Микола ДРОБНОХОД

президент АН ВШ України,

заслужений діяч науки і техніки України,

лауреат Державної премії України

в галузі науки і техніки

 

Сучасні тенденції еволюційного розвитку людства та Україна

 

Гострі суперечності в системі «людина – навколишнє середовище» – головна проблема сучасності

Історія людини, етносів, націй і держав – це споконвічна боротьба за виживання, в якій завжди гостро поставало питання життя або смерті. Визначальним при цьому є прояв біологічного інстинкту до виживання (життя), тобто «сукупності вроджених реакцій (актів поведінки) організмів…у відповідь на зовнішні і внутрішні подразники» (Сов. енциклопедия, М., Т.10, 1972).

У протистоянні життя і смерті в природі через енергетичний зв’язок поколінь досягається неперервність і вічність життя людини як біологічного виду.

Зазначимо, що захисні реакції (функції) тваринних організмів проявляються лише через реалізацію їхніх природних інстинктів. Людина ж, крім визначених еволюцією рефлекторних інстинктів, здійснює захист свого життя і через функцію розуму. Тож упродовж усієї історії людство вдосконалювало створювані розумом методи і способи захисту життя та все більше виходило за межі суспільних потреб, нехтуючи можливості природного середовища. Як наслідок, замість захисту життя людський розум з усією заповзятливістю рухався і продовжує рухатися у напрямі до самознищення.

І ось прикрий наслідок: на початку ХХІ ст. людство і природне середовище опинилися в глибокій системній кризі. Наразі вкрай загострилися негативні явища глобального виміру, які вже не лише гальмують соціально-економічний розвиток, а створюють реальну загрозу існуванню людства та біосфери в цілому. Про це переконливо свідчить динаміка посилення кризових  явищ у суспільстві, зокрема голоду, злиднів, духовного спустошення особистості, руйнування людської психіки, екологічних катастроф, невиліковних хвороб, піратства, работоргівлі, витонченої злочинності, тероризму, руйнівних конфліктів, локальних воєн і зростаючої реальної загрози виникнення світової війни з застосуванням ядерної і бактеріологічної зброї.

Наростання кризових явищ у суспільстві супроводжується катастрофічною зміною клімату планети внаслідок антропогенної дії та невпинним знищенням численних видів рослинного й тваринного світу материків і Світового океану. У найближчі 20 – 30 років прогнозується зникнення 20-ти тисяч рослин, 320 видів риб, 48 амфібій, 130 рептилій (кожний п’ятий), 924 414 видів птахів і ссавців (кожен десятий). Причому темпи зникнення щороку зростають. А це, як відомо, призводить до посилення нестійкості екологічної системи з важкими наслідками для всього живого на планеті.

За бездумної господарської діяльності вже зараз зруйновано 63% екосистем земної суші. У Росії і Канаді збереглося 65% природних екосистем, у Китаї – 20%, Індонезії – 7, США – 5, Європі (без Росії) – 4, Індії – 1, Японії – 0%. Умовно і відносно екологічно чисті території в Україні складають лише 13%.

Гострота проблеми невпинно зростає в першу чергу через відчайдушну боротьбу за ресурси планети. Нині провідні країни світу – США, Європейський Союз і Японія – вже зараз використовують понад 50% планетарних ресурсів. Безумовно, вони не мають наміру ділити ці ресурси з державами Азії, Африки, Південної Америки.

У масштабі світової економіки в господарський обіг уже залучено понад 2/3 поновлюваних ресурсів планети, а це є свідченням того, що ґрунти, ліси, прісна вода, кисень, рибні запаси тощо дедалі набувають статусу невідновлюваних. Щороку в світі знищується 25 млрд т орнопридатного шару. Кожної хвилини 44 га землі перетворюється у пустелю. З інтенсивністю 20 млн га за рік вирубаються ліси. Вже сьогодні на планеті понад 2 млрд людей страждають від нестачі питної води.

Кризовий стан проблеми виживання людства зумовлює необхідність об’єктивного і тверезого наукового вивчення і оцінювання тенденцій, закономірностей і причин загострення апокаліптичних суперечностей у системі «людина – навколишнє середовище» та розроблення стратегії переходу суспільства на життєствердний етап еволюції.

Для виходу із ситуації Конференцією ООН з проблем навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), було ухвалено Програму дій «Порядок денний на ХХІ століття» як концепцію стійкого (сталого) екологічно безпечного та збалансованого розвитку людства в третьому тисячолітті. Ідеї Ріо-92 свого часу стали важливою складовою національної політики і безпеки багатьох, передусім розвинених, країн світу. Для їх утілення було виділено багатомільярдні кошти.

Проте всі намагання міжнародної спільноти поліпшити ситуацію виявилися безплідними  і марними. За минулі роки жодної із світових проблем навіть щонайменшим чином не було розв’язано.

І це відбувається не тому, що принципи стійкого розвитку є хибними. Ці принципи є досить зрозумілими і логічними, адже йдеться про розвиток без зростання за межі можливості навколишнього середовища. Але річ у тім, що реалізація цих принципів потребує не стільки належного інформаційного забезпечення та глибоких знань, скільки високої духовності, моралі та природовідповідної моделі поведінки людини і суспільства в цілому, які не є вродженими, а досягаються лише завдяки тривалому виховному тренінгу.

Природовідповідна модель поведінки виявилася найбільш важкою для реалізації, хоча людство впродовж всієї історії постійно вдавалося до системних заходів із життєзабезпечення та самозбереження. З цією метою формувались суспільні загальнолюдські, національні, звичаєві норми поведінки. До цього покликані і релігійні вірування. На всіх етапах історії суспільство переймалося питаннями виховання людини. Причому дієвість виховних звичаєвих і релігійних норм і правил поведінки людини виявлялася часом більшою, ніж ухвалених у державі законів.

На жаль, сучасні тенденції розвитку світової цивілізації свідчать про все меншу і меншу ефективність і роль виховання у формуванні духовного світу людини і загалом людства, і все згубніший вплив «раціонального» (того, що забезпечує функція розуму) у світоглядних цінностях.

За сучасною парадигмою еволюційно визначеного розвитку суспільство будує свої відносини з довкіллям, нехтуючи будь-які етичні і моральні норми і правила. Фактично стає очевиднішим відчуження людини від природи, хоча автоматично продовжує декларування свого зв’язку з нею. З відчайдушною заповзятливістю людина все глибше поринає в лоно споживацького існування, залишаючись байдужою до заподіяної при цьому шкоди навколишньому середовищу, а одночасно і самій людині. І ось, замість того, щоб бути душею і розумом планети Земля, людство розвивається як її важке вірусне захворювання.

Сьогодні індустріальна і постіндустріальна цивілізація увійшла в жорстке протистояння з природою, екологічною системою планети. Складається враження, що людство змирилося з думкою про світ без майбутнього.

 

Економічне зростання без обмежень – шлях людства до самознищення

У сучасних умовах у суспільстві сформувалося настановлення на добування благ, на так зване економічне зростання за будь-яку ціну, якщо цією ціною є навіть самознищення. Неминуче це породжує такі людські вади як заздрість, гнів, нечесність, лінощі, байдужість, тобто – зло. Сучасне суспільство з усією очевидністю демонструє феномен техногенного безумства та невпинної деградації.

Об’єктивним свідченням сказаного вище є вкрай низький рівень еволюційної досконалості людини в її енергоречовинному обміні з навколишнім середовищем. З погляду науки, це, передусім, зумовлено низьким рівнем мінімізації витрат внутрішньої енергії людини (організму) на добування засобів існування, забезпечення метаболізму та виведення метаболітів у навколишнє середовище. За даними сучасних досліджень, ці витрати сягають понад 90% і забезпечують фізіологічні потреби репродуктивної функції людини. Решта енергії спрямовується на реалізацію розумової функції. Тобто коефіцієнт корисної дії організму людини на цьому еволюційному етапі складає близько 10% (за окремими моделями – не більше 2%).

Психофізіологічна сутність людини характеризує її як істоту, що знаходиться на найнижчому рівні еволюційної драбини порівняно з іншими біологічними видами. Людина – єдиний серед біологічних видів, який без життєвої потреби системно і цілеспрямовано знищує особин свого виду.

 Як би нам того не хотілося, як би ми себе не вихваляли, визначивши, що ми є видом homo-sapіens (людина-розумна), насправді сформована еволюційна сутність людини виявляється як істоти хитрої, хижої, що для свого життєзабезпечення і самозбереження вдається до маніпуляцій і обману одноплемінників. Як людина-споживач, вона шукає не високого шляхетного змісту буття, а благ і насолод, причому без усіляких обмежень. Про моральні і духовні цінності тут не йдеться.

Величезної шкоди майбутньому завдає сповідування суспільством ідеології збагачення як мети життя. Насправді це ідеологія лібералізму, котра через  свою теперішню сутність стала основою капіталістичної системи господарювання як найбільш руйнівної щодо навколишнього середовища і гуманістичної сутності людини. Сьогодні лібералізм розуміють як систему поглядів, згідно з якими соціальна гармонія і прогрес людства можливі лише на базі приватної власності та свободи індивіда в економіці і в усіх інших сферах діяльності. Егоїзм й еротизм лібералізму, ігнорування морально-етичних норм і духовних цінностей у боротьбі за блага і насолоди визначає цю ідеологію як украй небезпечну і руйнівну. Це зближує її з сатанізмом, який, як відомо, об’єднує індивідів, що втратили будь-яку моральність і духовність у гонитві за матеріальними благами. Основна відмінність між ними лише в тому, що сатанізм заборонено в усіх країнах і релігіях, а лібералізм є офіційною світовою ідеологією розвитку. Недаремно Ватикан для спасіння людства оголосив важким гріхом матеріальну ненаситність людини, до якої спонукає ідеологія лібералізму.

На жаль, суспільство сьогодні і у подумках не відмовляється від так званого економічного зростання, обмеження рівня комфорту заради збереження довкілля, а отже, і самозбереження. У ньому панує культ богатства і грошей, тобто ідеологія «золотого унітазу» (безглуздого споживання), що ніяким чином не пов’язана з життєвими потребами, мораллю і духовністю, які мали б протистояти руйнівним тенденціям споживацького інстинкту людства.

Недаремно відомі мільярдери Сорес і Трамп однозначно наголошують на несумісності бізнесу і моралі. Фінансовий успіх обернено пропорціональний наявності моралі. Таким чином формується еліта так званого «громадянського суспільства» (суспільства свободи та демократії), у якому все більше викристалізовується природоруйнівна і самовбивча сутність людини, її моральна і духовна деградація.

У трагічній історії споживацтва людства значну роль відіграв розвиток науки (при всіх можливостях її гуманістичного спрямовання) як один із провідних факторів нищення природи і відокремлення діяльності від релігії.

Френсіс Бекон – лорд-канцлер Англії (ХVІІ ст.) – один із засновників наукового методу, обстоював безперечне надання людству дозволу безконтрольно здобувати і використовувати силу науки. Він стверджував, що наука має бути відокремлена від релігії, а отримані в результаті наукового пошуку факти не підлягають ніякій моральній оцінці. Отже, відтоді сила науки використовується для цілеспрямованої реалізації парадигми панування над природою, не наражаючись на моральне покарання. До речі, моральний безлад Бекона був породжений поглядами давньогрецького філософа Платона, за якими людський інтелект здатен безпечно аналізувати та розуміти природні світи, нехтуючи принципи моралі, що випливають із ставлення до Бога і Божого творіння.

Відокремленість наукового від морального безперервно і гіперболізовано формує зло у вигляді масованої технологічної навали на навколишнє середовище із застосуванням досягнень науково-технічного прогресу. За такої світоглядності життєдайний принцип демократії перетворюється у фікцію. Вбивча сутність цього принципу полягає в тому, що сьогодні не лише культивується, а й втілюється думка, що капітали і вседозволеність є квінтесенцією щастя, основними і єдиними засобами життєзабезпечення.

Як наслідок, людина, громада, нація все більше намагаються зреалізувати свої так звані демократичні права на беззастережне використання природних ресурсів. Наразі забувають про свій обов’язок їх берегти та заощаджувати не лише для себе, а й для наступних поколінь.

Безперспективність і фатальність таких тенденцій розвитку є очевидною.

На перший погляд, продуктивність біосфери майже невичерпна і складає на суші 53 млрд т, у морях і океанах – 30 млрд т. Проте станом на 2004 р. людство вже споживало на 20% більше природних ресурсів, аніж може виробляти наша планета.

Сьогодні в США, де проживає 5% населення землі, високий рівень життя забезпечується завдяки використанню 40% світових природних ресурсів. Звідси випливає, що такий життєвий рівень доступний лише 12,5% населення. За такого рівня споживання решта населення  (87,5%) залишається приреченою на бідність, голод, деградацію і вимирання. Виходячи з реалій сьогодення, щоб досягти американського рівня життя, Китаю, де налічується понад 1,3 млрд жителів, необхідні природні ресурси в чотири рази більші, ніж має Земля.

Як наслідок, подальше загострення міжлюдських, міжетнічних, міжнаціональних і воєнних конфліктів, агресії, ненависті, що супроводжуватиметься втратою суспільної моралі та людської гідності.

 

Глобалізація як фактор системної світової кризи

Процеси деградації суспільного розвитку значною мірою продиктовані впливом так званої глобалізації, перед тиском якої людство все більше капітулює. До цього спонукає передусім те, що ми повсякчас чуємо і бачимо, як глобалізація, котра невіддільна від науково-технічного прогресу, зумовлює приманливі зміни в стандартах життя, в природі економічного зростання в умовах формування суспільства знань, можливостях ділової активності людини через широке впровадження в усіх сферах життя інформаційних і комунікаційних технологій. Ми захоплюємося тим, що знання, інформація та технологічні інновації стають провідною продуктивною силою.

А втім глобалізація – це шлях до:

          уніфікації ринків, культур, політичних систем за західними стандартами;

          світового панування ідеології лібералізму, за якої виправданим і моральним є все те, що дає змогу накопичувати капітал і матеріальні цінності;

          зростання економічної і соціальної нерівності, моральної глухоти і байдужості до проявів соціальної несправедливості;

          знищення життєдайних для кожного народу, нації, держави національних цінностей;

          оновленого капіталізму (неоімперіалізму), що ґрунтується на насильницькому домінуванні невеликої групи багатих країн над бідними і призводить до поглиблення прірви між цими країнами; врешті-решт за таких умов відсталі країни і їх народи мають реальні перспективи для зникнення.

Парадоксально, але факт, що глобалізація і економічне зростання спричинюють невпинне збільшення злиднів. За оцінками Світового банку, кількість бідних, передусім голодних, у світі вже зараз сягає понад 1 млрд через здебільш непомірне споживання в країнах «золотого мільярда», де проживає 20% населення і витрачається понад 85% усіх світових ресурсів. У найбідніших країнах, де проживає 20% населення, виробляється лише 1% світового ВВП; на країни, де проживає 60% населення, припадає 13%.

Проте, як констатує колишній президент США Клінтон, «Поїзд глобалізації повернути не можна. І якщо ми хочемо, щоб Америка була на правильному шляху, нам не залишається іншого, як узяти на себе управління цим поїздом». Сьогодні глобалізація, хоч і неофіційно, стала ідеологією політичної ділової еліти США.

Отже, через непомірне споживацтво людського суспільства виснаження природних ресурсів перевищило адаптаційний потенціал глобальної екосистеми і стало незворотним.

 

Зміни клімату планети як фактор наростання

кризових явищ у природі і суспільстві

Негативні тенденції у глобалізованому багатофакторному світі синергетично посилюються під впливом зміни клімату планети, яка полягає в невпинному підвищенні температури приземного шару повітря. Як доведено вченими і констатовано ООН, до потепління клімату головним чином призводить антропогенна діяльність людства. За минуле століття температура на планеті зросла у середньому на 0,6оС, що зумовило підняття рівня Світового океану на 0,17 м. За різними оцінками, впродовж ХХІ ст. температура збільшиться до 1,8 – 4оС, але є і песимістичніші прогнози. На приполюсних частинах земної кулі темпи потепління істотно більші, ніж в інших кліматичних зонах.

Важливо зазначити, що зростання температури повітря до таких значень може відбутися набагато швидше, ніж це передбачається відомими моделями прогнозування.

Ідеться не просто про потепління клімату, а про його катастрофічні зміни, що загрожують затопленням величезних площ прибережних (і не лише) густонаселених територій з відповідними для людства апокаліптичними наслідками. Потепління клімату також спричинює інтенсивне зростання температури і окислення світового океану, танення льодовиків планети, всезростаючу кількість катастрофічних ураганів, смерчів, повеней, від чого вже зараз масово гинуть люди. Зміни в процесах циркуляції в атмосфері зумовлюють в одних випадках істотне зростання опадів, в інших – люди будуть потерпати від посухи.

За прогнозами вчених, перед навалою природних катаклізмів уже найближчим часом людина постане безсилою ні фізично, ні матеріально, ні, що найважливіше, морально, адаптуватися до руйнівних їх наслідків. Це стосується всіх регіонів планети, зокрема й України. За електродинамічними моделями зміни клімату, першочергово це відбуватиметься на території США, Мексики, Південно-Східної Азії, в тому числі й Китаю. Прогнозується, що в Росії потепління розвиватиметься швидше, ніж у середньому на планеті. За окремими моделями, через катастрофічні наслідки потепління кількість людей на планеті зменшиться до 100 млн.

На жаль, перспективи боротьби з руйнівним для людства явищем зміни клімату є невтішними. Теорію потепління клімату планети під впливом парникового ефекту запропонував ще понад 150 років тому французький фізик Жан-Батіста Фур’є. Однак і донині вчені так і не з’ясували реальну першопричину антропогенного підвищення температури на землі, що сьогодні призводить лише до боротьби з наслідками цього явища та марного витрачання мільярдних коштів без будь-якого просування вперед у цьому напрямі.

Передусім це стосується боротьби з викидами в атмосферу так званих парникових газів, а передусім вуглекислого газу, що за існуючою догмою (гіпотезою) є головною причиною потепління. З цієї проблеми останнім часом систематично проводяться міжнародні конференції і саміти. Але далі, чим обговорення проблеми, справа фактично не рухається. Нез’ясованість реальної першопричини потепління та надання проблемі бізнесового характеру і можливості торгівлі міжнародними квотами на викиди в атмосферу залишає все менше надій на її розв’язання. Фактично втратив свою значущість і важливість Кіотський протокол.

Усе це свідчить про нерозуміння людством реальних масштабів загрози глобального потепління.

 

Демографічні проблеми і загрози розвитку цивілізації

Кризові явища в суспільно-економічному розвитку світу все більше загострюються через постійне збільшення населення планети та зменшення можливостей забезпечити його потреби, передусім у їжі.

На переконання багатьох учених, перенаселеність планети, яка за останнє століття набула характеру демографічного вибуху, є провідним фактором непомірного тиску на природу. Вперше на це звернув увагу в 1794 р. Жан Антуан Кондросе у праці «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму». За ним Томас Роберт Мальтус у 1798 р. проблему перенаселення підняв до рівня закону, згідно з яким «населення, якщо не заважати його вільному відтворенню, вдвічі збільшується кожні 25 років, тобто – у геометричній прогресії. Водночас обсяги ресурсів, необхідних для підтримання життя, зростають лише в арифметичній прогресії».

Усувається ця диспропорція внаслідок голоду, епідемій, стихійних і антропогенних катастроф, війн, багатьох інших причин. Адже добре відомо, що є один спосіб народження людини, але існують тисячі для її знищення.

За невпинного скорочення територій, придатних для життєдіяльності, кількість населення нашої планети щороку збільшується на 80–100 млн осіб. Минули тисячоліття, допоки населення землі досягло 1 млрд у 1830 р. За століття, тобто до 1930 р., воно зросло до 2 млрд. Для третього мільярда знадобилося тридцять років (1960), для четвертого – всього 16 років (1976). За даними ООН, нині кількість землян складає понад 6,6 млрд. За передбаченнями вчених, до 2050 р. їхня чисельність сягне понад 9 млрд.

Наразі ряд учених і експертів ООН наголошують, що через обмеженість природних ресурсів благополучне життя на планеті Земля може бути забезпечене лише для 1–1,5 млрд людей. За такої демографічної ємності планети і виникло поняття про так званий «золотий мільярд». Таким чином, понад 5 млрд жителів уже сьогодні є «зайвими» на планеті, а тому гостро постало питання штучного скорочення населення.

У цьому контексті вкрай небезпечною для людства виявилася середина ХХ ст., коли було винайдено і випробувано найжахливіші знаряддя вбивства (ядерні, радіологічні, хімічні, біологічні), які здатні миттєво знищити все живе на планеті. Сьогодні запаси ядерної зброї у світі досягли 1 млн 300 тис. «хіросім», а це в перерахунку означає, що на кожного жителя планети припадає 3,5 т тринітротолуолу. Як зазначає відомий російський учений Є.Веліхов, ядерна зброя це вже не інструмент політики і навіть не інструмент війни, це інструмент самовбивства.

Винахідники та володарі такої зброї свідомі того, що її застосування в умовах гіперболічно зростаючої нестачі ресурсів, передусім продовольчих, є високоймовірним, що рівнозначно біологічному колапсу.

Для життєво необхідного зменшення диспропорції між постійно зростаючим народонаселенням Землі і потребою в їжі є намагання гуманно розв’язувати проблему через значне збільшення маси продовольства нарощуванням техногенних способів його виробництва. З цією метою використовуються синтетичні наповнювачі продуктів харчування, зокрема: підсилювачі смаку, ароматизатори, барвники, емульгатори, стабілізатори, згущувачі, розпушувачі, регулятори кислотності, антиокислювачі, гормони тощо. Вживання цих продуктів призводить до невиліковних хвороб, знищення геному та репродуктивної функції людини, а отже, пришвидшує її деградацію та спричинює вимирання як біологічного виду.

У підсумкових документах Картахенської конференції (2000) та Йоганнебурзького (2002) саміту ООН з виживання людства в ХХІ ст. настійно рекомендується народам світу інтенсивно виробляти та споживати їжу з генетично модифікованих організмів як нешкідливу.

Таку рекомендацію можна почасти пояснити недалекоглядністю деяких учених (також і відомих українських). Але головним тут є лобіювання інтересів тих, хто не буде цю їжу споживати, кому байдужа доля людства, а головним пріоритетом є збагачення в будь-який спосіб. До речі, жителі США не споживають трансгенів. Результати наукових досліджень закономірностей виникнення і видового розвитку живої речовини переконливо підтверджують, що їжа з генетично модифікованих організмів не сумісна з життям. За наслідки мутації через уживання трансгенних продукти відповідатимуть наші діти й онуки. Наразі в Україні 95% продуктів містять шкідливі і надто шкідливі для здоров’я і життя людини речовини, а серед них і трансгенні. А до цього треба додати ще й велику шкоду для здоров’я людини використання упаковки із синтетичних (канцерогенних) матеріалів і на що в Україні не звертається уваги.

Ефективною зброєю держав «золотого мільярда» проти решти світу є деморалізація суспільства, спустошення свідомості, протистояння національній гідності, що, своєю чергою, призводить до послаблення віри, національної культури, традицій. Як наслідок, руйнується імунна система держави – вона стає хворою, а її народ – легко маніпульованим. Він біднішає, морально деградує, спивається, стає жертвою наркоманії, а отже, вимирає.

На вимирання людства через його деморалізацію і деградацію зорієнтована і політика провідних країн Америки і Європи щодо сексуальної свободи, сексуальних збочень.

Ці ганебні явища мабуть завжди мали місце в суспільстві, але при цьому дотримувалися певні правила пристойності, вироблені суспільством. Сьогодні ж ідеться про підняття зазначених явищ, зокрема гомосексуалізму, до рангу прав людини. Як наслідок, це аморальне явище нині набуває демонстративного характеру, пропагується в ЗМІ, мистецтві і навіть в системі освіти, відбувається вінчання гомосексуальних пар у церкві.

Тим часом у 1992 р. Рада сексуальної інформації і освіти США розробила правила з питань сексуальної освіти в американських середніх школах, де сказано: жодна із форм сексуальної орієнтації чи структури сім’ї не переважає будь-яку іншу в моральному плані. Європарламент також ухвалив постанову, згідно з якою Європейська співдружність має дозволити гомосексуальним парам бути в шлюбі та усиновлювати і виховувати дітей. Він закликає анулювати всі закони, відповідно до яких сексуальні акти між особами однієї статі вважаються злочином і підлягають дискримінації.

 

Сучасне суспільство і точка біфуркації

Аналіз тенденцій в еволюційному розвитку світу дає підстави для ствердження, що у взаємовідносинах людини і природи постала надзвичайно глибока системна криза. Зумовлена вона неспроможністю сучасного людства внаслідок перенаселення планети й досягнення критичного рівня деградації навколишнього середовища надалі забезпечувати себе засобами існування (передусім їжею, одягом, житлом та енергосировинними ресурсами).

З огляду на об’єктивно назрілу проблему виживання «золотого мільярда» у світі швидше свідомо, ніж несвідомо, відбувається об’єднання так званих розвинених країн. Ще за часів СРСР публіцист і юрист міжнародник А.К.Цикунов доречно зауважував, що розвинені країни намагатимуться зберегти високий рівень споживання. З цією метою вони вдаватимуться до будь-яких заходів, аж до військового втручання, аби решту світу втримувати в нерозвиненому стані для використання його як сировинного придатку та місця скидання шкідливих відходів.

Сьогодні визначились і країни, що входять до фонду «золотого мільярда». Це країни Північної Америки, Японії та Євросоюзу. Вони вже сьогодні володіють і керують світом, їм належать транснаціональні компанії та доступні всі види найстрашнішої зброї, технології генної модифікації продуктів. На виживання «золотого мільярда» зорієнтовано створення блоку країн G-7 («велика сімка»). Першість і пріоритет у цій «сімці» належить наймогутнішій військовій країні –США. Військовий потенціал цієї держави більший, ніж решти країн світу разом з Росією. Про допомогу слабким країнам тут не йдеться. Яскравим прикладом «уболівання» розвинених країн за стан справ у країнах, що розвиваються, є різке зменшення за три роки теперішньої світової кризи інвестицій на підтримку відсталих країн. За даними ООН у 17 країн Латинської Америки у 2007 р. було інвестовано 184 млрд дол. Наступного року ця сума зменшилася до 89 млрд дол., а в 2009 р. не перевищила 44 млрд дол. Наслідком подібної політики розвинених країн є зростання за період кризи кількості голодуючих у світі на 9%; сьогодні їхня кількість становить понад 1 млрд. А втім, злиденність є набагато більшою.

Сьогодні інтелектуали світу з упевненістю констатують, що час безконтрольного і безглуздого панування людини в природі минув безповоротно. Однак через утілення силового потенціалу окремі країни, принаймні «великої сімки», ще років з двадцять інерційно розвиватимуться за парадигмою безмежного економічного зростання, але решта країн і народів щораз більше прирікатимуться на деградацію і вимирання.

Сучасна системна криза вкотре засвідчила, що світ наближаєтья до так званої точки біфуркації (роздвоєння), тобто стану нестійкої рівноваги, що є загрозою існуванню людства. Відомі вчені з різних країн – Лестер Браун, Деніз Медоуз, Еріх фон Вайцзеккер, Моріс Стронг, Микита Мойсєєв і багато інших – дійшли однозначного висновку: якщо негайно не вжити рішучих заходів, то до 2020–2030 рр. біосфера разом з людством опинеться у квазістабільній фазі еволюції, до умов якої людський організм і все суспільство не здатні адаптуватися. Водночас наголошується, що передбіфуркаційний період небезпечний тим, що найменший поштовх здатен спровокувати лавиноподібний розвиток негативних процесів.

У зазначеному стані може бути лише два варіанти світового розвитку (М.І.Дробноход, В.К.Луцюк):

1) або інволюція, тобто поглиблення глобальної системної кризи і незворотність процесу деградації людства та його загибелі. Нострадамус передбачив кінець Світу в 3797 р., але вчені обґрунтовано прогнозують його вже в першій половині ХХІ ст.;

2) або ноосферна революція на основі накопичених людством знань і перехід (стрибок) на якісно новий еволюційний рівень через усвідомлення необхідності докорінних змін у взаємовідносинах людини і навколишнього середовища як єдиної еволюційної можливості самозбереження.

Ще в 1925 році В.І.Вернадський у праці «Автотрофність людства» обґрунтував, що для розв’язання зазначеної проблеми «…необхідно підійти до основ людської могутності – необхідно змінити форму харчування та джерела енергії, що використовує людина». У цьому контексті вчений передбачив потребу і неминучість відкриття феномена автотрофного харчування. «Чи буде воно добродійним, чи принесе нові страждання людству? Ми цього не знаємо, – зазначає мислитель, – але перебіг подій, майбутнє може бути визначено великою мірою нашою волею і нашим Розумом. Необхідно вже зараз готуватися до цього відкриття, неминучість якого очевидна».

Перехід до автотрофності, яка ґрунтується на використанні їжі, синтезованої без посередництва організмів, відкриває можливість переходу до забезпечення самозбереження людства на основі концепції активної еволюції. Це можливо лише через свідоме активне відтворення (завдяки накопиченим людством знанням) принципово нової для людини, але природно генетичної на природному рівні, надпотужної харчової ніші.

Якісна зміна енергоречовинного обміну людини як саморегулювальної та самовідновлюваної  біосистеми закономірно і неминуче матиме і відповідні еволюційні наслідки – вдосконалення духовної і моральної сутності людини,  її гармонійної взаємодії з навколишнім середовищем і, як наслідок, зменшення на кілька порядків антропогенного тиску.

Значно збільшиться рівень якості Розуму людини і його використання у процесах  життєзабезпечення та самозбереження. Наразі досконалість людини в еволюційному розвитку сягне рівня, необхідного і достатнього для переходу на  вищий об’єктивно ноосферний етап у геокосмічній еволюції живої речовини.

Набагато зросте тривалість життя, оскільки автотрофна їжа не містить в  своєму складі речовин, невластивих метаболізму, а це відчутно зменшить швидкість наростання  ентропії (старіння) організму. До того ж така їжа кількісно і якісно збалансована зі складом ДНК людини.

Автотрофне  харчування як природно-генетичне стане  надійним засобом лікування важких хвороб, бо таким чином буде  усунено причину їх виникнення.

Уперше людина матиме змогу активно омолоджувати організм завдяки повній узгодженості дій саморегулювальної та самовідновлювальної його функцій в умовах природно-генетичної відповідності енергоречовинного обміну.

Відтак буде розв’язана проблема голоду й усунена загроза  загальнолюдському існуванню.

У руслі зазначених тенденцій еволюційного розвитку світу та висновків, які випливають із цих тенденцій, самозбереження і виживання людства можливе лише за умови вдосконалення людини у її світоглядних цінностях, серед яких –висока духовність, мораль, добро і справедливість, любов до рідної землі. Іншого не дано.

Щоб не стати жертвою у цьому вкрай суперечливому світі, потрібно подбати про порятунок, який полягає передусім у збереженні національної гідності як головної умови захисту людської популяції від руйнівного впливу глобалізації та хижого устремління «золотого мільярда». Протистояти навалі глобалізованого нищення людства зможуть лише ті етноси, нації і держави, що здатні об’єднати свої зусилля заради шляхетної мети виживання.

Треба також зауважити, що ніякі ООН не здатні запобігти загрозі глобальної біосферної катастрофи, а мудрецями і пророками є видатні вчені, а не політичні діячі, котрі мають дослухатися до голосу розуму і вжити заходів для дій відповідно до рекомендацій науки.

 

Україна в контексті європейського вибору розвитку

В умовах означених тенденцій розвитку світової цивілізації очевидними стають небезпеки і загрози для виживання української соціуму та збереження суверенітету держави.

На жаль, через ненаситність і аморальність, інколи примітивність й егоїстичне розуміння привладною і білявладною «елітою» соціально-економічних проблем розвитку, Україна, одна з найбагатших за природно-ресурсним потенціалом країн світу, на початку ХХІ ст. опинилися на задвірках цивілізації. Наша держава сьогодні не є ні членом G-7, ні G-(7+1), ні G-14, ні G-20. А головне – немає реальних перспектив і підстав для входження України до цих глобалізованих об’єднань. Навіть до країн «двадцятки», до якої ввійшли такі країни, як Росія, Китай, Індія, Бразилія та інші, що на цьому етапі розвитку можуть створювати труднощі для країн «великої сімки», володіючи неабияким воєнним і природно-ресурсним потенціалом та маючи велику національно об’єднану кількість населення.

Україною, роздертою і знесиленою кланово-олігархічною системою влади, держави «сімки» постійно маніпулюють то із Заходу, то зі Сходу. Безумовно, щоразу Україна зазнає все більших фінансових, економічних і, щонайважливіше, моральних збитків. Наша держава сьогодні як підкошуваний бур’ян при битій дорозі.

Прикрим є те, що Україна одна з найбільших країн світу, має один з найвищих рівнів корупції (146-те місце); за втратами від знецінення валюти під час кризи вона виявилася на 181-му місці; внесок інноваційної складової до загального ВВП не перевищує 1–2 % (в розвинених країнах він сягає понад 50–60%); зношеність основних фондів складає понад 70–80%.

Показовими є дані про рівень життя в Європі (European Quality ot Life Index). Згідно з цими даними (див. таблицю) в Україні середні доходи на сім’ю щорічно складають 2,6 тис. євро, середня тривалість життя не перевищує 66 років. У країнах Європи середні доходи сім’ї коливаються переважно в інтервалі 20–30 тис. євро, а середня тривалість життя складає близько 80 років. Наразі в Україні одна з найбільших тривалість робочого тижня і найменша кількість святкових днів.

                           Таблиця

Показники рівня життя країн Європи і України

Показник рівня життя

Британія

Франція

Данія

Нідерланди

Німеччина

Польща

Італія

Швеція

Ірландія

Іспанія

Україна

Доход сім’ї за рік, тис. євро

35,7

24,4

27,8

26,4

27,5

21,3

18,2

26,8

29,2

16,7

2,6

Тривалість робочого тижня, год.

37

38

35,2

30,7

35,5

41,1

38,3

36,3

36,0

39,2

40

Кількість святкових днів, за рік

28

34

32

29

33

37

31

33

29

41

21

Середня тривалість життя, років

78,9

80,9

78,1

79,3

79,1

75,4

80,1

80,7

78,1

79,9

66,0

 

За існуючого стану держави і всього суспільства про реальність вступу України до ЄС можуть говорити лише ті, хто дивиться по ночах «сни Віри Павлівни», або ті, хто у передвиборчих змаганнях наговорює виборцям, точніше електорату, сім мішків гречаної вовни. Хіба не зрозуміло, що розвинені держави, переймаючись своїми інтересами, не візьмуть на свої плечі країну з перманентною політичною нестабільністю, неймовірною корупцією та найнижчими економічними показниками.

Проте для країн Заходу наша країна є надзвичайно привабливою і потрібною як територія з сприятливим географічним положенням у центрі Європи, джерело багатих природних ресурсів та людського потенціалу. А тому, аби використовувати потенціал нашої держави, вони постійно триматимуть Україну в залежності, надаючи чергові кредитні транші, обіцяючи вступ до Євросоюзу в майбутньому, або залучення до асоційованого членства, створення зони вільної торгівлі, запрошення до участі в самітах «Україна – ЄС» чи «Україна – НАТО» й т.ін.

Шлях України до стану точки біфуркації

З огляду на сучасні тенденції розвитку людської цивілізації неважко зрозуміти, наскільки гострим і актуальним для України є розв’язання проблеми виживання та самозбереження суспільства в зв’язку з реальною загрозою наближення до точки біфуркації.

Ідеться про те, що:

1) або в умовах поглиблення системної кризи український народ буде приреченим на деградацію і вимирання, а Україна зникне як реальне державне утворення;

2) або народ завдяки накопиченим знанням і досвіду знайде в собі джерела життєдайної сили, розуму і мудрості та перейде на новий активний етап еволюційного розвитку.

Другий шлях є обнадійливішим і перспективнішим, але без проведення глибоких реформ організаційного, гуманітарного і соціально-економічного спрямування це питання не вирішити.

Світова громадськість уже сьогодні намагається вживати активних заходів з розв’язання проблеми в зв’язку з наступом передбіфуркаційного періоду на планеті. Для України – це поки що «terra incognita», що може призвести у найближчому майбутньому до серйозних негативних наслідків.

Із неупередженого аналізу тенденцій і загроз переходу еволюційного розвитку світу до точки біфуркації випливає, що кризовий стан України – це закономірний результат хаотичної, інколи примітивної за масштабом мислення корисливої діяльності високопоставлених чиновників.  Починаючи від дня незалежного державотворення, тут послідовно і безжалісно знищувалося дощенту все, що було створено тривалою працею громадян.

Спочатку Україна добровільно і, як свідчать фахівці, без нагальної потреби, позбулася потужного ядерного статусу, за яким вона сьогодні могла б бути третьою в світі ядерною державою. Але замість мільярдних відшкодувань з боку ядерних держав, передусім від США і Росії, Україна фактично отримала мізерну компенсацію від США розміром 270 млн дол. Та й на що можна було розраховувати, адже сподівалися на обіцяні гарантії безпеки Української держави, які базувалися лише на так званому меморандумі, підписаному США, Росією і Великобританією.

Наступного нищівного удару соціально-економічному розвиткові України було завдано злочинною ваучерною приватизацією об’єктів державної власності, які було віддано «своїм» людям за безцінь у приватне використання. Це була державна афера найвищого ґатунку. То й вартість державного майна склала всього-навсього 500 млн грн. (кожний громадянин отримав 50-гривневий ваучер). Зате новоспечені доморощені нувориші миттєво збагатилися, а Україна набула статусу олігархічно-кланової, кримінальної та вкрай корумпованої. Народ утратив те, що йому належало по праву, а дехто з так званої політичної еліти навіть отримав високі державні посади і нагороди.

Системно і доволі швидко було зруйновано потужне сільськогосподарське виробництво, зокрема підприємства, тваринницькі комплекси, ферми тощо. Щороку поголів’я свиней, великої рогатої худоби, овець зменшувалося приблизно на 1 млн кожного виду. Фактично уже до 2000 р. «успішно» упоралися з руйнацією державного аграрного сектора. Без державної підтримки українське село було кинуто напризволяще і потрапило в умови жорстокого самовиживання. Ідея дрібного фермерства також виявилася не ефективною. Як наслідок, 6 млн га родючої орної землі сьогодні заросло бур’янами і чагарниками, і щороку такі площі зростають на 45–50 тис. га, а урожайність на оброблюваних площах через невпровадження нових технологій вдвічі-тричі є меншою, ніж у європейських країнах чи США.

Україна як виробник продуктів харчування втратила економічний потенціал глобального значення. Зауважимо, що зараз у світі виробництво зерна складає близько 1,5 млрд т. За даними ООН, у наступні 20–30 років додаткова потреба в зерні може зрости до 1 млрд т.

Замість того, щоб бути однією з найрозвиненіших країн з виробництва аграрної продукції і повністю забезпечити сільгосппродуктами населення не лише своєї держави, а й понад 200–250 млн жителів інших країн, Україна змушена купувати такі очевидні і природні для української землі продукти як цукор, м’ясо і сало, фрукти і картопля, часник і цибуля тощо. А ще додалися вимоги ВТО (Всесвітньої організації торгівлі) щодо імпорту й експорту сільгосппродукції, виконання яких повністю добиває українського селянина-виробника.

Не обурився український народ і акцією із знецінення, а фактично викрадання, вкладень громадян в Ощадбанку, що призвело до зубожіння багатьох людей.

Через державну безгосподарність у вкрай скрутне становище потрапили освітня і наукова галузі – ці найважливіші рушії прогресу, що мали б формувати нові знання та високі моральні і духовні цінності української нації.

Втрати інтелектуального потенціалу держави важко виміряти в грошових одиницях, проте саме вони створили сприятливі передумови для подальшого занепаду держави та позбавили Україну реальної можливості інноваційного її розвитку.

Потреба в інтелекті завжди була нагальною для суспільства. Але наші можновладці  лише на словах час від часу проголошують, що без цієї складової державотворення, без належного рівня освіти і науки суспільство приречене на безперспективність. В Україні, незважаючи на потребу, не було реального запиту на розум, професіоналізм, нове масштабне мислення. Як наслідок, тисячі вчених і висококваліфікованих фахівців змушені були покинути країну.

Українські політичні еліти, стосовно яких термін «еліта» є недоречним, долучали до державницьких справ лише тих, хто, нехтуючи об’єктивністю і вимогами моралі, забезпечували корпоративні чи особисті зазвичай корисливі інтереси. За роки незалежності сформувалася каста придворних інтелектуалів. А наукова галузь істотно деградувала та перетворилася в джерело корупції. Через корупційні впливи без потреби на те поза Національною академією наук України було створено низку таких само, як і національна, державних, але «самоврядних» академій наук (тобто нікому не підзвітних, однак з фінансуванням з державного бюджету). Така «реформа» науки призвела лише до розпорошення коштів, істотного зниження рівня ефективності наукових досліджень і, що найважливіше, – відбулося наукове роззброєння освітньої системи з відповідними вкрай негативними наслідками.

Системна криза в Україні – це безлад, постійна невизначеність,  стихійний підхід до розв’язання проблем у соціальній, економічній сферах. А як могло бути по-іншому, якщо в Україні за всю історію незалежності жодного разу не було створено науково обгрунтованої, схваленої суспільством програми як довгострокової стратегії розвитку. Усі розвинені держави світу мають такі стратегії. Є затверджена стратегія і в Росії. Створення державних стратегій є надзвичайно відповідальним завданням. Наприклад, у США стратегічний план розвитку цілеспрямовано готувався понад два роки із залученням кращих інтелектуалів, висококваліфікованих фахівців і експертів. Законодавчо затверджена довгострокова стратегічна програма дій дала б Україні змогу системно виробляти пропозиції, нові підходи, способи, методи досягнення стратегічних цілей.

На жаль, майже два десятиліття Україна керується спішно підготовленими програмами передвиборчого змісту, створюваними групами найманих політтехнологів. Їхні програми є набором гасел, які б сподобалися довірливому народу під час виборчої кампанії. Свою чинність ці програми втрачають після завершення виборів.

Для виборчої кампанії президента Української держави у 2010 р. палітра обіцяльних і безвідповідальних програм є традиційною. Один претендент чомусь вирішив і проголошує, що лише він може бути президентом держави. Другий гарантує, що за 10 років кількість населення в Україні досягне 50 млн, що ні фізично, ні біологічно не можна здійснити. Сьогодні країна перебуває у тому стані, коли і без того, переповнені дитячі притулки, інтернати, має місце багатотисячне дитяче бомжування. Уже сьогодні великий загал випускників училищ і ВНЗ не працевлаштований і викинутий на вулицю, поповнює лави безробітних, злочинних угруповань, потрапляє в сексуальне рабство й т.ін. Можна припустити, що поставлене демографічне завдання планується вирішити, запросивши до проживання і праці в Україні китайців, в’єтнамців, лівійців тощо. Але тоді треба забути про українців і їхню державу. Політтехнологи цього претендента не усвідомили, що актуальнішою і нагальнішою є проблема повернення в Україну 5–7 млн наших громадян, які через руйнації в усіх сферах держави розбрелися по всьому світу в пошуках заробітків, почасти принизливих.

Інший претендент обіцяє терміново створити в країні економічне диво, покладаючись не на українські реалії, а лише на те, що вже зробив для себе.

І так далі за списком… Усі патологічно прагнуть обійняти посаду президента країни, не усвідомлюючи, що переважна більшість їх не готові й не здатні керувати такою державою, як Україна.

За 18 років незалежності народ мав би усвідомити, що той хто керувався у своєму житті лише ідеєю безмежного збагачення, тобто вже не в міру багатий, до влади хоче дістатися лише для того, щоб збільшити свої статки. Найкраще для України за такої ситуації, аби претенденти на пост президента реалізовували ідеї свого збагачення лише після реального зростання добробуту власного народу.

 

А чи мала Україна інший вибір?

Безумовно, мала. Але для народу, що постав із світу комуністичної ідеології, багато чого було невідомого, незрозумілого, а відтак і хибного, хоча потенційно можливості незалежної України були практично безмежні. Країні потрібен був надійний лідер, адже сам по собі народ не мав змоги захиститися від геополітичних процесів і впливів, моральної деградації, розкрадання національних ресурсів тощо. На жаль, в українському політикумі не виявилося лідера нації з масштабним мисленням та новим розумінням сутності національного державотворення. Лідера подібного до француза де Голя, індуса Махатми Ганді чи чеха Гавела. Багатолітній досвід комуністичної радянщини, у чомусь інколи важливий і позитивний, для розбудови незалежної держави виявився не лише шкідливим, а й руйнівним. Для умов пострадянщини не знайшлося в Україні принаймні лідера, подібного білорусу Олександру Лукашенку, який зумів упередити руйнівні процеси в своїй державі. Сьогодні Білорусь демонструє показники соціально-економічного розвитку, з якими світ не може не рахуватися.

Отже, влада в Україні дісталася «маленьким людям», не спроможним протистояти спокусі використовувати цю владу у власних корисливих цілях – як засіб будувати все нові й нові палаци, купувати найдорожчі «майбахи», яхти, з непомірним шиком відзначати дні народження тощо.

Коли очевидною стала необхідність реформування держави, українське суспільство врешті-решт вдалося до протестних дій у формі відомої «помаранчевої революції» під гаслом «Кучму геть!». Звісно, народ розраховував на серйозні позитивні зміни у своєму житті, не усвідомлюючи, що насправді в українському політикумі йшлося про інше – про черговий перерозподіл влади між політиками різного спрямування, а не про зміну системи влади з омріяними позитивними наслідками для народу. Український народ – мрійник, вихований на традиціях маніпулювання його свідомістю, не розумів, що справа не в Л.Кучмі, а в зміцнілій за роки незалежності криміналізованій системі нестримного бажання сотні кланів до свого збагачення. Внаслідок «помаранчевих» подій Кучми не стало, але майже всі з його соратників залишилися «при своїх» і продовжували безкомпромісні міжусобиці в боротьбі за блага і насолоди. Тут не до справ народних. Відтак ніяких важливих змін, очікуваних реформ, люстрацій в державі не сталося.

Проте спритники, що злякалися перемоги, аби зберегти себе у владі, а отже, і далі задовольняти меркантильні апетити, під «шумок» оранжевої революції на швидкоруч здійснили конституційну реформу, яка призвела до розбалансування всіх трьох гілок влади та повної руйнації управлінської вертикалі в державі. Цього виявилося достатньо, аби свавілля і беззаконня, корупція і злодійство, клановість і протекціонізм змогли поставити останню крапку в пограбуванні деморалізованого, мовчазного, але великого за сутністю українського народу.

Новим законом про вибори та відповідними змінами до Конституції було практично увіковічено владу олігархічних кланів і створило реальну загрозу демократичним процесам. Тут ідеться не про обмеження свободи пустослів’я чи лайливих, образливих висловлювань або заходів, що руйнують свідомість і мораль та принижують національну гідність. Для цього двері української демократії відчинені навстіж.

Сьогодні звинувачувати когось з приводу вкрай гострої кризової ситуації, що склалася в Україні, є марною справою. Адже всі разом і кожен окремо більшою або меншою мірою причетні до послідовного руйнування держави та створення загальнодержавного безладу.

На докорінні зміни після виборів 2010 р., на жаль, не сподіваємося, бо в очах українського народу всі ліві і праві, демократи й олігархи, чесні і безсовісні, хижаки і жертви в суспільстві отримали загальну негативну оцінку. Тим часом українська душа так влаштована, що навіть обдурена, принижена, зневірена, а все одно тремтяче проголосує за тих же, добре відомих висуванців. На це, до речі, працює і «розробка» обслуговуючих кланово-олігархічну владу політтехнологів, яка зорієнтована на збільшення кількості учасників виборчих перегонів.

Треба покладати надії лише на те, що народ, збагатившись негативним досвідом, усе таки обере достойнішого. За ситуації, що склалася, не припустимо, щоб до влади прийшла політична сила, яка свою діяльність підпорядкувала втіленню принципу: чим гірше для держави, тим імовірніше отримати бажану владу. У гонитві за багатством ця політична сила сформувала своє агресивне, сповнене злості, ненависті, постійної необ’єктивності середовище. Ця теза не потребує доведення, досить лише почути чи подивитися будь-яке політичне чи шоудійство з участю цих політичних діячів. Чи можна доручити цій політсилі долю держави і її народу – питання риторичне. Не можна давати права аморальним і бездуховним людям, бо використовуючи їх буде породжуватися лише зло.

Проте із закономірностей розвитку світу постає надія, що все в Україні врешті-решт буде добре, хоча само собою це статися не може. Український народ має прокинутися від оманливого зачарування і зрозуміти, що лише він – володар своєї землі і долі – здатен зробити революційний стрибок, як це буває у стані небезпечної точки біфуркації, і забезпечити своє виживання і самозбереження.

Наш народ має зробити радикальні кроки і стати як найшвидше єдиною нацією, що об’єднує, передусім духовно, Схід і Захід, Південь і Північ України. Це не закон і не правило – це аксіома. За сучасного стану роз’єднаності суспільства та через безлад у державному управлінні надзвичайно складно вирішити це питання. Але, як вчить історичний досвід, іншого виходу просто не існує.

 

 

Національне в контексті українського державотворення

Найголовнішою проблемою для українського суспільства є проблема національної єдності. Побутує хибна думка, навіть і серед тих, хто себе начебто ідентифікує з національною демократією, що ідея єднання української нації має реалізовуватися через першочергове вирішення економічних питань, економічне зростання, добробут тощо. Безумовно, для життя народу і розвитку держави економічна складова є надзвичайно важливою, але чи можна в деморалізованому та вкрай роздертому матеріальною нерівністю суспільстві творити національну єдність на тому, що роз’єднує людей у їхній біологічній еволюції, в конкурентній, часто нерівній боротьбі за виживання. Єдність у суспільстві не може також ґрунтуватися на релігійному ґрунті та політичних уподобаннях, вони у кожного свої.

Наразі єдність нації, котра має на меті посісти гідне місце серед інших націй світу, може відбутися лише на засаді однакових і зрозумілих для всіх високих морально-світоглядних цінностей, справедливості і непідробного патріотизму. І тоді нація (без будь-яких прибамбасів, на зразок – «політична», «модерна», «азійсько-європейська»), постає як сукупність етносів, що проживають у країні, об'єднуються спільними юридичними нормами, правами й обов'язками (до яких належить і володіння державною мовою), мають духовну потребу разом жити і рухатися до визначеної мети, поклавши в основу цінності культури титульного, корінного для цієї землі етносу – українського. З цього приводу Ю.Русов зауважував: «...механічне об'єднання різнорідних елементів, не об'єднаних у гармонійне ціле одним духом, однією ідеєю, дає не життєздатний організм, а нежиттєздатну потвору».

Як бачимо, забезпечити собі омріяне майбутнє нині може лише сильна духом нація, що здатна протистояти навалі внутрішніх проблем та руйнівних глобалізаційних процесів, тим самим демонструючи національну гідність тих, хто ідентифікує себе з цією нацією. До речі, Фрідріх Шіллер національну гідність визнавав «найвищим ступенем моральної зрілості людини та найвищим виміром людської краси». У відсутності національної гідності він убачав головну причину кризи цивілізації, яка спричиняє розлад людської природи і довкілля, занепад роду і його звичаїв.

Національне у державотворенні має глибоке сакральне коріння архетипу українця – національні звичаї, традиції, символи, обрядовість, рідна мова, приписи і норми поведінки. Це енергетичні обереги нашої душі й  тіла. Руйнуючи їх, ми відкриваємо нашу ауру хаосу і дияволу, а відтак стаємо беззахисними, втрачаємо все те, що визначено Божою благодаттю. Важко, а то й неможливо, очікувати допомоги від Господа, коли через зруйновані національні обереги, душами оволодіває нечиста сила.

Сьогодні тільки через розумову деградацію можна не знати чи не розуміти, що основою кожної нації, кожної національної ідеї – чи то китайської, чи французької, чи німецької (не має значення) є природовідповідна культура корінної національності. На яку культуру має опертися українська ідея, українська нація – запитання риторичне.

Це таке ж риторичне запитання, як і те, чи може Україна бути повноцінним державним утворенням, якщо в її столиці (йдеться не про Донбас чи Крим) менше 20% населення послуговуються державною мовою.

Українське суспільство, аби зберегти свою державність і досягти бажаної якості життя, врешті-решт маємо усвідомити, що національне – це не чийсь винахід, ідея, а невідворотна необхідність природовідповідної еволюції етносів, продиктована законом єдності етносу і природного середовища як фундаментальної властивості біосфери.

Розуміння цієї істини – шлях до створення сильної держави, консолідованої української нації і прогресу; нехтування цієї істини – шлях до хаотичного борсання в океані вічних проблем та занепаду. Особливо важливого значення набуває «національне» у контексті майбутньої життєдайної світобудови, у якій збереження країн і народів залежить від їхньої самодостатності, а не від охоплення глобалізацією.

Лише українські невігласи, не усвідомлюючи свого інтелектуального примітивізму, безсоромно ганьблять національне та націоналізм – цю життєдайну ідеологію виживання і розвитку. Манкуртизм людей в українській владі є найголовнішою причиною нашого знегіддя, якого багата і щедра Україна не може ніяк перебороти.

Без зміни нашого ставлення до «національного» Україні загрожує не лише втрата соборності, державності, а й зникнення українців як етносу, а відтак і руйнація благодатної української землі.

Якщо старше покоління не може нічого путнього вдіяти, логічно покладатися на нове покоління, що виростає начебто в умовах пріоритетності захисту прав і свобод людини, інтелектуального прогресу. Проте, на жаль, реалії тут не є доволі обнадійливими.

Як наслідок, в Україні множиться зденаціоналізоване плем’я і все менше планується українська буттєвість. Маємо тисячі безпритульних і дітей-сиріт, зростання дитячої злочинності, наркоманію, алкоголізм, раннє тютюнокуріння, безграмотність, жорстокість дітей і молоді, неприйняття українцями рідної української мови, цінностей національної культури. Все більше у молоді бракує елементарної культури. Суспільство інтенсивно асоціалізується. Сьогодні Україна за чисельністю самовбивць, наркоманів, кількістю проданих у сексуальне рабство, ВІЛ-інфікованих, хворих на туберкульоз тощо лідирує в Європі. За рівнем підліткового алкоголізму Україна посідає перше місце в світі. За даними ВОЗ, 29% підлітків шкільного віку в Україні щоденно вживають алкоголь, 50–60% – періодично. Друге місце у світовому рейтингу займає Україна за дитячим тютюнокурінням. Першість тут належить Росії. Щороку в Україні вдвічі зростає кількість підлітків, що пробують наркотики та набувають досвіду статевих стосунків, що завдає надзвичайно великої шкоди їхньому здоровю. Як наслідок, серед випускників шкіл лише 6–10 % є здоровими, 50–53 % мають морфо-функціональні відхилення, 37–45 % – хронічні захворювання. У 28 % школярів фіксують граничну психічну патологію. Провідне місце в Європі посідає Україна й у виготовленні порнографічної продукції та темпах поширення СНІДу і педофілії.

І коли сьогодні політичні лідери заявляють, що нинішнє молоде покоління складає достойну заміну в суспільстві, то це виглядає як популізм і лицемірство або повне нерозуміння реального стану молодіжного середовища.

Тут ідеться не про відсутність серед української молоді достойних, перспективних і талановитих патріотів. Вони є і їх багато. Але нинішня молодь на загал у громадсько-політичному сенсі є пасивною, без чіткої мети та освітньо-виховного ідеалу, байдужа до проблем державотворення, долучається лише до платних акцій будь-якого політичного спрямування.

Стан молодіжного середовища є таким, яким його «виховало» наше ліберальне суспільство. Через нескінчену руйнівну боротьбу політиків за владу молодь опинилася на узбіччі суспільних процесів. Про них високопосадовці згадують лише під акомпанемент виборчих кампаній. А до владних структур молодь, почасти сіра й невиразна, потрапляє лише через блат, сімейно-родинні та неформальні побутові зв’язки тощо.

У контексті сучасного стану молодіжного середовища особливе занепокоєння викликає відсутність принципової і послідовної політики держави щодо національного виховання, яке має формувати не лише національну гідність і патріотизм людини, а й високі моральні й духовні якості. Сьогодні у владі немає жодної політичної сили, яка б послідовно і системно обстоювала й опиралася на національну ідеологію. Проте не бракує антинаціональних і антидержавницьких сил.

Неприпустимо, щоб в Україні було так багато манкуртів, у яких одне слово «національний» викликає істерію. На жаль, це не лише п’ята колона з «Руського блоку» чи «Кримських козаків», а й доморощені малороси «колесніченки», «ковтуненки», «грачі», «симоненки», «вітренки» тощо. Вони проводять фактично антиукраїнську, антидержавну розкольницьку політику, що підпадає під відповідні статті Кримінального кодексу України.

Величезної шкоди національному вихованню та державотворенню завдає нахабна антиукраїнська політика Росії з її претензіями на державність російської мови в Україні, провокаціями, спрямованими на порушення територіальної цілісності держави, постійними образами й приниженнями українського народу. Причому до цього причетні не лише політичний клоун В. Жириновський чи закляті українофоби К. Затулін, Ю. Лужков та О. Дугін і їм подібні, а й представники найвищих ешелонів російської влади. Саме вони оприлюднили заяви на кшталт того, що Україна це не держава, що Росія здійснить все, аж до військового втручання, аби Україна не стала членом НАТО. Викликає занепокоєння проголошена нова військова доктрина Росії, згідно з якою вона може здійснювати превентивні ядерні удари не лише по країнах з ядерною зброєю, а й по без’ядерних.

А чи може бути ефективним національне виховання в державі Україна, де панує добре захищений російськомовний інформаційний простір: телебачення, радіо, преса? Саме ці інформаційні засоби в умовах так званої ліберальної демократії всупереч потребам українського національного єднання є провідником цілеспрямованого внутрішнього протистояння і розбрату, приниження і нищення цінностей національної культури, манкуртизації і деморалізації суспільства, руйнації його духовності.

Типовим прикладом такої підступної антиукраїнської діяльності є політичні телевізійні ток-шоу з російськомовними ведучими, які з неприхованим задоволенням спостерігають, як непримиренно чубляться державні діячі в Україні. Реальної користі від таких шоу обмаль, зате народжується вдосталь неприязні між людьми.

Популярність серед частини населення має телепередача «95-й квартал». Гумор цієї програми розрахований на найнижчий рівень рефлекторного сприйняття. Подібний гумор був свого часу в Тарапуньки і Штепселя, але відмінність між ними в тому, що «95-й квартал» від початку і до кінця програми цілеспрямовано принижує і дискредитує українську мову й українців.

На формування ницості зорієнтовані і нескінченні кіносеріали. Сучасний телеекран – це системна реклама і пропаганда агресії і насильства, алкоголю і наркотиків, розбещеності і способів чинення злочинів та багатьох інших людських вад. Як наслідок, віртуальна боротьба за виживання в асоціальному середовищі стає змістом людського життя в українських реаліях.

Відповідні державні служби, передусім СБУ та Генеральна Прокуратура, належним чином не реагують, тож у суспільному і, що найважливіше, молодіжному середовищі формується розбрід, а не почуття національного єднання та національної гідності. Без цільового вирішення на високому державному рівні завдань виховання мало ефективною виявляється діяльність Міністерства освіти і науки України  та Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту.

Тим не менше система освіти в Україні разом з іншими державними і громадськими інституціями була і залишається відповідальною за формування у дітей і молоді високої духовності, моралі, національної гідності, без чого майбутнє держави є безперспективним, а освіта – неякісною.

Велику роль у реалізації цієї доленосної справи може і повинен відіграти (організаційно і за змістом) Національний науково-дослідний інститут українознавства. Але ця теза повинна не лише  розумітися, а й глибоко усвідомлюватися на найвищих щаблях державної політики.

У цей передбіфуркаціний, вкрай загрозливий для світової цивілізації час маємо бути сповнені віри і надії, що випробувана і загартована у тисячолітній боротьбі за виживання українська нація з Божою допомогою винайде джерела поповнення внутрішньої енергії, достатньої для виживання, самозбереження і розвитку.

Одночасно маємо усвідомити, що з огляду на кризовий стан в усіх сферах українського соціуму та поширення агресивності й жорстокості, аморальності й цинізму, завдання із збереження, захисту і виживання нації є надзвичайно важким і потребує масштабного державного мислення. «Маленькі» за масштабом мислення люди, а ними сьогодні наповнені владні коридори, це завдання вирішити не зможуть.

В історії людства аналогічна ситуація уже була в ІХ тис. до н.е., в епоху переходу від мезоліту до неоліту. Ця подія в науці відома як «мезолітична криза» та «неолітична революція», яку з сучасністю поєднує те, що тоді, як і зараз, людство, вичерпавши свою екологічну нішу, створило загрозу своєму існуванню.

Мезолітична криза охопила середні широти Європи, коли люди оволоділи надзвичайно продуктивними знаряддями, методами і навичками полювання. На тлі стрімкого потепління клімату виникли сприятливі умови для швидкого збільшення населення і відповідного зростання матеріальних потреб. Проте не лише матеріальні потреби стали причиною надмірного тиску на природу. Мисливцями опанувало ейфоричне відчуття безкарності та мисливський азарт і нестримне прагнення до успіху за межами необхідного, що призвело до деградації і вимирання тваринного світу. Стрімко почали зникати поголів’я і окремі види тварин, на які здавна велося полювання. Плоди дерев також не змогли забезпечити потреби в їжі. Через масовий голод конкуренція між племенами досягла небаченої жорстокості. Вбивства і людожерство стали для них нормою. Кількість населення скоротилося на порядок, а в деяких зонах люди зникли зовсім. Харчова (екологічна) ніша була вичерпана.

І ось людство в цей критичний час (у точці біфуркації) зробило революційний крок до самозбереження, відкривши нову для себе харчову (екологічну) нішу. Радикальним при цьому став якісний стрибок у VІІ–VІ тис. до н.е. поодиноких племен від привласнювального господарства (збирання, рибальства, мисливства) до виробничого (землеробства і тваринництва). Саме тоді людство зробило своє одне з найбільш значущих відкриттів – створило Зерновий хліб – хліб сущий, заклавши основи для нової потужної харчової ніші і таким чином забезпечило своє самозбереження до сьогодення. Так розпочалася неолітична революція в суспільній життєдіяльності. Згідно з сучасними дослідженнями, центром докорінних змін стала територія навколо Чорного моря, включаючи терени сучасної України. Саме тут люди вперше почали гармонійно співпрацювати з природою, переставши бути лише споживачами створюваних благ. Людина розпочала створювати й поширювати рослинні й тваринні біологічні форми.

Щоправда, в надзвичайно сприятливих для землеробства умовах  український етнос витворив і такі архетипічні риси ментальності, як уособленість за принципом «моя хата з краю», «два українці – три гетьмани» тощо. Саме ці особливості ментальності, як свідчать досвід та історія, завжди стояли на заваді успішній життєдіяльності. Згадаймо долю Київської Русі, Козацької держави, УНР.

Маємо знати відповідь на запитання: «Чому кожен українець окремо, сам по собі є розумним, кмітливим, чемним і працьовитим, а всі разом – аморфне населення.

Унаслідок цих особливостей ментальності нині в Україні постійно лунає вереск меншості за глухого мовчання більшості громадян моноетнічної нації.

І насамкінець. Сьогодні культурна людина в будь-якому куточку планети має пам’ятати пророчі слова В.І.Вернадського: «У геологічній історії біосфери перед людством відкривається величезне майбутнє, якщо воно зрозуміє це, і не буде застосовувати свій розум і свій труд на самознищення».

В одній із наукових праць поведінка сучасної людини порівнюється зі станом метелика, який влаштувався на щоглі пароплава, що тоне за тихої сонячної погоди в океані. Метелик безтурботно тішиться на сонці, не відчуваючи ніяких загроз. Коли ж остання хвиля накриває метелика, він намагається злетіти, але марно. Українське суспільство має перейнятися долею безтурботного метелика, а отже, своїм майбутнім, аби не було пізно.

Якщо світ і має загинути у вирі екстремальних стихійних катастроф у природі і суспільстві, то лише від недооцінки реальних масштабів існуючої загрози і можливої її раптовості, коли уже хоча б якось захиститися буде неможливо.