Сергій Білокінь

 

Клуб творчої молоді «Сучасник» (1960–1965)

в історії України другої половини ХХ ст.

 

Serhiy Bilokin.

Creative Youth Club «Suchasnyk» («Сontemporary») (1960–1965).

Attempt of comprehensive analysis of foundation and activity of the Creative Youth Club in the history of Ukraine in second half of 20th century.

 

 

У статті зроблена спроба всебічного аналізу обставин заснування й діяльності Клубу творчої молоді в історії України другої половини ХХ ст.

Ключові слова: Клуб творчої молоді, Л. Танюк, В. Зарецький, «Березіль», А. Горська, Л. Семикіна, Г. Севрук, Г. Зубченко, вітраж.

 

Attempt of comprehensive analysis of foundation and activity of the Creative Youth Club in the history of Ukraine in second half of 20th century.

Key words: Creative Youth Club, L. Tanyuk, V. Zaretskyy, «Berezil», A. Horska, L. Semykina, H. Sevruk, H. Zubchenko, stained-glass arwork.

 

Комплекс явищ, пов’язаних зі знаменитим Клубом творчої молоді, охоплює передусім три кола проблем – термінології, джерелознавства й хронології. Про все це кожен сучасник відповідного віку може розводитися без кінця й краю, чудово усвідомлюючи, що при цьому виникатимуть численні розбіжності, а багато питань лишатиметься без відповіді. Історичну науку й фольклористику хотілося б усе-таки розвести. Колосальна кількість наявних джерел стосується в першу чергу лідерів Клубу, але не скрізь і не завжди говориться про їхню організацію. Сам КТМ як такий досі по суті не досліджено. Немає жодної монографії про нього, жодної присвяченої йому дисертації. Одне з перших завдань історичної науки – виокремити з масиву шістдесятництва його організаційну структуру.

Джерела до історії повоєнного періоду

У вітчизняній історіографії історія повсякденності як новітнього дослідницького напряму суттєво різниться від її завдань у історичній науці світовій. Наші історики вторглись у цей простір не від доброго життя, а щоб відійти від традиційних джерел, внаслідок їхньої сутої тенденційності, що стосується передусім офіційних ЗМІ. Загальновідомо, що повоєнна преса інформаційно була надзвичайно бідна на новини, плекаючи стабільність радянського способу життя, де ніяких несподіванок не буває (охочі можуть легко це прорахувати через кількість інформації на одиницю газетної площі). Преса (і це прекрасно видно в досі не закінченій «Хроніці ХХ століття») містить правдиві відомості про дуже обмежене коло явищ – рішення вищих партійних органів, що підлягали оголошенню (кадрові питання), суто позитивні явища – відкриття установ (театри, музеї, кінотеатри, введення в дію заводів), нагородження представників номенклатури, зрештою, їхні дати смерті, якщо вони вказуються (а це робилося здебільшого для номенклатури, та й то не для всіх її категорій), теж можуть вважатися правдивими. Як жартували сучасники, незалежно від змісту газетних статей їхні заголовки складались таким чином, що могли описувати одну-єдину реалію – статевий акт.

За умов незалежності до звичайних джерел додалася колосальна кількість принципово нових – архівні матеріали, що розкривають діяльність громадян, спрямовану проти влади (називалась антирадянською), зарубіжні публікації (поки що лише ті, що вийшли з еміґраційного ґетто). Механічно поставлені в один ряд, вони ще не набули інформаційної єдності як прояви діяльності того самого національного організму.

Але в застосуванні до вітчизняної історіографії термін повсякденність важко визнати цілком вдалим, оскільки життя тієї самої номенклатури (розподільники, пайки, привілеї різного роду) в її параметрах здебільшого не описуються. На мою думку, ці моменти легше вичленити, протиставляючи цю саму повсякденність у різних, ба навіть протилежних за характером соціальних прошарках і групах.

Більше того, особливої ефективності може набути при цьому діяльність окремо взятої конкретної людини, оскільки вона легко розглядається передусім у своєму побуті (якщо були закладені до сховищ і збереглися джерела). КТМ щонайкраще надається для такого підходу.

Ідеологія повоєнної інтелігенції

Ідеться про покоління, що перебуло війну й шістдесятникам начебто передувало. Історична наука ще не розглянула світогляду цього покоління, тим більше його прошарків і груп. Пропаґанда схарактеризувала їх у надто очевидний спосіб. Виявляється, окремі, начебто ніяк не пов’язані між собою особи, сиґналізують про наявність у них однієї з найхарактерніших рис шістдесятництва – нонконформізму. У найнесподіваніші для цього 1940‑ві роки, часи тріумфу Сталіна, вони заявляють себе вільними людьми.

Завсідниця усіх заходів Клубу творчої молоді Гандзя Ігнатенко залишила розлогі спогади про своїх старших товаришів, яких я ще застав. Колишні бойові офіцери, по війні вони вже рухалися, скажу так, у цивільних напрямках. Мали не ювілейні, а бойові ордени й медалі, тож перед ними начебто були відкриті всі дороги. Але вони зберігали відданість кожен своїй малій батьківщині, і для кожного це створювало певні колізії.

Музикознавець Михайло Головащенко був офіцером совєцьких окупаційних військ, після закінчення воєнних дій служив у Берліні. Згодом видав кілька книжок про Соломію Крушельницьку і Олександра Кошиця. Працював у газеті «Культура і життя». Протягом десятиріч пильно зберігав свої молодечі вірші. Це вражає, але представник переможної армії писав про офіційних поетів своєї держави (мабуть, Тичина, Бажан, Рильський) дослівно таке:

 

А ви, недолюдки прокляті,

За гріш нікчемний продались

[...].

Прийде час, –

петля найдеться і для вас.

А я співатиму пісні

Про кращу долю навесні,

Щоб сонце правди засіяло,

Щоб заспівала вся земля,

Як при Богданові співала,

І щоб в Украйні засіяла

В руках гетьманських булава!

Цього вірша опубліковано вже за незалежності. Його дата – 20 листопада 1949 року. Місце написання – Берлін [61].

Представника СРСР в комітеті з кадрів і денацифікації при берлінській Союзній комендатурі капітана Івана Білоконя жахнула атмосфера грабунків німецької культурної спадщини, які провадив там маршал Жуков і його підлеглі. У німецькомовному журналі «Neue Welt» поруч із матеріалами О. М. Толстого й Прішвіна батько надрукував статті про Тімірязєва й Мічуріна. Після демобілізації привіз із Німеччини капітальну багатотомову природознавчу енциклопедію і – з цікавості – кілька звідома заборонених книжок Івана Мірчука про Україну, Т. Масарика, Фріча та ін. також німецькою мовою. У Києві став деканом біологічного факультету КДУ, директором Ботанічного саду ім. акад. Фоміна.

У всіх цих випадках бачимо людей, що, відчувши раз себе вільними, прагнули це почуття зберегти.

Відповідь адміністрації на виклик людності

Певні відомості про небажані «прояви» державні структури тим часом накопичували. На початку 1954 року пленум ЦК КПРС прийняв політичне рішення «Про дальше збільшення виробництва зерна в країні і про освоєння цілинних і перелогових земель». За кілька десятиріч виявилося, що це була попросту авантюра, й закінчилася вона погано. Фахівці-совєтологи відразу побачили дефект у концепції цього рішення й попередили: мала кількість опадів, суховії й засоленість ґрунтів дають «підстави віднести зону, де переводиться освоєння цілинних і перелогових земель, до областей дуже мало стійких для хліборобства. Хрущов вступив в боротьбу з стихіями природи» [8, 203]. Але головної мети тодішнє колективне керівництво досягло. Покоління молоді, що могла завдати йому великого клопоту, було вилучено з центральних реґіонів й відправлено кудись подалі, у Казахстан, райони Поволжя, Уралу, Західного й Східного Сибіру, Далекого Сходу. Назад вони здебільшого не повертались.

Нова, пізніша відповідь

Ще раз повторити таку акцію наприкінці 1950‑х – на початку 1960‑х років державна адміністрація вже не наважилась. Процес можна було хіба що очолити. 27 серпня 1999 року в Одесі Іван Дзюба розповідав у ранньому інтерв’ю Юрієві Зайцеву: «З одного боку було наше бажання мати якийсь осередок і щось робити, а з другого боку ЦК комсомолу шукав способу оволодіти молоддю, контролювати ситуацію.Вони вважали, що краще хай це буде під їхньою егідою. Але потім вони самі перелякалися, чи їх налякали, словом, клуб ліквідували. Але він дуже багато встиг зробити» [34, 12]. Таку версію перебігу подій у спрощеному вигляді запропонував Іван Михайлович.

Головну роль відіграли в цьому процесі комсомол і Спілка письменників, персонально Тамара Володимирівна Главак і Володимир Якович П’янов, що написали свої спогади про це. Без санкції Главак і візи її начальника секретаря міськкому комсомолу І. Солдатенка ніякого Клубу творчої молоді не могло виникнути взагалі. Від партійних органів керівництво здійснювала Євгенія Чмихало, але вона не впоралась із покладеним на неї завданням, і її було відправлено на підвищення до Москви, чим її кар’єрний ріст і закінчився.

Свідок і учасник тих подій Юрій Мушкетик розповідає: «То були важкі тоталітарні часи, й за найменший відступ з утрамбованої ідеологічної дороги людину могли жорстоко покарати або й скалічити навіки, перекрити всі шляхи. Я пам’ятаю ті часи, сам працював у редакції часопису, коли вслід (?) за шістдесятниками нога в ногу йшли молодші, запалені жаданням творчості, правди, діяння, переважній більшості з них перерили шлях дикі вепри в кадебістських погонах, їх, молодих, порозсилали з запрєщенієм писать і рисовать” по найвіддаленіших районах, де секретар райкому як унтер Пришибєєв, а начальник районного КДБ як античний трихвостий кербер – охоронець входу до соціалістичного царства. Скількох із них врятував В. П’янов, тим чи іншим способом відвів від них удар кігтистої лапи…» [44, 269].

1964 року через Спілку письменників було продовжено семінари молодих авторів, що провадились у приміщенні, де тепер Міністерство закордонних справ. На семінарах виступали Павло Тичина, Абрам Кацнельсон, Микола Тарновський. На зустрічі у Спілці письменників виступив Іван Драч. Міністерство освіти активно представляла Інна Аронівна Шаргородська. Штатний фотограф «Літ. України» чи ще «Літ. газети» Яїцький знімав Тичину разом зі школярами. Слухати інших поетів і читати свої вірші поприїздили Михайло Саченко, Світлана Жолоб, Валентина Отрощенко, Леся Тиглій, Світлана Хміль – наймолодші автори нью-йоркської антології Богдана Кравцева «Шістдесят поетів шістдесятих років» [59]. Вони визначають горішню хронологічну межу шістдесятництва.

Відмінність між новим підходом

і звичайною моделлю творчих спілок

Розмовляючи з московським літератором Феліксом Чуєвим, Лазар Каґанович кинув:

– Ваш Союз [писателей] был создан в 1934 (sic) году [1]

Той самовіддано підхопив:

– …По инициативе Горького...

Каґанович закрив йому рота:

– Не по инициативе Горького, он создан по инициативе ЦК [58, 172].

Так звані творчі спілки відрізнялися від професійних спілок давніших часів не лише генезою. Письменники, живописці та інші так звані особи вільних професій мусили жити у спільних будівлях (будинок «Слово» в Харкові, «Роліт» у Києві). За різними приводами їх збирали разом і ставили перед ними конкретні творчі завдання. Виразним структурним підрозділом спілок був, як завжди, відділ кадрів. Існували розподільник для підгодовування цих людей, відомча поліклініка. Із історії харківського будинку «Слово» видно, коли ставало потрібно, їх разом і арештовували [18].

Правдоподібно, передбачалося, що Клуб творчої молоді буде схожий на молодіжні совєцькі організації комсомольського характеру. Працюючи над історією Клубу, я опитував Тамару Главак і Леся Танюка. Починаючи від перших місяців його існування, Л. Танюк підкреслював необхідність вийти поза цехові рамки так званих творчих спілок. На відміну від останніх, характерною прикметою нової структури був цілковитий брак діловодства. Клуб ніде не реєструвався, як це прийнято тепер. Членських внесків також не збирали. Планів роботи і звітів не було. Членських квитків чи посвідчень також не існувало, дарма що на відкритті виставки Алли Горської та Івана Світличного в Музеї літератури Ераст Біняшевський [2] запевняв, що він мав посвідчення № 2 (мовляв, після Танюка) [3]. Тож у жодному архівосховищі, передусім у Центральному державному архіві громадських об’єднань (ЦДАГО України, кол. партархів), фонду Клубу творчої молоді, наскільки розумію, немає.

Джерельна база з історії КТМ,

ширше – шістдесятництва

1998 року покійні Леоніда і Надія Світличні встигли видати спогади 73 друзів і знайомих Івана Світличного «Доброокий». Леоніда Павлівна опрацювала також його вибране і двотомник листування «Голос доби: Листи з “Парнасу”» (2001, 2008). Під псевдонімом (на жаль) видала в «Сучасності» власні спогади. Протягом 90‑х років жанр мемуарів, присвячених політв’язням, щойно вироблявся. Деякі тексти несуть у собі мало фактичної інформації, але містять дух часу.

Але ще трохи раніше, 1996 року листи, спогади й статті про Аллу Горську видали її син Лесь Зарецький і покійний Микола Маричевський. Збірник звався «Червона тінь калини». Зведення писемних джерел, що лишила по собі Алла Горська, опрацювала Людмила Огнєва й видала власним коштом у двох томах тиражем 30 і 50 примірників.

Том «Вибраного» одного з найстарших членів Клубу Євгена Сверстюка «На святі надій» (1999) містить статті про шістдесятників В. Симоненка, Б. Мозолевського, В. Стуса, З. Красівського, Я. Лесіва, І. Світличного, М. Коцюбинську, І. Дзюбу, М. Руденка, крім них, Б. Антоненка-Давидовича, а також рецензії співробітників інститутів АН УРСР А. Каспрука, О. Курносова, П. Моргаєнка та В. Бородіна на різні твори Євгена Олександровича, які їм замовило КГБ під час арештів 1972 року.

Покійна Михайлина Коцюбинська опрацювала спадщину Василя Стуса та – в серії «Бібліотека Шевченківського комітету» – тексти також світлої пам’яті Івана та Надії Світличних. Наприкінці життя Михайлини Хомівни з’явилася в Харкові (2006) книжка спогадів у чи не найкращому видавництві України «Акта».

У 2000 році Богуміла Бердиховська та Оля Гнатюк видали інтерв’ю з Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, Михайлом Горинем і Миколою Рябчуком. Дослідники нагадали, що всі ми тимчасові й дуже важливо робити те, що не можна повторити. 2004 року їхня книжка вийшла українською мовою.

На диво зрілим діячем постає Валерій Марченко у збірнику творів і документів «Творчість і життя» (К., 2001), що упорядкувала його матір, покійна Ніна Михайлівна Смужаниця з Наталею Кочан. Видання не розкрило теми повністю. Надруковано дослідження й статті, переклади, матеріали судочинства, кричущі листи матері до влади, але зовсім немає його приватного листування. Воно вийшло в іншому збірнику – «Листи до матері з неволі» (К., 1994).

У Тернополі 2002 року вийшов друком важливий двотомник із 28 інтерв’ю про Василя Стуса, який підготували Богдан Підгірний і Станіслав Чернілевський (Нецензурний Стус. Ч. 1–2).

З 2003 року повним ходом (часом по кілька томів на рік) видає свій шістдесятитомний «Щоденник» Лесь Танюк (назва кілька разів змінювалась) – безпрецедентну в історії української мемуаристики працю цілого його життя. Це не наукове видання. Щоденник не дуже відповідає тексту рукопису, а являє собою видання цікавих з різного погляду матеріалів його архіву. У текст вмонтовано листування, публікації преси, навіть повний текст доповіді Хрущова на ХХ з’їзді КПРС, стенограму реабілітаційного вечора Клубу, присвяченого Лесеві Курбасу. Ясна річ, у щоденнику їх не могло бути й не було. 10‑й і 20‑й томи – іменні анотовані покажчики (у першому 7,5 тис. імен, другого я досі не маю), цінність яких полягає ще в тому, що до дефініцій Лесь Степанович часом додавав у дужках абревіатуру (КТМ), відзначивши тих, хто, на його думку, належав до Клубу.

Подібний до Танюкового тритомник, нехай скромніший за масштабами, у 2006 та 2010 роках видав Богдан Горинь [12; 13; 14]. Ядром третього тому стали документи «гебістської» справи «Блоку», розсекречення яких наспіло саме до його підготовки й здачі до друку.

У складі творчої спадщини В’ячеслава Чорновола його сестра Валентина Максимівна підготувала тексти шести випусків «Українського вісника» (Чорновіл В. Твори.  Т. 3.  К., 2006). Свого часу журнал розмежував суспільство надвоє – одні опинились по цей, інші – по той боки барикад.

Іван Дзюба уклав і видав основну частину власної спадщини у тритомнику «З криниці літ» (К., 2006–2007), перший том якого містить статті про шістдесятників – Юрія Щербака, Бориса Мозолевського, Ліну Костенко, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Григора Тютюнника, Василя Голобородька, Бориса Мамайсура й ін. Невдовзі вийшли його «Спогади і роздуми на фінішній прямій» (К., 2008.  928 с.). Цей том фактографічно багатий, але 60ті роки в ньому зовсім не представлені. Правдоподібно, передбачаються окремо. Чекаємо з великим інтересом.

Специфічну історіографічну місію узяв на себе покійний Роман Корогодський у праці складного мемуарно-архівно-аналітично-психологічного жанру «Брама світла: шістдесятники» (Львів, 2009). На жаль, самої фактографії тут обмаль, дарма, що автор протягом багатьох років працював у ЦДАМЛМ України.

Лесь Зарецький встиг записати на магнітофон винятково важливі міркування свого батька про мистецтво. Записав тяжко хворого, за кілька тижнів перед його смертю. Ціни немає цій книжці. На жаль, її перше видання вийшло поки що не досить документоване. Готується друге, ґрунтовніше. Потрібні гроші.

Коштовним внеском до української цивілізації стали альбоми Людмили Семикіної, покійного Панаса Заливахи, Галини Севрук і винятково багатий альбом-монографія «Терези долі Віктора Зарецького» (К., 2011), що підготувала Олеся Авраменко.

Мистецьки відтворив свої враження від тієї доби Валерій Шевчук у романі «Юнаки з вогненної печі» (К.: Укр. письменник, 1999). «Автор застерігає читача – перед ним не мемуари, а художній твір, роман, через що образи героїв твору, хоч певною мірою прототипізовані, але й узагальнені, тобто вигадані; авторові йшлося про художнє відтворення однієї з епох нашого століття, а не про конкретні її події та конкретних людей».

Літописцем Клубу творчої молоді стала Ірина Жиленко. Вона видала найважливішу частину своїх паперів під назвою «Homo feriens» (Людина, що святкує радість творчості) [19]. Якось у приміщенні Центральної Ради Євген Сверстюк говорив про «ті страшні часи», а Ірина йому категорично заперечила, що часи були радісні, неповторні. Її могутню книжку створено на основі щоденників та листів до чоловіка, що перебував на той час (як і Валерій Шевчук) в армії абощо. Ірина Жиленко писала Володимирові Дрозду те саме, що й собі у щоденнику. По суті, це плин того самого тексту. Видатна поетка створила цікаві ефекти, рухаючись у часі то назад, то вперед, але, крім свого, суто творчого завдання, дуже пильно вдивлялась у події своєї епохи.

Нарешті, величезне значення для майбутніх студій має покажчик М. Лук’яненко «Плеяда нескорених», присвячений п’яти мистцям, що його видала Національна парламентська бібліотека України [60]. Там вийшла також серія покажчиків, присвячених В. Шевчукові, І. Дзюбі, Л. Танюку та іншим. Сподіваймося, вона продовжиться. На руках існують неповторні збірки преси, зокрема зарубіжної, що розкриває творчий шлях Юрія Іллєнка, Василя Голобородька.

Як бачимо, провідну роль у виданні джерел з історії Клубу творчої молоді, а відтак і всього шістдесятництва відіграли самі його члени й учасники, їхні родичі. Важко переоцінити наукове й культурницьке значення цієї їхньої діяльності, де видно дуже багато археографічної роботи над листами й спогадами. Найпомітніше тут: у покажчики видатніших шістдесятників-літераторів введено твори, що пройшли друк завдяки псевдонімам. Усе, що з огляду на цензуру називалось непрямо, тепер дістало імена. Усі персонажі ідентифіковано. Джерельна база для майбутніх досліджень готова. Але це тільки початок. За кожним із шістдесятників стоїть якщо не книжка споминів, то «країна листів». Ірина Жиленко пише: «Це країна, в якій я живу все моє життя. Колись вони будуть (я сподіваюсь) опубліковані» [60, 326]. Справді, зберігати матеріали в одному примірнику неправильно. Особливо в наші часи, коли панують варвари.

Я перерахував головні видання партикулярних джерел. Паралельно існує друга частина джерельної бази. У відповідних підрозділах СБУ повинні зберігатися матеріали зовнішнього спостереження, перлюстрації, літерна справа Клубу творчої молоді, яку дивився покійний Юрій Данилюк. Історія клубу відбилася також у справах агентури, в діловодстві ЦК КП(б)У, нарешті, в розсекречених справах Галузевого державного архіву СБУ, наприклад, серед так званих «возвратов» у розсекреченій справі «Блок». З кожним роком, місяцем і кожним днем події 60‑х років усе глибше відходять у історію, все більше становлять суто академічний інтерес. Що має відбутись, аби вони почали відкриватися незалежним дослідникам (independent researchers)?

Початок клубу

У різних виданнях, навіть енциклопедіях вказують різні дати його заснування. Хочу звернути увагу на запис у щоденнику Леся Танюка від 8 березня 1960 року про святкові збори у Київському театральному інституті: «А потім залишились, почекали до сьомої: перші збори нашого клубу, який ми вже ніби створили. Був Костя Кримець і Женя Ганін від музикантів, був Ігор Ткачиков від архітекторів, була вся наша “щедрівна група” з консерваторії, Олесь Бердник представляв письменників. Ну, про це окремо – блокнот 8Б [37, 555–590]. […] Начальству – директорові ми пояснили, що це комсомольський актив. Розплився в усмішці».

На першій, дуже велелюдній презентації альманаху «Зона» [42, 255], яку 13 березня 1996 року провів покійний Юрій Хорунжий у Будинку літераторів і на яку зійшлися колишні вояки УПА, колишні політв’язні й багато нинішньої молоді, стало очевидно, що присутні представляли різні громадсько-політичні течії. Я спеціально обговорив цю тему з Л. Світличною та іншими діячами. Визначилося, що шістдесятники відразу пов’язалися зі своїми попередниками, зокрема упівцями, коли самого слова дисидент ще не було в обігу, і слідом за ними рухались у напрямку до державної незалежності України. У політичному сенсі це однозначно був Рух опору. Ще один показовий момент. У «словнику дисидентів» немає, і це правильно, Івана Макаровича Гончара з його Музеєм, немає людей його кола, а це не просто гурт людей, а увесь український Київ. Можна говорити ширше – зрештою, про всю Україну, себто про тисячі громадян, які між Україною й інтернаціоналом вибирали Батьківщину. Нарешті, ще одне слабке місце в застосуванні поняття. У значенні «незгідний» інакодумання має сенс вторинності. Отже, виникає питання: чому маґістральну лінію українства мають представляти Скаба, Кондуфор, Єльченко, їхні прислужники й помічники, а діячі Клубу творчої молоді, що формували нашу культуру і втілювали «сіль землі», визначаються як похідне від Скаби та інших? Лишаю відкритим інше питання, що це було – опір чи національно-визвольний рух? Зрештою, опір також має сенс вторинності.

Хронологія

Щоб витягти з історії шістдесятництва явище КТМ, у дальшому викладі засновуюсь на випущених друкарським способом запрошеннях та одній афіші (вечір на Першотравневій естраді, що став вечором «під штахетами»). Її представила на виставці Музею шістдесятництва, присвяченій родині Цимбалів, Вікторія Михайлівна Цимбал. Якщо за комуністів запрошення не «літувались», тобто цензури не проходили, найпильнішої уваги зазнавали саме афіші, тому існує лише одна така афіша.

Організаційним стрижнем у доборі матеріалів є точні дати, які є в запрошеннях, що перебувають на руках. Джерелом до датованих біограм чільних діячів Клубу можуть правити їхні трудові книжки та особові справи. Так, я опублікував офіційні біографії Василя Стуса й Івана Світличного. До вказаних дат-орієнтирів масових громадських акцій треба додавати супутні подробиці з коментарями.

Масштаб і рівень явища

Проблема зводиться до того, що попри особливості, закладені в КТМ під час організації, Клуб існував не в міфологічному вимірі, а цілком реально й дуже ефективно. Міфологічного характеру він не мав абсолютно, що було відомо усім сучасникам. До складу Клубу входили найкращі, знакові поети того часу – Василь Симоненко, Василь Стус, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ірина Жиленко, Станіслав Тельнюк, Микола Холодний, прозаїки – Євген Гуцало, Євген Концевич, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, літературні критики – Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, художники – Алла Горська, Опанас Заливаха, Віктор Зарецький, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Веніамін Кушнір, Галина Зубченко. За ними пішли діячі кіно (Сергій Параджанов, Юрій Ільєнко), філософи (Василь Лісовий), композитори (Леонід Грабовський, Володимир Губа) та інші.

Але було б великою помилкою вважати, що до Клубу входили тільки гуманітарії. Ідеться також про математиків (Ніна Вірченко), медиків (Ярослав Геврич, Любомир Пиріг), фізиків (Олексій Ситенко), біологів. Мова йде про велику епоху й ціле покоління.

Із наявних джерел випливає, що в історії повоєнної України Клуб творчої молоді «Сучасник» був явищем ключовим і визначальним. Він єднав усю талановиту, ба навіть найталановитішу частину повоєнного студентського покоління Наддніпрянщини.

Їхні долі склалися дуже по-різному. Дехто зробив видатну кар’єру (І. Драч, В. Коротич, В. Дрозд, а разом з ними одесит В. Яворівський). На декого чекала в’язниця (Василь Стус, Микола Холодний, а разом з ними львів’янин Ігор Калинець). Спілка письменників далі продукувала «творчий потік», але молоді поети раз і назавжди визначили рівень якості.

Коли велика кількість талантів такого масштабу стає плече до плеча поза офіційними організаціями, неминуче виникають питання. Була, видно, якась внутрішня нагальна потреба у їхньому організаційному оформленні. Вони мали якісь спільні інтереси і, перепрошую, ідеали.

Особовий склад і структура Клубу

Виникають принципові питання, передусім щодо персонального складу КТМ. Матеріали до каталогу членів (краще сказати – учасників) Клубу склав його перший президент Лесь Танюк у 10‑му томі свого «Щоденника». Тут маємо перелік імен, роки життя, дефініції. Що найважливіше для нас – де треба, знаходим у дужках три сакральні літери: КТМ. Але у виданні як членів клубу не зазначено ні Людмили Семикіної, ані Галини Севрук, ані Вячеслава Чорновола. Біда в тім, що для автора уточнення списків не було самоціллю. Десятий том – це коментований іменний покажчик до щоденника. Маєм те, що маєм.

Важливу низку імен дає реконструкція керівних органів Клубу. Загальновідомо, що в ньому було два президенти – Танюк і Зарецький. Не враховується інший напрям, який влада перепинила. Певна група, до якої належав принаймні Ол. Клушин, висувала на президента Світличного. Сенсаційну річ повідомив Ол. Клушин у листі до Танюка від 20 лютого 1963 року: «Клубівські події були такі. Довго і настирливо торгувалися з Тамарою [Главак], нарешті, зібравши наших хлопців у її кабінеті, вдалося дописати Жозефа [Линьова], його друга Сашка [...?] та [Михайлину] Коцюбинську. Спочатку ми настоювали на кандидатурі Світличного, але не вийшло… А вже на пленумі розгорнулася справжня сутичка. Ми всі настоювали, щоб ти був президентом, але вони затялися тільки на Зарецькому. Той вже й одмовлявся, як міг, але не допомогло… Багато чого тут було страшенно обурливо, особливо різко виступив Світличний, але лобом стінки не проб’єш (треба чимось іншим)» [54, 140].

Важко не процитувати «спогад на часовій відстані» Ірини Жиленко: «Начальство спохмурніло. Замість Танюка настановили керувати клубом Віктора Зарецького. Чомусь його вважали поміркованішим. Можливо, так воно й було. Але за Віктором стояла Алла [Горська], якій “поміркованість” не була притаманна абсолютно» [19, 161]. Лист Ол. Клушина Танюкові, 24–26 березня 1963 року: «До речі, у Зарецького була інтимна розмова (з творчих питань) у ЦК КПУ, – очевидно, він один з тих художників, на яких спиратиметься уряд. Але це тільки моя особиста думка на основі його розмови в ЦК» [54, 265].

Бурхливі події, що відбувалися за лаштунками, цікаво документує газетна нотатка Ераста Біняшевського, що зявилась у «Літературній Україні» (2 березня 1963 року). Тут історія КТМ явно містифікується (зокрема щодо дати заснування і його генези). Клуб політкоректно представлено як ледве не секцію обкому комсомолу:

 

«Будні нашого клубу.

 

Рішуче “ні” всілякому абстракціонізмові, формалізмові! Хай живуть глибоконародні – національні, а тим самим й інтернаціональні література, живопис, музика, театр і наука! За об’єднання творчих думок!

Під таким девізом майже рік тому (!) творча молодь Києва утворила свій клуб.

Цікаве і змістовне життя цього клубу. Своєрідні (?) засідання окремих секцій, обмін творчими думками на художніх виставках, у спільних подорожах по пам’ятних місцях України, на вечорах молодої поезії та урочистих святкуваннях ювілеїв видатних діячів нашої Вітчизни стали традиціями клубу.

Одним з найцікавіших був проведений недавно в кафе “Мрія” вечір творчої молоді Києва.

Теплими, щирими словами вітала учасників клубу секретар Київського обкому комсомолу Тамара Гловак (sic). З короткою промовою звернувся до присутніх голова КТМ – молодий художник Віктор Зарецький. Літературний критик та мовознавець Михайлина Коцюбинська, композитор Л. Колодуб та художник М. Романішин (sic) представили присутнім молодих поетів, літераторів, художників, композиторів та критиків – членів секцій клубу. Перед присутніми виступили дипломант Всесоюзного конкурсу композиторів у Москві В. (sic) Грабовський, майстер українського слова Тетяна Цимбал, поети М. Вінграновський та В. Коротич, що прочитали свої нові вірші.

Художники і графіки представили для обговорення свої твори. Розмову присутніх викликали картини Алли Горської, Людмили Семикіної, В. Зарецького, Галини Севрук, М. Романішина (sic), малюнки-ілюстрації М. Сеніна та гравюри Ю. Логвіна (sic).

В гостях у молоді були відомі українські композитори В. Кирейко та А. Коломієць, онука І. Франка – З. Франко, мистецтвознавець Г. Логвін (sic), науковці та журналісти.

Е. Біняшевський».

 

Клуб не мав фіксованого членства, але в нього існувало керівництво, своє. Звалося «Рада клубу». Комсомольці ще не здогадалися дати катеемівцям президента від себе. У 1963–1964 роках це було неможливо. КТМ мав своїх комсомольців, членів партії. Складна історія. Минуло чверть століття важкого історичного шляху, коли молоді вчені, аспіранти Академії наук у розпал перестройки почали формувати українознавчий клуб «Спадщина». Після відповідних консультацій директорка Будинку вчених поставила перед ними вимогу: вашим президентом буде стороння людина, Кудін, але тільки він. Вибирайте.

27 січня 1964 року Ірина Жиленко написала Дроздові: «Раду клубу розігнали в одну мить. Викликали в ЦК Зарецького, Клушина й Коротича, сказали їм пару “невразумительных” слів, з яких зрозуміло було тільки те, що ради як такої не буде, а отже, їхніх послуг більше не потребують. Мовляв, створять (“за прикладом ленінградців”) комісію, яка керуватиме. Михася [Михайлина Коцюбинська] влучно назвала її “комісією по боротьбі з творчою молоддю”. Що ж, поживемо – побачимо. Поки що ніхто не кисне» [19, 239]. За два тижні пішов ще один лист: «І випий, Вовцю, ковточок водиці за упокій КТМ, який таки добили. Цікаво, що віщує нам у майбутньому закриття Клубу і розгін Ради?..» [19, 249].

Наступного дня Ірина повідомила, що інформація про Клуб пішла до Тбілісі, куди полетіли у своїх справах Ніла Шевчук і Гриць Халимоненко. Проводжали їх з вулиці Рєпіна, від Зарецьких: «Пили за світлу пам’ять КТМ і за україно-грузинські зв’язки. А потім співали. Це останнє – найяскравіша, найнаочніша агітація» [19, 250].

Остаточно встановити членство учасників КТМ неможливо. Можна хіба що, йдучи за цілком необхідними функціями, пригадати імена людей, що організовували вечори по різних інституціях, як-от Рита Довгань, у різних техніках виготовляли чи розповсюджували самвидав. Ані без самвидаву не було б Клубу, ані без масових вечорів він нічого б не був вартий.

Не можна не назвати членами КТМ високопоставлених діячів науки й культури, які створили клубові парасольку, певну інфраструктуру, забезпечуючи йому умови життєдіяльності. Маючи належні звання, але лишаючись передусім патріотами, вони писали й підписували протести на підтримку Клубу. У часи дисидентства з’явилося поняття «підписанти», але це трохи інше. 31 липня 1963 року у Першотравневому парку КТМ проводив вечір, присвячений Лесі Українці. Начальство його заборонило, але він відбувся «під штахетами», «на лавках». 5 серпня Ірина Жиленко написала в листі: «Увечері у Михайлини дізнались, що “Протест” підписали Стельмах, Сосюра, Штогаренко, [Платон] Майборода та інші» [19, 176]. Улітку 1965 року відбулись арешти. 22 вересня Жиленко написала: «У “верхи” пішов протест, підписаний “зубрами” нашої культури і науки. Кажуть, підписалися Стельмах, Малишко, Майборода та інші» [19, 565].

Не може не дивувати, що й нині, 2012 року не існує археографічного збірника, що містив би відповідні документи, зібрані у київських і московських архівах. Як писав у «Путешествии в Арзрум» Пушкін, «мы ленивы и нелюбопытны».

Клуб як масова організація

Масовою організацією КТМ став завдяки щедрувальникам і танцюристам із ансамблю Володимира Нероденка «Веснянка». Художниця Галина Зубченко згадувала: «Ми не знали наших українських обрядів. Тоді вже з нами був Володимир Нероденко. Не пам’ятаю, чи він до засідань Клубу з Аллою Горською познайомився, чи в Клубі, але був одним з найактивніших. Звичаї, обряди – тут він був неперевершений» [22, 153]. До них приєднались хористи із «Жайворонка» – хору, що виник 1961 року при Київській консерваторії (керували ним Борис Рябокляч, Вадим Смогитель і Володимир Завойський). Його заступив народний фольклорно-етнографічний хор Леопольда Ященка «Гомін», що утворився, як відомо, дещо пізніше, 1969 року на дніпровських схилах.

Назва, емблема, гімн

У різних джерелах трапляються варіанти: Клуб творчої молоді і Клуб творчої молоді «Сучасник». Якщо не помиляюся, слово «Сучасник» уперше з’являється в афіші вечора Лесі Українки, що був заборонений.

Емблему, що перебувала в обігу тоді, а тепер друкується у запрошеннях Музею шістдесятництва, створила художниця трагічної долі Олена Кириченко. Поштовхом до її мистецького вирішення стала перша збірка Івана Драча «Соняшник». Тут об’єднано разом мотиви сонця й соняшника.

На якихось посиденьках я записав пісеньку:

При каноні стояв

і фурт-фурт ладував.

І фурт-фурт (6 разів)

І фурт-фурт ладував [19, 551].

Не пригадаю іншої пісні, яку так охоче співали катеемівці, що краще придавалася б на роль гімну, тому пропоную вважати таким цей текст – гімн незареєстрованої організації без виразного членства.

Програмні питання,

національний характер Клубу

Лідери КТМ рухались у кількох пріоритетних напрямках. Вони вказували на розходження між декларованими в СРСР ідеалами та реальністю, прагнули до духовності, правдивості та національно-культурної самобутності. Для творчої молоді на практиці це означало давати справжнє мистецтво замість заробітчанської халтури й брехні. Тодішні художні виставки справляли прикре враження: пикаті доярки, білозубі механізатори [19, 98]. Саме такі соцреалістичні твори домінували на виставках, звідки їх і закуповували. Мистці домагалися вільної творчості, протестували проти вимог дотримуватись принципів класовості (партійності). Аналізуючи ленінську статтю про партійну літературу, Іван Світличний в одній із мистецьких майстерень прочитав лекцію на цю тему.

Як другий крок, виступали проти канонів соцреалізму. Театральні діячі орієнтувались на експериментальний театр замість завідомих вигадок щодо реального життя в театрі номенклатурника О. Є. Корнійчука. Ще 1959 року Іван Дзюба піддав різкій критиці засади соцреалізму на прикладах виступів Любомира Дмитерка («Дніпро». – 1957. – № 11), творів Дмитерка «Розлука» (с. 28–36), Ф. Сидоренка «Повість про наших знайомих» (с. 36–38), М. Білкуна «Валерій Коваленко» (с. 38–42), О. Корнійчука «Чому посміхалися зорі») та ін.

Первісно в Клубі переважав загальнодемократично-інтернаціональний напрям, як визначала його Галина Зубченко. Вторгнення художників означало великі зміни: «А у нас була національна ідея – відродження нашої історії, культури» [22, 150]. Після загибелі Алли Горської я розбирав її папери й бачив диктанти, які вона писала зі своєю найближчою подругою Надійкою Світличною, а вони познайомилися, згадувала Надійка, 1963–1964 року. Оскільки російськомовні перше юнаки й дівчата дерусифікувались і національно усвідомлювалися, Клуб творчої молоді на очах ставав організацією українською.

У Музеї шістдесятництва експонується запрошення:

«Друже! Приходь на вечір Клубу творчої молоді! Поети читатимуть тобі вірші, художники покажуть свої картини. З великою концертною програмою виступить секція джазової музики. Вечір відбудеться 14 жовтня 1962 року у кінолекційному залі Жовтневого палацу культури (вул. Жовтневої революції, 1). Початок о 18 год. 30 хв. Київський міськком ЛКСМУ. Жовтневий палац культури».

Осередком українізації не могло бути що інше, як приватна колекція, яку називали не інакше, як Музей Івана Гончара (вважають, що утворився 1959 року). У його музеї став українцем Дзюба. Саме Іван Макарович надавав молоді автентичні народні строї для їхніх свят.

Підготовленість до українізації Клубу

З боку його старших членів

Волиняк Євген Сверстюк (нар. 13 грудня 1928, с. Сільце Горохівського району Волинської губернії), був сином заможного селянина, що мав сімох дітей (вижило п’ятеро), із яких кожен мав отримати у спадщину по три гектари землі. Хлопцем Сверстюк вчився не в польській, а таки в українській школі [46, 33], і про його родинну «заангажованість і приналежність» писали, коли «викривали» Український культурологічний клуб. Ярослав Дзира (2 травня 1931, с. Трушевичі Старосамбірського району Львівської області – 21 серпня 2009, Київ) вийшов із селянського роду, був сином офіцера УГА, репатріанта з Чехії. Сформувався в традиційному національно-християнському середовищі на ґрунті історичної пам’яті, національної церкви, національної обрядовості й національної пісні, а також товариства «Просвіта». Вчився він за підручниками Дмитра Дорошенка, Івана Крип’якевича, Володимира Кубійовича, і за ними відповідав на уроках, навіть на совєцьких.

Нижній віковий прошарок членства

Михайлина Коцюбинська слушно писала з цього приводу: «Клуб вабив до себе передусім, звісно, молодь, але різних вікових категорій: тут об’єдналися як люди дещо стар[ш?]і, з окресленими інтересами, певним фаховим досвідом, переважно уже сімейні, з дітьми, так і значно молодші, що робили перші кроки на самостійній творчій ниві» [24, 38]. Відтак Клуб нав’язував спадковість поколінь, про яку писав Шекспір у «Гамлеті» (І, 5):

 

Порвалась дней связующая нить.

Как мне обрывки их соединить?

Пер. Б. Пастернака.

Важко переоцінити безпосередній вплив активного укапіста, секретаря київського обкому УКП, відтак і політика, прозаїка Б. Антоненка-Давидовича, широко ерудованого перекладача Гр. Кочура, мистецтвознавця Ів. Врони, що ознайомив молодих мистців з творчістю монументаліста М. Бойчука. Усі троє були в’язнями комуністичних таборів, тож їхнє соціальне становище принципово відрізнялось від офіційних провідників соцреалізму як творчого методу. Охоче підтримував лідерів клубу учень Леся Курбаса режисер Мар’ян Крушельницький.

Богдан Горинь наполягає на тому, що Антоненко-Давидович стояв вище за інших. У присутності кількох молодих друзів Борис Дмитрович поставив питання, чому застрелився Скрипник. Кожен пропонував свої варіанти, виходячи з власних міркувань, нарешті прозвучав авторитетний голос сучасника й свідка епохи Антоненка-Давидовича: «Ні, він зрозумів, що в умовах совєтчини Українська держава неможлива». Цікаво, що в його кабінеті у Роліті, над робочим столом, крім письменників Розстріляного відродження (здається, Зерова, Плужника), серед інших висіла й світлина Світличного. Івана Олексійовича й Антоненка-Давидовича дуже часто можна було бачити разом.

Нарешті про контакти з іще одним вченим часів Розстріляного Відродження, про які мало хто знав, бо самого цього вченого тодішній лад замість максимально використовувати засунув на задвірки життя. 1960 року Лесь Танюк познайомився з колишнім вихованцем імператорського Харківського університету, учнем академіка Ф. Шміта, директором харківського (республіканського) Музею українського мистецтва Стефаном Таранушенком. 10 грудня, в суботу Танюк записав у щоденнику: «Василь Вечерський водив до Стефана Андрійовича Таранушенка. Бібліотека – унікальна! Його посадили в один рік з Курбасом. Розмова про [Василя] Кричевського. Настійно радить молодим зацікавитись роботами Катерини Білокур, яка живе в Богданівці, Яготинський район, Київщина. Показував її роботи. Квіти. Але які!» [52, 35]. Було, на жаль, запізно, адже за півроку, у червні 1961 року Катерина Білокур померла.

Мені особисто дуже несподівано було натрапити на відомості про ту симпатію, якою був перейнятий Іван Світличний до С. Таранушенка, в’язня 1930‑х років. Виявилось, вони були особисто знайомі. У листі Івана Світличного від 16 травня 1976 року до дружини знаходимо таке: «Дуже добре зробила Ти, що придбала книгу Таранушенка, я з автором був знайомий, він гідний найвищих похвал; якщо книга навіть дуже урізана, вона, принаймні, не буде фальшива. Тут її ще немає, але таку літературу тут хтось обов’язково виписує, і я збираюся ближчим часом побачити її» [47, 325]. Неначе спеціально для того, щоб ні в кого не виникло сумнівів, славна Леоніда Світлична, – а це ж вона упорядкувала й прокоментувала це дорогоцінне листування, – зробила примітку: «Книжка “Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України” С. А. Таранушенка» [47, 326].

Прагнення зв’язати часи.

Доступ до спадщини Розстріляного відродження.

Початки меморіальської діяльності

Контакти Івана Світличного було широченні. Наприклад, – здається, трохи пізніше, – Іван Олексійович близько приятелював із учнем Зерова Григорієм Порфировичем Кочуром. Дуже шкода, що Григорій Порфирович не залишив про нього таких докладних текстів, як про Дейча. Буваючи в Умані (а там побували усі катеемівці), молодь знайомилась із націонал-комуністкою, нині найвідомішою з політкаторжан Надією Віталіївною Суровцовою. Мене особисто Микола Стороженко познайомив з членом Центральної Ради й бойчукістом, що працював у текстилі, Сергієм Григоровичем Колосом, якого знала Алла Горська і який написав післямову до присвяченого українським писанкам альбому Е. Біняшевського. У розкритті перед молодшими правди про ГУЛАГ, себто про державну політику влади, велику роль відіграв магаданець, товариш Варлама Шаламова Аркадій Добровольський (1911–1969).

В обстановці хрущовської «відлиги» у Клубі виникла група людей (Лесь Танюк та ін.), що збирала відомості про большевицькі репресії. Із цієї групи згодом виріс «Меморіал». У записі, датованому 26 серпня 1962 року (неділя), Л. Танюк надзвичайно докладно розповів про поїздку до Биківні. «На вечорі Курбаса підійшла до мене жінка, схвильована, очі заплакані. Почала – про сталінізм, про жертви – я подумав, вона з репресованих, може, знає щось про Курбаса; ні. Слово за слово, і раптом: “От ви все про Соловки, хто і як там розстріляний… а в нас під Києвом свої Соловки. Людей полягло там не менше, ніж на Соловках; ніхто ні слова. А їх же поховать треба по-людськи, по-християнському…”» [53, 539].

Разом з Горською та Симоненком вони вийшли на очевидця тих подій Петра Захаровича К.[уковенка – прізвище розшифровано в індексі у 10‑му томі. – С. Б.], який з численними подробицями розповів те, що бачив і чув. За його власними уявленнями, людей закопували на території чотирьох чи п’яти гектарів. За добу привозили 5–6 машин, і в кожній було 40–60 трупів. Із цих чисел у Танюка виходило 420 тисяч душ, відданих землі до війни [53, 538–544].

Василь Симоненко, Алла Горська й Лесь Танюк поїхали у вказані їм місця і в лісі виявили те, чого воліло не бачити тодішнє та й пізніше начальство. Уже тепер, у щорічні травневі зустрічі в Биківні єдиний з цієї групи, хто лишився живий, Лесь Танюк, розповідає: хлопчаки гуляли у футбол, а за ворота їм правили людські черепи. «Алла відійшла, розплакалась, довго не могла говорити. Місцевий дідусь під чаркою оповідав нам про те, що творилося після літа 1936 року “за зеленим парканом”, яким було огороджене це страшне місце. Василь ніби не слухав його. Дід пішов, і Василь прочитав мені такі рядки:

Ми топчемо і ворогів і друзів,

О бідні йорики, всі на один копил.

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил» [51, 162–163].

Це відбувалося 1962 року. За чверть століття (1987), коли в Москві вже вирувала перестройка, третя урядова биківнянська комісія в Києві підтвердила висновки двох попередніх: у Биківні лежать жертви німецько-фашистських загарбників. 6 травня 1988 року тут було відкрито меморіал, призначений проілюструвати відповідну концепцію [57, 4; 28, 2; 15, 4–5]. Його спроектував архітектор Вадим Михайлович Шарапов (нар. 10 квітня 1924, Ялта) [31, 640]. На кам’яній плиті викарбували безсовісний текст: «Тут поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих фашистськими окупантами у 1941–1943 рр.» [16, 463–464]. За незалежності цей напис було збито.

Хвилювання суспільної свідомості у 1960‑ті роки було широке, масове й дуже глибоке. Пошук земних слідів Леся Курбаса заводив київську молодь дуже далеко. Ірина Жиленко пише: «Не мистецтвом єдиним жили члени КТМ. Я пам’ятаю, як сиділи ми, приголомшені почутим, коли Танюк, Горська і Симоненко розповідали про відвідини Биківні. Про черепи з круглими дірочками, якими діти грають у футбол. Було вирішено створити комісію для перевірки місць масових поховань розстріляних у 30‑х роках» [19, 160–161].

Пізнання культурної спадщини, лекторій

Професійна робота культурних діячів провадилась за, можливо, формальнішими за сам Клуб секціями – театральною, мистецькою та ін.

Важливий запис у щоденнику Леся Танюка від 17 травня 1963 року: «Воно зовсім непогано влаштувати з осені в КТМ системні лекції, як оце Богдан Горинь […]. У хлопців величезні провали – не лише із старої історії, але й з двадцятих. […] Мають бути системні лекції – Світличного, Дзюби, Кочура, мої по театру й драмі, Кузякіної, [Льоні] Грабовського – нова музика, я б хотів втягнути в це коло аполітичного поки що [Дмитра] Горбачова з музею. Жива ще когорта старших – від Антоненка-Давидовича до Рильського, до Таранушенка, до того ж таки Михайла Рудницького; його можна “завести” й розворушити…» [54, 425–426]. 8 січня 1964 року І. Жиленко занотувала: «Скоро почнуть регулярні лекції з досягнень фізики, хімії, біології, медицини, техніки тощо» [19, 229]. Реально з лекціями виступали І. Світличний, Г. Логвин, що керував поїздками по історичних місцях України з вивченням архітектурних пам’яток.

Ламання залізної заслони

Уже 1964 року у нью-йоркському видавництві «Пролог» вийшла монографія Івана Кошелівця «Сучасна література в УРСР», де розгорнуто концепцію чотирьох поколінь радянської літератури. І та книжка відразу ж опинилась у помешканні Світличного. Після смерті Симоненка на руках у Світличного певний час перебувала уся Симоненкова поетична спадщина й щоденники. 1965 року він передав його твори нелегальним шляхом для публікації в «Пролозі». Уже тепер у телефонній розмові Емма Андієвська сказала мені, що І. Кошелівець одержав ці рукописи з «Прологу», інакше кажучи, від двійкаря Миколи Лебедя. Паралельно Іван Максимович видав їх окремою книжкою п. н. «Берег чекань» ([Нью-Йорк:] Пролог, 1965). Богдан Горинь стверджує, що саме Світличний передав на Захід також ті матеріали, які склали видання «Українські юристи під судом КГБ» (Сучасність, 1968) [1], а В. Чорновіл – «Лихо з розуму: Портрети двадцяти “злочинців”» (Париж: Перша укр. друкарня у Франції, 1967; Вид. 3, Париж, 1968).

За кілька років свою справу розпочало видавництво «Смолоскип». 1970 року воно вислало в Україну свого першого зв’язкового Надію Воляник із Клівленда [41, 249].

Формування політичної ідеології

Десятьма роками раніше Яр Славутич упорядкував антологію «Розстріляна муза» (Детройт, 1955) [48, 8], а Богдан Кравців – іншу – «Обірвані струни» (Нью-Йорк, 1955) [36]. Зусилля ще іншого еміґраційного вченого, Юрія Лавріненка були спрямовані в ці роки на підготовку антології творів, яку він назвав «Ростріляне відродження». Вона вийшла друком 1959 року у паризькому видавництві «Культура» [27]. Долю української науки було відтворено у 173‑му томі еміґраційних «Записок» НТШ (1962). Тут було надруковано розвідки «Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків» Наталі Полонської-Василенко, «Доля українських археологів під Совєтами» Михайла Міллера, «Сергій Єфремов як літературознавець» Марії Овчаренко (Пшеп’юрської), «Українське наукове літературознавство в перше пореволюційне п’ятнадцятиліття» Григорія Костюка, «Розгром українського літературознавства, 1917–1937 рр.» Богдана Кравцева, «Покоління двадцятих років в українському мовознавстві» майбутнього дійсного члена НАНУ Юрія Шевельова, «Український учений-географ, професор д‑р Степан Рудницький» Мирона Дольницького та «Знищення сільськогосподарських науковців у Кам’янці-Подільському» Миколи Величківського [21]. Великими тиражами виходила просвітницька література з історії масового терору [25]. У кожному випадку усі названі українські вчені послідовно відтворювали певну традицію органічної творчості українства, коли воно діяло, почуваючи себе вільним. Те, що перший у ХХ ст. період вільної української творчості большевики брутально обірвали [7], відкривалось навіч і виразно артикулювалось уперше.

Ідеологічною вершиною шістдесятництва стала праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (супровідний лист І. М. до Шелеста й Щербицького датується груднем 1965 року). Чи не головне тут було найстрашніше для начальства – розвести ідеального Леніна й сучасну партноменклатуру, піддавши різкій критиці діяльність як сучасного йому московського Політбюра, так і його київської експозитури.

Пізніша праця Максима Сагайдака (Степана Хмари) «Етноцид українців в СРСР» [55, 29–101] (після арешту В. Чорновола виходила лише в закордонному «Українському віснику», ч. 7/8, 1975), була генетично пов’язана як із працею Дзюби, так і з ближчою йому роботою Івана Геля [11, 41–47].

Cпіввідношення

культурного й політичного складників

шістдесятництва

Коли Михайло Горинь готував для варшавських «Зустрічей» уривки своїх спогадів, він, мабуть, і не думав, як сприймуть їх коментатори, протиставляючи «культурництво» киян І. Світличного й І. Дзюби – ідеї використовувати досвід оунівського підпілля з боку галичан братів Горинів [23, 23; 34, 12]. Характерно, що в монументальному виданні архіву Богдана Гориня про цей, здавалося б, ключовий момент нічого не сказано. Звісно, як і сам він свідчить, протиставляти ці два шляхи, два методи боротьби не слід.

З історичного боку цікава не стільки літературознавча, а передусім політична діяльність Івана Світличного, Алли Горської та їхніх товаришів, тим більше, що брали людей не так за організацію несанкціонованих поетичних вечорів, як за політику. У слідчих справах членів Клубу творчої молоді знаходимо як «вещдоки» не лише самвидавні вірші, а й тамвидав (у різному вигляді) – і «Вивід прав України / Впорядкування, вступна стаття і довідки Богдана Кравцева» (Пролог, 1964), і «Україну і українську політику Москви» Мирослава Прокопа (ч. І, Мюнхен, 1956), які шістдесятники поширювали.

У своїх політичних поезіях поети-шістдесятники мислили найпрозорішими евфімізмами, як-от Станіслав Тельнюк у «Пісеньці останнього гурона».

Революційний чин кожного тодішнього діяча за умов тоталітарної епохи на початках не міг виявитись інакше. Можна сказати, напередодні вечора Івана Франка, на якому Тельнюк читав цього вірша уперше, – бо в червні 1962 року, – з’явився вірш Ліни Костенко «Іма Сумак»:

Було на світі плем’я – інки.

Було на світі – і нема.

Одних приставили до стінки,

а других вбили крадькома.

 

Кого задобрили дарами,

кого втопили у крові.

Лишились тільки древні храми,

прийшли господарі нові [38].

 

13 грудня 1963 року помер Василь Симоненко, отже у ці самі дні й місяці поширювався у списках його вірш «Курдському братові»:

Волають гори, кровію политі,

Підбиті зорі падають униз,

В пахкі долини, зранені і зриті,

Вдирається голодний шовінізм.

 

О, курде, бережи свої набої,

Але життя убивців не щади!

На байстрюків свавілля і розбою

Кривавим смерчем, бурею впади! [39].

 

Було б нечесно не назвати тодішнього поета, що писав про ті самі проблеми відкритим текстом:

Трупи клав на вози

33‑й рочок.

Хоч бери та й гризи

свій черговий значок.

 

Жінка кинула чоловіка

і торби – на горба.

Подаруй їй, владико,

колосочка з герба.

 

У самвидаві масово поширювався і цей, і інші твори Миколи Холодного. Різні сучасні рейтинги в названих поетів, адже долі їхні склались дуже по-різному. Розуміється, це не стільки поетичне явище, як суто політичне. Думаю, на тому світі усі вони будуть заодно.

Найвидатніші поети тієї доби писали про далекі країни, географічно віддалені від нас події. Але всі сучасники, усі читачі «Літературної України», усі присутні на вечорах молодої поезії, усі щасливці, хто чув ці твори в авторському виконанні у господі Світличних, уперше знайомлячись із цими творами, розуміли, що йдеться про них самих.

Утім, глибші студії виявлять й інші тексти, не лише в Холодного, а наприклад, у Тельнюка:

Пролий з півлітра кислих сліз,

хай світ усім померкне...

Тож хай живе соцреалізм

І Любомир Дмитерко! [19, 161]

Клуб як масова організація

Під 2 липня 1961 року Лесь Танюк записав докладну розповідь про свою поїздку з Борисом Головатюком та Василем Вечерським на Соловки [52, 295–309]. Там побували також літературознавці Леонід Коваленко й Наталя Кузякіна. Багато знав Авдюшко – людина, що опинилася на відповідальній посаді директора київського Жовтневого палацу. За словами Танюка, «його мучить те, що в цих стінах і в цих підвалах – до війни – розстрілювали!.. Тут була служба Мехліса: Авдюшко вимовив це прізвище майже так, як сказав би про Гітлера…» [52, 459]. Близький до Авдюшка був його завгосп, колишній майор А.К.Р.: «Він мене й привів, – розповідає Танюк у щоденнику, – у “святую святих”, переобладнану під бомбосховище кімнату під оркестровою ямою».

14 травня 1962 року (понеділок) у Жовтневому палаці культури, колишньому НКВД із в’язницею для політичних, відбулася найперша масова акція КТМ – вечір до 75‑річчя Леся Курбаса [50, 584–640].

Зі свого боку, до цього вечора готувалась і влада. Її міркування пішли в зрозумілому напрямку – усунути з міста відомих «бешкетників» – Дзюбу, Драча й Вінграновського. Їх відправили до Львова читати вірші. Ростислав Братунь і Дмитро Павличко подбали, щоб перетворити цю поїздку на українську масову акцію. Зі свого боку, ЦК КП(б)У відправив у відрядження до Львова поета, що був натоді заступником одного із завсекторів відділу культури, Петра Федоровича Іванова з дорученням перешкодити можливій «вакханалії». Ректор Львівського університету Євген Лазаренко на прохання Дм. Павличка надав для зустрічі шевченківську аудиторію. У палкій атмосфері травневого Львова надісланий зі специфічним дорученням «представник» провалився, а київські хлопці тріумфували [17, 180–183]. Дзюба, Драч і Вінграновський встигли познайомитись із гарними дівчатами, вони закохались і згодом одружились. У першому томі своєї трилогії Богдан Горинь присвятив темі «Львів будять кияни» кілька чулих і надзвичайно важливих сторінок. Справді, якщо зачистка Західної України в ході боротьби радянської влади проти УПА дещо загальмувала волю місцевого населення, на початку 1960‑х кияни випередили його у своїх політичних ініціативах.

Отже, нехай на київському вечорі Курбаса «бешкетників» не було, не буває злого, що б не пішло на добре. Пройшовши совєцьку школу, київські туристи нічого не знали про національно-визвольний рух ні у формах селянської війни, що розгорнулась у 1920‑х роках на сході і яку перепинив і переламав Голодомор 1933 року, ані про УПА. Для них, а згодом і для багатьох інших це був інформаційний прорив. Від своїх дружин і через них вони довідалися про зачистку території, що відбулася, її громадсько-політичні й навіть побутові риси. Влада не могла ні попереджувати, ані тим більше запобігати «небажаним» інформаціям. У житті кожного зацікавленого «східняка» виникали неминучі знайомства й канали, якими вони довідувалися про те, що намагались від них приховати.

Вечір Курбаса. Організував його переповнений енергією Лесь Танюк. Це була його зоряна година, і ось запис у його щоденнику: «День учорашній описати неможливо. Історичний день. Все закінчилося глибокої ночі, десь о другій – вечір тривав біля восьми годин! Власне, закінчилося опівночі, люди почали виходити – і раптом гроза! Гроза страхітна, з блискавками й громом, з несусвітною зливою! Біля виходу росло старе дерево, яке бачило, мабуть, не тільки Мехліса, а й усі жахи: його зламало! Блискавка влучила у стовбур, і величезна гілка вагою кілька тонн перекрила вихід. Василь Степанович Василько, який хотів уже йти, ступив назад:

– Символічно! Такі дерева падають!» [53, 354].

Лесь Танюк забезпечив десятки вітальних телеграм від колишніх березільців і акторів по всьому Союзу і пішов на вокзал зустрічати дружину Курбаса Валентину Чистякову. Попросив її виступити:

«– Нет, нет и нет! Понимаете, я все забыла!..

– Как?

– Очень просто!.. Мне сделали в те годы укол, и я теперь ничего не помню!..» [53, 356].

На курбасівський вечір Клубу творчої молоді з’їхались і зійшлися, хто подужав, недобитки української культури. За розшифрованою фонограмою читаємо виступ живописця Анатолія Петрицького: «Тут сидящие мои товарищи старые, все мы несчастные люди. Вот Курбас, трагическое лицо, и мы трагические. Один 12, другой 15 лет сидел на каторге, другой такой, как я, не сидел на каторге, а обвешан, имею все ордена, какие для гражданского человека есть. Но в то же время 26 лет последних, лучших своих, когда я мастер, мне не дают работать (Оплески)» [53, 628].

Ще займали високі посади театрознавці, що будували свою кар’єру на погромницькій критиці Курбаса. Той самий Петрицький згадав про ХХ з’їзд: «Не будь этого, не чествовали бы Курбаса, не чествовали бы, а осталось бы то, что написано в этой, хуже чем порнографической литературе, хотя… (бурхливі оплески, вигуки “браво”, “браво”…) Хотя и штамп Академии наук стоит» [53].

На реабілітаційному вечорі КТМ виступили народний артист СРСР Василь Василько, ректор Харківського театрального інституту Дмитро Власюк, народний артист СРСР Лесь Сердюк, народна артистка СРСР Наталя Ужвій, народний художник СРСР Анатолій Петрицький, дружина Остапа Вишні Варвара Губенко-Маслюченко, заслужений артист УРСР Олександр Романенко, народний артист СРСР Мар’ян Крушельницький. Усі вони знаходили щонайкращі слова, щоб згадати про свого розстріляного вчителя й товариша. Що б не чинили партноменклатурники, вони жадним чином не могли перепинити цим увінчаним лаврами діячам культури дорогу на трибуну. З погляду офіціозу глорифікація творчо не реабілітованого мистця – для начальства це був провал.

Другий вечір КТМ – Миколи Куліша. У неділю, 23 грудня 1962 року, його було проведено теж у Жовтневому палаці.

На верхах вести цей вечір було доручено одному із стовпів радянської влади в Україні Миколі Бажану. У 1943–1948 роках він працював заступником Голови Ради Міністрів УРСР. На першій сесії Генеральної асамблеї ООН представляв УРСР. 1 лютого 1946 року домагався видачі українських еміґрантів [4, 4]. Написав кілька контрпропагандистських праць проти української культури, проти історичної науки [5, 169–178; 43, 3–4].

Вступне слово Миколи Бажана я слухав із залу. У своєму щоденнику Танюк писав: «Вечір – унікальний! Вів Бажан. Рукопис його виступу – у мене. Студенти мало не зірвали йому промови. Скаже кілька слів – а жорстока зала скандує: “Людина стоїть в зореноснім Кремлі, Людина у сірій військовій шинелі…” Жах! І лише коли він дійшов до “підвалів цього будинку, де катували Миколу Куліша…”, йому вдалося взяти їх у руки. Сильний виступ, задав тон» [53, 843].

Але Бажан передав Танюкові не що інше, як контрольно-виправдальний документ, призначений, правдоподібно, для ЦК, а Танюкові вручений для вивчення й орієнтації. Про Куліша він говорив як про непорушного комуніста: «Які випробування не падали на його долю, яких ударів він не зазнавав, яких помилок і невдач не припускався, але комуністом він пройшов крізь усе своє життя. Від окопів першої світової війни, від дніпровських плавнів у дні своїх подвигів як командир більшовицького Дніпровського полку, від голодних сіл і холодних шкіл України, від набитих глядачами театральних залів аж до підвалів цього ж будинку, де ми нині зібралися, до холодних соловецьких берегів, де він загинув жертвою злочинних порушень ленінської справедливості в часи культу Сталіна, – скрізь для нього життєвказуючим гаслом були його ж натхненні слова: “Я люблю революцію, я люблю партію, бо тільки в її шляхах початки нового життя”» [53, 843–844].

Разом з тим Бажан вів свою гру, прокладаючи дорогу до своєї пізньої філософської поезії. На трибуні він відверто відступав від наведеного тексту, і слів, що стоять у Танюка в лапках, – «де катували Миколу Куліша», – у машинописі попросту бракує. Навпаки, Бажан спокійно вимовив в іншому місці фразу, якої я раніше ні від кого не чув, а тому запам’ятав: «Россия – родина слонов». У призначеному для начальства рукописі цієї яскраво дисидентської фрази, природно, немає, як чомусь немає статті про Бажана у харківському словнику дисидентів [32, 1–516; 33, 517–1020]. До речі, немає статті про Бажана як дисидента і у смолоскипівській енциклопедії «Рух опору в Україні», хоч є Олесь Гончар і навіть Петро Шелест [45]. Випробуваний діяч організував і керував виданням першої (насправді другої) «Української радянської енциклопедії» (1959–1965), що мала виразну ідеологію.

Вступне слово Леся Танюка [53, 845–851] на кулішівському вечорі було чуже компартійному духові Бажана і перегукувалось із пізнішою працею Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (супровідний лист І. М. до Шелеста й Щербицького датується груднем 1965 року). Якщо Дзюба протиставляв ідеального Леніна сучасній партноменклатурі, Танюк протиставляв Курбаса сучасним офіційним режисерам і театрознавцям, також ставши їхнім особистим ворогом.

 

1 червня 1963 року відбувся вечір Маяковського, сценарій якого написав І. Дзюба. Там було публічно прочитано вірш «Долг Украине».

 

Широким відгомоном розійшовся вечір Івана Франка, що відбувся 8 червня 1963 року в Інституті харчової промисловості ім. Мікояна на Володимирській вулиці (нижче ректорату університету). Пройшов він бліденько, було дуже погано чути, але на історичних скрижалях відзначився тим, що закінчився під пам’ятником Каменяреві на тлі десятків смолоскипів. Вечорів зі смолоскипами в історії Києва ще не було, й він приголомшив усіх присутніх. Роздавали їх, зроблених з баночок із згущонки, ще під Інститутом, а запалювали вже на Карла Маркса. Відчувалося, що переступили якусь межу.

Виголошували найяскравіші, які мали, вірші, – зокрема Станіслав Тельнюк – «Пісеньку останнього гурона» (Присвята Ліні Костенко):

 

Зорі згасали в південному небі…

Гинули інки – так було треба.

Гинули інки в ім’я проґресу.

Гинув народ під мечем Кортеса.

Ай-ай-ай! Весело! Задля проґресу

Гинув народ під мечами Кортеса [40].

 

Улітку 1963 року було надруковано афішу, присвячену вечору Лесі Українки. Під грифом Клубу творчої молоді «Сучасник», Київської державної філармонії, де працювала Тетяна Цимбал, й Українського театрального товариства оголошувалося, що в середу, 31 липня 1963 року вечір мав відбутися на Першотравневій естраді. Мали виступити Державний симфонічний оркестр УРСР (дириґент Є. Шабалтіна), артисти театру опери та балету, Київської державної філармонії та Укрконцерту. Згідно з оголошеними в афіші відомостями передбачалися виступи поетів Ліни Костенко, Ірини Жиленко й Івана Драча. Остання фраза афіші – «Вечір веде Іван Дзюба».

В останній момент вечір було заборонено. І. Дзюба провів його «під штахетами», «на лавках». Що відбулось фактично, можна й треба нині відтворити за всіма джерелами, що досі збереглися. Існує зошит Тетяни Цимбал, де вона записала, що прочитала тоді яскраво політичні твори Лесі Українки «Товаришці на спомин», «Мрії», «І ти колись боролась». Вона занотувала також, що нові вірші прочитали Ір. Жиленко, М. Вінграновський, І. Драч, Ст. Тельнюк, Л. Костенко, що виступив також Є. Сверстюк. У книжці Ірини Жиленко (с. 173–174) надруковано чудову розповідь про цей історичний вечір. В інтересах історичної науки було б зіставити її текст зі свідченнями інших мемуаристів. На жаль, Вінграновський і Тельнюк більше нічого не напишуть. «...Мы ленивы и нелюбопытны?».

 

12 березня 1964 року відбувся останній, шевченківський вечір у Жовтневому палаці. Запрошення узяла на себе Алла Горська. По зовнішньому боці рознесла цитати: «Караюся, мучусь, але не каюсь», «В сім’ї вольній, новій». Можна тільки уявити, як казилося начальство.

Петро Тодосійович Бойко, згодом священик, читав вірші, писані понад сто років тому, а в залі раз у раз зривалася хвиля овацій. Присутня при тому (вона не могла там не бути) Т. Г. розповідала мені, щó, власне, її тоді вразило у читанні знаменитого диктора:

 

Кохайтеся, чорнобриві,

та не з москалями! –

 

і далі – тривала пауза. І оплески.

Але пам’ять – ненадійне сховище, і 23 жовтня 2010 року, коли я перепитав про всяк випадок Петра Тодосевича, він цей спогад заперечив. Насправді на вечорі він повністю прочитав «І мертвим, і живим». І поет Петро Засенко, переказуючи акторові свої тодішні враження від вечора, нагадав йому самому, як увесь зал йому плескав, а Петро Бойко, мовляв, мовчки потакував: «Бачите, – отака історія нашого народу».

Проблеми реабілітації

Як бачимо, на кожному кроці молодим мистцям ішлося про правду й демократизацію мистецтва, але за тодішніх обставин вирішення цих проблем на культурницьких шляхах було неможливе. Щоразу наштовхуючись на проблему масового терору в недалекому минулому, Клуб творчої молоді у найяскравіший спосіб визначив напрямок реабілітацій. Цей напрямок разюче відрізнявся від офіційного.

Треба підкреслити, що, розвінчавши Сталіна, Хрущов і підлеглі йому керівники КП(б)У найменше думали про реабілітацію діячів української культури, яких знищили большевики. Виявляється, їхньою першою турботою була реабілітація й пропаґанда діяльності фракціонерів, передусім звинувачуваних у троцькізмі й належності до внутрішньопартійних угруповань – правих і лівих. У хрущовській доповіді немає й мови ні про репресованих письменників, ані про мистців. Тему репресій він розкрив через загибель Кірова й долю кандидатів у члени Політбюро ВКП(б) Ейхе та Рудзутака. Ясна річ, головний фальсифікатор нашої країни й не думав розкривати їхню діяльність як практиків большевизму. Лише за півстоліття було опубліковано постанову Політбюро ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1933 року: «Вопрос Ленинградской области. Предоставить право рассмотрения дел по повстанчеству и контрреволюции по Ленинградской области с применением высшей меры социальной защиты тройке в составе т.т. Кирова, Медведь и Кодацкого» [30, 428].

Так Хрущова й зрозуміли його колеги. Виголосив він свою доповідь 25 лютого 1956 року, а сестра Юрія Коцюбинського, яка мешкала тоді в Києві, відгукнулася на неї так швидко, що на її прохання вже 19 березня Григорій Іванович Петровський (а він жив у Москві) написав до Головної Військової прокуратури СРСР у справі його реабілітації: «Был он [Коцюбинский] короткое время связан с [троцкистской] оппозицией против Сталина. Но при свете доклада тов. Хрущева это теперь плюс, а не минус для него (sic)». І добре навчений життям, про всяк випадок акуратно додав: «От оппозиции он скоро отошел» [56, 133]. Про завзяту боротьбу, що розгорілася довкола реабілітацій, свідчить виступ активного сталініста Шелепіна на вузькому зібранні ленінградського партактиву: «Мы восстановим славное имя товарища Сталина в рабочем порядке. Не сомневайтесь! Это Хрущев – он ведь сам был настоящим троцкистом! – повел антипартийную политику и реабилитировал всех подряд, без разбора… Мы уже составили список на 25 тысяч лиц неправильно реабилитированных. И будем продолжать эту работу» [2, 357].

Антон Антонов-Овсієнко-молодший, людина з доволі плутаною філософією, однозначно ствердив: «Куцая амнистия 17 сентября 1955 года коснулась лишь сталинской гвардии уголовников […]» [2, 364]. У наукових категоріях можна було б сказати, що провадили її в рамках чинного Карного кодексу, точніше – того самого, що й у 30‑х роках. На практиці це виглядало начебто несподівано, але дуже логічно. Допитаний 6 січня 1956 року як свідок для реабілітації розстріляного наркома освіти В. Затонського, його колишній заступник Ян Петрович Ряппо заявив: «Затонский, по моему общему впечатлению о нем, остался в моей памяти как человек партийный и преданный делу партии – делу Ленина и Сталина» [10, 248]. З тим його й реабілітували. Формула, яку заклав до архівів Ян Ряппо, якнайкраще формулює суть хрущовсько-брежнєвських реабілітацій. Тоді й пізніше реабілітовували людей, про яких можна було сказати: він «человек партийный и преданный делу партии – делу Ленина и Сталина».

Боротьба тривала на всіх поверхах влади. У березні 1957 року в Москві відбувся перший всесоюзний з’їзд діячів образотворчого мистецтва, а в березні-квітні – другий всесоюзний з’їзд композиторів [26, 29–54]. Сподіваючись на зміни в культурній політиці, навіть такий реакціонер як Ол. Пащенко, дозволив собі заявити: «Що знають широкі кола […] про мистецьку спадщину українського народу, про його багатовікову мистецьку культуру? Де монографії й альбоми про таку величну пам’ятку світового мистецтва, як Київська Софія? Де видання про старовинний український іконопис, про портрети XVI–XVII сторіч, що в такому багатстві представлені у збірках київського та львівського музеїв? [...] Де монографії про великого Тараса Шевченка, про видатних малярів-реалістів Миколу Пимоненка, Сергія Васильківського, Петра Левченка, Миколу Мурашка і багатьох, багатьох інших? Таких видань немає ні російською, ні української мовами. Те, що було видано за останні роки (процитувавши це місце, совєтолог уточнив: “за нового колективного керівництва”! – С. Б.), нас ніяк не може задовольнити ні обсягом, ні якістю поліграфічного виконання» [49]. Про ліваків Архипенка чи того самого Малевича не могло бути й мови. У культурній спадщині було винищено все і вся. Це була не русифікація, а таки геноцид.

Данькевичу, якого щойно піддавали критиці за оперу «Богдан Хмельницький», доручили вибачитися за виступ А. Кос-Анатольського: «В запалі ораторського красномовства допустився деяких перебільшень і фактичних неточностей і наш товариш з делегації – композитор Кос-Анатольський. Нам дуже не хотілося б, щоб у делегатів з’їзду склалось враження, що у нас молодь нібито не виховується в дусі любові до народної мови, національної культури» [49]. Розчаровані, роз’їздились делегати по своїх республіках. Розповідали, маючи виступити на одному з наступних з’їздів, Василь Касіян підготував доповідь у двох, протилежних варіантах. На місці він мав вибрати той, що відповідав би ситуації.

Молодь стежила за перебігом подій у чотиріочі. У березні 1963 року у кінолекційній залі Василь Касіян розповів про зустріч із Хрущовим. Ірина Жиленко записала: «Важко зрозуміти Касіяна. Чи він наївний, чи дуже хитрий. Він страшенно об’єктивно й точно все розповів, навіть зачитував нотатки з блокнота і голосно, роздільно прочитав від початку і до кінця геть усі. А записки ж були! Зала реготала і лускалась від оплесків. А потім Василь Симоненко прочитав такі вірші, що я за нього аж злякалась» [19, 353–354].

Нова творчість

У Москві ударною силою нового покоління були поети, які збирали на свої виступи повні стадіони людей. Твори Є. Євтушенка, А. Вознесенського, Р. Рождественського, Б. Ахмадуліної та інших відповідали на насущні запити російської суспільності.

Сила українського Клубу творчої молоді полягала в тому, що він об’єднував діячів найрізноманітніших сфер. Заходи, присвячені українським класикам, безпосередньо стосувались усіх людей, що діяли в різних напрямках. Усі вони мали пряме відношення і сходились воєдино у багатовимірній творчості Курбаса, Миколи Куліша, Франка, Лесі Українки, Шевченка. Синтетична діяльність діячів театру й монументального мистецтва були апогеєм творчої дії молодих киян.

Чи не першою акцією митців стала масштабна персональна виставка Сергія Отрощенка (1910–1988), яку наприкінці 1963‑го я бачив у «катеемівській» 13‑й кімнаті Жовтневого палацу. Усі стіни були вщерть завішані яскраво декоративними олійними творами (наприклад, галицькі куманці), що творили зовсім інакший світ, аніж пикаті доярки на тодішніх виставках. Мистець представляв старше покоління – рідкісний випадок у тодішньому житті.

Маємо розповідь його колеги Василя Забашти: «Тетяна Яблонська та її чоловік Сергій Отрощенко були головними художниками студентських вечорів, художниками-постановниками новорічних свят. […] Отрощенко був не тільки гарним живописцем, він мав і громадянську позицію. У 60‑х брав участь в організації Молодіжного клубу. Без дозволу Спілки художників, вищих партійних органів була відкрита виставка в Жовтневому палаці, яка відрізнялася від офіційних насамперед своєю тематикою, а також формою художнього вислову. Вона мала неабиякий розголос серед творчої молоді і вчинила переполох у «вищестоящих». Її швидко закрили, а організаторів покарали. Сергій, переслідуваний КДБ, був змушений виїхати до Москви [1969]» [20, 135–136]. Шістдесятники вплинули і на Яблонську. На виставці її чоловіка виникли нові для неї знайомства, що подвигло її невдовзі розпочати новий період, пов’язаний з творчістю народних майстрів. Виразну роль у цьому процесі відіграв Іван Світличний, до якого вона приїздила на розмови [6, 125].

Алла Горська, Людмила Семикіна, Галина Севрук та їхні товаришки під керівництвом Н.Світличної поглиблено вивчали українську мову. Щоб могти працювати, студіювали високе мистецтво минулого. Національна совість вимагала від них осягнути національну культурну спадщину, щоб творити у її річищі. Їм сприяло державне відзначення ювілеїв – Т. Шевченка (1961, 1964) та Лесі Українки (1963). Громадська й професійна совість визначали характер їхньої творчості.

1963 року ювілей Лесі Українки мав відбутись також у Київському художньому інституті. Як декан творчих факультетів Василь Забашта вирішив влаштувати зустріч з Іваном Драчем, запросив Тетяну Цимбал прочитати поезії Лесі. Він розповів у спогадах: «Проведення вечора запланували за кілька днів. В інституті, Спілці художників розвісили оголошення.

Але на другий день по репетиції мене викликав [проректор] О.Будников до ректорату. Застав його в кріслі ректора, а поруч – представника ЦК партії з ідеології, Василя Бородая та все правління Спілки художників: Галину Кальченко, Михайла Дерегуса, Михайла Бєльського, інших.

- Вася! – звернувся до мене Олександр Гаврилович. – Что это еще за вечер Леси Украинки ты организовуешь в институте?

- Лесі Українці сто років від дня народження минає, – відповідаю. – Дата велика, й студенти виявили інтерес послухати її твори, виступ Івана Драча.

- Вася. Никакого вечера не будет. Разве ты не знаешь, что наш актовый зал аварийный?

- Та ми ж нещодавно проводили загальноінститутські партійно-профспілкові збори, і ніхто про це нічого не казав.

- Вася, зал аварйный. Ты должен вечер отменить.

- Але це неможливо. Уже запрошені гості, знають студенти.

- Вечера не будет! – відрізав Олександр Гаврилович» [20, 115].

Коли Забашта зателефонував Драчеві, той сказав йому:

«- Василю, не переживай. Актова зала в аварійному стані не тільки у вашому інституті» [20, 116].

Одним із вершинних мистецьких творів шістдесятих років став вітраж Опанаса Заливахи, Алли Горської, Людмили Семикіної, Галини Севрук та Галини Зубченко «Возвеличу малих отих рабів німих», виконаний до 150‑річчя від дня народження Тараса Шевченка (1964). Передбачаючи суспільний резонанс від цього твору, за наказом партійних функціонерів 18 березня 1964 року вітраж було брутально знищено. У травні з офіційним формулюванням «за ідейно порочний твір, який дає викривлений образ Т. Г. Шевченка» Горську й Семикіну було виключено зі Спілки художників, а Севрук – із кандидатів. 27 серпня Заливаху заарештували.

Шевченкові слова з вітража стали назавжди мотто творчості Семикіної. Майстер декоративного мистецтва, творячи одяг, допомагала своїм сучасникам ставати вертикально.

У 1967–68 роках Алла Горська, Віктор Зарецький і Борис Плаксій створили експериментальний твір із флоромозаїки «Земля», що, динамізуючись, все-таки мав прямий зв’язок з творами бойчукістів [1, 20]. Віка Нова й Богдан Катоша міркують: «Пошуки на терені епічності, фольклорної міфологічності обумовили використання матеріалів природних, з особливою структурою (кора, лико, солома, коріння), що їх застосовували у декоративно-вжитковому мистецтві. Натуральний теплий колір матеріалів створює своєрідний колорит – бурштиновий, з переливами коричневого. Спроба відродження атмосфери прадавнього трудового ритуалу? Тоді цілком органічно сприймаються руки жінок, постійно пов’язаних з землею, як корені рослин і дерев» [35, 227].

Велике значення мали стосунки Галини Севрук з істориком М. Брайчевським. Як кераміст вона працювала за мотивами староукраїнської державності та героїки часів козацтва, де історизм її мистецтва перегукувався з творами С. Караффи-Корбут. Її тематичні композиції перейняті декоративними мотивами. Твори, присвячені реаліям Київської Русі, Севрук узагальнила згодом в монументальному горельєфному панно «Місто на семи горбах» (Київ, готель «Турист», 1985–87).

Мемуаристка Надія Коваленко розповіла про близького її середовищу публіциста Микиту Шумила: «Микита Михейович частенько відвідував наш дім. Інколи, коли його викликали в ЦК Компартії України на черговий «рознос», заходив до нас. Просив подивитися ілюстрації альбому Софії Караффи-Корбут. Особливо його приваблював малюнок до теми Т. Г. Шевченка «Ян Гус». Гус перед стратою. Надивившись мужніх лицарів-козаків Гамалію, Максима Залізняка, Гонту, спокійно казав: «Тепер я можу йти на розправу» [62, 66].

 

Кінець шістдесятництва, зокрема КТМ

Діяльність шістдесятників викликала шалену протидію і всілякі перешкоди з боку влади. Брутальним побиттям було вкорочено життя Симоненкові. Активну діяльність членів Клубу у їхніх попередніх формах припинили арешти 1965 року.

Перелік репресованої тоді молоді беру з книжки В’ячеслава Чорновола [29], зіставляючи її відомості зі смолоскипівською енциклопедією «Рух опору в Україні» [45]. 24 серпня 1965 року були арештовані Іван Гель і Мирослава Зваричевська (Львів), 25 серпня – Ярослава Менкуш (Львів), 26 серпня – музейник і мистецтвознавець Богдан і його брат Михайло Горині (Львів), хімік-лаборант Євгенія Кузнєцова (Київ), 27 серпня – музейник Ігор Ґерета (арештований в Одесі, переведений до Тернопільської тюрми) та живописець і графік Панас Заливаха (Івано-Франківськ), 28 серпня студент-стоматолог Ярослав Геврич та інженер геолого-розвідувального НДІ Олександр Мартиненко (Київ), Михайло Осадчий (Львів). Того самого дня зробили трус у інженера-геодезиста інституту «Київоблпроект» Івана Русина (дати арешту немає). 31 серпня відбувся трус у Світличного, 1 вересня його вперше заарештували, але за кілька місяців випустили. Постійні переслідування тривали протягом дальших десятиліть і закінчилися його загибеллю. У серпні (дат немає) були заарештовані також співробітник Інституту геофізики Микола Гринь (Київ), Дмитро Іващенко (Луцьк), учитель музики Методій Чубатий (Тернопіль). Наприкінці серпня забрали Михайла Озерного (Івано-Франківська область), 1 вересня – історика Валентина Мороза (викладав в Івано-Франківську, суджений у Луцьку). Невдовзі до них приєднали й старших: 4 вересня 1965 року узяли письменника й педагога Михайла Масютка (арештований у Феодосії й доправлений до Львова, вперше арештований 1937), 13 листопада – лексикографа Святослава Караванського (Одеса, вперше арештований 1945). За випадкових обставин 23 травня 1966 року посадили письменника Анатолія Шевчука, Валерієвого брата (Житомир).

28 листопада 1970 року хтось, досі невідомий на ім’я, убив Аллу Горську. У членів Клубу творчої молоді розпочався новий період життя. Яскрава діяльність КТМ, сповнена надій і радісної творчості, скінчилась. Доходило краю самé їхнє молодече життя. Почався період так званого «застою». 1972 року прокотилася нова хвиля арештів. Набувши нових форм, що дістали назву дисидентства* [3], діяльність шістдесятників перейшла на інші рівні [9, 91].

Додаток

Музей шістдесятництва

Коли від тих подій минуло 40 років, з ініціативи Надійки Світличної зібралася група шістдесятників, що обговорила ідею майбутнього Музею. Головою було обрано Галину Возну, дружину Веніаміна Кушніра. За свідченням Миколи Плахотнюка, сформулювала концепцію, надіславши невдовзі з Америки її текст, Надійка Світлична:

«КОНЦЕПЦІЯ

створення музею шістдесятництва у м. Києві

Музей має відображати історичне місце і значення шістдесятників у духовному розвитку українського суспільства другої половини ХХ століття.

Музей повинен показати феномен шістдесятників як переломний момент в історії Української культури радянського періоду. Після руїни і занепаду 30–40–50‑х років це були перші кроки нонконформізму, неприступливості і впертої опозиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, кіно.

В експозиції музею будуть представлені такі матеріали (розділи)

I. Історичні передумови:

1) Суспільно-історична атмосфера в Україні на початку 60‑х рр. (преса, документи, фото, спогади).

2) Періодизація і диференційна характеристика різних груп шістдесятників (м. Київ, Львів, Одеса, Житомир та інші).

3) Література про шістдесятників (тогочасна в Україні та діаспорі). Сучасний погляд на шістдесятників (документи, статті, видання).

II. Діяльність Клубу творчої молоді (1962–1965 рр.). Фото, спогади, документи.

III. Самвидав. Художні твори, політико-публіцистичні матеріали, передруки на Заході.

IV. Літературний доробок шістдесятників. Широка панорама статей, видань від початку 60‑х років через самвидав і до сьогоднішнього дня в Україні та діаспорі.

V. Значення діаспори. Особи, що поширювали доробок шістдесятників: організації, окремі люди (видання, фото, спогади).

VI. Матеріали судових справ шістдесятників.

1) Перебування в тюрмах, психіатричних лікарнях, таборах, на засланні. Листи, фото, спогади, особисті речі.

2) Зв’язок із загальносоюзним дисидентським рухом. Дисиденти росіяни, євреї, литовці, латиші та інші. Дружини політв’язнів (фото, листи, спогади).

3) «Велика зона». Репресії серед тих, хто підтримував і поділяв ідеї шістдесятників (речі, спогади, листи).

VII. Художники-шістдесятники, діячі театру, кіно.

IХ. Значення шістдесятників у суспільному оновленні 80–90‑х років і побудові Української Держави.

Насьогодні у приватних збірках є близько 1000 експонатів: літературних творів, фотографій, самвидаву, листів, особистих речей, до 100 картин, графічних робіт, скульптур художників і скульпторів-шістдесятників.

За 2–3 роки передбачається поповнення фондів музею на 40–50 %.

Для розміщення експозиції музею потрібно 5–6 кімнат загальною площею 320–350 квадратних метрів у центральних районах м. Києва.

Сподіваємось, що держадміністрація м. Києва знайде можливість і буде сприяти створенню цього унікального музею.

Ініціативна група».

 

Після Г. Возної правління громадської організації «Музей шістдесятництва», що мала досліджувати феномен шістдесятництва як суспільно-культурного й суспільно-політичного явища, очолив Микола Плахотнюк. Нині організацією керує Лесь Зарецький. 20 березня 2000 організацію було зареєстровано в Київському міському управлінні юстиції. 29 січня 2008 року Музей шістдесятництва було переведено на статус відділу Музею історії м. Києва (завідувач М. Плахотнюк). У 1920‑ті роки громадська організація одержала б назву «Друзі музею». Укази занадто балакучого Президента України В. Ющенка № 908/2006 від 31 жовтня 2006 року, 801/2007 від 31 серпня 2007 року та 702/2009 від 2 вересня 2009 року ідею музею остаточно леґалізували, але нормальної роботи йому не забезпечили.

Не маючи приміщення, музейники-ентузіасти провели вечір молодої української поезії 60‑х років ХХ ст. (5 березня 2009, Будинок художника), виставку «По цей і по той бік ґрат» (травень–грудень 2009), вечір до 80‑річчя А. Горської та І. Світличного (вересень 2009; обидва в Музеї М. Грушевського) та багато інших заходів. Відповідно до розробленої «Концепції створення музею шістдесятництва у м. Києві» за ці роки було зібрано профільну бібліотеку (понад 6 тис. книжок), до 100 картин, скульптур і графічних творів, кількасот музейних експонатів. Музей переміг у конкурсі, організованому Благодійним фондом «Україна‑3000» серед музеїв України. Культурне майно іде за кожною людиною. Багато років музейні фонди було розпорошено по різних приміщеннях, у тому числі приватних.

Скромна експозиція Музею шістдесятництва відкрилася для огляду 22 серпня 2012 року і викликала вибух ентузіазму серед громадянства. Зали музею були переповнені. Глядачів зустріла композиція «Широке море України»  – світлини шістдесятників на тлі великої мапи. Поруч – відтворення вітража Опанаса Заливахи, Алли Горської, Людмили Семикіної та Галини Севрук. На історії музею та його експонатів можна простежити долю всієї неприкаяної нині української культурної спадщини.

Експозицію Музею шістдесятників склало те, що пережило час, – їхні мистецькі твори й багато інших артефактів. Це картини Сергія Отрощенка, Опанаса Заливахи, Веніаміна Кушніра, Люби Панченко, Любові Міненко, ґравюри Алли Горської, Георгія Якутовича, Василя Перевальського, Софії Караффи-Корбут, Миколи Стороженка, цикл «Табірних мотивів» Григорія Герчака, скульптури Бориса Довганя, Володимира Луцака, Аліси Забой, книжки з бібліотеки Надії Світличної. До давнішого часу належить магнітофон та касети Івана Світличного з записами голосів українських поетів, мольберт і пензлі Веніаміна Кушніра, свита Павла Стокотельного, яку пошила Людмила Семикіна, нарешті, епітрахіль, яку виготовив Опанас Заливаха для священика Василя Романюка (він похрестив сина Надії Світличної Ярему). Потужне враження справляють також «вещдоки» з печатками гебістської експертизи, повернуті реабілітованим в’язням, їхнє табірне листування тощо [2].

На початку 1960‑х років Клуб творчої молоді «Сучасник» відіграв ключову роль у громадсько-політичному й культурному житті української столиці. Студентська молодь зібралась тоді у столиці з усієї України. Велику роль відігравали міжособистісні контакти з молодими діячами Львова та інших міст, що поширило їхні впливи на всю територію. Катеемівці підтримувала контакти з представниками попередніх поколінь. Відтак Клуб став центральною структурою шістдесятництва* [4].

                                     -----------------

 

After the Second World War and the death of Stalin a protest wave of young generation has raised in Ukraine. Leaders of the Creative Youth Club (CYC) were pointing on discrepancy between declared in the USSR ideals and the reality. They were longing for spirituality, truth and national cultural identity. In practice, for creative youth it meant producing real art instead of stiff’s trash. They were hoping to have a centre and to act, but on the other hand the regime was trying to find a way to dominate them and keep under control. The authorities supposed that the Creative Youth Club will be something like youth Komsomol organisations. The Club hasn’t been registered anywhere. There were no action plans or reports. Neither members’ tickets nor credentials existed. Very typical for the new organisation was total lack of accounting. There were no membership fees. Members of the Club where the best, remarkable poets, writers, literature critics, cinema activists, philosophers, composers, etc. Though it would have been a mistake to consider that there were only humanists among the Club’s members. In fact, there were also mathematicians, doctors, physicists, biologists. This is a large epoque and a whole generation. In the history of postwar Ukraine the Creative Youth Club was a key and crucial phenomenon. It had united all talanted, dare to say the most talanted part of postwar student generation from Naddniprianshchyna. It has also imposed succession of generations. Dynamic activity of the Club’s members in their previous forms has been stopped by KGB arrests.

 

Key words: Creative Youth Club, L. Tanyuk, V. Zaretskyy, «Berezil», A. Horska, L. Semykina, H. Sevruk, H. Zubchenko, stained-glass arwork.

 

Після війни і смерті Сталіна в Україні піднялась протестна хвиля молодого покоління. Лідери Клубу творчої молоді (КТМ) вказували на розходження між декларованими в СРСР ідеалами та реальністю, прагнули до духовності, правдивості та національно-культурної самобутності. Для творчої молоді на практиці це означало давати справжнє мистецтво замість заробітчанської халтури й брехні. Вона сподівалась мати якийсь осередок і щось робити, з другого боку влада шукала способу нею оволодіти й контролювати ситуацію. Начальство розраховувало, що КТМ буде схожий на молодіжні організації комсомольського характеру. Клуб ніде не реєструвався. Планів роботи і звітів не було. Членських квитків чи посвідчень також не існувало. Характерною прикметою нової структури був цілковитий брак діловодства. Членських внесків також не збирали. До складу Клубу входили найкращі, знакові поети того часу, прозаїки, літературні критики, діячі кіно, філософи, композитори та інші. Було б помилкою вважати, що до Клубу входили тільки гуманітарії. Ідеться також про математиків, медиків, фізиків, біологів. Мова йде про велику епоху й ціле покоління. В історії повоєнної України КТМ був явищем ключовим і визначальним. Він єднав усю талановиту, ба навіть найталановитішу частину повоєнного студентського покоління Наддніпрянщини. Він також нав’язував спадковість поколінь. Активну діяльність членів Клубу у їхніх попередніх формах припинили арешти 1965 року.

Ключові слова: Клуб творчої молоді, Л. Танюк, В. Зарецький, традиції, «Березіль», А. Горська, Л. Семикіна, Г. Севрук, Г. Зубченко, вітраж.

 

 

 

После войны и смерти Сталина на Украине поднялась волна протестов со стороны молодого поколения. Лидеры Клуба творческой молодежи (КТМ) указывали на расхождения между декларированными в СССР идеалами и общественно-политической реальностью, они стремились к возрождению духовности, требовали правдивости и национально-культурной самобытности. Для творческой молодежи на практике это означало давать подлинное искусство вместо халтуры и лжи. Клуб был нужен всем. Молодежь надеялась создать некий организационный центр, чтобы трудиться, с другой стороны, власти выискивали средства, чтобы овладеть молодежью и контролировать ситуацию. Начальство рассчитывало, что КТМ будет схож на молодежные организации комсомольского характера. Клуб нигде не регистрировался. Планов работы и отчетов не было. Членские билеты и удостоверения также не существовали. Характерной чертой новой структуры было полнейшее отсутствие делопроизводства. Членских взносов также не собирали. В состав Клуба входили лучшие, знаковые поэты того времени, прозаики, литературные критики, деятели кино, философы, композитори и другие. Было б ошибкой полагать, что Клуб состоял только из гуманитариев. Входили туда также математики, медики, физики, биологи. Речь идет о масштабе целой эпохи и о целом поколении. В истории послевоенной Украины КТМ был явлением ключевым и определяющим. Он объединял всю талантливейшую часть послевоенного студенческого поколения Надднепрянской Украины. Более того, он воссоздавал преемственность поколений. Активную деятельность членов Клуба в их начальных формах прекратили аресты 1965 года.

Ключевые слова: Клуб творческой молодежи, Л. Танюк, В. Зарецкий, традиции, «Березиль», А. Горская, Л. Семыкина, Г. Севрук, Г. Зубченко, витраж.

 

 

 

Список літератури

1.                      [Алла Горська.] Життєпис мовою листів / упоряд. Л. Огнєва. Донецьк, 2009. – 456, [4]  с.

2.                      Антонов-Овсеенко  Антон. Портрет тирана / Антонов-Овсеенко Антон Владимирович. –  New York: Khronika Press, 1980. [6,] 390, [4]  с.

3.                     Світ української писанки / упоряд. С. П. Сітько, Т. Є. Русанова. – К.: Кондор, 2005. – 96 с.

4.                     Бажан Микола. Виступ на засіданні Комітету № 3 [з соціально-гуманітарних питань і питань культури]  / Бажан Микола Платонович // Рад. Україна. – 1946. – 5 лютого. – № 27 (7461).

5.                     Бажан Микола. До кінця розгромити і викорінити рештки буржуазно-націоналістичної ідеології / Бажан Микола Платонович // Вітчизна. – 1946. –  № 9.

6.                     Білокінь Сергій. На зламах епохи: Спогади історика / Білокінь Сергій Іванович. – Біла Церква: О. Пшонківський, 2005. – 336 с.

7.                     Білокінь Сергій. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917–1941 рр.: Джерелознавче дослідження. –  К., 1999. –  447 с.

8.                     Вакуленко Я. До питання освоєння цілинних і перелогових земель в СССР // Український збірник. – Мюнхен, 1955. – Кн. 3. – С. 183-205.

9.                     Зарецький Олексій. Офіційний та альтернативний дискурси 1950–80‑ті роки в УРСР. Вид. 2 / Зарецький Олексій Вікторович. –  К., 2008. – 440 с.

10.                Галузевий державний архів СБУ. – Ф. 6, № 49834 ФП. – Т. 4.

11.                Говерля Степан. Грані культури / Гель Іван. Лондон: Укр. вид. спілки, 1984.

12.                Горинь Богдан. Не тільки про себе. Т. 1 (1955–1965). – К.: Пульсари, 2006. – 352 с.: іл.

13.                Горинь Богдан. Не тільки про себе. Т. 2 (1965–1985). – К.: Пульсари, 2006. – 648 с.: іл.

14.                Горинь Богдан. Не тільки про себе. Т. 3 (1985–1990). – К.: Пульсари, 2010. – 920 с.: іл.

15.                Гриб Олесь. Мовчить ліс під Биківнею // Укр. слово. – 1995. – 18 травня. – Ч. 20 (2768).

16.                Двічі убиті (КГБ замітає сліди): Листок прес-служби УГС // Київська весна / Упор. і ред. Олесь Шевченко. – К.: Вид‑во ім. Олени Теліги, 2005. – 575, [1]  с.

17.                Дзюба Іван. Ця книжка змінила усе моє життя… // Бунт покоління: Розмови з укр. інтелектуалами. – К.: Дух і літера, 2004. С. 91-152.

18.                Дукина Наталка. На добрий спомин...: Повість про батька / Дукина Наталя Миколаївна. Харків: Березіль, 2002. 591 с.

19.                Жиленко Ірина. Homo feriens. – К.: Смолоскип, 2011. –  816 с.

20.                Забашта Василь. Світ очима художника. – К.: Майстерня книги, 2009.

21.                Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою. Париж; Чікаґо, 1962. –  356 с. (= ЗНТШ. Том 173).

22.                Зубченко Галина. А було це так // Алла Горська. Червона тінь калини: Листи, спогади, статті. –  К.: Спалах, 1996. – С. 148-157.

23.                Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років / Касьянов Георгій Володимирович. К.: Либідь, 1995. 224 с.

24.                Коцюбинська Михайлина. Книга споминів / Коцюбинська Михайлина Хомівна. – [К.:] Акта, [2006.] – 207, [1] с.

25.                Кравців Богдан. На багряному коні революції: До реабілітаційного процесу в УРСР. – New York: Пролог, 1960. – 63 с.

26.                Куликович Н. Новий етап партійно-совєтського наступу на національне мистецтво України // Український збірник. – Кн. 11. – Мюнхен, 1957. C. 29-54.

27.                Лавріненко Юрій. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933. [Paris:] Instytut literacki, 1959. – 980 с.

28.                Лисенко Микола. Прилітайте, зозулі, до Биківні... // Веч. Київ. 1994. – 24 вересня. – № 182 (15 044).

29.                Лихо з розуму: Портрети двадцяти «злочинців»: Зб. матеріялів / Уклав Вячеслав Чорновіл. – Париж: Перша укр. друкарня у Франції, 1967. – 336, [2] с.

30.                Лубянка: Сталин и ВЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД, Январь 1922 – декабрь 1936 / Составители: В. Н. Хаустов, В. П. Наумов, Н. С. Плотникова. М.: Материк, 2003. – 912 с. (Россия. ХХ век. Документы).

31.                Мистецтво України: Біогр. довідник / За ред. А. В. Кудрицького. К., 1997. – 697, [7] с.

32.                Міжнародний біоґрафічний (sic) словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини», 2006. Част. 1. – 1-516 с.

33.                Міжнародний біоґрафічний (sic) словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини», 2006. Част. 2. – 517-1020 с.

34.                Насправді було так: Інтерв’ю Юрія Зайцева з Іваном Дзюбою. Львів, 2001. –  76 с.

35.                Нова Віка, Катоша Богдан. «На шаблях сидіти жорстко…» // Червона тінь калини. Алла Горська: Листи, спогади, статті. – К.: Спалах, 1996. – 217-229.

36.                Обірвані струни: Антологія поезії поляглих, розстріляних, замучених і засланих 1920–1945 / Вибір, передмова й довідки Богдана Кравцева. – Нью-Йорк: НТШ, 1955. – 430 с.

37.                Танюк Лесь. Твори: В 60‑ти томах. Т. ХХІ: 1968 р.: квітень-червень. –  К., 2011. – С. 550-590.

38.                Літературна Україна. – 1962. – 4 червня.

39.                Симоненко Василь. Берег чекань. – Мюнхен, 1965.

40.                Тельнюк Станіслав. Залізняки. –  К., 1966.

41.                Негода М. Еверест підлості // Радянська Україна. – 1965. – 15 квітня.

42.                Презентація «Зони» // Зона. – К., 1996. –  Кн. 11. – С. 255.

43.                Против националистических извращений в современной науке об истории Украины // Правда Украины. – 1947. – 14 декабря. № 272 (2724).

44.                П’янов Володимир. Ламані-переламані і… щасливі: Спогади, есеї, нариси / П’янов Володимир Якович. – К.: Укр. письменник, 2005. – 269 с.

45.                Рух опору в Україні, 1960–1990: Енц. довідник / Гол. ред. Осип Зінкевич. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с.; 56 іл.

46.                Сверстюк Євген. Ми вибирали життя / Сверстюк Євген Олександрович // Бунт покоління: Розмови з укр. інтелектуалами. – К.: Дух і літера, 2004. С. 33-90.

47.                Світличний Іван. Голос доби / Світличний Іван Олексійович. Кн. 1: Листи з «Парнасу». К.: Сфера, 2001. – 544 с.

48.                Славутич Яр. Розстріляна муза: Сильвети. [Detroit:] Прометей, 1955. – 96 с.

49.                Советская культура. – 1957. – 8 марта.

50.                Стенограма вечора, присвяченого 75‑й річниці з дня народження Леся Курбаса // Танюк Лесь. Твори: В 60‑ти томах. Т. VІ. Щоденники 1962 р. –  К.: Альтерпрес, 2006. – С. 584-640.

51.                Танюк Лесь. Вбитий талант // Алла Горська. Червона тінь калини: Листи, спогади, статті. – К.: Спалах, 1996. – С. 162–163. Цей спогад наведено з памяті. У тодішньому щоденнику розповідається докладніше, але трохи інакше.

52.                Танюк Лесь. Твори: В 60‑ти томах. Т. V. Щоденники 1960–1961 рр.  / Танюк Лесь Степанович. – К.: Альтерпрес, 2005. – 880 с.

53.                Танюк Лесь. Твори: В 60‑ти томах. Т. VІ  / Танюк Лесь Степанович. – 920 с.

54.                Танюк Лесь. Твори: В 60-ти томах. Т. VІІ. Щоденники 1963 р.: січень-червень / Танюк Лесь Степанович. – К.: Альтерпрес, 2006. – 765 с.

55.                Хмара Степан. Етноцид українців в СРСР // Хмара Ст. Дорогою до мрії: Вибрані праці: У 2 тт. / Хмара Степан Ількович. – К.: Фенікс, 2005. –  Т. І. – С. 29-93.

56.                Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 263, оп. 1, № 38485 ФП / кор. 414. Надзорное производство. Арк. 133.

57.                Цимбалюк Микола. Мітинг в биківнянському лісі // Веч. Київ. – 1989. – 10 травня. – № 107 (13622).

58.                Чуев Феликс. Так говорил Каганович. – М.: Отечество, 1992. – С. 172.

59.                Шістдесят поетів шістдесятих років: Антологія нової української поезії / Упорядкування, вступна стаття і довідки Богдана Кравцева. – Нью-Йорк: Пролог, 1967. ХХІ, [1], [ІІ], 299, [1] с. Обкладинка Якова Гніздовського.

60.                Шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Вип. 13: Плеяда нескорених: Алла Горська, Опанас Заливаха, Віктор Зарецький, Галина Севрук, Людмила Семикіна: Біобібліогр. Нарис / Бібліограф-упорядник М. А. Лук’яненко; Нац. парламент. б‑ка України. – К., 2011. – 200 с.

61.                Ще одна грань таланту // Культура і життя. – 2004. – 14 липня. – № 25 (4090). – С. 4.

62.                Русалка Дністрова. – 1995. – Листопад. – Ч. 20 (66).

63.                Коваленко Н. Наодинці із совістю / Коваленко Надія Дмитрівна. – Кагарлик : Просвіта, 2009. – 118, [2] с.

 

 



* Насправді його було створено голодного 1932 року на підставі постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року «Про перебудову літературно-мистецьких організацій».

** Архів самого Е. Біняшевського зберігається приватно. На його матеріалах вийшла книжка «Світ української писанки».

* Взаємозвязки шістдесятництва й дисидентства досліджував Лесь Зарецький.

* Висловлюю сердечну подяку Миколі Плахотнюку та Вікторії Цимбал за допомогу в роботі.