ПРО РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТНЬОЇ ГАЛУЗІ УКРАЇНИ

 В КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМ І ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ ГЛОБАЛІЗОВАНОГО СВІТУ

Микола ДРОБНОХОД

президент АН ВШ України,

заступник директора ННДІУ з освіти

 

Анотація. На основі аналізу тенденцій розвитку світової цивілізації наголошується, що апокаліптичні процеси в системі «Людина – навколишнє середовище» пов’язані головним чином із системною деградацією моралі й духовності в суспільстві. Це зумовлює необхідність переходу людства від парадигми непомірного споживацтва до суспільно-економічного розвитку згідно з вимогами екологічного імперативу. Така постановка питання потребує відповідного спрямування реформ в освітньо-науковій сфері України.

Ключові слова: освіта й наука в Україні, державні освітні програми, апокаліптичні тенденції розвитку, мораль, духовність, споживацтво, інноваційний розвиток, виховання людини, екологічний світогляд.

 

Міжнародна науково-практична конференція «Українознавство у світовому гуманітарному просторі» (21–22 жовтня 2010 р., м. Київ) стала черговим послідовним кроком національно-визначеної освітньо-наукової еліти в боротьбі за інтелектуальне і духовне зростання української нації в жорстких умовах гострих протиріч еволюційного розвитку світу.

Високоякісна освіта й ефективна наука в незалежній Україні, на жаль, поки що не стали першочерговими державними пріоритетами. Це при тому, що постійно, принаймні в освітній сфері, були намагання здійснити реформу начебто відповідно до потреб національного державотворення. Це і відома державна програма «Освіта: Україна ХХІ століття», і «Національна освітня доктрина», це і впровадження 12-бальної системи оцінювання знань учнів у середній школі та перехід до дванадцятирічної школи (зупинилися поки що на одинадцятирічці), і впровадження зовнішнього оцінювання знань учнів та прийняття низки спеціалізованих законів про середню, вищу освіту тощо впровадження зовнішнього оцінювання знань учнів. В Україні зроблені формальні кроки, аби долучитися до так званого Болонського процесу в європейському освітньому просторі.

Проте, об’єктивно оцінюючи реальний стан галузі, можна впевнено констатувати, що якість освіти в Україні назагал має усталену тенденцію до погіршення. Освітні реформи повсякчас або є просто формальними, неадекватними потребам, не мають конкретних, захищених державою програм їхньої реалізації, або є результатом популізму чиновництва. Але як у першому, так і в другому разі, врешті-решт, маємо поширення деградаційних процесів в освітньо-науковій галузі, а відтак і в державі в цілому.

Важливо підкреслити, що, попри значні інтелектуальні кадрові втрати за роки незалежності, в Україні зберігся ще високий потенціал педагогів та вчених, здатних виробляти високоякісну освітню і наукову продукцію. Але на цьому шляху головною перешкодою є традиційна відсутність послідовної й принципової державної політики у цій сфері.

У сучасній Україні відсутнє гідне пошанування знань, навчально-виховної діяльності. Тому-то ця багатюща від Бога держава знаходиться у хвості світової цивілізації, а кращі українські вчені й педагоги їдуть з України у пошуках кращої долі. Внаслідок постійної недолугої державної освітньо-наукової політики в нашому суспільстві відсутня мотивація отримання високих знань, як це є у розвинених країнах, тому сьогодні багато людей не прагнуть високого рівня освіти, а лише намагаються в будь-який спосіб здобути атестат, диплом тощо.

У державі постійно наголошується про устремління бути на рівні європейських країн і народів. Але далі побажань це не набуває розвитку. Як наслідок, рівень елементарної культури нашого народу дуже низький. Прикладом цього є неабияке забруднення навколишнього середовища, безгосподарність, п’янство й наркоманія, нецензурщина тощо.

Найважливішим при цьому є той факт, що висока влада за відсутності контролю з боку громадськості не виявляє належної ініціативи і занепокоєння. Забувши про свій першочерговий конституційний обов’язок успішно працювати заради блага українського народу, вона ось уже 20 років перебуває в стані любовно-аморального екстазу в обіймах з олігархами, що супроводжується руйнацією української економіки, культури, зростанням злиднів, нестримним фізичним і духовним вимиранням нації.

 

Глобалізаційні виклики як чинники необхідних реформувань в освіті

Всезростаючі явища неуцтва й аморальності в українському суспільстві особливо небезпечними постають у контексті майбутнього України, передусім її виживання та збереження в складних, украй суперечливих і загрозливих умовах розвитку світової цивілізації.

Українська влада і суспільство в цілому, на жаль, поки що далекі від чіткого, зрозумілого, планомірного підпорядкування своїх дій майбутньому держави та пошуку адекватної відповіді на глобалізаційні виклики.

Серед них першочерговими є*:

1. Неймовірні темпи кількісного зростання людства, що сьогодні налічує понад 6,5 млрд., до 2015 року має досягти 8–8,5 млрд. А це різко контрастує з можливостями природних ресурсів планети, які спроможні забезпечити нормальне існування лише 1–1,5 млрд. людей («золотий мільярд»). Уже сьогодні із обрахованих ста держав світу, а це в основному провідні розвинені держави, 80% із них споживають більше, ніж здатна забезпечити їхня власна територія.

2. Ми захоплюємося тим, що знання, інформація та технологічні інновації в умовах глобалізації стають провідною продуктивною силою. А втім глобалізація – це шлях до:

уніфікації ринків, культур, політичних систем за західними стандартами;

світового панування ідеології лібералізму, за якої виправданим і моральним є все те, що дозволяє накопичувати капітал і матеріальні цінності;

зростання економічної і соціальної нерівності, моральної глухоти і байдужості до проявів соціальної несправедливості;

знищення життєдайних для кожного народу, нації, держави національних цінностей;

оновленого капіталізму (неоімперіалізму), що ґрунтується на насильницькому домінуванні невеликої групи багатих країн над бідними і призводить до поглиблення прірви між цими країнами; врешті-решт за таких умов відсталі країни і їх народи мають реальні перспективи для зникнення.

3. Негативні тенденції у глобалізованому багатофакторному світі синергетично посилюються під впливом змін клімату планети, які полягають у невпинному підвищенні температури приземного шару повітря. Зміни в процесах циркуляції в атмосфері зумовлюють в одних випадках істотне зростання опадів, в інших – люди будуть потерпати від посухи. У тому й іншому разі в перспективі матимемо все менше можливості отримання якісної води і продуктів харчування. За прогнозами вчених, перед навалою природних катаклізмів уже найближчим часом людина постане безсилою ні фізично, ні матеріально, ні, що найважливіше, морально, адаптуватися до руйнівних їх наслідків. Це стосується всіх регіонів планети, зокрема й України.

4. Серед найбільших проблем, які сьогодні людство начебто намагається вирішити, є проблема необмеженого економічного зростання як самоціль розвитку.

Ґрунтуючись на ідеології безмежного економічного зростання, людина, громада, нація дедалі більше намагаються зреалізувати свої так звані демократичні права на беззастережне використання природних ресурсів. Безперспективність і фатальність такого спрямування розвитку сьогодні є очевидними. Адже маємо загострення міжлюдських, міжетнічних, міжнаціональних і воєнних конфліктів, агресій, ненависті, що супроводжуються все більшою втратою суспільної моралі та людської гідності.

В умовах боротьби за економічне зростання через непомірне споживацтво людського суспільства виснаження природних ресурсів перевищило адаптаційний потенціал глобальної екосистеми і стало незворотним. Інтелектуали світу оцінюють стан взаємовідносин людини і навколишнього середовища в еволюційному розвитку як такий, що досяг рівня так званої точки біфуркації (роздвоєння), коли:

– або поглиблення системної кризи зумовить незворотність процесу деградації людства і безумовної його загибелі;

– або на основі неформального використання знань та історичного досвіду людство здійснить перехід (стрибок) на якісно новий рівень еволюційного розвитку через усвідомлення необхідності докорінної зміни поведінки у його взаємовідносинах з навколишнім середовищем як єдино можливої умови самозбереження.

Такі поведінкові зміни в сутності сучасної людини можливі лише через реалізацію послідовного, тривалого виховного тренінгу людства взагалі й ментально орієнтованого стосовно кожного етносу, народу, нації зокрема. Безперечно, з урахуванням того, щоб не було це вже запізно, коли запобігти апокаліптичному розвитку подій стане неможливим.

 

Основні причини й витоки регресу

в системі «Людина – навколишнє середовище»

Ситуація, яка склалася в суспільстві й природі під впливом зовнішніх природних факторів і внутрішніх чинників, є закономірним явищем в еволюції людини як біологічного виду, що, безумовно, супроводжувалося зміною структури її мозку та зростанням рівня розумової діяльності.

Це неважко зрозуміти, якщо порівняти рівні розуму сучасного мікроцефала (дебіла, ідіота) й викопного австралопітека, вага мозку яких приблизно однакова – 380–450 грамів. Зміни в структурі мозку людини зумовлювали й безперервне зростання її інтелектуального потенціалу, а відтак і можливості пристосування до навколишнього середовища та використання природних ресурсів для забезпечення потреб, які весь час зростали.

Внаслідок тісної взаємодії неперервного природного розвитку інтелекту людини, людства в цілому і всезростаючого споживання ресурсів довкілля в природно-еволюційному часопросторі постійно складалося певне співвідношення цих двох показників. Важливо підкреслити, що збалансування ступеня розумового розвитку і рівня споживання в історії людства ніколи не було. Споживання завжди випереджало рівень інтелекту, навіть попри те, що людство весь час більше підсвідомо, ніж свідомо намагалося компенсувати зазначену незбалансованість через розвиток певних духовних і моральних цінностей (релігійні вірування, національні традиції і звичаї, особливості поведінки людини, її культури тощо).

Проте реально існуюча «незбалансованість» у суспільному розвитку впродовж тривалої історії не мала відчутно загрозливого характеру через уявлення про практично необмежені ресурси довкілля порівняно з показниками їх кількісного використання. Саме тому, не маючи науково усвідомленого розуміння особливостей еволюційного розвитку людства, лорд-канцлер Англії Ф. Бекон у ХVІІ ст. сформулював гасло «знання – сила» щодо надання людству права беззастережно використовувати силу науки для більш інтенсивного освоєння природних ресурсів. Співзвучним з переконаннями Ф. Бекона виявилося й відоме, фактично екстремістське гасло І. Мічуріна: «Нам нечего ждать милостей от природы, взять их у нее – наша задача». Хоча це було вже ХХ ст.

Отже, весь шлях людського розвитку – це використання досягнень науки для експлуатації природних ресурсів без контролю й обмежень, що, зрештою, і зумовило сучасну загрозу виживанню людства та його самознищенню.

Водночас історія людства – це й історія інтелектуального розвитку людини, рівень якої виявився недостатнім, аби розв’язати гострі проблеми апокаліптичного характеру, що постали перед суспільством на початку ХХІ ст. Лише в 2-ій половині ХХ ст. суспільна думка під впливом реальної загрози кризових явищ у суспільстві й природі (зауважимо, що не за рахунок відповідного зростання розуму людини) нарешті дійшла висновку, що так далі жити не можна. Але на питання, як треба людству жити далі, поки що прийнятої суспільством обґрунтованої відповіді не існує.

Для виходу із загрозливої ситуації, що стало очевидним у 2-ій половині ХХ ст., конференцією ООН Ріо-92 було ухвалено концепцію стійкого (сталого) екологічно безпечного та збалансованого розвитку в третьому тисячолітті. На втілення в життя ідей Ріо-92 були виділені багатомільярдні кошти. Проте, як з’ясувалося, всі намагання міжнародної спільноти поліпшити ситуацію виявилися безплідними і марними. За минулі роки жодної із загрозливих для людства проблем ніяким чином не розв’язано.

Доречно підкреслити, що так сталося не тому, що принципи стійкого розвитку є хибними. Вони є зрозумілими і логічними. За висловом відомого американського економіста Г. Дейлі, стійка (стала) економіка може розвиватися, але не може зростати. Економічне зростання може тривати лише до того часу, поки буде досягнута межа регенеративних, поглинаючих можливостей екосистеми.

Але річ у тім, що реалізація принципів стійкого розвитку потребує не стільки належного інформаційного забезпечення та глибоких знань, скільки високої духовності, моралі та природовідповідної поведінки людини і суспільства в цілому, які не є вродженими та досягаються лише завдяки тривалому цілеспрямованому виховному тренінгу. Тим часом сучасні тенденції розвитку світової цивілізації свідчать про дедалі меншу ефективність і роль виховання у формуванні духовного світу людини й людства загалом та все згубніший вплив «раціонального» (того, що забезпечує функція розуму), матеріального у світоглядних цінностях.

Ця тенденція чітко простежується і в гуманітарному просторі України, зокрема  в системі національної освіти.

Проте суспільство (про винятки тут не йдеться) поки що не демонструє з цього приводу великого занепокоєння. Принаймні світова парадигма, що базується на використанні природних ресурсів без обмежень заради задоволення потреб ненаситної людини, залишається провідною в системі соціально-економічного розвитку. Але, як випливає із реальних закономірностей суперечливого розвитку системи «людина – суспільство – навколишнє середовище», стає очевидним і те, що тисячоліттями сформована сутність homo sapiens, яка на рівні підсвідомості зорієнтована на все глибше поринання в лоно необмеженого споживацтва людини, вичерпує свої можливості життєзбереження.

Сьогодні суспільна думка щодо виходу з кризової ситуації ґрунтується в основному на надії і вірі в надзвичайні можливості людського розуму, сподіваючись на те, що людина врешті-решт зарадить ситуації. Ця теза є надзвичайно оманливою та вкрай шкідливою. Вона лише створює перепони для пошуку життєствердних ідей, концепцій, програм захисту і збереження людства й біосфери в цілому. Нині багато хто вбачає вихід у переході до високих інформаційних технологій, нанотехнологій тощо. Ця позиція знайшла своє відображення навіть у назві сучасного суспільства як «інформаційного». Безумовно, така спрямованість думки має певні позитивні наслідки щодо захисту і збереження природи й людства. Проте в цьому разі залишається нерозв’язаним протиріччя між можливостями науки та інформаційних технологій і реаліями подальшого згубного впливу людини на природне середовище й перспективу соціально-економічного розвитку. Але це не може означати, що людина має відмовитися від використання досягнень науки в розв’язанні цього протиріччя. Тим часом і сліпе їх застосування, що в результаті призведе до подальшого загострення кризових явищ у суспільстві й природі, не припустиме.

При цьому не забуваймо й про доведену досвідом аксіому відставання розвитку розуму людини від всезростаючих темпів руйнування навколишнього середовища і поширення негативних процесів у суспільстві. Нині це відставання могло бути компенсоване частково сучасним зростанням «розумності» людини як функції природного розвитку її мозку. Але в проголошеному інформаційному суспільстві на перешкоді в перспективі постають очевидні явища негативного впливу на рівень розумової діяльності людини тих же «прогресивних» інформаційних технологій.

Спробуємо висловити, можливо, неоднозначну думку, що, сьогодні середньостатистична людина приречена бути більш інтелектуально обмеженою, неспроможною в майбутньому робити природні кроки в еволюційному розвитку. Комп’ютери, телебачення, радіо, мобільний зв’язок, сучасні випромінювальні прилади, з урахуванням тенденцій до одноманітності глобалізованого світу, разом з вкрай шкідливим впливом непомірного забруднення навколишнього середовища та падінням духовності й моралі в суспільстві – це очевидні фактори деградації системи «Людина – навколишнє середовище».

Усвідомлення зазначеної загрози – той необхідний крок, який може, поки не пізно, зробити людський розум у точці біфуркації для збереження людини як біологічного виду і загальмувати розвиток у суспільстві й природі апокаліптичних процесів.

З аналізу негативних для людства тенденцій розвитку світу провідною і найнебезпечнішою є втрата моральних і духовних цінностей. Хоча ця проблема існує з часів появлення людини на землі.

Перехід до нового рятівного для людини світогляду є складним, але вкрай необхідним, нічим не замінним, хоча навряд чи можливим кроком навіть на сучасному етапі розвитку. Але, на наше глибоке переконання, іншого виходу просто не існує. Це стосується всіх країн і народів, і насамперед тих, що відстають у соціально-економічному розвитку. Серед таких країн, яким загрожує «апокаліптичний» фінал, виокремлюється й Україна, яка впродовж усіх років незалежності знаходиться у хаотичному стані, не маючи конкретних реальних програм і дій, аби вийти із небезпечної кризової ситуації.

У нашому суспільстві, передусім у владних структурах, немає чіткого усвідомлення, що держава – це складний, багатофункціональний механізм, який може ефективно працювати, якщо всі його ланки будуть триматися на міцному фундаменті моральної й духовної єдності нації.

За таких умов щоденні пустослівні обіцянки можновладців уже найближчим часом досягти високого рівня життя народу, увійти до складу розвинених країн Європи без об’єктивної оцінки та врахування реального стану суспільства і природи все швидше наближають державу до прірви, повернення до нормального життя із якої пов’язане з великими труднощами і втратами, а то й зовсім неможливе. Тут доречно згадати «золоте праксеологічне правило» Т. Котарбінського, згідно з яким кожна добра справа, що затівається в межах порочної системи, рано чи пізно нейтралізується цією системою.

Наочною ілюстрацією дії цього правила є всі дотеперішні спроби побудувати в Україні демократичну, справедливу, правову, економічно розвинену, соціально орієнтовану державу. В українському варіанті дія «золотого правила» Т. Котарбінського означає необхідність об’єктивного з’ясування причин і рішучого подолання негативних явищ і факторів, що обмежують чи унеможливлюють реалізацію комплексу заходів, аби досягти бажаного рівня добробуту народу та гідного майбутнього держави.

Серед них:

1. Відсутність у незалежній Україні чітких, усталених орієнтирів державотворення, стратегії самоствердження та національної безпеки в європейському і світовому вимірах.

Навіть тепер, коли Україна опинилася в тенетах глибокої системної світової кризи, на державному рівні не вироблено обґрунтованої цілеспрямованої, обнадійливої програми дій і заходів. Збайдужілий народ бачить лише безпомічні, хаотичні шарахання уряду в невтішних пошуках внутрішніх і зовнішніх джерел чергових запозичень на тлі гіперболічного зростання цін на товари й послуги та прогресуючого збільшення статків олігархічних кланів.

2. Спотвореність структури, хаотичність та практика некерованості української економіки, що зумовлює її постійне деградування впродовж усіх років незалежності.

3. Застарілі, малоефективні, природоруйнівні технології в сільському господарстві й промисловості, що зумовлює невпинну деградацію навколишнього середовища взагалі та сільгоспугідь зокрема, низьку якість і високу собівартість продукції, непомірно великі матеріальні й енергетичні витрати.

4. Переважно несприятливий, часто катастрофічний стан екологічної ситуації практично по всій території України.

5. Відсутність пріоритету освіти, науки, національної культури в соціально-економічному розвитку держави і, як наслідок, низький рівень освіченості, культури (зокрема політичної) суспільства.

6. Відсутність політичної волі державної влади в реалізації задекларованих у Конституції України принципів демократії, свободи, гуманізму, народовладдя.

7. Високий рівень злочинності й корупції (за цим показником Україна посідає одне з провідних місць у світі), що зумовлює невпинне поглиблення прірви між злиденністю переважної більшості населення і заможністю олігархічної верхівки, а це призводить до нестабільності в суспільстві.

8. Відсутність повноцінного правового поля держави, що часто-густо зумовлює свавілля чиновництва, правоохоронних органів, продажність і маріонетковість судової влади, подальше руйнування природного середовища й виснаження природних ресурсів.

9. Практична відсутність та неможливість впливу громадських організацій на державну політику, зокрема, на діяльність міністерств, відомств тощо.

Лише подолання зазначених суспільних явищ надасть можливість створення сприятливих умов для переходу держави до більш ефективного збалансованого соціально-економічного розвитку.

Серед усіх факторів нестійкості розвитку України особливо визначається відсутність у багатьох українців внутрішньої мотивації до єднання, що породжує явища неповаги один до одного, зрадництва, відсутності солідарності та взаємопідтримки, байдужого ставлення до рідної мови, цінностей національної культури. Згадаймо з цього приводу критичні висловлювання Дмитра Донцова, Миколи і Пантелеймона Кулішів, Олександра Довженка, Миколи Сріблянського, Олега Ольжича та ін.

Досвідом історичного розвитку світової цивілізації доведено, що більшість країн і народів черпають сили в патріотизмі, любові до своєї батьківщини. На патріотизмі споконвіків впевнено тримається  міцне, століттями випробуване і загартоване осердя української нації. Та, на жаль, сьогодні для багатьох українців патріотизм стає якимось половинчастим, голослівним, кон’юнктурним, мімікрійною формою безпринципного, цинічного пристосуванства до умов життя.

На шляху до консолідованої самодостатньої нації гострота проблеми єднання в суспільстві останнім часом зросла і через розбрат в українському православ’ї, що створило сприятливий ґрунт для породження в Україні деструктивних, душеруйнівних, часом злочинних сект екстремістського та сатанинського спрямування.

Разом з тим усі ці негаразди зумовлені відсутністю в Україні найнеобхіднішого – консолідованої думки нації як добре організованої цілеспрямованої сили.

Побутує хибне уявлення навіть і серед тих, хто себе начебто ідентифікує з національною демократією, що ідея єднання української нації має реалізовуватися через вирішення економічних питань, економічне зростання, добробут тощо. Безумовно, що для життя народу і розвитку держави економічна складова є надзвичайно важливою. Врешті-решт досягненню високого рівня економіки має підпорядковуватися кінцева мета розвитку держави. Але чи можна в суспільстві значною мірою деморалізованому, вкрай роздертому матеріальною нерівністю творити національну єдність на тому, що роз’єднує людей у їхній біологічній еволюції, в конкурентній, часто нерівній боротьбі за виживання. Єдність у суспільстві не може також базуватися на релігійному ґрунті та політичних уподобаннях, вони у кожного свої.

Єдність нації, якщо вона має на меті зайняти гідне місце серед сильних націй світу, може відбутися лише на основі однакових і зрозумілих для всіх високих морально-світоглядних цінностей, справедливості й непідробного патріотизму. Тоді нація (без будь-яких прибамбасів, на зразок – «політична», «модерна», «азійсько-європейська») постає як сукупність етносів, що проживають у державі, об’єднуються спільними юридичними нормами, правами і обов’язками (до яких належить і володіння державною мовою), мають духовну потребу жити разом, спільно рухатися до визначеної мети, поклавши в основу цінності культури титульного, корінного для цієї землі етносу, у даному разі українського. З цього приводу Ю. Русов зауважував: «...механічне об’єднання різнорідних елементів, не об’єднаних у гармонійне ціле одним духом, однією ідеєю, дає не життєздатний організм, а нежиттєздатну потвору».

Як бачимо, забезпечити собі омріяне майбутнє може лише сильна духом нація, що здатна протистояти навалі внутрішніх проблем та руйнівних глобалізаційних процесів, тим самим демонструючи національну гідність тих, хто ідентифікує себе з цією нацією. До речі, Ф. Шиллер національну гідність визнавав «найвищим ступенем моральної зрілості людини та найвищим виміром людської краси». У відсутності національної гідності він вбачав головну причину кризи цивілізації, яка спричиняє розлад людської природи і довкілля, занепад роду та його звичаїв.

Таким чином, успіхи в українському державотворенні загалом і в окремих його сферах та напрямах зокрема можливі лише за умови, якщо вони будуть опиратися на міцний фундамент моральної і духовної єдності нації та почуття національної гідності, чого поки що бракує в Україні.

Створення такого фундаменту потребує проведення життєдайних, неформальних реформ в освітній і науковій сферах держави. Проте патологічна відсутність у державі системності у проведенні реальних реформ негативно позначається на цілеспрямованості та якості реформування в освітній сфері.

 

Про актуальність реформування вищої школи України

Ось уже декілька років працівники системи вищої освіти України очікують оновлення Закону України «Про вищу освіту». Адже чинний закон, попри численні зміни і доповнення до нього впродовж 2002–2010 років, не відповідає сучасним потребам розвитку науково-освітньої сфери держави, що зумовлює падіння якості національної вищої освіти та її авторитету на міжнародному рівні.

Перший проект оновленої редакції закону в цілому було підготовлено в МОН України при міністрі І. Вакарчуку. З доопрацюванням його було внесено на розгляд Верховної Ради України народними депутатами В. Полохалом, С. Давимукою та В. Курилом.

У 2010 р. при міністрі Д. Табачнику були додатково внесені зміни і доповнення до проекту закону, нову редакцію якого МОН України у листопаді 2010 р. винесено на обговорення у вищих навчальних закладах та освітянських і наукових установах.

У ситуації, що склалася, Президія АН ВШ України підготувала підсумкові висновки і пропозиції щодо змін чинного Закону України «Про вищу освіту» з урахуванням нових пропозицій Міністерства (повний текст цього документа надіслано до МОН України, Комітету Верховної Ради України з питань науки та освіти, а також розміщено на сайті АН ВШ України).

Серед них виокремлюються такі:

1. У листі МОН України, надісланому в науково-педагогічні й наукові колективи з приводу обговорення нової редакції Закону України «Про вищу освіту», зазначається, що основною метою цього законопроекту є не реформування вищої освіти у зв’язку з очевидним зниженням її якості, а лише «…приведення законодавства України в сфері вищої освіти до вимог Болонського процесу…».

Зі сформульованої таким чином мети випливає, що або МОН України у вітчизняній вищій школі особливих проблем не вбачає і лише вимоги Болонського процесу спонукають до реформування галузі, або ж, на думку Міністерства, українські вчені й педагоги самостійно не спроможні запропонувати щось своє, а тому, як вихід, пропонується скористатися принципами Болонської декларації.

Поза сумнівом, Болонський процес, у рамках якого формується єдиний європейський освітній простір, є позитивним явищем, а приєднання до нього України – історично вмотивоване. Проте досі в Україні відбувалася переважно «гра в Болонський процес», від якої якість нашої вищої освіти не стала кращою. При цьому у ВНЗ, де щонайсерйозніше поставилися до впровадження болонських принципів, передусім відчутно зросла кількість паперової звітності, різноманітних планів, програм, «карток спеціальностей» тощо, які лишень виснажують і озлоблюють викладачів, що й так завантажені лекційними годинами у кілька разів більше від їхніх європейських колег.

Відтак брати за самоціль виконання вимог Болонської декларації в українських ВНЗ є недоречним: в Україні є власна специфіка завдань навчально-виховного процесу, особливостей культури народу, багатого вітчизняного науково-освітнього і педагогічного досвіду, ментальних якостей тощо (які, слід наголосити, Болонська декларація аж ніяк не заперечує).

Необхідно пам’ятати і про те, що в умовах єдиного європейського освітнього простору з’являться сприятливі умови для виїзду українських високопрофесійних фахівців і талановитих студентів на навчання та постійну роботу до країн ЄС з вищим рівнем життя, що уже сьогодні є негативним явищем для України. Український же освітній простір поки що не є привабливим для країн ЄС. Тому держава мусить готувати ефективні рішення для нейтралізації зазначеної небезпеки.

2. Від колишнього СРСР Україна успадкувала потужну науку, яка й сьогодні за багатьма напрямами досліджень посідає провідні позиції у світі. Однак, попри численні декларації, наука в Україні впродовж двох останніх десятиліть ніколи не належала до сфери державних пріоритетів. Відбувалося постійне скорочення фінансування наукових досліджень. Сьогодні сумарно Україна витрачає на дослідження в 500 разів менше коштів ніж США, і в 30 разів менше ніж Росія. З бюджету на науку у нас виділяється менше 0,4% ВВП, у розвинених країнах – 2–3%. У США, Японії, деяких європейських та інших розвинених країнах за уже створеної належної наукової інфраструктури на одного науковця припадає щорічно 100–200 тис. дол. Європа, як про завдання, говорить про суму 1 млн. євро.

В Україні ж, де парк застарілого лабораторного обладнання перебуває у катастрофічному стані, цей показник складає лише 2–3 тис. дол. Все це супроводжується стрімким падінням престижу наукової праці. Талановита молодь не йде в науку або ж залишає її через неможливість забезпечити собі гідний рівень життя. Число науковців в Україні за період незалежності скоротилося вдвічі.

Наслідком такого ставлення держави до своєї науки є вкрай низький рівень інноваційного наповнення ВВП (сьогодні він не перевищує кількох відсотків, поступаючись показникам розвинених країн), а також зниження рівня освіченості суспільства в цілому.

За існуючого стану науково-освітньої галузі можна з упевненістю констатувати про неможливість декларованого переходу України до реальної інноваційної економіки та інноваційного розвитку держави в цілому.

У цьому контексті важко пояснити той факт, що впродовж тривалого часу в державі був відсутній центральний орган виконавчої влади, відповідальний за вироблення й здійснення наукової політики. Міністерство освіти і науки України згідно з положенням де-факто опікувалося переважно наукою в підвідомчих університетах. Водночас Державний бюджет передбачав близько 40 головних розпорядників коштів на науку (з них найголовніший, який отримував понад 50% цих коштів, – НАН України).

Тим часом, замість концентрації державних ресурсів на справді пріоритетних завданнях, внаслідок лобістських зусиль в Україні було створено 5 самоврядних (тобто практично нікому не підзвітних щодо наукової діяльності, але з держбюджетним фінансуванням) галузевих академій, які нещодавно отримали статуси ще й «національних». Рівень цих академій викликає справедливі нарікання наукової громадськості, в тому числі й щодо поширення в них корупції. Так, у вересні 2010 р. вибори до Національної академії медичних наук за 17 з 21-ї вакансії відбулися безальтернативно (такого прецеденту не було навіть за сталінських часів). Уже стало звичайною практикою обрання до Національної академії педагогічних наук високопоставлених чиновників, які не працюють ані в науці, ані в освіті. За таких умов установи галузевих академій, поступаючись за рівнем фундаментальної й прикладної науки інститутам НАН України та провідним університетам, не відіграють важливої ролі у вирішенні завдань відповідних галузей. Така реформа призвела лише до розпорошення і без того мізерних коштів на наукові дослідження та щонайголовніше – до наукового «роззброєння» вищих навчальних закладів.

Зі створенням 2010 р. Державного комітету з питань науки, інновацій та інформатизації (від 10 грудня – Державне агентство з питань науки, інновацій та інформації) питання єдиного органу виконавчої влади, відповідального за наукову політику, так і не було вирішене. Університетська наука залишилася у підпорядкуванні Міністерства освіти і науки України, де зник навіть профільний науковий департамент. Нереально сподіватися, що ті кілька працівників (навіть дуже кваліфікованих), які сьогодні працюють у маленьких наукових відділах МОН України, зможуть ефективно координувати сферу, в якій налічується близько 10 тисяч працівників університетських НДЧ, а також десятки тисяч аспірантів, доцентів і професорів на кафедрах. Водночас не може забезпечити повноцінного розвитку університетської науки і Держнауки, сферою відповідальності якого є масштабні державні науково-технічні програми, що реалізуються за обмеженим переліком пріоритетних напрямків і якими фізично неможливо охопити більшість університетських кафедр та інших наукових структур.

Вища державна влада України поставила цілком умотивоване завдання входження провідних українських університетів до переліку 500 провідних університетів світу, для чого, як відомо,  найважливішим показником (фактично «перепусткою» до цього переліку) є рівень фундаментальної науки та інноваційних розробок. Державна ж «наукова політика» (а точніше – брак належної уваги до наукових досліджень) робить українські університети на тривалий час явно неконкурентоспроможними щодо входження до списку «чільних 500».

Все це потребує чіткого законодавчого визначення перспективного шляху розвитку наукової сфери держави. Тим часом розділ проекту нової редакції Закону України «Про вищу освіту» «Наукова, науково-технічна і інноваційна діяльність вищих навчальних закладів» є формальним, таким, що не врегульовує питання розвитку наукової сфери як основи зростання якості вищої освіти. Статті цього розділу не мають позитивно-реформаторського спрямування. Їх дієвість є практично нульовою, проконтролювати їх виконання реально неможливо.

Тому всі намагання досягти необхідного поліпшення якості вищої освіти через зміни в Законі «Про вищу освіту» без утвердження нової державної політики розвитку наукової сфери, яка б за прикладом розвинених країн світу була спрямована на всебічний розвиток науки в університетах, приречені на неуспіх.

Складається враження, що автори проекту Закону змирилися з існуючим станом науково-дослідної роботи у ВНЗ, постійно наголошуючи в 62 і 63 статтях на долученні до наукових досліджень у ВНЗ установ НАН України та галузевих академій.

3. Відомо, що головним у діяльності будь-якого навчального закладу є навчально-виховний процес. Але, на жаль, у цьому документі виховання громадянина й патріота України взагалі опинилося поза межами законопроекту про вищу освіту. З аналізу законопроекту неважко зрозуміти, що виховна діяльність має другорядне значення, що суперечить потребам сьогодення щодо формування освітньо-виховного ідеалу в державі, утвердження гуманістичних світоглядних цінностей, забезпечення культурного і духовного розвитку особистості, виховання українського патріотизму. В окремих статтях одного із варіантів нової редакції проекту Закону «Про вищу освіту» виховна діяльність ВНЗ пов’язується лише з неоднозначним поняттям про «культурно-виховну роботу». У цьому контексті заслуговує підтримки редакція ст. 21, п. 2 попереднього проекту, де серед завдань ВНЗ є й «українознавче наповнення змісту освіти, забезпечення культурного і духовного розвитку особистості…». Але цього визначення вкрай замало з урахуванням деградаційних процесів у духовному і культурному житті сучасної молоді.

На жаль, в останньому варіанті нової редакції Закону України «Про вищу освіту», надісланому МОН України для обговорення, простежується намагання ще більш неприхильно поставитися до виховної діяльності ВНЗ. Пропонується взагалі відмовитися від вживання поняття про «навчально-виховний процес», залишивши у використанні лише поняття про «навчальний процес». Як наслідок,  уже немає навіть згадки про поняття «культурно-виховна робота», «українознавче наповнення змісту освіти», не кажучи вже про «національне виховання», що, поміж іншого, часом можна було зустріти у первинній редакції законопроекту.

Проект закону фактично готує ґрунт для усунення української мови з вищої освіти. Про це переконливо свідчать підготовлений проект нового Закону України «Про мови в Україні» (автори народні депутати України О. Єфремов, П. Симоненко, С. Гриневецький) та законопроект «Про вищу освіту», де ст. 5 (мова навчання у вищих навчальних закладах) формулюється так: «Мова (мови) у вищих навчальних закладах визначаються відповідно до Конституції України та Закону України «Про мови в Україні».

Цей факт корелює з іншими пропозиціями Міністерства, яке намагається всіляко дистанціюватися від українознавчих, патріотичних ініціатив усіх попередніх міністрів і водночас, попри декларації на курс до Болонського процесу, все більше спрямовує освітній процес у пострадянський простір. Нас не може не тривожити, що новий посібник з історії України («Очерки по истории Украины» за редакцією П. Толочка), який керівництво Міністерства демонстративно пропагує, не лише повертає висвітлення історії України до усталених радянських схем, за якими найвищою історичною місією українського народу було возз’єднатися з «братнім російським народом», але й те, що його написано й надруковано російською мовою! Така позиція Міністерства наче зумисно розрахована на те, аби викликати обурення значної частини наукової громадськості, дискредитувати державну владу в очах патріотично налаштованих громадян.

Отже, з аналізу викладених матеріалів випливає, що провідним напрямом виходу суспільства із загрозливої кризової ситуації є формування світогляду з пріоритетом духовних і моральних цінностей, які були б адекватними до потреб життєзбереження в межах регенеративних, поглинаючих можливостей екосистеми.

Але при цьому треба дати відповідь на запитання: а чи готове у зв’язку з цим сучасне людство до зміни усталеної, збанкрутілої парадигми непомірного споживацтва і переходу до життя в умовах обмеження споживацьких устремлінь відповідно до вимог екологічного імперативу? Чи спроможне людство сприйняти пріоритет морального і духовного?

Як свідчать реалії життя, принаймні тепер до такого кроку суспільство не готове. На жаль, поки що ми є лише свідками того, що в соціально-економічному розвитку меншу роль відіграє духовний світ людини і загалом людства та все згубнішим постає вплив «раціонального», що ґрунтується на ліберальній ідеології боротьби за блага і насолоди. Складається враження, що людство змирилося з думкою про світ без майбутнього.

За таких умов очевидною стає безкомпромісна боротьба за виживання країн і народів. Добре усвідомлюючи, що в цій боротьбі перемагає сильніший, світ уже ранжувався стосовно того, хто збереже себе надовше, а хто приречений бути асимільованим найближчим часом. Звідти походять групування держав типу G7, G7+1, G20 тощо. При цьому слід підкреслити, що всі країни «сімки» чи «двадцятки» пов’язують перспективи бути серед сильніших за першочерговим пріоритетом і підтримкою всебічного розвитку освіти, науки, технологій.

На жаль, Україна знаходиться в стані вкрай загрозливому для виживання і самозбереження. Тому входження до омріяної «двадцятки» України  є малоймовірним. Звинувачувати зараз когось у цьому недоречно, а то й шкідливо. Такими українці демонстрували себе повсякчас в історії. Але одночасно історія вчить, що український народ – це світовий етнос, який здатен заради самозбереження свідомо подолати свої ментальні вади (сварки, чвари, недовіру, зрадництво і неприхований егоїзм, гіперболізовано-хворобливе «гетьманське» мислення) та за законами еволюційного розвитку світу достойно вийти із критичної точки біфуркації. Хоча за нинішнього стану українського суспільства це надзвичайно проблематично.

Однак особливо не вселяє надії нинішня ситуація в державі у зв’язку з проголошеним курсом на проведення важких для виживання людини реформ. Це при тому, що олігархічні кола «божеволіють» від надприбутків, а їхня марнотратність, неприховане хизування своїми статками в очах народу є не чим іншим, як «банкетом під час чуми». У них навіть не спрацьовує інстинкт самозбереження, керуючись яким, вони мали б вкладати кошти у розроблення запропонованих українськими вченими перспективних наукових проектів із збереження здоров’я та тривалості життя людини, пошуку нових джерел енергії, боротьби з потеплінням клімату, розв’язання проблем екологічно-чистого водопостачання та харчування тощо. Наш олігарх краще демонстративно прогуляє на своєму ювілеї мільйони доларів чи євро, аніж хоч якусь копійку вкладе у справу науки. Примітивізм такого мислення – це шлях до деградації та самознищення нації, в тому числі й самих олігархів.

Проте не забуваймо слова українського інтелектуала й політика Олега Ольжича: «Вся історії України – це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад, а вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною.

У цій вічній боротьбі творчого будуючого духу зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б він не походив і як би не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні».

 

Николай Дробноход

О реформировании образовательной сферы Украины  в контексте проблем и тенденций развития глобализированного мира

Аннотация. На основе анализа тенденций развития мировой цивилизации отмечается, что апокалиптические процессы в системе «Человек – окружающая среда» связаны главным образом с системной деградацией морали и духовности в обществе. Это обуславливает необходимость перехода человечества от парадигмы непомерного потребительства к общественно-экономическому развитию в соответствии с требованиями экологического императива. Такая постановка вопроса требует соответствующего направления реформ в образовательно-научной сфере Украины.

Ключевые слова: образование и наука в Украине, государственные образовательные программы, апокалиптические тенденции развития, мораль, духовность, потребительство, инновационное развитие, воспитание человека, экологическое мировоззрение.

 

Mykola Drobnokhod

About reforming of educative branch of Ukraine in context of problems and tendencies of the globalized world development

Annotation. On the base of analysis of the world civilization development tendencies it is accented that apocalyptic processes in the system “Human-environment” are connected mainly with system degradation of moral and spirituality in the society. It causes the necessity of humanity transformation from the paradigm of excessive consumption to social and economical development according to demands of ecological imperative. This stating of the question needs proper direction of the reforms in education and scientific sphere of Ukraine.

Key words: education and science in Ukraine, state education programs, apocalyptic tendencies of development, moral, spirituality, consumption, innovative development, education of personality, ecological world outlook.

 



* Сучасні тенденції еволюційного розвитку людства та Україна // Освіта і управління. – Т. 12. –  2009. – №2–3.