АН вищої школи України: з досвіду 15 років

 

Для майбутніх істориків української науки час на межі 1980-90-х років буде вельми цікавим і повчальним. Адже тоді як ніколи яскравими були надії на те, що вивільнення з-під ідеологічного тиску й адміністративного диктату виведе цю науку на передову світового наукового пошуку і в найкоротший час збагатить її щонайменше кількома нобелівськими лауреатами. Народжувалися плани сміливих реформ. Першим міністром науки незалежної України став не чиновник, а відомий учений-фізик Сергій Рябченко, який прийшов у громадське життя на хвилі перебудови. Масово творилися нові, вже незалежні від держави наукові організації – від Республіканської асоціації україністів і до Українського фізичного товариства.

Наступні роки мали ефект холодного душу. Інфляція й економічна криза, холодні неопалювані лабораторії, відсутність найнеобхідніших книжок, журналів, приладів і реактивів, злиденна зарплатня й неможливість творчої самореалізації спонукали тисячі й тисячі науковців до еміграції (влітку 1999-го Євген Марчук назвав цифру в 4000 лишень докторів наук, які безповоротно залишили Україну). А тим, хто залишився, йшлося вже не про реформи й демократизацію, а про елементарне фізичне виживання. Водночас відбулася помітна переоцінка цінностей: незмінний від 1962 року президент НАН України Борис Патон, в якому багато хто з молодших бачив символ консерватизму й геронтократії, перетворився для більшості (зокрема й учорашніх “сердитих молодих”) на чи не єдиного гаранта майбутнього науки в державі, захисника академії від тотального розкрадання, яке в роки “дикого капіталізму” здавалося майже неминучим.

Від початку нового тисячоліття українська наука вийшла на рівень певної стабілізації. Вона навчилася сама заробляти на себе (і сьогодні заробляє вже більше, аніж отримує з бюджету – хоч не тільки за європейсько-штатівськими, але й за бразильсько-мексиканськими мірками йдеться все одно про копійки). Темп еміграції науковців скоротився (можливо, й тому, що майже всі, хто хотів, уже поїхали). В науку знов почала йти талановита молодь (хоч після захисту кандидатської багато хто, не маючи шансів ані на конкурентну зарплатню, ані на помешкання, однак змушений перепрофільовуватися, або емігрувати). Про світовий рівень принаймні частини отримуваних в Україні результатів свідчить динаміка зростання числа публікацій у провідних журналах (хоч у самій державі збільшення числа кандидатських і докторських забезпечується значною мірою нечесно здобутими дисертаціями чиновників, депутатів і бізнесовців). Нарешті, над наукою з’явилася громіздка ієрархічна надбудова у вигляді не лише міністерства освіти й науки та НАН, але й іще п’яти галузевих державних академій (дарма, що в певних із них до числа академіків-засновників потрапили люди не лише без наукових праць і ступенів, а й узагалі без вищої освіти…)

А що ж сталося з плодами реформаторської ініціативи самих науковців у період “пізньої перебудови” й “ранньої незалежності”? Частина заснованих тоді структур загинула. Частина – вижила і утвердилася в ролі важливих сегментів громадянського суспільства. Пройшовши на цьому шляху складні й тяжкі випробування. І з цього погляду вельми повчальною може бути історія громадської Академії наук вищої школи України, яка днями відзначатиме своє 15-ліття.

АН ВШ було засновано на установчих зборах 27 листопада 1992 року, на які з’їхалися 50 відомих професорів з різних регіонів держави. Ініціативну групу з її створення очолив батько автора цих рядків, відомий учений-фізик Віталій Стріха.

З нагоди ювілею свого улюбленого “дітища” професор Стріха вартий окремої згадки. Народжений у київській інтелігентній українській родині (заборонені імена Сергія Єфремова й Володимира Дурдуківського були частиною родинної історії – батькова бабуся вчителювала у розгромленій перед процесом СВУ трудшколі імені Шевченка), він був типовим “шістдесятником” – із властивим для цього покоління романтичним поглядом на життя. Його наукова молодість припала на час бурхливого розвитку фізики напівпровідників, яка буквально на очах змінила світ, устаткувавши його різноманітною електронікою – не лише побутовою, але й військовою… Батькові судилося бути одним із активних творців цієї нової науки в Україні – і створена ним теорія контакту метал-напівпровідник уже давно є “класикою” в цій сфері людського знання.

Не можна сказати, що адміністративна кар’єра батька була неуспішною. Він понад тридцять років, аж до самої смерті, очолював створену ним проблемну лабораторію. Понад двадцять років завідував кафедрою в шевченківському столичному університеті. Кілька “перебудовних” років працював проректором цього університету з науки. Був лауреатом Державної премії України й Соросівським професором. І все ж він залишався бунтарем, який мріяв про справедливіше організацію національної науки. І вже в останні роки життя був постійним автором “Дзеркала тижня” і “Дня”, доводячи: справжня еліта України працює в університетах і наукових лабораторіях, і її потрібно за будь-яку ціну захистити й зберегти. (В останній записці, переправленій з реанімації за кілька годин до смерті, він переймався долею нової наукової статті і просив, щоб для нього відкладали свіжі примірники “Дня”)…

Тому Академію наук вищої школи батько замислював як наукову організацію нового типу, позбавлену кастовості й бюрократизму НАН. Науковий рівень АН ВШ України забезпечувався тим, що балотуватися сюди могли тільки доктори наук, а демократизм – тим, що й академіки й доктори мали тут рівне право голосу у вирішенні всіх питань. Саме під таку програму Віталія Стріху й було обрано першим президентом створеної з його ініціативи академії. Її віце президентами стали відомі учений-фізик професор Юрій Чутов (на жаль, його, як і батька, вже немає з нами) і учений-геолог професор Микола Дробноход (президент АН ВШ з 1999 року).

Старт АН ВШ України був стрімкий. Стати її академіком зробилося престижним і конкурс сюди часом наближався до конкурсу в НАН (це при тому, що жодних довічних стипендій АН ВШ своїм членам не забезпечувала). Наприкінці 1990-х академіками АН вищої школи були не лише провідні професори (і ректори!) практично всіх найвідоміших університетів, але й академіки та члени-кореспонденти НАН, закордонні науковці зі світовою славою. Засновані АН ВШ нагороди Володимира Великого (за громадську діяльність, скеровану на розвиток науки й вищої освіти) та Ярослава Мудрого (за досягнення в галузі науки і техніки) зробилися в науковому середовищі одними з найавторитетніших. Академія проводила численні наукові конференції й семінари й вельми пишалася тим, що за широчінню охоплення наукових тематик далеко перегнала НАН…

Однак громадська АН ВШ сама мало не стала жертвою власного успіху й авторитету. 8 лютого 1999 року пішов з життя її засновник і незмінний президент професор Віталій Стріха. А трьома роками пізніше група осіб вирішила перебрати “бренд” академії – аби заробляти на марнославстві окремих провінційних (і часом не лише провінційних) професорів, фактично продаючи їм дипломи “академіків” і “лауреатів нагород Володимира та Ярослава”. Далі було все, що звичайно буває в таких випадках – і сфальшовані протоколи, й незаконно виготовлена друга печатка. І лишень ціною величезних зусиль і тривалого ходіння по судах президентові АН ВШ України професору Миколі Дробноходу вдалося захистити добре ім’я громадської академії й не допустити її перетворення на черговий “орден святого Станіслава”. Хоч, звичайно, роки кризи завдали “академії професора Стріхи” відчутного удару.

І все ж АН ВШ України вижила. Більше того, вона чітко визначилася щодо власного статусу. Річ у тім, що у перші роки свого існування ця громадська організація прагнула стати державною – на рівні з УААН, АПН чи АМН. Цього не сталося. Чи то лобістських зусиль виявилося не досить, чи то АН ВШ надто вже випадала з цього ряду своїм внутрішнім демократизмом. Втрата надії на “одержавлення” знизила інтерес до громадської структури тих, хто вважав своє членство тут важливим ступенем у кар’єрному зростанні. Але не погіршила ставлення до неї справжніх учених. І якщо раніше частішими були випадки, коли академіки АН ВШ України балотувалися (й часом проходили!) до НАН, то сьогодні досить часто академіки й члени-кореспонденти НАН змагаються за почесне членство в громадській науковій асоціації.

Тому кінцеве рішення АН ВШ було цілком логічним: полишити спроби “одержавитися” й діяти саме як авторитетна громадська структура, яка неформально захищає й обстоює розвиток науки й вищої освіти, права науковців та педагогів.

Звичайно, без гарантованої фінансової підтримки робити це складно. Але, як виявилося, все ж можливо. Цього року в лютому відбулися вже ІУ щорічні академічні читання пам’яті професора Віталія Стріхи, які перетворилися на один з помітних форумів нашої університетської науки, де можна ознайомитися з найважливішими й найперспективнішими роботами українських учених. Сайт академії http://anvsu.org.ua за інформативністю й оновлюваністю є одним з найкращих наукових сайтів України. Наукові відділення академії організовують (як правило, у співпраці з відповідними ВНЗ) конференції з різних наукових напрямків. Упродовж багатьох років академія видає “Наукові записки” та ВАКівський журнал “Освіта і управління”.

Нарешті, статус громадської організації дозволяє АН ВШ України різкіше й відвертіше висловлюватися з приводу різних аспектів наукового життя держави й проектів його реформування. Зовсім нещодавно АН ВШ надіслала на адресу Президента Віктора Ющенка протест проти непродуманих спроб перейти до одноступеневої системи атестації науковців, мотивуючи це тим, що Європа в рамках ідеї неперервного наукового зростання зараз запроваджує ще й другий, вищий щодо традиційного “доктора філософії” ступінь (“доктор наук” у країнах англійської, “великий”, чи “спеціальний” доктор у країнах французької, “доктор-габілітат” у країнах німецької традиції); а наша система “докторів” і “кандидатів”, при всіх її недоліках, лишається важливою мотивацією для наукової роботи (інших мотивацій незалежна Україна так і не придумала).

Сьогодні АН ВШ України об’єднує близько 250 учених. Причому далеко не лишень із столиці – скажімо, одне з її найпотужніших наукових відділень, металургійне, базується в Дніпропетровську. І не лишень з України, а й з багатьох країн світу – від США, Німеччини й Португалії до Грузії, Росії й Казахстану, з якими Україна пов’язана науковими контактами. АН ВШ вже не прагне змагатися за першість із НАН України (як намагалася це робити 15 років тому) – надто нерівні вагові категорії потужної державної і значно скромнішої громадської структури. Але вона зуміла стати вагомим сегментом громадянського суспільства в сфері науки. Постійно нагадуючи владним елітам, що без потужної науки й вищої освіти Україна приречена буде залишатися в статусі “бананової республіки”. Хіба що й без власних бананів.

 

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук,

дійсний член АН вищої школи України