Микола Дробноход,

президент Академії наук вищої школи України, радник міністра освіти і науки України

 

Сьогодення і проблеми вищої школи України

 

Першочергова увага з боку держави до розвитку національної освіти взагалі і вищої, зокрема – це вкрай назрілий відгук на виклик часу. Адже сьогодні життя вимагає вирішення нових завдань, що постають перед науково-освітньою галуззю України, яка декларує своє устремління бути серед розвинених, демократичних країн Європи. Тимчасом нашій державі загрожує й інший шлях у майбутнє – бути обабіч дороги прогресу через неспроможність захиститися від руйнівного впливу глобалізації та дати собі раду.

Безумовно, що прогресивний поступ України можливий у разі послідовної і відповідальної праці за науково-обґрунтованою програмою збалансованого, стійкого (сталого) соціально-економічного розвитку, яка б була сприйнята суспільством і не відмінялася кожним наступним Президентом країни чи Урядом. Такої програми в Україні за всі роки її  незалежності не було створено. Програми під гаслами «Послідовність, ефективність, відповідальність» чи  «Десять кроків назустріч людям» та їм подібні – це програми емоцій, передвиборного змісту, в яких яскраво простежується змагання в обіцянках українському народові щастя, не вкладаючи в голови народу і свої розуміння дії системних механізмів досягнення того щастя. І це не тому, що хтось цього не хоче, а тому що не знає і не переймається тим, звідкіля що взяти так, щоб  не нашкодити справі вже сьогодні, а тим більше майбутнім поколінням українців. Інтелектуальний потенціал українських учених (тут я не маю на увазі «придворних» інтелектуалів) для вирішення державних життєдайних завдань, не залучається. Провідники нації в таких ситуаціях, покладаючись на свою неповторність, а то й «месійність», обмежуються лише оманливою тезою: «я так думаю, так хочу і так буде».

Ось тому за 15 років незалежності український народ так і не дізнався, яку державу він будує. І так буде продовжуватися доти, доки наше державотворення не отримає належного інтелектуального супроводу, коли людський капітал (знання та інформація поєднані з духовністю), не стануть провідною продуктивною силою, коли їх роль у ВВП складатиме не 1-2% як це є в Україні сьогодні, а сягатиме кількох десятків відсотків, у розвинених країнах світу.

Ця аксіома є основою переходу від руйнівного розвитку індустріального суспільства, з лабіринту якого Україна ніяк не може вибратися, до інформаційного суспільства та суспільства стійкого (сталого) розвитку.

Мета переходу України до стійкого розвитку полягає в забезпеченні високої якості життя нинішньому і майбутнім поколінням українського народу на основі збалансованого розв’язання соціально-економічних проблем, збереження сприятливого екологічного середовища і раціонального використання та відтворення природних ресурсів. Це можливо за умови забезпечення відповідного розвитку всіх без винятку регіонів України. Для цього завданням державної політики є забезпечення збалансованого розвитку кожного регіону з урахуванням їх структурних і біорегіональних особливостей, природно-ресурсного потенціалу, господарчо-екологічної ємності та геополітичної ролі.

Сьогодення вищої освіти в Україні. У контексті зазначеного не треба якихось доведень необхідності високоякісної освіти та ефективної науки, які, на жаль, не стали першочерговими державними пріоритетами (хоча, зі слів чільних осіб, у державі і в цьому випадку в освіті не все так погано).

За об'єктивного ж підходу теперішній стан освітянської і наукової галузей далекий від бажаного. І тут справа не в освітянах та науковцях, і навіть не в керівництві відповідної галузі. Вони сумлінно тягнуть свою лямку і можливо лише завдяки їм у державі не все ще доведено «до ручки». Річ у переважно низькому інтелектуальному рівні представників вищої влади та відсутності національної спрямованості політики в державотворенні.

За результатами соціологічного опитування, що наведені в Посланні Президента України до Верховної Ради 2006 року, 60% населення  переконані в тому, що за роки незалежності погіршилась якість освіти та знизився загальнонаціональний рівень освіченості населення. І лише 18% висловлюють впевненість, що наша школа дає добрі знання. Ці показники мабуть відображають об’єктивне співвідношення в Україні між якісною і неякісною освітою. Гучні перемоги вихованців деяких навчальних закладів та значна кількість випускників ВНЗ з червоними дипломами не дають відповіді на питання, яким є реальний рівень вітчизняної освіти в міжнародному вимірі.

Нинішнє Міністерство освіти і науки України, зокрема міністр  С.М.Ніколаєнко, робить все можливе, аби змінити тут стан до ліпшого. Міжнародний конгрес «Українська освіта в міжнародному просторі», чільником якого виступило МОН України, саме й засвідчує небайдужість і неформальність спрямованих дій міністерства щодо якості української освіти взагалі і вищої зокрема.

Безумовно, що проблем на цьому шляху є багато, зокрема у вищій освіті, тим більше, якщо розглядати вищу освіту, за словами Президента України В.А. Ющенка, як "квиток до успіху" і що "зміни в суспільстві не в останню чергу пов`язані з надіями отримання якісної вищої освіти".

У плані спрямування зусиль на зростання якості вищої освіти важливим є приєднання України у травні 2005 року до  відомого Болонського процесу, метою якого є формування в Європі спільного освітньо-наукового простору.

Чимало є привабливого в реалізації Болонської декларації: це і дворівневість системи підготовки фахівців (бакалавр, магістр), це й уніфікація напрямів і спеціальностей підготовки, це і вдосконалення системи оцінювання знань студентів за так званою Європейською кредитно-трансферною та акумулюючою системою ЕСТS, це і мобільність студентів і викладачів, автономізація університетів тощо.

Проте, як виявляється, з Болонським процесом не все так просто не лише в Україні, а й у самій об`єднаній Європі. І головна тут небезпека полягає в разі механічного запровадження принципів Болонського процесу і, як наслідок, можливе руйнування того унікального, природовідповідного і важливого, що створено в національній освітньо-науковій галузі.

Ось чому з турботою про поліпшення якості нашої освіти та про захист її кращих надбань, в Україні останнім часом розгортається дискусія щодо інтеграції нашої вищої освіти в Болонський процес. Тут висловлюються думки від беззастережного дотримання принципів цього процесу до їх повного заперечення.

Але з цього можна зробити висновок: позитивний наслідок від приєднання до європейських цінностей не в формальному копіюванні того, що реалізується в країнах-учасницях, а в запозиченні кращого, що там напрацьовано та гармонійно і ефективно може поєднатися із здобутками національної вищої освіти.

Проблемні питання виникають при адаптації нашої системи освіти до так званої європейської кредитно-модульної системи. Десятки наших ВНЗ беруть участь в експерименті з упровадження цієї системи. Проте чомусь мало чуємо пропозицій поділитися досвідом цього впровадження. Мабуть цей факт має пояснення. Але з упевненістю можна констатувати, що реальністю здебільшого стало лише застосування модульно-рейтингової системи оцінювання знань, яка, до речі, в наших ВНЗ  використовується  задовго до Болонської декларації.

Не викликає труднощів перехід на європейські кредити обсягом 36 академічних годин кожний, тоді як в Україні він складає 54 академгодини. Проте постає питання уніфікації змісту навчальних планів та програм і чи потрібна така уніфікація.

У контексті Болонського процесу потребує упорядкування законодавчо визначених в Україні чотирьох освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки фахівців відповідно до потреб  ринку праці: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Але це питання треба було вирішувати і без приєднання до Болонської декларації. Адже існуюча система освітньо-кваліфікаційних рівнів так і не набула адекватності і узгодженості з потребами  ринку праці в Україні, а тим більше, якщо йдеться про європейську спільноту.

Виникають питання й щодо мобільності студентів і викладачів у європейському просторі. Ця мобільність серед українців і сьогодні добре поширена, хоча й однобічна. Десятки тисяч наших дітей і молоді  навчаються за кордоном. Вітчизняні вчені, а це теж тисячі, успішно працюють в інших країнах (непогана все-таки була раніше наша освітня і наукова система підготовки кадрів). А до нас чомусь мало потрапляє і вчених, і студентів із європейських країн. Мабуть тому, що ми ще не можемо створити належних умов для наукової роботи і навчання. Проте є проблема збереження та повернення до України власного інтелектуального потенціалу, наших учених. Ми продовжуємо втрачати свої інтелектуальні ресурси і готувати кадри для розвинених країн. І тут чомусь не існує проблеми визнання українських атестатів чи дипломів. У цьому контексті я ставлю собі питання, чи зможе, як приклад, українська дійсність зберегти сьогодні для своєї держави студента Дніпропетровського національного університету, який здобув 2006 року в світовому змаганні перше місце.  А скільки у нас талановитої української молоді залишається не затребуваною через деструктивність існуючої системи соціально-економічного розвитку - питання риторичне.

Нагальною є і зміна структури навчального процесу в бік зменшення аудиторного навчання і збільшення самостійного навчання студентів та індивідуальної роботи. Одночасно це потребує й істотного коригування сутності, змісту і технологій навчально-методичного забезпечення. Те, що відбувається у нас під гаслом новацій у вигляді дистанційної чи якоїсь кореспондентської форми навчання, інколи і вже випробуваної заочної, дискредитує нашу вищу освіту, знижує її якість і авторитет як в Україні, так і поза її межами.

Комерціоналізація та зміни в змісті вищої освіти зумовлюють те, що сьогодні вища школа дедалі схиляється в бік підготовки користувачів і споживачів, і занедбується підготовка генераторів нових знань, технологій, фахівців для забезпечення інноваційного розвитку держави.

Тут виникає питання запровадження стандартів у вищій освіті: що має бути стандартизованим та які межі стандартизації. Не можна допустити, щоб через стандарти обмежувалася творчість наших педагогів і вчених та можливість появи в Україні власних "гарвардів" і "кембріджів". Хоча останнє найближчим часом Україні не загрожує, а все ж таки...

Потребує невідкладного, в тому числі і законодавчого, врегулювання структура вищих навчальних закладів. Сьогодні в Україні відбувається малообгрунтоване нагромадження закладів різних форм і статусів: училища, технікуми, коледжі, інститути, академії, університети та ще й різних форм власності. То ж  міністр освіти і науки С.М. Ніколаєнко слушно зазначає, що «нас уже не розуміють у світі щодо наявності в державі 345 університетів, академій, інститутів». У Великій Британії, наприклад, таких навчальних закладів 96, Франції – 78, Італії – 65, Іспанії – 47, Польщі – 11.

Новостворені за роки нашої незалежності ВНЗ здебільшого є такими, що їх хтось пролобіював і зараз лобіює. Це стосується і набуття ними нового статусу, тобто перейменування технікумів в інститути, інститутів і академій в університети, а останні в свою чергу із шкіри лізуть, аби отримати приставку "національного", причому часто не маючи практично нічого, що означає це поняття. Важко зрозуміти якусь логіку, якщо уже в Україні 86 національних університетів, а решта лаштуються в чергу, аби отримати цей статус. А чи зросла при цьому якість і авторитет нашої вищої освіти? На жаль, цього  не сталося. От і виходить, як у відомому прислів`ї: "Мартин босий та зате в брилі".

Окремої уваги й оцінки заслуговують ВНЗ недержавної форми власності, яких за роки незалежності і демократії з`явилося в Україні як грибів після дощу. Проте всі ці заклади створені в освітній ніші, що є для багатьох приманливою, легкою для реалізації. Адже там, де мали б готуватися вкрай необхідні Україні високоосвічені кадри інженерно-технічного і технологічного спрямування, що потребує значних витрат матеріально-технічного забезпечення навчального процесу, їх немає. Здебільшого ж це "право", "економіка", інші гуманітарні напрямки освіти. Безумовно, добре, що в державі з`явилася можливість збільшити кількість тих, хто здобуває вищу освіту поза державним бюджетом, що має сприяти зростанню рівня освіченості суспільства.

Сьогодні контингент студентів в Україні досяг 2,7 млн осіб, а чисельність студентів, що припадає на 10 тис. населення, становить 578.  Це більше порівняно з такими країнами як Австралія (440), Ізраїль (466), Естонія (437), Польща (494), Болгарія (468). Але справа не в цих кількісних показниках, а в ефективності діяльності цих закладів та рівні якості освіти в них.

Через недосконалість чинного законодавства та, бува, і нехтування вимогами закону, а також, чого гріха таїти, певної втрати контролюючої пильності з боку профільного міністерства вищі навчальні заклади недержавної форми власності (звичайно не всі) перетворилися в типові бізнесові структури, для яких головним є не якість освіти, а отримання прибутків. Деякі заклади перетворилися в такі собі «МММ». Не виключаю, що за прикладом «МММ» в Україні найближчим часом ми станемо свідками численних судових з`ясувань.

У чому ж причина? По-перше, для багатьох наших громадян пріоритетом і потребою донині є диплом про вищу освіту, а не професійність.

По-друге, приймальні екзамени до цих закладів є простою формальністю. Головне тут, аби абітурієнт зміг заплатити за навчання. І нічого дивного, що до недержавних ВНЗ можуть бути зараховані випускники шкіл з "двійками" з окремих предметів за дванадцятибальною системою. Тож студентами стають особи, які за рівнем свого розвитку просто не здатні засвоїти програми вищої школи. Для них головною проблемою є час, якого все ж таки треба дочекатися, коли їм буде вручено  документ державного зразка.

Є значні проблеми із забезпеченістю навчально-виховного процесу викладацькими кадрами. Йдеться не про професіоналізм викладачів, хоча й тут буває, що новоспечений випускник закладу викладає з десяток дисциплін. Здебільшого у приватних ВНЗ працюють за сумісництвом чи з погодинною оплатою викладачі державних ВНЗ. Часто одночасно в декількох закладах. Їх можна зрозуміти, адже непросто в цій державі  виживати на одну зарплату чи пенсію. Але при цьому не можна не розуміти й того, що рівень навчання (про виховання тут узагалі не йдеться) викладачів, що захекано бігають від одного закладу до іншого, далекий від бажаного. Безумовно, що збіднюється від цього й освіта в державних закладах.

А ось інформація для роздумів. Розрахунок забезпечення навчального процесу професорсько-викладацьким складом здійснюється згідно з нормативом: один викладач на 12 студентів. В українських ВНЗ, як уже зазначалось, навчається приблизно 2,7 млн. студентів. Професорсько-викладацький склад налічує 80 тис. осіб. Тобто на одного викладача припадає майже 34 студенти. Це при тому, що в розвинених країнах цей показник часто становить 6 студентів.

А про яку якість освіти можна говорити, якщо в навчальному закладі, наприклад, навчається 500-600 студентів, але при цьому є 100-150 академічних груп, у кожній із яких налічується 1-3 особи.

До цього ще треба додати вакханалію з недотриманням ліцензованого обсягу прийому студентів та набори за спеціальностями, на які ліцензії взагалі відсутні. Безконтрольні набори ніяким чином  не узгоджуються не лише з забезпеченістю професорсько-викладацьким складом, а й з обсягом навчальних площ. Як наслідок, навіть формально не виконуються навчальні плани (державні стандарти) або в одній аудиторії навчальний процес ведуть 2-3 викладачі  різних дисциплін.

Особливої уваги потребує  діяльність відокремлених підрозділів ВНЗ (їх кількість сьогодні вимірюється  сотнями), де набуття професії часто набуває очевидних ознак псевдоосвіти.

З грубими порушеннями чинного законодавства деякі ВНЗ створюють філії за кордоном, перевірити діяльність яких практично неможливо, хоча випускникам таких філій видаються українські дипломи державного зразка.

Якщо до цього ще додати важливість наукової складової у вищій освіті, то виникає здивування, як подібні вищі навчальні без особливих проблем акредитовано за четвертим, найвищим рівнем акредитації. Таке явище не можна пояснити лише халатним ставленням відповідальних осіб до виконання службових обов'язків.

Ось чому сьогодні на всіляку підтримку з боку громадськості і не тільки заслуговує робота керівництва і всього колективу Міністерства освіти і науки  України щодо наведення порядку в діяльності як приватних, так і державних вищих навчальних закладів, аж до їх закриття. Адже вони дискредитують українську вищу освіту, викривляють реальний рівень освіченості суспільства, фактично обдурюють людей, декларуючи надання «якісної» вищої освіти.

Тут слід також зауважити, що діяльність окремих приватних ВНЗ через демпінгові важелі в оплаті за навчання вже сьогодні негативно позначається на наборах студентів до державних ВНЗ, а відтак, з відомих уже причин, і на якості вищої освіти в Україні.

Зрозуміло, до чого це призведе в майбутньому, якщо врахувати, що в цьому навчальному році до школи пішло близько 350 тис. першокласників, а ліцензований обсяг лише бакалаврів уже сягає 600 тис. А взагалі за нашої злиденності, коли ми втрачаємо через цей фактор велику кількість талановитої молоді і передусім із сільської місцевості, на цьому етапі соціально-економічного розвитку України пріоритетом має стати якнайповніше державне забезпечення вищої освіти, яке сьогодні є недостатнім. У 2004 р. в державних ВНЗ III-IV рівня акредитації воно складало лише 37%, у 2006 р. зросло до 50%.

Зростання якості вищої освіти потребує негайного подолання системи  авторитарного управління у ВНЗ, де  самоуправління є простою формальністю та грою в демократію. Ніяких позитивних змін не відбудеться без подолання явищ корупції, тотальний прояв якої є типовим при вступі до ВНЗ. За такого стану справ, навчання у ВНЗ, тим більше престижному (елітному) 100-відсотково гарантовано далеко не найрозумнішим дітям VIP-персон і зачинені двері для багатьох талановитих дітей. Тут втрати важко переоцінити, якщо взяти до уваги, що сьогодні серед української освітньої і наукової еліти, і не тільки, приблизно 75-80% складають ті, що народилися, росли і навчалися в селі.

Освіта і національне виховання. Оцінюючи стан і перспективи розвитку української освіти, також вищої, першочергової уваги  потребує визначення щодо її націєтворчої ролі, яка повинна бути зреалізована шляхом виховання високоморальної, національно свідомої особистості. Це завдання освітньої галузі набагато складніше і мабуть відповідальніше, ніж надання знань, умінь, навичок.

На жаль, належна робота в цьому напрямі в навчальних закладах не має чіткої цілеспрямованості і послідовності, а то й зовсім відсутня. То ж   молодь виховують вулиця та телевізійний екран. Останній спустошує і руйнує дитячі душі смертовбивчими та людиноненависницькими трілерами, рекламою «біленької, м’якенької», «настояної на бруньках», «приємності» пивного смаку. На жаль, до пива спонукають українську молодь Герой України Андрій Шевченко та брати Кличко. Антивиховною  рекламою виглядає і телепередача про VIP-персон Маші Жулан та Наталії Мосійчук, де політична еліта на тлі пустих побутових розмов (про вагомі досягнення нема що говорити) демонструє злиденному народові свої статки (квартири, дачі, бані, басейни, автомобілі тощо), для придбання яких навіть депутатської зарплатні замало.

Причому це стосується не лише відомих олігархів, але й представників начебто національної демократії, таких, наприклад, як В.Онопенко чи М.Томенко. Від таких передач у старших людей  виникає недовіра до цих  політиків (невже вони цього не розуміють), а в молоді – зневага до освіти, а тим більше науки, усвідомлення не престижності науково-технологічної чи виробничої сфер діяльності. У багатьох молодих українців з’являється мета: щоб добре жити, треба за будь-що «влізти» в державну служба або в сферу політичну, добре оплачувану та безвідповідальну. До того ж цю життєву парадигму демонструють самі VIP-персони, що нахабно всовують своїх синів, дочок, племінників тощо до складу Верховної Ради чи якоїсь іншої, хоча вони ні за досвідом, ні освіченістю, а, не виключено, і розумовими здібностями, не здатні виконувати належну роботу.

Все це нічого спільного не має з вихованням моральної, національно свідомої особистості.

Як наслідок, в Україні зростає зденаціоналізоване плем'я. Маємо багато тисяч безпритульних, зростання дитячої злочинності, наркоманії, алкоголізму, безграмотності, жорстокості дітей і молоді, не сприйняття українцями рідної української мови, цінностей національної культури. У суспільстві інтенсивно збільшується соціальне дно. Недаремно ж сьогодні Україна за чисельністю самовбивць, наркоманів, ВІЛ-інфікованих, хворих на туберкульоз тощо є європейським лідером. Дедалі збільшується кількість дітей, що не навчаються. І не дивно, що у вищому навчальному закладі посеред дня за байдужого чи лякливого споглядання присутніх із почуття дріб'язкової помсти один студент жорстоко вбиває  студента. Влада, на жаль, тут займає індиферентну позицію, хоча це величезна біда, коли треба бут и на сполох.

Упущення в справі виховання молоді завдає величезної шкоди творенню української нації як єдиної національно свідомої спільноти, що покликана досягти шляхетної мети свого життя і діяльності. Прикро, що питання про національне виховання у вищій школі є питанням риторичним.

У цьому контексті не зовсім зрозуміло і неприпустимо, що в Міністерстві освіти і науки сьогодні не створено цільового  департаменту, який би організовував і координував виховну роботу в навчальних закладах на загальнонаціональному рівні. Для цього є, мабуть, об'єктивні причини. Але головне тут – відсутність належної державної політики в цій сфері. Передусім, з боку держави бракує чіткого замовлення на особистість, яку має зростити, виховати українська школа. Взірець: з української школи  має вийти українець, українець-патріот, освічений, духовно багатий, гордий тим, що живе на українській землі.

Чи виконує таке завдання українська школа? Авжеж, що ні. Чи можна тут звинувачувати школу? Ні, бо  держава цього не вимагає, їй бракує належної політичної волі, усвідомлення правлячою елітою, що лише за реалізації такого завдання може бути омріяне майбутнє України.

А чи не про це говорить Президент України В.А. Ющенко в Посланні до Верховної Ради України 2006 року, констатуючи, що за останні двісті років жодна національна держава не зазнала занепаду. А що таке національна держава? Це держава національно свідомих людей.

Аби виховання нашої молоді, а то й всього населення набуло чіткої визначеності, цілеспрямованості і незворотності, має бути прийнятий і діяти відповідний Закон України «Про національне виховання молоді». У 2004 р. було підготовлено проект такого закону, проте з невідомих причин (а може й відомих) цей документ набув статусу «пропавшої грамоти».

Затверджені раніше Концепції громадянського, патріотичного, родинного виховання як офіційні документи, як бачимо, не спрацювали, і сьогодні вони є лише свідченням наших шарахань від одної вихованої парадигми до іншої. Воднораз національне виховання має бути неперервним, комплексним. І зрозуміло, це не зовсім те, що зараз подається як інновація в освітньо-виховній системі, і називається формуванням комунікативних здібностей людини.

Тут треба зауважити, що національний патріотизм – це емоційний стан душі. Чи етично було б вимагати такого стану від частини громадян, які трактують Україну як «країну проживання». Мабуть, ні. На мою думку, державу б влаштувало, аби вони стали лояльними громадянами цієї країни, що сприймають і шанують державні символи, мову, звичаї, моральні норми і закони країни свого проживання. А коли вони нехтують цим, то принаймні не повинні цього демонструвати, до чого сьогодні вдається, наприклад, так званий «Руський блок».  Але й ставлення до таких людей не повинно мати ніяких проявів неповаги, утисків, тим більше ксенофобії та расизму. Такі правила існують у цивілізованих країнах.

Тому в Україні доцільно запровадити в суспільне життя поняття лояльності в його культурно-етичному, а не політичному значенні і відповідно знайти йому місце в освітньо-виховній системі.

З метою цілеспрямованості національного виховання молоді треба відмовитися від будь-якої практики офіційного пріоритету вибору студентами, учнями чи їхніми батьками мови навчання. А щоб розв’язати  мовну проблему в державі та припинити численні спекуляції на цьому грунті, потрібно якомога швидше прийняти Закон України «Про державну українську мову». Важко повірити, що нинішній склад Верховної Ради це зробить. Але попри все це, громадськість має вимагати прийняття такого закону.

Непросто сьогодні виховувати в молоді національну гідність, коли в державі панують злидні, а корупція разом з непатріотизмом і неморальністю влади все більше і більше деморалізує суспільство, небезпечно поглиблює прірву недовіри і відчуження між народом та владою. Лише конкретні справи, чесно задумані і в зазначені терміни виконані, можуть об’єднати всі поверхи українського суспільства і пробудити в ньому джерела національного, соціального і історичного оптимізму. Чесність намірів і справедливість у суспільних відносинах мають стати пріоритетом в Українській державі.

З огляду на націєтворчу роль школи непросто формувати національну гідність дітей і молоді в умовах реально існуючого контрастного ставлення наших громадян до української мови як державної та єднальної. За даними Центру соціальних і політичних досліджень «Соціус» українську мову як зручну називають лише 2,64% респондентів Донецької області та 2,82% Луганської, тоді як на Заході України цей показник сягає 92-99%. У Харкові і Києві він складає 16-19%. Найнижча позначка є в Криму – 1,39%. Прикро, але факт, що в Донецьку, де проживає приблизно по півмільйона росіян і українців, лише 23% українців називають рідною українську мову. Це в той час, коли російська мова є рідною для понад 99% росіян.

І далі. Самоповага нації досягається не гаслами і начебто патріотичними замилуваннями про свою древність, розумність та працьовитість, а згодою всього народу, в тому числі й людей при владі, на складних відтинках своєї історії піти на пожертву і самообмеження в ім’я майбутнього, але для всіх бажаного і зрозумілого і, що дуже важливо, справедливого. На жаль, в теперішній Україні нічого такого не спостерігається, а тому перспективи націє- і державотворення не втішні, принаймні за нинішнього Уряду і Верховної Ради України, де панує українофобство «болдирєвих», «Корнілових», «грачів» та їм подібних.

Отже, проблеми є і проблеми серйозні, але іншого шляху як шляху до національної держави через національне виховання і національні інтереси в України немає 

Урешті-решт ми маємо зрозуміти й усвідомити, що національне в державотворенні – це не просто ідея, а невідворотна необхідність, що продиктована законом єдності етносу і навколишнього середовища як фундаментальної властивості біосфери. Розуміння цієї істини – шлях до створення консолідованої української нації, прогресу, цивілізованої, розвиненої держави; нехтування цією істиною – шлях до протистояння, хаотичного борсання в океані вічних проблем.

Освіта і наука.  Складною проблемою для підняття якості вищої освіти в Україні є сучасний стан науково-дослідницької діяльності вищих навчальних закладів.

Світовою практикою, самим життям доведено, що лише тісне поєднання освіти з наукою є запорукою забезпечення високої якості освіти та належного інтелектуального супроводу державотворення. Це є й провідною вимогою Болонської декларації щодо інтеграції європейської вищої освіти.

Тимчасом усім  відомо, що сьогодні українська наука взагалі, вузівська зокрема, як би ми себе не підбадьорювали, перебуває в критичному стані, який не тільки не відповідає потребам сучасної якісної освіти, а й створює реальну загрозу безпеці держави. Спробую висловити тезу, що для більшості вчених, що працюють у ВНЗ України, наукова діяльність перетворилася в хобі, а викладач-науковець став у кращому випадку викладачем-методистом.

В усі часи відносно невисокі показники науково-дослідної роботи в Україні були чи не найголовнішою причиною того, що жоден наш університет, який би він не був «національним», не міг увійти до 500 найбільш рейтингових університетів світу. Але загалом рівень української науки був достойним.

Те, що сьогодні діється з українською наукою, передусім у ВНЗ, не витримує ніякої критики. Всі розуміють, що три сотні докторських та дві тисячі кандидатських дисертацій (кількісно це немало), які щорічно останнім часом захищаються в Україні, не є об'єктивним свідченням високого рівня нашої науки. Це є лише показник кількості дисертацій, і не більше. До дійсної науки вони не мають ніякого відношення. Часто це переписування в різних інтерпретаціях відомого або й просто плагіат.

Сьогодні, проголошуючи рух до інноваційної економіки, ніхто серйозно не з'ясував, а що це конкретно означає в контексті української економіки з урахуванням стану вітчизняної науково-технологічної сфери. Без глибокого аналізу цієї справи можна з упевненістю констатувати, що вирішення питання переходу до реальної інноваційної економіки принципово неможливе. Тут ніякі технопарки чи дослідницькі парки, розвиток яких планується поставити в центр проблеми, реально не допоможуть. Усе залишиться на рівні декларацій і примітивності, як це вже було, коли Україна розвивалася то в умовах «перехідної економіки», то «економіки конкурентноспроможної», то «економіки ринкової».

В усіх випадках для України тут постають два не зовсім обнадійливих аспекти. По-перше, чи уявляє хто-небуть, куди спрямовувати іновації, не маючи реальної збалансованої програми розвитку та не визначившись з різким зменшенням ресурсо- і енергопотоків. По-друге, а на що ми здатні в цьому інноваційно-технологічному процесі? У зв'язку з величезними втратами в нашій науці, а отже, й освіті, ми мало що можемо самостійно робити на рівні сучасного хайтеку. Сьогодні на це спроможні лише США, Японія, деякі європейські та інші заможні країни, де за уже створеної належної наукової інфраструктури на одного науковця припадає щорічно  100-200 тис дол. Європа, як завдання, говорить про суму 1 млн. євро. Це є приклад і виклик для України, якщо вона справді прагне увійти до європейської спільноти. За нашої ж занедбаної наукової матеріально-технічної бази та близько 2 тис  дол. щорічно на науковця, дай Боже, щоб ми зберегли здатність до ефективного використання відомих новітніх технологій. Тобто питання мало б формулюватися так: якою має бути найадекватніша відповідь на глобальний технологічний виклик, щоб в Україні можна було здійснити технологічне переоснащення економіки і не випасти таким чином з історичного контексту?

Чи не головною причиною відсталості української науки, безумовно, є залишковий принцип її державного фінансування (до речі, як і освіти): 0,3-0,5% ВВП. Адже відомо,  якщо в державі на науку припадає менше ніж 2% ВВП, розпочинаються руйнівні процеси не лише в самій науці, а й в економіці і суспільстві в цілому. Для прикладу цей показник складає 3,5% в Ізраїлі, 2,75 – в Японії, 2,05% - в США. Про абсолютну величину вкладень тут і говорити не доводиться. А це визначає і відповідну віддачу і відповідні наслідки, і відповідну перспективу соціально-економічного розвитку. Тому навіть передбачені Законом України «Про науку і науково-технічну діяльність» 1,7% ВВП не допоможуть розв’язати  проблему.

Крім фінансування, однією з причин непривабливого стану вітчизняної наукової галузі є відсутність упродовж усіх років нашої державної незалежності хоча б якихось тут змін, не кажучи вже про реформування. Як наслідок, відбувалася і поки що продовжується саморуйнація галузі.

Щоправда, тут дещо зроблено в роки незалежності. Йдеться про кулуарно пролобійоване створення поза Національною академією наук України ще п'ять так званих державних, але самоврядних (тобто нікому не підзвітних, хоча й за рахунок податків населення) академій. Але це призвело до розпорошення коштів на науку, зменшення її рівня і ефективності і, що найважливіше, наукове роззброєння освітньої галузі.

Державні академії наук, у тому числі, і НАН України, перетворилися в осередки корупції в науці. Внаслідок цього високі наукові ступені і академічні звання, а разом з тим і довічні грошові винагороди тут часто отримують особи з сумнівним науковим доробком та одіозною репутацією в суспільстві, не кажучи вже про наукові кола. Корупція як принцип і засіб життя в українській науці вимиває із повноцінного наукового дослідження кращих, дійсних вчених та зумовлює зростання наукових бездарів. Ось чому все частіше постає питання доцільності існування НАН України і галузевих наукових академій як державних структур.

За такого стану української науки не дивно, що  вища освіта і наука, в тому числі й академічна, щорічно втрачають тисячі не гірших учених, докторів і кандидатів наук. Погано те, що, як засвідчує статистика, наша молодь не дуже охоче пов’язує своє життя з наукою та прагне працювати за кордоном.

Наукова галузь в Україні потребує невідкладного грунтовного реформування, причому не окремих її складових (академічної, прикладної чи вузівської), а української науки загалом. Звісно, що в умовах, коли йдеться про виживання української науки, а виробнича сфера не виявляє якоїсь особливої зацікавленості до технологічного оновлення чи удосконалення, проблема реформування наукової галузі є надзвичайно складною. За такого становища можна висловити лише жаль з приводу проекту «Концепції розвитку наукової сфери», що підготовлена робочою групою, утвореною розпорядженням Президента України від 03.10.2005 р. за № 1183. З моєї ж точки зору, цей документ є таким, що не передбачає якихось важливих змін в існуючій системі, є декларативним, інколи містить протиріччя, таким, що не розв’язує проблеми ефективного реформування наукової галузі та забезпечення реального поєднання науки, освіти, інновацій.

Відчувається, що документ готувався в основному в колах НАН України, де, як відомо, існує дещо зневажливе ставлення до науковців, що працюють у вищих навчальних закладах. Для прикладу наведу з газети «Дзеркало тижня» від 12 лютого 2005 р. думку одного з керівників відомого Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки імені Г.Доброва НАН України з приводу пропозиції, аби передати академічні установи до вищої школи: «на мій погляд, ця пропозиція аналогічна тому, щоб передати, скажімо, потужну сільськогосподарську техніку тим, хто знає лише первісно-общинний стиль господарювання». То ж чи можна залучати таких вчених до реформування української науки? – зайве запитувати. Про це засвідчує  і стаття 45 проекту Закону України «Про державний бюджет на 2007 рік», згідно з якою науково-дослідні роботи у ВНЗ мають фінансуватися лише за висновками експертної комісії НАН України.

І насамкінець. Перехід до інноваційної економіки означає рух до економіки, побудованої на нових знаннях, які, як засвідчує досвід європейських країн, потребують неформального поєднання освіти, науки інновацій. В Україні ці три складові роз'єднані між собою. Для створення сприятливого інноваційного середовища потрібна  чітка, цілеспрямована державна політика, здійснення якої з огляду на  рівень теперішньої політичної еліти, для якої людський капітал мало що означає, залишається під великим сумнівом. Що робити за такої ситуації - питання риторичне.

Замість епілогу. Попри всі руйнації педагоги і вчені України – це все ще потужний інтелектуальний потенціал української нації і держави, здатний забезпечити реалізацію визначеної Творцем величної історичної місії українського народу бути високоморальним, заможним і рівноправним серед цивілізованих народів світу. Шкода, якщо стане доречним відомий вислів: не ту країну назвали «гондурасом». Для України це можливо, бо в нашій державі зроблено все для того, щоб рівень освіченості і інтелекту не був морально і матеріально умотивованим. За таких обставин Болонський процес нам нічим не допоможе.