НАН України: після виборів і перед вибором

 

Оповідають: коли 44-річний Борис Патон був у 1962-му обраний президентом АН УРСР, то попросив «піти» директорів кількох інститутів, старших за 65; вони, на його думку, вже не могли бути достатньо динамічними. Невдовзі молодому амбітному лідерові вдалося створити команду, яка перетворила в 1970-ті республіканську академію на потужний організм, здатний забезпечувати науковий супровід розвитку практично всіх галузей тодішнього народногосподарського комплексу України. Щоправда, серед ревнителів «фундаментальних досліджень» були й критики такої «патонізації науки» - але їхні опоненти наголошували: в основі кожної доброї технології теж лежить фундаментальний результат!  

16 квітня цього року 96-річного Бориса Євгеновича було переобрано президентом НАН на черговий (уже не знати який) термін – рекорд, який в історії світової науки не буде побито ніким і ніколи. Двома першими віце-президентами стали 79-річний Антон Наумовець і 76-річний Володимир Горбулін. Молодших людей, готових очолювати українську науку в цей дуже відповідальний і динамічний період, НАН у своїх лавах не знайшла.

Переконаний: Борисові Патону колись встановлять справжній пам’ятник, художньо значно виразніший від стели двічі героя на вулиці Богдана Хмельницького. На нього він заслужив не тільки здобутками в галузі електрозварювання, а й тим, що зберіг потенціал академії в надзвичайно складні 1990-ті. Якби президентом академії був тоді не він, тема майбутнього української науки сьогодні взагалі могла бути вже неактуальна.

Але жодні минулі заслуги в сучасному світі не дають підстав залишатися на посаді вічно. І Ден Сяопін, і Лі Куан Ю з власної  ініціативи передали кермо молодшим, здатним продовжити їхню справу, зберігши свій статус безумовних національних лідерів і моральних авторитетів. В українській академії цього, на жаль, не сталося.

В історії людства було всяке. Іноді час зупиняли цілі цивілізації (найвідоміші приклади: Єгипет фараонів, імператорський Китай, СРСР доби «застою»). Всі ці країни мали свої здобутки й своїх адміністраторів (часом – вельми талановитих). Але в цілому десятиліття чи й століття стагнації ніколи не йшли на користь великим спільнотам. І, врешті-решт, не йшли на корись і авторитетові їхніх лідерів. (Не знаю також, чи переймається колись Борис Євгенович думкою про те, скільки нестандартних людей в українській науці не відбулися, бо місця нагорі було неприродно довго зайнято іншими, або ж просто тому, що вони не вкладалися в прокрустове ложе встановлених ним правил).

Отже, українська наука живе сьогодні ніби в паралельних площинах. З одного боку – міністр Сергій Квіт підписує з єврокомісаром Карлошем Моедашем угоду про асоційований статус України в унікальній науково-інноваційній програмі ЄС «Горизонт-2020» із бюджетом у 80 мільярдів євро. З другого – Борис Патон головує на цілком радянських за стилістикою загальних зборах НАН, де один із академіків у щирому пориві вигукує з трибуни: «Патон – це бог! Голосувати проти нього – це як голосувати проти бога!» (Нібито аби ще рельєфніше підкреслити цю радянськість, програма зборів включала й наукову доповідь Петра Толочка, де про князя Володимира йшлося як про «спільну історичну постать трьох братніх народів»).

До обраної Загальними зборами 16-17 квітня президії ввійшло багато гідних людей і справжніх учених. Але в цілому ці збори поховали надії (і до того дуже слабкі!) на те, що НАН здатна буде оновитися зсередини.

А йдеться ж не лише про кадрове оновлення. Адже ні для кого не секрет, що в академії поруч із дуже якісними колективами працюють і ті, які десятиліттями виконують теми, що втратили будь-яку актуальність. Поруч із відомими всьому світові інститутами тут зберігаються в недоторканності й ті, які колись створювалися для обслуговування потреб конкретних галузей радянської планової економіки – і які так і не зуміли знайти свого місця в нових умовах, коли самих цих галузей уже давно немає. І коли одні науковці НАН цілком успішно змагаються за європейські гранти, для інших науковою столицею світу досі залишається Москва… 

Сьогодні вже ясно: відсутність змін у НАН означатиме дальшу стагнацію, відплив молодих дослідників і, в кінцевому підсумку, занепад цілих наукових напрямків (особливо в галузі природничих і технічних наук) – що матиме тяжкі наслідки для держави в цілому. Але ясно й те, що робити ці зміни доведеться ззовні – сама НАН не зробить нічого. А зміни ззовні – це так само ризики, особливо тоді, коли організм української науки вкрай ослаблений хронічним недофінансуванням (те, що ми досі утримуємо позиції за широким спектром наукових напрямків – заслуга насамперед самих українських учених, а жодною мірою не держави, для якої наука, на жаль, ніколи досі не була пріоритетом).

В принципі, такі зміни можуть відбуватися за двома сценаріями. Але перш, ніж описати їх, варто зупинитися на головній проблемі сьогоднішньої НАН. Вона – у її вкрай архаїчному статусі й структурі управління.

Підкреслю – йдеться зовсім не про наявність в Україні великої позауніверситетської наукової установи. Такі установи (національні лабораторії тощо) є в усіх провідних наукових державах, навіть тих, де переважну більшість досліджень справді здійснюють саме в університетах. Йдеться про те, як ця установа адмініструється.

Адже саме поняття «Національна академія наук» містить двоїстість. З одного боку – це закритий клуб приблизно 600 академіків і членів-кореспондентів, які самі визначають, кого допускати в свої лави. З іншого боку – це сукупність близько 170 наукових установ, де працюють понад 40 тисяч людей, і з них понад 20 тисяч науковців.

Наявність закритих елітних наукових клубів – так само не дивина. Саме такими є Лондонське королівське товариство, Національна академія США тощо. Унікальність України в світі полягає сьогодні тільки в тому, що саме на цей закритий клуб держава покладає функції адміністрування сукупністю згаданих вище 170 наукових та інших установ, наділяючи його бюджетним фінансуванням (малим на світові, але відчутним на українські мірки: близько 2,4 мільярда гривень у поточному році) – і фактично не вимагаючи за це звітності (передбачений законом звіт перед Урядом є не більш ніж формальністю – бо жодна структура в апараті Кабінету Міністрів оцінити його по-справжньому нездатна).

А така ситуація вже небезпечна для самої науки. Не розуміючи, на що йдуть гроші, деякі урядовці й політики ставлять під сумнів необхідність їх виділення взагалі – особливо в умовах гострої бюджетної кризи. А міністерство освіти і науки (яке послідовно обстоює гроші на дослідження) є в українських умовах значно менш впливовим від міністерства фінансів (що природно намагається ці видатки «оптимізувати»).

При цьому, попри самоврядність академії (її право розпоряджатися виділеним бюджетним фінансуванням на власний розсуд), загал 20 тисяч науковців НАН жодного права голосу в цій структурі при ухваленні важливих рішень не має взагалі. Хіба – дорадчого, на рівні вчених рад окремих інститутів (директорів яких обирають знов-таки лише академіки з членами-кореспондентами).

Оскільки весь наявний склад «безсмертних» було сформовано вже за президентства Бориса Патона (останній з тих, хто обирав самого Бориса Євгеновича, помер ще у 2010-му), а часто – і за його безпосереднього впливу, «консервативність» «колегії виборців» є цілком зрозумілою. Якби право голосу в НАН мали всі кандидати й доктори наук (це – понад 10 тисяч осіб), і склад керівництва академії, і її політика були б напевно дещо інші.

Отже, один із можливих сценаріїв реформування НАН – це її демократизація, надання права голосу всім тим науковцям, які мають певний кваліфікаційний рівень (планкою може бути здобуття кандидатського чи докторського ступеня). Внутрішнє життя академії відразу зробиться жвавішим – і непрогнозованим. Що й відлякує від такого сценарію людей, звиклих десятиліттями жити в умовах цілковитої визначеності.

Ці страхи напевно перебільшені: українські університети працюють саме так – ректорів за новим законом тут обирають уже навіть не конференції (і тим більше не якісь «колегії безсмертних»), а весь професорсько-викладацький склад. І при цьому виші працюють доволі стабільно, без заколотів і громадянських воєн. Але сам страх періодичної змінюваності керівництва на багатьох у НАН (де президент не змінювався вже 53 роки!) діє паралізуюче…

Другий сценарій може полягати у розділенні НАН-наукового клубу і НАН-сукупності наукових установ. Елітний клуб продовжує жити за своїми правилами (і, напевно, отримувати певну державну підтримку під певні окреслені державою функції, серед яких напевно повинна бути й популяризація науки). А ось на місці НАН-сукупності установ створюється аналог французького CNRS – Національного центру наукових досліджень, керований теж системою наукових та експертних рад. Але очевидною небезпекою такого сценарію є масштабна реорганізація, пов’язана зі зміною форми власності – і небезпека не менш масштабних зловживань (не секрет, що багато хто ласо позирає на землі й нерухомість академії в центрах великих міст).

Важливо наголосити ще на одній обставині. НАН є вельми важливим, але тільки одним сектором нашої національної науки (іншими є галузеві академії, насамперед медична й аграрна, університети, й відомчі наукові установи). І проблеми НАН слід вирішувати лише в комплексі з усіма проблемами наукової сфери.

Напевно, робота НАН буде ефективнішою, коли поруч працюватиме Національна рада з питань науки й технологій (яка включатиме провідних науковців та урядовців і координуватиме здійснення єдиної державної наукової політики) та Національний науковий фонд (який підтримуватиме пріоритетні дослідження на грантовій основі). При цьому через такий фонд має розподілятися помітна частина наукового бюджету (а не 14 мільйонів гривень, як сьогодні через наш Державний фонд наукових досліджень). Але, звісно, і не весь цей бюджет – необхідне й «базове» фінансування для забезпечення тяглості наукових шкіл. У Голландії, скажімо, держава видає 6/7 грошей на науку безпосередньо університетам (і вони самі вирішують, яких професорів чи постдоків підтримувати), а 1/7 розподіляє як гранти через відповідний національний фонд.

Мають бути здійснені й реальні кроки для зближення академічної й університетської науки. І тут складно вигадати щось дієвіше за масове науково-педагогічне сумісництво (переконаний: доктор наук із інституту НАН просто зобов’язаний мати навантаження бодай на рівні 100 лекційних годин на рік, аби «триматися в тонусі», а університетському професорові корисно буде мати чверть ставки в академічному інституті при виконанні спільного наукового проекту). Звісно, дуже корисними можуть виявитися й самі ці спільні проекти (цього року ДФФД вже було оголошено такий конкурс – і він викликав великий інтерес).

    Отже, питання вибору сценарію реформування лишається. Але після виборів у НАН майданчиком для дискусій щодо такого вибору напевно стане не президія академії (тут далі статечно виголошуватимуть ретельно підготовлені наукові доповіді), а комітет з  питань науки та освіти Верховної Ради України, який з ініціативи свого голови Лілії Гриневич готує нову редакцію Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність».

Звісно, існує також імовірність того, що за політичними суперечками жодного рішення ухвалено не буде і нинішня ситуація законсервується ще на невизначений час. І навіть гіпотетичний перехід повноважень від 96-річного президента до 79-річного першого віце-президента залишить систему недоторканною. Але для української науки це було б найгіршим варіантом, на який наукова молодь відповість апробованим способом: еміграцією чи переходом в інші сфери діяльності.

Проте хочеться все ж вірити в краще. Адже сьогодні перед українською наукою відкрився черговий шанс. Його дають євроінтеграція (в ЄС наука оголошена основою основ усілякого розвитку), і, хоч як це парадоксально, війна (яка гостро ставить необхідність якнайшвидшого створення нових оборонних технологій). І українські науковці зобов’язані цей шанс використати незалежно від того, хто сидить у головному кріслі на Володимирській, 54.

 

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, науковий співробітник НАН з 1983 року