Микола ДРОБНОХОД

президент АН ВШ України,

заслужений діяч науки і техніки України,

лауреат Державної премії України

в галузі науки і техніки

 

 

 

ПРО ПРОБЛЕМУ «НАЦІОНАЛЬНОГО» В УКРАЇНСЬКОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ

 

 

Наше сьогодення – це початок ІІІ тисячоліття в історії людства. І якщо початок І тисячоліття в світовій історії пройшов під знаком чекання месії, початок ІІ ознаменувався пророцтвами кінця світу, то початок ІІІ тисячоліття дедалі більше усвідомлюється як реально можливий кінець історії людства.

Адже саме в цей час розвиток світової цивілізації супроводжується постійним і все більшим загостренням кризових явищ: голоду, злиднів, духовного спустошення особистості, порушення людської психіки, невиліковних хвороб, екологічних катастроф, торгівлі людьми витонченої злочинності, тероризму, різного роду конфліктів, руйнівних (поки що локальних) війн,  зростаючої загрози світового термоядерного конфлікту.

Сьогодні це вже не привиди, а очевидні реалії, продиктовані передусім впливом так званої глобалізації, перед тиском якої людство чим далі просто капітулює. До цього спонукає і те, що повсякчас ми чуємо і бачимо, як під впливом глобалізації, тісно поєднаної з науково-технічним прогресом, відбуваються приманливі зміни в стандартах життя, в природі економічного зростання в умовах формування «суспільства знань», можливостях ділової активності людини через широке впровадження в усіх сферах життя інформаційних і комунікаційних технологій. Ми в захопленні від того, що знання, інформація та технологічні інновації стають провідною продуктивною силою.

Тим часом глобалізація – це шлях до:

       уніфікації ринків, культур, політичних систем за західними стандартами;

        світового панування ідеології лібералізму, за якої виправданим і моральним є все те, що дозволяє накопичувати капітал і матеріальні цінності;

        економічної і соціальної нерівності навіть у розвинутих країнах;

        оновленого капіталізму (неоімперіалізму), що ґрунтується на насильницькому домінуванні невеликої групи багатих країн над бідними і призводить до поглиблення прірви між цими країнами; врешті-решт за таких умов відсталі країни і їх народи мають реальні перспективи для зникнення.

Сьогодні Україна через відсутність чітких і усталених орієнтирів державотворення та стратегії самоствердження і безпеки у європейському і світовому вимірах, відставання в економічному розвитку та безлад у політичній сфері відчуває досить високий негативний вплив ризиків, пов’язаних з глобалізацією. Безумовно, цьому сприяє географічне положення України у так званій «буферній» («санітарній») зоні між Європейським Союзом і Російською Федерацією, що суттєво обмежує можливості самостійного розвитку.

Непросто Україні дати адекватну відповідь глобалізаційним викликам з урахуванням її реального стану в цивілізаційному розвитку.

Адже, попри високопарні заяви тих, хто при владі, про економічне зростання держави, реальність виглядає дещо по іншому.

Нині Україна належить до пострадянських країн із перехідною економікою і за рівнем доходу на душу населення ($ 1950 за даними на 2007 р.) займає 131 місце в світі. Якщо зростання ВВП у країнах-лідерах на 60 – 90 % забезпечується впровадженням нових технологій, то внесок високих технологій в економічний розвиток України становить лише 0,7 %. [*]

У структурі економіки держави переважає сировинна складова, яка має виразну тенденцію до збільшення. У 2007 р. частка сировинної продукції в Україні становила 68,5%, високотехнологічної – менше 5%. Енергоємність ВВП в Україні є однією з найбільших у світі й становить 0,89 кг у. п./ дол. США. Ці витрати втричі більші, ніж у розвинених країнах. Для порівняння – у Польщі цей показник уже  в 2005 р. дорівнював 0,34 кг у. п./ дол. США. За іншими обчисленнями ця різниця виглядає ще більш шокуючою.

Матеріально-технічна база промисловості України на 60% є зношеною або морально застарілою. За наявної інтенсивності оновлення основних засобів (4 – 5 % щорічно) для повної модернізації промислового комплексу України знадобиться 25 – 35 років.

При величезних можливостях аграрного виробництва (Україна має реальний потенціал забезпечити продуктами харчування понад 200 млн. людей) за роки незалежності наше сільське господарство доведено фактично до стану руйнації. І замість того, щоб експортувати сільгосппродукцію, українці вимушені споживати сумнівної якості зарубіжне м'ясо, цукор, овочі та фрукти. Уже сьогодні економічний розвиток України відстає від провідних держав світу, як мінімум, на 50 років. У глобальному вимірі Україна презентує себе, в основному, як донор дешевої робочої сили і сировини та споживач імпортних товарів.

Усе це врешті-решт зумовлює низькі показники в соціальній сфері України. Так, у загальноєвропейському рейтингу за купівельною спроможністю вона займає 39 місце із 40 (1487 євро на людину за 18 – 27 тис. євро на людину в країнах першої десятки), за зростанням заробітної плати – 59 із 60. За індексом людського потенціалу Україна посідає 76 місце серед 173 країн світу (у 1990 р. було 45 місце), за якістю життя – 98 із 111. За рівнем смертності наша країна серед країн Європи поступається лише Росії.

Ще більш разючими виглядають наведені показники з урахуванням того, що Україна займає провідні позиції в світі за природно-ресурсним потенціалом. За деякими оцінками, природно-ресурсний потенціал нашої держави у розрахунку на душу населення в 1,5 – 2 рази перевищує цей показник США, в 4 рази – Німеччини, в 12 – 15 разів – Японії.

Висновок випливає сам собою: українське суспільство не може дати собі раду через системну професійну неспроможність влади, відсутність належного інтелектуального забезпечення в національному державотворенні. Останнє пов’язане не стільки з нестачею інтелектуального потенціалу (людського капіталу) в державі, скільки з відсутністю запиту на інтелект з боку влади.

Складається враження, що владна когорта сама не здатна чесно і об’єктивно оцінити ситуацію в державі, тим більше запропонувати ефективні реформування на найближчий час та віддалену перспективу.

Тим часом у глобалізованому світі принцип змагальності, а точніше – конкуренції,  зумовлює виснаження (відтак – занепад) одних держав іншими, які на цьому етапі розвитку виявилися сильнішими, економічно розвинутішими. Вони, сильніші, стають все більш агресивними, ненаситними. Треба розуміти, що ніколи більш сильна держава свої дії не спрямує на зміцнення слабшої держави. Слабшу державу їй простіше використати для власного розвитку, а точніше – збагачення.

Сьогодні основною зброєю держави-хижака є деморалізація суспільства держави-жертви, спустошення свідомості, протистояння національній гідності, що, в свою чергу, призводить до послаблення віри, національної культури, традицій. Таким чином, руйнується імунна система держави, і вона стає хворою, а її народ – легко маніпульованим. Нинішній послаблений стан України зумовлений застосуванням саме такої зброї, зброї, якої не видно, від якої стає начебто веселіше, краще жити, тобто  по-європейськи. Насправді ж це глухий кут, болото, а в результаті – соціально-економічне банкрутство. І все це відбувається під гаслом ринкових відносин, які визнано єдино правильним способом розвитку. Проте саме споживацько-ринковий світогляд разом із викривленою демократією штовхають українську націю в безодню. Народ біднішає, морально деградує, спивається, вдається до наркоманії, вимирає.

Із року в рік в умовах численних невизначеностей державотворення, як у каламутній воді, відносно невелика група багатих людей гіперболічно збільшує свої статки, а решта все більше скочується до злиднів. Сьогодні в Україні 10% найбагатших людей володіє 75% багатств і доходів країни. Якщо врахувати, що в решти 90% населення України є також певне соціально-економічне розшарування, то можна впевнено констатувати, що 10% найбідніших, а це понад 4 млн. людей, які не можуть звести кінці з кінцями, складають безпросвітне соціальне дно українського суспільства. Для них патетика гуманізму і демократії є не чим іншим як пустим звуком. Безумовно, за таких обставин держава й нація несуть непоправні збитки.

І коли це відбувається за відомої всьому світові нездоланної корупції (про вчителів, лікарів, працівників ДАІ тут не йдеться), а жодного корупціонера за всю історію незалежної України не було притягнуто до відповідальності, то не важко дійти висновку: не мають українці сьогодні повноцінної, справедливої держави, маємо лише її імітацію. І наведеним негативним тенденціям не буде кінця-краю аж поки не стане реальністю єдність у суспільстві, єдність нації.

Проте в контексті нинішнього стану держави цього досягти надзвичайно важко, але й іншого виходу не існує. Або нація об’єднається, або все так важко здобуте втратить. Згідно з законами суспільного розвитку без належної єдності людської спільноти побудова розвиненої цивілізованої держави не можлива, якою б багатою за природним ресурсним потенціалом держава не була.

Побутує думка, що ідея єднання української нації має реалізовуватися через вирішення економічних питань, економічне зростання, добробут тощо. Але це є не що інше як оманлива солоденька наживка, яка ніколи не спрацює. Адже людина від природи, як слушно оцінює М.Бердяєв, шукає в житті не змісту життя, а благ життя. Тут треба додати – благ і насолод і без будь-яких обмежень. То хіба можна у суспільстві значною мірою морально деградованому, вкрай роздертому матеріальною нерівністю, творити національну єдність на тому, що роз’єднує людей у їхній біологічній еволюції, у конкурентній, часто не рівній боротьбі за виживання.

Тим часом єдність нації, якщо вона має на меті зайняти достойне місце серед сильних націй світу, може відбутися лише на основі високих морально-світоглядних цінностей, справедливості і непідробного патріотизму. І тоді нація (без будь-яких прибамбасів, на зразок – «політична», «модерна», «азійсько-європейська»), постає як сукупність етносів, що проживають у державі, об’єднуються спільними юридичними нормами, правами і обов’язками (до яких належить і володіння державною мовою), мають духовну потребу жити разом, спільно рухатися до визначеної мети, поклавши в основу цінності культури титульного, корінного для цієї землі етносу, у нашому випадку, українського.

Звичайно, нам хотілося б при цьому мати 46 млн. патріотів. Це було б добре, але це – не реально. Адже патріотизм – це високоемоційний стан душі. І чи етично та потрібно вимагати такого стану від частини громадян, що трактують Україну як «країну проживання»? Мабуть ні. Проте такі громадяни мають бути лояльними до цієї країни, сприймати існуючий тут лад, державні символи, мову, звичаї, морально-ціннісні норми. Таке правило існує в усіх цивілізованих країнах і регламентується законодавчо.

Сьогодні забезпечити собі омріяне майбутнє може лише сильна духом нація, що здатна протистояти навалі руйнівних глобалізаційних процесів, тим самим демонструючи національну гідність тих, хто ідентифікує себе з цією нацією. А, до речі, національну гідність відомий Фрідріх Шіллер визнавав найвищим ступенем моральної зрілості людини та найвищим виміром людської краси. У відсутності національної гідності він вбачав головну причину кризи цивілізації, яка спричиняє розлад людської природи і довкілля, занепад роду і його звичаїв.

Національне у державотворенні  має глибоке сакральне коріння архетипу українця – національні звичаї, традиції, символи, обрядовість, рідна мова, приписи і норми поведінки. Це наші енергетичні обереги, обереги людської душі й тіла. Руйнуючи їх, ми відкриваємо нашу ауру дияволу, а відтак стаємо беззахисними, втрачаємо все те, що визначено Божою благодаттю. Важко, а то й неможливо, очікувати допомоги від Господа, коли через зруйновані національні обереги душами оволодіває нечистий.

Сьогодні тільки через розумову деградацію можна не знати  чи не розуміти, що в основі кожної нації, кожної національної ідеї – чи то китайської, чи французької, чи німецької – не має значення – ставка зроблена на природовідповідну культуру корінної національності. На яку культуру має опертися українська ідея, українська нація – запитання риторичне.

Українське суспільство, аби зберегти свою державність і досягти бажаної якості життя, врешті-решт має усвідомити, що національне – це не чийсь винахід, ідея, а невідворотна необхідність природовідповідної еволюції етносів, продиктована законом єдності етносу і природного середовища як фундаментальної властивості біосфери.

Розуміння цієї істини – шлях до створення сильної держави, консолідованої української нації і прогресу; нехтування цією істиною – шлях до хаотичного борсання в океані вічних проблем та занепаду. Особливо важливого значення набуває «національне» у контексті майбутньої життєдайної світобудови, у якій збереження країн і народів за їхньою самодостатністю, а не за охопленням глобалізацією.

Лише українські невігласи, не усвідомлюючи свого інтелектуального примітивізму, з відчайдушною скаженістю безсоромно ганьблять національне на націоналізм – цю життєдайну ідеологію виживання і розвитку. Манкуртизм людей в українській владі є чи не найголовнішою причиною всіх бід і негараздів, і з яких багата і щедра Україна не може ніяк вибратися. Якщо цього не зрозуміють українські малороси (певен, що це неймовірно), а українські патріоти не зможуть подолати цю гнилість суспільства, то реальною постає перспектива долі сучасної незалежної держави Україна подібно до долі Київської Русі, Козацької держави чи Української народної республіки (УНР).

Ой, як не хочеться здійснення цієї української традиції.

Без зміни нашого ставлення до «національного» Україні реально загрожує не лише втрата соборності, державності, а й зникнення українців як етносу, а відтак і руйнація благодатної української землі, яку може зберегти лише природовідповідний етнос. Прибульцям ця особливість не притаманна.

Сьогодні, коли старше покоління, як бачимо, не може нічого путнього вдіяти, логічно покладатися на нове покоління, що виростає начебто в умовах пріоритетності захисту прав і свобод людини, інтелектуального прогресу. Проте, на жаль, реалії й тут не зовсім є обнадійливими. Адже відповідні риси поведінки і діяльності людини, її любові до рідної землі, врешті-решт належної моралі і духовності необхідно виховувати. І не лише в системі національної освіти, а й через інші інституції з реалізації цілеспрямованої державної політики. А всього цього у державі поки що бракує.

Першочергової уваги тут потребує державницьке розуміння націєтворчої ролі галузі освіти, виховання тут високоморальної, національно-свідомої особистості. Безумовно, це завдання набагато складніше і відповідальніше, ніж надання знань, умінь, навичок.

На жаль, робота в цьому напрямку в навчальних закладах не має чіткої цілеспрямованості й послідовності, а то й зовсім відсутня. Фактично зруйновані інституції виховної системи у позанавчальний час, розпродані і знищені дитячі садочки, а на їх місці доморощені нувориші будують хмарочоси. Тож молодь виховують вулиця, телевізійний екран, Інтернет, ігрові автомати. Все це спустошує і руйнує дитячі душі смертовбивчими та людиноненависницькими трилерами, комп’ютерними іграми, рекламою «біленької, м’якенької», «настояної на бруньках», «приємності» пивного смаку, неосяжних радощів від Nemiroff’а. Формується покоління  фізично і психічно нездорових людей. Ганебно, що українську молодь спонукають до оманливих  радощів і насолод Герой України Андрій Шевченко, брати Клички, силач Вірастюк, зірки шоу-бізнесу. А де ви бачите чи чуєте про виховання у молоді любові до праці?

Не національному єднанню, а розладу і протистоянню активно сприяють політичні шоу-програми на кшталт «Свободи» та «Свободи слова».

Як наслідок, в Україні множиться зденаціоналізоване плем’я. Маємо багато тисяч безпритульних, зростання дитячої злочинності, наркоманію, алкоголізм, раннє табакокуріння, безграмотність, жорстокість дітей і молоді, неприйняття українцями рідної української мови, цінностей національної культури. У суспільстві інтенсивно збільшується соціальне дно. Сьогодні Україна за чисельністю самовбивць, наркоманів, ВІЛ-інфікованих, хворих на туберкульоз тощо є європейським лідером. За рівнем підліткового алкоголізму Україна посідає перше місце в світі! За даними ВОЗ, 29% підлітків шкільного віку в Україні щоденно вживають алкоголь. Друге місце у світовому рейтингу займає Україна за дитячим табакокурінням. Першість тут належить Росії.

Дедалі збільшується кількість дітей, які не навчаються. І не дивно, що у вищому навчальному закладі посеред дня за байдужого чи лякливого споглядання присутніх студент із почуття дріб’язкової помсти жорстоко вбиває студента. Нас уже не шокує повідомлення, що діти з благополучних сімей вбивають масово людей заради втіхи. Влада, на жаль, тут займає індиферентну позицію, хоча це величезна біда, і треба бити на сполох.

Упущення у справі виховання молоді завдає величезної шкоди творенню здорової української нації як єдиної національно свідомої спільноти, що покликана досягти шляхетної мети свого життя й діяльності.

Але, якщо бути об’єктивним, то сьогодні непросто виховувати у молоді національну гідність, коли в державі панують злидні, а корупція разом з непатріотизмом і неморальністю влади дедалі більше деморалізує суспільство, небезпечно поглиблює прірву недовіри і відчуження між народом і владою. Безумовно, що існуючий стан з вихованням молоді, насамперед, пов’язаний із загальнодержавним безладом, результати якого ми бачимо кожного дня і на кожному кроці.

Величезної шкоди молодому поколінню завдає сповідування сучасним суспільством, як мети життя, збагачення і ще раз збагачення та насолоди. А це не що інше, як ідеологія лібералізму. Сьогодні лібералізм розуміють як систему поглядів, згідно з якими соціальна гармонія і прогрес людства можливі лише на базі приватної власності та свободи індивіда в економіці, в усіх інших сферах діяльності. Егоїзм і єретизм лібералізму, ігнорування морально-етичних норм і духовних цінностей у боротьбі за блага і насолоди визначає цю ідеологію як вкрай небезпечну і руйнівну. Це наближає ліберальну ідеологію до сатанізму, який, як відомо, об’єднує індивідів, що втратили будь-яку духовність у гонитві за матеріальними благами. Недаремно Ватикан заради спасіння людства оголосив матеріальну ненаситність людини, до чого спонукає ідеологія лібералізму, гріхом.

Нестримна і необмежена споживацька сутність людини у боротьбі начебто за виживання є головною причиною реального поступу людського роду до своєї загибелі. Мабуть у цьому полягатиме сутність біблійного Апокаліпсису. Якщо це не так, то прости мене, Господе.

Щодо України, то особливого занепокоєння викликає тут відсутність принципової і послідовної політики держави щодо національного виховання, яке має формувати не лише національну гідність і патріотизм людини, а й високі моральні й духовні якості. Сьогодні у владі немає жодної політичної сили, яка б послідовно і системно опиралася на національну ідеологію. Проте антинаціональних і антидержавницьких сил тут не бракує.

Неприпустимо, щоб в Україні було так багато манкуртів, у яких одне слово «національний» викликає небачену істерію. На жаль, це не лише п’ята колона із «Руського блоку» чи «Кримських козаків», а й доморощені «колесніченки», «ковтуненки», «грачі», «симоненки», «вітренки» тощо,  які проводять фактично антиукраїнську, антидержавну розкольницьку політику, що підпадає під відповідні статті Кримінального кодексу України.

Величезної шкоди національному вихованню та державотворенню завдає нахабна антиукраїнська інформаційна (і не тільки) політика Росії з її претензіями на державність російської мови в Україні, провокаціями, спрямованими на порушення територіальної цілісності держави, постійними образами й приниженнями українського народу. Причому це йде не лише від політичного клоуна В. Жириновського, чи заклятих українофобів К. Затуліна, Ю. Лужкова та О. Дугіна, а й від представників найвищих ешелонів російської влади. Саме з їхніх вуст набули оприлюднення заяви на кшталт, що Україна – це не держава, що Росія зробить все аж до військового втручання, аби Україна не стала членом НАТО.

Не без впливу російської політики в Криму та з потакання Міністерства освіти і науки цієї республіки,  яке очолює симоненківський комуніст Лавров, маргінал-учитель відкрито і нахабно дозволяє собі доводити учням, що немає такого народу як українці, немає української держави і тому подібне.

А чи може бути ефективним національне виховання в державі Україна, де панує російськомовний інформаційний простір?

І коли на все це відповідні державні служби, передусім СБУ та Генеральна Прокуратура, належним чином не реагують, у суспільному і, що найважливіше, молодіжному середовищі формується розбрід, а не почуття національного єднання та національної гідності.

Тим не менше система освіти в Україні разом з іншими державними і громадськими інституціями має стати відповідальною за формування у дітей і молоді високої духовності, моралі, національної гідності, без чого майбутнє держави є безперспективним, а освіта – неякісною.

Говорячи про проблеми нашого національного державотворення, не можна не враховувати і дещо з нашої ментальності, що повсякчас позначалося в історії України негативно, а часом і трагічно. Мабуть не голослівно, але з великим жалем і біллю видатний Олександр Довженко у своїх щоденниках давав не зовсім улесливі оцінки з цього приводу: «У чомусь найдорожчому, важливому ми, українці, безумовно, є народом другорядним і нікчемним. Ми – народ безбарвний, наша один до одного неповага, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно вразливі. Уся наша нечуйність, боягузтво наше, зрада і пілатство, грубість і дурість на протязі всієї історії Возз’єднання України є, по суті кажучи, абсолютним звинувачувальним актом, є чимось таким, за що людство має до нас ставитися з презирством, аби воно, людство, думало про нас. У нас не державна, не національна і не народна психіка. Ми вічні парубки, а Україна наша вічна вдова».

А згадаймо Д.Донцова: «Жодна нація не могла б похвалитися таким великим числом ренегатів, як українська».

А ось Микола Куліш 9.10.1925 р. Аркадієві Любченку пише: «Од тупих майських, од гарячих і холодних утік на десяток день і тут до сумних прийшов висновків: немає майбутнього Україна. Бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний… І ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Європу».

М.Сріблянський пише: «Убогість духу – наслідок нашої історії, що власне є історією зрадництва, тупості і розкрадання скарбів. Українська нація обікрала сама себе і тепер конвульсивно напружується, щоб щось створити».

Подібно висловлювався Б.Грінченко, інші відомі українці. І все це постаті, які чітко себе ідентифікували з українською нацією, але жодною мірою не були такими українцями, про яких так критично висловлювалися.

І що гріха приховувати: сварки, чвари, недовіра, неприхований егоїзм, зрадництво, гіперболізовано хворобливе «гетьманське» мислення – завжди руйнували (згадаймо Київську Русь, Козацьку державу, УНР) і, на жаль, зараз руйнують Україну. На щастя, «руїнних» (за висловом О.Ольжича у праці «Дух руїни») українців набагато менше, ніж «конструктивних» (за тим же Ольжичем). Це відкриває перспективу для єднання української нації, чого наш народ сам по собі бажає і до чого готовий.

Не дають можливості єднанню статися лише зрадливі доморощені невігласи і українофоби, передусім, ті, що при владі, яких, на жаль, тут виявилося більше, ніж можна було сподіватися. Саме такі представники українського люду були і залишаються «ложкою дьогтю у бочці меду» багатої від Бога України. Тому не стає і сьогодні покоштувати того «меду» чесному українцю.

У належному вирішенні проблеми надійного захисту і побудови соборної незалежної держави українська національна демократія виявляється безсилою, безпомічною, а то й просто зрадливою. І чим далі, тим очевиднішою постає руйнівна роль для України обскубаної демократичної тріскотні. Наша демократія – це лише засіб забезпечення прав і свобод багатих за рахунок безправ’я і несвободи всіх інших.

І тим не менше, ми всі, хто себе ідентифікує з конструктивною частиною українства, маємо не лише мати надію, а й твердо вірити і діяти, аби подолати існуючий хаос і безлад у нашому національному державотворенні.

Божої нам усіх благодаті на цьому шляху!

__________________

[*] Дані за матеріалами до форуму «Завтра: Світ, Україна, Я» Стипендіальної програми «Завтра. UA» Фонду Віктора Пінчука, який відбувся 16 травня 2008 року в Києві.

 



[*] Дані за матеріалами до форуму «Завтра: Світ, Україна, Я» Стипендіальної програми «Завтра. UA» Фонду Віктора Пінчука, який відбувся 16 травня 2008 року в Києві.