ОУН—ПОМІЖ КОЛЯБОРАЦІОНІЗМОМ І РЕЗИСТАНСОМ ПРОТИ НАЦИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ

 

Т.Г.Гунчак, почесний академік АН ВШ України (США)

 

          Замість передмови до теми націоналізму, я хотів би ствердити, що націоналізм, характеризований одними як джерело зла, що виправдує злочинну поведінку, а другими як джерело спасіння, є насправді ідеологією, яку по-різному сприймають різні люди, залежно від ролі, що її вона відіграє в їхньому національному житті. Декому ця ідеологія служить засобом гніту, а для інших вона стала закликом до визволення, навіть коштом власного життя. Коротко кажучи, націоналізм це продукт історичного розвитку суспільства, яке, після доби просвітництва у 18-ому столітті та епохи романтизму, встановило націоналізм як домінуючу ідеологію західнього світу. Вона об’єднує такі елементи, як спільна мова, культура, традиції, культ предків і спільний економічний, політичний та деколи теж релігійний досвід. Кінець кінцем він став домінуючою ідеологією в світі. Український націоналізм є лише її варіянтом.

          Мета Організації Українських Націоналістів—здобути для українського народу свободу і незалежність—була чітко зформульована під час установчої конференції ОУН у 1929 році. Зрозуміло, що шлях до осягнення цієї мети був трудний, коли взяти до уваги факт, що українська територія була окупована чужими державами, головно Радянським Союзом на сході і Польщею, Угорщиною, Румунією та Чехословаччиною на заході. Щоб змобілізувати підтримку для своєї справи, ОУН прийняла ідеологію інтеґрального націоналізму, ідеї якого були рушійною силою у 1920-их і 1930-их роках. Український варіянт цієї ідеології, який був найближчий до французького інтеґрального націоналізму, виявився дуже успішним у вербуванні молоді Західньої України до боротьби за незалежність. Справді, можна твердити, що ОУН була радикалізованою версією раніших національних прагнень, центральною—а радше єдиною—метою яких було служити українській нації у боротьбі за свободу і незалежність. Все інше було другорядне, включаючи характер майбутньої держави, яку націоналісти сподівалися створити. Читаючи програму ОУН, можна завважити, що поруч центральної мети—свободи і незалежности—Організація однаковою мірою турбувалася про здобуття соціяльної та економічної незалежности для українського народу. Це були ідеали, які мобілізували велику частину населення, особливо молодь Західньої України.[1]

          Як живуча зорганізована сила, ОУН, а головно її програма, не була «вирита в камені». Навпаки, це був еволюційний революційний організм, який шукав нових шляхів для досягення своїх цілей. Це в першій мірі стосувалося керівництва, яке орієнтувало ОУН в напрямі авторитарної теорії і практики, імітуючи успіх тоталітарних систем. Це стало особливо ясне після вбивства полк. Євгена Коновальця 1938 р., коли то ОУН набула характеристику унітарної політичної партії під незаперечним авторитетом провідника. Ці й інші властивості програми й організаційної структури ОУН навівали думку, що вона є фашистською організацією; цю характеризацію вона відкидала, пояснюючи різниці між ними.[2] У своїй книжці Олександер Мотиль посилює арґументи керівництва ОУН, пояснюючи, що для фашистів держава є початком і кінцем усього. Справді, фашизм не визнає нації без держави. Зате ж для ОУН це якраз навпаки. Вона твердить: «Нація це найвища форма органічної людської спільноти...» Крім того «...українська нація це вихідний пункт кожної акції і кінцева мета кожного змагання українського націоналізму». О. Мотиль формулює це чітко: «Фашизм це спосіб організування держави, а український націоналізм це засіб здобуття держави. Значить, українці не можуть бути фашистами, бо вони ще навіть не досягли цього пункту—держави, яка уможливлює фашизм...Іншими словами, український націоналізм в основному був національним визвольним рухом».[3]

          ОУН не знайшла зрозуміння для своїх цілей серед европейських держав. Виняток становив литовський уряд, який, згідно з британським повідомленням, забезпечив провід ОУН «постійними грошовими субсидіями, фальшивими паспортами, влегшував їхні подорожі до Америки, під фіктивними прізвищами, для ведення аґітаційних кампаній і вможливив видавництво журналу УВО Сурма в Ковні».[4] Говорячи про Литву, члени ОУН послуговувалися закодованою назвою «Казань». Цей документ також підкреслює, що Чехословаччина, якщо й не піддержувала, то принаймні толерувала значну кількість провідних членів ОУН, які жили і діяли на її території.[5]

          Однією з держав, до якої ОУН виявляла зацікавлення, як до джерела можливої підтримки, була Німеччина. Водночас пост-версайська Німеччина використовувала німців, які були повязані з боротьбою Галичини за незалежність у 1918-1921 рр., щоб зібрати інформації про внутрішні справи в Польщі, ставлення галицьких українців до Польщі і про ситуацію в Радянському Союзі. Проф. Ґергард фон Менде, високопоставлений службовець у нацистському апараті і спеціяліст у східньоевропейських справах, згадує полк. Альфреда Бізанца, проф. Ганса Коха, Северіна Байґерта і Йосифа Мюллера. За словами фон Менде, Бізанц був головним зв’язковим між німецькою розвідкою та ОУН. Якщо йдеться про будь-яку участь ОУН у німецькій розвідці, то фон Менде згадує лише те, що полк. Євген Коновалець мав контакти з деякими офіцерами німецької розвідки, але це практично нічого не означало, бо головне бюро німецької Служби Безпеки (SicherheitsdienstSD) навіть не мало окремої програми, що стосувалася б України. Як пише проф. фон Менде, німці «ще не визнавали українського питання політичним фактором». Ця ситуація змінилася у 1938 р. внаслідок зростаючого напруження між Польщею і Німеччиною.[6]

          Після вбивства полк. Є. Коновальця радянським аґентом, провід ОУН перейшов у руки Андрія Мельника, який ставився прихильно до співпраці з німецькою розвідувальною службою, сподіваючись від німців допомоги для осягнення політичних цілей ОУН. Ініціятива для чогось на зразок співпраці вийшла від німецької розвідки, яка розпочала дискусії не лише з представниками ОУН, але також із деякими впливовими українцями. Так, напр., полк. Бізанц і деякі інші члени розвідки зустрілися 1939 р. з Дмитром Палієвом і Михайлом Хроновятом у Сершці, де вони обговорювали можливу ролю українців у потенційному польсько-німецькому конфлікті.[7] В результаті зустрічей з керівництвом ОУН, Абвер, тобто військова розвідка, зорганізувала десь між 200 до 600 чоловік, які розпочали вишкіл у серпні 1939 р., вживаючи закодовану назву «Берґбауергільфе» (ББГ). Цей відділ, під командою полк. Романа Сушка, насправді не брав участи в будь-якій військовій операції, бо як тільки радянські війська вдерлися в Польщу, Абвер заборонив цьому українському відділові переходити за ріку Сян, щоб він не зіткнувся з радянськими військами; це було б порушення німецько-радянської угоди.[8] Українці вважали цю нацистсько-радянську угоду щодо України зрадою і зневагою їхньої національної гідности; цей акт нагадував німецьке схвалення угорського загарбання Карпатської України 15 березня 1939 р.[9] Незабаром цей відділ був розпущений і так закінчився перший акт співпраці між ОУН і Німеччиною.

          Поняття співпраці в тих критичних роках, 1939 — 1941, потрібно звичайно розуміти в контексті національно—визвольної діяльності яку провадила ОУН.  Важливою ділянкою їхньої діяльності був пошук за допомогою в Німеччині, яка в цей час була великою динамічною силою.  Нічого в тому не було надзвичайного, Німеччина мала великі міжнародні звязки — з Вашінґтоном дипломатичні відносини продовжувались до 11 грудня 1941 року коли Німеччина проголосила війну проти США. Дійсним коляборантом Третього Райху був Радянський Союз який, підписавши договір 23-го серпня 1939 року, дав вільну руку Гітлеру проти Польщі, а відтак проти держав Західної Европи.  Користаючи з договору, Сталін вислав Червону Армію проти Польщі, а відтак проти Балтійських держав та Фінляндії.  Цей Радянсько – Нацизький Пакт, більше чим будь який інший акт, призвів до траґедії Другої Світової Війни.  Ця коляборація між нацистами і комуністами продовжувалась до 22-го червня 1941 року коли Німеччина почала війну проти Радянського Союзу.

          Крах надій, що його пережили українці внаслідок провалу боротьби за незалежність Карпатської України, і неочікувана зміна подій, як наслідок німецько-радянської угоди, посилили наростаючий конфлікт між Андрієм Мельником і його співробітниками з одної сторони та Степаном Бандерою, який саме вийшов з польської в’язниці, і його послідовниками—з другої. Розкол внутрі ОУН стався вже в лютому 1940 р., коли встановлено провід фракції Бандери, а його самого обрано провідником. Цей розкол став формальністю у квітні 1941 р., коли фракція Бандери скликала Другий Великий Збір ОУН, який визначив пляни й політику Організації.[10] Таким чином українці опинилися перед фактом існування двох окремих організацій, які йшли до тієї самої центральної мети—незалежної України, але різнилися своєю стратегією. Тільки тепер вони були відомі як ОУНм—під проводом Мельника, та ОУНб—під проводом Бандери. На жаль, вони були неспроможні погодити спірні питання, без уваги на спроби німецького Абвер-у бути посередником.[11] Все це діялося тоді, коли німці вже підготовляли свої пляни для війни з Радянським Союзом, і сподівалися при тому використати послуги об’єднаної ОУН.

          Під час тих суперечок ОУНм і ОУНб, маючи контакти і підтримку Абвер-у, почали навесні 1941 р. організувати групи людей, які повинні бути таємно вишколені для спеціяльних операцій. Активну ролю в організуванні послідовників Бандери для цього військового вишколу відогравав Ріко Ярий,[12] член керівництва ОУНб, який багато років таємно працював як аґент німецької розвідки. Як можна було сподіватися, німці й українці, які зформували батальйони «Нахтіґаль» і «Ролянд», таємно вишколені в Нойгаммері (Німеччина) і в Зауберсдорфі (Австрія), мали відмінні цілі для них. Вступаючи в ці військові частини, українці—члени ОУН—мали єдину мету: служити українській справі. Щоб уникнути неправильне тлумачення своєї участи в тих батальйонах, українці висунули умови, що їхні члени «не будуть змушені складати присягу Фюрерові чи Німеччині, а радше Україні й ОУН».[13]

          Щоб упевнитися, що німецька влада зрозуміла причину готовности українців брати участь у її плянах, обидві фракції ОУН повідомили про свої цілі Гітлера та інших високопоставлених чиновників. У своєму Меморандумі з 14 квітня 1941 р. керівництво ОУНм вже в першому реченні заявляє, що «мета Організації Українських Націоналістів є відновлення незалежної суверенної Української Держави на території між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем, яку заселює український народ».[14] Одна з резолюцій, прийнятих під час Другого Великого Збору ОУНб, констатує, що «тільки повністю суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові вільне життя і повний всесторонній розвиток її народу».[15] 23 червня ОУН вислала обширний, 14-сторінковий, Меморандум до Гітлера, підписаний Степаном Бандерою і Володимиром Стаховом; в ньому були заторкнені різні справи, але центральною темою було підкреслення, що головною метою ОУН є відновлення незалежної Української Держави, про що згадується принаймні на сімох різних сторінках.[16] Меморандум включав також пересторогу, насправді погрозу: «Якщо навіть німецькі війська при вмарші в Україну будуть спершу привітані, очевидно, як визволителі, то це наставлення може швидко змінитися коли Німеччина прийде до України без відповідних обіцянок щодо свойого наміру відновити Українську Державу».[17] Меморандум закінчується дуже сильною заявою, що «українці сповнені рішимости створити умови, які ґарантуватимуть національний розвиток у самостійній державі. Кожна влада, яка переслідує свої власні інтереси в побудові нового порядку на східньоевропейському просторі, мусить взяти до уваги цю резолюцію».[18] Деяким німецьким чиновникам та інтелектуалам було ясно, що українці «були готові приєднатися до Німеччини тому, щоб здобути собі національну свободу. Вони бачили нагоду зреалізувати свою мрію про самостійну Українську Державу, вільну від Польщі і Росії. Все суспільство зєднане цим прагненням».[19]

          Німецькі власті отримали згадані документи від українців, проаналізували їхнє значення,[20] але відповіді не дали, примушуючи українців шукати своїх власних розв’язок. Німці не відповіли, бо не хотіли викликати антаґонізм українців, наміряючись експлуатувати їхні людські ресурси для своїх власних цілей, які були цілковито протилежні українським прагненням. Як писав Ганс вон Герварт, «Гітлер бачив Україну, як теж інші окуповані території Радянського Союзу, виключно як об’єкт колоніяльної експлуатації».[21] Гітлерові ідеї віддзеркалювалися у ставленні цілого державного апарату і в політиці, застосованій в Україні. Справді, для німців українці не були жодними партнерами.[22] Незважаючи на непевність, українці в батальйоні «Нахтіґаль» «без надії сподівались» і були з німецьким Вермахтом на кордоні, коли розпочалася війна з Радянським Союзом 22 червня 1941 р. Вони були серед перших частин, які увійшли до Львова вранці 30 червня. Після однотижневого перебування у Львові «Нахтіґаль» відійшов на фронт воювати проти Червоної Армії і добився до Вінниці. Батальйон «Ролянд» розпочав свою участь у війні дещо пізніше—він оперував уздовж південного фронту. Він перейшов Угорщину, увійшов у Румунію і врешті дійшов до України, де встановив контакти з деякими «Похідними групами» ОУН. Таким чином українці виконували обовязки, яких сподівалися від них німці.

Непевні свого майбутнього, українці вирішили готуватися до невідомого. З ініціятиви ОУНб, 86 визначних осіб різних політичних переконань, за винятком послідовників Мельника, зустрілися 22 червня у Кракові і після довгих дискусій створили Український Національний Комітет. Особи, відповідальні за діяльність Комітету, були: ген. Всеволод Петрів (президент), д-р Володимир Горбовий (перший віце-президент), проф. Віктор Андрієвський (другий віце-президент), д-р Степан Шухевич (перший секретар) і колишній депутат-маршалок польського парляменту Василь Мудрий (другий секретар).[23] Того самого дня Комітет написав звернення до українського народу, що його підписали 36 визначних громадян, культурних і політичних діячів, закликаючи українців об’єднатися для спільної боротьби за створення Української Держави.[24] Це аж ніяк не вплинуло на полк. Андрія Мельника, який висловив різку критику осіб, котрі створили Комітет.[25]

Вслід за просуванням німецької армії ОУН—бандерівці і мельниківці—вислали політичні дійові групи, відомі як «Похідні групи», у східні реґіони України; їхнім обов’язком було допомагати організувати місцеву адміністрацію і поліцію та прищеплювати дух громадської незалежности їхній діяльності. Як тільки німецька армія почала просуватися вперед, Ярослав Стецько, перший заступник Бандери, приготувався до переходу радянсько-німецького кордону, щоб бути у Львові тоді, коли німецькі війська увійдуть у місто. ОУН уповноважила його провести акцію—доконаний факт, який кине виклик плянам Гітлера щодо України. Ця історична подія, відома як Національні Збори, сталася 30 червня 1941 року в будинку «Просвіти», де зібралося приблизно сто визначних осіб Львова; вони не знали, що братимуть участь в історичному акті, який змінить відношення між потенційно прихильною Німеччиною та українським народом, який боровся за свою свободу, за незалежну державу.[26] Під час зібрання в авдиторію увійшли два німецькі офіцери—проф. Ганс Кох і майор цу Ойкерн; вони відмовилися сідати при столі для гостей на запрошення Стецька. Проф. Кох, спеціяліст від українських справ при німецькій армії, попросився до слова, щоб представити свою позицію. Його коментар щодо проголошення Української Держави був неґативний. Він заявив, що Німеччина «не збирається допускати будь-які нові державотворення на території, здобутій кров’ю її вояків». Він вимагав розпущення зборів. Покидаючи зібрання, Кох приступив до Стецька і сказав: «Ви граєтеся з вогнем».[27]

Те, що німці знали вже раніше від керівництва ОУН, Стецько проголосив формально як Акт Відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. Ось текст:

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ

ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

1.  Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб.

2.  На західних землях України твориться Українська Влада,—яка підпорядкується українському національному урядові, що створиться у столиці України—Києві.

Українська національно-революційна Армія, що твориться на українській землі, боротиметься далі проти московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий, справедливий лад у цілому світі.

3.  Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з Союзною німецькою ар­мією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Дер­жаву і новий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава!

Хай живе Організація Українських Націоналістів!

Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів—Степан Бандера![28]          

Льва-Город, 30 червня 1941 р., год 20.

ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО

Голова Національних Зборів

Акт 30 червня був негайно прочитаний по радіо і викликав великий ентузіязм серед населення Західньої України. Наступного дня Митрополит Андрей Шептицький видав пастирський лист, благословляючи цю історичну подію та висловлюючи надію, що новий уряд під керівництвом Ярослава Стецька задовольнить «потреби й добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на те, до якого віросповідання, народности й суспільної верстви належить».[29] Заохочений ентузіястичною народною підтримкою проголошення незалежности, Митрополит Шептицький написав листа до Андрія Мельника 7 липня, закликаючи його до порозуміння з Бандерою, що принесло б користь українському народові.[30] Це прохання ніколи не було реалізоване.

Берлін був заскочений цим відважним вчинком ОУНб, тому негайно поробив заходи, щоб покласти край самій ідеї самоуправління, вже не говорячи про проголошення Суверенної Незалежної Держави. У своєму листі до Альфреда Розенберґа Еріх Кох заявив, що проголошення у Львові 30 червня суперечило «Гітлеровому плянованому колоніялізмові на Сході і замість того підвищило принцип самовизначення народів».[31] Німецька Служба Безпеки розуміла зовсім добре значення подій у Львові. У своєму звіті з 3 липня 1941 р. вона інформувала Берлін, що проголошенням Української Держави та утворенням міліції бандерівське керівництво намагається «поставити німецьку владу перед доконаним фактом».[32] Німецька позиція стала ясна під час розмови між Степаном Бандерою, д-ром Горбовим, Мудрим, д-ром Шухевичем і Андрієвським з одної сторони, та заступником державного секретаря Ернста Кундта, д-ром Фюль, суддею фон Бюлов і полк. Бізанцом з другої.

Заки розпочалася розмова з Бандерою, Кундт сказав, що в будь-якій дискусії між німцями й українцями лише німецька точка зору є вирішальна. Бандера не схвилювався категоричною заявою Кундта і пояснив, що боротьба, яку ведуть українці, це боротьба за вільну і незалежну Україну.[33] Кундт настоював на тому, що тільки німецька влада має право робити політичні рішення в Україні. Бандера відповів, що «базою повної співпраці з німецькими установами була мета встановити незалежну українську державу...»[34] Кундт намагався пояснити, що жоден поміркований чоловік не прийматиме рішень без погодження з відповідними органами влади.[35] На це Бандера відповів: «Я хочу ще раз вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи всі свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу...»[36] Тоді Кундт заявив, що «лише Адольф Гітлер може вирішити, що там станеться».[37] Жереб кинено—обидві сторони визначили свої позиції чітко і безповоротно. Німецькі пляни щодо Східньої Европи виключали можливість встановлення незалежної української держави, а ОУН не могла йти на компроміс у цій справі, бо це була б утрата основної мети її існування.

Нова політична дійсність віддзеркалилася в діяльності ОУНб, як це задокументовано в німецьких поліційних звітах. Вже 2 липня 1941 р. поліційний звіт показує, що послідовники Бандери організують міліцію і міську адміністрацію,[38] щоб поставити німецьку владу перед доконаним фактом.[39] У відповідь німецька Служба Безпеки почала арештувати керівних українських націоналістів. Звіт із 5 липня 1941 р. інформує, що Степана Бандеру беруть до Берліна на допити, а 7 липня він уже в «почесному ув’язненні».[40] Крім Бандери, декілька інших провідних осіб було ув’язнено в Кракові та у Львові. Німці ще далі втримували контакт із Стецьком, намагаючись переконати його, щоб анулював Акт 30 червня. Для них це була обовязкова умова, як це кількакратно повторював проф. Ганс Кох 10 липня під час своєї розмови з Кундтом, д-р Фюлем і фон Бюловом; він заявив, що «українського уряду немає. Можна взяти до уваги лише приязний український народ, але не союзну українську державу».[41]

Передбачаючи можливість арешту, керівники ОУНб скликали засідання 10 липня, на якому були: Ярослав Стецько, Микола Лебедь, Ярослав Старух, Іван Климів-Леґенда, Лев Ребет, Іван Равлик, Василь Турковський і Роман Ільницький. На цьому засіданні обговорювано майбутню діяльність ОУНб. Щоб упевнитися, що Організація не залишиться без провідника, Стецько призначив Миколу Лебедя на цю позицію. Тоді теж вирішено переформувати структуру ОУНб, щоб підготувати її до боротьби проти Німеччини, як країни-окупанта.[42] Як можна було передбачити, 11 липня арештували Стецька та Ільницького, а на другий день відвезли до Берліна, де вони, як і Бандера, перебували під домашнім арештом під час допитів.[43] В тому часі Бандера і Стецько мали доступ до зовнішньої комунікації; це пояснює їхню спроможність видавати політичні заяви у формі деклярацій або пояснень. Напр., 21 липня 1941 р. політичний відділ ОУНб видав заяву, яка пояснювала значення і незмінний характер Акту 30 червня. Цей документ стверджує, що український народ уважатиме аґресію проти українського уряду ворожим актом Німеччини щодо самої ідеї української державности і робить висновок, що «Проголошення Української Держави у Львові є випробуваною і завершеною реальністю. З того часу всі акти будуть видаватися в імені Української Держави».[44]

Крім ув’язнення провідних членів ОУНб, що викликало деяке занепокоєння в країні, як про це звітує Служба Безпеки,[45] з’явилася нова турбота, коли німецька влада розпочала обговорювати пляни злучення Західньої України (Галичини) з Генеральною Губернією. Перша реакція була з боку Ради Сеньйорів, яка розглядала цю проблему 22 і 23 липня і у висліді накреслила протестну заяву, звернену до німецьких властей.[46] Ця злука, як стверджує заява, викликала чимале занепокоєння в Галичині. Все таки, 1 серпня 1941 р. здійснено цю злуку врочистим відзначенням за участю німецьких членів партії, поліції та знатних військовиків, але навіть тоді деякі документи вказують на те, що цей перехід не буде легкий.[47] Уряд навіть видав спеціяльну таємну інструкцію: «Як трактувати українців». Напр., якщо українці будуть висловлювати незадоволення з приводу прилучення окремих областей чи то до Генеральної Губернії, чи до Румунії, їм треба просто відповісти: «Україну звільнено коштом німецької крови, отже Німеччина має право вирішувати про ці області згідно зі загальною політичною потребою».[48] Коли Ярослав Стецько довідався про злуку Галичини з Генеральною Губернією, він, хоча під домашнім арештом у Берліні, вислав 3 серпня протестного листа до Гітлера від українського уряду, заявляючи, що український народ, який століттями боровся за незалежну Українську Державу, є здивований та обурений цим актом інкорпорації.[49] Лідери українських військових частин у лавах німецького війська—«Нахтіґаль» і «Ролянд»—зареаґували негайно, довідавшись про німецьку політику арештувань та інкорпорації Галичини у Генеральну Губернію. Капітан Роман Шухевич, визнаний як політичний керівник батальйону, написав листа до верховного командування німецького Вермахту, протестуючи проти подій в Галичині та заявляючи, що в таких умовах український батальйон не може залишатися в німецькій армії. У відповідь обидва батальйони відтягнено з фронтової лінії, щоб вони «пройшли додатковий вишкіл», а у вересні перенесено до Франкфурту над Одрою. Там їм дали до вибору дві можливості: або вони залишаться в Німеччині як примусові робітники, або їх відправлять на один рік до Білорусі служити в охоронній поліції (Schutzpolizei). Вони вибрали останнє. Так закінчилися сподівання українських націоналістів на військову співпрацю з Абвер-ом, який заперечив встановлення незалежної України.[50]

Німецька влада була доволі толерантна супроти Бандери і Стецька під час їхнього домашнього арешту в Берліні—вони мали можливість зустрічатися зі своїми друзями і відправляти заяви до німецького уряду. Німці сподівалися, що вони таки змінять свою думку і відкинуть Акт 30 червня 1941 р. Однак, після двох місяців німці прийшли до висновку, що Бандера і Стецько не відступлять від своєї позиції щодо цього важливого питання, що й було доказане 14 серпня 1941 р. у «Меморандумі ОУН щодо німецьких домагань розпустити український уряд». Цей Меморандум був відповіддю на німецькі вимоги обмежити політичну діяльність ОУН; їх представив керівництву ОУН д-р Кох і д-р фон Менде 6 серпня. Головним пунктом німецьких вимог було розпущення українського уряду, створеного у Львові 30 червня 1941 р. У цьому документі, відправленому німецьким властям, ОУНб заявила недвозначно, що вона не може відкинути Акту 30 червня, бо це означало б відкинення своєї революційної традиції, основною метою якої завжди було відновлення незалежної української держави. Як сказано в Меморандумі, «ОУН має бажання співпрацювати з Німеччиною не з опортунізму, а радше зі зрозуміння потреби кооперації для добробуту України».[51] Приблизну пропозицію зробили представники німецької розвідки Миколі Лебедеві, якого Стецько призначив діючим керівником ОУНб в Україні. Ганс Кох, Вернер Маркерт, Ернст цу Ойкерн і ще якийсь неідентифікований майор запросили Лебедя на переговори, під час яких вимагали, щоб він, як заступник Бандери, анулював проголошення української держави. Як винагороду за те, вони пропонували передати ОУНб адміністрацію Галичини. Лебедева відмова від цієї пропозиції припинила дискусію і йому сказали, що його охоронна посвідка буде чинна ще тільки вісім годин.[52]

Не можучи змусити Бандеру і Стецька відмовитися від Акту 30 червня, німецька поліція перенесла їх 15 вересня до головної в’язниці Берліна на Александерпляц, а в січні 1942 р. вислано їх до концентраційного табору Захсенгаузен, де вони перебували до осени 1944 р. Одночасно німецька Служба Безпеки розпочала облави, в результаті яких було ув’язнено сотні послідовників Бандери. Більшість арештованих вислано до концентраційних таборів, а інших страчено.[53] Німецька Служба Безпеки особливо намагалася схопити Миколу Лебедя і з тією метою видала 4 жовтня 1941 р. «гончий лист» (виключно для поліції) з його фотографією та пересторогою, що він озброєний. Треба зазначити, що керівники ОУНб передбачували німецькі радикальні заходи, отже вже 10 липня 1941 р. скликали зібрання на якому, м. ін., навіть обговорювано можливість повстання проти німців. Цю ідею відкинено як нереальну, аж поки український народ не буде підготований до цього організаційно і психологічно. На тому зібранні вирішено реорганізувати ОУНб, щоб розпочати інтенсивну підготовку до збройної боротьби проти Німеччини. Присутній на зібранні Роман Ільницький помітив, що це була перша резолюція ОУНб, спрямована проти нацистської Німеччини.[54] Після того діяльність ОУНб проти німецьких властей значно посилилась, як про це звітувала німецька Служба Безпеки. І справді, звіт із 27 серпня 1941 р. цитує майже пророчу пересторогу ОУНб Гітлерові у Меморандумі з 23 червня в якому сказано: «Німецькі війська, які вступлять на українську територію, будуть очевидно трактовані як визволителі, але це ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина прийде до України без відповідної мети і без обіцянок відновити Українську Державу».[55] Звіти німецької Служби Безпеки з 22 і 27 серпня 1941 р. доказують, що передбачення керівництва ОУН було правильне. Спершу українське населення вітало німецьке військо, але ситуація змінилася, коли німці доказали, що вони не прийшли визволяти український народ. Один звіт цитує текст летючок і написів на будинках: «Геть чужу владу!» «Хай живе Степан Бандера!» Інший звіт повідомляє: «...бажання незалежности проявляється більше й більше, як теж рішучість звільнитися від німецького впливу».[56]

З посиленням нацистського гніту і духу спротиву, ОУНб під керівництвом Миколи Лебедя провела свою першу важливу конференцію у вересні 1941 р., під час якої чітко зформульовано політичні цілі, наголошуючи потребу публікувати матеріяли, які виховували б населення в дусі політичної свідомости. Особливо наголошено пропаґанду, яка розкривала б німецькі пляни експлуатації та колонізації України. Цю пропаґанду розглядали як підготовчий етап для активної боротьби проти німців.[57] Постанови тієї конференції були рівнозначні з проголошенням війни проти Німеччини. Прийняття такої позиції не було легкою справою, бо народні маси ще далі мали схильність розглядати німців як визволителів від радянського кошмару, отже потрібно було підготувати людей психологічно до неминучої конфронтації з нацистами. Для тієї мети ОУНб провела свою Другу Конференцію в квітні 1942 р., під час якої обговорено питання українських політичних аспірацій і чітко стверджено, що метою ОУНб є встановлення суверенної Української Держави.[58] Заявляючи, що війна ведеться в інтересі імперіялістичних держав—Німеччини й СРСР—Конференція заявила: «Як альтернативу до більшовицької ідеології інтернаціоналізму та німецької візії т.з. «Нової Европи», ми пропонуємо міжнародню концепцію національної, політичної й економічної перебудови Европи, базовану на принципі вільних національних держав під гаслом: «Свобода народам і людині».[59]

Німці сподівалися придушити ці ініціятиви крайніми засобами насильства й екзекуцій. Так, напр., Поліційна Служба Безпеки в Києві, Днівпропетровському, Миколаєві, Рівному, Житомирі й Вінниці отримала спеціяльну інструкцію щодо «бандерівського руху». В цій інструкції сказано: «Встановлено з певністю, що бандерівський рух приготовляє повстання в Райхскомісаріяті, кінцевою метою якого є створення незалежної України. Всіх активістів бандерівського руху треба негайно арештувати і після ґрунтовного слідства таємно ліквідувати як злодіїв».[60]

Хоча німці присвячували більше уваги діяльності послідовників Бандери, яких вони вважали небезпечнішими для своєї політички в Україні, було очевидно, що вони евентуально почнуть застосовувати репресивні заходи також проти послідовників Мельника, бо їхня програма, як і ОУНб, вимагала встановлення самостійної української держави. Берлін наказав місцевим властям перешкодити цьому за всяку ціну.[61] Вони, мабуть, зрозуміли цю інструкцію так, що кожний вияв національного почуття з політичним забарвленням повинен бути придушений. Так, отже, після святкового відзначення Базару, в якому взяли участь тисячі людей, німецька поліція розпочала слідство, яке призвело до арештування і розстрілу около 20-ти членів ОУНм. Між ними був теж один член екзекутиви тієї організації.[62]

ОУНм зазнала найбільших втрат серед свого керівництва в Києві, де зосереджувалися її головні зусилля. Хоча мельниківці не долучилися до проголошення української держави, вони зуміли зорганізувати Українську Національну Раду, очолену проф. Миколою Величківським; вони сподівалися, що вона розвинеться у репрезентативну політичну установу в Східній Україні. Полк. Андрій Мельник і його послідовники помилялися, очікуючи доброзичливого ставлення нацистів до їхньої мети—здобуття української держави. Репресивні заходи німецької Служби Безпеки проти різних членів Національної Ради, включно з арештом проф. Величківського, принесли швидкий кінець цій установі.[63] Все таки, за короткий час свого існування Українська Національна Рада не лише досягла успіху в розбудженні деякої громадської діяльности, але, реаґуючи на зростаюче німецьке насильство, виготовила Меморандум до Гітлера 14 січня 1942 р. Цей документ не лише віддзеркалював розчарування українського народу німецьким правлінням, але також виявляв крах сподівань ОУНм на німецьку політику взагалі.[64]

Це розчарування німцями базувалося на деяких гірких досвідах ОУНм від листопала 1941 р. Вже 12 грудня Служба Безпеки конфіскувала дуже успішну газету Українське Слово та арештувала Олега Кандибу, Івана Рогача, Ярослава Чемеринського і Петра Олійника—провідних членів ОУНм.[65] Після цих арештів видавання газети було припинене. В лютому 1942 р. Ґестапо завдало смертельного удару літературній групі, яка публікувала літературний журнал Літаври, а його душею була поетеса Олена Теліга. Їх арештували і приблизно 40 осіб розстріляли.[66] У відповідь на такі брутальні методи німецької Служби Безпеки супроти членів ОУН по всій Україні скликано конференцію в Почаєві 24-25 травня 1942 р., на якій, за словами учасника Ярослава Гайваса, зібрані засудили німецьку колоніяльну експлуатацію України і зайняли позицію, що ОУНм повинна активно боротися проти німецької влади, бо гітлерівська Німеччина, поруч більшовиків, є найгіршим ворогом України. Політичну позицію ОУНм з’ясував перший промовець на конференції, Бистрий, який заявив, що українська політика щодо німців «повинна бути нашою реакцією на німецьку політику в Україні. Ця політика є не лише колоніяльною експлуатацією, але також колоніяльним винищуванням українського народу».[67] Така позиція конференції, мабуть, передрішила основи і напрямки політики ОУНм на час тривання війни, хоча й не всі члени Організації їх схвалювали, а й сам Мельник піддавав їх сумніву.[68]

Рішення конференцій обидвох фракцій ОУН енерґійно розповсюджувалися в різних підпільних публікаціях, які появлялися у формі журналів, бюлетенів і летючок—цей факт дбайливо реєструвала німецька Служба Безпеки.[69] Деякі німецькі звіти обширно цитують декілька цих публікацій. Напр., в одній брошурі ОУНб автор пише, що «Німеччина, яка прикидається союзницею і визволителькою, не бажає бачити Україну об’єднаною та незалежною, вона не хоче, щоб існувала українська держава, але навпаки, плянує перетворити Україну в свою колонію, а український народ у рабів».[70] Один із звітів подає, що стаття в Бюлетені ч. 4 (публікація ОУНб) закликає український народ до опору німецьким властям. Стаття твердить, що «комунізм і фашизм радше схожі у своїх основних цілях, вони відрізняються лише тактикою».[71] Аналізуючи пропаґанду ОУНб, німецька розвідка у своєму звіті з 27 листопада 1942 р. робить висновок, що летючки фракції Бандери є запальні; вони закликають до атентатів на німців, особливо членів Служби Безпеки.[72]

Читаючи українську підпільну літературу і звіти німецької Служби Безпеки, стає зовсім ясно, що ОУНб після 15 вересня 1941 р. та ОУНм після конференції в Почаєві 24-25 травня 1942 р.—вважали німецькі власті ворогами українських політичних прагнень, гнобителями та експлуататорами українського народу. Таке сприймання німецької влади було чітко з’ясоване в резолюціях Третьої Конференції ОУНб 17-21 лютого 1943 р. Раніше зформульована позиція була підтверджена докладніше: більшовики й нацисти ведуть імперіялістичну війну, яка має на меті «цілковите поневолення нації та окремих людей...» Дальше в резолюції сказано: «Україна знайшлася в цучасний момент між молотом, а ковадлом двох ворожих імперіялістів—Москви й Берліна, що в рівній мірі трактують її як колоніяльний об’єкт».[73]

Протинімецька постава українського підпілля віддзеркалилася особливо в резолюції Третього Надзвичайного Збору ОУНб, який відбувся в серпні 1943 р. Він служить орієнтиром українського руху спротиву, який доволі специфічно говорив про «гітлерівську програму поневолення та її брутальні колоніяльні методи», котрі поставили українську націю в дуже трудну ситуацію.[74] Німецька влада усвідомлювала антаґоністичний характер українського національного підпільного руху і з цієї причини її поліційні звіти, після 1941 р., впровадили термін “Die Ukrainische Widerstandsbewegung”—український рух опору.

Третій Надзвичайний Збір ОУБб мав багато більше значіння крім проголошення відкритої війни проти нацистів і більшовиків.  Навіть німецька розвідка рапортувала 15 вересня 1943 року, що Великий. Збір приняв рішення яким відсторонено виключне право ОУНб вирішувати українські питання.75  Рапорт також інформує, що позбуваючись авторитарного характеру в ОУНб зайшли фундаментальні зміни...Зміна політичних засад ОУНб вказує на тенденцію до демократичних поглядів”.76  В рапорті також читаємо, що Великий Збір створив на Всеукраїнських (“Allukrainertums”) засадах Головне Командування УПА яке не підлягатиме жодним політичним групам.77 Про нові демократичні засади говорять Програмові Постанови Збору в яких написано про свободу друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду. Проти офіційного накидування суспільності світоглядових доктрин і доґм”.  Дальше, 12-та стаття говорить про повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й змісту національну культуру”.   Стаття 13-та говорить про рівність усіх громадян України незалежно від їх національности в державних та громадських правах та обовязків, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок”.78  Варто відзначити, що ці далекойдучі— можна б навіть сказати революційні—зміни в структурі і програмі ОУН проходять в час жорстокої боротьби проти двох тоталітарних держав.  Це велике досягнення у розвитку української політичної думки.

З вищесказаного очевидно, що від вересня 1941 р. ОУНб проводила наполегливу антинацистську пропаґанду, яка впливала не лише на членів Організації, але й на все українське суспільство. Зрозуміло, що це не була лише боротьба слів—це був необхідний період психологічної та організаційної підготовки до відкритого спротиву німецькому володінню. Брутальна і деспотична поведінка німецьких властей зіграла на руку ОУН, бо пригноблене населення переконалося, що його єдина надія, крім більшовицької альтернативи, є приєднатися до ОУН, щоб брати активну участь у національному русі опору.

 



[1] Про генезу руху ОУН див.: John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism (Український націоналізм), вид. 2, Colorado, 1980; Володимир Мартинець, Українське підпілля: від У.В.О. до О.У.Н., Вінніпеґ, Канада, 1949; Петро Мірчук, Нарис історії ОУН, т. 1, Мюнхен, 1968; Роман Кричевський, ОУН в Україні—ОУЗ і ЗЧ ОУН, Нью-Йорк-Торонто, 1962, стор. 4-10; А. Губерський, В. Андрущенко, М. Михальченко, Культура. Ідеологія. Особистість: методологічно-світоглядовий аналіз, Київ: Знання України, 2002.

[2] Про відкинення Організацією Українських Націоналістів ідентифікації з фашизмом, нацизмом і комунізмом див. офіційну публікацію ОУН Розбудова Нації, ч. 8-9, 1929, стор. 262; ч. 12 (грудень), 1929 і ч. 11-12 (листопад-грудень), 1931. У своїй книжці про фашизм Муссоліні писав: «Фашистська концепція Держави, є всеохоплююча: поза нею жодні людські або духовні вартості не можуть існувати, а ще менше—мати вартість» (стор. 11). Муссоліні заявляє ще виразніше на стор. 12: «Нація не генерує Держави: це застаріле натуралістичне поняття, яке дало базу реклямі в 19-ому столітті на користь національних держав. Це радше Держава створює націю, надаючи бажання, а тим самим реальне життя народові, свідомому своєї моральної єдности». Див. Mussolini, Fascism: Doctrine and Institutions (Фашизм: доктрина та установи), Rome, 1935. Див. теж стор. 26-27, 30, 40-41.

[3] Alexander J. Motyl, The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism, 1919-1929 (Поворот направо: ідеологічні початки і розвиток українського націоналізму, 1919-1929), New York: Columbia University Press, 1980, стор. 162-66.

[4] Public Record Office, Foreign Office, 371/19962, док. 3276, стор. 6. Ціла збірка має назву: «Документи стосовно діяльности ОУН і УВО серед українського населення США і Канади, а також допомоги литовського уряду для українських терористів».

[5] Там же, стор. 10.

[6] З приватного архіву проф. Ґергарда фон Менде, директора департаменту Fremde Völker (Чужі народи) при Міністерстві Східніх Справ. Див. його “Die Verbindungen der deutschen Abwehr” (Зв’язки німецького Абвер-у), стор. 1, 16. Копії в приватному архіві автора.

[7] Там же, стор. 2-4.

[8] Hans Werner Neulen, An deutscher Seite: Internationale Freiwillige von Wehrmacht und Waffen-SS (По німецькій стороні: міжнародні добровольці Вермахту і Ваффен-СС), Мünchen, 1985, стор. 306-7; Роман Крохмалюк, Заграва на сході: спогади і документи з праці у Військовій управі «Галичина» в 1943-1945 роках, Торонто-Нью-Йорк, 1978, стор. 7-9; Karl Abshagen, Canaris, Patriot und Weltbürger (Канаріс, патріот і світовий громадянин), Stuttgart, 1949, стор. 217.

[9] Про трагічні почуття українських націоналістів після того, як майор Демель з Абвер-у поінформував їх про нацистсько-радянський договір, розповідає у своїх спогадах Воля ціни не має (Торонто, 1971, стор. 225-36) Ярослав Гайвас, який був присутній на зібранні.

[10] А. В. Кентій, Нариси історії Організації Українських Націоналістів (1929-1941), Київ, 1998, стор. 127-35.

[11] General Services Administration National Archives and Records Service, T77/1505, General Erwin Lahousen Tagebuch (Щоденник ген. Ервіна Лагоузена), стор. 95, 97-99.

[12] Там же, стор. 151. Інструктор верхової їзди Ярий, який здавна працював як довірений чоловік Абвер-у ІІ, теж відомий тепер як офіцер ДУН (Дружини Українських Націоналістів) і провідник Південної групи...

[13] Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках, Вид-во Наша Книгозбірня, 1953; У лавах Дружинників: спогади учасників, Денвер, Колорадо, 1982; Лев Шанковський, Похідні групи ОУН, Мюнхен, 1958; Wolodymyr Kosyk, The Third Reich and Ukraine (Третій Райх і Україна), New York, 1993, стор. 128-136. Про інші цікаві деталі див. теж Hermann Raschhofer, Political Assassination: The Legal Background of the Oberlaender and Stashinsky Cases (Політичне вбивство: юридичне тло справ Оберлендера і Сташинського), Tübingen, 1964, стор. 1-46; Werner Brockdorff, Geheimkommandos des Zweiten Weltkrieges (Таємні диверсійно-десантні загони в Другій світовій війні), Мünchen, 1967, стор. 126-38.

[14] Див. Bundesarchiv, NS 43/41. “Memorandum über die Ziele der ukrainischen nationalistischen Bewegung von der Führung der ukrainischen Nationalisten” (Меморандум про цілі українського націоналістичного руху від керівництва українських націоналістів). 

[15] ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р., нема місця публ., 1955, стор. 24-48; також “Beschlüsse des II. Kongresses der Organisations Ukrainischer Nationalisten—OUN” (Постанови Другого Великого Збору Організації Українських Націоналістів—ОУН), T 120, Roll No. 2533/E292940/ E 292943, E 292944.

[16] Див. Beschlüsse, T 120, Roll No. 2533,  E 292922-292935.

[17] Оскільки це твердження відкидає будь-які спекуляції щодо справжньої мети ОУН, дозвольте зацитувати ориґінал: “Wenn auch die deutschen Truppen bei ihrem Einmarsch in die Ukraine selbstverständlich dort zuerst als Befreier begrüsst werden, so wird sich diese Einstellung bald ändern können, falls Deutschland in die Ukraine nicht mit dem Ziel der Wiederherstellung des ukrainischen Staates und den entsprechenden Parolen kommt. ” Там же, T 120, Roll No. 2533, E 292927.

[18] Там же, Е 292935; див. теж Denkschrift der Organisation Ukrainischer Nationalisten zur Lösung der ukrainischen Frage” (Меморандум Організації Українських Націоналістів у справі розв’язки українського питання), Bundesarchiv, R 43 II/1500, стор. 63-77.

[19] Hans von Herwarth, “Deutschland und die ukrainische Frage 1941-1945” (Німеччина та українське питання 1941-1945), München: Institut für Zeitgeschichte, 51/Мо 87, стор. 10.

[20] Bundesarchiv, R 43 II/1500, стор. 62.

[21] Herwarth, стор. 2.

[22] Див. Rolf-Dieter Müller, Das Tor zur Weltmacht: Die Bedeutung der Sowjetunion für die deutsche Wirtschafts- und Rüstungpolitik zwischen den Weltkriegen (Шлях до світової потуги: значення Радянського Союзу для німецької економіки й озброєння між світовими війнами), Boppard am Rhein: Boldt, 1984, стор. 347-48; також John A. Armstrong, “Ukraine: Colony or Partner?” (Україна: колонія чи партнер?) у German-Ukrainian Relations in Historical Perspective (Німецько-українські стосунки в історичній перспективі),  ed. by Hans-Joachim Torke and John-Paul Himka, Edmonton-Toronto, 1994, стор. 187-99.

[23] Roman Ilnytzkyj, Deutschland und die Ukraine 1934-1945 (Німеччина і Україна 1934-1945), т. ІІ, München: Osteuropa Institut, 1956, стор. 144-47.

[24] Орест Дзюбан, ред., Українське державотворення, Львів-Київ, 2001, стор. 65-66.

[25] Ilnytzkyj, стор. 148-50.

[26] Про події перед проголошенням незалежности див. Ярослав Стецько, 30 червня 1941: проголошення відновлення державности України, Лондон, 1967, стор. 175-94.

[27] Там же, стор. 197-98.

[28] За повним текстом проголошення див. Центральний державний архів вищих органів і управління України (ЦДАГОУ), фонд 3833, опис 1, справа 5, аркуш 3; також Тисяча років української суспільно-політичної думки, Київ, 2001, т. VIII, стор. 24-25, і Самостійна Україна, Станиславів, 10 липня 1941 «Акт Проголошення Української Держави».

[29] Центральний державний історичний архів України у Львові, фонд 358, опис 1, зб. No. 18.

[30] Дзюбан, стор. 159.

[31] Ilnytzkyj, ІІ, стор. 186.

[32] Див. Bundesarchiv, R58/214, Ereignismeldung UdSSR, No. 11, стор. 58.

[33]Niederschrift über die Rücksprache mit Mitgliedern des ukrainischen Nationalkomitees und Stepan Bandera vom 3.7.1941” (Записка про дискусію з членами Українського Національного Комітету і Степаном Бандерою з 3.7.1941), див. Hoover Institute on War and Revolution, NSDAP, No. 52, стор. 7-8.

[34] Там же, стор. 10.

[35] Там же, стор. 13.

[36] Там же, стор. 14.

[37] Там же.

[38] Ereignismeldung UdSSR, No. 10.

[39] Там же, No. 11.

[40] Там же, No. 13 i 15.

[41] Bundesarchiv, R./150, стор. 1, Rücksprache mit Prof. Dr. Koch am 10.7.1941 (Дискусія з проф. д-р Кохом 10.7.1941), стор. 7.

[42] Ilnytzkyj, ІІ, стор. 193-94. Також Ярослав Стецько, 30 червня 1941, стор. 256-60.

[43] Там же, стор. 187-88 і 272-73, відповідно.

[44] Wolodymyr Kosyk, Das Dritte Reich und die Ukrainische Frage: Dokumente 1934-1944 (Третій Райх і українське питання: документи 1943-1944), Мюнхен, без дати, стор. 84-86.

[45] Фактично в кожному звіті Служби Безпеки (SD) були згадки про антинімецьку діяльність послідовників Бандери. Див. Ereignismeldung UdSSR, No. 52, 56, 58, 66, і 78.

[46] Bundesarchiv, Koblenz, R58/215. Ereignismeldung UdSSR No. 32, стор. 19-20. Українські робітники в Німеччині писали обширні листи до Гітлера, протестуючи проти німецької політики в Україні, ув’язнення Бандери і Стецька та злуки Галичини з Генеральною Губернією. Лист із датою 25 серпня підписали 193 особи. За докладнішими інформаціями див. Bundesarchiv Koblenz, R 43 II/1504 b, стор. 34-40 і 114-15.

[47] Bundesarchiv, Koblenz, R43 II/1340 bVerordnungsblatt für das Generalgouvernement” (Директива для Генеральної Губернії). За промовами, пов’язаними зі злукою, і копією обширної статті в Europäische Revue  (травень 1942), “Das Generalgouvernement in der Neuordnung Europas” (Генеральна Губернія в новій  Европі) див. Bundesarchiv- Militär und Abwehr, Freiburg, RH 22/5 I RH 22/6.

[48] Там же, RH 22/171.

[49] Bundesarchiv, Koblenz, R 43 II/1500.

[50] У лавах Дружинників: спогади учасників, Денвер, Колорадо, 1982, стор. 36-39, 85-100, 115-24 і 135-43. Також Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках, нема місця публ., 1953, стор. 19-22, 37-41, і 52-64. Див. теж Любомир Ортинський, «Дружини українських націоналістів (ДУН)», у Вісті Братства колишніх вояків І-ої Української дивізії УНА, No. 6-7 (20-21), 1952.

[51] National Archives, Washington, D.C., T120/2532. Український переклад цього документа можна знайти у: Тарас Гунчак і Роман Сольчаник, ред., Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: документи і матеріяли, Нью-Йорк, 1983, т. ІІІ, стор. 35-43. Див. також Тисяча років, стор. 37-44.

[52] Неопубліковані спогади Миколи Лебедя, стор. 94. Майже ідентична інформація знаходиться на 12 і 13 стор. 16-сторінкового рукопису в особистому архіві Петра Содоля у папці «М. Лебедь». Цей рукопис подає цікаві інформації про події 1941 р.

[53] Див. Bundesarchiv, R58/214, Ereignismeldung UdSSR, No. 11, стор. 3-4. За частковим списком членів ОУНб, арештованих на протязі 1941-1943, див. Bundesarchiv, R58/223, Meldungen aus den besetzten Ostgebieten No. 41 (Звіти з окупованих східніх областей); див. теж National Archives, Washington, D.C., T 175/279; T175/146.

[54] За особистими спогадами з цих зібрань див. Ilnytzkyj, стор. 192-94.

[55] Див. примітку 17.

[56] Kosyk, The Third Reich and Ukraine, стор. 529-30.

[57] Микола Лебедь, УПА: Українська Повстанська Армія, Пресове Бюро УГВР, 1946, стор. 16-17.

[58] ОУН в світлі постанов, стор. 61.

[59] Там же, стор. 62-63.

[60] Der Prozess gegen die Hauptkriegsverbrecher von dem internationalen Militärgerichtshof (Процес над головними воєнними злочинцями перед міжнароднім військовим судом), Nürnberg, 1949, т. ХХХІХ, стор. 369-70.

[61] Накази про запобіження встановленню української національної держави були видані також німецькій армії. Командування 17-ої Армії повторило ці інструкції: “Ukrainische politische Selbständigkeits-Bestrebungen im Sinne eines ukrainischen Nationalstaates und Gründung einer ukrainischen Armee im Operationsgebiet zu unterbinden” (Українські політичні визвольні змагання з метою встановлення національної держави і творення української армії в оперативному терені—забороняється), National Archives, T312/674/8308426.  

[62] Див. ОУН у війні, Інформаційна Секція ОУН, 1946, стор. 69-72.

[63] Ярослав Гайвас, «На закрутах історії: стається непередбачене», у Зиновій Книш, ред., Непогасний огонь віри, Париж, 1974, стор. 269-70.

[64] Цей документ можна знайти в Bundesarchiv, R43 II/1504, або в National Archives, T454/92/000715. Український переклад у Гунчак і Сольчаник (прим. 51), стор. 44-47.

[65] ОУН у війні, стор. 73.

[66] За деталями див. Armstrong, стор. 106-16.

[67] Див. Організація Українських Націоналістів 1929-1954, Париж, 1955, стор. 285-89. Теж Непогасний огонь, стор. 72; Armstrong, стор. 272-77 і Ярослав Гайвас, Коли кінчалася епоха. На чужині, 1964, стор. 78-82.

[68] Непогасний огонь, стор. 272-73. Треба зазначити, що конференція в Почаєві відбулася без схвалення полк. Мельника. Можливо, його дратував факт, що конференція обрала Олеся Ольжича-Кандибу заступником провідника Організації Українських Націоналістів та провідником Організації на території України. Це зменшило авторитет Мельника. Обидва вони, Мельник і Ольжич, різнилися своїм ставленням до німців. Коли Мельник все ще сподівався знайти спільний ґрунт з Берліном, то Ольжич схилявся до радикальної антинімецької політики. Див. Юрій Киричук, Український національний рух 1940-1950 р. ХХ століття: ідеологія та практика. Львів, 2003, стор. 97.

[69] Bundesarchiv, R58/698, Meldungen aus den besetzten Ostgebieten (Звіти з окупованих східніх областей), No. 14, стор. 83; No. 17, стор. 174-75; No. 18, стор. 183, 193-95.

[70] Bundesarchiv, R58/223, Meldungen aus den besetzten Ostgebieten, No. 37, стор. 64.

[71] National Archives, T175/17/2520098-2520105.

[72] Там же, Т175/279/5490778.

[73] ОУН в світлі постанов, стор. 75-89.

[74] За подробицями про цей Збір див. там же, стор. 90-103.

75Ukrainische Nationalistische Bewegung” в Літопис Української Повстанської Армії, том 6.  Упорядник Тарас Гунчак, Торонто 1983, ст. 94

76 Taм само, ст. 95.

77 Там само, ст, 94—95.

78 ОУН в світлі постанов...ст.112.  Юрій Киричук, Український національний рух 40—50 років ХХ століття:Ідеологія та практика.  Львів 2003, ст. 131-132;  Мирослав Прокоп, У сорокріччя ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН”.  Сучасність, липень—серпень 1983.  Ст. 104—132.