М.І.Дробноход,

Президент Академії наук

вищої школи України,

радник міністра освіти і науки України

 

 

До концепції реформування наукової сфери України

Мета і причини. Економічне процвітання будь-якої країни можливе сьогодні лише за умови інтенсивного технологічного використання наукових знань, коли інновації, засновані на новітніх досягненнях сучасної науки, визначають суть функціонування здорової зростаючої економіки. Розвинені країни впевнено простують до постіндустріального інформаційного суспільства, в якому знання та інформація разом з духовністю стають провідною продуктивною силою. Тому в рамках сучасних цивілізаційних вимірів Україна так само має спрямувати свій поступ до реалізації моделі суспільства стійкого, екологічно безпечного розвитку, що ґрунтується на гармонійному поєднанні економічної, екологічної та соціальної сфер.

У такому суспільстві наука й освіта набувають пріоритетного значення. Без їх належного рівня перехід України на інноваційну модель розвитку, що є нині одним із найважливіших завдань, просто неможливий. Світовою практикою, самим життям доведено, що лише єдність освіти з наукою є запорукою високої якості освіти та належного інтелектуального супроводу державотворення. Це є і провідною вимогою Болонської декларації щодо інтеграції європейської вищої освіти.

Тимчасом українська наука перебуває у вкрай критичному стані, який не тільки не відповідає потребам сучасної якісної освіти, а й створює реальну загрозу безпеці держави.

А тому на тлі кризового стану української науки дещо абсурдними є статистичні показники галузі (газ. «Голос України» від 12 грудня 2006 р.): за роки незалежності в Україні кількість кандидатів наук зросла в 1,2 рази (з 57,6 тис. до 68,3 тис.), докторів – у 1,5 рази (з 8,1 тис. до 12,0 тис.), членів-кореспондентів – у 2,5 рази (з 235 до 569), академіків – у 6 разів (з 265 до 1554), кількість аспірантур – у 1,7 рази, аспірантів – у 2,3 рази(з 13 до 30 тис.) докторантур – у 2,6 рази, докторантів – у 3 рази (з 0,5 до 1,5 тис.). Це при тому, що лише кожен шостий із докторантів і аспірантів захищає дисертацію. Три сотні докторських та дві тисячі кандидатських дисертацій (кількісно це немало), які щорічно останнім часом захищаються в Україні, не є об'єктивним свідченням високого рівня нашої науки. Це є лише показник кількості дисертацій і не більше. Чимало з них до справжньої науки не мають ніякого відношення. Часто це переписування в різних інтерпретаціях відомого або й просто плагіат, що є особливо типовим явищем у сфері гуманітарної науки.

Сьогодні, проголошуючи рух до інноваційної економіки, ніхто серйозно не з'ясував, а що це конкретно означає в контексті української економіки з огляду на стан вітчизняної науково-технологічної сфери. Без глибокого аналізу цієї справи можна з упевненістю констатувати, що вирішення питання переходу до реальної інноваційної економіки принципово неможливе. І ніякі технопарки чи дослідницькі парки, розвиток яких планується поставити в центр проблеми, тут реально не допоможуть. Усе залишиться на рівні декларацій і примітивності, як це вже було, коли Україна розвивалася то в умовах «перехідної економіки», то «економіки конкурентоспроможної», то «економіки ринкової».

Для України тут постають два не зовсім обнадійливих аспекти. По-перше, чи знає хто-небудь, куди спрямовувати інновації, не маючи реальної збалансованої програми сталого розвитку та не визначившись з різким зменшенням ресурсо- і енергопотоків? По-друге, а на що ми здатні в цьому інноваційно-технологічному процесі? У зв'язку з величезними втратами в нашій науці, а отже, й освіті, ми мало що можемо самостійно робити на рівні сучасного хайтеку. Сьогодні на це спроможні лише США, Японія, деякі європейські та інші заможні країни, де за вже створеної належної наукової інфраструктури на одного науковця припадає щорічно 100-200 тис. дол. Європа, як завдання, говорить про суму 1 млн. євро. Це є приклад і виклик для України, якщо вона прагне увійти до європейської спільноти. За нашої ж занедбаної наукової матеріально-технічної бази та близько якихось 2 тис. доларів щорічно на науковця, дай Боже, щоб ми зберегли здатність до ефективного використання відомих новітніх технологій. Тобто питання мало б формулюватися так: якою має бути найадекватніша відповідь на глобальний технологічний виклик, щоб в Україні можна було технологічно переоснастити економіку і не опинитися поза історичним контекстом?

Перехід до інноваційної економіки означає рух до економіки, побудованої на нових знаннях, які, як засвідчує досвід європейських країн, потребують неформального поєднання освіти, науки, інновацій. В Україні ці три складові роз'єднані між собою. Для створення сприятливого інноваційного середовища потрібна чітка, цілеспрямована державна політика.

Основні причини відставання української науки:

1. Владним структурам (Секретаріату Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної ради України) бракує переконливого усвідомлення і розуміння важливості ролі науки в державотворенні, а відтак відсутність впродовж усіх років незалежності принципової цілеспрямованої державної політики щодо розвитку наукової галузі як провідної виробничої сили.

Та й звідкіля такій політиці взятися, якщо депутатський корпус Верховної Ради України, що презентує вищу законодавчу владу держави, складається з мільйонерів і мільярдерів, є там охоронці, водії, помічники, коханки, сини і племінники тощо. Але немає справжніх вчених, академіків і професорів, високопрофесійної інтелігенції, тобто тих, хто представляє інтелект нації, хто має розробляти й впроваджувати в соціально-економічну сферу ідеологію прогресу. Прийнявши 9 січня 2007 р. закон про інформаційне суспільство, наші народні депутати так і не зрозуміли, що отримання бабусею копійчаної пенсії з використанням електронної картки, ще не має ніякого відношення до інформаційного суспільства. А чи не те ж саме діється у виконавчій гілці влади?

2. Однією з найголовніших причин відставання української науки, безумовно, є залишковий принцип її державного фінансування (до речі, як і освіти): 0,3-0,5% ВВП. Адже відомо, якщо в державі на науку виділяється менше 2% ВВП, розпочинаються руйнівні процеси не лише в самій науці, а й економіці і суспільстві в цілому. Для прикладу: цей показник складає 3,5% в Ізраїлі, 2,75 – в Японії, 2,05% - у США. Про абсолютну величину вкладень тут і говорити не доводиться. А це визначає і відповідну віддачу і відповідні наслідки, і відповідну перспективу соціально-економічного розвитку. Тому навіть передбачені Законом України «Про науку і науково-технічну діяльність» 1,7% ВВП не допоможуть розв’язати проблему, хоча дещо поліпшити ситуацію ці відсотки безумовно спроможні.

3. В Україні не створено єдиного повноцінного координаційного центру з розвитку науки і технологій. Внаслідок цього законодавчо визначені аж 40 пріоритетних напрямів наукової галузі виживали як могли, або часто гинули, не знайшовши сил і можливостей для самовиживання (до речі, в Росії пріоритетних наукових напрямів вісім, у Німеччині – п’ять). За самоврядності державної академічної науки Міністерство освіти і науки як провідна управлінська структура в освітньо-науковій галузі тут мало що могла чи змогла вдіяти. Більше того, саме наука, що зосереджена і системі МОН, зазнала чи не найбільших втрат. Сталося неприпустиме – розрив освіти і науки. Тут досить лише зазначити, що на вчених, що працюють у вищих навчальних закладах, а це приблизно половина докторів і кандидатів наук, що є в Україні, з тих мізерних бюджетних коштів, що виділяються на науку, припадає менш ніж 10%. Як наслідок, тут для більшості вчених наукова діяльність перетворилася в хобі, а викладач-науковець став у кращому разі викладачем-методистом; знизилася якість вищої освіти. В усі часи відносно невисокі показники науково-дослідної роботи в Україні були однією з головних причин того, що жодний наш університет, який би він не був «національний», не міг увійти до 500 найбільш рейтингових університетів світу, хоча свого часу рівень української науки і освіти загалом був достойним. Сьогодні про це й думати годі.

4. У державі не створено передусім законодавчо визначених умов для мотивації інноваційних досліджень та впровадження їх результатів в економічну сферу розвитку. Виробнича сфера не виявила якоїсь помітної зацікавленості в технологічному оновленні чи вдосконаленні. Як наслідок, інноваційна складова у ВВП України не перевищує – 1,5-2%, тоді, як у розвинених країнах світу вона сягає – 50-70%.

5. Через відсутність умов для реальних сучасних наукових досліджень та будь-якої моральної, тим більше матеріальної мотивації до роботи в науковій галузі, українська наука, в тому числі й академічна, втрачає тисячі вчених, докторів і кандидатів наук, що від'їзжають закордон. Найгірше те, що за таких обставин наша талановита молодь не дуже хоче пов’язувати своє життя з наукою та прагне працювати за кордоном. Як засвідчує статистика, середній вік докторів наук в Україні складає 62 роки, кандидатів – 52; докторів наук до 40 років – 48 (за три роки їх кількість зменшилась на 30%).

6. Однією з причин непривабливого стану вітчизняної наукової галузі є відсутність упродовж усіх років нашої державної незалежності хоча б якихось тут змін, не кажучи вже про реформування. Дехто навіть вбачав у цьому шлях збереження української науки. Владні ж структури, захопившись перерозподілом власності, наукою не переймалися. Сьогодні, до речі, так само. Як наслідок, із року в рік галузь дедалі руйнується.

Щоправда, дещо все таки тут було зроблено за роки незалежності. Йдеться про створення поза Національною академією наук України ще п'яти так званих державних, але таких же самоврядних (тобто нікому не підзвітних, хоча й існують за рахунок громадян) академій. А це призвело лише до розпорошення коштів на науку, зниження її рівня і ефективності і, що найважливіше, до наукового «роззброєння» освітньої галузі.

Державні академії наук, також і НАН України, перетворилися в осередки корупції в науці. Внаслідок цього високі наукові ступені і академічні звання, а разом з тим і довічні грошові винагороди тут часто отримують особи з сумнівним науковим доробком та одіозною репутацією в суспільстві, не кажучи вже про наукові кола. Корупція як принцип і засіб життя в українській науці вимиває із повноцінного наукового дослідження кращих, дійсних учених та зумовлює зростання наукових бездарів. Ось чому все частіше постає питання доцільності існування НАН України і галузевих наукових академій як державних структур.

7. Сучасний кризовий стан української науки певною мірою пов’язаний і з відсутністю якого-небудь впливу наукової громадськості на вироблення державної політики в науковій сфері та шляхів її реалізації. Через відсутність демократизації галузі українські вчені, окрім невеликої групи керівних функціонерів, відмежовані від такої діяльності.

Основні напрями і шляхи реформування. Наукова галузь в Україні потребує невідкладного ґрунтовного реформування, причому не окремих її складових (академічної, прикладної чи вузівської), а української науки загалом. Без цього неоднозначно сприймаються рекомендації Міжгалузевої наради з питань розвитку науки у вищих навчальних закладах, що відбулася 21 грудня 2006 р., де йшлося більше про наукові досягнення і менше про проблеми в науковій галузі та їх розв'язання. А може, ніякого реформування в українській науковій сфері взагалі не потрібно? Вистачить окремих поточних заходів, які в зазначених рекомендаціях виглядають здебільшого як побажання, наприклад: подальше зміцнення наукового потенціалу вищих навчальних закладів, підвищення ефективності фундаментальних і прикладних досліджень; розвиток фундаментальних і прикладних досліджень, спрямованих на задоволення загальнодержавних і регіональних потреб; більш широке і всебічне впровадження результатів фундаментальних і прикладних досліджень у навчальний процес; розроблення проекту Концепції Державної цільової програми інтеграції науки і освіти; організація роботи відділень магістерської підготовки для національної та галузевих академій і т.д. Але в рекомендаціях немає відповіді, чим реально всі ці заходи-побажання можуть бути забезпечені.

У цьому контексті можна висловити лише жаль щодо проекту «Концепції розвитку наукової сфери», підготовленого робочою групою, утвореною розпорядженням Президента України від 03.10.2005 р. за № 1183. Цей документ є таким, що не передбачає якихось важливих змін в існуючій системі, є декларативним, інколи містить протиріччя; таким, що не розв’язує проблеми ефективного реформування наукової галузі та забезпечення реального поєднання науки, освіти, інновацій. Передбачуване цим документом створення так званих дослідницьких університетів не є реальним шляхом до розв'язання проблеми вузівської, разом з тим і української науки в цілому. Таких дослідницьких університетів може бути декілька, а як тоді бути з науковою діяльністю інших 300 ВНЗ, які також мають забезпечувати високу якість вищої освіти через поєднання її з сучасною наукою.

Відчувається, що проект Концепції готувався в основному в колах НАН України, де, як відомо, дещо зневажливо ставляться до науковців, що працюють у вищих навчальних закладах. Як приклад, ось думка одного з керівників відомого Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки імені Г.Доброва НАН України щодо пропозиції аби передати академічні установи до вищої школи (газ. «Дзеркало тижня» від 12 лютого 2005 р.): «…на мій погляд, ця пропозиція аналогічна тому, щоб передати, скажімо, потужну сільськогосподарську техніку тим, хто знає лише первісно-общинний стиль господарювання». То ж чи можна залучати таких учених до реформування української науки? – зайве запитувати. Про це засвідчує і ст.45 проекту Закону України «Про державний бюджет на 2007 рік», згідно з якою науково-дослідні роботи у ВНЗ мають фінансуватися лише за висновками експертної комісії НАН України. Тут слід нагадати, що понад 80% нобелівських лауреатів є представниками не академічної, а університетської науки.

Для реальних змін у розвитку наукової галузі в першу чергу потрібна цілеспрямована, фінансово забезпечена науково-технологічна політика держави, яка б відповідала національним інтересам і світовим стандартам.

Рівень фінансування науки повинен бути приведений у відповідність із вимогами чинного законодавства та з потребами не лише збереження, а й нарощування наукового потенціалу держави. Водночас акцент має бути зроблено й на стимулюванні залучення до підтримки науки коштів з інших джерел – насамперед коштів вітчизняних та зарубіжних інвесторів та коштів з-за кордону. Відтак має бути радикально спрощено всі процедури, пов‘язані з міжнародним науковим співробітництвом, а українські науковці повинні дістати від уповноваженого органу державної виконавчої влади в сфері наукової політики достатню інформаційну підтримку для пошуку іноземних партнерів для міжнародного співробітництва. Має бути створено умови для стимулювання залучення позабюджетних коштів на проведення фундаментальних досліджень, що не передбачають можливості одержання швидкого комерційного ефекту – зокрема й через запровадження відчутних податкових пільг.

Для оптимального використання обмежених ресурсів, які держава може спрямувати в науково-технологічну сферу, необхідно чітко визначитись із пріоритетами не лише наукового пошуку, а й у виборі конкретних базових інновацій, які б дали змогу у визначені терміни вийти на світовий ринок з новою конкурентноспроможною продукцією. Потрібна подальша конкретизація наукових напрямів на підставі чітких оцінок і прогнозних розрахунків наслідків реалізації відповідних програм. Такі оцінки й прогнози має бути здійснено державно-громадськими експертними радами при уповноваженому органі державної виконавчої влади в сфері наукової політики.

При цьому частка робіт, підтриманих державними програми і грантами, повинна нарощуватися швидше, ніж базове фінансування наукових установ. Протягом ближчих п'яти років слід досягти показника, за якого не менше 30% бюджетного фінансування науки в Україні розподілятиметься на основі відкритих конкурсів, сприяючи підвищенню здорової конкуренції й змагальності в науковому середовищі.

Першочерговим завданням є підвищення соціального статусу науковця, повернення мотиваційних спонук до наукової праці, – через підвищення зарплатні й наукових пенсій, диференціації тарифних окладів залежно від показників наукової роботи, утвердження справжнього академічного й університетського самоврядування. Постать конкретного науковця має стати центральною для науки і освіти. Цьому слугуватиме відродження системи широкої пропаганди й популяризації науково-технічних знань, здобутків українських науковців.

Слід відмовитися від некритичного застосування для оцінки в сфері науки традиційних формальних показників (кількість захищених дисертацій, наукових співробітників, наукових публікацій тощо), пам’ятаючи, що в українських умовах фаховий рівень науковців, рівень дисертацій і публікацій може істотно різнитися. Єдиним об’єктивним критерієм оцінки в науці є думка сформованого наукового середовища. Тож єдиним індикатором здоров’я української науки в цілому і кожної конкретної наукової установи має стати її конкурентоспроможність на світовому рівні, інтегрованість у міжнародний науковий простір та технологічний розвиток. Кількісними показниками, які при цьому можуть насамперед братися до уваги, є:

- публікації в провідних фахових міжнародних виданнях та посилань інших науковців на ці публікації (“індекс цитування”);

- доповіді на міжнародних конференціях;

- отримані міжнародні гранти на наукові дослідження і науково-технологічні розробки;

- участь у міжнародних наукових та науково-технологічних програмах.

За сучасного стану української науки показниками рівня наукових досліджень також є:

- участь у національних наукових програмах, що знаходять практичне застосування в економіці, освіті, соціальній сфері тощо;

- участь у наукових дослідженнях за грантовим фінансуванням;

- залучення до наукової діяльності молоді;

- оцінка діяльності в фаховому науковому середовищі (фахових наукових радах).

Зауважимо, що традиційні показники (кількість захищених дисертацій, загальна кількість наукових співробітників, співробітників із ступенями, кількість наукових публікацій тощо) мають здебільшого інформативний, а не оціночний характер.

Моніторинг зміни перелічених вище показників дасть уявлення про успішність реалізації державної політики в сфері науки або свідчитиме про необхідність корегування цієї політики.

Має бути вироблено нову партнерську модель взаємодії держави (в особі уповноваженого органу виконавчої влади) з організаціями науковців та науково-освітніми установами – НАН України, університетами, науковими товариствами й громадськими академіями наук, які є елементами громадянського суспільства в сфері науки. Така модель передбачає ліберальну і прозору систему розподілу виділених на науку коштів на засадах здорової конкуренції ідей, наукових проектів, програм.

Водночас ця модель передбачає, що рішення щодо пріоритетів наукової політики, підтримки тих або інших напрямів досліджень повинні ухвалюватися на основі широкого залучення органів самоорганізації самих науковців, через уведення представників НАН України, громадських наукових асоціацій, вищих навчальних закладів, окремих провідних наукових шкіл до складу державно-громадських рад, уповноважених виробляти й пропонувати рішення з усього спектру питань наукової політики.

Академічне та університетське самоврядування має отримати новий імпульс. Повноваження наукових рад щодо управління науковими установами треба розширити, їх слід наділити правов обирати керівників наукових установ та усувати керівників, що не впоралися із завданнями, відповідно до встановленої процедури. Має бути запроваджено принцип обов’язкової змінюваності (принаймні раз на 10 років) керівників наукових установ.

Партнером держави у виробленні й здійсненні наукової політики повинна залишатися істотно реформована Національна Академія Наук України, де зосереджено величезний кадровий потенціал, всесвітньовідомі наукові школи. Цей потенціал має бути збережено. Реформована й демократизована НАН України має залишатися провідною установою з фундаментальних досліджень, а її майно, земля й нерухомість перебувати під постійним захистом і контролем держави. НАН України, як і інші наукові інституції, слід звільнити від податку на землю й нерухомість.

Не менш вагомими партнерами держави повинні стати й університети, в яких навчальна робота має бути тісно поєднана з сучасною фундаментальною та прикладною наукою. Це повинно супроводжуватися ретельною атестацією ВНЗ, позбавленням найвищого IV-го рівня акредитації тих “скороспілих” університетів та інститутів, які не мають достатнього кадрового наукового потенціалу для підготовки кваліфікованих фахівців, проведення наукової роботи, де не сформовано наукового середовища.

Водночас наголос має бути зроблено на створенні умов для повноцінної наукової роботи університетських професорів і доцентів, що є необхідною компонентою процесу самовідтворення якісної наукової та освітянської еліти. Зокрема, треба терміново переглянути нормативи лекційних навантажень професорів і доцентів у бік їхнього зменшення і збільшення таким чином часу для дослідницької праці.

Паралельно має стимулюватися створення компактних науково-дослідних інститутів (центрів) при університетах, де наукові результати будуть отримуватися з широким залученням аспірантів і студентів.

Політика держави щодо п’яти державних галузевих академій, створених у 1990-х рр., повинна передбачати підпорядкування наукових установ цих академій відповідним міністерствам (МОН, Мінкультури, Мінекономіки, Мінагрополітики, Мінюсту, Мінпромполітики тощо – для забезпечення практичних потреб відповідних галузей) і збереження самих академій як громадських об’єднань науковців.

Держава повинна провести об‘єктивну атестацію громадських об‘єднань науковців – товариств, асоціацій, громадських академій наук, і за її результатами надавати підтримку тим об‘єднанням, які справді роблять істотний внесок у розвиток вітчизняної науки. Більше того, стати партнером цих наукових об‘єднань, визначати разом з ними пріоритети наукової політики.

Має бути вдосконалено атестацію наукових кадрів через надання НАН України та провідним університетам права безпосереднього присудження звання професора, надання більших повноважень спеціалізованим радам із захисту дисертацій на місцях. Водночас треба скоротити кількість цих рад (закриттям їх у всіх тих установах, де немає відповідних кадрів та визнаних наукових шкіл), підвищити вимоги до їх складу і діяльності. В кожному дипломі професора, доктора й кандидата наук має чітко вказуватися, якою саме установою (закладом) це звання чи ступінь присуджено.

Першочергові заходи з реформування

1. Затвердити Радою національної безпеки і оборони України Концепцію реформування наукової сфери України. Важливо, аби ця Концепція за Постановою Верховної Ради України набула статусу Закону України.

2. Упорядкувати та законодавчо визначити пріоритетні для держави наукові напрями.

3. З метою координації науково-дослідної й інноваційної діяльності в межах кожного напряму створити державно-громадські наукові ради. Основні завдання цих рад: вироблення пропозицій щодо державної політики стосовно відповідного наукового пріоритету, фінансової підтримки конкретних наукових тем, здійснення інституційних змін й інновацій, організація відкритих конкурсів на здобуття державних грантів, надання рекомендацій щодо присвоєння академічних звань, проведення експертизи наукових проектів, звітів про виконану роботу тощо. До складу цих рад залучатимуться представники наукових установ, громадських об’єднань науковців, керівники відомих наукових шкіл. Своєю діяльністю державно-громадські наукові ради охоплюватимуть роботу за відповідним науковим напрямом спеціалізовані наукові установи, їх підрозділи, технопарки, наукові школи тощо. Формування і робота державно-громадських наукових рад регламентуватиметься відповідним нормативним документом.

4. Створити міжвідомчий орган з координації державної політики в науковій сфері.

Такий орган повинен діяти не за галузевим, а за функціональним принципом, координуючи, надаючи підтримку, встановлюючи критерії оцінки й атестації та здійснюючи моніторинг щодо всіх наукових досліджень у державі, попри відомчу належність, форму власності чи принципи організації колективів науковців, які виконують дослідження.

Щоб відрізнити статус такого органу від статусу міністерств і держкомітетів та підкреслити його демократичний характер, нерозривні зв’язки з науковою громадськістю, пропонується конституювати його як Національну раду з питань науки та інновацій.

Голова Національної Ради, як і весь її склад, затверджуються Постановою Кабінету Міністрів України (або Указом Президента). Враховуючи, що безпосереднім державним органом управління науковою сферою залишається МОН України, доцільно головою Національної Ради призначати міністра освіти і науки України.

До складу ради за посадою входять президент НАН України, керівники міністерств, що мають у своєму підпорядкуванні наукові структури, а також на основі постійної ротації обрані за квотою провідні вчені, представники державно-громадських наукових рад та громадських академій наук і наукових товариств. Національна рада діє відповідно до Положення про Національну раду з питань науки та інновацій.

До компетенції Національної Ради з питань науки та інновацій пропонується віднести:

- вироблення й внесення на розгляд Уряду України для подальшого затвердження Верховною Радою України загальних засад державної наукової політики;

- визначення пріоритетів наукової політики на поточний рік;

- внесення пропозицій щодо формування проекту Державного бюджету України в частині фінансування наукової й науково-технологічної діяльності;

- затвердження переліку державних науково-технологічних програм, які фінансуються з Державного бюджету України;

- координація виконання НАН України, університетами, науковими підрозділами міністерств наукових програм за кошти Державного бюджету України;

- атестація громадських об’єднань науковців;

- визначення (для подальшого затвердження Урядом України і Верховною Радою України) загальних засад атестації наукових установ, наукових працівників, присудження наукових звань і ступенів;

- щорічне заслуховування і затвердження результатів загального моніторингу стану наукових досліджень в Україні;

-         сприяння міжнародному науковому співробітництву.

При Національній Раді з науки та інновацій доцільно створити Національний науковий фонд України як орган зі спеціальним статусом, який включав би Фонд фундаментальних досліджень та інші фонди, що забезпечували б інституційний розвиток науки та підтримку найперспективніших, визначених законодавчо, напрямів наукових досліджень. Керівник Національного наукового фонду призначається Кабінетом Міністрів України за погодженням з Національною радою з науки та інновацій.

6. Забезпечити фінансування наукової сфери з держбюджету принаймні на рівні, визначеному законодавством (1,7% ВВП).

7. Стосовно реформування наукової сфери України, створення її нової структури потрібно внести зміни до чинного законодавства України.