Моя Шевченкіана 2014

(Стаття 1)

 

Григорій Клочек

ТАРАС ШЕВЧЕНКО – ПОЕТ ЕЛІТАРНИЙ

 

 

В одній із перших статей своєї конгеніальної Шевченкіани Євген Маланюк писав, «що єдиним ліком, єдиним рятунком проти всіх […] національних хворіб є саме вогняна, вулканічна, страшна в своїм національнім демонізмі поезія Шевченка – і до цього часу – тілько вона одна і ніяка інша!» . І тут же продовжив: «Між генієм та сучасністю завше колізія. Геній дає всього себе, але сучасність бере від нього те, що вона здужає взяти. Це стосується як окремих людей, так і поколінь, як суспільства, так і певної доби, її прагнень, її духу.

Несмертельні твори несмертельних творців, живучи у віках, перетерплюють у свідомості сучасників невпинну еволюцію»[1].

Про те, що кожне нове покоління по-новому відкриває для себе Шевченкове слово вже сказано неодноразово. Маланюк в характерній для нього манері лише увиразнив, відгранив цей концепт. І наголосив при цьому на одній важливій думці: «Між генієм і сучасністю завше колізія».

Нам би варто частіше задумуватися над колізією Шевченко і сьогодення. Вона різноаспектна і вельми неоднозначна.

Про цю колізію думаєш, спостерігаючи за ритуалами покладання вінків до пам‘ятників поета. Тоді найчастіше зринає питання, наскільки керівні особи різних рангів, що чинно підходять з вінками до пам‘ятника чи й навіть проголошують промови на мітингах або різних зібраннях, присвячених черговій річниці поета, розуміють, ким насправді є Шевченко для нації.

Ця колізія нагадує про себе, коли, наприклад, читаєш про того зарюмсаного хлопчика, який ніяк не міг вивчити напам‘ять вірш «Садок вишневий коло хати…» через те, що не розумів, наприклад, що означає «коло хати»; не знав, що таке «хрущі»; не міг зрозуміти, чому сім‘я вечеряє коло хати, а не в хаті; чому в сім‘ї кілька дітей, а не одна дитина («У них що в хаті – дитячий садок?»); дивувався, що діти разом з матір‘ю збираються ночувати «коло хати», і на роз’яснення, що, мовляв, їм там спати було приємніше, бо в хаті душно, він запитав, чому в них не було кондиціонера. (Ця історія розміщена у розділі, в якому аналізується «Садок вишневий коло хати…»).

Можна зрозуміти й тих старшокласників і навіть студентів, яких не хвилює Шевченкове слово, бо його вивчення у школі є вельми серйозною проблемою, спричиненою як недолуго складеною програмою (думати, наприклад, що старшокласник спроможний сприйняти архіскладні смисли «Великого льоху» – це виявляти педагогічний непрофесіоналізм), так і відсутністю якісної супровідної методичної літератури, яка не переказувала б казенним словом стандартні, безліч разів повторювані тези, а по-новому відкривала б як учителеві, так і учневі глибоку змістовність та красу Шевченкового слова.

Не треба думати, що в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття, коли в багатьох селянських хатах поряд з іконами висів уквітчаний вишитим рушником портрет Шевченка, його поезія сприймалася з достатньою глибиною. Борис Грінченко в брошурі «Шевченків «Кобзар» у селі» (1906) переконливо показав, що селяни досить поверхово сприймали більшість його поезій. Але у них була ще не збита національна «матриця рецепції», завдяки чому архетипна Шевченкова образність була легко впізнавана тогочасним селянином. І такої «поверховості» у сприйманні «Кобзаря» було достатньо для того, щоб піднялася всенародна хвиля любові до поета – тієї любові, котра, попри все, була чинником, що формував національну ідентичність, творив націю.

Характеризуючи історію рецепції Шевченка, окремо треба говорити про випадки «бунтів» проти нього, — вони були в усі часи. Про них писав Євген Маланюк: «Бунтарські нотки ще за Шевченкової доби звучали в зигзагоподібних поглядах несамовитого Куліша. Зизооко дивилося на Шевченка покоління «Української Хати», де молодий Євшан, з властивим його віку запалом, кидався з якимись вимогами на не дуже низенький п‘ядестал національного пророка. Моє покоління, – продовжує Маланюк, – зазнало крикливих, але цілком неплідних голосувань різних футуристичних невігласів, що з професійною запеклістю намагались, за московськими взірцями, мовляв – «сбросіть с парахода соврємєнності», цього раніш «некультурного», а пізніш «класово-несвідомого» мужика»[2].

Окрема лінія несприйняття Шевченка, що йде від Віссаріона Бєлінського і завершується сучасними …(ні, не будемо називати їх прізвища із суто гігієнічних міркувань) — її найкраще іменувати українофобською. Чудовий аналіз цього напряму зробив Іван Дзюба в статті «Алергія на Шевченка».

Можна подумати, що, називаючи всі ці «бунти» проти Шевченка, здійснювані з різних причин, підводимо до думки про необхідність якимось чином захищати його. Ні, зовсім ні! Шевченко не потребує захисту, бо надто могутній у своїй самодостатності. Але він потребує розуміння, йому потрібен читач, здатний підніматися до нього.

Для того, щоб увиразнити, зробити більш зрозумілою колізію Шевченко і сьогодення, необхідно прямо і відверто проголосити: Тарас Шевченко – елітарний митець. «Мужик», «селянський поет» та інші подібні визначення відпали від нього як зашкарублі оболонки.

Наділена феноменальною здатністю оновлюватися з плином часу і через те поставати в кожній новій епосі гостро актуальною, його поезія перетворилася на своєрідний тест для нації, для народу, для влади, яку той народ обирає, для кожного громадянина, духовний та інтелектуальний рівень якого визначається його здатністю підніматися до Шевченка. І щоб не згадувати більше «бунтів проти Шевченка» та «алергій на Шевченка», треба сказати прямо і відверто: кожний прояв подібних «бунтів» та «алергій» у наш час рекомендується діагнозувати як факт моральної та інтелектуальної деградації або свідомо здійсненої провокації з доволі зрозумілим політичним підтекстом.

Які маємо підстави стверджувати думку про те, що поезія Шевченка набула ознак елітарної, тобто такої, що потребує добре підготовленого, обраного або, вдаючись до сучасної термінології, імпліцитного читача?

Завдяки здатності Шевченкової поезії оновлюватися з плином часу, увиразнилися, набули більшої рельєфності пріоритетні для світової літератури змістові художні концепти. Наприклад, тепер про поему «Кавказ» можна говорити як про перший масштабний у світовій літературі твір антиколоніального спрямування. У поемі «Сон» («У всякого своя доля…») вперше здійснено художньо-системний аналіз російської самодержавницької або – ширше – тоталітарної політичної системи.

Окреме питання – пророчість Шевченка. 20 років української незалежності увиразнили споконвічні національні проблеми – саме ті, які пророче були висловлені у багатьох поезіях, і найбільш сконцентровано в посланії «І мертвим, і живим…».

З плином часу чіткішають загальнолюдські моральні цінності його поезії – тут передусім потребує осмислення безприкладний, вражаючий глибиною та емоційною трепетністю гуманізм Шевченка — наскрізний, такий, що складає плоть твореного ним поетичного субстрату. Його співчутливість є безмежною до всього, що потребує справедливості («правди»!) та захисту — чи то йдеться про українську жінку-покритку, чи то про кавказький народ, котрий виборсується з-під колоніального ярма.

Його поезія – приклад високої любові до свого народу. Любові дієвої, спрямованої на досягнення результату – згадаймо хоча б його здійснений намір впрягтися в «тяжкі упруги», щоб орати «перелоги» – готувати народну свідомість до переходу на вищий рівень національного самоусвідомлення. («Чигрине, Чигрине…»). Любові жертовної, бо ж він, добре передчуваючи, що доведеться «впасти у кайдани», все ж таки зробив свій вибір («Минають дні, минають ночі…»). Любові, яка не заважала йому бути критичним – згадаймо чисельні приклади його жорсткої «національної самокритики».

Мова тут про істини відомі, сотні, а мо‘ й тисячі разів проголошувані у різних контекстах та варіаціях. Та в контексті колізії геній і сучасність, вони потребують оновленого сприймання – потребують читача елітного, такого, який би щойно проголошені істини сприймав не як холодні логізовані тези, а як естетично заряджені, хвилюючі смисли. Йдеться про читача з високою культурою художнього сприймання.

Вдаючись до сучасної мови, треба наголосити, що поезія Шевченка має різні рівні розкодування – поверхові, менш поверхові, глибинні… І ця глибинність, як уже знаємо, є безкінечною – бездонною і невичерпальною. Елітний читач має володіти кодами глибинного, а значить, новітнього рівня прочитання.

Наївно та безграмотно було б думати, що ця вулканічна енергія Шевченкової поезії могла б міститися в оболонці простого, примітивно обробленого слова. Новітнє її розкодування неможливе без осмислення секретів величезної енергетичної місткості Шевченкового слова, тих секретів художності, розкриття яких дає не тільки розуміння джерел естетичної сили його слова, а й допомагає відкривати нові нюансові, тобто більш тонкі, раніше не вловлювані, а значить, і не експліковані «на поверхню», підтекстові смисли.

Безперечно, що ті змістові пріоритети Шевченка, що відкриваються з плином часу, можуть перебувати, зберігатися для вічності лише в якійсь особливо ціннісній формі. Бо ж добре відомий «вічний» закон художності – найменша фальш у «змісті» мистецького твору, так само, як і найменша недосконалість у його «формі» (беремо ці слова у лапки, розуміємо всю умовність роз‘єднання форми і змісту), поволі відбирає у нього життєдайну силу.

У творах, що належать вічності, «форма» і «зміст» перебувають у абсолютній гармонії. Ця книжка писалася з метою піднятися до розуміння цієї ідеальної згармонізованості «змісту» і «форми» Шевченкової поезії. З цією метою довелося звузити об‘єкт дослідження, звести його до проблеми її візуальності. Наступний момент концентрації уваги – робота в жанрі аналізу окремого твору. Подальший крок в «технології» дослідження – озброєння «мікроскопом». Він дозволяв «укрупнити» предмет аналізу і таким чином розглядати внутрішнє життя художнього «організму», що складається з функціонуючих прийомів, і водночас простежувати (моделювати) їх впливогенну дію на сприймача тексту. Без цих методологічних та методичних старань новітнє прочитання Шевченка як поета елітарного просто неможливе.

Саме в такі моменти найуважнішого вдивляння у внутрішнє життя Шевченкового слова приходить розуміння його мистецької досконалості.

Код «кінематографізму», який допомагав осмислити поетику візуальності поезії Шевченка, відкрив феномен його «вродженої» кіномови. Завдяки йому відкрилася вища мистецька досконалість Шевченкового живописання словом. Отже, до визначних «змістових» пріоритетів поета додається ще один, котрий стосується однієї з найвизначальніших ознак мистецтва слова – його художньої візуальності.

Разом з цим технологічні можливості «мікроскопа» та рецептивної поетики допомогли виявити гармонійну, а, точніше, синергетичну стосовно творення художньої енергії, взаємодію візуального, суто образного, і не-візуального (переважно логізованого) поетичного тексту.

Треба визнати той факт, що власне поетична техніка Шевченка у багатьох моментах обігнала свій час. На це переконливо вказала Михайлина Коцюбинська у статті «Шевченко – поет сучасний»[3].

У цій книзі не раз доведеться спостерігати за проривами Шевченка у майбутні естетичні системи.

Чи можна говорити про надзавдання пропонованого дослідження? Так, можна. Проте надзавдання як головна ідея цього дослідження виростало не як його свідома основоположна заданість. Навпаки, ця ідея формувалася в процесі дослідження – від аналізу одного твору до аналізу іншого. І з кожним новим заглибленням у таїну художності, вона все більше увиразнювалася, допоки не набуло добре проявленого, навіть пафосного звучання. Ідеться про ідею художньої досконалості Шевченкового слова, яка відкривалася в моменти наближення до архіскладних таємниць його геніальної простоти.

 



 [1] Маланюк Євген. Книга спостережень: Статті про літературу. – К.: Дніпро, 1997. – С. 115-116.

 

[2] Там само – С. 115.

 

[3] Коцюбинська М. Мої обрії: В 2-х т. – К.: Дух і літера, 2004. – Т. 1. – С. 60–79.