Білокінь Сергій Іванович

IV.

Голодомор, різні типи й способи терору

 

Коли в мого прадіда Семена Денисовича Білоконя від голоду почали пухнути ноги, йому порадили зробити такий курінь, щоб вигріти їх на сонці. Ноги потекли. Коли він пішов, він лишав сліди, - невдовзі помер. Це діялось у селі Кожанці за Фастовом на Київщині. На його хресті є дата – рік 1933. Такі спогади збереглись у багатьох сучасних родинах. 

Управлінчий апарат СРСР застосовував до підвладної людності різні типи терору: економічний, фінансовий, психологічний та багато інших. Це відбувалось не з другої половини 20-х років і по 1953-й рік, як хотілося авторам партійних документів початкових часів перестройки, а з 1917-го і по рік 1991-й. Серед типів терору, спрямованих на пряме й безпосереднє нищення населення, були масовий терор, що відповідно до історичних періодів та безпосередніх завдань поділявся на кілька видів, а також терор індивідуальний.

 У монографії про масовий терор як засіб державного управління [1] я розглянув передусім, природно, масовий терор. Він змінив класову структуру суспільства, отже став мотором соціальної революції. Большевицька пропаґанда висунула свого часу гасло знищення класів. Його чудово затямило все населення країни, хоча тоді мало хто розумів, що воно власне означає. Совєцький розвідник і культуролог Віктор Петров дав свою інтерпретацію цього гасла: «В провідні свої настанови, в тези: «знищення кляс» і «побудови безклясового суспільства» большевизм вкладав не просвітницький або ж економічний сенс, а, насамперед, буквальний і конкретний сенс фізичного знищення. До побудови безклясового суспільства большевизм простував через океани людської крови. Гасло  з н и щ е н н я  розумілося в усій нещадній і лютій наготі цього слова. Соціяльна політика большевиків носила антисоціяльний характер» [2]. Ця ідея висіла у повітрі. Цілком незалежно від Петрова дещо пізніше приблизно ту саму думку висловив Солженіцин: «Можно было поверить, что уничтожаются классы, но люди из этих классов вроде должны были бы остаться?..» [3].

Масовий терор пережив кілька періодів розвитку – від імпульсивного й приголомшливого ленінського до планомірного сталінського, спрямованого уже на конкретно взятих осіб. Обидва види масового терору мали виразний соціальний пафос. Ленінський терор був спрямований проти елітарних класів – в першу чергу проти великої буржуазії та національної аристократії, дворянства. Маємо схвильоване спостереження простої жінки з Кубані: «Очевидно, про поміщиків та фабрикантів уже не було мови. Вони в перші місяці революції були ограбовані, викинені та здебільшого повбивані» [4].

Одним з головних завдань, яке вирішувала тоді влада, була також ліквідація професійних військових, що становили пряму загрозу для нового режиму [5]. Збереглися розстрільні справи на 100, 200 й більше офіцерів, що складаються лише з анкет і вироку. Вирок був відомий большевикам уже наперед. Я тримав у руках розстрільну справу на 287 офіцерів, засуджених у Феодосії на засіданні надзвичайної трійки 4 грудня 1920 року [6]. Ухвала формулювалась так: «Принимая во внимание доказанность (sic) обвинения всех вышепоименованных в количестве двухсот восьмидесяти семи человек как явных (sic) врагов трудового народа и контрреволюционеров - расстрелять, имущество их конфисковать» (арк. 3).

У сучасній історіографії визначилася тенденція максимально локалізувати усі злочини большевизму, зв'язавши їх з особою одним-однієї  людини, - Сталіна. Тим часом, якщо, навпаки,  розташувати епізоди терору у хронологічній послідовності, виявиться, що терор напряму випливає з марксистсько-ленінської ідеології і прямим попередником Сталіна був все-таки Ленін. Здається навіть, що в розробку теорії терору порівняно із своїм попередником  Сталін нічого принципово нового не вніс взагалі.

 Історіософія часів перестройки вбачала причини Великого (сталінського) Терору 1937-38 років передусім у поганій вдачі Сталіна. Вважається, якби повноту влади отримав хто-будь інший з тодішніх большевицьких лідерів - ті самі Бухарін чи Кіров, наприклад,  чи навіть аби Ленін жив довше, нічого подібного не сталося б. Звідси випливають видові форми - «сталінські репресії», «сталінська система». Інакодумці, виходить, протистояли у свою чергу «брежневській системі», «андроповській системі» тощо. Це приблизно те саме, що замість «нацистські фабрики смерті» говорити лише про кохівські чи розенберґівські. Останнім часом дехто побачив демократичну альтернативу Сталіну, смішно сказати, в Троцькому. Насправді,  ставлення большевицької влади до окремо взятої людини й ставлення до всього суспільства  - що наприкінці 1917-го року, що на початку 1941-го, що за Брежнєва,  - було однакове й не залежало від особи  диктатора. Терор і тероризм лежали у самій природі комунізму. Як говорив Бухарін, «невміле управління прекрасною машиною зовсім не свідчить про вади самої машини. Безглуздо розбивати цю машину, аби тільки прибрати водія» [7].

Управлінчий апарат СРСР послідовно й систематично пропустив через м'ясорубку репресій все населення. Масовий терор, заснований на принципі класової сеґреґації, був наймасштабнішим за всі інші типи, а відтак і головним. Він охопив усю країну - одну шосту частину земного суходолу.

Починаючи з найперших днів совєцької влади, для здійснення поставлених цілей, ідучи шляхом обліків, анкетування, паспортизації  й переписів населення, протягом кількох десятиріч влада створила в загальнодержавних масштабах всеохопну й доволі точну інформаційну управлінську базу. Ця база віддзеркалювала кількісний і якісний склад населення, головним чином міського, передусім чоловічого. У сукупності держава отримала досить повну характеристику населення.

Збирання й систематизація відомостей про населення було чи не найпершим і чи не найголовнішим завданням більшовицьких спецслужб. Арешти проводилися на основі саме цієї інформації, яку збирали невтомні «бійці невидимого фронту».

Коли дитина семи років поступала до середньої совєцької школи, на неї заводили першу в її житті справу. Згодом громадянинові СРСР доводилося заповнювати безліч найрізноманітніших анкет, що являли собою самообмови. Під загрозою покарання за неправдиві відповіді  від кожної людини вимагали відповідей на десятки питань. Держава цікавилася, «чи є родичі за кордоном», «чи був репресований хто-небудь із родичів», «чи перебували на тимчасово окупованій території» тощо. Спочатку найнебезпечніше питання стосувалося «соціального походження», що визначало всю подальшу долю людини. Після війни цікавились перебуванням на окупованій території.  А взагалі даним «об'єктивки» надавали великої ваги завжди.

Отже, було одержано вичерпну картину суспільства. Спираючись на матеріали суспільного облікування, Політбюро ЦК ВКП(б) у Москві  одне за іншим приймало відповідні політичні рішення, спрямовані проти кожної наступної соціальної групи. Відповідно до марксистсько-ленінської теорії  боротьби класів, партія добирала населення, з яким мала намір співіснувати. Решту - руками НКВД - ліквідували.

Інший вид масового терору – зачистка окремих територій. Тут большевики практикували вже не соціальну перетруску, а підходили до справи з точки зору політичної лояльності. Вважаючи, що тут мала місце особливо висока концентрація ворожого режиму населення, большевики не просіювали населення група за групою, а у великих масштабах частково винищували, а частково депортували все населення певної території. За відомостями колишнього співробітника УҐБ ОҐПУ Вадима Денисова, в історії органів НКВД було кілька визначних масових операцій, коли влада очищала від «потенційно небезпечних елементів»  цілі краї, області й союзні республіки.  Такі були Кубанська операція (1932-33), Тамбовсько-Воронезька (1934), Московська й Ленінґрадська (1936), Приморська (Далекосхідна; 1937-38), операції з чистки Естонії, Латвії, Литви, Західної України й Білорусії. 

В основу цілковито таємної спеціальної інструкції, якою завжди користувались під час підготовки оперчекістського складу перед проведенням будь-яких масових «очисних» операцій, було покладено досвід першої з них - Кубанської операції 1932-1933 рр.» Ця операція була спрямована головним чином проти кубанського козацтва, серед якого, на думку органів ОҐПУ, нараховувалося не менше 90 % нелояльних до влади осіб. Операцію було проведено за оперативним планом, розробленим в УДБ ОҐПУ під керівництвом третього заступника голови ОҐПУ й начальника Головного управління Робітничо-селянської міліції Г.Прокоф'єва [8]. На місці нею керувала виїзна окрема оперативна інспекція ОҐПУ, що складалась із вищих чинів УДБ. Проводили операцію силами Північно-Кавказького крайового управління ОҐПУ, підсиленого спеціальними оперативними загонами, сформованими в інших місцевостях Європейської частини СРСР із внутрішніх військ ОҐПУ. Вважається, що разом із оперчекістським складом і місцевими силами ОҐПУ,  в Кубанській операції узяло участь близько 12 тисяч осіб.

Операція поділялась на дві частини - оперативно-підготовчу та оперативно-виконавчу. Оперативно-підготовча частина включала поділ всього корінного (не приїжджого) населення на 4 категорії.

Категорія А. - Активні учасники білого руху й активні вороги колективізації. Ця категорія підлягала знищенню.

Категорія 1-ша. - Учасники білого руху й пасивні вороги колективізації. Віднесені до неї не підлягали розстрілу на місці, а призначались до довгострокового замкнення до таборів ІІІ-го  розряду, себто  практично теж знищувалась.

Категорія 2-га. - До неї були включені поголовно усі не віднесені до категорій А й 1-ої, і ті, хто разом з тим раніше чимось  особливим не довів свою особливу лояльність радянському режиму. 2-га категорія підлягала короткостроковому (до 5 років) замкненню у виправно-трудових таборах з  подальшим адміністративним поселенням на північних околицях СРСР. Невелика частина 2-ої категорії, головним чином, великі працездатні родини (родина у 8 душ, за 6-7 працездатних) відправлялись прямо на адміністративне поселення на нижню течію річки Єнісею, на північ від Туруханська.

Категорія 3-тя включала в себе ту  частину корінного населення, що колись чимось особливим довела свою лойяльність до большевизму і хто через це поки що не підлягав знищенню, ув'язненню чи засланню. Хоча треба зауважити, що до категорій А, 1 та 2, потрапило чимало й таких осіб, хто в період громадянської війни й революції були на боці червоних.

Технічно Кубанська операція провадилась таким чином: - у станицю  чи районний центр приїздила посилена оперативна чекістська група в супроводі спецоперзагону, котрий разом з місцевими працівниками ОҐПУ й міліції провадила розбивку людності на вказані вище категорії і складала списки на кожну категорію окремо. Робилось це все цілком довільно, без жодної перевірки й розслідування. Наприклад, для того, щоб ввести людину до категорії А, вистачало усного доносу якого-будь місцевого довіреного комуніста, ба  навіть того, що за списками станичної ради випливало, що 1918 року особа не мешкала у станиці. Її не питали, де він був і що робив  1918 року, а просто записували до категорії «А», нотуючи: «1918 року служив у білій армії».

Після підготовки списків до станиці або району викликалися додаткові спецоперзагони, кількістю ща потребою. Якщо передбачалась небезпека, що буде вчинений опір, викликалося по 3 й 4 спецоперзагони. Усі дороги перерізалися заставами, і людей, згідно з складеними списками, починали арештовувати. Як правило, спершу арештовували категорію А. Тут, у залежності від обставин, арештованих під виглядом відправки до в'язниці для слідства, відвозили на декілька кілометрів у степ, примушували вирити собі могилу й розстрілювали. А в оперативну виїзну інспекцію УҐБ ОҐПУ,  що сиділа в Краснодарі, відправляли акт розстрілу з оригіналом списку розстріляних. У тих випадках, якщо розстріл на місці був чомусь небажаниий, арештованих, що підлягали знищенню, відправляли до Краснодара або Ростова й розстрілювали там, у внутрішніх в'язницях ОҐПУ.

Категорія 1-а й 2-а, з дозволом захопити мінімум необхідних речей і небагато продовольства, етапом відправляли на найближчі залізничні станції, вантажили у заздалегідь замовлені ешелони й відправляли на північ в етапно-сортувальні пункти. Тих, кого висилали до табору, розташованого на півночі Європейської частини СРСР (головним чином 2-га категорія) спрямовували звичайно у Грязовець і Кіров (Вятка). Тих, кого відправляли до Північного Сибіру, усі проходили через Новий Орськ на південному Уралі.

Дослідники припускають, що Кубанська операція ОҐПУ зачепила близько 2 мільйонів душ. При цьому близько однієї чверті цієї кількості були розстріляні, а решту вислано з Кубані на Північ Європейської частини СРСР і в Північно-Західний Сибір.

У станиці Ново-Олександрівській, що нараховувала до двох з половиною тисяч мешканців, залишилося усього 300 душ,  були станиці, де залишалося по три-п'ять родин, а то й зовсім нікого [9]. Так на Кубані замість Полтавської станиці з"явилась Червоноармійська із новим, завезеним сюди населенням. Така  сама доля спіткала станиці Уманську, Новомалоросійську, Іванівську й інші.

Прикмети зачистки території й соціально орієнтованого терору сполучаються в голодоморі  [10]. Влада локалізувала територію, що підлягала зачистці: на сусідніх регіонах СРСР голод майже не відбився.  Голодомор мав виразно антиукраїнський характер, він відбувався не на адміністративно-територіальній частині країни, а саме на українській етнічній території, включаючи Кубань тощо. Він вдарив по етнічному ядру української нації, оскільки більшість людності складали українці, а більшість українців складали селяни.  З другого боку, широкомасштабний терористичний захід було спрямовано проти соціально локалізованої частини населення – українського селянства. Коли селянство вимирало, міська людність так чи сяк, але могла існувати. У німецьких і чеських поселеннях на Поділлі теж було лекше. Характерно, що "загранотряди" не пускали голодних українських селян за межу з Росією. За кордон з Польщею не пускали інформації про те, що відбувалось у нас [11].

Нарешті, свою роль зіграв терор індивідуальний, що мав передусім психологічне спрямування. Його перший спалах припав на 1918-22 роки (убивства Леонтовича, Мурашка, Симиренка). Від індивідуального терору, попри прямо протилежні брехливі заяви, большевики не відмовлялись ніколи (діяльність судоплатовського підрозділу совєцьких спецслужб, убивства Петлюри, Коновальця, Бандери, Ребета). Можна припустити, що в таборі супротивника убивали передусім тих, з ким не могли домовитись. У цій сфері найбільше нез'ясованого, оскільки безчесні замовники й виконавці ніколи не мали мужності взяти відповідальність за убивства Данила Скоропадського, Алли Горської, о.Лесіва, Бойчишина, Гонгадзе, а загибель митрополита Іоанна Боднарчука, Св.Патріарха Володимира Романюка, Чорновола пояснюється природними причинами. Натомість події нашого часу (убивства Гетьмана, Щербаня, Дерев'янка, Ромашка, Курочкіна) показують, що індивідуальний терор дуже перспективний, оскільки не потребує для себе якоїсь розгалуженої інфраструктури, яка коштувала б великих грошей, і попередніх заходів, які могли б відстежуватися.

 

 Зформульовані вище механізми терору, - це, зрештою, реконструкція. Як писав історик юриспруденції Ігор Усенко, «про протоколи колегій, накази, огляди, довідки та інші нормативні й аналітичні матеріали органів безпеки дослідники можуть лише мріяти» [12]. Такі документи зберігаються в центральних архівосховищах Москви, причому із зрозумілих причин навряд чи можуть бути ближчим часом розсекречені. Але певні параметри і навіть певні документи, як бачимо, можна відтворити. Вони реконструюються як з практики, так і за окремими фрагментами. У нещодавно виданій книжці дисидента Валерія Марченка наведено розповідь одного з найстаріших тоді совєцьких політв“язнів Василя Підгородецького (на той час мав в'язничний стаж – 27 років). Його боївці  було доручено захопити прокурора в Дрогобичі. Операція вдалася. Після короткої дискусії вояки порадили прокуророві «захопити не тільки теку, а й папери із сейфу. Так от, - згадував старий вояк, - ні розповіді про катування під час допитів, ні сваволя на судових процесах, ні зізнання про особисті покривання порушень законности не були такими кричущо викривальними, як рознарядка на те, скільки в'язнів має постачити область за місяць, квартал, рік!” [13]. 

 

Щодо способів знищення окремих груп населення знаходимо певні відмінності. Беручи до уваги розкриті вище механізми, можемо розглянути їхнє застосування у  культурно-національному житті України 1917-41 років, де ці відмінності виявились.

1925 року були репресовані найвизначніші українські музейники. Микола Макаренко відзначав, що саме "цього року, за помахом чарівної, принаймні невидимої палички, оголошено гоніння на директорів українських музеїв": катеринославського – Дмитра Яворницького, Полтавського – Михайла Рудинського, Чернігівського – Валентина Шугаєвського, київського музею Ханенків - Миколу Макаренка, було скинуто з посади фундатора Київського музею – Миколу Біляшівського [14].  До цього драматичного реєстру можна додати імена директора Лівадійських палаців-музеїв Миколу Тихого, фундатора Ялтинської картинної галереї Корнєєва [15]. Це вражає, але того саме 1925 року арештували й директора Одеського археологічного музею С.Дложевського.

Друга хвиля - 1933 рік. Після арештів музейників і пам'яткоохоронців Якова Струхманчука (1 лютого 1933 року), Бориса Пилипенка (25 лютого), Анатолія Носова (лютий) [16]  та Івана Врони (13 липня) 31 серпня 1933 року нарком освіти В.Затонський  здійснив “чистку” Дніпропетровського музею і зняв з посади його директора Дмитра Яворницького, який очолював його 31 рік. Пояснювалось це просто: “Дніпропетровський музей являє собою організацію, що здійснювала ворожу буржуазно-націоналістичну та клерикальну роботу”. 9 вересня забрали Бориса Крижанівського. 14 жовтня було ув'язнено директора харківського (столичного на той час) Музею українського мистецтва Стефана Таранушенка. 23  жовтня 1933 року, пішовши вранці у видавництво Академії, не повернувся додому Федір Ернст: його теж арештували [17]. 26 листопада забрали Федора Шміта. У листопаді було арештовано Василя Дубровського. Разом з Таранушенком і Дубровським в одній справі проходили інші харківські музейники. Це були Дмитро Гордєєв (арештований 10 жовтня), Всеволод Зуммер (21 жовтня), Олена Нікольська (21 жовтня), Олег Поплавський (15 жовтня) [18], бібліограф і мистецтвознавець Ярослав Стешенко [19]. 22 листопада 1933 року було ув'язнено видатного музейника й пам'яткоохоронця Костянтина Мощенка. 9 грудня 1933 року був заарештований колишній директор, а на час арешту науковий співробітник Вінницького історико-побутового музею Ґустав Брілінґ. 8 листопада в районі Ахалциха у прикордонній смузі затримали співробітника харківського Музею українського мистецтва Таранушенкового учня Павла Жолтовського. Незабаром його відпровадили до Харкова з документами про “нелегальний перехід кордону”.

Навесні 1934 року пройшла нова хвиля арештів. У березні знову забрано  музейника Михайла Рудинського. 28 березня арештовано ученицю Данила Щербаківського Євгенію Юріївну Спаську [20]. 31 березня її вирішено заслати до Казахстана на три роки. 1 квітня було заарештовано Михайла Павленка. 26 квітня знову заарештовано Миколу Макаренка. Забрали завідувачку відділом Харківського музею Ксенію Берладину. Чекістам дуже розходилося про ліквідацію Музею діячів у Лаврі, отже, ще заздалегідь, у березні, вони подбали про вилучення Євгенії Рудинської. 27 березня 1934 року датується постанова про обрання запобіжного заходу проти неї, того самого дня її допитали, і вона дала підписку про невиїзд. Її вирішили заслати до Котласа, відправляючи туди «одиночным порядком».

 Як підрахував А.Ситник, 1934 року із 17 службовців Дніпропетровського музею залишилось двоє – прибиральниця Дузь та доглядачка Червецова. Усіх інших в різний спосіб репресували. Серед них були етнограф Василь Кравченко, історик Василь Греков, Аркадій Добровольський.  Так, як у харківському Музеї українського мистецтва. Слідом за цими музеями було розгромлено запорізький (Дніпрельстанівський) – ув'язнено Миколу Філянського, Генріха Мартенса, Петра Смолічева. Тодось Кіранів повісився у музейному приміщенні.

Остаточна ліквідаційна хвиля – кінець 1937 – початок 1938 років. У вересні було заарештовано, а 23 листопада розстріляно сумського музейника Никанора Онацького. 6 листопада 1937 року у гуртожитку Музейного містечка (корпус 7, помешк. 7)  заарештовано археолога Кирила Коршака. 22 грудня його розстріляли. У ці самі місяці в Житомирському музеї було заарештовано вісім співробітників. 17 лютого у Музейному містечку в помешканні 11 того самого сьомого корпусу було заарештовано Коршакового сусіда, фундатора Бердичівського заповідника й археолога Феодосія Мовчанівського. 10 травня його розстріляли. 27 лютого 1938 року заарештували, а за кілька місяців розстріляли Марію Мушкет. Історик Михайло Тарасенко працював у Музеї українського мистецтва. Заарештований 1929 року, він був вдруге ув'язнений 18 квітня 1938 року. Його розстріляли 7 травня. 27 серпня 1938 року, вертаючись із допиту, помер під брамою Лук'янівської тюрми великий музейник Павло Потоцкий, Опинившись у психіатричній лікарні, директор Коростенського округового музею, потім – Інституту історії матеріальної культури Федір Козубовський з розпуки просив лікарів отруїти його, - 2 вересня 1938 року НКВД його теж розстріляло [21].

На відміну від істориків і музейників діячі красного письменства перебували на авансцені культурного життя й мали без міри ширшу аудиторію. Такі люди потребували індивідуального підходу, і репресії проти них вимагали персоніфікованої підготовки. Якщо Г.Чупринка загинув один із перших, у дальші роки всеохопних чекістських операцій ми не спостерігаємо. Навпаки, бачимо, що наступ і тиск тривали безперестанку, а арешти не припинялися:

1929 – А.Казка, С.Єфремов, М.Івченко,

1930 – Л.Старицька-Черняхівська,

1933 - Остап Вишня, В.Ґжицький, О.Досвітній, Д.Загул, М.Ірчан, І.Крушельницький, С.Пилипенко,

1934 - К.Буревій, О.Влизько, Микола Вороний, Г.Косинка, М.Куліш, В.Підмогильний, Є.Плужник, В.Поліщук, О.Слісаренко, Д.Фальківський,

1935 – Б.Антоненко-Давидович, Ю.Будяк, Марко Вороний, М.Зеров, П.Филипович,

1936 – В.Басок, Ю.Вухналь, Б.Коваленко, О.Ковінька, Г.Саченко, В.Чечвянський,

1937 – Д.Бузько, М.Йогансен, А.Костенко, П.Педа, Я.Савченко, М.Семенко, З.Тулуб, М.Філянський, М.Чернявський,

1938 – С.Божко, Д.Борзяк, О.Журлива, Г.Коцюба, Г.Хоткевич, В.Черняхівська [22].

Що до бібліотекознавців і бібліографів, то тут ще інша картина. Їх брали в період колективізації й процесу СВУ, у голодний 1933 рік і – більше -1937-го:

Жовтень 1929  - арештовано директора ВБУ Степана Постернака. За кілька місяців (він написав розлоге «Моє каяття») його звільнили. 30 грудня 1937 року його арештували знов, причому на другий день трійка КОУ НКВД вирішила його розстріляти. Після цього, 8 січня відбувся єдиний допит. 19 січня 1938 його розстріляли.

27 серпня 1933 – арештовано директора ВБУ Ничипора Миколенка, який переховувався нелегально. Опинився на Соловках. 8 грудня 1937 року його розстріляли.

13 січня 1937 – арештовано директора ВБУ Василя Іванушкіна. 13 липня його розстріляли.

22 квітня 1937 – арештовано заступника директора ВБУ Антона Яременка. У Суздальській в'язниці, де він відбував покарання, його засудили вдруге, а за кілька днів після рішення трійки, 19 лютого 1938 року – розстріляли  [23].

На жаль, у Києві редакційно-видавничої групи для підготовки відповідного тому серії «Реабілітовані історією» на виконання Постанови Президії Верховної Ради України (від 6 квітня 1992 року № 2256-ХІІ) та Кабінету Міністрів України (від 11 вересня 1992 року № 530) досі (березень 2007) не створено, тому подати ширшої картини ще не можна.

 

Отже, підходи й моделі, способи терору тут різні. Але головна мета большевиків скрізь була та сама й зводилась до здійснення соціальної революції. Йшлося про подолання української національної ідеї, фальшування органічної культурно-національної традиції та національної культури (заміну органічної структури суспільства на іншу). Це можна було здійснити лише шляхом соціальної революції й витворення нової соціальної спільноти – єдиного совєцького народу. Мусимо констатувати, що в цілому своєї богоборчої мети комуністи досягли. Терор в СРСР органічно випливав з марксистсько-ленінської теорії [24].

 

 

 



[1]  Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. 447 с. Пор.: Його ж. Нові студії з історії большевизму.І-ІІІ. К., 2006. 312 с. 

[2] Петров Віктор Платонович (1894, Катеринослав – 1969, Київ). Діячі української культури (1920-1940 рр.) жертви большевицького терору. К.: Воскресіння, 1992. С. 27.

[3] Солженицын Александр Исаевич (нар. 11 грудня 1918, Кісловодськ). Архипелаг ГУЛаг, 1918­1956: Опыт худож. исследования. [Части] ІІІ­IV. Paris: YMCA-press, [1974]. С. 44. Курсив автора.

[4] Кубанська Г. Тернистими шляхами. [Winnipeg:] Новий шлях, 1948. С. 34.

[5] Докладніше див.: Білокінь С. Озброєний чоловік як перший і головний ворог большевизму // Його ж. Нові студії з історії большевизму. С. 4-17.

[6] ЦДАГО України. № 4933 ФП / кор. 44.

[7] Авторханов Абдурахман Геназович (25 жовтня 1908 – 24 квітня 1997, Мюнхен). Технология власти. М., 1991. С. 180-181.

[8] Лубянка, ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ, 1917-1960: Справочник / Сост. А.И.Кокурин, Н.В.Петров. М.: Демократия, 1997. С. 153.

[9] Денисов Вадим. Массовые акции КРУ и СПУ НКВД // Народная правда. Paris, 1950. Septembre.  № 9-10. С. 29-30.

[10] Див.: Голодомор1932-1933 років в Україні: Док. і мат. / Упоряд. Р.Я.Пиріг. К., 2007. 1128 с.

[11] Пор.: Дашкевич Ярослав Романович (нар. 13 грудня 1926). Україна вчора і нині. К., 1993. С. 82-83.

[12] Усенко Ігор Борисович. Архівно-слідчі справи як джерело з історії держави та права України // Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-методичні аспекти використання. К., 1998.  С. 42-43. 

[13] Марченко Валерій Веніамінович (16 вересня 1947, Київ – 7 жовтня 1984, Лєнінград). Межи жорен пекельних // Марченко В. Творчість і життя. К., 2001. С. 334.

[14] ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 100.

[15] Жуков Юрий Николаевич. Операция Эрмитаж: Опыт ист.-архивн. расследования. М.: Москвитянин, 1993. С. 73. 

[16] Маньківська Руслана Вікторівна (нар. 25 лютого 1965). Репресії серед музейних працівників в кінці 20-30-х рр. // З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. 1997. № ½ (4/5). С. 264.

[17] Білокінь С. В обороні української спадщини: Історик мистецтва Федір Ернст. К., 2006. 355 с.

[18] Побожій Сергій Іванович  (нар. 19 вересня 1954). З історії українського мистецтвознавства. Суми: Універс. книга, 2005. 184 с.

[19] Білокінь С. Видатний український бібліограф Ярослав Стешенко, 1904-1939 // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Вип. 2. К., 1999. С. 53-64.

[20] Білокінь С. Мистецтвознавча діяльність Є.Ю.Спаської // Народна творчість та етнографія. 1983. № 6 (184). С. 64-67.

 

[21] Докладніше див.: Білокінь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 229-322.

[22] ... З порога смерті... Вип. 1. К.: Рад.письменник, 1991. 494 с.

[23] Ковальчук Галина Іванівна. Репресовані директори ВБУ // Бібліотека. Наука. Культура. Інформація: Наук. пр. НБУВ / НБУВ, Асоціація бібліотек України; Редкол.: О.С.Онищенко (відп. ред.) та ін. К., 1998. Вип. 1 С. 39–45; Її ж. Директори бібліотеки України (20–30-ті рр.) // З арх. ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2000. № 2/4 (13/15). С. 179–206. Бібліогр.: с. 203–206 (96 назв).

[24] Докладніше див.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. 447 с.