Для АНВШУ

ЯБЛОНСЬКИЙ В. А., доктор біологічних наук, професор, академік АНВШУ

ЯБЛОНСЬКА О. В., доктор ветеринарних наук, професор, академік АНВШУ

 

ВИЩА ОСВІТА УКРАЇНИ - to be or not to be?

 

Вища освіта України,впродовж віків була своєрідним барометром культури суспільства, його IQ. Київський князь Володимир Великий не лише охрестив у 988 р. Русь, приєднавши її до європейської цивілізації, а й започаткував українську вищу освіту, відкривши в княжих містах школи книжного вчення, а його наступник Ярослав Мудрий, збудувавши знамениту  Софію Київську, організував при ній бібліотеку і артіль переписувачів та перекладачів.  З самого моменту свого заснування ці школи та бібліотека стали центром європейської культури, відомі історики назвали їх прообразами українських університетів.  Не випадково тут навчалися діти володарів багатьох європейських країн.

Виносячи цей матеріал на розгляд конференції і враховуючи присутність на ній високоповажних гостей, в тому числі ректорів провідних Варшавських університетів, ми намагалися ще раз підкреслити притаманну нашим співвітчизникам любов до освіти, до знань, традиційне намагання реформувати її відповідно до вимог часу. На жаль історія, сиріч наші недруги, часто не дозволяли нам зайняти належне місце в колі розвинених країн. Так княжі міжусобиці, половці, напад Юрія Долгорукого, Андрія Боголюбського та набіги татаро-монголів зруйнували колись могутню Київську Русь і знищили паростки української вищої освіти, на їх місці залишилося дике поле. Довелося вихованням дітей русичів зайнятися нещодавно створеним при церквах і монастирях братствам. А в центрі Європи в цей час виникають європейські університети – в Салерно, юридична школа в Болоньї (1119), Оксфордський (1168) та Кембриджський (1202) в Англії, Монпельє (1180), Паризький (1150) та Сорбонна (1253) у Франції, – Краківський (Ягелонський, 1364) у Польщі, Празі (1348) у Чехословаччині, Віденський (1365) університет в Австрії, Гейдельберга (1385), Кельна (1388), Лейпціга (1404) в Німеччині,які були відомі на Русі з ХІV-XVIст.

Структура середньовічних університетів була практично одноманітною – чотири факультети: артистичний,теологічний, медичний і правничий. Тут вивчали «сім вільних наук» (septem аrtes liberalеs). Після вивчення граматики, риторики та основ діалектики студентові присвоювали ступінь бакалавра мистецтв, а після освоєння решти наук (філософії, арифметики, геометрії, астрономії і теорії музики) йому присвоювали ступінь магістра мистецтв і надавали право вступати на один з трьох факультетів.

Не було такого середньовічного університету, в якому б не навчалися русичі, що отримали відповідну підготовку у братських школах, в першу чергу – вільне володіння латиною. Вони тут не просто навчалися, а й розвивали науку та культуру. Це, перш за все, всім відомий ректор Болонського університету Юрій Дрогобич, випускник Падуанського університету, сподвижник гетьмана П.Сагайдачного І.Курцевич-Булига та сподвижник Б.Хмельницького С.Морозенко, випускники Сорбонни майбутній митрополит Петро Могила та автор першої граматики української мови (1643) Іван Ужевич, абсольвент Краківського університету майбутній ректор Київського колегіуму Варлаам Ясинський, Замойської академіїІсайяТрофимович-Козловськийперший ректор Києво-Могилянської колегії (1631) та Йосиф Кононович-Горбацький – автор першого українського підручника риторики “Оратор Могилянський” (1635). Гріх було б не згадати випускника Кенігсберзького університету Івана Хмельницького, який в 1762 р. захистив тут дисертацію “Міркування про підстави філософії” та випускника Страсбурзького університету Мартина Тереховського доктора медицини, майбутнього професора Петербурзької медико-хірургічної академії. Це лише окремі приклади.

В другій половині ХV ст. починається занепад середньовічних університетів, а на Русі (в Галичині) у 1491 р. з’явилися перші друковані староукраїнською мовою книги. У світі є лише чотири народи, які мають друковані до 1500 року книги (інкунабули- «колиски»). До цих народів відносять німців, чехів, українців та хорватів. В 1556-1561 рр. поблизу Острога в Пересопницькому монастирі було написано перше українське (українською мовою) Пересопницьке євангеліє.

Здобувши освіту в європейських університетах, русичі понесли набуті знання на Батьківщину. В середині ХVI століття увагу Європи привернув до себе Острог. У 1576 р. князь Костянтин Іван Острозький та Костянтин Василь Острозький збудували один з наймонументальніших того часу храмів і в 1576 р. відкрили Острозький греко-слов’яно-латинський колегіум (що в народі отримав назву Острозька академія) – найперший навчальний заклад вищого гуманітарного типу, а восени 1615 р. громадське об’єднання київських міщан і православного духівництва, за матеріальної  підтримки Гальшки (Єлизавети) Гулевичівни, заснувало Київське Богоявленське братство зі школою, яка згодом об’єдналася зі створеною при лаврі школою в єдиний колегіум, особливу роль при цьому відіграв митрополит Петро Могила, ім’я якого згодом надали цьому колегіуму. Тривалий час це був єдиний вищий навчальний заклад у Східній Європі, тут навчалася також молодь і з інших країн – болгари, румуни, серби, московити, греки і навіть араби. Це був потужний освітній заклад, навчання в якому тривало 12 років. У 1701 р колегіуму надано статус академії.

Русичі понесли світло в Московію. У 1687 р. за зразком Києво-Могилянського колегіуму в Москві відкрито Еліно-грецьку академію, яка згодом стала Слов’яно-латинською (з 1701 р.), а ще пізніше – Слов’яно-греко-латинською (1775 р.). За повелінням «найсвятішого синоду» та самого Петра І сюди переїхала велика група києво-могилянців. З 1701 р. по 1762 р. на посади професорів і вчителів академії сюди було направлено з Києво-Могилянської академії біля 100 чоловік. З 21 ректора Московської академії 18 були вихідцями з України. Вихованці Києво-Могилянської академії були засновниками, ректорами, префектами, професорами і вчителями багатьох російських шкіл (Велико-Новгородської, Смоленської, Архангельської, В’ятської, Суздальської, Казанської семінарії тощо). Русичі брали також безпосередню участь в організації Петербурзької російської академії наук, університету, головного училища  й інституту педагогії в Петербурзі.

Значного удару по освіті було завдано з перенесенням Київської митрополії до Москви і хоч в Київському колегіумі відкрили богословський факультет і закладу було надано статус академії, він змушений був тепер підпорядковуватися програмам російських духовних училищ з певним урахуванням навчальних планів Московського і Петербурзького університетів. Академію залишили кращі викладачі та студенти, тут методично стала проводитися політика русифікації.

Смугою безграмотності, безпутства та відвертих грабежів, запустінням культури та освіти визнають історики «бабське століття», коли Росією правили безпутні й малограмотні жінки (Катерина І, Анна Іоанівна, Анна Леопольдівна, Єлизавета Петрівна і Катерина ІІ).

ХІХ століття ознаменувалося національним відродженням Європи. В Російській імперії воно розпочалося з культурницького руху на Русі. У 1805 р. було засновано Харківський університет, у 1834 – Київський, 1858 р. Новоросійський (Одеський). Відкритий у 1661 р. Львівський університет, перебуваючи то під польським, то австрійським підпорядкуванням, на жаль, довший час був поза українською аурою. Велику роль у розвитку вищої освіти зіграли ректор Харківського університету Каразін В.Н., який розробив проект статуту університету із засадами університетської автономії, попечитель Одеського навчального округу професор М.І.Пирогов, який запропонував нову концепцію університетської освіти з основами самостійної навчальної діяльності студентів та перший ректор Київського університету ім. св. Володимира, представник давнього козацького роду М.О. Максимович, якого називали ходячим університетом і одним з останніх енциклопедистів ХІХ ст.

Значний вплив на подальше становище вищої освіти в Україні, її глобальні виміри, її зміст, запотребованість та відповідні рефлексії мали перманентні зміни політичної системи, стану війни і миру, в тому числі не лише з іншими державами, а й в середині країни.

Українські університети, як відкриті за часів Росії, так і значно пізніше, всі були класичними і керувалися в своїй діяльності в основному німецькою (гумбольдтівською) концепцією, налаштованою на пізнання всієї повноти знань та осягнення істини шляхом раціонального мислення, поєднання навчання і наукових досліджень.

Зразу після лютневої революції 4 (17) березня 1917 було створено Центральну Раду, яка поставила завдання дерусифікації шкіл. Наявні вчительські інститути було реорганізовано у вищі навчальні заклади, в ряді міст (Києві, Вінниці, Сумах, Полтаві, Чернігові, Кам’янці-Подільському) було створено українські народні університети, розраховані на широкі кола української молоді. Українська Народна Республіка проіснувала не довго, зате вона дала помітний поштовх до відродження України.

Сім неповних років війни та громадянської смути привели Україну до стану економічної катастрофи.

Із встановленням радянської влади головним змістом виховної роботи стало інтернаціональне виховання молоді. Проте політика держави в галузі культури та освіти не була однозначною, з одного боку йшлося про ріст і розширення мережі закладів освіти, з іншого – про позбавлення української культури її самобутності, адаптування її до так званої пролетарської культури.

Керуючись положенням В.І.Леніна, що «старая школа заставляла людей усваивать массу ненужных, лишних, мертвых знаний, которые забивали голову и превращали молодое поколение в подогнанных под общий ранжир чиновников», було ліквідовано університетську систему і на її базі створено інститути, скорочено терміни навчання; відмінено дипломне проектування; з навчальних планів вилучено багато «непотрібних» дисциплін.

А Україна в цей час стікала кров’ю від організованого голодомору. Червоний терор носив державний характер. Мільйони людей загинули, а ті, що залишився в живих, стали цілком придатним матеріалом, з якого диктатура могла ліпити нову людину. Потрібна була реформа освіти, З 1933 р. відновлено Київський, Харківський, Одеський, Дніпропетровський університети. Запроваджено наукові звання професора та доцента і наукові ступені доктора та кандидата наук.

Та українська історія по-різному складалася у східних та західних її регіонах.

Зайнявши у 1918 р. Львів, поляки ліквідували в університеті всі українські кафедри та доцентури. Щоб допомогти своїй молоді, Науково-технічне товариство ім. Т.Г.Шевченка, Товариство українських наукових викладів ім. П.Могили і Ставропігійський інститут в 1919 р. започаткували університетські курси, які в 1921 р. було реорганізовано в Таємний університет. У 1925 р. польський уряд закрив цей катакомбний університет.

По другій світовій війні у світі інтенсивно зросла потреба в освіті, в її реформуванні. З’явилася система освіти «третього рівня» (tertіary educatіon), освіта для дорослих, що не мають закінченої повної середньої освіти, в університетах зросла академічна свобода, з’явився Британський вільний університет (Open Unіversіty), дистанційний університет у ФРН (Fernuversіtӓt), у другій половині XX ст. з’явилося багато міжнародних освітніх організацій, які активно втілюють програму глобалізації та інтернаціоналізації освіти. Без розвитку освіти молодь країни втрачає перспективу на майбутнє.

Справді тернистим був шлях України, її вищої освіти.

Ні революції, ні війни, ні економічні кризи не змінили істотно їх призначення.

З проголошенням незалежності Україні їй дісталося у спадок 158 вишів, в тому числі 16 університетів, 3 академії та 139 інститутів.

Верховна Рада України прийняла Закон «Про освіту» (1991), перший з’їзд педагогічних працівників України (1992) схвалив концептуальні засади реформування української освіти у відповідності з Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»).

У 1999 р., вшановуючи 900-річчя Болонського університету, керівники європейських університетів прийняли Болонську декларацію, головними положеннями якої проголошувалося: міжнародне визнання дипломів, ступенів і кваліфікацій; орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр, магістр); використання системи кредитів (ECTS); формування відкритого європейського простору у сфері вищої школи.

У 2005 р. Україна підписала Болонську декларацію і започаткувала реформування вищої освіти. Зроблено чимало, але багато і не зроблено. Ми наче не помічали поступове падіння чисельності населення, народжуваності дітей, випускників середніх шкіл, про що свідчать дані таблиці 1.

Помилкою було об’єднання вищих і середніх спеціальних закладів у єдину систему вищої освіти, в результаті в Україні з’явилося біля 900 вишів, що значно знизило рівень університетів і загубило професійно-технічну освіту.

Недостатньо продуманим був перехід на підготовку бакалаврів та магістрів замість підготовки спеціалістів, особливо в галузі медичної та ветеринарної освіти. Не було чітко визначено потреби в магістрах, робочих місцях для них і взагалі не було конкретно визначено, на які посади ми їх готуємо.

Пропонуючи перехід на єдиний науковий ступінь доктора філософії, реформатори не врахували, що в науковому світі випускники ряду вишів отримують професійну кваліфікацію доктора медицини (MD), доктора ветеринарної медицини (DVM), доктора права (JD), доктора теології (BD) і більше ніяких наукових ступенів не здобувають, як тут бути, кого з них визнавати в науці чи не визнавати? Флагманом ветеринарної освіти є Корнельський університет США. Погляньте на таблицю 2. Там серед 47 штатних професорів 34 є лише докторами філософії, 5магістрами і 8 – просто звичайними лікарями, ДВМ. Ще більш вражаюча картина з науковими ступенями 53 асоційованих професорів (доцентів) та 17 асистентів.

А взагалі то питання наукових ступенів досить складне, немає єдиного міжнародного стандарту, тому, по-перше, треба знати ситуацію в провідних країнах і тоді вже на чомусь зосередитися. Не правда, що нашого докторського ступеня не визнають за кордоном, визнають, якщо його власник цього заслуговує, а ні – можуть запропонувати захистити їхній титул. Там визнають лише диплом того чи іншого університету, а не країни. Тому, знайомлячись з особистими справами зарубіжних учених, Ви можете побачити в окремих після відмітки PhD такого-то університету, магістр іншого, а тоді PhD ще іншого і т.д. Найкраще, погляньте на таблицю 3, на британську систему академічних ступенів та звань. Перша графа: педагогіка – тут є бакалаври освіти,магістри освіти, магістри філософії, доктори філософії і доктори освіти;восьма графа – природничі науки: бакалаври наук (3р.),магістри наук (4р.), магістри філософії (5р.), доктори філософії (6р.), доктори філософії (7р.), доктори наук (8р.). Тобто, кожна країна має свої погляди на ступені, звання і посади.

Не можна промовчати і такого: окремі керівники установ та лідери окремих партій хизуються, що в їх штатах вже є випускники «Гарвардів» та «Оксфордів», а ви поцікавтеся, яку спеціальність вони там вивчали, який диплом отримали. Може вони просто пройшли там лише певні курси.

Відповідно до рішень Болонської декларації активізувалося у наших вишах міжнародне співробітництво, це дуже добре, але потрібно чітко конкретизувати цей вид співробітництва, що це – навчання, стажування, підвищення кваліфікації, виконання спільних програм, чи просто екскурсії, візити дружби, налагодження контактів. Все це конче потрібне, але все це повинно давати якісь результати.

Болонською декларацією передбачалося збільшення мобільності студентів, тобто, надання права студентам, провчившись рік чи два в одному виші, переїхати на один – два чи скільки семестрів до зарубіжного партнера, повернутися згодом до свого вишу і продовжити навчання із зарахуванням отриманих за кордоном знань. Але для цього потрібно провести велику роботу, починаючи із відповідного оволодіння мовою, узгодження навчальних планів, переліку і змісту дисциплін, системи навчання тощо. Візьмім найпростіше: у нас назви одних і тих же дисциплін різні, різні і терміни їх вивчення. Без усунення цих розходжень неможливе програмне стажування. Отут ми фактично нічого не зробили.

Те ж стосується закордонного стажування викладачів. Їздять вже на екскурсії до інших вишів, знайомляться, фотографуються, але що стосується роботи на зарубіжній кафедрі (хоча би рік-два), то до цього ще ми не дійшли. Студенти, правда, вже проходять «іноземне стажування». Це в окремих вишах видають за стажування студентів їх виїзд за кордон на збирання капусти, полуниць тощо. Що дає нам така імітація?

А тепер скажіть, що дала нам Болонська декларація і чого не дала, але для цього потрібно зробити відповідний аналіз, якого ніхто в державі до сих пір не зробив.

Таке реформування вищої освіти, на жаль, не дало бажаних результатів. З’явилася нова, цікава ідея: надати 10-15-ти провідним університетам статус національного і підвищити рівень їх фінансування. Прекрасно! А хто не хоче вищого фінансування, тим більше, що жодних критеріїв не було прийнято, вони так і залишилися на папері. І відкрилися дверцята. Як гриби після дощу стали з’являтися національні університети. Дійшли до цифри 100. Може й справді ми такі видатні. Подивіться краще на таблицю рейтингу вишів і яке місце займає кожен національний. В таблиці 4 наведені приклади, всіх, на жаль, не помістиш.

Що далі робити? Придумали. Введімо категорію «Дослідницький університет». Що далі буде? – важко сказати. А може, краще подивитися в корінь, в чому причини нашого відставання. А тут є про що говорити.

Визначальним фактором успішного розвитку вищої освіти є рівень її фінансування. Більшість з наявних проблем нашого сьогодення обумовлені саме цим фактором. Працюючи над цим питанням в кінці 90-х років комітет з науки Верховної ради «пробивав» ідею 5% ВВП для потреб науки та освіти. «Пробити», правда, не вдалося, проте аналіз показав, що навіть при позитивному вирішенні цього питання у нас витрати на одного учня складатимуть 70,9 $ на рік проти 3843 в США, а на одного студента – 200 проти 6386$ у США (таблиця 5). Справа в тому, що питома вага одного відсотка ВВП в нашому бюджеті є значно меншою від американського. Врешті, в державному бюджеті було відведено на науку 3,1% ВВП, згодом він знизився до 1,3%, ще далі – до 0,3%. Далі важко передбачити. Порівняння в ті роки витрат на одного науковця показало, що в Україні вони складали 700$, в Ізраїлі - 41 тис, Південній Кореї 60 тис., США – 180 тис. В результаті,  маємо те, що маємо.

Вища освітаце дорога, дуже дорога річ. Ми погодилися на розвиток приватного сектора освіти, який у світі успішно працює і навіть є однією з головних статей прибутку держави (не людини!). Молода особа, щоб добути собі кошти на навчання, йде служити до армії, бере банківський кредит, або отримує підтримку родини, за яку з часом доведеться розраховуватися. На щастя, все воно не тільки юридично узаконено, та й давно стало нормальною традицією. Цікаво і таке. Більшість провідних університетів є приватними і досить дорогими. Щоб уникнути недозволених фінансових акцій, наглядова рада університету (коледжу) формується з батьків студентів. Друге. В розпорядженні деканів є певна сума коштів для покриття позапланових потреб. В розмові з деканом одного такого університету з'ясувалося, що він часто залучає студентів до виконання різних дрібних робітрозгортання снігу, роботи в бібліотеці, тощо, але за кожну годину такої роботи він платив студентам по 5 доларів (це було в 1992 р., може зараз розцінки змінилися, але всяка робота оплачується). А де брати нашій молоді гроші на оплату навчання? І половина студентів, навчаючись, одночасно працює, пропускаючи заняття. Виникає проблема, як їх відпрацьовувати – і виникають різні дозволені і не дозволені варіанти, оптимального варіанту не знайдено. Студент хоче вчитися (вірніше, отримувати стипендію), а кафедрі – треба ремонтувати приміщення, поповнювати своє обладнання тощо. Хто вирішить це питання на належному рівні? Ця традиція міцно вкорінилася ще в радянські часи. Згадайте, як всі ми ремонтували за свої кошти дитячі садки, школи. І це вже нікого не дивує, але чому не може бути так, як у людей?

Проблема фінансування вищої освіти не така то проста. Не вистачає коштів. Кажуть: когось звільняйте, або переводьте на 0,75 чи на 0,5 ставки. А як бути з програмним матеріалом, зі знаннями? Може тоже зменшити до 0,75 чи 0,5 об'єму?

На вищій освіті, на провідних університетах лежить велика відповідальнвсть за розвиток суспільства. Згадаймо концепції класичних університетів: – німецьку (гумбольдтівську) – налаштовану на пізнання всієї повноти знань та осягнення істини шляхом раціонального мислення, поєднання навчання і наукових досліджень і американську концепцію вищої освіти – головною метою якої є виховання інтелектуальних піонерів для служіння суспільному поступу. Не випадково в США та Великобританії є так звані елітні університети. Назвемо декілька:

Єльський (1701р.) університет США (Yale University) – з нього вийшли майже всі президенти США;

Корнельський (1865р.) університет США (Cornell University) – подарував людству 40 лауреатів Нобелівської премії;

Кембриджський (1209р.) університет Великобританії (University of Cambridge) – 83 Нобелівських лауреати.

Вища школа – це храм науки. Тут народжуються ідеї, формуються знання, кристалізується мораль, захищаються дисертації. Всі ми пам’ятаємо, що першою вимогою до дисертації є її актуальність, а підсумковою – її важливість, економічне (народно-господарське) значення. Нехай простить нам Бог, якщо ми помиляємося, але якщо в Україні щорічно захищається 100-150 докторських дисертацій з економіки при економічній кризі в державі (а воно так є, ці цифри взято із інформації МОН) і захищені в дисертації нові знання і пропозиції не спрацьовують на подолання цієї кризи, то що тут можна сказати?Може хтось скаже…

Вища освіта тримається на науковому інтелектуальному потенціалі нації. Його необхідно поважати, шанувати, оберігати від неприйнятного нашарування. Згадаймо ще в недалекому минулому з якою повагою ми ставилися до своїх професорів, і як вони на це реагували, з якою повагою ставилися до своїх вихованців. Що змінилося в нашому суспільстві? Ми іноді більше служимо якимось міфам, ніж людині. Задумайтеся, чому в штатах багатьох зарубіжних університетів є професори-пенсіонери? – та тому, що це генофонд нації. Її не варто «смикати» непродуманими як слід і не обґрунтованими реформами. Огляньмося на пройдене і напрацьоване нами, що воно дало і кому дало?

Великою «недоробкою» української вищої освіти є її недовершена українськість. Прикро, але до сих пір частина лекцій в ряді вишів читається російською мовою, не всі дисципліни забезпечені українськими підручниками, мовою спілкування багатьох студентів є російська. Яку інтелігенцію тоді ми готуємо, яку ауру ми створюємо у своєму храмі? Вас не дивує, чому так легко польський Сейм  прийняв відоме антиукраїнське рішення, чому президент Ізраїлю відважився виступити в українському парламенті з такими докорами? Нас більше дивує, чому ніхто з титулованих українців не відважився відверто зробити спростування чи хоча би зауваження? – Все це недоліки нашої виховної роботи. Адже це майже 100%-ве голосування у польському Сеймі готувалося не один день і не один рік. В результаті неправда стала узаконеною правдою, яку ми до сих пір не відважуємося спростувати, маючи всі факти для цього. Потрібно плекати еліту нації.

Згадаймо з біблії від Івана: «на початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». Наше слово – це знання, це віра, це надія, це переконання.. Якщо ми його знецінимо, зневажимо, підмінимо неправдою, пустим звуком, така й буде йому ціна, такою буде наше майбутнє, майбутнє наших дітей.

Отже, українській вищій освіті треба врешті не шукати напомацки світло в кінці тунелю, а кваліфіковано, роками й десятиліттями будувати свою вищу освіту і йти впевнено своєю дорогою, вносячи вагомий вклад у будівництво Соборної Української Держави.

Шануймося!

 

 

 

22 вересня 2016 р.

 

 

 

          Рейтинг вищих навчальних закладів "Топ-200 Україна" – 2015:

2015

ВНЗ

Оцінка якості науково-педагогічного потенціалу Iнп

Оцінка якості навчання IН

Оцінка міжнародного визнання IМВ

Оцінка інтегрального показника діяльності ВНЗ, IЗ

1/2

Київський НУ ніверситет імені Тараса Шевченка

37,47270967

20,72479079

23,19425549

81,39175595

1/2

НТУ "Київський політехнічний інститут"

34,01586015

23,27596244

24,09906801

81,3908906

3

Харківський НУ імені В.Н. Каразіна

19,45588722

14,61406213

15,58274062

49,65268998

4

НТУ "Харківський політехнічний інститут"

17,63757374

9,432969324

18,71213113

45,7826742

5

НУ "Києво-Могилянська академія"

12,99838602

17,35736039

15,22062787

45,57637429

6

НУ "Львівська політехніка"

8,751396898

15,33781537

21,40650423

45,4957165

7

Національний гірничий університет

19,68292552

9,459010783

15,06216184

44,20409814

8

НМЕд.У імені О.О.Богомольця

27,32422908

7,339606176

9,245773324

43,90960858

9

Львівський НУ імені Івана Франка

9,178636543

14,65756614

19,24937712

43,0855798

10

Дніпропетровський НУ

14,83977582

11,78955062

15,68399576

42,3133222

11

Н.  металургійна академія України

15,25493281

7,299620025

19,22397409

41,77852693

12

НУ  біоресурсів і природокористування України

15,81551399

14,84961868

11,00223601

41,66736868

152

НУ  цивільного захисту України

6,15200517

4,735022086

5,831690057

16,71871731

183

Глухівський Нац. Пед.. університет

3,499837716

4,815035938

5,130761393

13,44563505