Сергій Білокінь

 

Справа «Спілки визволення України» й перспективи її дальшого вивчення [1]

 

В історії України процес «Спілки визволення України», що відбувся 1930 року в тодішній столиці УСРР Харкові, має ключове значення. Від усіх інших большевицьких процесів він відрізняється своїм масштабом і історичною роллю, оскільки у зв'язку з ним репресували безліч представників традиційної, органічної української інтелігенції. Така велика кількість українського етнічного елементу в інших процесах так компактно не проходила. Це порушило всю інфраструктуру нації, ґрунтовно перервало національну традицію й сам зв'язок часів у її існуванні.

Після періоду самостійної України (1917–1921) сучасники чудово бачили наслідки того злочину, що заподіяли большевики проти українства, тому люди здебільшого не вірили жодному слову тодішнього офіціозу. Письменник Борис Антоненко-Давидович (1899-1984) спостеріг у процесі «СВУ» важливі особливості його організації й зафіксував їх у своїй нелегальній праці про цю справу. Але він не міг знати усього, і його студія відбиває лише тогочасні уявлення загалу. Стоячи на правильному шляху до розуміння справи, люди були поінформовані переднамірено (по суті, умисно!) злочинно, а відтак робили прикрі, по суті своїй помилкові, висновки : «Комюніке ГПУ[2] про викриття контрреволюційної підпільної організації СВУ та перші повідомлення в пресі про початок судового процесу в Харкові, тодішній столиці Радянської України, викликали в усіх подив : що ж це за всеукраїнська організація, в якої нема на Україні периферії? Поодинокі особи з різних українських міст, посаджені на стільці підсудних, аж ніяк не вкладалися в поняття периферії. Так само не клеїлось у повідомленнях існування СУМу – Спілки української молоді, цього бойового терористичного додатку до СВУ, репрезентованого на процесі лише двома молодиками. А де ж інші? Чи вони повтікали кудись, чи їх не викрито (sic), чи, може, такої спілки взагалі не існувало, бо арифметичне число 2 занадто мале, щоб відповідати поняттю спілка» [3].

З міркуваннями Антоненка-Давидовича перегукуються думки його пізнішого однодумця Гелія Снєгірьова, докладніше про якого піде мова далі : «На лаві підсудних з усього складу СУМ опинилося двоє – Павлушков і Матушевський. Бобир залучений як свідок – після чого, цілком зрозуміло, відсидів «своє». Кажуть, у тюрподі (тюремний підвал) під час слідства бачили ще Кокота. Всього – четверо. Як тобі, читачу, ввижається, судячи з того, що ти вже про справу СВУ знаєш, – могли сісти на лаву підсудних тільки двоє, коли їх було… Ну, сорок, п'ятдесят? [] Мені здається – тобто я в тому переконаний! – ні, не могли сісти тільки двоє, сіли б усі» [4].

На жаль, і Антоненко-Давидович, і Снєгірьов помилялись. Насправді в Україні було ув'язнено не двох чи чотирьох студентів, а увесь соціальний прошарок, до якого вони належали, було ув'язнено сотні українських громадян певного генетичного типу й ідеологічного характеру, й тепер наповнення поняття про терористичну організацію СУМ набуло конкретні імена. Тільки ж уже існувало поняття «допуску», вибіркового інформування. Повні списки одержали лише чекісти й партійні високопосадовці, а засоби масової інформації проголосили тільки, в чому полягав їхній злочин перед «робітничо-селянською» владою. Більше того, навіть від представників самого нашого народу (як-от від Антоненка-Давидовича) це було приховано, допоки не відійшли 2–3 покоління, – самим фіґурантам цієї страшної справи їхню власну роль у чекістському сценарії роз'яснили вже під час слідства.

Підсумовуючи всеукраїнську операцію із «знімання [ув'язнення] української контрреволюційної громадськості», проведену у серпні – вересні 1929 р., чекісти Ошер Абуґов і Борис-Бернард Козельський доповідали наркомові Всеволоду Балицькому (націонал-комуністи прозвали його ґільйотиною України), що лише за ці два місяці було арештовано понад 700 українських діячів [5]. У жовтні й місяці наступні, дальші, як сказав би М.С.Горбачов, «процес уже пішов».

Труднощі новочасних досліджень полягають у тім, що, як стверджують навіть наділені допусками сучасні автори, «ретельно ховалися ті документи й матеріали, що могли б хоч якоюсь мірою пролити світло правди на історію та механізм фабрикації справи і процесу СВУ» [6]. Тим часом минуло кілька десятиліть, і за цей час змінилися самі люди. Наші сучасники сприймають сказане зовсім інакше, аніж могли сприйняти сучасники тих самих вищеназваних Павлушкова й Матушевського, Бобиря й Кокота, а тому й інакша їхня реакція – спокійніша, розважлива й часто навіть політкоректна. Автори процитованої записки Абуґов та Козельський багато пишуть про ув'язненого у справі «СВУ» завідуючого музею старожитностей в Білій Церкві Степана Дроздова [7], але співробітникам ГДА СБУ не пощастило виявити на території СРСР самої його архівно-слідчої справи.

Склад репресованих виглядає добре структурованим. Організація процесу була прозора до очевидного. Із кількох сотень ув'язнених на процес було виведено 45 осіб, що відповідали певним вимогам. У першу чергу відібрані не повинні були зірвати загальний сценарій. Політичної мети мало бути досягнено будь-якою ціною. («Мы за ценой не постоим»!) В'язні представляли різні культурні осередки, отже, за ними стояли їхні колеги, родичі, взагалі інші особи з їхнього оточення, що підлягали неодмінно всіляким нагінкам, а то й репресіям :

Вінниця – Валентин Отамановський,

Дніпропетровськ – Петро Єфремов, Любов Біднова, Микола Білий,

Миколаїв – Микола Лагута,

Одеса – Михайло й Тарас Слабченки, Кирило Панченко-Чаленко,

Полтава – Костянтин Товкач, Володимир Щепотьєв,

Чернігів – Йосип Карпович.

Найбільше в'язнів опинилось на лаві підсудних від історичної столиці України – Києва. Через процес пройшли чільні представники щойно поваленої (1921) влади – самостійної України, – за соціальним статусом, академіки УАН, професори. За фахом – дуже багато вчителів.

Як видно з доповідної записки О. Абуґова й Б. Козельського щодо операції, проведеної у серпні – вересні 1929 р., чекісти заарештували одних і підготували компромат на багатьох інших : серед них лише в Одесі це голова Одеського наукового товариства [Михайло[8]] Гордієвський, професори-літературознавці [Володимир] Герасименко та [Андрій] Музичка, завідуючий [Українською державною] бібліотекою [ім. Т.Шевченка Борис] Комаров (С. 132). Автори записки стверджували, що до контрреволюційної організації входили поет-учитель, [друг П. Тичини] Аркадій Казка та член «СВУ» [поет і художник Михайло] Жук (С. 137), до дніпропетровської групи «СВУ» – історики [Володимир] Пархоменко і [Митрофан] Бречкевич (С. 138). «[…] несдержанность и ряд других недостатков, по словам [академікового брата] П. Ефремова, были причиной того, что Эварницкий организационно, якобы (sic), не был втянут в «СВУ» (С. 139). «Уманским Окротделом ГПУ раскрыта и ликвидирована Звенигородская организация «СВУ», созданная академиком А. Крымским, его секретарем иколою] Левченко и студентом Киевского ИНО – Григоровичем (члены «СВУ», из них не арестован А. Крымский (sic)» (С. 143). І ще раз в іншому місці : «Кроме того, Молдавским Окротделом ГПУ ликвидирована к[онтр]р[еволюционная] группировка учителей в Каменском районе, руководитель которой Чайка связан с членом «СВУ», академиком А. Крымским» (С. 174). Вченого було ув'язнено й замордовано згодом. «В числе членов Звенигородской организации «СВУ» была зав[едующая] музеем С[офия] Терещенко[9], которая, проводя шовинистическую работу в музее, вела работу среди селян, собирая сведения о настроениях крестьянства и передавая их Левченко» (С. 144). В Умані була заарештована група вчителів та зв'язаний з ними завідуючий музеєм [Борис] Безвенглінський (С. 144). Крім митрополита Василя Липківського, у записці названо численних єпископів УАПЦ, о. [Миколу] Хомичевського (перекладача Бориса Тена) та інших священиків (С. 145, 154). Як члени миколаївської філії «СВУ» згадуються завідуючий музеєм [Феодосій] Камінський та тодішній студент [Юрій Бойко-]Блохин (С. 146). У Полтаві у зв'язку зі справою «СВУ» було заарештовано професора-літературознавця [Олександра] Бузинного (С. 148). В іншому місці його названо прямо членом «СВУ» (С. 178). У Чернігові ув’язнили літературознавця [Бориса] Шевельова (С. 150), у Кам'янці-Подільському – [Юхима] Філя та краєзнавця [Євтима] Сіцінського (С. 150). У приналежності до «СВУ» чекісти підозрювали голову правління «Гуртка культури українського товариства «Слово» [В.]Покальчука (С. 155). Ліквідована в с. Єреміївці Жовнинського району контрреволюційна «организация создалась под влиянием активного шовиниста учителя [Івана Ільковича] Шарого[10], бывшего члена Центральной Рады, в последнее время работавшего в Киеве в качестве зав[едующего] Домом ученых» (С. 156). «[…] в Херсоне была организована филия «СВУ», во главе которой находится литератор [Микола] Чернявский» (С. 169). Членом «СВУ» названо професора [Миколу] Зерова (С. 170). Великого українця історика Михайла Грушевського готували до арешту в іншій групі діячів культури, що пройшли за процесом «Українського національного Центру» (1931). Харківських музейників забрали за справою 1933 р. [11]

Чекісти створювали враження, що всю територію України було вкрито мережею антибольшевицької підпільної організації, яку в 1929–1930 й дальших роках вони ліквідовували, часом з дивовижними звинуваченнями. Наприклад, вони «викрили» факти антисовєцької діяльності в Шевченківському округу : «Приходченко поддерживает нелегальную связь со своим мужем-эмигрантом Приходченко, находящимся в Праге» (С. 155). Намагання зв'язатись із власним чоловіком большевики вважали завідомо злочинним. Ніхто не дав їм по руках, коли вони розгорнули українофобську діяльність в Яготині : «Следствием установлено, что организация существовала с 1925-26 г. под видом литературного кружка, которым руководил ученик 7-летки Гришко В.И. и зав[едующий] школой Редченко. Заседания кружка происходили нелегально, раз в месяц» (С. 159–160). Отже, злочинними були в їхніх очах і заняття шкільного літературного гуртка. Тому справжні злочинці могли винищувати все і вся.

Знаменитий 46-й стілець на сцені стояв порожній, притягаючи загальну увагу глядацького залу і створюючи відповідну атмосферу. Незалежний дослідник Гелій Снєгірьов [12] відтворив спогади Всеволода Михайловича Ганцова й Бориса Федоровича Матушевського про «мятежні», словами Хвильового, мрії в'язня : «Рвався [в'язень] ще й через те, що плекав у собі відчайдушну надію : там, в залі, на очах людей, гукну з трибуни :

– Все брехня! Нема ніякого СВУ! Все наклеп!

Та на цей випадок – передбачив Ґорожанін! – чекісти-слідчі Бруки-Бронєві безцеремонно сиділи на сцені позад суду всупереч усяким правилам суддівства. Сиділи в упор у спину винуваченим і судові, мовчки сиділи. Пронизували очима. […] І в антрактах виходив Ґорожанін на авансцену й орлиний погляд свій втуплював у залю. Нишпорив очима по рядах між глядачами. Уяви собі, мій читачу, ніби ти сидиш там у залі, смакуєш морозиво-ескімо на паличці і зненацька… потрапив ти у фокус того погляду… Ляпнуло на підлогу ескімо з палички, га?» [13].

Вивченню історії большевицького терору вищою мірою сприяє особистісний підхід до його жертв. Тодішні жертви можна й потрібно називати поіменно. Поки в серії «Реабілітовані історії» том «Київ» досі навіть не готується, наведу в додатку принаймні адреси арештованих киян.

У всіх цих осередках удар по конкретних діячах паралізував ті установи, де вони безпосередньо працювали. У Києві в першу чергу йдеться про Українську академію наук, Інститут української наукової мови, Першу трудову школу ім. Т.Шевченка й Київський інститут народної освіти (кол. університет).

В Одесі після ув'язнення академіка УАН Михайла Слабченка (1882, Новорос. губ. – 1953, м. Первомайськ) зазнали репресій Тимофій Васильович Вихристюк, Леонід Григорович Грищенко, Іван Тарасович Курганський, Автоном Кіндратович Лужанський, Микола Дмитрович Ралев, Опанас Васильович Сикиринський – здебільшого педагоги. Вихристюк і Грищенко були звільнені, а їхні справи припинено, решта в'язнів одержала невеликі строки ув'язнення чи заслання. У середній період масового терору, набираючи облікову фактографію й готуючи терор Великий, чекісти застосовували порівняно короткі строки. Але репресії, спрямовані проти українських діячів на місцях, порушили всю первинну соціальну інфраструктуру кожного з цих місць, як-ось у даному випадку Одеси, а там за тією самою схемою й усієї України.

У Вінниці колишній член Центральної ради, учасник бою під Крутами й видатний краєзнавець Валентин Дмитрович Отамановський [14] (14 ІІ 1893, с. Яблунівка Чигирин. пов. Київ. губ. – 1964, Харків) очолював філію Всенародної бібліотеки України УАН. Він налагодив роботу Кабінету виучування Поділля, що видавав окремі випуски Енциклопедії Поділлезнавства. Після резонансних громадських заходів, що втілились у велелюдні збори з критикою та самокритикою, Вінфілія ВБУ припинила своє існування. Цей руйнівний процес відбився, природно, на всіх інших вінницьких установах. 1929 року був ув’язнений, наприклад, шкільний учитель Демид Бурко (Бурко-Корецький ; 29 VІІІ 1894, с. Пирогів Вінницького пов. Подільської губ. - 9 VІ 1989, Штутгарт). Виїхавши влітку 1943 року на еміґрацію, він виконав місію свого життя – написав низку праць з історії УАПЦ.

Член Полтавської колегії адвокатів Костянтин Іванович Товкач (1882, с. Рудівка Прилуцьк. пов. – ?) на слідстві розповідав : «Основною групою в Полтаві повинна була бути автокефальна організація на чолі з Жевченком[15]. Окрему активну підгрупу повинен був утворити Таран. Серед учительства група «СВУ» повинна була бути під керівництвом [Володимира Олександровича] Щепотьєва[16] [25 жовтня 1880, Полтава – 29 листопада 1937]. По лінії Червоного Хреста група «СВУ» могла бути тільки під проводом Левченка. Кремінчуцькою групою мав керувати Хохлич» [17].

Жертви процесу одержали, здавалося б, невеликі строки (згодом їм визначали більші), але декого з них згодом було розстріляно. Так чи інакше, колективізація сільського господарства, процес «СВУ» (1930) і Голодомор (1932-33) стали тією межею, на якій усі інерційні явища після періоду державності (самостійної України 1917-21 років) було остаточно зупинено. В історичній науці цей період одержав назву «Розстріляного Відродження», але зміст цього терміну, крім красного письменства, відбився також на всіх інших галузях культури. Стало зрозуміло, що на початку 1930-х років на території України остаточно встановилась радянська влада.

Справі «СВУ» присвячено величезну літературу, що виходила за стабільних політичних умов за кордоном, а також за різних часів на території СРСР – до й після 1991 року[18]. Незважаючи на це, говорити про цю справу як про достатньо вивчену наукову проблему ще зарано. Історична наука досі не має жодної присвяченої їй монографії – ні наукової, ані будь-якої іншої. Здається, немає й жодної дисертаційної праці.

 

Ставлення ВКП(б) та її історичної думки до СВУ.

 

Аналіз сучасних юристів, проведений під час підготовки до реабілітації учасників процесу, виявив малу компетентність розхвалених у часи перебудови саме з фахового боку чекістів ҐПУ-ОҐПУ (яґодинців). Зведену критику архівно-слідчої справи як такої містить «Довідка про результати додаткової перевірки» справи «СВУ». Її підписали два старші слідчі слідчого відділу КҐБ УРСР – капітан В. М. Породько та майор С. І. Сіренко, а «погодили» заступник начальника відділу підполковник В. І. Пристайко та заступник голови КҐБ УРСР генерал-майор В. М. Євтушенко. Зокрема звернено увагу на ту скандальну обставину, що чекісти цілком проіґнорували постанову Президії ЦВК СРСР від 2 листопада 1927 р. «Про амністію», за якою контрреволюційну діяльність, що мала місце до 1923 р., було амністовано, у зв'язку з чим за участь у БУД'і засуджені у справі «СВУ» кримінальній відповідальності не підлягали [19].

Було проаналізовано окремі ключові, передусім, статутні питання : «В обвинительном заключении и приговоре указано, что осуществить цель – свержение Советской власти – организация планировала путем восстания. Подавляющее большинство обвиняемых никаких конкретных показаний по этому поводу не давало и в отношении восстания не допрашивалось. Ряд обвиняемых (Болозович А.А., Беднова Л.Е., Белый Н.П., Дубровский В.Г.) на предварительном следствии показал, что о подготовке «СВУ» восстания они ничего не знали» (С. 344).

Окремо вивчено такі сюжети, як листи Левка Чикаленка до С. Єфремова, саму наявність програми й статуту організації, поїздки В. Ганцова й Ол. Черняхівського за кордон.

Юристи кінця ХХ ст. виявили цілковиту неписьменність своїх попередників відносно окремих фіґурантів справи, наприклад : «Изучение оперативно-розыскных материалов в отношении Чеховского В. М. за 19231929 гг. и Чеховского Н. М. за 19251929 гг. (оба привлечены к уголовной ответственности по данному делу) показало, что, несмотря на тщательное оперативное изучение указанных лиц, никаких данных о существовании контрреволюционной организации «Спілка визволення України» и об участии в ней братьев Чеховских, органами ГПУ получено не было» (С. 337).

Наталя Павлушкова, яка стежила за перебігом процесу за засобами масової інформації, як і всі її сучасники, звернула увагу на те, що її брат виголошував багато контрреволюційних ідей. Якщо хтось робив із цього сумні висновки, мовляв, цим він обтяжував і себе, і своїх товаришів, особисто мені вона казала (1992), що Микола Павлушков, за кілька років розстріляний, використовував трибуну процесу для агітації [20]. На жаль, він поводив себе так само й під час слідства : «Обращает на себя внимание, – читаємо в «Довідці про результати», – то обстоятельство, что наиболее полные и объемные показания по вопросам связи «СВУ» с заграницей, подготовки восстания и террора, организованной деятельности «СВУ», проведения собраний организации и обсуждавшихся на них тем, в процессе предварительного следствия (виділив я. – С. Б.) дал обвиняемый Павлушков Н. П., который, по его же личному утверждению, членом руководящего центра «СВУ» не являлся и ни на одном собрании этой организации не присутствовал» (Арк. 347). Недоробки протоколів під час підготовки до процесу не було усунуто.

У січні 1919 р. голова Революційного військового трибуналу РСФСР К. Х. Данішевський заявляв : «Военные трибуналы не руководствуются и не должны руководствоваться никакими юридическими нормами. Это карающие органы, созданные в процессе напряженнейшей революционной борьбы, которые постановляют свои приговоры, руководствуясь принципом политической целесообразности и правосознанием коммунистов» [21]. Діяльність революційних трибуналів перебувала в цілковитій відповідності з настановами тодішніх вождів – Леніна, Троцького та ін. Виглядає, що влада визначила перед організаторами процесу «СВУ» як головне завдання – поставити на коліна всіх українських діячів, а за ними й увесь соціальний прошарок України, який вони представляли. Про точність дефініцій у звинуваченнях не йшлося. В Україні дальша мета чекістів зводилась до знищення українства.

У доповідній записці О. Абуґова й Б. Козельського Миколу Зерова названо членом «СВУ», але організаторам процесу з якихось міркувань зручніше було випустити його на сцену харківського театру в ролі свідка. Як про члена організації про нього жодного разу не було сказано. Заарештовано його лише за кілька років. Ознакою тієї найвищої оцінки, якою влада визначила успіх саме в такий спосіб проведеної справи й процесу, можна вважати державні нагороди, якими було нагороджено його безпосередніх керівників. 28 квітня 1930 р. Політбюро ЦК КП(б)У (sic) прийняло рішення : «Визнати за необхідне нагородження орденом Червоного Прапора за викриття СВУ – тт. Козельського, Брука, Ушакова, Ґорожанина [-Кудельського], Загорського, Іванова В.Т., Розанова, Леонюка» [22].

Протягом кількох десятків років відповідно до змін загальної політики ставлення до СВУ кардинально змінювалось. Але спершу, причому найдовше, панувала офіційна версія, що трактувала СВУ як одного з найголовніших своїх ворогів, причому переможеного ворога. У винувальному висновку у справі СВУ, який затвердив голова ДПУ Всеволод Балицький, організацію визначено як контрреволюційну, антирадянську.

Сам винувальний висновок (без третього, відразу ж засекреченого розділу «Зовнішня орієнтація СВУ») було надруковано на початку 1930 р. накладом 500 примірників у Держтресті «Харполіграф» обсягом 232 сторінки. Видання винятково рідкісне. На титульному аркуші мого примірника запис : «Одержав 21. ІІ. 1930 р. у вязниці на Холодній Горі в Харкові – Спецкорпус. Приніс мені до камери, де я сидів разом із педагогом Догою, сам мій слідчий Южний. К. Туркало». Ще більш скорочений (до 98 сторінок) передрук цього видання, випущений того самого року накладом 20 000 примірників, відбитий у літівському (цензурному) каталозі[23].

«Винувальний висновок» став першим виданням, що містило офіційну й розгорнуту дефініцію СВУ : «Органи ДПУ УСРР викрили й ліквідували у другій половині 1929 року запільну (підпільну. – С. Б.) контр-революційну організацію, що звалася «Спілка Визволення України» й ставила за своє завдання повалити Радянську владу на Україні, шляхом збройного повстання, за допомогою чужоземних буржуазних держав і реставрувати капіталістичний лад у формі «Української Народньої Республіки» [24].

Далі в документі зазначалося : «Сукупність матеріялів, зібраних передсудовим слідством, дає всестороннє й вичерпливе уявлення про злочинну діяльність «Спілки Визволення України» (скорочена назва її – «СВУ»), про особовий склад її учасників, контр-революційну плятформу, програмові засади, організаційні принципи й тактику»[25]. Виходить, своєї головної мети – викрити контрреволюційну організацію – влада досягла.

Винувальний висновок як пам’ятка історичної думки, похідної від юридичної, визначив генезу організації : «СВУ» являла собою організацію, єдину з петлюрівським закордонним центром, що називала себе урядом «Української Народньої Республіки». Діячі «СВУ» відогравали значну ролю в цім «уряді» в різні періоди його існування.

«СВУ» – це наступник запільного контр-революційного центру, що мав назву – «Братство Української Державности» (скорочено – «БУД»).

«БУД» на чолі з Єфремовим, по вказівках так званого уряду УНР, керував збройною боротьбою, що провадилась проти диктатури пролетаріяту роками громадянської війни, та в період 1921-22 років, що провадив організацію всеукраїнського повстання проти Радянської влади.

Успішне радянське будівництво в місті й на селі, інтенсивне політичне розшарування на селі, розгром бандитського руху, ліквідація низки повстанських організацій («Центральний Український Повстанський Комітет», низка губерніяльних повстанкомів, «Козацька Рада» тощо), перехід до відбудовної творчої роботи в усіх царинах життя, успішне розгортання культурно-національного будівництва, – спричинилися до того, що вже 1922 року «Урядові УНР» та «БУД» була унеможливлена більш менш широка робота навіть серед куркульських елементів – головної їхньої опори. Зважаючи на це, українська буржуазія та куркульство мусили змінити тактику боротьби з Радвладою» [26].

Процес СВУ супроводжувався зливою пропаґандистської літератури. Мабуть, і з високопоставленим журналістом Давидом Заславським, що одержав від влади два ордени Леніна, три інші ордени та медалі, розрахувались за круту та ущипливу брошурку про СВУ гонораром вищої категорії. Він писав у цій брошурі : «Приход капиталистов это непременно и расправа с рабочим классом, это непременно и уничтожение лучшей части рабочего класса. Ефремов вместе со своим учеником [Миколою Павлушковим. – С. Б.] даже подсчитали примерно, сколько надо будет уничтожить коммунистов, чтобы осуществить программу СВУ и СУМ'а. [...] Стало быть, по приблизительному подсчету академика Ефремова, надо было бы вырезать, расстрелять, уничтожить полмиллиона партийных рабочих и полмиллиона беспартийных, чтобы осуществить программу СВУ в части передачи промышленности капиталистам»[27].

У такий спосіб Заславський інтерпретував таке місце із допиту П. Любченка, який він чинив із Єфремовим на третьому засіданні 11 березня :

«Любченко : Масовий терор во ім’я тої влади, про яку ви думали, ви теж допускали?

Єфремов : Ні.

Любченко : Я вам нагадаю, наприклад, таке місце з ваших зізнань : «Розгортаючи свої погляди на майбутній устрій України, я казав тому ж Павлушкову, що, звичайно, за думки не можна й не повинно нікого карати, і тому теоретичний виклад ідей комунізму, наукове їх розроблення не можуть бути заборонені і не повинні підлягати карі ; зате ж усяке практичне їх виконання не може бути дозволене, як замах на державний лад України і його треба тамувати силою не спиняючись, коли вимагатимуть обставини, і перед репресивними заходами, хоча б при цьому довелося для блага народу знищити й мільйони комуністів».

Єфремов : Там насамперед помилка, не мільйони, а мільйон. (В публіці сміх).

Любченко : Мільйон, ну хватить і цього. (Сміх).

Єфремов : Але, з другого боку, я знов прошу пам’ятати, що це є особиста розмова, коли висловлювалися, не шукаючи слів. Це є звичайна гіпербола, в якій говориться, що можна за даних обставин принести деякі жертви. Так що я не бачу, що це є програма» [28].

Таким чином, статистика терору, яку так охоче підхопили совєцькі журналісти сталінської епохи, походить із недоладного (чи тільки недоладного?) вислову заступника голови Центральної Ради віце-президента УАН академіка С.Єфремова. Узяті сумарно, такі дилетантські висловлювання викликали велике розчарування громадянства у тодішніх лідерах.

Дорогою до Харкова, куди вони поспішали, щоб на власні очі побачити хід процесу, Валеріян Підмогильний запропонував Антоненкові-Давидовичу :

« - Як ти, Борисе, дивишся на такий мій проект : якщо це є не що інше, як замаскований удар по українській інтеліґенції, й підсудні тримаються гідно, я й ти виберемо зручний момент і, підійшовши до сцени, голосно скажемо суддям : «Тут судять українську інтеліґенцію за те, що вона є українська. Ми теж належимо до неї, а тому просимо посадити й нас на лаву підсудних!» [29].

Але перебіг процесу розхолодив письменників : «Після словесного плазування на допиті Дурдуківського, ні мене, ні Валеріяна не вражали вже зніяковілі відповіді другорядних, невідомих нам підсудних з «периферії» […] І наш намір – просити демонстративно посадити й нас на лаву підсудних – ураз згас»[30].

За кілька десятиріч Снєгірьов запитував : «Стривайте, а звідки взагалі взялися дані про терор? А від Колі Павлушкова вони й узялися. От послухайте. І уважно слухайте, це захоплююча історія, в ній і вибухи, і трупи – мільйон трупів!» [31]. Цей сюжет він охоче розгорнув слідом не за стенографічним звітом, а за репортером А. Аграновським та його дописом в «Известиях»[32]. Здається, Г.Снєгірьов мав до Павлушкова якусь спеціальну антипатію, оскільки, відповідаючи на питання П. Любченка, не «прищавий хлопчик Коля», як він його називав, а таки акад. Єфремов говорив не про мільйони, а, мовляв, лише мільйон розстріляних комуністів[33].

Радянські архіви підлягали, як відомо, загальнодержавним інтересам й безпосередньо залежали від ЦИК СРСР. Наказом НКВД СРСР № 370 від 11 червня 1938 р. було оголошено постанову Президії Верховної Ради СРСР від 16 квітня 1938 р., згідно якої для ефективнішого виконання загальних завдань тоталітарної держави Центральне архівне управління було переведено у безпосереднє відання НКВД СРСР [34].

Історики схильні містифікувати ледь не будь-які державні архіви, ніби ті матеріали, що збереглись по державних сховищах, не підібрані спеціально, а відбивають історичний процес цілком об’єктивно. Насправді небажані матеріали новіших часів на державне зберігання навіть не закладались. Що ж до комплексу зацілілої документації, то він зазнавав серйозних втрат і тоді, й пізніше. У порядку утилізації з архівів вилучались небажані масиви матеріалів, тим більше такі, що висвітлювали події інакше, аніж цього хотілось начальству, що зветься тепер політичною елітою [35]. Наприклад, на початку фонду «СВУ» було закладено спеціальний, десятий том «Материалы реагирования общественности на процесс». Документи, що його складають, являють собою не що інше, як доповнення арґументації слідчих, як-от, наприклад, послання піонерів Першої трудової школи м. Запоріжжя : «СВУ» – це організація непманів (sic), куркулів (sic), попів (sic), жандармів (sic), яка намагалася повернути на Радянську Україну буржуазний лад і знову почати визиск трудящих мас… Хай живе Комуністична партія! Хай живе диктатура пролетаріяту! Хай живе ДПУ (sic) – вартовий на сторожі здобутків Революції!» [36].

Божевільний лист надійшов від Комітету незаможних селян Кременчуччини : «5-й окр. з'їзд КНС Кременчуччини від імени 44 000 незаможників округи висловлює свій незаможницький протест проти нахабних дій контр-революційної шовіністичної фашистської зграї «СВУ» [37]. Тюменське окружне відділення Всеросійської спілки робітників освіти, твердило, що вони «требуют к вредителям применения высшей меры наказания (расстрел)» [38]. У масову вакханалію влада намагалась втягнути вчених, професорів. «Гнівно засудили ворогів народу» наукові співробітники й студенти Донецького ІНО, заслухавши на мітингу інформаційну доповідь проф. С.Г.Грушевського [39]. Родич Михайла Грушевського, Сергій Григорович Грушевський (24 VI 1892 – 3 ХІ 1937) у 1920-ті роки працював професором, проректором з наукової роботи Донецького ІНО. Був розстріляний в урочищі Сандормох [40]. Близько двох годин тривала інформаційна, неминуче викривальна доповідь професора Київського кооперативного інституту Віктора Михайловича Целларіуса [41]. В результаті сучасні дослідники одержують не менш виразне, аніж передбачалось, історичне джерело, тільки воно говорить дещо інші речі, аніж уявляли ранні совєтські архівісти, що служили у відповідній структурі.

1940 р. вийшов у світ короткий курс «Історія України» (частину тиражу позначено на спинці 1940-м роком, частину – 1941-м). Автор ХV розділу І. М. Премислер (загальна редакція С. М. Бєлоусова) писав : «Органами ЧК були розгромлені контрреволюційні організації, які продовжували боротьбу проти Радянської влади. На гроші імперіалістичних держав контрреволюційні організації провадили шпигунську діяльність і підготовку повстань. Так, наприклад, «Київський обласний центр дій», створений у 1920 р., одержував субсидії на шпигунську діяльність з Польщі і Франції. Тоді ж таки в Києві з петлюрівських недобитків на чолі з С. Єфремовим була створена контрреволюційна організація БУД («Братство української державності»). Ця організація провадила свою контрреволюційну діяльність за вказівками петлюрівського «уряду», який перебував у Польщі. Пізніше, в 1924 р., БУД остаточно розвалилось (sic) і натомість була створена СВУ («Спілка визволення України»). Контрреволюційну діяльність провадили так званий «Центральний український повстанський комітет» та «Козацька рада» [42]. Як бачимо, історіографія формулювала трохи більше звинувачень, аніж звучало на процесі. Це був уже її власний творчий здобуток.

Під час війни АН УРСР було вивезено до евакуації, в Уфі 1942 р. вона випустила «Нарис історії України», і там відповідний параграф відійшов до М. І. Супруненка. Натомість редакційна колегія у складі К. Г. Гуслистого, Л. М. Славіна і Ф. О. Ястребова забезпечила тяглість традиції, що втілилась у такий текст : «В кінці 1929 р. було викрито підпільну націоналістичну організацію – «Спілку Визволення України» (СВУ), що провадила свою контрреволюційну діяльність ряд років. СВУ ставила своїм завданням повалення Радянської влади і реставрацію буржуазного ладу на Україні. Керівником СВУ був запеклий націоналіст Єфремов» [43]. Із своїм головним завданням історики впорались з успіхом.

Наступного, 1943 р. у тій самій башкирській друкарні «Октябрьский натиск» Інститут історії і археології України почав видавати за редакцією М. Н. Петровського уже чотиритомову «Історію України». Встиг вийти тільки перший том, що доходив тільки до «Оцінки Богдана Хмельницького і його діяльності». Його прикметною особливістю було те, що в бібліографії до кожного розділу вказувалось по кілька праць М. Грушевського. За умов війни історики дозволили собі в нюансах певну академічну свободу, але у верхах, серед декого з їхніх представників виникло намагання оцінити її як націоналістичні прояви [44]. Готувався навіть відповідний пленум ЦК КП(б)У, а інститути літератури й історії про всяк випадок було піддано критиці [45].

 

Ставлення до СВУ з боку історичної думки поза СРСР

 

До Другої світової війни за Збручем, тобто поза межами тоталітарної держави, згодом, у часи німецької окупації, за умов симетричного совєцькому політичного режиму, українські націоналісти, а також уже по війні радикальні еміграційні автори писали про діячів СВУ як про героїв боротьби за свободу України : «До 1924 р. підпільним центром боротьби українського народу проти совєтсько-російської влади в Україні було Братство Української Державности, яке залишив уряд Української Народньої Республіки, але згодом на одному із засідань БУД-у, на якому були присутні акад. С.Єфремов (керівник), А.Кримський, К.Воблий, проф. Гермайзе, В.Виноградов, Л.Старицька-Черняхівська, В.Дурдуківський і О.Гребенецький, Братство Української Державности було перейменоване на Спілку Визволення України (СВУ), що її складовою частиною стала Спілка Української Молоді (СУМ)» [46].

На сторінках «Енциклопедії українознавства» В.Кубійовича, також досі не підданої докладному історіографічному аналізу, знаходимо ліберальну дефініцію СВУ [47]. (Див. про неї нижче). В публікаціях радикальніше орієнтованих еміграційних вчених знаходимо таку однозначну дефініцію : «Остаточне оформлення СВУ й СУМ-у відбулося в 1925-1926 роках. Це був всеукраїнський підпільний національний рух, що ставив своїм завданням у підсовєтських умовах опанувати зсередини всі відтинки українського національного організму з тим, щоб підготувати український народ до остаточного протиросійського революційного зриву в 1931-1932 роках. Цей рух був знаменний тим, що охоплював усі прошарки українського народу, а тому мав поважні, а то й вирішальні впливи в багатьох галузях українського національного життя в УССР. Під впливами СВУ працювали науковці, письменники, вчителі, кооператори, студенти, агрономи, українське патріотичне селянство й робітництво – всі, що вороже ставилися до московської принади «загірної комуни» [вираз М.Хвильового. – С. Б.] [48].

Ще один процес фондоутворення простежується на території СРСР, але незалежно від його тодішньої влади. Йдеться про діловодство дипломатичних представництв у Москві й Харкові. Зберігся запит КҐБ УРСР до «Особого архива Главного Архивного Управления при Совете Министров СССР», 23 січня 1989 року[49] : «Одновременно просим сообщить о возможном наличии данных о выезде заграницу в 1921 году и возвращении в СССР в конце 1924 года» А.Ніковського, О.Черняхівського та В.Ганцова, «конкретном времени, целях их поездок, странах их пребывания, контактах с представителями спецслужб противника и зарубежных антисоветских центров» (Арк. 373).

Відповідь на № 6/57 від 23 січня 1989 року та № 6/89 від 7 лютого 1989 р. (відпуска самого цього листа у справі не підшито) складено за матеріалами польської розвідки, що зберігалися в «Особом архиве», інформаційних повідомленнях та агентурних донесеннях співробітників польських дипломатичних представництв у Москві й Харкові». На думку московських архівістів, польська розвідка збирала свої відомості здебільшого за совєцькими джерелами, зокрема за матеріалами совєцької преси : «Что касается комментариев польской разведки, касающихся Харьковского процесса, то следует отметить, что разведка живо интересовалась ликвидацией советскими органами Союза освобождения Украины и ходом процесса по этому делу. Так, резидентура А-9/1 польской разведки, действовавшая при генконсульстве Польши в Харькове, посылала о нем регулярные донесения, из которых следует, что у работников польского консульства были опасения «иметь большие неприятности из-за их связи с украинцами» (ф. 308, оп. 3, д. 225, лл. 67, 68).

В донесениях резидентуры от 28.ХІ.1929 г. и 5.ХІІ.1929 г. сообщается, что «несмотря на то, что провал несомненно большой, думается, что он не полный, но все же дающий в руки ГПУ, кроме большого числа арестованных, значительный материал, касающийся не только территории Украины, но также и Польши. Какая организация провалилась и является ли Спилка вызволення Украины точным ее названияем, тот ли это «Союз», с которым у нас было столько хлопот, или это нечто другое, до сих пор не могу установить. Думаю, не вдаваясь в названия, что провалились частично люди, связанные с «нашими союзниками», а также с полковником (если таковые еще существуют)»[50]. Там же сообщается, что самыми серьезными источниками информации по ходу дела являлись уполномоченный Наркомата иностранных дел Александровский [51] и адвокат, участвовавший в процессе в качестве защитника (фамилия не указана). Последний подозревался составителем донесения в том, что он передавал часть сведений с подсказки ГПУ (ф. 308, оп. 19, д. 21, лл. 136-141, 144). Сотрудничавшим с ГПУ поляки считали и лидера Союза украинской молодежи (СУМ) Павлушкова (ф. 308, оп. 6, д. 47, л. 33). В документах имеются сведения об аудиенции Никовского А. у Пилсудского []» (Арк. 375-376).

Треба констатувати, що історична думка поза СРСР рухалася так само слідом за політичною, себто офіційною.

 

Компартійна історична думка до перебудови

 

У повоєнні роки українська радянська історична наука мала ту саму непорушну точку зору на БУД і СВУ, що й до війни, однозначно як на контрреволюційні антирадянські організації. Найкращим доказом цього стала чотиритомова «Радянська енциклопедія історії України», що виходила з 1969 до 1972 рр., року нових арештів в Україні. Забезпечити ідентичність цієї точки зору було завданням голови редакційної колегії «РЕІУ», академіка Андрія Скаби. Відповідні статті про ці організації надрукував Петро Павлович Бачинський (1919–2000) людина драматичної наукової долі :

БРАТСТВО УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (БУД) – підпільна контрреволюц. націоналістич. орг-ція на Україні. Утворилася 1920 на чолі з С. Єфремовим. До складу Б. у. д. увійшли петлюрівці, які залишилися в підпіллі після визволення України від денікінців. Під час відходу з Києва 6.V.1920 рад. військ (див. Польсько-радянська війна 1920) Б. у. д. брало активну участь у формуванні маріонеткового петлюрівського уряду. Після вигнання польс. загарбників частина членів Б. у. д. емігрувала за кордон. Інші, в т. ч. Єфремов, перейшли в підпілля й почали готувати контрреволюц. повстання. Б. у. д. встановило зв'язки з ін. націоналістич. орг-ціями в Києві й на периферії із залишками петлюрівських банд. За згодою Б. у. д. у кін. 1921 було здійснено набіг банди Тютюнника з тер. Польщі на Рад. Україну. В 1921–22 органи Всеукр. надзвичайної комісії викрили й розгромили осн. контрреволюц. орг-ції, що призвело до розвалу Б. у. д., яке 1924 самоліквідувалося [52].

П. П. Бачинський (Київ).

 

«СПІЛКА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ» («СВУ») – контрреволюц. укр. бурж.-націоналістич. підпільна орг-ція. Створена 1926 кол. керівниками антирад. орг-ції Братство української державності (БУД), ліквідованої 1924. Скориставшись з піклування Комуністич. партії про науку і старих спеціалістів, замасковані націоналісти добилися легалізації кол. керівника БУД С. Єфремова. Його було обрано віце-президентом Всеукр. Академії наук. До установ ВУАН він почав стягувати своїх однодумців – запеклих націоналістів, які стали ядром «СВУ». До неї ввійшли кол. члени укр. бурж. і дрібно-бурж. націоналістич. партій – Української партії соціалістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів. Провідна група «СВУ» складалася з кол. міністрів і дипломатів Центральної ради і петлюрівської Директорії (Єфремов, Ніковський, Гермайзе, Чехівський та ін.). «СВУ» ставила своєю метою повалення Рад. влади і реставрацію на Україні капіталістич. ладу. Програма «СВУ» включала такі осн. пункти : 1) відновлення приватної власності на землю, повернення її поміщикам та куркулям ; 2) повернення ф-к і з-дів кол. власникам ; 3) сплата іноземним д-вам передвоєнних і воєнних боргів царської Росії ; 4) відшкодування чужоземним заводчикам і фабрикантам втрат, яких вони зазнали від революції ; 5) встановлення влади у формі військ, диктатури.

Не маючи підтримки в народі, «СВУ» покладала всі свої надії на іноземну воєнну інтервенцію і класово ворожі елементи всередині країни. Вона була зв'язана з військ. штабами і розвідками капіталістів, д-в, одержувала від них директиви і фін. допомогу, а демагогічні лозунги незалежності» й «самостійності» використовувала тільки для прикриття іноземної інтервенції. «Ми гадали поділити Україну, – заявив один із активних діячів "СВУ" Дурдуківський, – на Правобережну і Лівобережну. Правобережну віддати полякам, Лівобережну – німцям». «СВУ» мала сітку місцевих орг-цій у Києві, Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Вінниці, Миколаєві, Чернігові, проводила шкідницьку роботу. Для антирад. роботи серед молоді при «СВУ» було створено «Спілку української молоді» («СУМ»). У 2-й пол. 1929 органи ДПУ УРСР викрили «СВУ». В 1930 відбувся відкритий суд, процес над «СВУ». Цей процес показав трудящим України справжнє контрреволюц. обличчя націоналістів, завдав серйозного удару укр. бурж. націоналізмові та його ідеології [53].

П. П. Бачинський (Київ).

Такі погляди на «БУД» і «СВУ» тривали до кінця перебудови. Моральне обличчя української історичної думки повоєнної доби рятують праці двох незалежних дослідників – київського дисидента Гелія Снєгірьова й письменника Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. Перший із них захопився цією темою з особистих мотивів. За його власними словами, його дядько, «ультраконформістський письменник країни Рад [Вадим Миколайович Собко, 1912–1981 [54]], штовхнув мене на вивчення історії СВУ і на писання цих розділів». Він сказав племінникові, яку роль у цій історії відіграла його, Собкова, сестра й матір Снєгірьова, Наталя Собко : «В ранній юності, – сказав йому Собко, – вона дружила з багатьма членами цієї антирадянської, контрреволюційної зграї – вчилася разом ще в школі, в 1-ій київській трудшколі імени Шевченка […]. І потім, коли вона зрозуміла, куди ведуть, до чого прагнуть ці її, з дозволу сказати, друзі, вона спершу переконувала одного з них, з молодих ватажків СВУ (Павлушков був такий, Микола Павлушков), а потім, коли побачила, що добрим словом їх не зупиниш, Наталя написала листа до ЦК комсомолу» [55]. Від цього листа молоденької Н. Собко, мовляв, і почались арешти. 1974 р. Гелій Снєгірьов почав опрацьовувати матеріали періодичної преси й захопився. Познайомився з обома, живими тоді учасниками процесу 1930 р., – В. Ганцовим і Б. Матушевським. Закінчив свою лірико-публіцистичну книжку 1977-го року.

Сенс його праці зводиться до однієї сторінки :

«НЕ БУЛА «СВУ» найнебезпечнішим загоном міжнародної контрреволюції.

Вчені-медики з медсекції ВУАН НЕ ВИХОВУВАЛИ молодих лікарів для контрреволюційної роботи в народі й НЕ КЛИКАЛИ до здійснення медичного терору.

СУМ (Спілка Української Молоді) НЕ БУВ бойовою терористичною організацією, НЕ ГОТУВАВ убивств комуністів.

[]

НЕ БУЛО в керівництві організації кривавих убивць і погромників!

НЕ БУЛО керівництва організації!..

-     Постривайте, чекайте! – чую, вигукуєш ти, мій читачу. – Як так не було?

-     Н Е Б У Л О ! ! !

-     А що ж було?

-     Н І Ч О Г О Н Е Б У Л О !

-     Але «СВУ» – була?

-     Н Е Б У Л О !

-     І «СВУ» не було?

-     Н Е Б У Л О ! ! ! ! ! !

Але… але щось же було?

А було от що. Протягом кількох років група друзів, київських інтелігентів, сходилася в теплому гурті в домі В. Ф. Дурдуківського й чоловіка його сестри С. О. Єфремова – сиділи навколо «гусака», грали в карти й гудили «радянські порядки» [56].

Друга праця, присвячена СВУ, написана на багато вищому інтелектуальному рівні. Належить вона одному з фундаторів української радянської (точніше - підсовєцької) літератури Борисові Дмитровичу Антоненку-Давидовичу. Як засвідчила Надія Світлична, Антоненко-Давидович познайомився зі Снєгірьовим на похороні Б.Матушевського [+ 14 січня 1977 року], «і той дав йому згодом примірник своєї розвідки про СВУ «Ненько моя, ненько, або Набої для розстрілу» [57]. Опинившись на еміграції, Світлична написала спогади про Снєгірьова, переклала всю прозову частину його тюремних записок і частину віршованих текстів.

Про взаємини Антоненка-Давидовича із Снєгірьовим розповів ще інший політв'язень Микола Горбаль. Приїхавши у грудні 1976 року у відпустку із Томської області, де він перебував на засланні, Горбаль навідав письменника й застав у нього Снєгірьова. До того він не знав ні того, ані другого : «Це ім’я [Снєгірьова. – С. Б.], мені нічого не говорило. Але вже незабаром, будучи знову у Сибіру, [я] довідався, що Снєгірьова заарештували за книжку, що вийшла десь за кордоном. […] Поза сумнівом, Борис Дмитрович був натхненником цього твору» [58].

Як уже сказано, Снєгірьов мав і свої причини зайнятись цією темою. Мав свої причини для написання своєї праці й Антоненко-Давидович. Секретар київського обкому Української комуністичної партії (УКП), що стояв свого часу в опозиції і до Леніна, й до Сталіна, політв’язень раннього призову (ув’язнений 2 січня 1935 р., повернувся до Києва 1957-го[59]). Останні роки життя він працював над спогадами з історії самостійної України (1917–1921) [60]. Приятелюючи з Ів. Світличним і підтримуючи добрі стосунки з іншими «молодими», він прагнув передати естафету шістдесятникам, а спогади писав на те, щоб вони не повторювали їхніх помилок.

Б. Антоненко-Давидович був особисто знайомий з кількома діячами, що йшли у процесі. «Прийшовши 1922 року перший і єдиний раз на квартиру Єфремова на Гоголівській вулиці, щоб дати йому на суд свої перші літературні спроби, я побачив у передпокої на стіні охоронну грамоту за підписом голови Раднаркому Х.Раковського, що забороняла чинити в квартирі Єфремова трус і арештовувати її господаря» [61]. Він знав особисто також Андрія Ніковського, братів Чехівських, В.Дурдуківського й Михайла Івченка. Антоненко-Давидович розповів, що, намагаючись уникнути арешту, виїхав до Алма-Ати, де у нього виникли нові знайомства. Через молодого Дубровського познайомився з Дубровським-батьком, мовознавцем і лексикологом. «Він жив замкнуто з донькою й тещею, старанно уникаючи нових знайомств та будь-яких контактів із збіговиськом української інтелігенції в Алма-Аті. Проте зі мною він охоче познайомився й цілком щиро розповів мені, як і він опинився в членах цієї організації, якої насправді ніколи не було» [62]. Товариш з літературної організації «Ланка» Валеріян Підмогильний попросив Бориса Дмитровича допомогти Петрові Єфремову[63]. Після арешту, в Лук'янівській в'язниці він зустрівся й коротко, але ґрунтовно порозмовляв із учасником процесу «з іншого боку барикад», колишнім членом Верховного суду робітником-арсенальцем Коробенком[64], одержав відомості про дальшу долю голови Верховного суду УСРР Приходька[65] та обставини самогубства Ґорожаніна[66]. Виняткової ваги у праці Антоненка-Давидовича має запис давньої розповіді Бориса Матушевського про те, що конкретно казав йому на прогулянці в Ярославському політізоляторі Сергій Єфремов : «Мені сказано на допиті : ви й такі, як ви, повинні зійти зі сцени сьогоднішнього українського культурного й громадського життя, бо ви являєте собою притягальну силу для прихованих і потенціальних ворогів радянської системи. Українська культура й наука будуть далі розвиватись, але без вас. Уже підросли нові, радянські кадри української інтелігенції, котрі без шкоди для діла замінять вас. Отож вибирайте : або ж СВУ в тому аспекті, який ми вам пропонуємо, й тоді ви та інші пройдуть через відкритий судовий процес, де не буде жодного розстрілу й взагалі вироки будуть досить м'які, або суду не буде, а все це пройде через постанову колегії ОГПУ й тоді ми заллємо кров'ю так званих «свідомих українців» усю Україну. Це ми можемо зробити – ви самі це добре розумієте…»[67].

На жаль, усе життя Бориса Дмитровича проходило винятково жорстко. Він так і не перебудувався, ніколи не намагався, як тепер кажуть, прогнутись на догоду начальству. Як казав на поминках Євген Сверстюк, «Мабуть, він не був великим письменником, проте він був справжнім письменником, бо його душа відгукувалась завжди на болі народу» [68].

Письменник перебував під постійним наглядом КҐБ, зазнав трусів, він не міг нормально формувати свій архів, його рукописи вилучались. У його референтній групі не знайшлось також інтелектуалів, які могли мислити категоріями майбутніх десятиліть. За таких нелюдських умов життя Борис Антоненко-Давидович передав морально-політичну естафету поколінь, нехай і не зміг повністю передати естафету інтелектуальну. Він не занотував численних подробиць життя, що пройшло перед його очима, аналіз яких міг би надолужити лакуни у джерельній історичній базі. Називаючи знайомих йому осіб, не занотував жодних побутових дрібничок, які як письменникові були йому приступні технічно.

 

Ставлення до СВУ в часи перебудови й у посттоталітарному суспільстві

 

У роки перебудови партійного апарату перший заступник прокурора УРСР вніс протест у справі «СВУ». Його було розглянуто 11 серпня 1989 року на Пленумі Верховного Суду УРСР, де головував в.о. голови Верховного Суду УРСР П.Г. Цупренко. Участь у засіданні взяв заступник Прокурора УРСР Я.П.Нагнойний, а секретарем Пленуму був член Верховного Суду УРСР В.Т.Маляренко. Офіційне ставлення до «СВУ» було змінено на цілком протилежне. Справу було припинено за відсутністю складу злочину в діях засуджених у цій справі осіб та їхньою повною реабілітацією [69].

Із цих трьох названих осіб у незалежній Україні помітну роль відіграв лише Василь Тимофійович Маляренко (нар. 18 жовтня 1941 р.), який 11 листопада 2002 року став Головою Верховного Суду України[70].

Особливості історичного мислення тієї доби відбились у тексті постанови пленуму. Тут наведено 45 довідок про кожного з українських діячів, що пройшли по процесу, але зазначено, що всі 45, крім Григорія Голоскевича, були позапартійні («беспартийные»). Насправді багато хто із засуджених був членом українських соціалістичних партій, але це за членство в партії не вважалось. Партія, мовляв, могла бути лише одна, - КПРС. Об'єктивніші довідки містяться в «Справке о результатах», де одержуємо інформацію про колишню приналежність Аркадія Барбара та Йосипа Гермайзе до партії українських соціал-демократів, Максима Ботвиновського – до УПСР, Всеволода Ганцова – до УПСФ тощо, тобто про ту виразну інфраструктуру, яку большевики зруйнували.

Щоб дійти потрібного висновку, було здійснено додаткову перевірку (майже в усіх випадках – посмертну). Розпочинаючи її, слідчі КҐБ одержували чітке й конкретне завдання, у чому й самі зізнавались. Так, перевіряючи справу перекладачки Вероніки Олександрівни Черняхівської-Ганжі, один із них, звівши докупи наявну інформацію, записав : «Других каких-либо сведений или документов, имевших бы значение (sic) для правильного (sic) разрешения архивного уголовного дела № 47757 в архивном уголовном деле № 44005, которое хранится в КГБ Украинской ССР, не имеется» [71]. Цю формулу кілька разів було ще й повторено.

У липні 1929 року було ув'язнено згаданого вище студента київського гірничого технікуму Віктора Дубровського, сина одного з учасників процесу лексиколога Віктора Григоровича Дубровського. Старший слідчий КҐБ УРСР майор N у результаті додаткової перевірки справи констатував : «Дубровский состоял в кружке «СУМ», возглавляемом Матушевским. Затем сам создал и возглавил такой кружок (фамилии членов не указаны). Дубровский состоял также в центральном бюро «СУМ», а затем вошел в организацию «СВУ». В разговорах Дубровский утверждал «о неизбежной гибели Советской власти, выступал против ее мероприятий. Обсуждал с Павлушковым необходимость подготовки к возможному восстанию, а с Матушевским вел разговор о распространении антисоветских листовок» [72]. На підставі таких відомостей слідчий зробив кумедний висновок : «Таким образом, в показаниях Дубровского В.В. никаких сведений о существовании в Киеве в 1926-1929 г.г. организации «СВУ» не имеется. Показания Павлушкова и Виноградова на этот счет Дубровский не подтвердил. Очная ставка между ними не проводилась» [73].

Свого часу автор цієї розвідки мав честь знати кількох діячів (Ганцова, Матушевського, Юркевича, Рудинську), репресованих у справі СВУ, не раз з ними зустрічався. Незалежно від строків, які вони відсиділи чи перебули в засланні, в цілому їхнє життя було мученицьке й страшне. Рухаючись до його кінця, вони мріяли одержати від статусу нормального совєцького громадянина хоч дрібничку – коротше кажучи, мріяли про реабілітацію. Звертались до влади, одержували відмови, мовляв, їх судили гласним, публічним судом, отже, реабілітації бути не може в принципі. Вони просто втомились, і це можна по-людськи зрозуміти. На мене справила сильне враження розповідь Юрія Юркевича про приїзд до нього, до Москви (Розсошанська вул., 9, корп. 3, помешк. 151), сина давнього товариша, який здався йому аґентом.

Не переходячи на совєцьку платформу, для своєї референтної групи вони могли назавжди залишитись героями, нехай для їхнього буденного життя це було й зовсім некомфортно. Влада анітрішки не сподівалась зробити для них щось добре. 1989 року вона їх однозначно підставила, оголосивши, що ніякі вони й не герої : «Утверждения в приговоре о том, что Ефремовым и другими были созданы контрреволюционные организации, члены которых имели контрреволюционные цели, не подтверждены доказательствами. В приговоре вообще не приводятся доказательства виновности» [74]. І в іншому місці : «Между тем, на первоначальных допросах в ходе предварительного следствия все осужденные, за исключением Моргулиса З.Г., Слабченко М.Е. и Страшкевича В.М., категорически отрицали свою причастность к какой-либо контрреволюционной организации, в т.ч. и к СВУ, заявляя о своем лояльном отношении к Советской власти» [75]. Оголошуючи громадян 1930 року лояльними до влади, тобто, персонально лояльними до Сталіна, комуністи 1989 року зайшли надто далеко. Виглядає на те, що т.зв. масова реабілітація по суті завершила справу чекістів-ягодинців. Вона нищила старе українство не згірше, ніж вчинила проти них влада у роках 1929-30.

У постанові пленуму Верховного Суду УРСР 11 серпня 1989 року читаємо : «В обвинительном заключении и в приговоре утверждается о наличии у СВУ программы и устава. Однако конкретных пояснений кого-либо из осужденных по этому вопросу нет. Текстов программы и устава СВУ в материалах дела не имеется, их содержание воспроизведено в приговоре исключительно по показаниям Ефремова С.А., которые об'ективно ничем не подтверждены» [76].

 

На сьогодні переважає думка, що справу СВУ було сфабриковано, сфальшовано, причому сам зміст цих понять виразно не окреслений.

Не може не виникнути припущення, що фактографічна база реабілітації діячів «СВУ» 1989 року так само слабка, як і їхнє звинувачення 1930 року.

Протягом багатьох років обмірковування проблем, пов'язаних зі «Спілкою визволення України», будувалось як похідне від протиставлення : така організація існувала чи її не було? Нагромадження великої кількості різнорідних матеріалів ставить питання інакше : чи існувала в 1920-х роках в Україні політична опозиція? На це питання історична наука вже дала певну відповідь. Політична опозиція не просто існувала, а виявлялась у формах селянської війни, тож здійснення голодомору можна зрозуміти, як відповідь адміністрації на цілком певні реалії.

 

Вільна історична думка про СВУ

 

Дослідники, що опинились поза територією, були змушені передусім відтворювати саму джерельну базу, що могла б заступити ті джерела, яких вони не могли з собою вивезти, хіба що в пам'яті. За тих умов, у яких вони опинились, джерельною базою могли бути в першу чергу мемуари і в дуже рідкісних випадках також світлини. Так чи інакше, за кордоном було створено чимало текстів, що мають пряме відношення до заявленої теми, але досі лишаються не досліджені.

На основі власних спогадів, а також свідчень інших емігрантів написав про большевицький масовий терор свою відому монографію «Голгота України»[77] український статистик і демограф Дмитро Соловей. Один з чільних діячів Мужичої [78] партії, що також опинився в еміграції (підписувався «Ортодокс»), розповів йому в листі про цю партію й «СВУ». У книжці можна виявити поклик : «102) Лист Ортодокса за 16.VII 1951 р. Наш архів»[79]. Де зберігається нині його архів і де лист Ортодокса? На звороті обкладинки першої частини знаходимо оголошення : «Інші більші праці автора, виготовлені на чужині : [...] Готові до друку : [...] 4. Стежками на Голготу. Ч. 2 : Рух спротиву та боротьба народу за свободу й незалежність після повалення московсько-большевицькими окупантами в 1919-1921 рр. Української Народньої Республіки. (Записи оповідань учасників та безпосередніх спостерігачів про конкретні випадки тощо)». Цей запис звернений напряму до істориків майбутнього.

В Америці мешкав учасник процесу «СВУ» Кость Тимофійович Туркало[80], кол. член Центральної Ради, який опублікував досить велику кількість власних спогадів, а також зібрав чимало історичних джерел. Його син Ярослав, відомий хірург та історик Церкви, автор ґрунтовної монографії «Нарис історії Вселенських Соборів, 325-787» ([Нью Гейвен ;] Брюссель, 1974), ту частину його паперів, що перебувала в нього, не зберіг. Натомість іншу частину батькового архіву, яку зберігав інший син - Зиновій, член Президії Національної ради, активіст Селянської партії, - він передав мені. Там багато цікавої, маловідомої донині фактографії. На жаль, забагато слідів ідеологічної боротьби, що тривала й за кордоном.

Серед нотаток К.Туркала про СВУ, датованих 9 грудня 1960 року, переданих через радіо Наумчука в Торонто, знаходимо цікаве міркування : «У великих статтях, що пішли з середовища теперішнього еміграційного СВУ, тим 45-ом підсудним, яких судили большевики 1930 року, приписується багато більше протисовєтських злочинів, аніж їх закидало їм саме ҐПУ - тодішній поліційний орган в Україні. Роблячи це, автори тих статей тільки допомагають большевикам виправдати перед світом свій злочин винищення української інтелігенції й великої кількости українського народу в роках, починаючи від 1928 аж до Другої Світової війни».

У наші часи майже нормативним виданням української еміграції вважаються дві енциклопедії - україномовна Володимира Кубійовича, перевидана у Львові, й англомовна - Кубійовича / Струка, видана в Торонто. Збереглися листи першого з них до К.Туркала, з яких видно, що редакція мала у своєму розпорядженні статтю «Спілка Визволення України», яку підготував він особисто, також мала статті авторів, що стояли на позиціях ОУН(б) - Г.Васьковича й В.Плюща, але надрукувала зовсім іншу, ліберальну - Яр.Білінського. У листі до К.Туркала В.Кубійович писав : «Ми розмовляли між собою і (давненько це було) листувалися у справі гасла СВУ-СУМ. Мені добре відомо, наскільки брутальні були до Вас «есвеушники» і [відома] Ваша відповідь в «Українських Вістях» (Ульм). Тепер посилаю на рецензію гасло про СВУ, написане невтральною особою, істориком і професором американського університету (це Ярослав Білінський)»[81]. У своїй статті останній, замість аргументації, запропонував вирішити питання шляхом голосування і зробив такий висновок : «У літературі переважає думка, що СВУ і СУМ не існували як орг-ції, а скорше були провокаційною вигадкою ДПУ (В.Голубничий, В.Гришко, М.Ковалевський, Г.Костюк, Ю.Лавріненко, Р.Саллівант, К.Туркало, П.Феденко), але дехто визнає існування СВУ (Н.Павлушкова, В.Плющ). [...] Найправдоподібніше буде припустити, що підсудні на процесі СВУ були укр. патріотами і активно працювали для укр. нац.-культ, відродження 1920-их рр., але вони це робили більше спонтанно, не творячи якоїсь антисов. політ. орг-ції, тим більше такої, що директиви діставала б від укр. еміграції» [82]. У приватній розмові Я.Білінський зізнався, що «не бачив навіть стенограм запису процесу СВУ-СУМ, які знаходяться в деяких державних бібліотеках на Заході. Не читав також ні писань на цю тему проф. Г.Ващенка, ні проф. П.Курінного, ані історика проф. Н.Полонської-Василенко»[83].

1955 року в американській газеті «Мета» син одного з екзильних високопосадовців, з 1967 року Президент УНР в екзилі Микола Лівицький надрукував статтю «Спілка Визволення України», згодом передруковану ще раз : «Дехто твердить, що культурно-наукові діячі, з яких складався переважно провід СВУ, взялися, мовляв, не за своє діло, організуючи конспіративно-підпільну організацію, бо не вміли провадити революційну працю ; що сама організація була дуже слаба і нечисленна, навіть взагалі фактично не існувала, являючи собою лише коло особистих знайомих. [...] Зовсім же дикими видаються думки, згідно з якими СВУ, ніби взагалі не існувала, а була «вигадана» органами ГПУ, щоб мати можливість розправитися з українською інтелігенцією»[84].

Реаґуючи на цю публікацію, К.Туркало двічі звертався до Президента УНР в екзилі з листами. «На цей другий лист я відповіді від Вас не одержав досі. Від того часу минуло вже один рік і два місяці. А оце 17 жовтня я побачив Вас у церкві в Нью-Йорку на 82 вулиці. Я привітався й запитав Вас, чому Ви не відповіли мені на другий лист. Ви сказали, що Ваш перший лист може правити за відповідь і на другий мій лист. Тоді я запитав Вас, чи й тепер Ви переконані, що СВУ таки була. Ви з великим притиском відповіли : «Глибоко переконаний». На цьому наше побачення й закінчилося тоді в церкві»[85].

Важливу роль надавали і в Україні, й за кордоном сюжетові з листом Левка Чикаленка до С.Єфремова. У трактуванні Д.Заславського це виглядало так : «Контр-революционная организация, в которую входили видные украинские деятели науки и литературы, была козырем в нечистой игре известных заграничных политических кругов. Недаром всполошились украинские социал-демократы в эмиграции. Они пробовали отрицать переписку с Ефремовым и другими. Близость этих социал-демократов к польскому правительству бросала свет на характер переписки. Но увертки Садовского и Чикаленка не помогли. Ефремов подтвердил, что такая переписка велась»[86]. Цінність паперів Туркала полягає також у тому, що вони фіксують моменти, які більше в жодному джерелі не відбилися : «Дуже прикрий і неприємний епізод був із «листом» Л.Чикаленка під час допиту Й.Ю.Гермайзе. Його прокурор запитав, як він розцінює Чикаленкового листа. Гермайзе відповів, що такого листа не було. Тоді запитали С.О.Єфремова, і той відповів, що лист був. Пізніше, у перерві, коли я розмовляв із своїм давнім, іще від 1912 року, приятелем Йосипом Гермайзе, повз нас проходив С.О.Єфремов. Гермайзе спинив його й запитав : «Скажіть мені, Сергію Олександровичу, чи справді був лист від Чикаленка?» -«Ні.» - «То чому ж ви сказали, що був?» - «Отаке написав, і тепер немає вороття», - махнув рукою С.О. і пішов далі»[87]. Небезпечний, більше того, скандальний сюжет із закордонними зв’язками підказав організаторам процесу з офіційного видання винувального висновку у справі СВУ, що вийшов накладом 500 примірників, третій розділ «Зовнішня орієнтація СВУ» взагалі вилучити[88].

Важливий для сучасних істориків лист з грудня 1962 року, який одержав К.Туркало від Левка Чикаленка. Наводжу його так само в додатку.

У німецькому містечку Гадамарі в околиці Франкфурта на Майні, далеко від скупчень емігрантів оселились публіцист Володимир Карлович Лобуцький [89] (1908-1973) і його дружина Наталя Петрівна Павлушкова [90], племінниця академіка Єфремова і сестра Миколи Павлушкова. Ми зустрічалися двічі (1992 та 1994). Наслідком цих зустрічей стало кілька тек паперів, а також конспекти наших розмов і один відеозапис, який зробив о. Іван Швець. Наталя Петрівна розповіла мені зокрема, що перших арештували приятельку її брата й її саму, за нею хлопців, а вже трохи згодом і дорослих - самих діячів СВУ.

Нині це знаходить потвердження за джерелами. За щоденником С.Єфремова, її узяли 8 квітня 1929 року : «Зникла Ляля. З квітня пішла до подруги вчитися - і не вернулася. Всі ці дні шукали її повсюди, заявляли скрізь - і ніякого результату. Перша думка, звичайно, що її арештовано на вулиці, бо до подруги вона не дійшла, але ж ГПУ завіряло, що її там нема. Сьогодні, нарешті, після оповістки в газеті ГПУ призналося, що вона таки там»[91]. В офіційній довідці зазначено : «Водворена под стражу» 16 квітня 1929 року. Була звинувачена в участі у «Комітеті визволення України» [92].

Запис у щоденнику Єфремова від 18 травня : «Вернувся з Академії, пішов обідати - і наскочив на трус у Миколи. Чомусь мене не затримали, як усіх інших, але до 1-ої години ночі я не знав справи, бо після трусу лишено було в квартирі засідку, зняту лиш опівночі. Микола не вернувсь додому, - очевидно, його арештовано в ГПУ, куди він поніс передачу для Лялі. Нове «дітозгубництво»[93]. Запис, зроблений наступного дня : «Виясняється, що вчора вдень була ціла низка трусів та арештів між Миколиними знайомими студентами. Отже, це не випадкове, а організоване «дітозгубство». Забрано між іншим обох Матушевських»[94].

Послідовність центральних київських арештів :

травня 18 - Б.Матушевський, М.Павлушков

липня 3 - В.Дурдуківський, Ю.Трезвинський

липня 4 - О.Гребенецький

липня 17 - В.Чехівський

липня 21 - С.Єфремов

липня 23 - А.Ніковський, Н.Токаревська

липня 24 - М.Чехівський

липня 27 - Й.Гермайзе

У першому числі журналу «Місія України», що виходив як орган Головної управи Спілки Визволення України, редакція оголосила, що 1946 року Олекса Калиник [95] ініціював відновлення СУМ, а на початку 1950 року стала потреба відновити СВУ. Важко не помітити, що 5 березня 1946 у пристуності Г.Трумена Уїнстон Черчіль виголосив свою знамениту промову у Вестмінстерському коледжі в м. Фултоні, Міссурі, що, вважається, розпочала період холодної війни. У редакційній передмові до «Місії України» зазначено, що Калиник скликав і перепровадив першу нараду СВУ в Мюнхені 29 червня 1951 року[96].

Так на еміграції 25 травня 1952 року було оголошено, що Спілку визволення України відновлено[97]. У 1953 та 1964 роках під грифом «СВУ» було видано два збірники матеріалів [98], у яких брали участь Василь Косаренко-Косаревич [99], Петро Курінний [100], Василь Плющ, Наталя Полонська-Василенко та інші. Крім того, видавався журнал «Місія України» (1957-1975, разом 32 числа) і окремі бюлетені. На жаль, публікації, що вийшли із середовища еміграційного «СВУ», зовсім ніяк не документовані.

 У такому контексті несподіванкою для всіх – в Україні, Москві й за кордоном - була поява книжки Гелія Снєгірьова «Набої для розстрілу». Коли автор передав за кордон рукопис, його видав спершу журнал «Континент»[101]. Відгукуючись на цю публікацію, Пресова служба ЗП УГВР повідомила, що книжка мала з'явитись друком у видавництві «Смолоскип». Уривки з тексту передавали закордонні радіостанції. І далі : «У той же час, посилаючись на ті документи, автор висуває погляд, що не лиш процес СВУ і СУМ був звичайною провокацією КҐБ (тодішнє ДПУ), але що по суті такі українські організації, як дієві політичні сили не існували […] До речі, автор виявляється песимістом теж в оцінці сучасного руху опору в Україні, коли пише в передмові до своєї праці м.ін. таке : «У нас точнісінько, як казав Тарас : «Від молдаванина до фіна – на всіх язиках все мовчить». Все мовчить! Нема дисидентів! Нема борців! Мислять інако – всі, і мовчать теж усі! А вже приписування обвинуваченим діячам культури «терору проти керівників партії», «плянування повстання проти влади рад», пов'язання зі зовнішніми силами та подібне – все це, каже автор, було виготовлене в кухні КҐБ» [102].

Крім ЗП УГВР, книжку Снєгірьова сприйняли як провокацію КҐБ, розуміється, й ініціатори «відновленої» СВУ. Публіцист американської «Свободи» М. Платковський прореаґував на свіжі публікації тих днів : «Яке враження виникає, прочитавши хоч цей маленький уступ твору Снєгірьова? Ну, от собі більші чи менші «п'янички», «картьожники» щось там нарікали на совєтську владу. […] Це ж наклеп на видатних українських діячів, яких замучила Москва! Тому мимоволі виникає питання, чи не має рації Головна Управа СВУ на еміграції, вважаючи твір Снєгірьова провокацією КҐБ? Ну, так, але яку підставу для цього мало б КҐБ? Підстава звичайно знайшлася б. По-перше, пишучи про ті давні часи, робиться закид не сьогоднішньому КҐБ, а сталінському ҐПУ. По-друге, виставляється тут у смішному вигляді українських патріотів. А, значить, ніхто тоді за українську національну справу не боровся. «Не було! Нічого не було!»[103]

Українською мовою праця Г. Снєгірьова вийшла в торонтському журналі «Наші дні» (редактор Петро Волиняк (Чечет), 1907 - 1969), окремим виданням - 1983 року [104]. До редакційної колегії видання увійшли : Олекса Веретенченко, Василь Гришко, Мар'ян Дальний, Григорій Костюк та Надія Світлична. В останньому розділі спогади про Снєгірьова надрукували Віктор Некрасов (С. 471-476), Зінаїда і Петро Григоренки (С. 477-480) та Надія Світлична (С. 481-489). 5 березня 1992 року Н.Павлушкова передала мені свій примірник «Набоїв» з численними критичними нотатками, часто надзвичайно цікавими, зробленими на його берегах.

Н.Павлушкову обурювали стереотипи совєцького кінематографа, рясно розсипані по тексту, наприклад : «Уявімо собі на хвильку таку сцену. В домі Дурдуківського [нар. 1874 р.] сидять друзі й ріжуться в «дурня».

- З вальта зайду!

- Тобі б, Володько, з твоєю головою – міністром освіти, не менше…

- А я твого вальта – королем, я міністром праці буду!

- А я тебе, Йосько [Й.Гермайзе нар. 1876 р. – С.Б.], тузом!

- Ну-у, прем'єр, Серьога, прем'єр-міністер…

Дурна пародія, скажете, блюзнірство невиправдане? Так от послухайте, як потрапив до цього кабінету на пост міністра внутрішніх справ – головним по ДПУ – Ніковський :

«Винувачений А.Ніковський [нар. 1885 р.] викладаючи свої політичні наради з В.Дурдуківським та С.Єфремовим [нар. 1876 р.], на яких обговорювалися перспективи «СВУ», свідчить :

«… Пригадую, що в якійсь розмові на політичні теми (підкреслення моє – Г.С.) з Єфремовим, Дурдуківським, Палушковим було зачеплено справу, як би слід було будувати владу, коли б (підкреслення обидва рази мої – Г.С.) українська націоналістична інтеліґенція була знову покликана до цього ; на питання, чи пішов би я тоді до уряду і взяв би той самий, що мав колись, портфель (міністра закордонних справ – Г.С.), я відповів – ні, на цей раз, коли б до того прийшлося, я пішов би на міністра внутрішніх справ, бо більшовики нас навчили, як треба будувати владу і апарат в країні, і в їх треба вчитися системі твердої влади».

Вірю! Точнісінько так і патякав Андрюха Ніковський, жартівник милий, з друзями Володькою та Сергійком, тільки от при небожі їхньому Миколці Павлушкові краще помовчав би…» [105].

У часовій чи ментальній дистанції сучасні читачі в такі тексти не вірять. Вигадану розмову за картами Н.Павлушкова відкреслила й занотувала збоку : «Карт до ігри в нашому будинку не було взагалі і ніколи ніхто не грав». Також вона відкреслила міркування Снєгірьова про Андрюху й Володьку, супроводивши це місце так само слушним зауваженням : «Ніколи таких панібратських назв і розмов не мало місця! Чисто бузувірська нахабна вигадка». Наталя Петрівна відразу прореаґувала на фальшивий тон оповіді, як реаґували на інакшу, несподівану тональність розмов уже в наші часи люди, яким трапляли до рук роздруківки Мельниченкових записів розмов Кучми.

На прикрі стилеві особливості тексту Г.Снєгірьова перший звернув увагу Борис Матушевський у своїх «Зауваженнях» до його рукопису.

«[Сторінки] 28-46. «Гусак»… Багато про нього. Може скластись враження, що це якась махновська чи курк[ульська] банда, особливо коли прочитаєш : «Володька», «Андрюха», «Серега», «язык заплетался», «хлебнули ребята»…Такі вульгаризми до цих людей аж ніяк не туляться. Взагалі цей пародійно-пасквільний стиль викладу варто було б взяти в іншому ключі» [106].

Щоправда, в іншому місці протести Павлушкової вже не такі поважні. Наприклад, Снєгірьов пише : «Справжній професор Підгаєцький – той, з процесу 1930-го, - разом з лікарем А.О.Барбаром і поетом М.К.Зеровим в Соловках утоплені з баржі» [107]. Цю примітку Павлушкова збоку відкреслила й енергійно заперечила : «Неправда! Зеров був в кінці 39 поч. 40 р. разом з Вадиком Куренею в Ленінграді, працював в бібліот[еці]. Відомости особисто від Б.Матушевського, що був у мене».

1992 року я вперше в Україні опублікував списки в'язнів, розстріляних в урочищі Сандормох до ювілею жовтневого перевороту. Тут зафіксовано імена Зерова, Курбаса та інших українських діячів, тобто задовго до 1939-40 років [108].

Доволі характерна для Павлушкової й така думка : «Щодо інших фантазувань Г.Снєгірьова, а саме про існування якогось мітичного, але «всесильного» слідчого з Москви в справі СВУ, на прізвище «Горожанін», я, що була під слідством, отже не як сторонній спостерігач, але оскаржена за приналежність до нелегальної організації, такого прізвища між слідчими не чула. Можливо, що серед них був якийсь слідчий і під такою назвою, але головним серед них у справі СВУ й СУМ-у був Соломон Брук, якому підлягали всі інші слідчі []» [109]

Еміграційна «СВУ» передрукувала окремим виданням 97 публікацій з українських еміграційних видань, спрямованих проти концепції Снєгірьова[110]. З огляду на особу Н.Павлушкової і резонанс від діяльності еміграційної «СВУ» її нотатки заслуговують на корпусне видання.

 Від розмов з Н.Павлушковою в мене склалось враження, що в Німеччині вона не діяла самостійно.

 

Протоколи Братства української державності

 

Для продовження дальших студій бракувало певних документів. У даному випадку велике значення мають протоколи БУД, про яке ніхто ще не говорив, ніби його НЕ ІСНУВАЛО. Їх виявлено, чи, точніше, знайдено у ГДА СБУ. Відомості про ці протоколи містяться в додатку до попередніх свідчень Гр.Голоскевича від 13 листопада 1929 року, який писав : «У БУД'і» 1922-24 р. я був секретарем. Протоколи я записував дуже коротко, нерозбірно, головніше, що було на засіданнях. Я гадав дома, після засідання, під свіжим вражінням докладно написати протокол кожного засідання, розшифрувавши свої нерозбірні нотатки. За браком часу й тому, що протоколи попереднього засідання на наступних зборах не читалися, я своїх нотаток не розшифровував і протоколів докладних не писав. Ці нотатки-протоколи, невеличка книжечка в цератовій обкладинці і, здається, на окремих аркушиках паперу, я переховував в письмі америк. столі – бюро А.В. НІКОВСЬКОГО, що стояв тимчасово за його відсутністю (він був закордоном) в приміщенні комісії. Коли А.В. НІКОВСЬКИЙ повернувся до Київа і взяв свій стіл додому, здається, 1925-26 р., я ті нотатки і всі особисті замітки, невеличкий пакунок «секретний» передав О.Т.АНДРІЄВСЬКІЙ [111] і просив її сховати де-небудь у комісії. З того часу я того «секретного» пакунка не брав, не дивився в його. Незадовго до арешту свого я спитав був в О.Т.АНДРІЄВСЬКОЇ, чи є мій пакунок і чи знає вона, де він. О.Т., наскільки пригадую, відповіла, що той секретний пакунок є. Уважаю за потрібне ще раз зазначити, що протоколи засідань я вів дуже побіжно, неакуратно, не все записуючи, бо ніхто цих протоколів від мене не вимагав. Деяких засідань я зовсім не протоколював» [112].

Окремо зберігається записка Гр.Голоскевича до дружини [113] : «Женю! Прошу Тебе передати на ім'я мого слідчого І.М.Ушакова той пакуночок, що Тобі дала О.Т.Андрієвська. Мені це дуже потрібно для моєї особистої справи. Це багато важить для мене. Передай пакуночок якнайшвидше. Твій Гр.Голоскевич.

21.ХІ. 29» [114].

Нижче запис : «Довідка. Записку цю писав гр. Голоскевич до своєї дружини Є.І.Біганівської-Голоскевич, у якої були протоколи «БУД» с (sic) 921 по 924 р.р. Як видно із свідчення гр. Бігановської, вона ці документи знищила. <підпис> (Ушаков)» [115].

Зберігся протокол її допиту :

«Протокол допиту гражданки Євг. Ів. Біганівської-Голоскевич.

23 листопаду 1929 року.

Прийшовши в Комісію за матеріялами в-ва «Слово», я взяла звідти в шафі листи свої до Гр.[игорія] Кост.[янтиновича] і пакунок з якимись арх.[івними] матеріялами брата Гр.[игорія] Кост.[янтиновича], що не мали відношення до комісії. Перебравши ці матеріяли, я не найшла межи ними нічого цінного і важливого, а через те я все це спалила, залишивши тільки листи Гр.[игорія] Кост.[янтиновича] до мене і ще дещо. Є.Біганівська» [116].

 

Незважаючи на документальні свідчення про загибель протоколів, вони збереглися. Я виявив їх у дев'ятому томі справи «СВУ» у вшитому в нього пакеті.

«Буд.

№ 1-3. 17 І – 28 І.

 Структура.

№ 4-7. 1 (?) ІІ – 22 ІІ.

 1. Проект Статуту.

 2. Секції : а) Народне господарство (Торг.[івля] Промисл.[овість] Фінанси). Вол. В. [Коваль] + П. Я. [Стебницький] + Мик. Ол. [Литвицький.]

 b) Організаційна (внутрішн[я], власні фінанси, Презид.)

 c) Політ. зносини (А. В. [Ніковський] + Вяч. К. [Прокопович]).

 d) Держ. буд. (апарат, управління) Ол.Фом. [Саліковський] + Мик. Ол. [Литвицький] + С. О.[Єфремов] + [Л. І. Абрамович.]

 e) През. (М. Ол. [Литвицький] + Л. Єв. [Чикаленко] + С. О. [Єфремов])

№ 8. 25 ІІ.

1. Інф. внутр. і зовнішн.

2. Поруч і паралельно секційна і гурткова праця.

3. Москва.

4.

6 (sic).

№ 9. 29 ІІ.

1. Ін[формація.]

2. Час = С. 2 (4). Н. 3 (5).

3.

4.

№ 10. 3 ІІІ.

№ 11. 7 ІІІ.

№ 12. 12 ІІІ.

1. Ін[формація.]

2. Посади.

3. П. – укр. – резолюція : 1) щодо одходящих – дипломатична гра, 2) щодо приходящих – сугуба обережність і становище вичікування.

4. Схід і Захід = Тим. президіум.

5. Секції. Доклад (?).

№ 15. 21 ІІІ.

1. Інф[ормація.]

2. Посади.

3. Скарбниця.

4. Економ. секція намічає в порозум[інні] з президіум[ом] план роботи

5. Філія Р.В. ін.

6. Кандидатури.

№ 16. 24 ІІІ.

1. Інф (галичане – на фронт).

2. Посади.

3. Бурчак + пенсія через коопер

Леон.[ід] Ів.[анович]

Пенс. (коопер.

Підмога

Посада

 

Наведений вище конспект протоколів важливо зіставити з зізнаннями Сергія Єфремова, записаними його рукою 14 вересня 1929 року, - одним з найголовніших джерел до історії СВУ, - на жаль, від того не більш простим :

Ліквідаційні збори гуртка, - стверджував Єфремов, - в половині січня 1920 стали організаційними для БУДу. БУД являв собою федерацію окремих гуртків. Коли кількість членів перевищувала 20 – в інтересах конспірації рекомендувалось поділити на 2. «Приймання нових членів вимагало одноголосности ; коли б хоч один хто висловився проти даної кандидатури, то вона тим самим одпадала». Національність не грала ролі, не заборонялось брати участи й жінкам, вік визначався – не менше 25 років.

«Президія центрального гуртка складалася з Литвицького, Чикаленка та мене. Після заснування БУД'у зараз же стало питання про внутрішню його організацію, про шляхи і методи роботи, поділ її, і гурт наш поділився на секції : 1) народнього господарства (торгівля, промисловість, фінанси – Коваль В., Стебницький П., Литвицький М. [117]), 2) організаційну (внутрішнє життя, заснування нових гуртків, власні кошти – Литвицький М., Чикаленко Л., Єфремов С.), 3) політичних зносин (з иншими організаціями, а також із закордоном – Ніковський А., Прокопович В.), 4) державного будівництва (вироблення зразків апарату управління – Саліковський О., Литвицький М., Єфремов С., Абрамович Л.), 5) пропаганди (розроблення шляхів для поширення ідей організації і, між иншим, видавання, якщо дозволять засоби, власного бюлетеня – Чикаленка Л., Гермайзе О.). Секції мали робити на зборах регулярно доповіді про свою діяльність»[118].

С.Єфремов головував і провадив протоколи зібрань.

Зіставлення двох описів президії центрального гуртка створює приголомшливе враження. Не виключена навіть цілком курйозна думка, ніби Голоскевичеві нотатки Єфремову показував слідчий, - у текстах немає жодних розбіжностей.

Підсумовуючи ті відомості, що дійшли до Бориса Антоненка-Давидовича за традицією, у формуванні якої він брав участь і він сам, а конкретно – переказавши те, що сказав С.Єфремов Б.Матушевському у Ярославському ізоляторі, колишній укапіст писав : «Так що ж : виходить, Єфремов пожертвував собою й своєю совістю заради порятунку тисяч інших людей? Так здавалось декому тоді, так, либонь, думає дехто й тепер серед української еміграції. А чи ж таки справді врятував? [] Само собою постає питання : так хто ж такий був у кінцевому підсумку Єфремов? Зрадник, що вкрай спадлючився? Ні. Герой, що пожертвував собою заради порятунку інших? Теж ні. Нещасна людина, що, доведена методами слідства, казала й діяла хто-зна що? Навряд і це так.

Колись у майбутньому, - продовжував Борис Дмитрович, - може, комусь із дослідників пощастить розкрити страшну драму цієї людини, що накоїла стільки лиха самій собі, багатьом іншим людям та тій справі, котрій віддано служила все своє життя, й тоді, зваживши всі «за» й «проти», візьметься підказати нашій історії справедливий вирок Єфремову, а я тільки обмежусь своїми міркуваннями, не нав'язуючи їх нікому» [119].

 

Зі свого боку, уже в наші часи вважаю за вельми важливе виявити стосунки С.Єфремова зі справдешніми активними опозиціонерами. 1921 року представники Київського центрального повстанського комітету Віктор Олексійович Олексіїв (керівник «Олексіївської контррозвідки» ; розстріляний 1922) і Микола Самійлович Афанасьєв (член «Олексіївської контррозвідки» ; розстріляний 1922) призначили керівником «Повстанчого комітету 10-го району» Київщини (Київський і Білоцерківський повіти) поручника старої армії, начальника петлюрівської розвідки м. Василькова (1920, за поляків) Пилипа Васильовича Дранника-Косаря. Разом з поляками він спершу виїхав до Польщі. За завданням закордонного українського центру нелегально повернувся, потім ще кілька разів виїздив. Підтримував стосунки з отаманом Гайовим (Іваном Андрійовичем Грисюком, 1897-1923), що очолював загони повстанців, які діяли в тих самих Київському та Білоцерківському повітах (загинув під час повстання у Лук'янівській в'язниці) [120]. Коли отамана Гайового большевики захопили, Пилип Дранник утік і довго переховувався. Через капітана Токаржевського він зв'язався з завідувачем інформаційного бюра штабу УНР полковником Гришком. У Варшаві був представлений генералові Безручкові. Коли большевики довідалися, що Дранник перебуває на Київщині, у серпні 1929 року вони обіклали його, скільки сила. Мобілізувавши на його розшук п'ятеро своїх агентів, встановили його старі повстанчі зв'язки й виявили 38 душ. Засадою ударної групи затримали Дранника на одній із його явок - на хуторі Балці. Старший уповноважений КРО Орловський повідомляв : «Косарь-Дранник, проявлявший при первых допросах большое упорство, в последнее время все больше и больше склоняется к сознанию. Этому способствует в значительной мере «подсада», организованная в его камере. В отношении остальных арестованных также нами организованы «подсады» и обработка таким путем наиболее серьезных арестованных вполне обеспечена. Подсажено 8 с/с.

Основная установка в данном деле нами взята следующая :

1)                   Раскрыть повстанческую организацию, создаваемую Косарем, и полную ее ликвидацию.

2)                  Установить причастность к этой организации БУД'а и СВУ (в частности связи с Ефремовым) и отсюда подойти к раскрытию одной из повстанческих линий СВУ.

       Примечание. Нужно отметить еще, что Косарь-Дранник, говоря о своей прошлой повстанческой деятельности, указывает, якобы, со слов Николая Афанасьева (игравшего в то время активную роль в Киевском повстанкоме), что ему было известно, что членом Киевского повстанкома являлся в то время и Ефремов Сергей Александрович. Несомненно, о Ефремове Косарь-Дранник знает значительно больше, но пока этого не говорит» [121].

       Наскільки розумію, окремі чекісти займалися дорученими їм справами кожен зокрема, й той, хто «вів» Косаря, самостійно не координував свої дії з тими, що зустрічався з Єфремовим. По-друге, у роки перебудови набрало значення, що папери такого роду М.Голушкові були невигідні. По-третє, і це найважливіше, що нині, у травні 2012 року я, автор цієї студії, не маю допуску, тому справжнє дослідження цієї теми безнадійне.

 

Подаю побіжний опис матеріалів, що зберігаються у приватній збірці автора :

Папери Галини Минівни Бондаренко [122] (Павловська). Спогади. Листи до неї від книгознавця Григорія Івановича Коляди.

Папери Всеволода Михайловича Ганцова, зокрема корпус його листів до Ф.Матушевського, 1961-70.

Папери Бориса Федоровича Матушевського, зокрема досить розлогі зауваження до рукопису Г. Снєгірьова : «Зауваження» (3 арк.) і «Дрібниці» (1 арк.). Снєгірьов підготував для публікації той коротший, зовсім інший текст, який він виявив у нього після смерті Бориса Федоровича[123].

Папери Наталі Павлушкової.

Листи до неї від Михайла Ореста (Зерова) та Наталі Полонської-Василенко.

Світлини Сергія Єфремова, Онисії Федорівни Дурдуківської, Тараса Бульби-Боровця (1908 - 1981) та ін.

Папери Гелія Івановича Снєгірьова.

Набої для розстрілу. 113 арк. Ксерокопія. Від Н.Світличної.

Роман-донос. 61 арк. Ксерокопія. Від Н.Світличної.

Папери Костя Тимофійовича Туркала.

«Нас було 45». Доповідь, виголошена в Літературно-Мистецькому Клюбі. 25 березня 1951 р. 14 арк. Рукопис.

Сорок п'ять. 60 арк. Характеристика фіґурантів процесу. Недатований машинопис.

«Нарис зовнішньої і внутрішньої історії Спілки Визволення України». Правдоподібно, складає другу частину попередньої праці. 1 редакція. Нью-Йорк, 1959-1963. 21 арк. Рукопис. 2 редакція. Нью-Йорк, 1963-68. 56 арк. Машинопис.

«Аналіза судового процесу СВУ». Можливо, третя частина загальної праці про «СВУ». Виклад за стенографічним звітом. Рукопис. 92 арк.

 «До тридцятих роковин судового процесу СВУ». 14 квітня 1960 р. 14 арк. Машинопис. 22 арк. Рукопис. Надруковано в газеті «Свобода» ч. 78 з 26 квітня 1960 р.

Машинопис без назви. Поч. : «35 років тому саме в цьому часі...» [1965 рік.] Машинопис. 16 арк.

Листування з Петром Волиняком, Володимиром Доленком, Ізидорою Косач, Володимиром Кубійовичем, Миколою Лівицьким, Панасом Феденком, Левком Чикаленком, а також товаришками Миколи Павлушкова Ольгою Каницькою та Лідією Гаєвською (дочкою Степана Юхимовича Гаєвського).

 

 Підсумуємо сказане :

1. Справа «Спілки Визволення України» з-поміж інших гучних большевицьких справ 1930-х років мала чи не найяскравіший спеціально антиукраїнський характер, була спрямована проти українства як такого, а також проти її культури. У жодній іншій справі український етнічно-культурний елемент не проходив так цільно.

2. У державних і приватних сховищах України, а також у зарубіжних архівах зосереджено величезну кількість джерел з історії «СВУ», належною мірою не вивчених, виданих лише частково, при цьому майже зовсім не прокоментованих.

3. Державні акції 1930 і 1989 років не ґрунтувались на об'єктивному дослідженні проблеми, а випливали з конкретних прагматичних потреб влади. Засуд діячів української культури, що йшли за процесом «СВУ» 1930 року, а також їхня реабілітація 1989 року були наслідком політичних рішень державної адміністрації. Вони виходили з маґістральних течій внутрішньо-державної політики СРСР у кожну з цих епох. У першому випадку йшлося про підготовку до масового терору, у другому - до розвалу СРСР.

4. І 1930 року, й 1989 року влада СРСР-УРСР зверталась не до певних членів конкретної організації, а – огульно – через їхні голови визначала стосунки держави з не надто лояльним населенням України 1920-х років, яке розгорнуло навіть потужну Селянську війну, на час процесу вже придушену.

5. Колективізація сільського господарства й процес «СВУ» були підготовчими історичними етапами перед голодомором 1932-33 років [124].

6. Час перейти до здійснення повного обліку збережених джерел з історії «СВУ», їхнього комплексного освоєння й наукового видання [125].

 

 

Додаток ч. 1.

Лист Левка Чикаленка до Костя Туркала, Грудень 1962 р.

 

 «Високоповажаний Кость Тимофієвич!

Оце надумався написати Вам все те, що я не раз Вам оповідав про той начебто мій лист до Сергія Олександровича Єфремова, який фіґурував на процесі так званої Спілки Визволення України, що відбувався впродовж декількох днів у Харкові десь на початку тридцятих років. Я умисно не буду подавати жодних дат, бо, не маючи під руками відповідних матеріялів, боюся поплутати. Ви самі вже, маючи стеноґрафічний звіт з процесу СВУ, можете встановити, коли і яка для Вас важлива подія мала своє місце.

Почну я з подій, які були задовго до процесу, але вважаю, що це треба зробити для зрозуміння самого процесу і поводження на ньому тих осіб, які відігравали важніщі на ньому ролі.

На першому місці стоїть, звичайно, Андрій Васильович Ніковський - особа, яка, коли б не вернулась була до Київа в 1923 році, пробувши міністром закордонних справ з літа 1920 року з Києва в кабінеті міністрів Укр.[аїнської] Народ.[ної] Республіки, що на чолі його став, на пропозицію С.Петлюри, Вячеслав Константинович Прокопович, - то не було б і самого процесу і не було б тої й орґанізації, про яку ніхто з нас на еміґрації до самого процесу у Харкові поняття не мав.

А.В.Ніковський був родом з близьких околиць чи навіть передмість Одеси. В українське життя він увійшов там ще перед війною і там з ним познайомився мій батько і перетягнув його до Київа, вважаючи його найбільш талановитим журналістом та найбільш відповідним редактором української газети, яку батько видавав у Києві. Дійсно, А.[ндрій] Вас.[ильович] робив на всіх приємне вражіння і своїм таланом журналіста, і своєю солідною підготовкою науковою в Одеському університеті на Історико-Філолоґичному факультеті.

Коли почалася в 1914 році війна і газети українські припинили своє існування, то мій батько улаштував А.В.Ніковського на працю в котрійсь з двох організацій, які дбали про потреби вояків і війська, чи Союзі міст, чи Союзі земств, що на її чолі стояв Федір Рудольфович Штейнґель. З певністю не можу нічого сказати, але пам'ятаю, що мав на своїй праці Ніковський якісь великі неприємності фінансового характеру, через які він був усунений з праці, а в зв'язку з тим, то й відносини його з моїм батьком, здається, зовсім припинилися ; ну і, звичайно, з Ф.Р.Штейнгелем. Але з початком революції він зайняв місце редактора газети, провадженої Укр.[аїнською] Радикально-Демократичною партією, що згодом прийняла назву Соціалістично-Федералістичної. Життя українське затихало в часи, коли в Київі перебували чергові окупаційні влади, а усіх їх, в тім числі і УНР-івських за мого перебування у Київі змінилося аж 12 : 1) Укр.[аїнська] Центр.[альна] Рада, 2) перший наступ Большевиків, 3) поворот Центральної Ради з «Берестя», 4) Гетьманат, 5) Директорія, 6) Друга окупація большевицька, 7) Українська влада на 1 день з галичанами, 8) Денікінська влада, 9) Захоплення Києва на 1 1/2 дні большевиками з півночі, 10) Знову Денікінська окупація, 11) Третя большевицька окупація, 12) Українська влада (Петлюра з поляками), 13) Остаточна окупація Большевицька.

Вже за приходу семої влади - Українсько-Галицької - українське суспільство у Києві організувало Громадський Комітет, який в міру спроможности намагався тримати в своїх руках вплив на українське життя в тих часах, коли Київ не був відтятий кордоном від Лівобережної України. За Денікінської влади організувалося стале громадське тіло, яке прийняло назву Брацтва Української Державности. З його уповноваження я ходив до Кам'янця восени 1919 року за інформаціями до Уряду Укр. Директорії, а вернувшись, відбув подорож, разом (?) з О.Саліковським на прохання С.Петлюри до Ростова та Новочеркаська для взаємної інформації з Донським козачим суспільством.

Діяльність нашої Організації розрослась за часів Денікінської окупації і продовжувала розростатись і за нової окупації большевицької. Організація вилилась у форму невеличких гуртків, що їх представники входили до Центральної головної ради. Члени по (?) гуртках запрошувалися з дозволу Головної ради і теж представляли те середовище, серед якого вони працювали. Запрошувались люди, які користалися довіррям всіх. Була встановлена програма, статут та присяга. На час, коли до Київа влітку 1920 року прийшла Українсько-Польська Армія, наче Братство почувало себе єдиною на Україні організацією, яка могла впливати на всю територію окупованої большевиками частини і то організацією, що обєднувала всіх прибічників УНР без ріжниці соціяльно-політичних поглядів.

З приїздом до Київа 1920 р. С.Петлюра поставив перед Брацтвом проблему - скласти для Державного Центру кабінет міністрів з огляду на те, що начебто люди на еміграції так стомилися або занепали духом або й політично розсварилися, що важко без допомоги і то чисельної киян провадити далі справу визвольної боротьби. Беручи на увагу те, що Київ дав для державної праці, за часів виїзду з Київа Директорії силу людей, які почували себе здібними до такого роду діяльности, й що всі, що лишилися, вважали себе більш здібними до праці культурницької, то важко було сподіватись тепер від киян на таку допомогу людьми Державному Центрові.

З великими труднощами та з великим моральним тиском на називаних кандидатів зрештою був складений кабінет на чолі з В.К.Прокоповичем. Найтяжче було намітити когось на міністра закордонних справ. По довгих і важких зусиллях примусили взятись за керування закордонними справами Ніковського. Відчувалося, що це найслабше місце в кабінеті, тим більше, що большевики здобули від нього перед приходом української влади досить сумнівного змісту інтерв’ю, яке своїм змістом взагалі мало осмішити та скомпромітувати Державний наш Центр. Коли прийшла та хвилина, що треба було виїздити з Київа всім, хто був глибоко заанґажований в співпрацю з Державним центром, то мусіли виїхати з Київа і ті особи, які були скомпромітовані своєю згодою виконувати у самому Київі, за час перебування Союзних Армій різних адміністративних функцій. Між тими особами був і я, що хоч ніяких функцій в новоскладеному кабінеті не повнив, але яко заступник Державного комісара у самому Київі мусив з державним комісаром Літвицьким теж покинути Київ.

Найважче переживав виїзд з Київа Ніковський, залишаючи у Київі двох малих дітей, сиріт.

Поки тягнулася війна, ще були якісь перспективи на поворот, було якесь моральне напруження, але коли вже поляки поза нами договорилися з большевиками, то А.Ніковський зовсім занепав морально, і міністерство закордонних справ стало болючим місцем нашого Державного Центру. Після підписання миру через Польщу почали їздити до Европи ріжні уповноважені большевицької влади, які і тайно, і явно навязували контакт з діячами Державного Центру і очевидно з доручення Київа почали цей Центр розкладати. На Ніковського, як виявилося згодом, великий натиск повів кооператор п. Харченко [126]. Після низки скандалів побутового характеру, де молодому і міцної вдачі удівцеві - важко було, як то кажуть, виходити чистим з води, він цілком осмішений, а то і ганьблений виїхав з Польщі до Німеччини, де за допомогою відомого видавця книжок з Коломиї п.Оренштайна дочекався в 1923 р. дозволу з Київа повернутись додому.

Перебуваючи два з чимсь роки в Берліні, Ніковський певне різними шляхами пробував довідатись, якою ціною він зможе дістати від большевиків амнестію.[3акр. : Студіюючи стенографіче справоздання з процесу СВУ, ми на еміграції не могли довго зрозуміти, що було підсудним вкладуване слідчою владою в уста, а що було самими підсудними видумане чи щоб урятувати кожному себе, чи щоб урятувати своїх близьких.] Слухаючи по радіо процес, надаваний з Харкова, ми емігранти, не могли собі пояснити, як до такого ступня пригноблення могли дойти такі підсудні, як-от Володимир Федорович Дурдуковський, щоб то «признаватись у тому, що він є свідомим ворогом українського народу». Або і Сергій Олександрович Єфремов. Почувши з слів Панаса Любченка, що в листі до газети «Діло», Львів, я заперечую послання мною до Єфремова якогось «директивного листа» від імені Державного Центру УНР, на запит Любченка, «так, чи був лист до Вас Чикаленка, чи не було, як він каже. Коли був, то, значить, він бреше?» Сумно мені було чути слова Єфремова, який повторив останні слова Любченка, як відповідь на його запит : «Значить, бреше...». Я довго і уперто міркував, навіщо він таке видумав. Кого він тим рятував, чи з якою метою його мучителі примусили його вигадувати такі небилиці чи повторювати на суді те, що вони йому наказали? Тільки пізніше, коли в моїх руках я мав стенографичне справоздання з суду, і коли я порівнював зміст тверджень всіх головніщих підсудних, я зрозумів все те [,що] відбулося серед них і що вони всі пережили та перетерпіли. Найбільш дає матеріялу до зрозуміння дійсної сути речей зізнання Ніковського. В його оповіданню про останні побачення з діячами Державного Центру УНР просто немає слова правди, але не є воно і виссане з пальця самим Ніковським. Весь зміст його слів був видуманий не ним, щоб рятувати себе на процесі, а повторенням того, що він зобовязався повторити від тих, в чиїх руках він знаходився[127]. Найважніщим доказом для мене, що це так - була історія з моїм листом. Я такого листа не писав і не міг написати, остільки він був безглуздо дурний і противний моїм поглядам. Я, знаючи добре настрої українського села : на Лівобережжі і на Правобережжі, не міг одобрювати з боку УНР будь якусь (sіс) симпатії до гетьмана Скоропадського, як то видно з змісту листа. Я не міг взагалі писати якогось листа з директивами до киян, бо не центр УНР, в якому я, до речі, жодної відповідальної ролі не грав, мав давати директиви киянам, а кияни такі директиви могли давати, бо вони були зверхньою владою над Державним Центром, і Центр їм підлягав, як підлягає демократичний уряд своєму парламентові. Коли такий лист мав С.О.Єфремов, то не міг цей лист бути післаний поштою. Такий лист міг бути через когось переданий і так зашифрований, що тільки та особа, яка його передала Єфремову, могла його розшифрувати і взагалі запевнити Єфремова, що цей лист післаний мною. Ця особа мусила б бути дуже близькою до Єфремова і користатись його повним довірям. Такою особою міг бути в часі повороту Ніковського до Київа тільки він, бо ні раніше, ні пізніше жодна особа з кіл Державного Центру до Київа не верталась. Зрештою, правда, могли якісь совєтські агенти, яких сила була між нами і в Польщі, а особливо в Чехословаччині на вимогу совєцької влади які хочете листи до Київа посилати, бо ж в роках 1923-1925 багато виїхало «зміновіховців» з Чехословаччини, але я собі не уявляю, хто з них зміг би увійти в таке довірря у Єфремова, щоб той прийняв якийсь переданий йому лист за лист, писаний мною до нього...

В останніх роках вже тут в США мені траплялося чути, що сестра племінника С.О.Єфремова - Павлушкова, що була вийшла заміж незабаром після процесу СВУ за одного слідчого, що цей процес підготовляв, за п.Лобуцького, десь писала, що лист Чикаленка до Єфремова таки був. Ця особа, яка довгий час перебувала, як і я, і в Галичині, і в Німеччині (я виїхав тільки 1950 року до Америки), коли б в якійсь мірі цікавилась була мною, як автором листа, одержаного Сергієм Олександровичем, то могла б зі мною чи зустрітися, чи зписатися. Адреса моя відома була в Німеччині, бо ж я був видавцем таборової газети в Ав[ґ]сбурзі. Ніхто до мене в цій справі не звертався. Тільки через багатьох людей я чув, що десь на еміграції є добра моя знайома Онисія Федорівна Дурдуківська з своєю племінницею, сестрою Павлушкова. Ті спільні нам з нею знайомі переказували мені жалі, висловлювані Онисією Федорівною в близькі по процесі часи на те осудовисько, що її племінниця вийшла заміж за слідчого, що допитував її і її брата. Роля Павлушкова була дуже важлива при організації совітами цього процесу. Певні родинні почуття до нього з боку Дурдуківського і призвели до того, що, рятуючи його і інших молодиків - учнів Першої Української гімназії ім. Т.Г.Шевченка - і Дурдуківський, і Єфремов, пішли на те, щоб признавати себе винними в організації мітичної «Спілки Укр.[аїнської] Молоді» та «Союзу Визволення України», як то започаткував А.Ніковський по умові з НКВД за дозвіл вернутися на Україну. Передбачлива влада дістала від нього, як то видно з Справоздання з суду над «СВУ-СУМ-у» і документи Міністерства закордонних справ УНР, що то їх він вивіз з Тарнова, певне, ще по намові п.Харченка.

Коли ще щось важливого пригадаю, то так само на письмі дам Вам.

З повагою найщирішою Левко Чикаленко.

New York 1962 року у грудні»[128].

Додаток ч. 2.

Лист Миколи Лівицького до К.Туркала від 5 серпня 1975 року.

 «Моя стаття, про яку згадуєте, з'явилася в пресі уперше в 1955 році, отже 20, а не 30 чи 40 років тому, як Ви пишете. Я вважав, що у тому часі можна вже було про ці справи писати, бо в Україні вже хіба нікому своїми писаннями пошкодити не міг.

Ви вважаєте, що моя стаття була і є «вельми шкідливою». Чому? Там пишеться про історичне минуле - так, як я про нього знаю. Чому Ви вважаєте, що лише Ви маєте правильний погляд на справу СВУ? Тому, що Ви тоді були в Україні і були одним із 45-ти підсудних? Але ж Ви не належали до провідних осіб : Єфремов, Чехівський, Дурдуківський, той самий Ніковський. Отже, Ви могли багато дечого не знати, тим більше, що до БУД, як Ви це самі признаєте, Ви не належали. Чи Ви заперечуєте й існування БУД?

Ви маєте листа покійного Л.Є.Чикаленка, в якому твердиться, що на еміграції жодної СВУ не було. Це чиста правда. Але на еміграції був БУД (ще кілька його членів живуть), а розв'язаний він був в 1948 році його довголітнім головою бл. п. проф. Б.Юваницьким. БУД було засновано в Україні, в Києві, в 1918 році. Частина його членів виїхала на еміграцію, а частина залишилася в Україні і продовжувала там своє існування і свою діяльність. Після 1926 р. при БУД було створено СВУ і СУМ. Про це знаю я і про це знав і бл. п. Л.Є.Чикаленко. Але всі члени закордонного БУД вважали за потрібне заперечувати як існування цієї напівтаємної організації, так і її зв'язок з будь-якими особами в Україні.

Про Ніковського Л.Є.Чикаленко написав Вам правду. Його в 1923 році виключили із закордонного БУД. Але, вернувшись до Києва, він знову придбав до себе довір'я Єфремова й інших, які завжди вважали його за «анфан террібль». Дуже можливо, що Ніковський заграв ролю провокатора. Так тут закордоном і підозрівали. Але чи наявність одного чи й більшого числа провокаторів може свідчити про те, що організація СВУ, а тим більш БУД, взагалі не існувала?

Я не вбачаю особливої трагедії в тому, що Ваші і мої думки про СВУ різняться. Ну, що ж, це буде контроверсійна справа, яка такою і перейде до історії. І тому я не бачу причини, чому Ви так хвилюєтесь і, так би мовити, забороняєте мені мати такі, а не інші погляди на справу СВУ. Я написав дуже мало. Але повторюю, що колись напишу про цю справу в подробицях - як не окремо, то це буде один з розділів моїх спогадів, які я вже почав писати. Нічого не буду писати про те, як та справа виглядала в самій Україні, а лише про те, як на неї задивлялися ми, себто члени закордонного БУД, до якого належали з покійників : мій батько, В.Прокопович, М.Славінський, О.Шульгин, П.Холодний, К.Мацієвич, Р.Смаль-Стоцький, І.Кабачків, генерали Сальський, Безручко, Удовиченко, Змієнко, Юнаків, Кущ і багато, багато інших. Мене прийняли в БУД в 1934 році».

Додаток ч. 3 (уривок).

Лист М.Михалевича до К.Туркала від 7 листопада 1977 року.

 «Я - киянин. Ясно - жодних зв'язків із підсудними «по лінії» СВУ чи СУМ не мав, хоч учащав до св. Софії слухати чудовий катедральний спів хору і часом - почути Митрополита, або й Чехівського. Особисто знав Батька нашої кооперації - Миколу Васильовича [Левитського], який був в ті часи членом Управи або Ради катедральної парафії, який часом давав мені зошити своїх віршувань - переписувати «каліґрафічно» на-чисто. Віршів дуже патріотичних і... безобидних під оглядом політичним. Але вже в Харкові, коли нами - військовими телеграфістами обсадили апарати Юза на ЦТК - передаючи сотні шифрованих і «довірочних» урядових телеграм в справі процесу, а головне в справі долі маси заарештованих людей по цілій Україні, які часто зверталися до «Всеукр.[аїнського] старости» Петровського - ми відчули, що відбувається чергова трагедія «винищування» вже не «кулака як кляси», а взагалі тих, які ще недавно вірили в щирість сов. українізації урядового апарату республіки. Мої товариші-червоноармійці так само, без жодного зговору - ніби випадково опинилися біля опери і якось «само собою» всім відразу закортіло «глянути» на «тих-там»... Карнач теж виявився людиною й дозволив нам прослизнути нагору, при умові, що у випадку чого - ми «здиміємо» безслідно...

Очевидно, Ви там на сцені краще знали, ЩО діється. Ми тільки зауважили, що оператори біля радіоапаратури - дуже фахово приглушували передачі там, де їм чулося щось підозріле, не передбачуване. [...]

Читав я Ваші спогади в 1969 р. й... не обурювався. Не викликають у мене обурення й писання Гелія Снегірйова. Аджеж процес відбувся і відбувся за зразком багатьох «процесів», плянованих урядом і його славнозвісними «органами». Чи вірив я і чи вірю зараз, що існувала організація такого розмаху і такого «типу», як «підшивалося» підсудним?.. Ні. Не вірив. Я знав, що то були Діячі доби УНРеспубліки, що то були ВОРОГИ сов. влади, які... програли і яким ніколи не вибачиться їхнього минулого, так само, як ніколи не вибачалося дядьку його «дрібновласницької вдачі», яка є колискою філософії «в своїй хаті СВОЯ [правда] ...»

Додаток ч. 4

Адреси киян, що йшли по процесу «СВУ» :

Барбар Аркадій Олексійович - вул. Червоноармійська, 146, пом. 62.

Болозович Овксентій Автономович – вул. Червоноармійська, 98, пом. 22.

Голоскевич Григорій Костянтинович – Чехівський пров., 6, пом. 10.

Гребенецький Олександр Зіновійович – вул. Леніна, 53, пом. 8.

Гермайзе Йосиф Юрійович – вул. Михайличенка (Єлизаветинська), 9, пом. 3.

Дога Василь Михайлович – вул. Троїцька, 4, пом. 2.

Дубровський Віктор Григорович – вул. Гоголівська, 10, пом. 16.        

Дурдуківський Володимир Федорович – вул. Гоголівська, 27, пом. 3.

Єфремов Сергій Олександрович – вул. Гоголівська, 27, пом. 3.           

Іваниця Григорій Микитович - вул. Леніна, 60, пом. 5.

Івченко Михайло Євдокимович – вул. Пушкінська, 7, пом. 1.

Кривинюк Михайло Васильович – вул. Баговутівська (9 січня), 7, пом. 1.

Матушевський Борис Федорович – вул. Підвальна, 36, пом. 4.

Моргуліс Зіновій Григорович – пров. Михайлівський, 16/3, пом. 19.

Ніковський Андрій Васильович – вул. Горовиця (Велика Житомирська), 40, пом. 1.

Підгаєцький Володимир Якович - вул. Пушкінська, 7, пом. 5.

Павлушков Микола Петрович – вул. Гоголівська, 27, пом. 3.

Страшкевич Володимир Михайлович – Тарасівська, 14, пом. 4.

Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна – вул. Пушкінська, 5, пом. 7.

Токаревська Ніна Сергіївна – вул. Кудрявська, 10, пом.16.

Трезвінський Юрій Костянтинович – вул. Гоголівська, 27, пом. 3.

Туркало Костянтин Тимофійович – пров. Дмитрівський, 13/21.

Удовенко Володимир Васильович – вул. Павлівська, 9, пом. 1.

Холодний Григорій Григорович - вул. Некрасовська, 6.

Черняхівський Олександр Григорович – вул. Гершуні (Столипінська), 31/28, пом. 18.

Чехівський Володимир Мойсейович – вул. Франка, 17, пом. 18.

Чехівський Микола Мойсейович – вул. Ново-Проектова, 16.

Шило Костянтин Степанович – вул. Стрілецька, 20, пом. 8.

Шарко Вадим Вікторович – вул. Дика, 16, пом. 5.

 

2011

 



[1] Продовження робіт : Білокінь С. Репетиція беззаконь : Судовий процес над «Спілкою визволення України», якої не було, та його наслідки // Україна. 1989. 10 вересня. № 37 (1701). С. 13-15 : 3 фото ; 17 вересня. № 38 (1702). С. 20-21 : 5 фото ; Його ж. СВУ - опера ҐПУ? // Наш час. К., 1992. № 12. С. 3 ; Його ж. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. : Джерелознавче дослідження. К., 1999. 447 с.

[2] Написання абревіатур, вживання лапок і подібне в тексті не уніфікуються. Різні автори вирішують ці питання по-різному, а відповідних археографічних рекомендацій чи інструкцій історична наука ще не встигла виробити.

[3] Антоненко-Давидович Б. СВУ // Неопалима купина. К., 1994. № 1 (5). Січень. С. 39.

[4] Снєгірьов Гелій (Євген). Набої для розстрілу та інші твори. Нью-Йорк, Торонто, 1983. С. 152, 154.

[5] Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Справа «Спілки Визволення України» : Невідомі документи і факти. К. : Інтел, 1995. С. 131.

[6] Там само. С. 7.

[7] Дроздов-Мишківський (Дроздов-Мышковский) Степан (Стефан) Леонтійович (27 ІІІ 1867, м. Мстиславль Могилівської губ. – не раніше вересня 1933), археолог, історик України, краєзнавець, колекціонер. Фундатор поштово-телеграфного музею в Києві (з 1918 – його директор) та Білоцерківського окружного музею старожитностей (його директор ; 1924–1927). Зав. Округового Білоцерківського архівного управління. Член-співробітник ЛОЭ на 15 VІ 1928 (Труды Ленинградского общества экслибрисистов. Вып. ХІ-ХІІ. Лгр., 1928. С. 3 обкл.). Адр. : Біла Церква, вул. Комісарівська, 16. Книгозбірня, що стосувалась виключно України, складалась із понад 1000 томів. Зберігалась (1911) у м. Кошоватому Київ. губ. Включала раритети українською мовою. – Дж. : Иваск У. Г. Частные библиотеки // РБ. 1911. № 7. С. 79 ; Геппенер М., С. Л. Дроздов-Мишківський // Бібліологічні вісті. 1928. № 1. С. 137-138 ; Наука и научные работники СССР. Часть VІ : Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. С. 116 ; Артюхова Аделаїда. Виставка Ex-lіbrіs'ів в УНІКу // Бібліологічні вісті. 1930. № 3. С. 135-139 ; Стародуб О.В. Розвиток краєзнавчого руху на півдні Київщини // Юр'ївський літопис. 1996. № 1. С. 88-92 ; Історія Національної Академії Наук України, 1929-1933 : Документи і матеріали. К. : НБУВ, 1998. С. 409 ; Українські архівісти : Біобібліографічний довідник. Вип. 1 (ХІХ ст. – 1930-і рр.). К., 1999. С. 124-125 (Людмила Діденко, Олексій Стародуб) ; Маньковська Руслана. Музейництво в Україні. К., 2000. С. 30 ; Богомолов С.И. Российский книжный знак, 1700-1918. Москва, 2004. С. 277 ; Білокінь С. Музей України : (Збірка П. Потоцького) : Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 160.

[8] Відомості про українських вчених для перших довідок фіґурують здебільшого в покажчику : Наука и научные работники СССР. Часть VІ : Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. 800 с. Це дуже важливе джерело часів з-перед початків масового терору.

[9] Терещенко (Терещенкова) Софія Мефодіївна (1887, с. Попівка Уманського пов. - після 1 ІІ 1930), музейний працівник, фольклористка. Дочка солдата, що прослужив 25 років у війську. 1920 заснувала художню школу, 1922 - Звенигород. музей старовини (музей-заповідник ім. Т.Шевченка в Звенигородці). Ув'язнена 9 вересня 1929. Одержала 10 років концтабору. Дальша доля невідома. Численні фольклорні записи увійшли до праці А.Кримського «Звиногородщина» (К., 1930 ; Черкаси : Вертикаль, 2009). Родинний стан (1929) - удова. Сестра скульптора Каленика Т. (1879–1969). - Тв. : Додаткові покази до протоколів слідства / Публ. Лесі Власюк та Лідії Лихач // Родовід. № 7. К., 1994. С. 59-92. - Дж. : Акуленко В.І. Охорона пам'яток культури в Україні, 19171990. К. : Вища школа, 1991. С. 141 ; Іванченко Михайло. Доброї пам'яті слід // Родовід. Ч. 1 (15). 1997. С. 23-31 ; Тарахан-Береза Зінаїда. Святиня : наук.-іст. літопис Тарасової Гори. К., 1998. С. 322 ; Музей України (2006). С. 194.

[10] Справа І.Шарого зберігається в архіві Полтавської обласної СБУ. – Дж.: Кирилюк Вітольд. Справа № 242 : Іван Шарий та інші // Герої Крут : Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упор. Іван Ільєнко. Дрогобич : Відродження, 1995. С. 137.

[11] Білокінь С. Терор проти українських музейників // Артанія. 2011. Кн. 23. № 2. С. 19-27 : 12 іл. ; Кн. 24. № 3. С. 81-88 : 14 іл. ; Кн. 25. № 4. С. 70-78 : 5 іл.

[12] Снєгірьов Гелій (Євген Іванович ; 14 Х 1927, Харків - 28 ХІІ 1978, Київ), публіцист. Син письменника Івана Снєгірьова й викладачки української мови й літератури Наталі Собко. Закінчив Харківський театральний інститут. Протягом семи років гол. редактор Укр. студії хронікально-документальних фільмів, член партбюро. Написав лірико-публіцистичну розвідку про справу «СВУ» (1974-1977), яку передав на Захід. Мешкав на вул. Тарасівській, 8, пом. 43. Заарештований 22 вересня 1977. Жертва тюремної медицини. Приятель Віктора Некрасова. – Тв. : Роман-донос. К. : Дух і літера, 2000. 495, [9] с.- Дж. : Некрасов Виктор. О пользе молчания // Континент. Кн. 14. 1977. С. 150-150-151 ; Павленко Вас. Альфонс // Літ. Україна. 1977. 6 вересня ; Григоренко Зинаида, Григоренко Петр. Памяти Гелия Снегирева : Вместо некролога // Новое русское слово. 1979. 6 января ; Рапп Ірина, Снєґірьов Пилип. Снєґірьов Гелій // Міжнародний біоґрафічний (sic) словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Част. 2. Харків : Харківська правозахисна група ; «Права людини», 2006. С. 727-730.

[13] Снєгірьов Г. Набої для розстрілу та інші твори. С. 140.

[14] Верстюк Владислав Федорович, Осташко Тетяна Сергіївна. Діячі Української Центральної Ради : Бібліогр. (sic) довідник. К., 1998. С. 141-143.

[15] Жевченко Юрій (17 ІІ 1885, сл. Єлисаветградка Єлисаветгр. пов. Херсон. губ. – бл. 1938), архиєпископ УАПЦ. Дочка Тамара, за письменником Юрієм Ів. Яновським. – Дж. : Липківський Василь, Митрополит. Історія Української Православної Церкви. Розділ VII. Вінніпеґ, 1961. С. LXXXVІІ, 27, 59, 97, 103, 128, 142.

[16] Див. про нього : Бажинов Іван Денисович. Невідома шевченкознавча студія видатного українського педагога і народознавця // Нар. творчість та етнографія. 1999. № 2/3. С. 99–104.

[17] «Спілка визволення України» : Стенографічний звіт судового процесу. Т. 1. [Х. :] Вид-во «Пролетар». С. 145.

[18] Репресії в Україні (1917-1990 рр.) : Наук.-доп. бібліогр. пок. / Авт.-упор. Є.К. Бабич, В.В. Патока. К. : Смолоскип, 2007. 519 с.

[19] ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 1 А. Арк. 322-370.

[20] Зустріч із нею допомогла мені відійти від нової офіційної точки зору, яку вперше озвучив у Спілці письменників М. Голушко (зустріч з письменниками провів О. Мусієнко). Для другої поїздки до Н. Павлушкової дав транспорт Св. Патріарх Володимир (Романюк), якого я супроводжував у поїздці до Німеччини (1994). Див. : Білокінь С. СВУ - опера ҐПУ? // Наш час. К., 1992. № 12. С. 3.

[21] Цит. за : Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління. С. 93.

[22] ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 184. Арк. 87. Див. : Пристайко В., Шаповал Ю. Справа „СВУ”. С. 91.

[23] Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х. : Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 336.

[24] Винувальний висновок у справі контр-революційної організації «Спілка Визволення України». [X. :] Держтрест «Харполіграф», [1930.] С. 5.

[25] Там само.

[26] Там само. С. 5-6.

[27] Заславский Давид Иосифович (1 / 13 I 1880, Київ. губ. – 28 III 1965, Москва). Наймиты панской державы против рабочего класса УССР : СВУ и рабочий класс. [X. :] Укр. робітник, [1930.] С.16

[28] «Спілка визволення України» : Стенографічний звіт судового процесу. Т. 1. С. 194.

[29] Антоненко-Давидович Б. СВУ. С. 42.

[30] Там само. С. 45.

[31] Снєгірьов Г. Набої для розстрілу. С. 176.

[32] Процесс СВУ : А в Киеве - дядьки // Известия. 1930. 21 марта.

[33] «Спілка визволення України» : Стенографічний звіт судового процесу. Т. 1. С.

[34] Лубянка : ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ, 1917-1960 : Справочник / Сост. А.И.Кокурин, Н.В.Петров. М. : Междунар. фонд «Демократия», 1997. С. 20.

[35] Білокінь С. Нові студії з історії большевизму : І-VІІІ. К., 2007. С. 339-340.

[36] ГДА СБУ. № 67098 ФП.Т. 10. Арк. 28 зв.

[37] Там само. Арк. 108.

[38] Там само. Арк. 16.

[39] Там само. Арк. 55.

[40] Кучеренко Микола Олександрович, Панькова Світлана Михайлівна, Шевчук Галина Володимирівна. Я був їх старший син : (рід Михайла Грушевського). К. : Кий, 2006. С. 306-307.

[41] Наука и научные работники СССР. Часть VІ. С. 461.

[42] Історія України : Короткий курс. К. : Вид-во АН УРСР, 1940. С. 332-333.

[43] Воблий К. та ін. Нарис історії України. Без місця (!) : Вид-во АН УРСР, 1942. С. 190.

[44] Див. : Бажан М.П. До кінця розгромити і викорінити рештки буржуазно - націоналістичної ідеології // Вітчизна. 1946. № 9. С. 169 - 178 ; Против националистических извращений в современной науке об истории Украины // Правда Украины. 1947. 14 декабря. № 272 (2724). С. 3 - 4.

[45] Пор. : У лещатах тоталітаризму : Перше двадцятиріччя Інституту історії НАН України (1936-1956 рр.) : Зб. док. і мат. У двох частинах. К., 1996.

[46] Півсторіччя суду проти СВУ-СУМ. Ню-Йорк ; Вашингтон, 1980. С. 1.

[47] Білінський Я. Спілки Визволення України (СВУ) процес // Енциклопедія українознавства. Том II / 8. Paris ; New York, 1976. С. 3006.

[48] Півсторіччя суду проти СВУ-СУМ. С. 1.

[49] ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 1 А. Арк. 371-373. Секретно.

[50] В оригіналі явна друкарська помилка, через яку незрозумілі межі цитати.

[51] У справі підшито ксерокопію польського оригіналу, де розповідалося, що Александровський – сибіряк, що приїхав до УРСР за сім місяців перед розглядуваними подіями (Арк. 379).

[52] Радянська енциклопедія історії України, Том 1. К., 1969. С. 193-194.

[53] Там само, Том 4. К., 1972. С. 199.

[54] Письменники Радянської України, 1917-1987 : Біобібліогр. довідник / Авт. -упор. В. К. Коваль, В. П. Павловська. К. : Рад. письменник, 1988. С. 555.

[55] Снєгірьов Г. Набої для розстрілу. С. 87.

[56] Там само. С. 84.

[57] Світлична Надія. «Підуть і правнуки…» // Багаття : Борис Антоненко-Давидович очима сучасників. К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. С. 316.

[58] Горбаль Микола. «А він все ще стояв…» // Багаття : Борис Антоненко-Давидович очима сучасників. К., 1999. С. 326-327.

[59] Бойко Леонід. Борис Антоненко-Давидович // ... З порога смерті... : Письменники України – жертви сталінських репресій. Вип. 1. К. : Рад. письменник, 1991. С. 44-47.

[60] Перше видання їх : Антоненко-Давидович Борис. На шляхах і роздоріжжях : Спогади. К. : Смолоскип, 1999. С. 16-226.

[61] Антоненко-Давидович Б. СВУ. С. 35.

[62] Там само. С. 49.

[63] Там само. С. 55.

[64] Там само. С. 57.

[65] Там само. С. 58-59.

[66] Там само. С. 60.

[67] Там само. С. 51.

[68] Байрак Я. В лабетах обставин // Багаття : Борис Антоненко-Давидович очима сучасників. К., 1999. С. 306.

[69] ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 1 А. Арк. 418-431.

[70] Хто є хто в Україні. К. : Київ наук. т-во ім. Петра Могили, 2004. С. 503.

[71] ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 1 А. Арк. 107.

[72] Там само. Арк. 147.

[73] Там само.

[74] ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 1 А. Арк. 425.

[75] Там само.

[76] Там само. Арк. 426.

[77] Соловей Дмитро. Голгота України.Част. 1 : Московсько-большевицький окупаційний терор в УРСР між першою і другою світовою війною. Вінніпег : Укр. голос, 1953. 288 с.

Соловей (Соловій) Дмитро Федорович (23 Х / 4 ХІ 1888, с. Срібне Полтав. губ., тепер м. Срібне Срібнянського району Чернігів. обл. – 9 VІІ 1966, Сент - Пол, США), історик, статистик публіцист. Вчився на іст. - філол. факультеті Харків. ун - ту до 1914. У 1920 - і аспірант, наук. співроб. Харків. науково - дослідної кафедри історії укр. культури. У 1936 - 1941 викладав у середній школі укр. мову і літературу. З 1944 на еміґрації в Німеччині. 1950 переїхав до США, де працював на фізичній роботі, потім пішов на пенсію. – Бібліогр.: Соловей Оксана, Юренко Олександр. Матеріали до бібліографії Дмитра Солов'я // Полтавська Петлюріана: Матеріали шостих петлюрівських читань. [Кн. ] 5. Полтава, 2003. С. 225 - 253 (367 №). – Тв.: До питання про кількість кріпаків на Україні // ЗІФВ ВУАН. К., 1927. Кн. ІХ; Рец. на кн.: Попов О. Хлібна торгівля України. Передвоєнна криза українського хлібного експорту. Х.: Рад. селянин, 1927. 253 с. // Черв. шлях. 1927. № 11. С. 271 – 273; Рец. на кн.: Воблий К. Г. Нариси з історії російсько - української цукрово - бурякової промисловости. Т. 1. Вип. 1. К., 1928. 248 с. (Зб. соціяльно - екон. від. / УАН ; № 10) // Черв. шлях. 1929. № 7. С. 250 – 251; Село Кишинька (sіc), Кременчуцька округа // Краєзнавство. 1930. № 1 - 5. С. 36 - 53; Стежками на Голгофу (1952); Україна в системі совєтського колоніалізму (1959); Голод у системі колоніального панування ЦК КПСС в Україні (1959). – Дж.: Бакало Іван. Світлій пам'яті Дмитра Федоровича Солов'я // Нові дні (Торонто). Ч. 201. 1966. Жовтень. С. 17 - 19; Петренко П. Один з останніх могіканів // Вільна Україна. 1967. Ч. 54; Петренко П. Й. Дмитро Соловей: Силюета і спогади. Вінніпеґ: Тризуб, 1967. 24 с.; Іванівський Арсеній. Мій дорогий ідеаліст // Молода Україна. Ч. 158. 1968. С. 7 - 8; Петренко П. Й. Один з останніх могікан: Пам’яті Дмитра Солов’я. Нью - Йорк; Дітройт, 1968. 31 с. (Доповнена відбитка з журналу “Вільна Україна”, чч. 54 - 56); Костюк Гр. Сталінізм в Україні (1995). С. 6, 253; Укр. журналістика в іменах. Вип. 3 (1996) С. 280 - 281 (Кость С. ); Білокінь С. Масовий терор (1999). С. 76, 218, 219, 241, 242, 314; Особові архівні фонди (2002). С. 174; Юренко О. П. Д. Ф. Соловей як людина, учений і краєзнавець // VІ Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства. С. 245 - 246; Білокінь С. На зламах епохи (2005). С. 314; Музей України (2006). С. 21, 88, 150; Ханко В. Полтавщина: плин мистецтва (2007). С. 100, 101, 347, 348.

[78] Чекісти не хотіли перекладати назву цієї партїї на російську інакше, аніж «Украинская Мужичья Партия» (Пристайко В., Шаповал Ю. Справа „СВУ”. С. 145 та ін.).

[79] Соловей Дм. Голгота України. С. 282. Пор. с. 96, 116.

[80] Туркало Костянтин (Кость) Тимофійович (1892 - 1979, США), громадсько-політичний діяч. Син священика. Навчався в Кам'янець-Подільській духовній семінарії та Київському політехнічному інституті. З 1912 друкувався в газеті «Рада». Член Центральної ради (1917-18). Був ув'язнений ЧК (1921). Після Ол.Дорошкевича головував у київському лекторського бюро в часи українізації (1924-26). Ред. Технічного відділу Інституту української наукової мови (1926-29), ред. мови газети «Пролетарська правда». Викладач хімії київського Інженерно-меліоративного інституту, Медичного інституту, перекладач і редактор ДВУ. Одержав три роки суворої ізоляції, але умовно. Знову арештований 1930-31. 1931-39 перебував на засланні. Перед приходом німців перейшов на нелегальне становище. Виїхав на еміграцію.- Тв. : Словник технічної термінології : Комунальне господарство. К., 1927-28. 172 с. (Вид. 1-2). Підп. : Туркало К. і Фаворський В. ; Рец. : Дубровський В. Російсько-український технічний словник // Вісник Інституту української наукової мови. Вип. 1. К., 1928 ; Сорок п'ять : Спогади з судового процесу СВУ 9.3. - 20.4. 1930 року // Нові дні. Ч. 34. Торонто, 1952. Листопад. С. 4-8, 29-30 ; Ч. 35. Грудень. С. 7-9 ; 1953. Ч. 38. Березень. С 9-11 ; Ч. 39. Квітень. С. 8-9 ; Тортури. К. ; Нью-Йорк : Наша батьківщина, 1963. 202 с. ; Спілка Визволення України // Нові дні. 1969. Жовтень. Ч. 237 ; Листопад. Ч. 238. С. 10-13 ; Грудень. Ч. 239. С. 7-15 ; «На Шипкє всьо спокойно» (7-мий Собор УПЦ) // Православний Українець. Ч. 125. 1972. Січень-березень. С. 19-22 ; Спілка Визволення України : [Відповідь на статтю О.Майданського] // Український православний вісник. 1973. Червень. С. 16-20 ; Ще кілька слів про Спілку визволення України : [Виправлення помилок Н.Павлушкової] // Нові дні. 1974 Травень ; З приводу наклепницької писанини в журналі «Місія України» // Українські вісті. 1976. 30 травня, 6 червня ; Спілка Визволення України : [Відповідь на статтю В.Плюща] // Українські вісті. 1976.6-7 серпня ; Спогади. Нью-Йорк, 1978. 132 с. – Дж. : Ювілейні дати // Нотатник. 1972. Вересень.

[81] Лист В.Кубійовича до К.Туркала від 23 листопада 1976 року.

[82] Білінський Я. Спілки Визволення України (СВУ) процес // Енциклопедія українознавства. Том II / 8. Paris ; New York, 1976. С. 3006.

[83] Під осуд української громадськости // Визвольний шлях. 1978. Кн. V. С. 632.

[84] Лівицький Микола. Спілка Визволення України // Мета. 1971. Січень. Ч. 1 (59).

[85] Лист К.Туркала до М.Лівицького від 30 жовтня 1976 р.

[86] Заславский Д. Наймиты панской державы. С. 43.

[87] Туркало К. До тридцятих роковин судового процесу СВУ. Машинопис.

[88] Винувальний висновок у справі контр-революційної організації «Спілка Визволення України». [X., 1930.] С. 49.

[89] Лобуцький Володимир Карлович (28 ІV 1908, Київ – 15 VІІ 1973, Гадамар, Німеччина), публіцист. Чоловік Нат. Павлушкової. – Тв. : Українські націонал-комуністи : Їх роля у визвольній війні України 1917-1956 рр. Вид. 2. Нью-Йорк ; Торонто ; Сидней, 1983. Підп. : Наддніпрянець Вол. (= Спілка Визволення України. Вип. 25).

[90] Павлушкова Наталя Петрівна (1907, Тула - ?), племінниця С.Єфремова. Росіянка. Студентка Київського худ. ін-ту (її особова справа у фонді КХІ). Арештована 3 квітня 1929 р. Була звинувачена в участі у «Комітеті визволення України». У винувальному висновку в справі «Комітету» перераховано 28 осіб, у вироку Колегії ОГПУ 8 липня 1929 р. – 26 осіб (ті самі, крім не притягнутого до справи з огляду на його похилий вік кооператора Миколи Васильовича Левицького (1859 - 1936) та Павлушкової, якій спершу слідчий домагався 3 років концтабору). Тв. : Про існування СВУ-СУМ // Аванґард. Брюссель, Р. ХХХІІ. Ч. 3-4 (140-141). С. 168-172. – Дж. : ГДА СБУ. № 67213 ФП.

[91] Єфремов Сергій. Щоденники, 1923-1929. К. : Рада, 1997.С. 752.

[92] ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 1 А. Арк. 176-177.

[93] Єфремов Сергій. Щоденники. С. 765.

[94] Там само. С. 765-766.

[95] Калинник (Калиник) Олекса Михайлович (справжнє – Самійленко ; 30 ІХ 1909, Ромни Полтав. губ. – 18 ХІ 2001, Лігайтон, Па, США). – Дж. : Свобода. 2001. 23 листопада. № 47. С. 31 ; Енциклопедія української діяспори. Т. 1 : США, Кн. 1 (А-К). Нью-Йорк, Чікаго : НТШ, 2009. С. 332-333.

[96] Калинник О. Відродження СВУ // Місія України. 1957. Травень-червень. Ч. 1. С. 2-3.

[97] Плющ Василь. Спілка визволення України : її мета та ідеї // Спілка визволення України : 36. 1. Мюнхен, 1953. С 53.

[98] Спілка Визволення України : Ідейні основи, історія та матеріяли до пізнання її діяльности на рідних землях. Зб. 1. Мюнхен, 1953. 64 с.

Гол. редактор Вас. Плющ. Члени редакції : П. Курінний, Ст. Ленкавський.

Рец. : Соловей Дм. Про нові матеріяли до історії СВУ // Вільна Україна. Ч. 2. 1954. С. 52-56 ; Ч. 3. 1954. С. 60-64 ; Соловей Дм. Чи СВУ 1952 року, засноване на еміґрації, є відновленням СВУ другої половини 1920-их років в УСРР? // Вільна Україна. Ч. 4. 1955. С. 61-64.

Із змісту : Татусь Михайло (18 Х 1893, Північний Кавказ – не раніше 1953). Доля академіка С.О.Єфремова (С. 43-52).

Спілка Визволення України й Спілка Української Молоді : Спогади, документи й матеріяли про діяльність. Зб. 2 / Ред. В.Коваль. Ню-Йорк ; Мюнхен, 1964. 272 с.

Із змісту : Павлушкова Наталя. Спілка Визволення України й Спілка Української Молоді : Спогади (С. 20-73), Полонська-Василенко Н., С.О.Єфремов : Спогади (С. 90-100), Горецький Б. Загибель славного роду : Спогади (С. 106-116), Горецький Б. Володимир М. Чехівський (С. 117-124), Полонська-Василенко Н. Михайло Є. Слабченко (С. 125-130), Калиник О. Терор в Україні за Скрипника (С. 174-179), Косаренко-Косаревич В. Сталінське правління в Україні (С. 214-220), СВУ й «культурний обмін» (С. 225-233), Бобровський Ю. Імперіялізм Росії і московський народ (С. 249-258).

[99] Косаренко-Косаревич Василь (23 березня 1891, Лани, пов. Кам'янка-Струмилова, Галичина – 30 вересня 1964, Нью-Йорк), публіцист, політичний діяч. 1918 служив у Міністерстві закордонних справ УНР. Член укр. делегації на мирних переговорах 1918 у Бресті. Після війни, на еміґрації доповнив студії з інженерних і політичних наук у Берліні. 1943 заарештований ґестапо за критику гітлерівської східної політики. Два роки провів у концтаборі. 1952 еміґрував до США. Дружина - Ірина Гнатюк, дочка фольклориста Володимира Гнатюка. Дочка Ляля-Христина Гедерсман. – Тв. : Московський сфінкс : Міт і сила в образі сходу Европии. Ню Йорк, 1957.Дж. : Василь Косаренко-Косаревич, публіцист і політик помер [] // Листи до приятелів. 1964. Кн. 9/10. С. 61 ; Цінне поповнення архіву НТШ // Вісник НТШ. Львів, 2000. Осінь. Ч. 24. С. 9.

[100] Курінний Петро Петрович (4/16 травня 1894, Умань - 25 листопада 1972, Мюнхен), археолог, історик. Син адвоката, члена Одеської громади. Учень і товариш Д.Щербаківського. Закінчив іст.-філол. фак. Ун-ту Св.Володимира (осінь 1917). Директор Всеукраїнського музейного містечка. – Дж. : Білокінь С. Музей України : (Збірка П.Потоцького) : Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 457.

[101] Снегирев Гелий. Мама моя, мама… : Лирико-публицистическое исследование // Континент. Кн. 11. 1977. С. 11-53 ; Кн. 12. 1977. С. 163-209 ; Кн. 13. 1977. С. 173-203 ; Кн. 14. 1977. С. 152-192 ; Кн. 15. 1978. С. 90-122.

[102] Книжка Євгена Снєгірьова про процес СВУ і СУМ – нове свідчення трагедії української інтеліґенції // Свобода. 1977. 29 квітня. С. 2, 6. Відгук : Головна Управа СВУ. Дядьки з «Кобзарями» в торбах // Свобода. 1977. 14 травня. Див. також : Некрасов В. И не стыдно? // Новое русское слово. 1977. 28 августа ; Туркало К. О статье В.Некрасова «И не стыдно?» // Новое русское слово. 1977. 8 сентября ; Протест «Спилки Вызволення Украины» // Новое русское слово. 1977. 21 октября.

[103] Платковський М. Антиукраїнські виступи «Континенту» // Свобода. 1977. 12 серпня. Ч. 158.

[104] Снєгірьов Гелій (Євген). Набої для розстрілу та інші твори. Нью-Йорк, Торонто, 1983. 492, [4] с.

[105] Там само. С. 121-122.

[106] Зберігається в приватному архіві.

[107] Снєгірьов Г. Набої для розстрілу. С. 236.

[108] Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 9 липня. № 27 (4488). С. 8 ; 16 липня. № 28 (4489). С. 8 ; 23 липня. № 29 (4490). С. 8 ; 30 липня. № 30 (4491). С. 8.

[109] Павлушкова Наталя Петрівна. Про існування СВУ-СУМ // Аванґард. Брюссель, Р. ХХХІІ. Ч. 3-4 (140-141). С. 171.

[110] Снєгірьов - КГБ і їхні підручні : 36. документів. Ню-Йорк : СВУ, 1977. [2], 244 с.

[111] Андрієвська Ольга Трохимівна (1876, Чернігівщина - 11 XІІ 1937, Саратов), філолог, гром. діячка. Дочка священика. 1900 - 01 оселилась у Чернігові. Брала участь у гуртках, поширювала нелегальну літ-ру. Член Черніг. “Просвіти”. Приятелька родини Коцюбинських. Працювала у стат. бюро Черніг. губ. земської управи. 30 VІІІ 1903 у Полтаві виступила на ювілеї Котляревського як делегатка чернігівського драм. т-ва. Її виступ укр. мовою голова зборів полтавський міський голова перебив (Лотоцький Ол. Сторінки минулого. Ч. 2. Варшава, 1933. С. 280). Учасниця укр. наук. курсів у Львові 1904 (Там само. С. 148 ; є фото). 1906 поліція знайшла у неї кілька десятків прокламацій та брошур. Київ. судова палата засудила її до ув'язнення (1908 замінене на заслання до Сибіру). Під псевдонімом “Івась” надрукувала ліричну мініатюру “Нічка весняна, тиха...“ (Розвага : Укр. декламатор. Т. 2. К., 1908. С. 397 - 398). Відомі два її листи до М. Коцюбинського (1908 - 09 з Праги й Рима ; Листи до Михайла Коцюбинського. Т. 1. К., 2002. С. 34-35 ; листи Коцюбинського до неї загинули після її арешту). На поч. 1908 одержала дозвіл виїхати за кордон. Посередничала в перекладах творів Коцюбинського чеською мовою. Про неї останній писав Іп. Бочковському та В. Гнатюку. 1911 повернулась до Чернігова. 1915 мешкала в Києві у Покровському монастирі на Діонісіївському пров., 15. На поч. VІ 1917 обрана секретарем ЦК (Президії Ради) Союзу укр. автономістів - федералістів (Дорошенко Дмитро. Історія України 1917-1923 рр. Т. І. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. С. 51 ; Український національно-визвольний рух, ІІІ-XІ 1917 року : Док. і мат. К., 2003. С. 354). Науковий співробітник, учений діловод (1919-21), бібліотекар (1922 - 27) Комісії для складання словника української живої мови ВУАН. У помешканні, де вона жила (Нестеровська, 17, пом. 24), була вільна кімната, там нелегально оселився С. Єфремов (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58624 ФП / кор. 1484. Арк. 3). Зберігала 12 аркушів цензурного примірника “Кобзаря” 1860 (Білокінь С. “Музей України ; Збірка П. Потоцького” : Доба, середовище, загибель. К., 2002. С. 130). Передала збірку програмок “театру корифеїв” до Театрального музею (Звіт, 1926 - 1929 / ВУАН ; Театральний музей. К., 1930. С. 10, 15). Ув'язнена у справі СВУ. 4 ІІ 1930 одержала 7 років концтабору, 15 ІІ 1935 внаслідок перегляду справи заслана до Саратова. Там знову ув'язнена, ішла в одній справі з Й. Гермайзе та Нат. Коцюбинською. Рішенням судової трійки при Управлінні УНКВД по Саратовській області 8 XІІ 1937 усіх їх розстріляли (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58624 ФП / кор. 1484 ; Шаповал Ю. Україна 20 - 50 - х років : сторінки ненаписаної історії. К. : Наукова думка. 1993. С. 141). Алла Баринова називає як її посправників дружину Ол. Шумського Євдокію Гончаренко, Наталю Коцюбинську, Гліба Дорошкевича та Петра Палька (Баринова А. Ольга Трохимівна Андрієвська : Сторінки життя // Зона. 2001. № 15. С. 122. Підп. : Чумак А.). Сестра Василя А. Чол. : Всеволод Михайлович Ганцов (Снєгірьов Г. Набої для розстрілу (1983). С. 240). – Дж. : ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58624 ФП / кор. 1484 ; Енц. українознавства. Т. І. С. 44 ; Історія Академії наук України, 1918-1923 : Документи і матеріали. К. : Наукова думка, 1993. С. 227, 259, 385, 386 ; 1924-1928 : Документи і матеріали. К. : НБУВ, 1998. С. 153, 526 ; Єфремов С. Щоденники, 1923-1929. К., 1997. С. 406 ; Баринова А. Ольга Трохимівна Андрієвська : Сторінки життя // Зона. 2001. № 15. С. 100–126. Підп. : Чумак А. ; Танюк Л. Твори. Т. ІV (2004). С. 689 ; Зайцева З. Український науковий рух : інституціональні аспекти розвитку (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). К. : КНЕВУ, 2006. С. 303 ; Турченко Ф.Г. Микола Міхновський : життя і слово. К. : Генеза, 2006. С. 119 ; Циганкова Е. Сходознавчі установи в Україні : (радянський період). К. : Критика, 2007. С. 34, 62.

[112] ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 99. Арк. 182.

[113] Бігановська Євгенія Іванівна. Секретар журналу "Книгар". Гр.Кочур опублікував (Жовтень. 1966. № 8. С. 103) жартівливий дарчий напис М.Зерова на примірнику його «Антології» (К., 1920). Інскрипт датується 4 серпня 1920 р.

[114] ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 99. Арк. 188.

[115] Там само.

[116] Там само. Арк. 189.

[117] Литвицький Микола Ол. (1890-1940) – український урядовець, кооператор з Поділля. Товариш міністра внутрішніх справ УНР Директорії (1920). Абсольвент Української Господарської Академії, працював на землях Карпатської України (Українська висока політехнічна школа на чужині. Т. ІІ : Український Технічно-Господарський інститут (Подєбради, Реґенсбурґ, Мюнхен), 1932-1952. Ню-Йорк : Друкарня УПЦ в США [So. Bound Brook, N. J.], 1962. С. 109). Розстріляний угорцями. – Дж. : Наріжний Симон Петрович (1898-1983). Українська еміґрація. Культурна праця української еміґрації між двома світовими війнами. Ч. І. Прага, 1942. С. 345 ; Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки, 1918-1920 : Документи і матеріали. Т. 2. К., 2006. С. 707.

[118] ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 11. Арк. 105 зв. (рукопис), 113-114 (машинопис).

[119] Антоненко-Давидович Б. СВУ. С. 53.

[120] Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. : Джерелознавче дослідження. К., 1999. С. 122 ; Данилейко В. Думки. Полтава, 2006.  С. 404 ; Органи державної безпеки Київщини (1917-2008) у фотографіях та документах. Вид. 3 доопрац. і доповн. / Авт.-упор. О.І.Шевченко. К., 2008. С. 169.

[121] ГДА СБУ. № 58603 ФП. Т. 10 (Материалы агентурного дела «Забытые»). Арк. 103-104.

[122] Бондаренко Галина Минівна. Член «Комітету Визволення України». Була присутня на присвяченій «СВУ» лекції в Будинку вчених АН УРСР 15 травня 1989 року, яку провів українознавчий клуб «Спадщина».

[123] Див. : Снєгірьов Г. Набої для розстрілу. С. 240-241.

[124] Матеріали кримінальної справи № 475 // Аулова Людмила, Даниленко Василь, Лавренюк Валентина. Голодомор 1932-1933 років в Україні за документами ГДА СБУ : Анотований довідник. Львів, 2010. С. 363-415.

[125] Релігійний аспект процесу «СВУ» лишається поза рамками цієї розвідки.

[126] Харченко Антон Іванович (5 VIII 1887, с. Шамраївка Велико-Половецького пов. Київ. губ. – не раніше квітня 1937), редактор кількох журналів («Кооперативна зоря» та ін.), що його видавав «Дніпросоюз». 1921 емігрував до Польщі, перебував у Парижі й Берліні. Як зміновіхівець у червні 1923 повернувся до Києва. Працював у «Книгоспілці» та «Вукопспілці». Разом з Мик. Зеровим здійснив стилістичну редакцію другого тому «Творів» М.Гоголя «Миргород» (К. : Книгоспілка, 1930). За рекомендацією Вас. Іванушкина (раніше завідував «Книгоспілкою», де Харченко був редактором) працював у Всенародній бібліотеці України, звільнений з посади (1936). Потім працював у Держлітвидаві перекладачем. За рекомендацією члена партії Марії Мих. Хілінської (згодом зав. Рукописним відділом ВБУ) працював редактором звукової картини «Я люблю». Др. Наталя Іванівна (Красицька), двоюрідна сестра дружини розстріляного (1934) поета О.Влизька. Адреса : Кругло-Університетська, 3 а, пом. 4. Арешт. 1 листопада 1936. 17 квітня 1937 Судово-наглядова колегія Верховного суду СРСР (Москва) замінила розстріл на 10 років плюс п'ять з конфіскацією. - Дж. : ГДА СБУ. № 50543 ФП ; Безсмертні : Зб. спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару. Мюнхен, 1963. С. 291 ; Дубровіна Л. А., Онищенко О. С. Історія НБУ ім. В.І.Вернадського, 1918-1941. К., 1998. С. 257, 259, 260.

[127] Близьку до Чикаленкової думку висловив К.Туркало : «Промова А.Ніковського на судовому допиті виглядала як прокурорська промова над визвольною боротьбою УНР 1917-20 років. Про СВУ, тобто про його чи її роботу він нічого не казав, - тільки, що привіз Чикаленкового листа до Єфремова і мав завдання від закордонного СВУ організувати СВУ тут. А решта промови – ганьбив і паскудив усіх і вся – з визвольної боротьби. Л.М.Старицька-Черняхівська не могла спокійно сидіти під час його промови. Вона ввесь час сіпала мене за рукав і пошепки казала : «Хто його тягне за язик?», «Для чого це?», «Що він каже?», «Чи він здурів?» тощо» (Туркало К. Спілка Визволення України // Українські вісті. 1976. 6-7 серпня).

[128] Рукою К.Туркала приписано : «Помер 7 III 1965 р. о 2 год. вдень».