НАЦІОНАЛЬНА СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ ОСВІТИ

В УКРАЇНІ ЯК ВИРОК

 

Микола ДРОБНОХОД, президент АНВШ України,

лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки,

заслужений діяч науки і техніки України

 

Вступні зауваження

28 жовтня 2011 р. відбувся ІІІ з’їзд працівників освіти України, який затвердив так звану Національну стратегію розвитку освіти в Україні на 2012–2021 рр. (надалі Стратегія). Це одна з невідкладних реформ, на проведенні якої постійно наполягав і наполягає Президент України Віктор Янукович.

В умовах стрімкого падіння якості вітчизняної освіти і виховання, особливо за останніх 2 роки, розроблення і затвердження на державному рівні такого документа безумовно є вкрай актуальним і необхідним у контексті розв’язання гострих проблем і визначення перспектив українського державотворення.

На жаль, запропоновані з’їздом реформування в освітній галузі виявилися закономірним продовженням непрофесіоналізму, безладу і безвідповідальності в проведенні всіх без винятку реформ (судової, пенсійної, податкової, адміністративної тощо), коли реформатори, маючи вкрай приземлений інтелектуальний потенціал, мало переймаються наслідками, ефективністю, ризиками їх впровадження та можливими збуреннями в суспільстві.

Неупереджений аналіз схваленої Стратегії показує, що цей документ за формою і змістом не є інноваційним, що може внести реальні позитивні зміни в систему української освіти. Фактично, ця Стратегія являє собою набір декількох сотень безадресних гасел стосовно відомих проблем в освітній сфері без зв’язку з відповідними відомствами, регіонами, навчальними закладами, запланованими термінами виконання, без визначення відповідальних та підтвердження реалізації належними фінансовими розрахунками.

Уже під час підготовки до з’їзду нескладно було передбачити приреченість на неуспіх цього заходу, а відтак марнотратність на його проведення.

Свідченням цього було:

– надзвичайна поспішність підготовки до з’їзду;

– відсутність глибокого об’єктивного аналізу стану і якості освіти в Україні в контексті досягнень зарубіжних країн, зокрема, в провідних університетах Америки, Європи, Австралії тощо;

– надмірна конспіративність в організації і підготовки з’їзду та відсутність широкого публічного обговорення проекту Стратегії;

– відсутність інформації про основних реальних розробників Стратегії; як наслідок, один з представників робочої групи в прямому ефірі радіо «Ера» впевнено і категорично, не обтяжуючи себе тим, що говорить абсолютну неправду, повідомив: не має Стратегія конкретного автора чи співавторів, бо до розроблення цього документа був причетний кожний без винятку освітянин;

– відсутність відкритості у формуванні складу делегатів з’їзду; як наслідок, за даними моніторингових досліджень, проведених фахівцями напередодні з’їзду, 80–90 % освітян України взагалі нічого не знали про цей всеукраїнський захід; лише за 2–3 дні до з’їзду стало відомо про утаємничене місце його проведення. Це при тому, що попередні два з’їзди освітян відбулися, як це і мало бути, в Національному палаці «Україна».

Неважко зрозуміти, що заходи з конспірації були викликані переляком від можливості проведення під час з’їзду протестних акцій широких верств громадян (від студентів до народних депутатів), які впродовж останніх двох років майже щоденно відбувалися як безпосередньо в м. Києві, так і в окремих регіонах проти руйнівних для системи освіти і держави дій МОНМС України.

Показовою стала і відсутність на цьому з’їзді Президента України В.Януковича. Навіть у день з’їзду надзвичайно куцо було відображено його роботу в засобах масової інформації.

Через низьку якість запропонованої Стратегії, навіть «призначеним» делегатам з’їзду (про реальне обрання тут не йшлося) непростим завданням виявилося зробити виступ на з’їзді з головного питання порядку денного. Ось чому замість обговорення окремих розділів, позицій, механізмів реалізації реформування делегати відійшли від конкретики обговорюваних питань Стратегії, а зробили виступи за принципом: «У кого що болить, той про те й говорить». А говорили про що завгодно, не обтяжуючи себе оцінкою документа (Стратегії) по суті. Одні повідомляли про проблеми конкретних закладів освіти, інші риторично наголошували на необхідності збільшення фінансування галузі, дехто навіть звітував про виконання ще неприйнятої Стратегії, окремі виступи були присвячені висвітленню «великих» досягнень освітньої галузі в регіонах. Прикметно, що чимало зауважень і пропозицій до Стратегії було висловлено з боку делегата від Національної академії педагогічних наук, з чого склалося враження, що Національна АПН чомусь не була чи майже не була  долучена до творення підсумкового стратегічного для освіти документа. Серед добре відомих в освіті і в державі постатей-делегатів з’їзду були й такі, що передчасно залишили залу, пояснюючи свій вчинок неможливістю витримати небувалого в історії незалежної України примітивізму в організації і змістовому наповненні цього заходу.

Ось чому напередодні з’їзду Президія АНВШ України звернулася до громадськості з закликом бойкотувати цей захід як такий, що належно не підготовлений, безнадійний щодо можливих позитивних змін в поліпшенні якості вітчизняної освіти та марнотратний у цілому.

Але, усвідомлюючи, що «поїзд пішов» і терміново неможливо щось зробити, аби його загальмувати, Президія АНВШ України звернулася до Президента України В.Януковича з проханням провести з’їзд під його неформальним патронатом. За підписом радника Президента Ганни Герман ми отримали відповідь, де гарантувалося врахування всіх претензій і зауважень, але в ситуації, що склалася, що то могло означати і означало насправді, – питання риторичне.

Про відсутність об’єктивної зацікавленості в обговоренні реформ у сфері вітчизняної освіти свідчить і факт включення до порядку денного з’їзду питання про проект нової редакції Закону України «Про вищу освіту», що було алогічним в контексті з’їзду і самої Стратегії. Але в МОНМС України тут була своя кон’юнктурна логіка – протягти будь-якою ціною на з’їзді підтримку міністерського варіанту проекту цього Закону, який до цього вже неодноразово було не сприйнято громадськістю і не включено до розгляду Верховною Радою України як вкрай недосконалий документ, що не вирішує назрілих завдань галузі. Організатори з’їзду добре усвідомлювали, що недемократично обраним складом делегатів з’їзду буде одноголосно схвалено будь-що, не вникаючи в реальну сутність обговорюваних питань. Що, зрештою, і сталося.

 

Реалії щодо мети, проблем і завдань Стратегії

Що ж насправді являє собою затверджена ІІІ з’їздом працівників освіти Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012–2021 рр. Впадає у вічі, що виклад Стратегії сумбурно розпочинається не з ґрунтовного аналізу стану галузі в цілому і окремих її складових зокрема, а з інформації про мету та стратегічні напрями розвитку освіти як аксіоматичні постулати, які начебто не потребують обґрунтування: оновлення законодавчо-нормативної бази системи освіти, оптимізація її структури, модернізація змісту освіти, забезпечення  умов для збереження здоров’я дітей і молоді, інформатизація освіти, розвиток наукової та інноваційної діяльності, підвищення соціального статусу педагогів і т. д. без конкретики, потреби і завершеності думки. Попри логіку, принаймні формальну, оцінці сучасного стану розвитку освіти присвячено другий розділ Стратегії, в якому з якихось незрозумілих міркувань поєднано в одне ціле і аналіз стану відповідно до назви розділу, і формальний перелік проблем, і основні завдання Стратегії.

На жаль, в аналізі сучасного стану освітньої галузі лише механічно перераховані прийняті нормативно-правові акти і положення, державні цільові програми з інформатизації і комп’ютеризації, роботи з обдарованою молоддю, «шкільний автобус» тощо, але без будь-якої критичної оцінки їх значення і наслідків реалізації.

Жодного слова тут немає про систематичні явища деукраїнізації освіти, безпідставного закриття українських шкіл, про ліквідацію вступного іспиту для аспірантів з української мови, цілеспрямовані «наїзди» на провідні ВНЗ і наукові установи, такі як Донецький і Одеський національні університети, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Національний університет «Острозька академія» та ін. Цілеспрямований «наїзд» МОНМС на Національний науково-дослідний інститут українознавства і всесвітньої історії – це яскравий приклад устремління до рейдерського захоплення унікальної української наукової установи, що є черговою спробою очільників міністерства знищення українського в національному державотворенні.

У Стратегії нічого конкретного не сказано про структуру і чисельність закладів освіти різного рівня, їх матеріально-технічну базу, науково-педагогічний потенціал, про охоплення молоді різними формами освіти, правовий та соціальний захист освітян. Відсутній аналіз досягнень української освіти за останніх два десятиріччя, її виходу на міжнародну арену. Водночас нічого не сказано і про наявні негаразди та проблеми нашої освіти, їхні об’єктивні та суб’єктивні причини.

Як важливе досягнення української вищої освіти на початку ХХІ ст. очікувалося приєднання до європейського простору освіти та науки, втілення положень Болонської декларації. Але, крім нікому не потрібної метушні і роздратування, виснажливої роботи викладачів з механічного заповнення численних паперових документів і відомостей, відчутних позитивних змін у вітчизняній освіті не сталося. Безрезультатно завершився і свого часу запланований експеримент з впровадження болонських принципів.

Значною мірою за останніх два роки була дискредитована система вступу до ВНЗ за результатами зовнішнього незалежного оцінювання знань випускників шкіл. Адже відповідно до встановлених МОНМС правил було додано середній бал школи, бал ВНЗ та можливість першочергового зарахування до ВНЗ численних пільговиків. Все це породило нові умови для сплеску корупції. Як наслідок, у багатьох ВНЗ часто-густо студентами були зараховані учні, які за рівнем свого розумового розвитку виявилися нездатними засвоїти вузівські програми. Чимало ж обдарових дітей залишилися поза навчальними закладами.

Автори Стратегії не наводять логічного мотивування причин переведення середньої школи з 12-річної на 11-річну; не сказано, в що це обійшлося державі і що це дало.

Можна висловити лише здивування з приводу відсутності в Стратегії і у виступах делегатів з’їзду об’єктивної критичної оцінки очевидних явищ моральної, культурної і духовної деградації значної частини дитячого і молодіжного середовища.

Тим часом в Україні множиться зденаціоналізоване плем’я. Маємо за сотню тисяч безпритульних, зростання дитячої злочинності, наркоманію, алкоголізм, безграмотність, дитячу проституцію, жорстокість дітей і молоді, несприйняття рідної української мови, цінностей національної культури. У суспільстві інтенсивно поглиблюється соціальне дно. Сьогодні Україна за кількістю самовбивць, наркоманів, ВІЛ-інфікованих, хворих на туберкульоз тощо є європейським лідером. За рівнем підліткового алкоголізму Україна посідає перше місце в світі!

Чомусь у матеріалах з’їзду не зроблено жодної позначки з приводу загрозливо зростаючої русифікації нашої освіти, якій Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України на чолі з міністром Д.Табачником сьогодні навстіж відкрило двері. За умов такої ідеологічної позиції міністерства і з’являються ось такі, наприклад, «повчальні» українофобські висловлювання мало кому відомої до останнього часу особи як Ірина Зайцева (нині керівник Центру оцінювання якості освіти), яка з приводу постанови Уряду Тимошенко щодо підтримки української мови з роздратуванням якось заявила: «Никто не имеет права навязывать язык. И по приказу сверху невозможно сделать чужой (виділено автором. – М.Д.) язык родным…». А тим часом українське суспільство не встигає оговтуватися від українофобських проектів, спрямованих на реально примусове обмеження української мови.

І щонайважливіше, в Стратегії делікатно обійдено питання щодо реального негативного стану якості освіти в Україні, яка, на жаль, має постійну тенденцію до зниження. Недаремно тисячі українських студентів не лише в США останнім часом виїхали переважно через низький рівень освіти в Україні. Ця тенденція простежується і в університетах Європи та Австралії.

Тому наведені в Стратегії критичні зауваження щодо стану сучасної освіти (зміст і організація національної освіти недостатньо переорієнтовані на формування у дітей і молоді активної їх соціалізації; викликає тривогу низький рівень здоров’я, морального, культурного і духовного розвитку молоді) є такими, що реально нікого ні до чого не зобов’язують. Інакше кажучи, у вітчизняній системі освіти і виховання принципово все гаразд, хоча і є певні недоліки. Насправді ж, це не якісь там недоліки, а надзвичайно гостра державна проблема, найголовнішою першопричиною якої є фактична відсутність системного виховання молоді в дошкільних, шкільних і вищих навчальних закладах. Зараз все залежить лише від ініціативи (якщо така є) керівництва закладів.

Назагал сьогодні в Україні даремно говорити, що система освіти сприяє формуванню особистості, її високих моральних і духовних цінностей. Відбувається не формування, а таке собі самоплинне ліплення людської сутності. Як наслідок, несправжньою постає духовність, повністю дискредитовано поняття про мораль. Люди начебто почали більше вірити в Бога, але здебільшого ця віра виявляється лише у формі зовнішньої процедури, що швидше за все є не вірою в Бога, а проявом богохульства.

Як же виховувати молодь, коли в суспільстві панує суцільна аморальність, що постає уже як сутність сучасної людини: а це такі генератори зла, як гроші, жага збагачення, ненажерливість, жорстокість. Найстрашнішим у цьому контексті для майбутнього України є все частіші прояви явища дитячого цинізму, що, безумовно, породжуються жорстокістю, розбещенням і цинізмом дорослих, які безперервно сиплються на дитячі голови через примітивну маскультуру, комп’ютери, інтернет, телебачення і всепроникаючу в молодіжне середовище рекламну запаморочливу ідеологію пива, замішану на радощах футболу.

Не зважаючи на це, в МОНМС відсутній спеціалізований департамент з виховної роботи (тривалий час у структурі МОН він був).

Через відсутність у Стратегії належної критичної оцінки реального стану системи освіти сформульовані підсумкові вимоги, аби Україна, як сказано в документі, могла інтегруватися у світовий освітній простір (мабуть, за задумом ідеологів Стратегії Європейський простір для нас уже не є пріоритетом), виглядають тавтологічними як характерна ознака всіх без винятку її розділів. Зокрема, це: пустопорожнє згадування про постійне вдосконалення національної системи освіти, пошук ефективних шляхів якості освітніх послуг, впровадження інноваційних педагогічних систем, забезпечення безперервної освіти і навчання впродовж життя, модернізація змісту освіти адекватно до світових тенденцій, виховання людини інноваційного типу культури (а це що таке?), проектування акмеологічного освітнього простору з урахуванням інноваційного розвитку освіти (що це за проектування, хоча б хтось із авторів Стратегії знає?)

А далі йдеться вже не про вимогу, – а констатація дивовижного для реформаторів відкриття: «Якісна освіта є необхідною умовою забезпечення сталого розвитку суспільства, консолідації всіх його інституцій (реформатори, про що йдеться?), перехід від суспільства знань до суспільства життєво компетентних громадян (виходить, що суспільство знань в Україні уже створене, а де ж його показники?)».

Без належної оцінки і усвідомлення механічно, часом просто випадково перераховані в Стратегії й численні, так звані основні проблеми, виклики та ризики, серед яких основне і другорядне складають єдиний хаотично побудований ряд. Реально – це розширений перелік пунктів, що значною мірою уже так чи інакше перераховані в попередній частині Стратегії. За такими принципами можна було цей ряд багатократно збільшити, не переймаючись тим, для чого і кому це потрібно. Тому тут знову переважають риторичні гасла типу: «недостатня відповідність освітніх послуг вимогам…», «обмеженість доступу до якісної освіти окремих категорій дитячого населення...» (зате як звучить – дитяче населення!), «недосконалість змісту освіти…», «відсутність цілісної системи виховання…», «падіння суспільної моралі…», «не задовольняє потреб населення мережа дошкільних навчальних закладів» (відтак мережа шкільних і вищих навчальних закладів, треба розуміти, задовольняє), «повільно здійснюється гуманізація…освіти» (що це означає?), «недостатній рівень соціального захисту…», «низький рівень фінансово-економічного…забезпечення» (а наскільки низький  цей рівень, що ж реально  він забезпечує?), «жорстка централізація управління…», «в системі освіти не подолані факти корупції…, … розбазарювання приміщень» (а до кого ці всі претензії, пане міністре?), відсутність системи нівелювання ризиків негативних наслідків зазначеної діяльності (тут ідеться про інноваційну діяльність), «недосконалість системи підготовки кадрів» (а в чому її зміст, які її конкретні ознаки?), «недостатній розвиток дитячого самоврядування…» (мабуть ідеться про самоврядування в дошкільній освіті і констатується тим самим, що у студентському самоврядуванні все гаразд).

Далекоглядні автори Стратегії, на всякий випадок, наголошують і на певних ризиках, які можуть ускладнити реалізацію цілей та завдань Стратегії, а серед них: нестабільність економіки; обмеженість ресурсів для реалізації заходів; негативний вплив ускладненої демографічної ситуації; несприйняття частиною суспільства запропонованих реформ; неготовність певної частини освітян до інноваційної діяльності; недостатня підготовленість органів управління до вирішення нових завдань…

Зрозуміло, що зазначеними ризиками можна обґрунтувати будь-які невиконання стратегічних планів, безпорадність, непрофесіоналізм і безвідповідальність реформаторів, завдану при цьому шкоду освітній галузі і національному державотворенню в цілому.

Незалежно від загрозливих ризиків Стратегія орієнтує на необхідність зосередження зусиль органів управління освітою всіх рівнів, науково-методичних служб на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку освіти, подолання проблем, що разом формалізовані як «основні завдання національної стратегії розвитку освіти».

Проте серед переліку завдань нічого нового не з’являється. Тут лише окремі пункти із попередніх хаотичних переліків набувають дещо іншого перефразування. Тому знову декларуються без системи і нового змістового навантаження ті ж самі схоластичні пункти: розробка нової і удосконалення чинної законодавчої і нормативної бази, оновлення змісту, створення ефективної системи національного виховання, забезпечення підвищення якості освіти, посилення (майже як у радянські часи) мовної, інформаційної, економічної … підготовки учнів і студентів (як випливає із змісту цього пункту, фізико-математична, історична, хімічна підготовка посилення не потребує), створення здоров’язберігаючого освітнього середовища, удосконалення системи науково-інформаційного забезпечення освіти, забезпечення сучасної матеріально-технічної бази, розробка ефективних механізмів фінансово-економічного забезпечення освіти і т.д., і т.п.

Тут треба наголосити на провокативності серед завдань формулювання такого пункту, як «забезпечення пріоритетного (виділено автором. – М.Д.) розвитку та функціонування української мови як державної…». Адже застосування української мови як державної однозначно визначено Конституцією України і ні про яку пріоритетність, як ознаку сутності мовного законодавства, у Конституції не йдеться. Тим часом, така непомітна позначка щодо пріоритетності відкриває шлях до можливого обмеження, а то й згортання україномовної освіти взагалі. Яскравим прикладом прихованої підступності деяких формулювань щодо забезпечення навчально-виховного процесу у вітчизняних закладах освіти є проекти провокативних законів України про державну мовну політику, ініціаторами яких є будівничі «русского мира», народні депутати України В.Колесніченко та С.Ківалов, а також О.Єфремов, П.Симоненко та С.Гриневецький.

Треба зробити певний висновок щодо уболівань В.Колісніченка, С.Ківалова та їм подібних, які домагаються надання державного статусу російській мові в Україні. Переконані, що Колісніченко і Ківалов добре знають і усвідомлюють, що простору для використання російської мови в Україні більше, ніж достатньо. Щонайменші перепони на цьому шляху відсутні. Українці, на жаль чи на щастя, демонструють тут себе надзвичайно толерантною нацією. Росія ж при цьому вперто домагається послідовної реалізації своєї вкрай шовіністичної ідеї побудови «русского мира» і їй принципово байдуже, хто в Україні буде отримувати від неї відповідну щедру фінансову підтримку, чи Колісніченко, чи Ківалов, чи Єфремов, бо йдеться не про окремих осіб, а про цілеспрямовану діяльність проти української держави. Тому головною причиною роздмухування мовної проблеми в Україні є не Росія, а жорстка політика створення в майже збанкрутілій Україні постійного протистояння одних груп населення проти інших. У даному разі йдеться про цькування україномовного населення проти російськомовного і навпаки. Єдність у суспільстві, владні структури якого погрузли в злочинній і всезростаючій корупції, є вкрай небезпечною для провладної еліти.

Таке ж антиукраїнське завдання в Україні виконують і манкуртизовані особи, а то й просто відкриті українофоби, щодо недопущення створення української потужної нації. У цьому контексті дивними і наївними є думки та переконання, що основною причиною всіх безперервних негараздів в освітньо-науковій галузі є начебто свавільна поведінка міністра Д.Табачника через вплив «руки Москви».

Але схаменімося, українці, і маємо зрозуміти, хто такий для Росії як неосяжної проімперсько орієнтованої країни міністр України Д.Табачник – громадянин з невизначеною, на перший погляд, шовіністичною спрямованістю, яких, на жаль, повно в Україні. Заради окремої особи керівництво Росії ніколи не буде рвати на собі сорочку. Тим часом в Україні міністр Д.Табачник наділений владою високими повноваженнями і можливостями впливу на стан і спрямування політики в такій величезній і важливій галузі, якою є освіта.

Але в той же час неприпустимо, щоб він мав такий демонічний вплив на наше суспільне життя, заважав його розвитку, створював труднощі на шляху до омріяної мети українців створити заможну, достойну, щасливу, авторитетну в світі державу. Важливо, щоб заради власного самозбереження, самозбереження українського народу, української багатої щедрої землі це якомога швидше зрозумів Президент України Віктор Янукович. Таких, як Д.Табачник, при владі не повинно бути, як не повинно бути щербатих сакральних символів держави, яким є, в першу чергу, український герб, щербатість якого чомусь постійно демонструють у пропрезидентських роликах на вивісці Секретаріату Президента України.

Д.Табачник потрібний не Росії, а передусім він потрібний високим можновладцям України як автор образливих шельмувань на адресу галичан, воїнів УПА, щирих патріотів-українців, так званих бандерівців, тощо заради сприяння невпинному міжетнічному протистоянню в державі та недопущенню національної єдності як головної небезпеки для самозбереження чинної влади.

 

Міф про університети України в світовому рейтингу ТОР 500

Лише вражаючим непрофесіоналізмом та безвідповідальністю реформаторів можна пояснити відсутність у Стратегії і в інших матеріалах з’їзду розуміння ролі і завдань науки  в становленні високоякісної освіти. Фактично пустопорожнім виявився в Стратегії серед провідних напрямів розвитку освіти пункт щодо «наукової та інноваційної діяльності в освіті». Що при цьому реформатори мали на увазі, важко зрозуміти, але з ухваленого тексту Стратегії випливає, що тут ідеться лише про розвиток педагогічної науки. Це при тому, що в сучасному світі найвищі досягнення в сферах всіх без винятку природничо-технічних і гуманітарних наук отримані в науково-освітній галузі, передусім в провідних університетах світу.

Адже переважна більшість нобелівських лауреатів сформувалися і досягли успіху саме в університетських науково-дослідних лабораторіях. Тут доречно зауважити, що нині бюджет Кембриджського університету, в наукових лабораторіях якого виховано понад 80 нобелівських лауреатів, щорічно перевищує 1 млрд.фунтів (з них половина коштів держави, решта – гранти, замовлення бізнесу і приватні пожертви). Водночас сумарний «науковий» бюджет по 100 університетах МОНМС України, за кодами «підтримка фундаментальних і прикладних досліджень у ВНЗ», складає лише біля 300 млн.гривень на рік. За таких умов навіть розмови про входження наших університетів до світових ТОР 500, де в основу оцінювання покладаються в першу чергу наукові здобутки, є безпідставними і наївними.

Світовою практикою, самим життям доведено, що лише тісне поєднання освіти з наукою – запорука забезпечення високої якості освіти та належного інтелектуального супроводу державотворення. Це є і провідною вимогою Болонської декларації щодо інтеграції європейської вищої освіти.

Втім усім відомо, що сьогодні українська наука взагалі, вузівська і поготів, як би ми себе не підбадьорювали, перебувають у критичному стані, який не тільки не відповідає потребам сучасної якісної освіти, а й створює реальну загрозу безпеці держави.

Відносно невисокі показники науково-дослідної роботи в Україні були чи не найголовнішою причиною того, що жоден наш університет, яким би він не був «національним», за всі часи не міг увійти до 500 найбільш рейтингових університетів світу. Але загалом рівень української науки свого часу був достойним. Те, що сьогодні діється з наукою в Україні, передусім у ВНЗ, не витримує ніякої критики. У наукових установах так зване приховане безробіття часом досягає 90%, тобто співробітники приходять на роботу, отримують заробітну плату, але належного результату немає.

Тому на фоні кризового стану української науки дещо абсурдними є статистичні показники галузі (газ. «Голос України» від 12 грудня 2006 р.): за роки незалежності в Україні кількість кандидатів наук зросла в 1,2 раза, докторів – у 1,5 раза, членів-кореспондентів – у 2,5 раза, академіків – у 6 разів, кількість аспірантур – у 1,7 раза, аспірантів – у 2,3 раза, докторантур – у 2,6 раза, докторантів – у 3 рази. Це при тому, що рівень фінансування науки із року в рік стає все нижчим. На жаль, ці негативні тенденції із року в рік поглиблюються.

Числа вражають і спонукають до роздумів.

Понад 700 докторських та 5 тисяч кандидатських дисертацій (кількісно це немало), які щорічно останнім часом захищаються в Україні, не є об’єктивним свідченням високого рівня нашої науки. Це  лише показник кількості дисертацій і не більше. Чимало з них до справжньої науки не мають ніякого відношення. Часто це переписування в різних інтерпретаціях відомого або й просто плагіат, що є особливо типовим явищем у сфері гуманітарної науки.

Здебільшого формальними, такими, що не роблять реального внеску в розвиток української освіти і науки, є результати наукових досліджень так званих галузевих академій. Ці фактично громадські (самоврядні) організації, що фінансуються з Держбюджету, працюють, в основному, самі на себе: дисертації, статті, наукові ступені, звання, монографії, від яких стан освіти і науки не стає кращим. Зокрема, всім добре відомо, що якість освіти в Україні з року в рік погіршується, і виникає питання: а що зробила АПН України, аби цієї тенденції не спостерігалося?

Чи не головною причиною відсталості української науки, безумовно, є залишковий принцип її державного фінансування: 0,3–0,5% ВВП. З урахуванням позабюджетних джерел цей показник часом зростає до 0,9%. Але ж відомо: якщо в державі на сферу науки припадає менше ніж 2% ВВП, розпочинаються руйнівні процеси не лише в самій науці, а й в економіці та суспільстві загалом. Для прикладу, цей показник складає 3,5% в Ізраїлі, 2,75% – в Японії, понад 2% – у США. Росія орієнтується на 3,5%. Про абсолютну величину вкладень тут і говорити не доводиться. А це визначає і відповідну віддачу, і відповідні наслідки, і відповідну перспективу соціально-економічного розвитку. Тому навіть передбачені Законом України «Про науку і науково-технічну діяльність» 1,7% ВВП (яких, на жаль, теж немає) не допоможуть повноцінно розв’язувати проблему.

Окрім фінансування, причиною непривабливого стану вітчизняної наукової галузі є також відсутність упродовж усіх років нашої державної незалежності хоча б якихось тут змін, не кажучи вже про реформування. Як наслідок, відбувалася і поки що продовжується саморуйнація  галузі за законами ентропії. А кулуарно пролобійоване створення поза Національною академією наук України ще п’яти самоврядних (тобто нікому не підзвітних) галузевих академій наук з держбюджетним фінансуванням призвело лише до розпорошення коштів на науку, зниження її рівня й ефективності та, що найважливіше, наукове «роззброєння» освітньої галузі. Сталося неприпустиме – розрив освіти і науки. Тут досить лише зазначити, що на вчених, які працюють у вищих навчальних закладах, з тих мізерних бюджетних коштів, що виділяються на наукові й науково-технологічні дослідження, припадає менше 5%. Це призвело до того, що ефективні наукові дослідження проводяться менше ніж у 50% ВНЗ. Є чимало ВНЗ, де наукові дослідження проводяться на низькому рівні або зовсім відсутні. Незадовільною є матеріально-технічна база вузівського сектору науки, де середній рівень зносу наукового обладнання сягає понад 85%, що практично унеможливлює проведення досліджень на сучасному рівні.

Тим часом так звані державні академії наук, зокрема і НАН України, перетворилися в осередки корупції в науці. Внаслідок цього високі наукові ступені й академічні звання, а разом з тим і довічні грошові винагороди тут часто отримують особи із сумнівним науковим доробком (або й без такого взагалі) та одіозною репутацією в суспільстві. У першу чергу, це стосується державного чиновництва та амбітних бізнесменів, які можуть просто купити дисертацію на ринку несанкціонованих послуг. Корупція як принцип і засіб життя в українській науці вимиває з повноцінного наукового дослідження кращих, дійсних учених та зумовлює зростання наукових бездарів.

За існуючого безладу в науковій сфері держави, коли має місце зневажливе ставлення, а то й просто нехтування думки справжніх науковців, абсолютно закономірним стала поява шахрая-«профессора пі» нейрохірурга А.Слюсарчука, нині заарештованого правоохоронними органами.

Ухвалення попереднім президентом України В.Ющенком рішення про створення для людини, що не володіє елементарними знаннями в обсязі середньої освіти, «інституту мозку» та присудження Слюсарчукові (за інформацією з преси, і його особистому водієві О.Червоному) Державної премії в галузі освіти Президентом України В.Януковичем 30 червня 2011 р. стали, на наше переконання, симптомами тяжкої хвороби українського суспільства, де важливі рішення ухвалюються волюнтаристськи, без залучення фахових експертів.

На жаль, міністр Д.Табачник, уже на час з’їзду будучи добре обізнаним  щодо «величі» А.Слюсарчука, жодним словом не обмовився в своїй доповіді з цього приводу. Все це дискредитує Д.Табачника як Голову Комітету з  Державної премії України, який відверто долучився до пропагування в ЗМІ «унікальних здібностей» А.Слюсарчука і фактично дискредитував не лише новозасновану Державну премію, але й підставив Главу держави, який підписав підготовлений несумлінними чиновниками Указ про присудження престижної державної премії відверто одіозним постатям, які не мають нічого спільного з освітою і наукою.

За існуючого стану української науки не дивно, що вища освіта й наука, зокрема й академічна, втрачають тисячі не гірших учених, докторів і кандидатів наук. Погано й те, що, як засвідчує статистика, наша молодь не дуже хоче пов’язувати своє життя з наукою та прагне працювати за кордоном.

Тут доречно в контексті перспектив розвитку науки у вищій школі України висловити стривоженість учених непрозорістю й волюнтаризмом, з якими Міністерство освіти і науки, молоді та спорту проводило два останніх конкурси на визначення наукових тем, підтриманих у рамках бюджетних кодів «Підтримка фундаментальних (прикладних) наукових досліджень у ВНЗ».

До 2010 р. така підтримка здійснювалася на підставі ухвал 22-х секцій Наукової ради МОН (загалом понад 500 експертів-науковців), прийнятих за результатами експертного оцінювання проектів. При цьому проекти, які отримували оцінку, вищу від встановленого єдиного для всіх «прохідного» рівня, рекомендувалися до фінансування. Формально таку систему збережено і в 2010–11 рр., але тепер «прохідна» планка для кожного із упереджено сформульованих наукових напрямів, або навіть окремих тем проектів, встановлюється свавільним рішенням керівництва міністерства. При цьому прохідний бал для основних природничо-наукових напрямів з невідомих для наукової громадськості, але добре відомих міністерству, причин виявився приблизно вдвічі вищим, ніж для ряду простимульованих міністерством соціогуманітарних напрямків.

У процесі конкурсу створені конкурсні комісії були практично відлучені від прийняття підсумкових рішень. Все зробило на свій розсуд міністерство, а точніше декілька осіб керівного складу.

В результаті за наказом МОНМС №1242 від 28 листопада 2011 р. залишено без фінансування 44% проектів з фізики, 41% – з приладобудування, 30% – з інформатики і кібернетики, 29% – з електроніки, по 28% – з хімії і машинобудування – тобто саме з тих напрямів, які визначають науково-технологічний прогрес. Найбільшого удару завдано університетам з традиційно сильними науковими школами в галузі природничих і технічних наук, поданих авторськими колективами з НТУУ «КПІ», ХНУ ім.В.Каразіна, ОНУ ім.І.Мечнікова, ЛНУ ім.І.Франка та інших провідних університетів. Водночас прийнято до фінансування значну кількість соціогуманітаних проектів з інших ВНЗ, об’єктивна вартість яких викликає сумнів.

Проте свавілля і упередженість міністерство виявило і щодо оцінки окремих проектів гуманітарного спрямування. Зокрема, це стосується українознавчої тематики Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії, щодо якого ось уже біля двох років здійснюється фактично рейдерське нищення цієї єдиної в державі наукової установи українознавчого змісту.

Наукова галузь в Україні потребує невідкладного ґрунтовного реформування, причому не окремих її складових (академічної, прикладної чи вузівської), а української науки загалом, про що вчені АНВШ України вже неодноразово наголошували. У цьому контексті обнадійливим виглядало Розпорядження Президента України від 03.10.2005 р. №1183 про розробку «Концепції розвитку наукової галузі». Проте виконання цього розпорядження не отримало належного розвитку. У колах НАН України, звичайно без залучення громадськості та з формальним залученням до цієї справи чиновників з МОН України, було поспіхом розроблено проект такої Концепції. Документ виявився вкрай недосконалим, таким, що не передбачає якихось важливих змін в існуючій системі, є декларативним, часом суперечливим, не розв’язує проблеми ефективного реформування наукової галузі та забезпечення реального поєднання науки, освіти та інновацій. Формально цей документ було навіть обговорено в підпорядкованих розробникам ВНЗ і наукових установах. Але на тому все й завершилося. Підготовлений проект «Концепції реформування наукової сфери», як і багато інших концепцій і програм, в умовах державного безладу набув статусу «пропалої грамоти».

 

Підсумки оцінки стану освітньо-наукової сфери держави

Отже, з наведеного огляду стану освітньо-наукової сфери держави випливає чіткий висновок, що з ухваленого ІІІ з’їздом працівників освіти документа випав найголовніший, стартовий блок, який дав повноцінне уявлення про те, де ми є, які ми є, який ми реально представляємо інтелектуальний потенціал, якими нас бачить і сприймає світ. Без цього неможливо було розробляти дієву Стратегію подальшого розвитку української освіти.

З урахуванням наведених зауважень розділ ІІІ Стратегії («Механізми реалізації національної стратегії розвитку освіти») уже фактично мало чого вартий. Тут те ж саме «знову за рибу гроші» з відповідним переліком: оновлення нормативно-правової бази системи освіти, удосконалення структури системи освіти, модернізація змісту освіти, забезпечення національного виховання, розвитку і соціалізації дітей і молоді, інформатизація освіти, посилення кадрового потенціалу системи освіти, підтримка наукової та інноваційної діяльності, фінансування та матеріально-технічне забезпечення системи освіти. І знову це зроблено без зазначень, хто і протягом якого терміну має це робити, і що це дасть.

З тексту Стратегії неясно, хто і коли забезпечить фінансування освітньої галузі як пріоритетного напряму видатків бюджетів усіх рівнів; хто і коли має розробити та впровадити нормативи фінансування навчальних закладів усіх підсистем освіти з розрахунку на одного учня, вихованця, студента; хто і коли проведе перегляд штатних нормативів дошкільних, навчальних закладів і забезпечить перехід у фінансуванні навчальних закладів від принципу утримання навчальних закладів до принципу формування їх бюджетів, виходячи з чисельності контингенту та стандарту вартості навчання одного учня, студента; хто і коли має встановити обсяги фінансування освіти відповідно до законодавчо гарантованих норм, поступово збільшуючи їх до середніх показників європейських держав; хто і коли забезпечить формування сучасної системи нормування та оплати праці у галузі освіти, виконання вимог законодавства щодо встановлення зарплати вчителів на рівні середньої промисловості; хто відповідатиме за розробку, виготовлення та постачання навчальним закладам сучасного обладнання, засобів навчання, підручників, програмно-методичних матеріалів для здійснення навчально-виховного процесу в обсягах, передбачених державними освітніми стандартами; хто забезпечить збільшення асигнувань на науково-дослідну та експериментальну діяльність у галузі освіти, доведе обсяги фінансування досліджень і розробок у вищій школі до рівня не меншого за 10 відсотків від загальних асигнувань на її утримання.

Окремо слід повторити, що принципове питання розвитку наукових досліджень в українських ВНЗ (а без високого рівня університетської науки неможливе входження наших вишів до рейтингу провідних університетів світу) звелося в Стратегії до кількох чергових пустопорожніх узагальнень.

На що ж розрахована така неконкретна, безадресна, безвідповідальна Стратегія, що вона дасть? Відповідь на запитання – в новій серії лозунгів, наведених у заключному розділі «Очікувані результати реалізації Національної стратегії розвитку освіти». Це – підвищення якості результатів навчання, створення збалансованої законодавчої бази системи освіти, поширення досвіду успішного реформування освіти, забезпечення необхідних науково-методичних, організаційних, та матеріально-технічних умов, створення ефективної системи забезпечення розвитку дитини покоління інформаційної епохи, створення економічно сприятливих умов і соціальних гарантій педагогічним і науково-педагогічним працівникам, підвищення їх соціального статусу, створення оптимальних умов щодо їх професійного вдосконалення та творчості для забезпечення якісної освіти тощо. Та найбільшим парадоксом, навіть смішним, звучить остання фраза Стратегії «широка підтримка освітніх реформ суспільством». Очевидно, що автори Стратегії таким гаслом уже зараз винесли їй вирок, але, на жаль, це вирок майбутньому української освіти і національного державотворення.

З прикрістю маємо констатувати, що українська інтелігенція як провідна рушійна інтелектуальна сила суспільства виявилася не спроможною адекватно і відповідально діяти в складних соціально-економічних і політичних умовах, що останнім часом склалися в державі. Це стосується більшою або меншою мірою всіх без винятку вкрай недосконалих реформувань у державі, але, як не дивно, абсолютну байдужість продемонструвала наша інтелігенція щодо реформування освітньої сфери України. Ні напередодні ІІІ з’їзду освітян, який схвалив так звану Стратегію розвитку освіти, ні після з’їзду не відбулося належного реагування (позитивного чи негативного) громадськості, в тому числі, і ЗМІ. Хоча при цьому треба визнати, що поки на високому державному рівні Стратегію не затверджено, це уже є добрим знаком щодо можливості найближчим часом відповідально, підійти до реформування найпріоритетніших для держави освітньої і наукової сфер. А це може стати реальністю, якщо національно-патріотичні сили, всі громадяни України, які не байдужі до власної долі і долі держави, посилять тиск на українську владу і змусять її схаменутися, аби не допустити національної катастрофи та втрати державної незалежності.

Підсумовуючи сказане вище, вчені АНВШ України вважають неприпустимим винесення на державне узаконення документів такого низького професійного рівня, яким є «Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012–2021 роки», що фактично дискредитує державну владу та ставить під великий сумнів проголошений Президентом України В.Януковичем курс на здійснення радикальних суспільних реформ.

Насамкінець постає логічне запитання: після послідовних кроків по нищенню української освіти цілеспрямованих «наїздів» на провідні ВНЗ, прийняття провальної Національної стратегії розвитку освіти, відомої ситуації з «професором пі» і т.д., що ще вочевидь має вчинити наше МОНМС України на чолі з Д.Табачником, аби врешті-решт його вкрай руйнівні процеси в освітньо-науковій галузі держави було припинено?