Шевченківський Дім – завдання нашого часу

 

Кілька слів про себе. Я, Білокінь Сергій Іванович, - кажуть, не останній у цій країні історик. Кандидат філологічних наук (дисертація «Предмет і завдання літературознавчого джерелознавства), доктор історичних наук (монографія «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-41 рр.»). Характерно, що обидва дипломи – із джерелознавства. Лауреат Національної премії України ім.Т.Шевченка. Заслужений діяч науки і техніки України. Дійсний член Української Вільної Академії наук (Нью-Йорк). Почесний академік Академії наук вищої школи України. На останньому з'їзді Товариства книголюбів мене було обрано на голову Всеукраїнського товариства бібліофілів. Ніколи не робив кар'єри, не мав жодних посад. В Інституті історії мої знання взагалі виявились не потрібні, - тут я  навіть не член вченої ради. Нині мені 64 роки, - я вже пережив свого батька.

Протягом довгих років роботи в науці у мене накопичився чималий архів. Я видав із нього спомини Михайла Грушевського (журн. «Київ», 1988-89), промову Григорія Політики в загальних зборах укаїнського шляхетства у Глухові про права, переваги й потреби України, 1763 (Український археографічний щорічник, вип. 15. К., 2010) тощо. До мене перейшли папери общини найвизначнішого з київських йосифлян о. Анатолія Жураковського (розстріляний 1937 року), описані у присвяченій йому монографії. Зберігаю родинний архів Бориса Федоровича Матушевського, що йшов у процесі «СВУ», спогади Ярослави Музикової про ув'язнення, передсмертні листи мистецтвознавця Є.Кузьмина із заслання. 1997 року я склав для порядку заповіт, призначивши свої папери до Інституту рукопису кол. Всенародної бібліотеки України УАН (тепер НБУ ім. В.І.Вернадського), де я колись працював і звідки 1981 року мене вигнали. У його путівнику він значиться серед нерозібраних архівів [1]. Так мої папери опиняються серед фондів – за абеткою - Ол.Кістяківського, Ол.Лазаревського, В.Модзалевського, С.Таранушенка та інших українських вчених – наших попередників. Для мене як вченого це велике щастя.

Тим часом ще остаточно не вирішилось, що робити з книгозбірнею. Історію формування своїх збірок викладено в моїх спогадах [2]. Найповніше представлено в мене довідкову літературу з українознавства, історію України, українське мистецтво (видання починаються з 1870-х років), наукову періодику, історичне краєзнавство. Окремий відділ, так би мовити, спецфонд – це книжки, привезені з Німеччини, США й Канади (бл. 50 погонних метрів), серед них циклостилеві діпівські виданні й навіть кілька газетних підшивок. Маю книжки з бібліотеки М.Грушевського, книжки з автографами М.Максимовича, П.Куліша, С.Єфремова, М.Зерова, Ю.Клена, І.Світличного та ін. Кілька полиць «Киевской старины» й «Записок» НТШ з ініціалами М.Г. на спинках (на жаль, некомплект) я набув від онуки етнографа Марка Федоровича Грушевського Алли Анатоліївни Грушевської. Ініціали мого діда Феодосія Мухи стоять на полотняних оправах «Літературно-наукового вісника», - сподіваюся, Василь Яременко колись мені решту томів поверне, бо «читає» щось надто довго.

Чимало цінних видань, що містять потужну україніку, придбано у Я.І.Бердичевського, серед них усі, що вийшли друком, випуски словника «Деятели революционного движения в России» (Тт. 1-3, 5. М. : Изд-во Всесоюзн. о-ва полит. каторжан и ссыльно-поселенцев, 1927-34), «Справочный словарь о русских писателях и ученых, умерших в XVIII и XIX столетиях» Г.Геннаді (1876-1908), 16 томів «Русского биографического словаря» тощо. Від нього я маю також зошити, де С.Єфремов наклеював стовпчиками газетні витинки зі своїх статей, дописуючи від руки окремі місця, та познаючи, що саме з цензурних міркувань узагалі не вийшло у світ. З іншого джерела маю ще кілька зошитів трошечки інакшого формату. Вони десь блукали по світу, поки знову з'єднались на моїй полиці. Решта зошитів, видно, десь пропала. Аналогічним чином зберігав свої статті А.Н.Бенуа. Сподіваюся на появу видавця, що хотів би видати Єфремова повністю.

 В удови о. Алєксандра Ґлаґолєва Татьяни Павловни я придбав один місяць «Четьїх-міней» з інскриптом Стефана Яворського. Незабутня Алла Горська подарувала мені стародрук з інскриптом Тимофія Щербацького і «Вишневецкий замок» братів Лукомських із збірки Георгія Нарбута, а М.А.Грузов – рідкісний з рідкісних примірник знаменитого нарбутівського збірника, що не вийшов у світ. Маю коли не 100, то принаймні 95-99 відсотків видань Історично-філологічного відділу ВУАН, повні комплекти журналів «Основа» (1861-62), «Наше минуле» (1918-19), «Бібліологічні вісті» (1923-30, включаючи перші машинописні числа), уанівської «України» (1924-30), «Первісне громадянство» (1926-30) тощо. До мене дійшли уламки могутніх книгозбірень давніх україністів - Миколи Макаренка (експонувались наприкінці 2011 року на виставці, присвяченій Ф.Ернстові), Олексія Новицького, 47 та 67 томи конволютів Сергія Єфремова, які він називав «Збіраниця». Юрій Шевельов передав мені збірку окремих відбиток своїх праць («сепараток», як він їх назвав; Віктор Кубайчук оцифрував ці речі й повісив в Інтернеті). Григорій Коляда подарував збірку окремих відбиток праць своїх та М.Возняка, а Ірина Олександрівна Лучник, племінниця братів Маслових – їх обох і Вадима Модзалевського. До речі, як  відомо, Юрій Володимирович Шевельов передав свою славістичну бібліотеку до Японії. Цей вибір має свої плюси, але мені хотілося б зберегти свої книжки в Києві, більше того, свою збірку примножити.

1983 року до складу моєї збірки увіллялась дуже коштовна й близька за напрямком бібліотека мого вчителя – одного з фундаторів української метабібліографії (бібліографія бібліографії) Ф.Максименка [3], заснована, судячи з його записів, бл. 1917 року. Виходить, разом моїй збірці вже близько 100 років. Коли його не стало, й я перевіз більшу частину його бібліотеки до Києва, де по суті вона перед війною сформувалась, я показав її Гр.П.Кочурові, - за один раз ми не вклались, демонстрацій відбулося три. На основі «цимелій» Федора Пилиповича та книжок іншого походження я опублікував студію «Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941» та кілька інших [4]. Маючи два примірники таких рідкісних видань, як «Записки Всеукраїнського Археологічного Комітету» (1930, на обкл. – 1931), зіставивши як бібліофіл два примірники каталога "Музею мистецтв ВУАН" С.О.Гілярова (1931; на цю ідею мене наштовхнула Інна Пант. Дорофієнко), я виявив, що тексти передмов у них різні [5]. Цього ще ніхто не помічав. Григорій Коляда студіював розбіжності у стародруках. Тим-то майбутні бібліофіли повинні звертати увагу на різні видання тієї самої праці (напр., на енциклопедії). Це чітко виявило б рух думки їхніх авторів і редакторів, зрештою, й самої епохи. До речі, у державних бібліотеках українська белетристика доби Розстріляного відродження вся дефектна: в одній книжці викреслено ім'я редактора, в іншій – автора коментарів. Деякі найкоштовніші видання, примірники яких перебували на еміграції, освічені й мудрі люди перевидали факсимільно. Діяльність Олекси Горбача, Дмитра Штогрина в цьому напрямку ще не відбито в науці.

У першому числі журналу Інституту культурології читаємо: «Документальна і книжкова збірки С.Білоконя давно заслуговують відзначення на державному рівні як визначної пам’ятки культурного надбання національного значення» [6].

Дійшовши, на жаль, критичного віку, я давно усвідомив, що своєї книгозбірні із собою не заберу, але хочу, щоб моя біда обернулась моїй батьківщині на добро. Виник варіант – директор Книжкової палати Микола Сенченко запропонував мені дати  в себе приміщення й ключа. Цей варіант мене не влаштував. Коли мене не стане, на другий день приміщення може виявитись порожнє, й ніхто нічого не доведе. Генеральний директор Києво-Печерського заповідника Сергій Кролевець запропонував повернути до життя другий ярус великої Лаврської дзвіниці, щоб мої збірки розташувати там. Поки те та се, до Лаврського заповідника прийшла бандитка-українофобка, що провела скорочення фахівців. Варіант відпав. Галичина й так багата на добрі книгозбірні, саме туди здебільшого пересилали свої книжки емігранти. Виникла ідея передати мою збірку до Полтави чи Чернігова, але спеціальні розшуки показали, що там найбільше начальство, умовно кажучи, колишні секретарі обкомів з відповідною ментальністю. Виявилося, що бібліотеку Полтавського кадетського корпусу по-варварськи було знищено кілька років тому. Ще інший варіант - Музей приватних збірок, під дах котрого я передав би і свою колекцію, й зібрав би книжки інших бібліофілів, які мають ті самі проблеми, що й я. Для цього музею немає приміщення, також немає коштів на його утримання. На котромусь етапі я шукав мецената. Його роль (передусім вирішення тієї самої проблеми з приміщенням, забезпечення книжкових оправ) мало бути відзначено чимось достойним, наприклад, олійним портретом чи різьбленим погруддям на першому поверсі тощо. У мріях зазіхав на приречений до знищення дім Сікорського на Ярославовому Валу, але. Бо потрібного українській культурі мецената я досі не знайшов ані в Києві (в Україні), ані в Канаді. Довелось переконатися, що українці – некнижна нація. Перебравши різні варіанти, я зупинився на бібліотеці Національного університету «Києво-Могилянська академія». Остання має певні недоліки, головний із яких – місцезнаходжєння у зоні затоплення. Біда може статися за 50 років, а може – сьогодні вночі, і на це немає ради. Мою бібліотеку кількісно оцінили (я ніколи не рахував кількости своїх книжок), - мені підказали, що їх (дуже приблизно) 50 тисяч.

Нині мене турбує інший момент. Рівняймося на великих. 1926 року колишній царський генерал Павло Потоцький (1857-1938) підписав угоду, якою передав свою збірку в дарунок українському уряду в особі Наркомату освіти. У червні 1927 у семи ваґонах його колекцію загальною вагою 38 тонн було перевезено до Києва й розташовано в двоповерховому корпусі митрополичих півчих праворуч від Троїцької надбрамної церкви. Щойно утворений заповідник, який одержав назву Музейного містечка, прийняв її як свій структурний підрозділ під назвою “Музей України. Збірка Потоцького”. Самого збирача було призначено пожиттєво його директором. У віці 81 року його заарештували. Вертаючись із допиту, він помер від побоїв під брамою Лук'янівської тюрми. Його дружину (онуку Дениса Давидова) та її сестру розстріляли. До Воркутлаґу потрапив його онук. Музей України розграбували. Цій історії я присвятив монографію [7].

Оскільки ми також живемо в епоху варварства, моя збірка, щоб ненароком не пропасти, повинна існувати як юридична особа. Офіційні особи приходять і йдуть, - що конкретно зможе її забезпечити?

Коли відбудеться передача моєї бібліотеки до бібліотеки Могилянки, вона перестане бути моєю власністю, і мої діти, ані друзі теж не матимуть на неї впливу. Майбутня Могилянка зможе робити з нею що завгодно, наприклад, передати до бібліотеки, умовно кажучи, харківського ЖЕКу № 127 або Гарвардського університету. Те й інше з різних причин мене не влаштовує. Тому я хочу знати, кому належить бібліотека самої Могилянки і який механізм її управління, наскільки вона залежна від тутешніх дикунів і їхніх диких інституцій. Треба відштовхуватись від  двох юридично оформлених статутів - бібліотеки Могилянки і моєї бібліотеки. З мого боку це має бути не просто колекція, що не розпорошується. Є, мовляв, колекції Петренка, Іваненка, є й Білоконева. У мене виникла думка виступити одним із фундаторів Шевченківського Дому, аналога Пушкінського Дому в Петербурзі. За большевиків я ініціював створення українського Матенадарану на основі приміщення кол. Всенародної бібліотеки України. Ідею розглядав мій колишній викладач Іван Курас, але тоді він не був до неї готовий, та й я мало що мав. Зараз уже мало тих двох залів, які мені показували на Подолі.

Спадкоємиця одного з київських бібліофілів Є.П. розглядала два варіанти – зберегти його збірку як цілість або передати її в т.зв. добрі руки, тобто продати будь-кому, в кого гроші. Як людина некнижна, вона, бідна, не знала, що, наприклад, збірку М.С.Лєсмана (Ленінград) було описано. Умовно кажучи, він мав три примірники тієї самої збірки Ал.Блока – з трьома різними інскриптами, і все це фахівці описали. У нашому випадку спадкоємиця навіть не уявляє, куди пішла майже унікальна (бо існували чотири примірники, не один) «Звиногородщина» Агатангела Кримського, якого Є.П. придбав в удови Доріана Дольда-Михайлика (це відомо лише Б-ому). Від бібліофільської діяльності Є.П. не лишилося сліду.

Нині як юридична особа я хочу підписати з Могилянкою певну угоду, що має діяти і після мене, й після нинішнього керівництва університету «Києво-Могилянська академія».

Головні засади майбутнього Шевченківського дому і моїх збірок у її складі зводяться до конкретних пунктів:

 1) Шевченківський дім назавжди перебуватиме в історичній столиці України - Києві.

2) Мої книжки здебільшого не оправлені. Цю незручність я хочу обернути на добро. Книжки за певним списком мають бути оцифровані, аби їх було повішено в Інтернеті. Оскільки книжкам при цьому буде завдано певної фізичної шкоди, слід за цим самим порядком і послідовністю їх пооправляти. Для цього бібліотека Могилянки як інша юридична особа, з якою я домовляюся, має підписати в угоді зобов'язання, що книжки оцифровуються, після чого оправляються. Це має відбутися не з чиєїсь ласки, яка може бути, а може й не бути, а за підписаною домовленістю бібліотеки Могилянки з фундатором книгозбірні, що їй надається. Ідея з Інтернетом добра й тим, що користувач знайомився б не тільки з моїми матеріалами, а ширше – взагалі з українікою.

3) Зі збірки Федора Пилиповича я маю верстку «Полудневої України» із серії порайонних збірників М.Грушевського, що у світ не вийшла. Окремі розвідки з того збірника видано, зокрема у збірнику пам'яті Валерія Отрішка я факсимільно видав студію С.Дложевського, присвячену Ольвії. Але задум Грушевського треба реалізувати повністю. Збірник «Полуднева України» повинен вийти у світ. Треба видати одним томом спомини М.Грушевського. Це теж повинно увійти до нашої угоди.

4) Бібліотека повинна переїхати за призначенням, розуміється, пронумерована й за списком. Про це нагадує мені щоразу Лариса Володимирівна Головата, з чиєю думкою я дуже рахуюся. Як один із засадничих принципів про це говорить Степан Захаркін. «Социализм – учет и контроль», - казав Ленін.

5) Статут Шевченківського Дому повинен передбачати право видавати книжки, а відтак їх продавати.

6) Щоб цей механізм діяв прозоро й чітко, щоб вирішувались інші проблеми, треба утворити наглядову раду. Половину її членів дає університет «Києво-Могилянська академія», половину плюс ще одного члена – я. Розуміється, перша половина має складатися не із співробітників самої Могилянки, інакше в ній не було б жадного сенсу. Було б найкраще, якби наглядова рада склалась не з декоративних функціонерів, а із вкладників найцінніших матеріалів до музею. Цю ідею запропонував мені Сергій Павлович Кролевець.

 Вважаю, що ми останнє покоління людей, яке читає книжки. Я маю сміливість вважати, що знаю книжку й знаю в Києві реальних книжних людей, перейнятих тими самими проблемами. Здебільшого після них їхні книжки, за великим рахунком, підуть на смітник або, смішно сказати, на розпродаж (некультурні люди вважають, що житимуть вічно). Дехто із слабкодухів замість приймати рішення самим відкладає його на волю непідготовлених нащадків. У Києві я знаю кілька гарних книгозбірень – за абеткою - Івана Олійника, Євгена Поповича, Валерія Шевчука, Василя Яременка та інших. Як складуться їхні долі? У Євгена Оксентовича пригадую такі рідкісні речі, як тритомник Мих.Семенка, такі вартісні, як колекція москвофільських календарів. Звичайно, після Павла Потоцького книгозбірень такого рівня й масштабу, як він,  не має ніхто, а в наші часи майже ніхто не має системної україніки. Більше того, наївні люди беруться про щось писати, не дуже розуміючи, що таке приватна бібліотека як така.

З іншого боку, саме тепер можна зібрати дивовижно цінну книгозбірню національного, ба навіть європейського масштабу. Мрія мого життя – створити щось середнє (говоритиму зрозумілими для загалу категоріями) між Музеєм книги (приватним) і Пушкінським домом. Перше, що для здійснення цієї мрії  потрібне – приміщення. Мені хотілося б залишити після себе не просто велику й цінну бібліотеку, як-от моя, а на порядок більшу. Колись я хотів її назвати Музеєм приватних збірок, Музеєм книги (приватним), тепер, з огляду на масштаб і значення майбутньої структури, бачу його у вигляді Шевченківського Дому. Відтак кожен старший бібліофіл, перше ніж відмовитись, разів сім всебічно над цим поміркує.

 Протягом усього життя, особливо інтенсивно – в останні роки – я працюю над покажчиком покажчиків «Довідкова книга з культурної спадщини України: Метабібліографія, зміст біографічних та інших словників тощо», робочий зошит до якого (накладом 75 примірників) вийшов 2009 року. Тоді я мав приблизно 34 арк., зараз у моєму комп'ютері понад 90 арк. Поки голова ще працює, хотілося б розлучитись у першу чергу з книжками, до яких звертатись, можливо, вже не буду, аби, скільки встигну, попрацювати з тим, що годиться для «Довідкової книги» чи вже «Енциклопедії» культурної спадщини України. Звичайно, це буде гарна річ, але як на нашу добу, добре було б до кожної позиції подавати не поклик на джерело, а увесь текст джерела. Виходить, не лише я цікавий Могилянці як дарувальник, а й вона мені, адже її студентство могло б створити базу даних.

Мені хотілося б, щоб майбутній Шевченківський дім відогравав не лише культурницьку роль, а й громадську, наприклад, встановив кілька меморіальних дошок, зокрема на Уманській, де мешкав лідер шістдесятництва Іван Світличний. Я не мав достатнього приміщення, і його періодику (з покрайніми записами) Леоніда Павлівна передала до якоїсь школи.

Вище декілька разів пропонувались моделі, як повертати біди на добро. Наведу останній приклад. Міська бібліотека ім. ВКП(б), що успадкувала обов'язковий примірник дореволюційного періоду, загинула під час війни. У 1991-92 роках, коли Кравчук підписував нові угоди з Росією, зокрема архівну, Україну представляли дуже слабкі фахівці. З того часу жодна бібліотека України не одержує союзний, ба попросту  обов'язковий примірник російських видань. Вистачить пройтись по каталогу Російської державної бібліотеки, щоб уявити масштаб наших втрат. Ні для кого не секрет, що нині в Росії приречені фонди Томської бібліотеки. Можна знайти аргументи, щоб Росія охоче й радо передала їх нам.

 

Сергій Білокінь

15 січня 2012 року.



[1] Особові архівні фонди Інституту рукопису / Нац. б-ка України ім. В.І.Вернадського: Путівник. К., 2002. С. 535-539, 653.

[2] Білокінь С. Початок кар'єри й історія моєї збірки // Сучасність. 2005. Ч. 2 (526). С. 81-114. Увійшло до моєї книжки: На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. 336 с.

[3] Див.: [Максименко Ф.] Відповідь [...] на анкету Товариства книголюбів у Москві або Ленінграді, 1975  //  Дашкевич Ярослав. Постаті : Нариси про діячів історії, політики, культури. Вид. 2, випр. й доп. Льв., 2007. С. 680-683; Збірник пам'яті українського бібліографа Федора Максименка. Львів, 2008; Білокінь С. Максименко Федір Пилипович // Енциклопедія історії України. Том 6: Ла - Мі. К.: Наукова думка, 2010. С. 456-458.

[4] До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 554-602.

[5] Білокінь С. Із практики поекземплярного дослідження українських совєцьких видань // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Вип. 16 (1). Львів, 2008. С. 223-236.

[6] Гирич Ігор. Грушевськіана С.Білоконя або Приватні збірки як культурна проблема // Культурологічна думка: Щорічник наук. праць. К., 2009. № 1. С. 165.

[7] Білокінь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006. 476 с.