Методологічні проблеми вивчення розвитку держави та державності

у населення України доби середньовіччя та раннього модерного часу

 

О.Б.Головко (Київ)

Феномен держави і функціонування пов’язаних з нею державних інституцій протягом століть привертає постійну увагу суспільствознавців. До явищ держави, державної влади, політичної організації суспільства ще за доби античності проявляли великий інтерес греки Платон, Аристотель і Полібій, римляни Цицерон і Сенека. Попри те, що у подальший час протягом багатьох століть видатні мислителі людства постійно вивчали, обговорювали і дискутували питання державно-політичного життя людства, ці питання залишаються вкрай актуальними і зараз, коли людська цивілізація увійшла в чергове тисячоліття свого існування.

Не потребує довгого пояснення причини, що спонукають до вивчення проблеми держави та державності відносно минулого, сьогодення і, однозначно, майбутнього України. Перш за все актуальність вивчення цієї теми пов’язана з тим, що наприкінці ХХ ст. український народ здобув незалежність і свій подальший розвиток однозначно бачить в рамках власного державного поступу. Зрозуміло, що розбудова складного механізму політичного управління багатомільйонного людського організму є не можливим без всебічного ґрунтовного вивчення тривалої політичної історії населення, що мешкало на українських землях з найдавніших часів, а також минулого українців, які живуть як на території нинішньої держави України, так і поза її межами в багатьох країнах світу[1]. 

Другий момент, який є вкрай важливим, пов'язаний з тим, що сучасна соціологічна та політологічна наука відзначає, що існуючі донедавна підходи в оцінці державно-політичного буття людських соціумів не можуть у необхідній мірі задовольнити вимоги часу. В свою чергу відсутність новітнього бачення таких напрацювань створює проблеми для побудови  практичних моделей  розбудови державності, зокрема рекомендацій у сфері державного будівництва та правового забезпечення політичного життя.

Третя обставина, що ставить низку гострих питань у сфері дослідження державності і політичного життя на території України, викликана обставинами, безпосередньо не викликана гносеологічними труднощами вивчення і осмислення минулого. Протягом майже всього минулого двадцятого століття державно-ідеологічними структурами в Україні нав’язувалися певні схеми  життя українського народу, які не тільки не відповідали справжнім історичним процесам, а і у значній мірі теоріям, які декларувалися на загал указаними структурами. Зрозуміло, що тут мова йде про так зване марксистсько-ленінське вчення, яке в теорії відносно загального розвитку людства висловлювало тези, що на практиці відносно конкретних періодів і подій минулого України фактично не використовувалися,  перекручувалися або свідомо замовчувалися. Як приклад, можна навести поширену тезу про позитивність так званого «бездержавного» періоду існування для українців, або особливий характер взаємин українського і «братського» російського народів. Яскравим прикладом такого розриву між теорією марксизму і її інтерпретацією партійно-ідеологічними установами є відомі «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією»[2].

Сучасні загальнотеоретичні дослідження  політологів, соціологів, правників, етнологів та істориків з теорії походження та розвитку держави та  державності дають можливість розробити методологію   державно-політичного розвитку та політичного життя населення України у добу середньовіччя та ранньомодерного часу. Як відомо, згідно марксистської теорії, яка протягом минулого століття  займала одне з провідних місць у розвитку історичної науки,   поняття  «держава» є базовим інститутом політичної системи класового суспільства, механізмом охорони його економічної та соціальної структури.

Попри те, що в житті соціумів   важливе місце займають і соціальні відмінності, і боротьба класів, що викликана цими відмінностями,  такий підхід не є достатнім, оскільки при аналізі  суспільно-політичних та державницьких процесів   важливим є розгляд   виключної  ролі держави в інтегруванні суспільства. Заради справедливості необхідно відзначити, що  недосконале  визначення складного в житті людей соціального явища як держава у марксистській теорії досить часто не  задовольняло  багатьох серйозних дослідників, які відносили себе до марксистів, проте займалися конкретними науковими пошуками,  оскільки зазначене бачення ролі держави  у житті суспільства не характеризувало у  повній мірі місце державного організму в суспільно-політичних процесах. 

Однозначно, що держава діє у сфері загальних інтересів, сприяє розвитку та існування соціальної цілісності. Якщо ж вона виходить за межі цієї сфери, перестає бути представником інтересів соціальної цілісності, то перестає бути і державою, оскільки не виконує своєї функції регуляції соціальних відносин. Отже, вважати державу лише інститутом панування одного класу над іншим,  це, по суті, спотворювати її природу, забувати про тісний зв’язок держави з інтересами соціальної цілісності.

Тому набагато більше можливостей для дослідження державно-політичних процесів дає сучасний цивілізаційний підхід науковців, який зорієнтований на сприйняття цих процесів як складової багатомірного поліцентричного поступу людських спільностей,  зміни в його ході  таких культурно-історичних форм як цивілізації[3]. Такі уявлення в науці почали особливо поширюватися   наприкінці ХХ ст.  Термін «цивілізація» означає в контексті історичних досліджень спорідненість розвитку суспільства, що проявляється у спільності рис матеріальної та духовної культури.  Цивілізації не тільки з’являються і зникають, а й взаємовпливають та взаємодіють. Увага прихильників  цивілізаційному методу зосереджується перш за все на аналізі розмаїття, унікальності, індивідуальності в розвитку людства[4].    

Держави різних епох та народів істотно відрізняються одна від іншої. Тому не є  зайвим нагадати, що держава – це історична категорія, а тому до стародавніх та середньовічних держав, їх розвитку, ідеології, яка з ними пов’язувалася, не можна підходити з сучасними мірками. Але однозначно, що не можна провадити історико-політологічний аналіз,  спираючись на  ідеологічні уявлення давнього чи середньовічного суспільства про державу. Є загальні ознаки держави, переважна більшість яких характеризує її у будь-яку епоху. Саме політологічне визначення цих ознак дає можливість на підставі аналізу джерельної інформації про динаміку політичного життя робити  конкретні історичні узагальнення.

Перш ніж розглянути ці ознаки, необхідно коротко охарактеризувати дефініції явищ,  які тісно зв’язані  з функціонуванням держави. Мова йде про владу і політику. Влада, якщо говорити коротко,  це здатність  управляти кимось чи чимось. Під владою слід розуміти здатність і можливість здійснювати  свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів – авторитету, прав, насильства і т.д.[5]. Концентрованим проявом влади є відносини владарювання та підкорення. По суті влада – є видом суспільних відносин, що є виразником потреб складної соціальної системи в організації і саморегуляції (незалежно від типу суспільства); влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних стосунків між ними.

В будь-якому  розвинутому суспільстві є багато влад: сімейна, виробнича,  церковна,   влада  громадських корпорацій та  організацій. Але вищою  владою, рішення якої є обов’язковим для всіх членів суспільства, є влада державна. Наступною категорією, тісно пов’язаною з категоріями «держава» та «влада» є категорія «політика». Якщо  згрупувати та узагальнити  всі визначення дефініції «політика», то останню можна охарактеризувати наступним чином. Політика –  це специфічний вид діяльності суб’єктів суспільного життя, пов’язаний з боротьбою за завоювання,  утримання і використання державної влади,  з управлінням державними та суспільними справами.  Політика – це участь у визначенні форм, завдань та змісту діяльності держави. З політикою пов’язані поняття «політичні відносини», «політична влада», політичні організації», «політична культура» та ін. Політичні відносинице форми взаємодії та взаємозв’язку між учасниками політичного життя (суб’єктами політики), які можуть проявлятися у взаємодії, конфліктах, володарюванні і підкоренні між учасниками політичного життя.  Політична влада – це можливість і здатність нав’язувати свою волю іншому в процесі організації життєдіяльності держави і суспільства.  Зрозуміло, що політична влада є явищем, хоч  і пов’язаним, але більш широким, ніж явище державна влада. Політичні організаціїсукупність державних і недержавних інститутів, які виражають волю особистостей, груп, суспільства.  Політична культура – це система ставлення до політичних подій, процесів, явищ, що проявляється у поведінці суб’єктів суспільних процесів.

Майже всі теорії та концепції політики побудовані на розумінні того, що саме відносини між великими суспільними групами, діяльність держави, боротьба за владу у державі, а також спосіб її функціонування визначають характер політичного життя.  Попри те, що у цих теоріях є принципові відмінності щодо тлумачення суспільного змісту та суспільних коренів влади, інтерпретації процесу боротьби за владу, переважна більшість суспільствознавців  визнають домінанту: ступінь і сила політичного та суспільного впливу, форми діяльності визначаються у значній мірі  суспільно-економічними чинниками. Вони впливають на зміст і форми реалізації політики центрами влади (урядами, державними адміністраціями), переважно опосередковано, хоча можуть при певних обставинах виходити на перший план.

Політична діяльність (у тому числі здійснення примусу, комунікації, зв'язку тощо) пов’язані із значними матеріальними витратами. Зрозуміло, що за таких умов ті суспільні групи, що можуть фінансувати політику, утримувати організаційну структуру,  зброю, монополізують або доводять до максимуму свій вплив у суспільстві.   Політична влада є одним з найважливіших видів влади, під яким вбачають реальну спроможність даного стану, групи, індивіда провадити свою волю у політиці і правових нормах. Вона характеризується соціальним пануванням і керівництвом тих чи інших станів, соціальних груп тощо. Останні мають у своєму розпорядженні засоби фізичного, економічного, психологічного примушення, санкціоновані системою ідеологічних і правових норм. Воля і підтримка керівної групи є умовою і джерелом спроможності певних інститутів нав’язувати суспільству рішення, зразки поведінки тощо і в такий спосіб здійснювати керівництво.

 Політична влада функціонує через систему соціальних інститутів, які втілюють в собі технічні, чоловічі, організаційні, інформаційні.  Політична влада реалізується в діях організацій, установ, норм, які забезпечують регулювання і організацію суспільних відносин при умові їх легітимності. Реалізація влади відбувається через  використання організацій, норм і санкцій, що встановлені для досягнення загальних цілей і цінностей.

Важливими  аспектами розвитку державного життя є публічна влада та політична еліта. Відомо, що держава не існувала постійно в розвитку людей. Поява держави як вищої форми організації управління людським суспільством, є результатом розвитку людських цивілізацій. З появою ознак державності в управлінні суспільством головну роль відіграють не всі представники тих чи інших людських спільностей, а її частина, яка має силу, для того, щоб здійснювати владні повноваження. Влада, яка відокремлюється в процесі творення нових суспільних відносин, називається публічною, а частина суспільства, яка має здатність організовувати дії суспільства, пов’язані з отриманням, утриманням і використанням державної влади, перетворюються в особливу його частину – політичну еліту.

Тема про здатність політичної еліти отримувати, утримувати і використовувати владні повноваження, тобто мати державну (політичну) владу потребує всебічного аналізу системи «влада↔власність», хоча при розгляді її складових соціологи і історики дискутують, яку з них слід ставити на перше місце, Водночас деякі науковці звертають увагу на відсутність жорсткого детермінізму між цими явищами, по крайній мірі для країн Північної Європи доби раннього середньовіччя[6]. В цілому ж власність створює умови для отримання влади, водночас наявність влади дає можливість для отримання або збільшення власності. В умовах середньовіччя та у значній частині нового часу владу у Європі контролювали крупні землевласники, як світські, так і церковні.  У багатьох країнах Сходу не було великої за розмірами приватної власності, оскільки в них власність вважалась загальнодержавною та реально контролювалася політичною елітою, правлячою верхівкою тодішнього суспільства. В кочових суспільствах середньовіччя власністю була худоба, проте для її забезпечення важливим був контроль за великими земельними ареалами, де можна було  цю худобу випасати. Проблеми із забезпеченням достатніх пасовищ, що виникали, наприклад, у наслідок  кліматичних потрясінь призводили до війн як між кочівниками, так і між останніми і представниками землеробських цивілізацій[7].

Переходячи безпосередньо до проблеми визначення базових ознак держави, слід наголосити, що науковці при їх визначенні не дійшли до повної згоди, хоча не сперечаються щодо найголовніших з них. Однією з найважливіших ознак держави є територія, на якій перебуває конкретна етнополітична спільність і на яку поширюється вплив державної влади. Сама держава будується не за кровнородинними (кровними) чи  релігійними ознаками, а на основі територіальної і, часто, етнічної спільності людей.  В сучасних умовах ця територія чітко окреслюється кордонами, проте в добу середньовіччя  межі поділу сфер впливів  між державами мали часто досить  умовний характер. Тому науковці  головну увагу перш за все приділяють з’ясуванню наявних політичних центрів тих чи інших спільностей та сфери розповсюдження їх владних можливостей і потуги у територіальній площині.

Проблема вивчення зон, де пересікаються впливи різних держав, для науки є дуже важливою. І тут постає питання не тільки про кордони, а і про прикордонні області, контакті чи буферні зони. Перші формувалися завдяки природним рубежам: річкам, болотам, озерам, пущам, горам тощо, що стосується других, то вони  представляли з себе ареали, де пересікалися впливи сусідніх держав[8]. В конкретному історичному житті України особливий інтерес представляють прикордонні зони, які  лежали між землеробською та кочовою  цивілізаціями[9]. Населення цих зон існувало за своїм, властивим лише їм укладом життя, мало особливий культурно-господарський тип розвитку[10].

Другою ознакою держави є, на наш погляд, наявність у суспільстві політичної еліти. З приводу останньої в історичній та політологічній науці не має достатньо чітких однозначних оцінок і визначень. Багато в чому це викликано тим, що науковці вивчаючи питання про політичну еліту суспільства, розглядають факт її існування чи не існування не з політологічних, а скоріше з оціночно-етичних міркувань. Поширеність саме останніх підходів призводить до того, що при розгляді складних переламних, а часом кризових періодів розвитку суспільства вчені, справедливо визнаючи відповідальність політичної еліти за негативні явища в державно-політичному розвитку суспільства, роблять спірний висновок про відсутність або слабість політичної еліти, про те, що остання була ще елітою не у повному обсязі, тобто протоелітою. При такому підході, як відзначає В.В.Степанков, справедливо ставиться питання про необхідність введення нових понять для визначення політичної верхівки суспільства, а саме,  на думку зазначеного науковця, «керуюча меншість», «владна верхівка», «політичний клас» чи  «політичний прошарок»[11].

Як здається, для правильного розгляду складних процесів державно-політичного розвитку не має підстав вносити плутанину у визначенні політологічної  термінології. Політична еліта – це політичний прошарок суспільства, який має достатній ресурс для здійснення політичних дій, виборювати, а згодом утримувати владу. Однозначно, що держава виникає, а потім розвивається паралельно з процесом виокремлення у суспільстві  політичної еліти. На ранньому етапі становлення середньовічного суспільства політична еліта складалася перш за все з верстви найбільш потужних військових, серед яких особливу роль визначали вожді-князі. До політичної еліти також входила група духовенства (спочатку язичницьких жерців, а потім християнських священників), які монополізували духовне життя суспільства, освячували і легалізували владу політичної еліти, перш за все володарську.

Розгляд проблеми політичної еліти є досить складним відносно минулого України, українського народу. По-перше, в процесі розвитку українського суспільства постійно відбувалася і відбувається  еволюція політичної еліти, її сутності, ознак, хоча зразу ж варто відзначити, що до модерних часів виключну роль в її функціонуванні  продовжували відігравати військові. Але останні з розвитком і ускладненням державного управління і політичних процесів у певній мірі поступалися позиціями на користь представників державної бюрократії. Другий момент. В період трансформації відбувається якісні орієнтації самої політичної еліти українського народу.  Наприклад, в XVII ст. замість князів, які втратили українську політичну ідентичність, верхівкою в етнополітичному плані українців стає керівництво козацтва, яке спочатку бореться за достойну позицію українства у політичному житті Речі Посполитою, а потім поступово стає важливим чинником творення суверенної Української держави. У процесі поступового занепаду останньої українська за етнополітичними ознаками політична еліта починає виборювати «місце під сонцем» у складі правлячого стану Російської держави, а потім Російської імперії.

 На етапі становлення середньовічного суспільства, формування держави відбувається зміна суспільної влади публічною. З цього часу влада стає прерогативою і виразницею волі виключно верхівки суспільства – політичної еліти. Вона  поступово формує прошарок  державних професіоналів-виконавців. Саме ця верства і здійснює фактичне захоплення (узурпацію) влади,  здійснює формування державницьких інституцій.  Наявність публічної влади є ознакою держави, яка відрізняє її від родоплемінного суспільства, організація і управління якого будується на принципах  самоуправління усієї спільності людей.

Як вже відзначалось, в будь-якому  розвинутому суспільстві є багато влад: сімейна, виробнича,  церковна,   влада  громадських корпорацій та  організацій. Але вищою  владою, рішення якої є обов’язковим для всіх членів суспільства, є влада державна. Тільки державі належить право на  формування норм, які обов’язкові для всього населення. Цими нормами є закони, які регулюють систему життєдіяльності держави і суспільства. Завдяки існуванню законів держава  перестає бути проявом сваволі і стає всезагальною системою управління, яке визнається всім суспільством. В ранньосередньовічний час відбувається важлива еволюція від звичаєвого, побудованого на традиціях первісного суспільства, нормотворення  до письмового законодавства.

Відокремлення правлячої верхівки, яка стає стрижнем і носієм публічної влади, суверенітету держави як системи організації людей, створення  законів  та формування  органів примусу вимагало значних ресурсів. З виникненням держави її апарат отримав, а частіше добився  можливості стягувати податки і збори, примушувати населення до виконання певної діяльності на користь держави та її правлячої верхівки.

Верховенство влади, її суверенітет створюють  підстави для існування монополії держави на легальне застосування сили, фізичного примусу. Діапазон застосування державного примусу  дуже широкий – від обмеження свободи до фізичного знищення людей. Можливість позбавити членів суспільства вищих цінностей, якими є свобода і життя, визначає особливу роль і дієвість державної влади. Для виконання примусу влади відносно населення діють спеціальні державні інституції (армія, тюрми, суд тощо).

Говорячи про ідеологічні аспекти державного розвитку суспільства, необхідно відзначити важливість для функціонування держави державних символів. Якщо на сучасному етапі розвитку держав їх ознаками є герб,  прапор, гімн, то в середньовіччі головними символами були  інсігнії монаршої (князівської) влади (князівські регалії, печатки, знаки, амулети тощо). Оскільки в силу тодішнього світогляду держава часто сприймалася через персону володаря, то зрозуміло наскільки важливим для ідейно-політичного життя, дипломатичних взаємин мали саме ці ознаки монаршої влади. До цього необхідно додати, що  дуже важливою як у внутрішньополітичному житті, так і в міжнародних взаєминах  була титулатура володарів – носіїв державної влади[12]. Дослідження титулатури дає важливий матеріал для з’ясування рівня суверенності як носія державної влади, так і самого державного формування, розгляду системи міждержавних відносин.

З моменту народження кожна людина автоматично стає членом не тільки суспільства, а і держави, в якій вона живе. Ця причетність до держави носить форму громадянства, яке, на відміну від членства в якихось суспільних організаціях, є обов’язковим. Позбавлення громадянства, перетворення індивідуума на ізгоя призводить до виникнення у людини серйозних життєвих труднощів[13].  Однозначно, що в добу середньовіччя громадянство носило своєрідну форму, чим воно відрізнялося від доби античності чи новітніх часів. Але  середньовічна держава не була  абстрактною категорією. Вона є організацією і системою управління великої кількості людей, які в силу цього де-факто є громадянами цієї держави.

Важливою ознакою держави є її претензії  на представництво суспільства як цілого і захист загальних інтересів та спільного блага. Практично жодна організація не здатна претендувати  на представництво і захист всіх громадян і не володіє для цього необхідними засобами[14]. В середньовіччя, правда,  були випадки, коли організації ставали державами. Такими державами, наприклад, були духовно-рицарські ордени в Прибалтиці в ХІІІ – ХVI ст.[15]. Пізніше, на наш погляд, подібна трансформація організації управління сталася в Україні в ХVІ – ХVІІ ст., коли система організації управління запорозьких козаків була використана як модель під час становлення української державності в добу національно-визвольної революції середини ХVІІ ст.[16].

Політолог С.Г.Рябов вважає, що «держава – це виділений із суспільства, сформований панівними верствами апарат управління громадськими справами, наділений монополією влади, незаперечними повноваженнями підпорядковувати волю громадян певної території, встановлювати закони й домагатися їх виконання, збирати податки, застосовувати силу для забезпечення цілісного та впорядкованого існування спільноти»[17]. Проте, на нашу думку, до цього слід додати, що  держава – це багатоаспектний інститут, який виступає, з одного боку, як особливий апарат управління суспільством, а з іншого – як асоціація всіх членів суспільства, розташованого на певній території. 

В процесі аналізу системи  «держава і спільність людей»  важливим є вивчення системи співзалежності між цими категоріями. При розгляді цієї теми необхідним  є використання понять  «об’єкт державного розвитку» та «суб’єкт державного розвитку», перш за все  в контексті  з’ясування  впливу фактору існування держави на життя тих  чи інших спільностей людей.

Спільності чи об’єднання людей можуть виникати  поза волею та свідомістю окремих індивідуумів або   бути  створені за бажанням людей. Члени груп можуть усвідомлювати себе як група або не усвідомлювати це. «Члени спільностей, –  пише відомий російський етнолог Ю.В.Бромлей, – що мають самоусвідомлення, ідентифікують один одного на підставі різноманітних ознак. Це може бути певна ідеологія, володіння окремими предметами, ідентифікація  на підставі різних ознак, мешкання  на одній території, виконання тих чи інших ритуальних дій, специфічні ознаки зовнішності тощо»[18].

Зрозуміло, що далеко не всі людські спільноти є суб’єктами державного розвитку, під яким слід розуміти активні цілеспрямовані дії в рамках цих спільнот по створенню власної держави, державних інститутів. Тут у системі  «держава і  спільність людей», остання займає активну позицію, оскільки сама творить для власної самореалізації державу. Значно ширшим є поняття «об’єкт державного розвитку», де також існує співзалежність між категоріями «держава» і «спільність людей», але там  остання виконує пасивну функцію, оскільки державні інститути, що регулюють її державно-політичне життя, є привнесеними ззовні, від якоїсь іншої спільності людей, яка має власну державу і поширює її впливи на сусідів.

Якщо говорити іншими словами, суб’єктність державного розвитку – це наявність повного (або достатнього)  комплексу ознак, інститутів, механізмів, які уособлюють державу, роблять її повноцінною. Водночас відсутність власного державного життя – суб’єктності державного розвитку – у того чи іншого етнополітичного формування не означає, що це етнополітичне формування взагалі перебуває поза сферою державного життя, тобто не має об’єктності державного розвитку. На прикладі України можна констатувати, що з часів принаймні  раннього середньовіччя переважна частина її населення (тут ми не зупиняємося на темі про населення степів, яка потребує спеціального розгляду!) постійно перебувала в сфері державного розвитку, оскільки на це  населення   поширювався вплив або власного, або  іншого державного механізму.

В питанні про об’єкт та суб’єкт державного розвитку необхідно визнати те, що в конкретній історичній ситуації інколи складно чітко виявити, чи є та чи інша спільність суб’єктом державного розвитку. Це викликано тим, що у певному історичному середовищі державницькі фактори можуть існувати не у повному, чистому  вигляді. Мова йде про ситуацію, коли реально ті чи інші тенденції державного життя  в тій чи іншій формі не є у повному вигляді розвинутими. Саме такими  обмеженими в плані суб’єктності державного розвитку  були деякі давньоруські князівства удільної доби, коли певні ознаки  суб’єктності державного розвитку  мали відношення до самих цих князівств, а інші до  сукупності князівств, а саме спочатку  держави-імперії Русь з центром у Києві, згодом федерації (конфедерації) земель-князівств. Ще у більшій мірі наявність таких державно-політичних організмів з неповним рівнем розвиненості власної державності і політичного функціонування спостерігається в житті українських земель в більш пізній час в ХІV – ХV cт.

З вище означеного зрозуміло, що в процесі дослідження функціонування  держави та її інституцій  базовою є проблема визначення суверенності державно-політичного організму. Під останньою розуміється здатність політичної еліти, що утримує владу, самостійно вирішувати державні проблеми та організувати інститути державного управління на  захист провідних інтересів суспільства. Зрозуміло, що мова йде не про абсолютний суверенітет, якого ніколи не існує в реальному політичному житті, в реальному політичному середовищі, а відносний, тобто  достатній для реалізації самостійної державної діяльності суб’єкту політичного розвитку.

Як ми бачимо, питання про суверенність  тісно пов’язано з питанням про суб’єктність державності у певної етнополітичної спільності, оскільки наявність достатньої суверенності є підставою для висновку, що в державно-політичному розвитку етнополітичної спільності є ознаки суб’єктності державного розвитку. Участь як суб’єкта державного розвитку  етнополітичної спільності в міжнародній політиці  є важливою ознакою наявності суверенності та свідоцтвом суб’єктності держави. Саме такий підхід дає можливість відповісти на головне питання: чи існує в конкретний час у конкретної етнополітичної спільності на конкретній території державна організація, та  з’ясувати, в разі такого існування, чи  така державна організація є достатньо суверенною по відношенню до інших. 

У зв’язку з останнім важливо зазначити, що в середньовічному світі, у тому числі християнському,  суверенність має завжди у значній мірі  умовний характер. Зокрема, в рамках християнського світогляду в ідеологічному житті Європи панували загальні уявлення про вселенську християнську імперію. Цю ідею поширювали християнські ідеологи, починаючи від Августина Блаженного. Претензії на «заземлення» імперії перш за все висунули візантійські василевси, які вважалися намісниками бога на землі. Оформлення двох головних напрямків християнства сталося набагато пізніше, ніж розкол християнського світу  в контексті претензій на імперське лідерство. В 800 р. Карл Великий фактично започаткував західну ідеологічну модель державного будівництва. На чолі всіх християнських держав стояв імператор. Більш низький рівень у цих ідеологічних уявленнях і політичній практиці займали королі, які вважалися володарями-суверенами своїх держав, на яких вплив вищого за рангом імператора був номінальним. На більш низьких рівнях, ніж королі, стратифікації в межах держав Більш низьким рівнем були князі (герцоги), але рівень їх суверенності у середньовічній ієрархії був обмежений. Важливо відзначити, що володарі великих держав (таких, як Польща, Чехія) тривалий час були не королями, а князями, оскільки верхівка Германії не хотіли визнавати суверенність означених держав[19].

В ідеологічних уявленнях Русі ( на відміну від католицьких країн) князь був самодостатнім володарем, титул, якого не потребував конкретизації і підвищення рангу в титулярному плані, проте в конкретному політичному житті князі не були у повній мірі суверенами, оскільки їм завжди приходилося рахуватися з політичними претензіями інших князів – представників однієї князівської династії Рюриковичів. Пізніше у після монгольський час на спадщину останніх у межах України почали висловлювати претензії володарі сусідніх держав, які прагнули поширити на українські землі свій суверенітет.

Розглядаючи питання про розвиток держави і державності в середньовічному та ранньомодерному суспільстві, необхідно особливий наголос зробити на місце  в цьому розвитку церкви. Тут мова має йти перш за все про те, що з релігією і церквою було повністю пов’язане духовно-ідеологічне життя суспільства. Легітимність влади, освячення права правлячої еліти на володарюванні у кожної етнополітичної спільноти, політичні програми виражалися у специфічній релігійній формі і відстоювалися духовенством. Класичним прикладом цього може слугувати створений в першій половині ХІ ст. під впливом візантійських теорій трактат київського митрополита Іларіона «Слово про закон та благодать», де показується виключна роль Русі у тогочасному світі, прославляється влада її володарів Володимира та Ярослава тощо[20].

Особливу роль церква виконувала в конкретному повсякденному функціонуванні середньовічного суспільства, оскільки чимало питань правового характеру вирішувалося церковним судочинством. Духовенство було найбільш освіченою ланкою  суспільства, тому його поступ багато в чому залежав від духовно-освітньої діяльності священників. Тут можна особливо згадати велику роль представників духовенства у проведенні реформ у державному будівництві. Прикладами  таких релігійних діячів-реформаторів  можуть бути  наближений  до германського імператора Оттона ІІІ Герберт д'Орільяк, майбутній папа Сильвестр ІІ,  радник французького короля  Людовика VI абат Сугерій або наближений до волинського князя Данила Романовича печатник Кирило, який згодом став митрополитом.

В умовах нестабільної світської державно-адміністративної системи церковна адміністративна система відігравала позитивну роль у підтриманні тенденцій до єднання. Необхідно зазначити, що у добу класичного середньовіччя в цьому плані православна і католицька церкви дещо відрізнялися. Починаючи з ХІ ст., у Західній Європі  церква стає інтеретнічної та наддержавною структурою, яка у значній мірі добивається незалежності від світської влади і в свою чергу стає дуже потужним політичним чинником, з яким мусила рахуватися світська влада. Протягом ХІ – ХІІІ ст. між найбільш авторитетним світським володарями  германськими імператорами і римськими папами точилася боротьба за інвеституру, яка по суті означала боротьбу за першість  у політичному житті. Пізніше роль церкви як організації у державному та суспільному розвитку зменшується, проте і у період пізнього середньовіччя і у добу раннього модерного часу вона продовжувала відігравати велику роль в ідеологічній сфері,  в освіті та в судочинстві. Влада церкви спиралася не тільки на широко розгалужену систему церковної служби, а й на значну власність. Під безпосереднім контролем церкви на заході були не тільки чернечі  ордени з їх монастирями, а й духовно-військові ордени, що мали у багатьох країнах свої резиденції, а також значну власність.

Авторитет значення православної церкви в житті східнослов’янського суспільства в ХІІІ ст. оцінили  монгольські завойовники, які у підлеглих їм землях Русі взяли християнське духовенство під свою опіку. Саме з цією обставиною у значній мірі був пов'язаний переїзд у 1298 р. митрополита київського Максима до Володимира. Оскільки з цього часу цей митрополит став у значній мірі ідеологічним знаряддям золотоординської влади і підлегле йому духовенство уславлювало владу ординців, у більш вільних від монгольського впливу частинах Русі виникли проблеми у стосунках місцевого священництва з володимирським церковним центром. Саме з цим слід пов’язувати активну участь константинопольського патріарха у реформуванні церкви у південно-західних областях Русі, що призвело до творення в 1303 р. нової митрополії у Галичі.

Визначення загальних методологічних підходів дає необхідний теоретичний інструментарій для вивчення питання про становлення та розвиток державності  в добу середньовіччя і раннього модерного часу. Окреслення  основних ознак державності дозволяє в кожному конкретному випадку з’ясувати, коли ця державність виникає, чи в достатній мірі в її розвитку присутній фактор суб’єктності, тобто визначити, наскільки ця держава є суверенною. Дослідження проблеми суб’єктності та об’єктності державного розвитку дозволяє вирішувати проблему  впливу на конкретне суспільство з боку інших державних утворень, з’ясувати рівень цього впливу.

В цьому аналізі важливим є з’ясування питання про ставлення населення держави до влади. Зокрема, наскільки це населення (сукупність людей, які мають відношення до конкретного суспільства, що перебуває у сфері державного життя) визнає легітимність представників політичної влади, особливо носіїв владних повноважень – володарів, з персоною яких часто уособлювалися самі факти існування тих чи інших держав. Ця тема є вкрай важливою для історії України пізнього середньовіччя та раннього нового часу, коли спадкоємці володарських династій Рюриковичів та Гедиміновичів  перестають бути складовим елементом у системі «володар – політична еліта – суспільство» відносно українського населення. Саме тоді ця князівська верства втрачає свої державницькі функції, а представники інших верств українського суспільства  мали проблеми з необхідною легітимністю, щоб висловлювати претензії на виконання володарських функцій.

Легітимність інститутів політичної влади – базовий елемент їх закріплення і функціонування в суспільстві. Поняття легітимності означає визнання суспільством, людськими масами обґрунтованості і необхідності конкретної політичної влади і її носіїв. У вузькому сенсі поняття легітимності характеризує законність влади. В широкому сенсі – відповідність влади законно встановленим нормам, а також базовим цілям держави, загальноприйнятим принципам та цінностям суспільства.

Легітимність проявляється в добровільному прийнятті більшістю  населення конкретної форми правління, влади того чи іншого стану, політичної еліти, гегемонії певної групи людей тощо.  Легітимність виникає з однорідності домінуючих в суспільстві установок, традицій, інтересів, цінностей. Частіше за все легітимність – предмет боротьби за володарювання певних політичних сил, предмет пошуку спеціальних методів виправдання дій перед суспільством влади цих сил.

Вчені визначають  різні типи легітимності, серед яких  необхідно назвати: а) легальний тип легітимності, коли влада узаконена встановленими нормами права, побудована на визнаних суспільством конституційних принципах держави і підкріплюється діяльністю інститутів, а також санкціями, у тому числі і примусом; б) ідеологічна легітимність, коли  влада визнається в силу внутрішньої впевненості чи віри в правильність ідеологічних цінностей, які  задекларовані; в) традиційна легітимність: влада визнається легітимною, оскільки вона діє в рамках правил, що спирається на традиції, традиційні цінності; г) структурна легітимність: влада будується на уявленнях про законність певних структур і норм, що регулюють  відносини політичних структур; д) харизматична легітимність: визнання влади, яка побудована на вірі мас по відношенню до політичного лідера[21]. Говорячи про останнє, треба підкреслити, що в розвитку  українських земель доби середньовіччя та раннього часу виключна роль князів та інших володарів, легітимність їх влади  освячувалася  християнською церквою, яка боролася проти будь-яких зазіхань на владу світських володарів. Церква відстоювала  і ідею виключності володарської влади у здійсненні юридичних функцій[22].

Завершуючи розгляд цієї теми, слід ще раз звернути увагу, що в силу специфіки розвитку середньовічне суспільство було мілітарним, оскільки провідною частиною суспільства, її політичної еліти стають люди,  життя яких постійно був пов'язаний із війною. Зрозуміло, що таким же за характером була і держава доби раннього нового часу. А все це позначалося на житті тодішнього суспільства, яке постійно потерпало від війн міждержавних або внутрішньодержавних (громадянських).   До правлячої верхівки держави, життя якого у значній мірі носило мілітарний характер,   належала також група людей, зв’язана з організацією релігійного життя, а саме духовенство (жерці, священики).



[1] Пухкал О.Г. Модернізація державного управління в контексті розвитку громадянського суспільства в Україні. – К.,2010. – С.145-258.

[2] Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1648—1654 рр.).
Схвалені Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу.
— К.,
1954.  – 29 с.

[3] Тойнби А. Дж. Постижение истории / Пер. с англ. Е.Д. Жаркова. – Москва, 2001. – Т.1. – С. 82-85.

 

[4] Цивілізація і динаміка. Під ред. І.В.Бойченка. – К.,2003. – С.43-46 (автор розділу – І.В.Бойченко).

 

[5] Ирхин Ю.В. Политология. – Москва, 1996. – С.53.

 

[6] Reynolds S. Fiefs and vassals: the medieval evidence reinterpreted. Oxford, 1994.S.111-134.

 

[7] Клименко В.В. Климат: непрочитанная глава истории. – Москва, 2009. – С.220-340.

 

[8] Ванечек В. Франкские пограничные марки и их соседи – чехи и моравы // Славяне в эпоху феодализма. – Москва, 1978. – С.150-155; Исаевич Я.Д. «Грады Червенские» и Перемышльская земля в политических взаимоотношениях между восточными и западными славянами // Исследования по истории славянских и балканских народов. – Москва, 1972. – С.112; Dowiat J. Polska – państwem średniowiecznej Europy. – Warszawa, 1968. – S.61.

 

[9] Дашкевич Я. Україна на великому кордоні // Давня і середньовічна Україна (історико-археологічний збірник). – Кам’янець-Подільський, 2000. – С.288-297; його ж. Большая граница Украины (Этнический барьер или этноконтактная зона) // Этноконтактные зоны в европейской части СССР (География, динамика, методы изучения). – Москва, 1989. – С.7-21; Головко О.Б. Слов’яни Північного Причорномор’я доби Київської Русі та проблеми витоків українського козацтва // Український історичний журнал. – 1991. –  №11. – С.24-35; Брехуненко В.А.  Типологія Степового Кордону Європи і перспектива дослідження історії східноєвропейських козацтв // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.). –  К., 2006. – №6. – С.453-486; та ін.

 

[10] Бромлей Ю.В. Очерк теории этноса. – Москва, 1983. – С.122-123; Шушарин В.П. Ранний этап этнической истории венгров.  Москва, 1997. – 512 c.

 

[11] Степанков В.В.Політична еліта Гетьманщини у роки революції (1648 – 1676 рр.) дискусійні проблеми формування // Вісник Кам’янець-Подільського національного університету ім. І.Огієнка. Історичні науки. Вип.3. До 20-ти річчя існування кафедри історії України. – 2010. – С.192.

 

[12] Коларов X. Титулатура и полномочия владетельской власти в средневековой Болгарии // Etudes balkaniques. –  1978. –  № 3.–  S.89-101; Vodoff V. Remarques sur la valeur du terme «tzar» applique sux princes russes avant le milieu du XV siecle // Oxford Slavonic Papers. – 1979.– Vol.XI. – P.1-41; Poppe A. O tytule wielkoksiążęcym na Rusi // Przegląd  historiczny. – 1984. –  №3.    S.423-439; Головко О.Б. Титулатура носіїв державної влади на Русі в контексті середньовічних імперських доктрин // Феодалізм на Україні.    К., 1990. – С.42-52; Ісаєвич Я. До історії титулатури володарів у Східній Європі // Княжа доба: iсторiя i культура. Вип. 2. Львiв, 2008. – С.3-29; та ін.

 

[13] Войтович Л.В. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVІ ст.): cклад, суспільна і політична роль. –   Львів,2000. – С.367.

 

[14] Губернський С.А., Білоус А.О., Білоус В.С., Цвих В.Ф. Держава як основний інститут політичної системи // Політологія: Історія та методологія. – К.,  2000. – С.293-294.

 

[15] Łowmiański H. Początki i rola polityczna zakonów rycerskich nad Baltykiem w wieku XIII i XIV // Polska w okresie rozdrobnienia feudalnego. – Wrocław etc.,1973. – S.233-296; Starnawska M.  Między Jerozolimą a Łukowem. Zakony krzyżowe na ziemiach polskich w średniowieczu. – Warszawa, 1999. – 416 s.

 

[16] Смолій В.А.,  Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648 – 1676 рр.). – К.,2009. – С.210-224.

[17] Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. –  К., 1996. – С.42.

 

[18] Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса.  – С.27-28.

 

[19] Беркут Л. Про ідеологію в німецьких цезаристів середніх віків // Записки історико-філологічного відділу Української Академії наук. – К.,1927. – С.116-131;  Dölger F. Bуzanz und die europäіsche Staatenwelt. – Ettal,1953. –  S. 303-309; Ostrogorsky G. The Byzantine Emperor and   the Hierarchical World Order // The Slavonic and East European Review. – 1956. – Vol.35. –  №84. – P.6-7; Беркович М. Е. Из истории формулы средневековой Германской империи // Средние века. – Т. 30. – Москва, 1967.– С. 235; Медведев И.П. Империя и суверенитет в средние века (на примере истории Византии и сопредельных государств) // Проблемы истории международных отношений. – Ленинград,1972. – С.412-424; Ронин В.К. Византия в системе внешнеполитичских представлений раннекаролингских авторов // Византийский временник. – Т.47. – Москва, 1986. – С. 86; Головко О.Б. Титулатура носіїв державної влади на Русі в контексті середньовічних імперських доктрин // Феодалізм на Україні. – К., 1990. – С.42-52; та ін.

 

[20] Молдаван А.М. «Слово о законе и благодати» Илариона. – К., 1984. – С.91-92.  

[21] Соловьев К.А. Эволюция форм легитимности государственной власти в древней и средневековой Руси // Международный исторический журнал. – 1999. – №1-2 (http://www.history.machaon.ru/all/number_02/diskussi/1/index.html).

 

[22] Dvornik F. Byzantine political ideas in Kievan Russia. – Washington, 1956. –  Р.96-101.