А.С.Філіпенко.

Ідея народності та солідарності в концепції народної, солідарної економіки для України.

 

Політичні події 2013-2014 рр. були спричинені головним чином економічними чинниками, породженими кланово-корупційною моделлю економіки, що склалася в Україні в період незалежності. Механічне запровадження ліберальної ринкової економіки на основі принципів вашингтонського та поствашингтонського консенсусів без урахування усього комплексу українських реалій призвело до створення в країні політико-економічної системи, чужої історичним традиціям, ментальності  народу. Єдиною альтернативою попередній моделі,  яка унеможливить повторення ситуацій 2004-2005 рр., 2008-2009 рр. та 2013-2014 рр., є формування принципово нової моделі економіки – народної, солідарноїекономіки[1]. «Враховуючи історичні традиції, ментальність нашого народу, - зазначав автор статті,- очевидно, найоптимальнішою моделлю для України є створення народної економіки, яка передбачала б можливість самореалізації кожним громадянином свого права власності і на робочу силу, і на засоби виробництва»[2]. Народність і солідарність у відповідних економічних вимірах  мають бути покладені в основу  альтернативного типу економічної системи  в Україні.

Народність є своєрідністю кожного народу, що зумовлена його історичним розвитком,  географічними, економічними, політичними та іншими умовами його життя. Народність – це національна самобутність народу і проявляється вона в його характері. Близьким до народності є й народознавство як наука про життя, звичаї та обряди й духовну творчість народу. «Бо ж пізнати народ, - писав І. Франко, - то значить пізнати людей, що мешкають на певній території, а також пізнати їхнє нинішнє і минуле становище, їхні фізичні і розумові особливості,  їхні інститути й економічне становище, їхні торговельні відносини й інтелектуальні зв»язки з іншими народами».[3]Абсолютно співзвучні сучасності слова Франка про те, що треба пізнати людей, їхні інститути й економічне становище, господарські зносини з іншими народами. М. Ковалевський, посилаючись на Кніса, стверджує, що народне господарство не являє собою в дійсності чогось ізольованого, самобутнього; воно - економічна сторона народного життя[4]. Д. Чижевський  розглядає український народний характер і світогляд. «Народній світогляд, - пише він,- є національно-зумовлене становисько даного народу до світу та життя. Він виявляється і в тім, що цей народ в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно і т. д.»[5]

Отже, основними імперативами, що зумовлюють можливість та необхідність розвитку народної, солідарної економіки,  виступають гострі  протиріччя, негативні соціально-економічні наслідки глибокого розшарування  в суспільстві, люмпенізації великої частини населення,  сповзання  країни на маргінальні позиції в світовому економічному просторі, людські та територіальні втрати, породжені існуючою моделлю економікиі суспільства, чим скористалися зовнішні та внутрішні антиукраїнські сили.  Коли йдеться про об»єктивні передумови переходу до альтернативної економічної моделі до уваги слід взяти, насамперед такі фактори, як соціально-історичні  (соціально-економічний устрій Київської Русі та Запорізької січі, відсутність великого соціального розшарування між представниками української нації  протягом останніх 1000 років), ментальні (народний світогляд: вільнодумство, індивідуалізм, честь, гідність, справедливість), високий рівень освіченості населення, відсутність взаємовідносин роботодавець-найманий працівник за радянських часів, широка інформатизація сучасного економічного життя (соціальні мережі) та ін.[6]«Модернізація, -  пише А.Гриценко, - повинна постійно повертатися до витоків, до глибинних основ людського буття…, нагромаджених суспільством протягом усієї історії»[7] .

Економічний устрій народної, солідарної економіки[8] зорієнтований, насамперед, на потреби та інтереси широких верств населення. Наріжним каменем народної економіки має стати демократизація та соціалізація відносин власності у напрямі забезпечення реальної участі в її управлінні трудовими колективами, міноритарними інвесторами, формування трудової кооперативної власності, наповнення реальним змістом муніципальної власності, власності територіальних громад усіх рівнів для ефективного вирішення місцевих проблем на принципах субсидіарності, передачі в управління громадян житлових будинків на основі кооперації зі спеціалізованими установами житлово-комунального господарства, запровадження  сучасних  форм ринкових земельних відносин. У кінцевому підсумку йдеться про органічну взаємодію державної, акціонерної та кооперативної (народної) власності, у межах яких реалізуються інтереси працівників-співвласників (народні підприємства), працівників-акціонерів (акціонерні підприємства) та робітників найманої праці на державних підприємствах на основі законодавчого забезпечення твердих соціально-економічних гарантій. Демократизація та соціалізація форм власності створює реальне підґрунтя для децентралізації влади і управління, широкого залучення населення до вирішення їхніх власних проблем, формування дієвого громадянського суспільства. На  основі трансформації власності формується нова система міжбюджетних відносин між центром і регіонами, між регіонами та місцевими громадами. Здійснення науково-технічної, промислової, структурної політики відбувається переважно на основі використання економічних стимулів з метою концентрації бюджетних коштів на забезпечення таких галузей, як оборона, безпека держави та її громадян, освіта, наука, охорона здоров’я тощо. Головними вимогами щодо діяльності усіх типів підприємств, фінансових і банківських установ, державних інституцій усіх рівнів має стати прозорість, підзвітність, доступність інформації для акціонерів, широкої громадськості. Важливими складовими народної, солідарної  економіки  є створення механізмів демонополізації та дебюрократизації економічного життя, мінімізації корупції, формування розвинутого конкурентного середовища, розвиток соціальної мобільності громадян.

Подолання періодичних трансформаційних криз економічного та політичного характеру можливе тільки на основі здійснення широкомасштабної, докорінної модернізації економіки і суспільства в Україні на основі суспільної солідарності. Виступаючи 20 листопада 2014 р. на Другій міжнародній конференції з питань харчування Папа Римський Францискзазначив, що одним з викликів сучасному людству є «брак солідарності в суспільствах, які позначені зростаючим індивідуалізмом та поділами». Солідарність створює людям здатність «виходити назустріч ближньому»та спонукає дбати про спільне добро. Принципи солідарності мають глибокі історичні коріння. Вони в різних формах проголошувалися вітчизняними та зарубіжними мислителями і поетами. Згадаймо вічно живе Шевченкове: «Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся! .. Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю»[9]. Сильнішого заклику до солідарності українців в сучасних умовах просто не існує. Філософські, наукові основи солідарності закладено в працях Г. Сковороди, в його філософії серця. Дана проблематика знайшла своє відображення в роботах М. Ковалевського. Різні аспекти солідарності розглядали О.Конт, Е. Дюркгейм ,  Г.Спенсер та ін.  Вчення про соціальну солідарність та два її різновиди - «механічну солідарність» та  «органічну солідарність»  як важливі риси епохи модерну,  сформулював французький соціолог Е. Дюркгейм[10].

Принцип солідарності було проголошено після Другої світової війни. Він стосувався міжнародної торгівлі та інших форм світогосподарських зв’язків. У листопаді 2006 р. в Берліні було проведено конгрес «Солідарна економіка в глобалізованому капіталізмі», в якому взяло участь 1400 учасників[11]. Солідарність, солідаризм  є надзвичайно важливою компонентою успішної реалізації трансформаційних процесів у колишніх соціалістичних країнах. При цьому солідарність може бути громадянською, соціально-політичною, економічною, професійною, станово-кастовою, майновою,  освітньою, культурною,  мовною, етнічною, конфесійною, цивілізаційною, расовою, гендерною, регіональною, екзистенційною тощо[12]. Предметом даного аналізу є , безумовно, економічна солідарність, яка проявляється на мікро-, макро- та на геоекономічному рівнях. В літературі з питань солідарної економіки переважають дослідження на мікрорівні, коли створюються самоврядні підприємства сімейного типу, кооперативні,  народні, комунальні підприємства, розвивається соціальний бізнес. Досвід такого солідарного підприємництва нагромаджено не тільки в бідних країнах (Бангладеш), а й у низці розвинутих країн (США, Англія, Канада та ін.)[13]. В  основі такої солідарності лежить процес виробництва суспільних благ. Солідарність проявляється у  консолідованій спільній діяльності з метою реалізації спільних цілей та завдань на основі узгодженого прийняття норм і правил суспільного (громадського) об»єднання, спільних моральних смислів, норм та цінностей. Надзвичайно високо оцінював таку форму солідарності Е. Дюркгейм, підкреслюючи,  що це «джерело життя  suigeneris. З  нього йде тепло, що зігріває й надихає серця, притягує їх одне до одного, розтоплює лід егоїзму»[14].  Складніше реалізуються принципи солідарності на макро- та геоекономічному рівнях. На макрорівні, тобто на рівні держави, принципи солідарності полягають, насамперед,  у створенні необхідних і достатніх передумов для реалізації сутнісних сил особистості, зокрема вільного доступу до ресурсів з метою розвитку підприємництва. Згідно з соціологічними опитуваннями, близько 50% українців мають бажання займатися малим і середнім бізнесом. Практика розвинутих країн свідчить,  що саме дана категорія громадян становить основу економічної та політичної системи суспільства. Зміцненню солідарних відносин сприяють справедлива судова система, надійний захист прав власності, усунення корупції тощо. Важливою компонентою солідарності є також соціальний захист економічно вразливих категорій населення: інвалідів,  людей похилого віку,  сиріт та ін. Принципи солідарності на геоекономічному рівні були проголошені після ІІ світової війни і стосувалися переважно благодійництва та торговельних відносин між країнами.Три різновиди торгівлі на основі принципів солідарності отримали розвиток після ІІ світової війни: благодійність релігійних організацій, надання допомоги біженцям та іншим жертвам війни, державне сприяння з боку розвинутих країн (декади розвитку ООН, Ломські (Ломейські) конвенції ЄС-АКТ та ін.)[15]Актуальними залишаються положення щодо справедливої торгівлі,  еквівалентного обміну, поліпшення умов торгівлі між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються тощо. Однак у  сучасних умовах головна увага світової громадськості у контексті принципів солідарності прикута до проблем розвитку, зокрема реалізації принципів сталого економічного розвитку,  когерентного (взаємопов»язаного) розвитку у напрямі збереження світової економічної і політичної рівноваги.

Яскравим та переконливим прикладом використання принципів солідарності  є економічні та політичні результати в Польщі, яка стала повноправним членом ЄС, успішно подолала останню світову фінансову кризу, а її представник виконує  функції Президента ЄС.

Серед науковців і політиків існує певний консенсус про те,  що головною ланкою трансформаційного процесу є глибокоешелонована,  широкомасштабна, всеохоплююча модернізація економіки і суспільства. Водночас її здійснення вимагає згуртованості, єдності, консолідації  суспільства на основі принципів солідарності. «Соціальна солідарність суспільства … виступає,  з одного боку,  як об»єкт трансформаційних перетворень, з іншого – як визначальний ресурс»[16]. Коли йдеться про такі довгострокові програми історичного масштабу як модернізація, завжди мають бути визначені їхні стартові умови,  проміжні та кінцеві цілі, засоби, механізми та головні суб’єкти реалізації. Важливо обгрунтувати, по-перше, об’єктивні передумови модернізації, по-друге, окреслити основоположні цінності, на які спрямована модернізація, та під егідою яких вона здійснюється, по-третє, визначити  центральну ланку, серцевину, ядро  модернізаційного процесу; по-четверте, виокремити  сфери та галузі, що мають забезпечити справжній, а не декларований інституційний та економічний прорив у напрямі досягнення сучасних світових стандартів.

Отже, чому саме зараз потрібна  модернізація, чим зумовлена необхідність осучаснення економічної та інших сфер життя в Україні? По-перше, необхідно подолати важку економічну спадщину радянських часів, коли економіка України в складі єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР  була підпорядкована виконанню завдань союзного центру з акцентом на переважний розвиток важкої та оборонної галузей промисловості. Інші галузі економіки мали другорядне значення і вже тоді далеко відставали від кращих світових зразків у технічному, технологічному, організаційному та інших вимірах. По-друге, під час незалежності процес втрати вітчизняних позицій у техніко-технологічному змаганні продовжився. Якщо передові країни розвивають своє виробництво на базі 5-6 технологічних циклів, то наші виробники задовольняються рівнем 3-4 технологічних циклів. По-третє, нинішня модель економічного розвитку, створивши певні передумови для активізації ділової активності, спричинила серйозні та глибокі соціальні диспропорції у кричущих розмірах, загостривши до краю соціальну нерівність, поправши норми соціальної справедливості та ін. По-четверте, у порівнянні з 90-ми роками Україна втратила свої позиції за основними макроекономічними та соціальними показниками: ВВП на душу населення, індекс людського розвитку, рейтинг конкурентоспроможності , тривалість життя тощо. Зазначені та інші важливі причини і фактори жорстко поставили на порядок денний питання модернізації економіки і суспільства, як засобу призупинення подальшої деградації країни, її  сповзання  на периферію світового господарства та створення передумов для поступового наближення за основними показниками до групи розвинутих країн світу.

Ще одна позиція модернізаційного процесу випливає з теорії компенсації[17]. У модернізаційному процесі Україна повинна, по –перше,  компенсувати свою суб»єктність як члена міжнародного співтовариства, якого вона була позбавлена останні 700-800 років.  По-друге, компенсації підлягають очікування широких верств населення, особливо молоді, від помаранчевої (2004) та революції гідності 2013-2014 рр. По-третє, певний прошарок людей похилого віку, до яких останнім часом додалися громадяни і інших вікових категорій сходу України, потребують компенсації від начеб - то втрат, яких вони зазнали внаслідок розпаду СРСР.

Ключовим питанням модернізації є цінності в контексті яких вона здійснюється та на які спрямовуються її головні цілі. У широкому цивілізаційному вимірі в розвинутих капіталістичних країнах, в діяльності провідних міжнародних фінансових організацій  домінуючими залишаються ліберальні цінності, що сповідують свободу, демократію, ринковий  економічний устрій, громадянське суспільство, забезпечення прав людини і громадянина тощо. Дані принципи увійшли до Конституції України, інших важливих державних документів. Однак, як засвідчує світовий досвід, лібералізм, як політико-економічна течія епохи Модерну, вичерпує свій історичний, креативний   потенціал в силу нагромадження під його безпосереднім впливом таких гострих соціально-економічних, політичних, екологічних та інших проблем, які неможливо вирішити в системі ліберальних координат. У цьому зв’язку модернізація, що орієнтується винятково на ліберальні цінності приречена з самого початку бути наздоганяючою та безперспективною, що, за словами В. Черчілля, означало б кінець початку.

Чи мають бути відкинутими в процесі модернізації цінності,  задекларовані на знаменах буржуазних революцій кілька століть тому? Вочевидь ні. Але вони самі потребують модернізації згідно з викликами нинішньої епохи. Пріоритетного значення в даний час набувають такі універсальні цінності, як розвиток, соціальна справедливість, економічна рівність, людська гідність, доступ до освіти, безпека. Крім того, кожна нація, кожен народ успадкували власні цінності, що становлять їхній своєрідний генетичний код. Важливо також врахувати сакральні цінності, насамперед християнської етики, православ’я. Таким чином, у контексті цінностей можна класифікувати вітчизняну модернізацію, як ліберально-консервативну, що базується на універсальних, цивілізаційних та власних цінностях.

Щодо центральної ланки модернізації в Україні, тобто економіки. Як це можливо не прикро визнавати, але створена за часів незалежності на декларативних ліберальних принципах економічна система не має перспективи. По-перше, в ній відсутні внутрішні,  іманентні джерела, чинники та механізми сталого збалансованого розвитку, про що свідчать глибокі економічні кризи, які вразили економіку України в 1997-1998 рр. та особливо в 2008-2009 рр. Кращих доказів неефективності чинної економічної системи просто не існує. По-друге,  вона не ставить межі поглибленню соціального розшарування, зростанню нерівності, соціальної несправедливості іншим негативним явищам, цим атрибутам середньовіччя, які, як засвідчують події в Північній Африці та на Близькому Сході, не сприймаються широкими верствами. По-третє, вітчизняна економічна система звужує можливості господарської взаємодії  із зовнішнім світом та отримання на цій основі додаткових джерел для вирішення економічних та соціальних проблем. Особливо це стосується співпраці з Європейським Союзом, з іншими розвинутими країнами світу.

Якою ж має бути модернізація економічної системи?  По-перше, потребують суттєвого упорядкування відносини власності. Результати приватизації державних та комунальних підприємств  влаштовують  хіба що їхніх нинішніх власників ( приблизно 10% населення України). Абсолютно знехтуваними  залишаються протягом 20 років права міноритарних інвесторів, тобто переважної більшості населення країни. Відкритість, прозорість, доступність, а головне можливість отримати свою частку в прибутку має бути гарантована дрібному співвласнику підприємства. Особливо актуальними є дані принципи напередодні започаткування ринку землі. За певних умов можлива й реприватизація та націоналізація власності.  До економічних вимірів модернізації відносяться також розбудова місткого, заснованого на національному поділі і кооперації праці,  внутрішнього ринку; формування,  в тому числі на засадах державно-приватного партнерства, сучасних  підприємницьких структур, здатних на рівних конкурувати на світових ринках; створення реальних передумов для розвитку малого і середнього бізнесу, розгортання сучасних мережевих економічних систем, спрямованих на досягнення синергійного ефекту в межах національного вартісного ланцюга.

Нарешті,  про виробничо-технологічні пріоритети модернізації. Інколи вони вважаються  чи не головним компонентом модернізації. Дійсно, реальні ресурси життєдіяльності суспільства створюються саме у виробничо-технологічній сфері. Але без чіткої артикуляції цінностей і цілей та без осучаснення економічної системи просте нарощування ресурсів може лише поглиблювати соціальні суперечності. Для прикладу такі країни, як Єгипет, Туніс, Лівія, Сирія, охоплені соціальними заворушеннями, розвивалися в останні десятиліття доволі стабільними темпами, отримували схвальні оцінки з боку МВФ. Пропонується взяти  за основу концепцію Стігліца-Ліня  про нову структурну економіку та виділити дві групи пріоритетних галузей модернізаційного спрямування, які потребуватимуть відповідної державної підтримки: галузі-локомотиви економічного розвитку та галузі, що мають порівняльні, конкурентні та виявлені переваги на міжнародних ринках. До першої групи відносяться енергетика, машинобудування, житлове будівництво, інфраструктура, інформаційна сфера ін.  Другу групу становлять ракетно-космічний комплекс, авіа- та суднобудування, військово-промисловий комплекс, аграрний сектор, транзит, програмне забезпечення, освітні послуги  тощо.

Процес формування економічної системи народної (солідарної) економіки може здійснюватися в три етапи та включати в себе стабілізаційну модель (2015-2016 рр.), перехідну модель (2017-2018 рр.) та власне модель народної, солідарної  економіки (2019-2024 рр.)

            Головними складовими моделі народної, солідарної економіки  мають стати: нова інституційна структура, демократичні (транспарентні) відносини власності,сучасна індустріальна та аграрна політика (ринок землі), збалансована фінансова і грошово-кредитна система,стимулюючий  інноваційний механізм, регіональна децентралізація, активна зовнішньоекономічна стратегія, модернізована соціальна та гуманітарна політика. 

 

 

 



[1]Термін «народна економіка» вперше застосував венеціанський чернець Гіамарія Ортес у 1774 р.( Klosinski K.A. Wprowadzenie do ekonomii w epoce globalizacji. in: Europa Wschodnia. Pod redakcja H.laszkiewicza Ireny Wodzianowskiej. – Lublin, 2012, s. 228).У вітчизняному мовному просторі частіше вживають термін «національна економіка». У цьому зв»язку пошлемося на думку італійського інтелектуала А.Грамші, який зазначав, що « в багатьох мовах «національне» та «народне» є синонімами або майже синонімами» (Грамші А. В «язничі зошити. Вибрані записи. – К., 2014, с. 165)

 

[2]Філіпенко А.С. Цивілізаційні детермінанти української економічної моделі». – Економіка України, 1994, №4, с.19.

[3]Франко І . Найновіші напрямки в народознавстві. / Зібр. тв. у 50-ти т. – Т.45. – К., 1986, с. 254.

[4]Див.: Ковалевский М.М. Социология. – СП б., 1997, с. 123.

[5]Чижевський Д. Філософські твори у чотирьох томах. Том І.- К., 2005, с. 14.

[6]Д. Чижевський відзначає такі риси українського національного  характеру, як емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм та стремління до свободи, неспокій і рухливість, здібність до прийняття нового… Водночас присутні й такі сторінки української історії, як тенденція до взаємної боротьби, до руйнування власних і чужих життьових форм (Чижевський Д. Там само, с.15-16)

[7]Гриценко А. Методологічні основи модернізації України. – Економіка України, 2011, №2, с.11.

[8]Аналогічні чи близькі питання розглядаються останнім часом у таких працях, як: Corneo, G. BessereWelt. Hat der Kapitalismus ausgedient? Eine Reise durch alternative Wirtschaftssysteme. – Berlin: Goldberg Verlag GmbH, 2014; Notz, G. Theorien alternativen Wirtschaftens. Fenster in eine andere Welt. – Stuttgart: Schmetterling Verlag, 2012; Piketty T. Capital in the Twenty- First Century. –London, 2014;  Stiglitz. J.E. The Price of Inequality. - Yunus, M.& Weber, K. Building Social Business. The New Kind of Capitalism that Serves Humanity’s Most Pressing Needs. – New York: Public Affairs, 2010.

 

[9]Тарас Шевченко. Кобзар. – К., 1982. с. 288, 294.

[10]Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Пер. с франц.-  Москва, 1996, с.114, 118, 140, 182.

[11]NolzG. TheorienalternativenWirtschaften. FensterineineandereWelt. – Stuttgart, 2012, S.118.

 

 

[12]Суспільна солідарність в Україні: проблеми і політичні засоби їх вирішення. Аналітична доповідь. – К., 2012. с. 12.

[13]Yunus, M.& Weber, K. Building Social Business. The New Kind of Capitalism that Serves Humanity’s Most Pressing Needs. – New York: Public Affairs, 2010, р.

[14]Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Пер. с франц. – Москва, 1996, с. 32.

[15]Sylla N.S. The Fair Trade Scandal. Marketing Poverty to Benefit the Rich. –London, 2014, p.35.

[16].Кутуєв П.В. та ін. Теорія соціальних змін: сучасні соціологічні концептуалізації. – К., 2014, с.135.

[17]«Компенсація, -зазначається в роботі німецького  автора Є. Гакке, - означає відновлення ситуації (стану) через заміщення або компенсацію позицій (результатів)» ( HackeJ. PhilosophiederBürgerlichkeit. DielibaralkonservativeBegründungderBundesrepublik. 2. Auflage. -  Göttingen, 2008, S.77.)