя Шевченкіана -2014

(стаття 4)

Григорій Клочек

 

Пам’яті Михайлини Коцюбинської присвячую

 

Візуальність як джерело підтекстових смислів

(На матеріалі поезії «Не кидай матері!» – казали…»).

 

         На даному етапі осмислення майже кожного з тринадцяти поетичних шедеврів, що складають цикл «В казематі», вже не обійтися без поняття підтексту.

         Якщо виходити із добре відомого й цілком справедливого твердження, що підтекст – це глибина тексту, то вперше на глибинний смисл поезії «Мені однаково, чи буду…», який вичитувався з її нібито доволі простих  прикінцевих рядків, звернув увагу Євген Маланюк. Для нього висловлювання «Та не однаково мені, / Як Україну злії люде / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять… / Ох, не однаково мені» було «жахливо-апокаліптичним пророцтвом про революцію 1917 року – це річ, по пророчественности, може єдина в світовій поезії»[1].

         Фактично не вловлював підтекстових смислів Юрій Івакін, аналізуючи у своєму «Коментарі до «Кобзаря» Шевченка» (1968) три поезії з циклу. Лише «Косар» на його думку містив «філософську алегорію».

         Михайлина Коцюбинська у глибокій і багато в чому новаційній статті «Перлина лірики Шевченка: естетичний аналіз вірша «Не кидай матері…» (1968) вельми чітко відзначила наявність в аналізованому творі другого смислового плану. «У вірші – мовби два плани, – пише вона. – Безпосередній, так би мовити, «поверхневий» – це ліричні роздуми над долею дівчини, певний конкретний ліричний сюжет. Але є у творі і другий план – тяжіння для узагальнення, до підтексту кожного окремого образу і твору в цілому. Причому цей алегоричний другий план надзвичайно тонко і глибоко захований у підтекст. Мовби його немає і водночас він відчувається»[2].

         Іван Дзюба теж висловився про те, що названа поезія «може мати символічне прочитання: зречення домівки й матері як вибору «спокусливої національної» долі»[3]. Оглядаючи інші поезії циклу, він не вдавався до твердження про наявні у них підтекстові плани.

         Стаття Оксани Кухар «Цикл «В казематі» Тараса Шевченка (спроба цілісного прочитання)» заслуговує на особливу увагу саме тому, що пропонує фактично нове прочитання поезій циклу як таких, котрі містять закодовані підтекстові смисли. Скажемо зразу, що маємо справу з новим рівнем розуміння циклу, який, нам видається, треба прийняти, що само по собі не виключає критичного підходу до окремих тверджень дослідниці.

         Вибудовуючи свою концепцію про наявність другого, підтекстового плану в більшості поезій циклу, Оксана Кухар вдалася до надійної методики, а саме: аналізує «казематські» поезії як такі, що продовжують сформовані у попередній творчості ідейно-змістові парадигми. «Насамперед, – пише вона, – звернімо увагу на те, що цикл у силу своєї породи має повну авторську заданість – поезії об‘єднані з метою цілісного відтворення певної моделі буття, яка є актуальною для митця. На час написання циклу «В казематі» для Тараса Шевченка – це історична доля України (рефлексії попереднього періоду творчості). Крім того, поетом уже вироблений певний код (система образів-символів, знаків, мотивів, тем), що репрезентують його бачення історичної парадигми існування Батьківщини»[4]. Таким чином, переконана дослідниця, цикл треба розглядати як «текст України» (Ю. Барабаш). Про те, що українська тематика тотально домінує у поезіях циклу, писали й інші вчені. «У роздумах ліричного героя над власним життям, – відзначає Надія Чамата, – незмінно присутні тема України, туга за нею, синівська любов та пристрасне вболівання за її долю. Молитва до Бога невіддільна в його свідомості  від молитви за Україну»[5]. Євген Сверстюк визначав основну тему циклу як «мерехтливі уламки української долі»[6].

         Але ж, погодьмося, що є певне протиріччя в тому, що, з одного боку, помітне тотальне домінування теми України в поезіях циклу, а, з іншого – визнається її доволі нейтральне проявлення у низці поезій фольклорно-побутового характеру («Ой одна я, одна», «Не кидай матері…», «Чого ти ходиш на могилу?» та ін.). Таку невідповідність відчула Оксана Кухар і спробувала її пояснити, вказуючи на наявність підтекстових смислів, що закодовані у «нейтральній» фольклорно-побутовій образності. Використовуючи Шевченкові коди, сформовані в поезіях періоду «Трьох літ», вона приходить до висновку, що у циклі «В казематі» Шевченко «послідовно розгортає мегаісторію України. Так, перша поезія «Ой одна я, одна» являє собою ліричний монолог дівчини-сироти на виданні, яка зневірюється у можливості появи судженого, що на символічному рівні асоціюється з темою авторських роздумів про недержавну Україну в очікуванні/віднаходженні свого лідера (трансформування міфологеми єднання чоловічого й жіночого начал як основи життя):

                            Меж чужими зросла,

                   І зросла – не кохалась!

                   Де ж дружина моя,

                   Їх нема, я сама.

                   А дружини не буде!»[7]

 

Поезія «Не кидай матері» – казали…», на думку дослідниці, «демонструє ситуацію спустошення рідного краю через втрату еліти», в поезіях «Чого ти ходиш на могилу?» та «Ой три шляхи широкії» поет «моделює трагічну ситуацію відходу в небуття козацької Батьківщини, а як наслідок – розпорошеність її дітей у світах». «Садок вишневий коло хати» виражає майбутній світоустрій, який «мав бути особливо привабливим, мав давати розраду й плекати надію у братчиків та й у нації в цілому на перспективи побудови гармонійного суспільства»[8]. І так – далі. Не всі твердження авторки дослідження сприймаються безапеляційно, проте необхідно погодитися з тим, що їй вдалося переконати в наявності підтекстової сфери в більшості поезій циклу. І це важливий внесок в інтерпретаційний дискурс, що формується стосовно циклу «В казематі». Стаття переводить сприймання більшості творів, написаних в одиночній камері ІІІ жандармського відділення, на нову опцію, завдяки якій вони починають сприйматися значно глибше.

         Потрібні додаткові аргументаційні судження, які підтверджували б доцільність такого нового підходу. Вдамося до них.

         Чому, запитаємо, Шевченко, котрий досі творив поезії без «внутрішнього цензора», тобто без найменшої оглядки на цензуру,  і який у період «трьох літ» рішуче самоідентифікував себе як поета національного, свідомого своєї місії у здійсненні «хірургічної» операції в національному організмі, –  полягала в тому, розпанахати «погане / Гниле серце, трудне», вицідити з нього кров «сукровату» і налити іншої «козацької тії крові, / Чистої, святої!!!»[9], тут, у казематі, фактично відмовився від відкритого способу висловлювання і вдався до закодування своїх художніх смислів у іномовно-алегоричні, підтекстові форми?

         Треба зрозуміти ситуацію, у якій опинився Шевченко, попавши в одиночну камеру каземату. Перебуваючи на допитах, він зрозумів, що головне, в чому його звинувачують, стосується не так його участі в Кирило-Мефодіївському товаристві (він категорично заперечував свою приналежність до товариства, та й вона, фактично, не була доведена слідством), а характером його творів, які якнайретельніше були проаналізовані жандармськими експертами на предмет їх «благонадійності» – для цього поезії були перекладені навіть російською. Треба віддати належне жандармським слідчим: вони досить точно оцінили загрозу, яку мала для Російської імперії творчість українського поета: «Этот художник, – читаємо у рішенні у справі Шевченка, де підсумовуються результати  розслідування та визначалося його покарання, – сочинял стихи на малороссийском языке самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольницы казачества, то с невероятною дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома, забывая в них личных благодетелей. […] Шевченко приобрёл между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны. С любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времён гетманщины, о счастье возвратить эти времена и о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства»[10].

         Зрозуміло, що для Шевченка було вкрай небезпечно, перебуваючи в казематі, творити поезії взагалі, а тим більше творити їх у звичному та вже добре напрацьованому стилі відкритого, прямого висловлювання. Те, що все було під наглядом і все могло бути обшуканим, засвідчує наведений у спогадах

В. Лазаревського факт, що «сидячи перед відправкою у заслання, Шевченко на полях якоїсь книги, даної йому для читання, написав багато віршів. Відрізав ті стьожки і виніс у чоботях…»[11].

         Можна говорити про той внутрішній тиск почуттів і думок, який відчував Шевченко-поет, і який потребував виходу у ліриці. Той тиск – головний рушій творчості. «Зміст» того тиску, тих почуттів і дум добре відомий – з усією повнотою та виразністю він проявився в поезії «трьох літ», що позначені геніальною проникливістю в національну проблему. Так глибоко і з такою безпомильною точністю ніхто ще не дивився на минуле, сучасне і майбутнє його народу, його нації – його України. Та головне – ця небачена досі глибина та безпомильна точність були втілені в геніальну поетичну форму.

         Зрозуміло, що перебування в казематі не зменшило інтенсивність переживань і думок. Проте вони набрали іншого емоційного забарвлення та, відповідно, іншого смислового наповнення. А головне: вони вже через нові обставини не могли бути виражені звичними безстрашно відкритими та прямими формами поетичного висловлення. Саме тому внутрішній тиск почуттів та думок, що невмолимо потребував «втілення у слово», знижуючи таким чином нестерпну внутрішню напругу поета, шукав виходу через інші способи вираження. І такий спосіб було знайдено – то були древні як світ форми іномовлення, коли смисли, що  потребують висловлення, завуальовувалися чи то в притчові сюжети (Біблія), чи то в алегорію байки (Арістофан), чи то в тонкі сугестивні засоби давньоіндійської поезії («дхвані»), чи то в емблематику європейського бароко – одне слово, поетичний геній людства вже давно знайшов можливість підтекстового вираження, найчастіше вдаючись до нього не так з потреби надійно завуалювати думку як до засобу надати їй більшої, а, головне, тоншої художньої впливовості, тієї навіювальної сили, яка особливо цінується у всіх мистецтвах, в тому числі і в словесному.

         Шевченко і в доказематський період чудово володів різними формами сугерування тонкої художньої енергії, але то була енергія, що йшла від глибини змісту. Іншим словом, вона з‘являлася і впливала на реципієнта, коли він піднімався до розкодування щільної художньої інформативності його поетичного тексту.

         Зараз же поет був змушений винаходити свої форми завуальованого, підтекстового вираження. Вони були органічними для нього, бо формувалися, хай дозволено буде так сказати, на фольклорних «технологіях».

         Чи свідомим був такий вибір? – питання, думається, не коректне, бо стосується сфери творчої інтуїції, котра, як це добре відомо, ретельно приховує свої дієві механізми за сімома замками. Тим більше, що йдеться про надзвичайно потужну інтуїцію – інтуїцію Генія.

         У таких випадках залишається один реальний спосіб задовольнити свій інтерес – вдатися до неспішного, максимально зосередженого аналізу окремого твору як матеріалу, що спродукований тією творчою інтуїцією.

         Приступаючи до естетичного аналізу вірша «Не кидай матері!» - казали…», Михайлина Коцюбинська доволі емоційно заявила, що «секрет Шевченкових простих слів»  найдоцільніше спробувати розкрити саме таким шляхом. «Як досягти цього? Якими шляхами йти до досягнення такої нелегкої мети? – запитує вона, маючи на увазі проблему осмислення таємниць майстерності поета. І відповідає на це питання таким чином: «Думається, що одним із найдоцільніших шляхів тут є мікроаналіз, аналіз одного твору, однієї «сторінки з книги життя», написаної великим поетом. Через мале до великого, через часткове до загального – цей звичний для кожного логічного пізнання шлях і тут видається плідним.

         Розкрити причини емоційної сили вірша Шевченка, його художньої виразности, на конкретному матеріалі відчути загальне,  закономірне для всієї творчості поета – і тоді від одного вірша потягнуться невидимі ниточки до інших, і ми наблизимося до розуміння естетичної гармонії всієї поезії Шевченка»[12].

         Результативний естетичний аналіз, тобто аналіз, що розкриває джерела художньої сили, як ніякий інший, здатний осягати нюансові тонкощі змісту (смислу) твору, а й виявляти його істинність. Наголошуємо на цьому, виходячи з переконання, що Краса та Істина (Правда) є абсолютно взаємозалежними категоріями. Ціннісний в естетичному плані зміст не може не бути істинним.

         Водночас результативний аналіз естетичних джерел твору є чи не єдиним способом наблизитися до розуміння «механізмів» творчої інтуїції, «механізмів» Таланту, котрий є головним творцем художньої енергії.

 

*     *     *

Перед тим як перейти безпосередньо до аналізу поезії «Не кидай матері!» – казали»…» розглянемо контекст, у якому вона перебуває. Той контекст -  5 поезій, які фактично складають окрему групу («Ой одна я, одна…», «Не кидай матері!» – казали»…», «Чого ти ходиш на могилу?», «Ой три шляхи широкії…», «Рано-вранці новобранці…»). Підстав для об‘єднання цих поезій в окрему групу («цикл у циклі») є кілька – вони стосуються як «змістових», так і «формальних» критеріїв. Найбільш виразно проявлений змістовий критерій – мотив покинутості та одинокості жінки (матері, дівчини), що через це приречена на важке, а іноді й трагічне у своїй самотності існування.

         Мотив покинутості та самотності домінує у кожній поезії. При цьому треба зауважити, що в кожній із них він має свою варіацію, своє, відмінне від інших, смислове наповнення.

         Розглянемо ці смислові варіації в окремих  творах, при цьому спробуємо бодай на гіпотетичному рівні виявити у цих варіаціях моменти завуальованості смислів.

         У вірші «Ой одна я, одна…» дівчина («лірична героїня»), яку Бог обдарував красою, але, за її ж словами, «не дав [] / Ані щастя, ні долі». Вона сирота: «Ані братика я, / Ні сестрички не знала, / Між чужими зросла, / І зросла – не кохалась!». І тут виринають із пам‘яті рядки з поезії «До Основ‘яненка», в якій у всій своїй повноті проявився могутній інтелект молодого поета[13]: «Обідрана, сиротою / Понад Дніпром плаче; / Тяжко-важко сиротині, / А ніхто не бачить». Україна бачиться як жінка, у даному випадку, як «обідрана сирота». У наступній творчості ця прозора алегорія ще не раз повторюватиметься – скажімо, в «Розритій могилі», в «Посланії…», де Україна – зневажена матір, що потребує синівської турботи і уваги. Йдеться про цілком сформовану у творчості поета парадигму Україна – жінка (дівчина, мати), яка має своє архетипне закорінення («Україна-ненька») та розвиток у майбутній художній свідомості (П. Тичина, М. Рильський, Б. Олійник,М. Вінграновський та ін.). Тож маємо вагомі підстави вважати, що дівчина-сирота в поезії «Ой одна я, одна…» – ніщо інше як парадигмальне проявлення алегоричного зіставлення Україна – жінка.

         Але такої алегоричної конструкції ще недостатньо для творення значущого в художньо-ціннісному плані підтекстової сфери. Потрібна «глибина змісту». Він з‘являється лише у фінальній частині твору:

 

                   Де ж дружина моя,

                   Де ви добрії люде?

                   Їх нема, я сама

                   А дружини й не буде!

 

         Треба погодитися з думкою Оксани Кухар, що в цих рядках відчутне «трансформування міфологеми єднання чоловічого і жіночого начал як основи життя»[14]. Думається, що маємо справу з надзвичайно глибоким проникненням у найбільш сутнісне в українській проблемі, котре значно пізніше було показане та проаналізоване Євгеном Маланюком: маємо на увазі його концепцію про ослабленість мужеського, «козацького» начала в українському менталітеті, що обумовлює недостатній потенціал «римських», державотворчих устремлінь.

         Якщо сприймання поезії супроводжується відкриттям саме таких підтекстових смислів, то сама поезія, стилізована під народну пісню, постає як твір художньо викінчений. Думається, що  закодована у ній певна програмовість для наступних поезій, зумовила її перший порядковий номер у циклі.

У вірші «Чого ти ходиш на могилу?» – баладний сюжет. Він простий: заручена дівчина ходить на могилу свого милого, доглядає за нею три літа, живе очікуванням, що «може пташкою прилине / Милий з того світа. / Зов‘ю йому кубелечко / І сама прилину, / І будемо щебетати / З милим на калині». І коли одного разу пташка прилетіла, вона вже щебетала сама, бо дівчина під калиною «спала, не вставала: / Утомилась, молодеє, / Навіки спочило…».

Важко погодитися з таким розумінням підтекстових смислів, яку пропонує Оксана Кухар: «Тут Тарас Шевченко моделює трагічну ситуацію відходу в небуття козацької Батьківщини…»[15]. Думається, що тут не варто вибудовувати якісь конкретні підтекстові конструкції. Маємо справу з поезією іншого характеру. Вона не претендує на конкретику, а, навпаки, принципово уникає її, бо своє завдання вбачає у сугестивному впливі, у навіюванні або, точніше сказати, у зарядженні реципієнта хай не виразними, та все ж тривкими емоційно-настроєвими смислами. Поезія такого витонченого впливу набуде поширення в епоху модернізму (символізм, імпресіонізм тощо).

Звичайно ж, ця поезія сугерує щось важливе та сутнісне, таке, що чинило той «внутрішній тиск» почуттів, котрі потребували вираження. Навіює потужно – весь «організм» твору напружено «працює» на вираження того болючого настрою самотності та покинутості, що його переживає дівчина. Це самодостатні в естетичному плані емоції, бо в їх основі – співчутливість як одна з найгуманніших людських рис.

Почуття болючої самотності покинутих трьома братами жінок (старої матері, дружини, сестри та молодої дівчини) домінує  в поезії «Ой три шляхи широкії…». Жінки важко переживають розлучення. Ясени, тополі, явори, калина, які вони посадили на згадку про трьох братів і які символізують надію на їх повернення, всихають. Життя залишених жінок занепадає:

 

                   Плаче стара мати,

                   Плаче жінка з діточками

                   В нетопленій хаті,

                   Сестра плаче, йде шукати

                   Братів на чужину…

                   А дівчину заручену

                   Кладуть в домовину.

 

Підтекстовий смисл цієї поезії стане зрозумілішим після розгляду вірша «Не кидай матері!» – казали», у якому мотив занепаду рідної хати після того, як дочка її покинула, залишивши самотньою свою матір, виражений більш рельєфно, завдяки чому підтекстові смисли проявилися виразніше.

Мотив покинутості переважає і у вірші «Рано-вранці новобранці…». Тепер уже рідне село залишають новобранці – «А за ними, молодими, / І дівча одне пішло». Мати наздогнала дочку, повернула її додому, «нарікала, говорила, / Поки в землю положила, / А сама в старці пішла». Незважаючи на те, що цей сюжет стисло викладений і мало деталізований, все ж інтенсивно генерує той біль розставання, яку пережила дівчина. Зауважмо: покинута дівчина і той, хто її покинув (не по своїй волі, звичайно), повернувшись після москальської служби, застав пустку:

 

                   Коло пустки на милиці

                   Москаль шкандибає
                   На садочок позирає

                   В пустку заглядає.

                   Марне, брате, не вигляне

                   Чорнобрива з хати.

                   Не покличе стара мати

                   Вечеряти в хату.

                   А колись… Давно колись-то!

                   Рушники вже ткались…

 

         Знову звернемося до версії Оксани Кухар стосовно підтекстової сфери цього твору: «З огляду на тему «Лідер і народ, Україна», що розгорнута Шевченком у підтексті, тут відтворено ще й майбутнє інтелігенції, еліти, яка врешті повертається до рідного краю, але запізно, бо нація, виснажена роками страждання і чекання, втратила свої життєві сили, духовно вимерла в очікуванні свого провідника (події близькі до історичної моделі відтвореної пуантом у «Мені однаково…»)[16]. Візьмемо цю версію до уваги – вона, як і попередні, знадобиться нам у майбутньому. А поки що підіб’ємо  короткий підсумок, який полягає в тому, що мотив покинутості рідного дому (краю) молодими людьми (дочками, синами), після чого той дім (край) занепадає, перетворюється у пустку, превалює в усіх поезіях фольклорно - побутового ряду, який складає своєрідний «цикл у циклі». Цей висновок про переважання зазначеного мотиву підтверджується тим очевидним фактом, що виражальна система кожного з цих творів інтенсивно працює на втілення саме цього мотиву.

         Чи можна погодитися з думкою про наявність у цих поезіях підтекстових смислів у версіях, що їх подає Оксана Кухар? Виходячи з того, що домінування зазначеного мотиву проявлене парадигмально, є підстави вважати, що він і справді містить у собі певні завуальовані смисли, котрі не без успіху, як нам видається, спробувала розкодувати молода дослідниця. Щоправда, її версії через недостатню аргументованість поки що треба сприймати як гіпотези – «на віру».

        

*     *     *

Щоб здійснити трансформацію гіпотетичних тверджень у переконаність і таким чином ввести в інтерпретаційний дискурс цей надзвичайно важливий концепт про другий смисловий план у  поезіях циклу, необхідні серйозні аргументаційні зусилля. Настав час спробувати сформулювати підтекстові смисли, що відчутні у вище розглянутих творах. Зрозуміло, що мотиви, які варіюються у поезіях цієї фольклоризованої групи поезій, мають бути провідними і в інших поезіях циклу – все-таки, як це вже не раз зауважувалося, він є цілісним утворенням.

На нашу думку, ключ до розв‘язання проблеми змісту підтекстової сфери «фольклоризованої» групи творів є в поезії «Мені однаково», а, точніше, в її останніх чотирьох рядках. Їх, без сумніву, можна вважати змістовим епіцентром усього циклу, бо до нього сходяться і від нього відходять, його пересікають усі смислові лінії циклу. Врешті-решт сама поезія побудована таким чином, щоб вказати на головне, що турбувало поета під час перебування в казематі і що у різних формах варіювалося у всіх – без винятку! – поезіях циклу, і що стало одним із чинників його цілісності.

         Спробуємо у тезовій формі визначити цей головний смисловий стрижень циклу[17].

         1. На матеріалі творів «Трьох літ» виразно спостерігається, що тема України, або ж, скажемо точніше, проблема України, Нації була основною для Шевченка. Саме на ній були сконцентровані всі його могутні інтелектуальні зусилля, уся геніальна пророчість його мислення. І треба наголосити, що це було системне осмислення, яке враховувало всі головні системотворчі чинники – історичну зумовленість, соціально-економічні та духовно-культурні стани. Посланіє «І мертвим, і живим…» однозначно засвідчує, що поет глибоко розумів значення еліти для становлення української нації, знав усі її проблеми, чітко і точно вказував на них. Водночас він моделював, яким має бути за світоглядними, морально-етичними і навіть діловими параметрами провідний прошарок нації.

         2. Поява в один час і в одному місці групи молодих, талановитих (Костомаров! Куліш! Гулак! та ін. ) людей, що утворили Кирило-Мефодіївське братство в переддень «весни народів» 1848 року, засвідчувала, що тектонічні суспільно-політичні та національні зрушення, які активізували процеси національного самоусвідомлення європейських народів, дійшли й до України. Ідея державності України, хай навіть у формі Гетьманщини чи у формі членства в «сім‘ї слов‘янських народів», набула актуальності і стала по суті провідною ідеєю кирило-мефодіївців.

         Роль Шевченка в діяльності товариства була найважливішою. Добре відомо, що діяльність кирило-мефодіївців затихала, якщо він виїжджав із Києва у свої подорожі Україною, і, навпаки, активізовувалася, коли повертався назад. Самі учасники Кирило-Мефодіївського товариства бачили в особі Шевченка свого лідера та головного натхненника. При цьому це ставлення ґрунтувалося на глибокому розумінні цими інтелектуально багатими людьми феноменальності постаті поета. Василь Білозерський, один із братчиків, писав: «Я мимоволі приємно призадумався над тим, яку геніальну людину ми маємо в Тарасові Гр. [Григоровичу], адже лише геній через одне глибоке почуття здатен вгадувати потреби народу і навіть цілого віку, до чого не приведуть ніяка наука, ні знання, без вогню поетичного й релігійного»[18].

         П. Куліш писав у своєму «Історичному оповіданні», що київське оточення дивилося на Шевченка як на якийсь світильник, і се був погляд правильний»[19]. Повернувшись на початку 1847 року, тобто в час, коли братство уже організувалося, він відзначає, що застав киян «вельми щасливими, а найщасливішим був між ними Шевченко. Він-бо тоді й сам у собі чув, і всі, як одно серце, чули, що подає яко поет надії грандіозні […] Молоді наші мрії, здавалось мені, знайшли своє оправданнє; царство вищого розуму, царство спасенних задумів мовби уже наступало [] Справді, наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправданнє, знайшли заруку своєї будущини [] Київська інтелігенція, лучше сказати, плодюща її частина, обгортала українського барда глибоким почитаннєм. Для мене ж сяєво духа його було чимся надприродним…»[20].

         Наведені цитати важливі ще й тим, що передають атмосферу національного піднесення, що панувала у Києві в часи існування товариства. Тим зрозуміліші будуть ті драматичні почування Шевченка і його «соузників», коли Товариство буде розгромлене і його учасники опиняться в казематі.

         Чудово розуміючи роль еліти у відродженні України, Шевченко покладав велику надію на братчиків  як на єдину на той час організацію, що мала перспективу розвитку і з часом могла сформуватися у політичну силу, заангажовану ідеєю національного відродження та української державності.

         Ще кілька років тому у містерії «Великий льох» він з нещадною критичністю схарактеризував трьох лірників, котрі символізували тогочасну творчу еліту, таких собі «державних поводирів» народу як трьох калік – «один сліпий, другий кривий, / А третій горбатий». Тепер же склалася зовсім інша ситуація – з‘явилася невелика когорта молодих людей, здатних стимулювати та очолити нове українське відродження.

         3. Розгром Братства охоронцями імперії був ніщивний. Спрацював імперський інстинкт самозбереження, який безпомильно відчув величезну для себе загрозу в «малоросійському сепаратизмі». Шевченко був не лише свідком і жертвою цього розгрому, він чи не єдиний із братчиків зумів проаналізувати його наслідки. Кінцеві рядки поезії «Мені однаково»  виразно засвідчують, що поет з абсолютною точністю змоделював головну майбутню українську проблему. Імперія, злякана появою перших ростків української національно заангажованої еліти, зразу ж вдалася до їх рішучого та нещадного винищення. Шевченко бачив як, якими способами вона це робила і тому підібрав для характеристики тих винищувальних сил визначення «злії люде». Зрозумів, що саме і якими способами вони робитимуть свою справу: «Україну злії люде / Присплять, лукаві». Спосіб фізичної ізольованості національної еліти був очевидний – провідні учасники братства опинилися за гратами. Щоправда, у порівнянні з наступними поколіннями української національної свідомої інтелігенції, кирило-мефодіївці жили у відносно комфортних умовах: наприклад, їм за їхні кошти у камеру могли принести обід із найближчого ресторану і, за бажанням, навіть коньяк. А тим, кого за вироком відправляли на поселення, видавали навіть «дєнєжниє пособія». Для наступних поколінь будуть інші умови – розстріли в підвалі Жовтневого палацу, Соловки, Сандормах, Колима, Кучино… То все – справи «злих людей». У їхньому розпорядженні був ще й інший метод, який характеризуватиме їх не тільки як злих, а й лукавих людей, котрі використовуватимуть хитрі способи присипання національної свідомості («присплять лукаві»). Шевченко із вражаючою – воістину пророчою! – далекоглядністю розумів результат такого присипання: воно робить націю окраденою, тобто позбавленою багатьох життєво необхідних якостей, серед яких чи не найнебезпечнішою є ослаблення інстинкту до успішного самовиживання, ослаблення волі до національної самореалізації. Йдеться про хворобу, що значно пізніше буде діагнозована Євгеном Маланюком як малоросійство. Результати такої окраденості Шевченко теж передбачував із вражаючою пророчістю: «… присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять…». І справді, Україна була пробуджена в революційному вогні 1917–1920 роках, навіть на державність свою спромоглася, але ж окраденість, тобто набуте малоросійство, завадило… Воно й досі знесилює націю на шляху до успішної самореалізації.

         4. Отже, перебуваючи за гратами каземату, Шевченко як ніхто інший у той час інтуїтивно відчував, розумів та емоційно – як поет! – глибоко переживав ситуацію, що постала після розгрому братства. Його народ залишився без довгоочікуваної еліти, а значить, в очах Шевченка залишився без своїх потенційних поводирів самотнім, приреченим на занепад. Ситуація у відчутті та розумінні Шевченка, котрий, як уже знаємо, був здатний точно прогнозувати майбутнє, була більш як драматичною. Ось ця болюча візія драматичного майбутнього спричиняла відчуття покинутості та занепаду рідної землі, свого народу, у якого забрали його кращих синів, що мали б бути його поводирями, учителями та захисниками. Образно кажучи, народ в іпостасі його еліти силою позбавляли інтелекту як засобу пізнання, а разом з інтелектом (елітою) він втрачав ціннісні орієнтири. Відчуття цієї загрози спричиняло той «внутрішній тиск» почуттів, які творчо сублімувалися в мотив покинутості рідної землі.

         Тут, в казематі, братчики поводили себе по-різному. Добре відомо, наскільки гідно і розумно під час слідства  вів себе Шевченко, не нашкодивши жодному учаснику товариства. Вражаючу стійкість виявив Микола Гулак: він відкрито говорив спеціально підісланому до нього священику, що будь-що залишиться вірним своїй клятві зберігати таємницю організації. Більшість братчиків виявилися не такими стійкими, зізнавалися у своїй причетності до товариства, слізно просили прощення, а окремі з них, наприклад, Г. Андрузький, давав показання, які нашкодили Шевченку.

         Та, не зважаючи на це, Шевченко жодного разу не висловив докір бодай комусь із братчиків. Навпаки, його ставлення до «соузників» було якнайприхильнішим. Це засвідчено у двох поезіях циклу «Згадаймо, братія моя…» та «Чи ми ще зійдемося знову…», що безпосередньо звернені до братчиків. Обидві поезій розвивалася за одним планом. Спочатку – таке характерне для поета «саморозгортання поетичної думки» (М. Коцюбинська). Він є складним, багатонюансовим, з тонкими переливами смислів. Потребує окремого аналізу, який, думається, міг би створити багату картину внутрішнього стану поета, його дум і почуттів, пов‘язаних із розгромом товариства. Але поки що обмежимося лише одним спостереженням: «організм» кожної із цих поезій інтенсивно «працює» на вираження основної думки, яка є думкою-закликом, думкою-вмовлянням, думкою-благанням:

 

                                              Любітеся, брати мої,

                   Украйну любіте

                   І за нею, безталанну,

                   Господа моліте.

                                                                  («Згадайте, братія моя…»)

 

                   Свою Україну любіть,

                   Любіть її во время люте,

                   В останню тяжкую минуту

                   За неї господа моліть.

                                                                  («Чи ми ще зійдемося знову…»)

 

Цими двома пристрасними закликами любити Україну починається і завершується цикл поезій, що виражають розуміння Шевченком катастрофи, яка спіткала не тільки особисто братчиків, а й усю Україну. Виявляється, що синівська любов до України – це головна умова її спасіння. І це пристрасне благання, це умовляння в емоційно-смисловому плані зближене аж до синергетичної єдності з основним підтекстовим мотивом поезій фольклорно-побутової групи – не покидайте рідну землю (хату, родину, матір), бо ви, «братія моя», потрібні їй, бо без вас її чекає запустіння і занепад.

 

*     *     *

Озброївшись такою мотивацією і такими установками, підходимо до аналізу поезії «Не кидай матері!» – казали…». Незважаючи на те, що ця «перлина лірики Шевченка» вже проаналізована Михайлиною Коцюбинською, однією з кращих дослідниць художності в нашій науці про літературу, все ж набираємося сміливості знову звернутися до неї з метою підтвердити та розвинути думку літературознавця про наявність у ній  підтекстового сенсу. Актуальність цього завдання полягає в тому, що зроблені висновки тією чи тією мірою можливо екстраполювати на інші поезії циклу і таким чином сприяти  їх новітньому осмисленню.

Якщо проаналізувати інтерпретаційний дискурс, що нависає над циклом «В казематі», то легко дійти висновку, що тема наявності підтексту найчастіше з‘являється в аналітичних розглядах саме цієї поезії. До вже наведених висловлювань з цієї проблеми  М. Коцюбинської, І. Дзюби, О. Кухар можна додати й переконаність молодої дослідниці Марії Тарасової, що, моделюючи сюжетну ситуацію дочка покидає матір, «Шевченко проектує цей епізод на долю всього народу і застерігає своїх читачів від таких непоправних помилок»[21]. Вочевидь, що для таких тверджень ця поезія дає більше підстав, ніж інші твори циклу. Щоправда, всі думки щодо наявності підтексту мали переважно декларативний характер і висловлювалися у формі здогадів.

         Думається, що потребує актуалізації категорія поетика підтексту. Найбільш науковий, тобто доказовий спосіб виявлення та формулювання підтексту, полягає в осмисленні механізму його породження. Йдеться про таку методику дослідження, коли ЩО і ЯК перебувають у синергетичній, взаємообумовленій та взаємосприятливій єдності.

         Один із доказів існування другого, прихованого змістового плану стосується сюжетної конструкції, котра має певні ознаки умовності, завдяки якій поезія набуває ледь відчутної притчевості, а значить, і завуальованості висловлюваних смислів.

         Умовність в сюжеті полягає в тому, що сільська дівчина, швидше всього кріпачка, покинула рідну хату та матір заради розкішного життя у палатах. Виходить, пан узяв за дружину сільську дівчину – в будь-якому іншому випадку «розкошування у палатах», про яке йдеться у поезії, було б неможливим[22]. Значно типовішими стосунки пана з дівчатами-кріпачками складалися так, як вони були описані в поезії Шевченка «П.С.». В ній  «дівчаток / Перебирає. Та спроста / Таки своїх байстрят з десяток / У год подержить до хреста». Недоречно шукати прототип героїні вірша серед знайомих Шевченка. «Хтось висловлював припущення, – писала з цього приводу Михайлина Коцюбинська, – що вірш присвячено Ганні Закревській, пам‘ять про яку весь час жила в серці поета. Можливо доля героїні вірша дещо нагадує долю Ганни. 17-річну Ганну Заславську, дочку небагатого сотенного осавула з села Марківка, віддали заміж за багатого поміщика не першої молодости, полковника у відставці Платона Закревського, і вона стала господинею поміщицького будинку в Березових Рудках. Можливо, цей палац і нагадував ті «палати», в яких «розкушує» героїня Шевченкового вірша»[23]. Таке припущення аж надто довільне, бо хата, яку покинула героїня твору, зображена типово селянською.

         Отже, приходимо до висновку, що елементи притчової умовності в сюжетній конструкції обумовлені потребою виразити певний підтекстовий смисл, який, виходячи з природи притчового жанру, має бути повчальним.

 

         Початкові рядки поезії енергійно вводять читача в «суть справи». «Реальні події, – пише про цей зачин М. Коцюбинська, – подаються у вірші як маленька, небагатослівна заставка»:

 

                   «Не кидай матері!» – казали,

                   А ти покинула, втекла,

                   Шукала мати, не найшла,

                   Та й вже шукати перестала,

                   Умерла плачучи…

 

Уже котрий раз, досліджуючи поетику візуальності Шевченка, ми часто зупиняємося на фрагментах, які є більше розповідними, більше не-візуальними, ніж описово-зображальними. І кожний раз важко стримати своє захоплення цією дивовижною майстерністю поета, з якою він своє просте, номінативне слово насичує щільним змістом. Далеко не завжди читач сприймає цю смислову щільність з бажаною повнотою, бо для цього треба спеціально зупинятися у своєму сприйманні тексту з метою вдумуватися та вчуватися у його змістовність. Але це не означає, що такий простий текст не здійснює художній вплив на читача. «Механізм» такого впливу полягає у прихованому потенціалі тексту, котрий, в залежності від декодувальних зусиль реципієнта, у будь-який момент процесу сприймання здатний активізуватися асоціативно. Скажімо, два перші рядки «Не кидай матері!» – казали / А ти покинула, втекла» – при найменших відтворюючих зусиллях розгортаються у розповідь про сімейну драму, деталі якої нам невідомі. «Не кидай матері!» – казали…» – значить, у дівчина була якась причина покинути рідну хату, її не одна людина (сусіди, знайомі, родичі?) вмовляли не робити цього, але вона не послухала, і не те що покинула, а втекла. І за цим одним словом – окрема, сповнена драматичної напруги подія, яку кожний читач по-своєму візуально відтворює.

         А далі – трагедія матері, про яку сказано у трьох рядках. Вражаюче сказано, з якоюсь змістовою вичерпністю: шукала – не знайшла – умерла плачучи.

         Лише доторк до тексту, лише найменша зосередженість уваги на ньому, лише найменша напруга відтворювальних зусиль – і ці перші початкові рядки поезії буквально вибухають драматично напруженим сенсом. А далі, після перехідного і дуже доречного звукового «образу тиші» («Давно / Не чуть нікого, де ти гралась…») йдуть один за одним візуальні образи, кожен із яких сугерує враження запустіння. Розглянемо їх послідовно:

 

                   Собака десь помандрувала,

                   І в хаті вибите вікно.

 

Приклад абсолютної концентрації кожного з цих двох змістових прийомів на вираження концепту «хата-пустка». У народній міфології собака є твариною, найближчою до людини, її вірним другом. Вона – оберіг людини, родини, хати. То ж коли собака, остання прив’язана до хати жива істота, покидає її і кудись мандрує, то це недобрий знак – знак покинутості. Вибите вікно – знаковий візуальний образ  хати, у якій ніхто вже не живе.

 

                   В садочку темному ягнята

                   Удень пасуться.

 

         Садочок коло хати – теж знаковий образ, атрибут доглянутого обійстя: згадаймо ідилію «Садок вишневий коло хати…». Але у цій поезії садок є темний, що означає: він заріс, а тому й запущений, стоїть без господаря і через це у ньому пасуться ягнята. І знову маємо фразу, виражальний ресурс якої зосереджено на висловленні концепту покинутості. Тут особливо активними є два змістових енергетичних ядра – «садочок темний», «ягнята… пасуться». Ось як відтворює Михайлина Коцюбинська цей аж надто звичайний, позбавлений, здавалося б, будь-якої літературності вислів «садочок темний»: «Знов образок пустки й безлюддя, знов проста і зрима деталь. Садочок «темний», і цей простий епітет виявляється дуже містким: розрослися дерева і кущі, позаростали стежки, садок заполонила тінь – він темний. Але це безпосереднє зорове враження переростає непомітно в настрій – сумно, тужливо, темно на душі, в ній лягли тіні, як у цьому саду»[24]. Мистецтво простого слова полягає в тому, що ця висока своєю сконцентрованістю зосередженість зовсім непомітна, здійснюється без найменшого напруження.

 

                                     А вночі

                   Віщують сови та сичі

                   І не дають сусідам спати.

 

Наведені рядки – це темний, нічний «кадр», у якому предмети лише вгадуються. Сова і сич – нічні птахи з породи совиних. Але ж навіщо поет з його дивовижним відчуттям енергономіки словесного вираження вдався до називання не одного, а двох птахів однієї породи? Доцільність цього прийому полягає в тому, що у «сови» і «сича» різні знакові функції. В українській міфологічній символіці сова не асоціюється з мудрістю. Вона символ пітьми, страху, нещастя, занепаду.

         Жінка, в якої забрали єдиного, викоханого нею сина, втратила розум:

 

                   Вдень лазила на смітниках

                   Черепки збирала

                   Примовляла, що синові

                   Гостинця ховала.

                   А уночі розхристана

                   І простоволоса

                   Селом ходить – то співає,

                   То страшно голосить.

                   Люди лаяли… бо, бачте,

                   Спать їм не давала

                   Та кропиву під їх тином

                   І бур‘ян топтала.

                   Діти бігали з поліччям

                   Удень за вдовою

                   По вулицях та, сміючись…

                   Дражнили С о в о ю.

 

         Поема «Сова», уривок з якої ми щойно процитували, є чи не найдраматичнішим твором у Шевченка.

         Свій особистий розпач, своє відчуття трагічності українського національного буття Шевченко висловив словами:

 

                   І тепер я розбитеє

                   Серце ядом гою,

                   І не плачу, й не співаю

                   А вию с о в о ю.

 

         Відомо, що сова, зазвичай, живе у покинутих людьми приміщеннях – цей факт вносить додатковий штрих до розуміння доцільності називання цього нічного птаха.

         У  с и ч а дещо інша символіка – він переважно згадується як птах, котрий тужно і зловіщо кричить вночі, до того ж знаходиться не в покинутих людських приміщеннях, а в темних лісах («Сичі в гаю перекликались» – Т. Шевченко, «Заридав у глухомані сич» – Борис Олійник).

         Виходячи з цього, приходимо до висновку, що в контексті аналізованої фрази семантика обох слів є взаємодоповнювальною, їх поєднання створює синергетичний за своєю природою образно-виражальний ефект.

         Але у цієї фрази є ще принаймні кілька «секретів», розгадка яких черговий раз здатна здивувати геніальністю мистецтва Шевченкового слова. По-перше, треба зрозуміти енергономічність висловлювання «Віщують сови і сичі». Слово «віщують» містить у собі подвійну конотацію (або ж два сенси) – «віщують» і «кричать». І в цьому треба бачити не тільки економію словесного матеріалу, а й точно вибудувану «внутрішню форму» слова, що виражає сенс моторошно-зловіщого нічного крику сича.

         По-друге, поет посилює у свідомості реципієнта враження від нічного крику сича, застосувавши відомий прийом, який назвемо як вираження через посередництво[25] «… І не дають сусідам спати».

Отже, і зараз, направивши вічко «мікроскопа» лише на одну фразу, черговий раз переконуємося у прихованій складності геніальної простоти Шевченкового слова.

Настав час відзначити ще одну важливу рису поетики аналізованого твору, за якою будемо спостерігати в подальшому.

         Надалі йде низка візуальних образів, кожний з яких по-своєму варіює мотив покинутості та запустіння. Тому будемо спостерігати, як одна образна конструкція змінюється на іншу за принципом висхідної градації. При цьому треба відзначити кілька важливих особливостей цих образів. По-перше, кожний із них має своє змістово-предметне наповнення, свою своєрідність. Кожен по-своєму завершений, цілісний, такий, що вичерпує тему. Тут треба взяти до уваги, що цілісність твору, так само як і цілісність художнього образу, що ґрунтується на вичерпуванні теми (концепту, мотиву…) настільки, що від нього нічого забрати і нічого йому додати, засвідчує енергетичну самодостатність твору (образу), наявність якої є ознакою високої художності, тобто тієї художності, яка завдяки своїй енергетичній самозабезпеченості, набуває здатності довгочасового існування[26]. Власне така досконала цілісність, котра ґрунтується на щільній інформативності тексту (завдяки цій змістовій щільності і сказано все, що потрібно для якомога повнішого вираження теми, її вичерпаності), характерна для проаналізованої образної конструкції.

Друга особливість образних утворень, кожне з яких є завершеною фразою (висловлюванням), полягає в органічності щеплення їх між собою, котре здійснюється завдяки такій особливості Шевченкового вірша як перенесення (enjambement). «Вільний хід силабо-тонічного вірша, – коментує цей прийом Михайлина Коцюбинська, – дуже часто породжує нахил до перенесень, завдяки чому думка й чуття вільно переливаються з рядка в рядок»[27]. Саме таке переливання сенсів з одного образного висловлювання в інше, їх щеплення, якому сприяє ось цей характерний для Шевченкового вірша принцип перенесення частини фрази з одного рядка в наступний, і створює монолітність тієї частини тексту, у якій шляхом нагнітання відповідних сенсів створюється враження покинутості та запустіння.

         Взявши до уваги ці спостереження, перевіримо їх на істинність аналізом подальших образних конструкцій.

 

                   І твій барвіночок хрещатий

                   Заріс богилою, ждучи

                   Тебе, неквітчану.

 

Знову переключення уваги з одного зображення на інше. У попередньому зображенні – ніч, темінь, моторошне віщування нічних птахів, у цьому – барвінок як символ дівоцтва. Дівоцтва втраченого, нереалізованого у правильне подружнє життя – дівчина залишилася «неквітчаною». Шевченкове «чутливе, треноване око художника звикло фіксувати найдрібніші деталі []. Так, барвінок на подвір‘ї заріс богилою. Здавалося б дрібничка, але, насправді, вона й робить картину достовірнішою, адже знаємо, що ця рослина починає пробиватися крізь землю саме на покинутих ділянках»[28].

         А далі – знову переключення зображення («кадру»), тепер уже із барвінку на ставок. Простежимо, як відбувається цей такий органічний «монтаж кадрів», це щеплення двох образних конструкцій шляхом перенесення фрази:

 

                   І твій барвіночок хрещатий

                   Заріс богилою, ждучи

                   Тебе, не квітчану.  І в гаї

                   Ставочок чистий висихає,

                   Де ти купалася колись.

 

Щоб зрозуміти другу фразу як власне складну образну конструкцію, необхідно поцінувати цю розкішність українського пейзажу, в якому поєднано гай та ставочок. І хочемо цього чи ні, у нашій свідомості виникає картина: дівчина купається у чистому ставочку. І це поєднання двох візуально-енергетичних моментів фрази, доповнюється третім – «ставочок чистий висихає». Таким чином утворюється зіставлення ідилічного та красивого минулого (гай, чистий ставочок, дівчина, що купається у ньому) зі ставочком, що висихає. Контраст красивого, повноцінного життя з життям, що занепадає, є одним із способів викликати сплеск емоційної енергії.

         «Кінокамера» поета на короткий час ще «тримає в кадрі» гай, але робить це лише тому, щоб «виключити звук», створити образ тиші, яка сугерує сумне враження покинутості. Гай і справді разом із дівчиною покинула пташка:

                  

І гай сумує, похиливсь.

                   У гаї пташка не співає –

                   Й її з собою занесла.

 

Аудійний образ сумної тиші підсилений зоровим моментом – гай «похиливсь».

         А далі пришвидшений монтаж трьох «кадрів»:

 

                   В яру криниця завалилась.

                   Верба усохла, похилилась,

                   І стежечка, де ти ходила,

                   Колючим терном поросла

.

Пора вже відірватись від вічка «мікроскопа» – те, що ми бачили крізь нього, вдивляючись у попередні образні структури, повторено у цих рядках з особливою виразністю. У кожному із трьох «кадрів» побачимо те, що і у попередніх: якусь дивовижну, вищою мірою оптимально організовану енергономіку словесного вираження, завдяки якій створюється зовні невидима внутрішня напруга сугерування враження покинутості та запустіння.

         Саме так, монолітно, побудована, умовно кажучи, візуальна частина твору. Монолітність – це змістово-інформаційна щільність.

         А далі йдуть рядки, зміст яких прямо перегукується із головними мотивами першої («Згадайте, братія моя…») та заключної («Чи ми ще зійдемося знову…») поезій циклу, в яких Шевченко відкрито звертався до «соузників» із пристрасним проханням-закликом «свою Україну любіть / Любіть її во время люте, / В останню тяжкую минуту / За неї господа моліть». І цей, наголошуємо, прямий перегук між пафосом останніх рядків поезії «Не кидай матері! – казали…» та пафосом щойно названими двома іншими творами циклу переконливо засвідчує, що пристрасне звертання до «соузників» любити Україну навіть «в останню страшную минуту», не покидати її, не відмовлятися під тиском жорстоких обставин від тих поривань служити їй, поривань, що об‘єднали цих людей у Братство, є головним підтекстовим сенсом аналізованої поезії.

Серед багатьох символічних значень слова «хата» чи не найбільш проявленими є поняття рідного краю, України. У знаменитій Шевченковій формулі «В своїй хаті своя правда, / І сила / і воля» поняття «хата» підняте до значення державної України. Тому «Не кидай матері! …» – декодується як  не кидай Україну.

         Спробуємо  пояснити, чим пояснюється ця умовність, що селянська дівчина покинула рідну хату, рідну матір заради життя у панських палатах? Усі члени Кирило-Мефодіївського товариства були успішними – талановитими та освіченими – людьми. Якщо кожний із них відмовиться від ідеї служіння Україні, тобто «покине хату» і почне щиро служити «царю і отєчеству» – то його чекає успішна кар‘єра, матеріальний достаток («палати»). Таких успішних «землячків із циновими ґудзиками» і без них було чимало як в часи Шевченка, так і пізніше, включаючи  наш час.

         Картини запустіння, на зображення яких поет мобілізував усю потужність свого мистецького таланту, – це вражаючий аргумент у вмовлянні не зрікатися служіння «хаті» (своїй землі, своєму народу, Україні). Йшлося про ключовий момент національної історії – про еліту, її вирішальну провідну роль як поводиря, як єдину надію виживання бездержавної нації і як таку ж єдину надію на успішне становлення у жорстких постколоніальних умовах уже нібито державної нації[29].

         Як про це вже йшлося, у жодній поезії циклу Шевченко не висловлює найменшого докору своїм соузникам, хоч дехто з них і справді повів себе не кращим чином. Він будь-що зберігав почуття братерства та єдиномислія, що об‘єднувало цих молодих людей, коли вони під впливом історичних процесів, що пробудили внутрішні імпульси до відродження притомленого національного організму, зібралися волею Божою в один час і в одному місці і, відчувши себе відповідальними за долю нації, продумували шляхи її відродження. Надто добре розумів і цінував поет ці перші прояви відродження національної свідомості і тому не міг їх зневажати якимось злим, необережним словом. Саме тому він не докоряє дівчині за те, що вона покинула матір заради життя у «палатах», а благає Бога,

 

                            … щоб печаль

                   Тебе довіку не збудила,

                   Щоб у палатах не найшла…

                   Щоб Бога ти не осудила

                   І матері не прокляла.

 

У цих словах відчувається майже підсвідоме прагнення не втратити надію. Соузники повинні зберегти себе для майбутнього.

 

*     *     *

Працюючи над цією статтею, намагався уникати із суто стилістичних міркувань надто частого вживання слів «вражаючий», «дивовижний», досконалий», які постійно напрошувалися в текст.

Цикл «В казематі» і справді вражає постійно, в кожний момент наближення до нього. І в першу чергу викликає захоплення особистість поета, його якась незмірима любов до свого народу. Вона дивовижним чином не заважала тверезому і дуже точному погляду на його споконвічні проблеми і на чинники, що ці проблеми створюють. 

Значно пізніше інший великий український письменник висловить ту безперечну істину, що «немає загадки таланту, є вічна загадка любові».

Весь цикл породжений Любов‘ю, силу і глибину якої не так і просто зрозуміти. Але до цього треба прагнути, бо в розумінні сили і глибини Шевченкової Любові криється чи не найголовніший ключ до осмислення його творчості.

 



[1] Маланюк Євген. Книга спостережень. – К.: Дніпро, 1997. – С. 79.

[2] Коцюбинська М. Мої обрії: В 2-х т. – К.: Дух і літера, 2004. – Т. 1. – С. 41.

[3] Дзюба І.М. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 398.

[4] Кухар Оксана. Цикл «В казематі» Тараса Шевченка (спроба цілісного прочитання) // Наукові записки. –Вип. 61. – Серія «Філологічні науки» (літературознавство). – Кіровоград: РВВ КДПУ ім.. В. Винниченка, 2005. – С. 131.

[5] Смілянська В., Чамата Н. Структура і смисл: спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Т. Шевченка. – К.: Вища школа, 2000. – С. 108.

[6] Сверстюк Є. Шевченко і час. – Київ; Париж, 1996.– С. 52.

[7] Там само. – С. 132.

[8] Там само. – 133.

[9] Усвідомлення цієї місії поетом відбулось після першої поїздки на Україну. Уже повертаючись назад, у Петербург, і перебуваючи в Москві, де зустрічався з О. Бодянським, Шевченко написав поезію «Чигрине, Чигрине…», у якій виклав визріле і остаточно сформоване під час перебування в Україні кредо. Воно вражає своєю розгорнутою аргументованістю. Зі свого «тихого» слова поет намірений викувати «до старого плуга / Новий леміш і чересло», щоб зорати «переліг той» і посіяти на ньому свої «сльози» з надією, що з них «зійдуть і виростуть / Ножі обоюдні», котрі і «Розпанахають погане, / Гниле серце трудне». Алегорія прозора та зрозуміла. Поет намітив «дорожню карту» виконання своєї місії як поета національного: з його слова має бути викований плуг і він, поет, впряжеться у нього, щоб зорати «переліг той», тобто підготувати свідомість народу до сприйняття ідей національного відродження. Програма вражаюча. А головне, якщо взяти до уваги ту величезну роль, котру зіграло Шевченкове слово у збереженні та відродженні національної свідомості, вона виявилася зреалізованою.

[10] Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К.: Наук. думка, 1990. – Т. 2. – С. 329.

[11] Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. – К.: Наук. думка, 2001. – Т. 2: Поезії 1847–1861. – С. 549.

[12] Коцюбинська М. Перлина лірики Шевченка: естетичний аналіз вірша «Не кидай матері…» // Михайлина Коцюбинська. Мої обрії: В 2-х т. – К.: Дух і літера, 2004. – Т. 1. – С. 36–37. До слова: за кілька останніх десятиліть таке висловлювання є чи не єдиним, у якому йдеться  про особливу функціональність такого літературознавчого «жанру» як «естетичний аналіз окремого твору».

[13] Таке глибоке і точне як у цьому творі інтелектуальне розуміння України як проблеми було здійснене вперше в історії національного самоусвідомлення. До того ж у тому розумінні була морально-етична конструктивна складова, яка виявилася у пристрасному прагненні молодого Шевченка схилити Квітку - Основ‘яненка до більш активного націоцентризму у його творчості. (Див.: Шевельов Ю. Критика поетичним словом // Юрій Шевельов. Вибрані праці: У 2-х кн.. Кн.ІІ. Літературознавство. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 85–100.

[14] Кухар Оксана. Цит. праця. – С. 132.

[15] Кухар Оксана. Цит. праця. – С. 133.

[16] Кухар Оксана. Цит. праця. – С. 133–124.

[17] Тезовий виклад частково обумовлений тим, що поезію «Мені однаково, чи буду…» ми вже неодноразово аналізували. Див., напр.: Григорій Клочек. Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація. – К.: Освіта, 1998. – С. 215–228.

[18] Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К.: Наукова думка. – 1990. – Т.1. – С. 105.

[19] Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 2010. – С. 137.

[20] Там само. – С. 138–140.

[21] Тарасова М. Картини – символи у поезії Т. Шевченка (До питання про мистецтво живописання словом у творах поета) // Наукові записки. Проблеми рецептивної поетики: Збірник літературознавчих статей. – Випуск 84. – Серія: Філологічні науки. – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2009. – С. 125.

[22] Це твердження може бути заперечене окремими прикладами. Скажімо, Микола Костомаров, «соузник» Шевченка по каземату, був сином поміщика та кріпачки. Але то була інша ситуація. Відставний військовий Іван Костомаров вибрав собі в дружини українську дівчину Тетяну Мельникову й відправив її до Москви для навчання у приватному пансіоні – маючи намір одружитися на ній. Він  і справді одружився на кріпачці вже після того, як у них народився син.

[23] Коцюбинська Михайлина. Цит. праця. – С. 41.

[24] Коцюбинська Михайлина. Цит праця. – С. 44.

[25] Суть цього мистецького прийому в образній формі висловлено відомими рядками Ліни Костенко:

                Якщо не можна вітер змалювати,

                прозорий вітер на ясному тлі, –

                змалюй дуби, могутні і крислаті,

                котрі од вітру гнуться до землі.

[26] Проблема цілісності твору, що ґрунтується на повноті осягнення теми, її вичерпаності, розглядалася нами в дослідженні «У світлі вічних критеріїв: Про систему критеріїв оцінки літературного твору. (К.: Дніпро, 1989). Див.: розділ «Системно-цілісна організація літературного твору».

[27] Коцюбинська Михайлина. Цит. праця. – С. 47.

[28] Тарасова Марія. Цит. праця. – С. 127.

[29] Див: Спеціальний випуск журналу «Українгський тиждень» (№ 33 (198) серпень-вересень 2011 р.) під загальною назвою «20 років поневірянь нації без еліти».